CASE OF MARKETTRANS, PP v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Office of Agent before the European Court of Human Right

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ПП «МАРКЕТТРАНС» ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF MARKETTRANS, PP v. UKRAINE)

(Заява № 16989/15)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

26 червня 2025 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «ПП «Маркеттранс» проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

 Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková), Голова,
 Марія Елосегі (María Elósegui),
 Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 16989/15), яку 26 березня 2015 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) приватне підприємство, ПП «Маркеттранс» (далі – підприємство-заявник), яке розміщується у м. Херсон;

рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко, про скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві (скарги за статтею 6 Конвенції) неприйнятними;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 05 червня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  Справа стосується позбавлення підприємства-заявника власності, яку воно придбало у профспілкової організації, після позову, поданого прокурором, який вимагав повернення права власності на це майно державі.

2.  Детальну історичну та юридичну інформацію щодо статусу та функціонування профспілкових організацій в Україні Суд навів в рішенні у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), заява № 5876/15, пункти 6 – 23 і 38 – 40, від 09 жовтня 2018 року).

3.  Стосовно цієї справи Суд зазначає, що у 1960 році профспілки в Українській Радянській Соціалістичній Республіці (далі – Українська РСР) були об’єднані під егідою координаційного органу – Української республіканської ради профспілок (далі – Укрпрофрада). Остання створила широку мережу медичних та туристичних закладів і організацій по всій Україні, яка управлялася різними підрозділами Укрпрофради, у тому числі Українською центральною радою з туризму та екскурсій (далі – УЦРТЕ).

4.  У 1986 році місцева асоціація рибалок та мисливців Херсонської області передала право власності на свою туристичну базу в селі Кринки (туристична база імені Остапа Вишні, далі – база) УЦРТЕ.

5.  У жовтні 1990 року була заснована Федерація незалежних профспілок України (далі – Федерація); вона проголосила свою незалежність від держави та від усіх органів Української РСР та Радянського Союзу. Федерація також була проголошена правонаступницею Укрпрофради.

6.  18 листопада 1990 року було укладено договір між Всезагальною конфедерацією профсоюзів СРСР та Федерацією (далі – договір 1990 року), згідно з яким за Федерацією були «закріплені» різні активи.

7.  У серпні-жовтні 1991 року УЦРТЕ була реорганізована у приватне акціонерне товариство під назвою «Укрпрофтур»; його статут був належним чином зареєстрований органами державної влади. ПрАТ «Укрпрофтур» отримало права власності на все профспілкове майно, що використовувалося для туристичної діяльності. Воно мало мережу дочірніх підприємств у всіх регіонах України, включаючи Херсонську область.

8.  Постановою від 10 квітня 1992 року (далі – Постанова № 2268) Верховна Рада (на той момент уже) незалежної України постановила, що до визначення переліку правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Радянського Союзу усі активи, які належали цим організаціям і були розташовані на території України, мали бути тимчасово передані Фонду державного майна України (далі – ФДМУ) – органу, створеному для управління державним майном.

9.  Постановою від 04 лютого 1994 року Верховна Рада України також постановила, що до законодавчого визначення власників зазначених активів, ці активи мали вважатися загальнодержавною власністю. Як вбачається, до цього часу такого законодавства ухвалено не було.

10.  Ще з 1997 року національні суди були покликані розглядати справи стосовно статусу належного радянським профспілкам майна. Окрім відповідного рішення, винесеного Вищим арбітражним судом України (далі – ВАСУ), яке було детально описано у пунктах 20 – 23 в згаданому рішенні у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), цей суд також розглянув аналогічний позов проти ПрАТ «Укрпрофтур». Рішенням від 20 січня 1997 року ВАСУ залишив без задоволення вимоги ФДМУ та встановив, що активи, які стали основою для створення ПрАТ «Укрпрофтур», не перебували у володінні загальносоюзної ради профспілок і тому не охоплювалися постановами від 10 квітня 1992 року та 04 лютого 1994 року. Таким чином, суд встановив, що ПрАТ «Укрпрофтур» було засновано законно, не було підстав визнавати недійсними його установчі документи, а вимоги ФДМУ щодо його власності були необґрунтованими.

11.  У 1999 році ПрАТ «Укрпрофтур» передало право власності на базу в селі Кринки своїй дочірній компанії в Херсонській області – закритому акціонерному товариству «Херсонтурист». Право власності останнього на базу було оформлено місцевими органами влади у 2002 році шляхом видачі декількох свідоцтв про право власності (кожне стосувалося відповідно одного з декількох приміщень, що становили базу).

