ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «МАМЕДОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF MAMEDOV v. UKRAINE)
(Заява № 43548/18)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
09 квітня 2026 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Мамедов проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici), Голова,
Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy),
Ваге Григорян (Vahe Grigoryan), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяву (№ 43548/18), яку 31 серпня 2018 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Сахраддін Алі-огли Мамедов (далі – заявник), 1961 року народження, який проживає у м. Херсон, та якого представляв пан О.М. Салівонський, юрист, який практикує у м. Херсон;
рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 19 березня 2026 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРЕДМЕТ СПРАВИ
1. Заява стосується спору між приватними особами щодо права власності на земельну ділянку.
2. У червні 2009 року заявник придбав будинок у селищі міського типу Антонівка, Херсонської області. Будинок був побудований у 1985 році на земельній ділянці, виділеній первинному власнику у 1963 році. Договір купівлі-продажу не містив жодних положень стосовно передачі права власності на земельну ділянку.
3. У наступні роки суперечки між заявником та його сусідом щодо користування їхніми суміжними земельними ділянками та нерухомістю неодноразово розглядали суди. Однак, як вбачається, лише одне провадження було завершено ухваленням остаточної постанови, всі інші були закриті у зв’язку з процесуальними підставами без ухвалення рішення по суті. Справа, в якій було ухвалено рішення (№ 2-2644/11), стосувалася питання зведення заявником прибудови до свого будинку. У вказаній справі суди встановили, що прибудова була самочинною, і одна з її стін була побудована на паркані сусіда. Заявника зобов’язали розібрати цю самочинно збудовану прибудову, проте, вочевидь, він цього не зробив.
4. У 2013 році заявник звернувся до суду з позовом про визнання недійсним рішення селищної ради щодо земельної ділянки його сусіда та його права власності на неї (отриманого у 2003 році). Заявник стверджував, що його будинок був розташований на земельній ділянці площею 500 квадратних метрів, яка була виділена первинному власнику у 1963 році; право цього власника на земельну ділянку було зареєстроване у земельно-шнуровій книзі. Він подав до судів виписку з цієї книги, а також довідку, що земельна ділянка у 1993 році була внесена селищною радою до переліку як «надана у користування». Він доводив, що хоча Земельний кодекс України 2001 року запровадив новий спосіб реєстрації прав на земельну ділянку, його перехідні положення також передбачали, що земельні права, які виникли та були зареєстровані у порядку, який існував раніше (тобто, у його випадку, згідно з радянським законодавством), залишалися чинними.
5. Заявник також надав судам низку листів та довідок від різних органів державної влади, які підтверджували, що до придбаного ним будинку «прилягала» земельна ділянка площею 500 квадратних метрів. Антонівська селищна рада також підтвердила в суді, що підтримувала позов заявника.
6. Заявник також доводив, що коли його сусід оформлював право власності у 2003 році, він доручив спеціалізованій установі підготовку необхідної технічної документації, в якій містилися помилки у вимірах та розмежуванні меж. Зокрема, в документах зазначалося, що одна з меж земельної ділянки його сусіда була встановлена «існуючими на місцевості будівлями та огорожею». Заявник подав до суду лист від місцевого органу землеустрою, який підтверджував, що це була помилка, а тому технічна документація була неправильною.
7. У справі також було проведено судову будівельно-технічну експертизу. У своєму висновку, підготовленому у квітні 2016 року, експерт зазначив, що згідно із радянським законодавством, виділення земельної ділянки у користування в селах (на той момент приватної власності на земельні ділянки не існувало) мало реєструватися у спеціальних земельно-шнурових книгах; записи до цих книг могли вноситися лише після того, як земельна ділянка була розмежована на місцевості. Враховуючи, що в земельно-шнуровій книзі існував запис, який підтверджував виділення земельної ділянки площею 500 квадратних метрів у 1963 році, можна було зробити висновок, що земельна ділянка була належним чином розмежована. Також було встановлено, що сусідня земельна ділянка до 2003 року мала площу 700 квадратних метрів, але у 2003 році сусід заявника якимось чином отримав право власності на земельну ділянку площею 770 квадратних метрів, причому частина додатково долученої земельної ділянки була тією, на якій розміщувався будинок заявника. Експерт також зазначив, що зведені заявником самочинні забудови не стосувалися справи, оскільки помилкове встановлення меж між земельними ділянками стосувалося саме «основного» будинку, збудованого в 1985 році.
8. Національні суди після одного перегляду справи зрештою відмовили в задоволенні позовних вимог заявника. Суди визнали, що згідно зі статтею 120 Земельного кодексу України, у разі купівлі нерухомого майна новий власник також отримував права на земельну ділянку, на якій була розташована ця нерухомість і яка була необхідною для обслуговування нерухомості. Водночас вони встановили, що ані заявник, ані попередні власники не мали належно оформлених прав власності на відповідну земельну ділянку, як того вимагав Земельний кодекс України. Вони дійшли висновку, що докази, на які посилався заявник у зв’язку з цим, були «неналежними та неприйнятними». Крім того, виділення земельної ділянки сусіду заявника та реєстрація ним права власності на неї у 2003 році не могли порушити права заявника, оскільки на той момент він ще не був власником будинку.
9. Суди не розглянули питання, що межі земельної ділянки сусіда заходили на межі нерухомості заявника, і не згадали висновок експерта 2016 року у своїх рішеннях. Суди також не згадували будь-які попередні провадження, зокрема щодо самочинної прибудови (див. пункт 3).
10. 03 травня 2018 року Верховний Суд ухвалив остаточну постанову.
ОЦІНКА СУДУ ПОПЕРЕДНЄ ПИТАННЯ11. Заявник скаржився за статтею 6 Конвенції, що суди проігнорували його доречні аргументи та надані докази. Він також скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що застосований національними судами підхід по суті позбавив його можливості вільно користуватися своїм майном, оскільки його сусід міг у будь-який момент вимагати знесення частини його будинку.
12. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 і № 22768/12, пункт 114, від 20 березня 2018 року), вважає, що скаргу заявника слід розглядати за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ13. Уряд стверджував, що суди належним чином розглянули справу заявника, встановили всі відповідні факти та навели детальний аналіз чинного законодавства. Зокрема, суди встановили, що ані заявник, ані попередні власники будинку не мали належним чином оформленого права власності на відповідну земельну ділянку, як того вимагав Земельний кодекс України, а тому заявник не міг скаржитися, що власність його сусіда заходила на межі його земельної ділянки. Уряд навів посилання на відповідні рішення національних судів з питання передачі прав на земельні ділянки у разі купівлі нерухомого майна (ухвалені у період з грудня 2018 до 2022 роки), в яких було зазначено, що для набуття таких прав вони мали бути зареєстровані у встановленому законом порядку. Уряд також навів приклади національної практики з питання скасування рішень місцевих органів влади щодо виділення земельних ділянок за позовами власників, які згодом набули своїх прав, а також щодо питання тягаря доведення. У зв’язку з цим Уряд наголосив, що до завдань Суду не належало ставити під сумнів висновки національних судів та замінювати їхнє тлумачення національного законодавства власним.
14. Уряд також зазначив, що під час провадження заявник мав можливість безперешкодно представляти свою справу та широко користувався своїми процесуальними правами, зокрема правом оскаржувати ухвалені судові рішення.
15. Насамкінець Уряд стверджував, що справа заявника не стосувалася вилучення його домогосподарства чи земельної ділянки, а також не оскаржувалося його право на реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку. Заявник також не надав доказів, що сусід фактично намагався знести частину його будинку. У зв’язку з цим Уряд наголосив, що насправді саме заявник самочинно збудував прибудову та відмовився виконувати рішення суду про її знесення. Уряд також стверджував, що загалом заявник не довів, що оскаржувані судові рішення якимось чином вплинули на його майно чи законні очікування, або що його майно зазнало будь-якої шкоди.
16. Таким чином, Уряд доводив, що скарги заявника були або явно необґрунтованими, або не містили ознак порушень положень Конвенції.
17. Заявник наголосив, що він подав до суду низку документів, які підтверджували, що межа земельної ділянки його сусіда, як вона визначена в його правовстановлюючих документах, проходила через будинок заявника. Він стверджував, що це також було підтверджено в суді представником тієї самої установи, яка склала технічну документацію, і цей представник по суті визнав свою помилку. У зв’язку з цим заявник також стверджував, що частина будинку, на яку поширювалася ця проблема, була не самочинно збудованою прибудовою, яка була предметом справи № 2-2644/11 (див. пункт 3), а частиною будинку, побудованого в 1985 році. У зв’язку з цим він стверджував, що доводи Уряду, таким чином, мали на меті дискредитувати його. Насамкінець він стверджував, що його сусіди могли в будь-який момент вжити заходів для звільнення їхньої земельної ділянки, тим самим вимагаючи знесення частини будинку заявника.
18. Суд вважає, що аргументи Уряду тісно пов’язані із суттю скарг заявника, а тому він розгляне їх у межах аналізу суті цієї справи. Він також зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
19. Загальні принципи практики Суду стосовно вимоги до національних судів належним чином наводити підстави, на яких ґрунтуються їхні рішення, наведені в рішенні у справі «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії» [ВП] (Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal) [GC], заява № 55391/13 та 2 інші заяви, пункти 185 і 186, від 06 листопада 2018 року з подальшими посиланнями).
20. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що національні суди зіткнулися з двома основними питаннями: (i) чи мав заявник право на земельну ділянку площею 500 квадратних метрів і як це право мало бути підтверджене, та (ii) чи справді межа земельної ділянки сусіда, як вона визначена в його документах, заходила на межі земельної ділянки, на якій стояв будинок заявника.
21. Стосовно першого питання, то національні суди розглянули його досить детально, як щодо фактичних подій з 1963 року, так і щодо застосовного законодавства. Проте з їхніх рішень не вбачається, що вони розглянули ключовий аргумент заявника, що право користування земельною ділянкою площею 500 квадратних метрів було належним чином набуте та зареєстроване згідно з раніше чинним законодавством первинним власником і, таким чином, було передане йому, коли він придбав будинок, розташований на цій земельній ділянці. Рішення національних судів не містили аналізу того, чи могла земельно-шнурова книга, яку вела селищна рада, слугувати належною підставою для підтвердження набуття будь-яких прав на земельну ділянку, і чи могли вважатися ці права дійсними після набрання чинності новим Земельним кодексом України. У зв’язку з цим також зауважувалося, що національна практика, на яку посилався Уряд (див. пункт 13), з питання юридичної долі земельних ділянок у випадку придбання нерухомості стосувалася періодів після ухвалення остаточної постанови у справі заявника, і жодна зі справ, на які було зроблено посилання, не стосувалася ситуацій, пов’язаних з такими спеціальними земельно-шнуровими книгами.
22. Суд пам’ятає про свою допоміжну роль і про те, що його завдання не полягає у заміні собою національних судів, і саме національні суди насамперед мають вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства (див. згадане рішення у справі «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії» (Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal), пункт 186). Однак він зазначає, що навіть якщо згадані питання можна вважати такими, що виходять за межі його розгляду, друге ключове питання цієї справи – чи проходила, як стверджувалося, межа земельної ділянки сусіда заявника через будинок заявника, явно вимагало детального розгляду та відповіді національних судів. Суд зауважує, що право власності заявника на будинок, побудований декілька десятиліть тому, не оскаржувалося в ході провадження. Суд не ігнорує той факт, що прибудова до будинку була побудована заявником і сторони не погоджувалися щодо її статусу: Уряд стверджував, що це була самочинна прибудова, як це визнано у справі № 2-2644/11, яка була побудована на земельній ділянці сусіда, а заявник доводив, що межа проходила через «початковий» будинок. Така ж думка також відображена у висновку експерта від квітня 2016 року (див. пункт 7).
23. Суд не має права давати власну відповідь щодо цього питання. Він вважає, що щойно національним судам стало відомо про можливе втручання у права заявника на будинок, вони повинні були встановити, з належним урахуванням усіх відповідних доказів, у тому числі висновків експертів, висновків будь-яких відповідних попередніх проваджень та будь-яких інших доказів, які могли існувати, чи це дійсно було так. Зокрема, саме вони повинні були встановити, про яку частину будинку йшлося – про початкову будівлю чи подальшу прибудову. За відсутності будь-якого аналізу у зв’язку з цим, будь-які сумніви, які могли виникнути стосовно власних дій заявника щодо самочинної прибудови, залишаються спекуляціями. Загалом, питання про можливий вплив, який оскаржувана ситуація могла мати на права власності заявника на будинок, залишилося без відповіді. З цього випливає, що рішення національних судів не можна вважати належним чином обґрунтованими.
24. Таким чином, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ25. Заявник вимагав 100 000 українських гривень (далі – грн, що еквівалентно приблизно 2 000 євро) на момент подання вимог про справедливу сатисфакцію) в якості відшкодування моральної шкоди. Він також вимагав загалом 11 000 грн в якості відшкодування матеріальної шкоди, що включало (i) 1 000 грн за проведення дослідження геодезистів, замовлене у 2017 році; (ii) 3 000 грн і 4 000 грн за висновки судових експертиз, призначених під час провадження у справі № 2-2644/11 та провадження 2013 року відповідно; та (iii) 3 000 грн за ефірний час у медіа для висвітлення його справи. Заявник надав докази оплати лише першої суми, яка вимагалася, але не пояснив причин його замовлення.
26. Заявник також вимагав сплатити загалом 34 000 грн в якості компенсації правової допомоги, наданої йому під час проваджень на національному рівні, у тому числі під час провадження у справі № 2-2644/11, та під час провадження у Суді (12 000 грн, що еквівалентно приблизно 250 євро на момент подання вимог про справедливу сатисфакцію). Він надав копії відповідних договорів про надання правничої допомоги, зокрема про представництво в Суді, але не надав доказів оплати за будь-яким із договорів або детального пояснення наданих послуг та витраченого часу. Деякі з попередніх договорів (датованих у період з 2013 до 2018 роки) були підписані певним М.О., і заявник не надав пояснень у зв’язку з цим.
27. Уряд оскаржив вимоги заявника як надмірні або належним чином не підтверджені документами.
28. Враховуючи свій висновок про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у цій справі, Суд присуджує заявнику 1 800 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися. На підставі наявної інформації та документів Суд також вважає справедливим присудити заявнику 250 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику.
29. Суд також зазначає, що національне законодавство передбачає можливість поновлення провадження після винесення рішення Суду, що дозволяє заявнику вимагати перегляду його справи.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНООголошує заяву прийнятною;Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;Постановляє, що: упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу: 1 800 (одна тисяча вісімсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; 250 (двісті п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат; із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 квітня 2026 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Ґільберто Фелічі
(Gilberto Felici)
Голова