12.  У 2008 році підприємство-заявник придбало базу у ЗАТ «Херсонтурист» за загальну суму у розмірі 2,1 мільйона українських гривень (далі – грн, приблизно 275 000 євро на той момент). Дані про право власності підприємства-заявника на базу були належним чином внесені до відповідного реєстру.

13.  У 2011 році прокурор району звернувся з позовом до Господарського суду Херсонської області, вимагаючи (і) визнання недійсними всіх правовстановлюючих документів на базу (включаючи ті, що стосувалися ЗАТ «Херсонтурист»), а також договору купівлі-продажу з підприємством-заявником, та (іі) передачі права власності на базу ФДМУ. Прокурор стверджував, що до 1990 року всі профспілки в Радянському Союзі були загальносоюзними громадськими організаціями. Постановою № 2268 Верховна Рада України передала усе майно, що належало таким організаціям, ФДМУ. Таким чином, прокурор доводив, що Федерація не мала права передавати базу ПрАТ «Укрпрофтур», а ПрАТ «Укрпрофтур», своєю чергою, не мало права передавати базу ЗАТ «Херсонтурист». З цього також випливало, що база належала державі і не могла бути законно зареєстрована як власність підприємства-заявника.

14.  Вимоги прокурора, після одного потворного розгляду справи, були зрештою задоволені судами, які по суті погодилися з його доводами про те, що майно колишніх радянських профспілок було державною власністю і не могло бути передане у приватну власність профспілковими організаціями. Суди посилалися, inter alia, на Постанову № 2268 та постанову Верховного Суду України від 16 вересня 2014 року (яка стосувалася аналогічної справи). Остаточна постанова була ухвалена Вищим господарським судом України 28 жовтня 2014 року.

15.  Сторони не повідомили Суд, як (і чи) база використовувалася ЗАТ «Херсонтурист» до 2008 року, або підприємством-заявником у період з 2008 року до 2014 року, або державою після 2014 року. З публічно доступної інформації вбачається, що до 1990-х років база перебувала у занедбаному стані і не використовувалася для розміщення туристів. Також відомо, що село Кринки, де розташована база, було окуповане російськими військами у перші дні після вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року. Вбачається, що наразі воно перебуває у так званій «сірій зоні».

ОЦІНКА СУДУ

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

16.  Уряд стверджував, що підприємство-заявник не вичерпало доступні національні засоби юридичного захисту, оскільки не подало позов про відшкодування шкоди після визнання його права власності недійсним. Зокрема, Уряд доводив, що підприємство-заявник мало можливість подати позов про відшкодування шкоди проти ЗАТ «Херсонтурист» згідно зі статтею 216 Цивільного кодексу України (щодо правових наслідків недійсності правочину). Воно також могло подати позов про відшкодування витрат, понесених на утримання та збереження майна згідно зі статтею 390 Цивільного кодексу України. Уряд надав два приклади з національної судової практики щодо застосування зазначених положень.

17.  Підприємство-заявник не погодилося: воно стверджувало, що його скарги стосувалися того факту, що держава порушила його майнові права, і будь-яка можливість отримання відшкодування від продавця не мала жодного стосунку до цього питання.

18.  Суд зауважує, що існування засобу юридичного захисту, який міг дозволити заявнику отримати відшкодування, але не призвести до відновлення права власності, слід враховувати не в контексті вичерпання національних засобів юридичного захисту, а з метою оцінки пропорційності втручання та розрахунку матеріальної шкоди у випадку встановлення порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), заява № 5876/15, пункт 47, від 09 жовтня 2018 року).

19.  На думку Суду, аргументи Уряду щодо можливості отримати відшкодування у контексті зазначеної практики Суду мають розглядатися радше у межах аналізу пропорційності.

20.  Суд також зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

21.  Підприємство-заявник стверджувало, що воно придбало базу у законного власника, і як його право власності, так і право власності попереднього власника були належним чином зареєстровані органами державної влади. Воно також підкреслило, що протягом багатьох років держава не висувала жодних вимог щодо спірного майна або іншим чином не виявляла до нього інтересу. Тому підприємство-заявник вважало, що воно мало вагомі підстави вважати, що це придбання було законним. Підприємство-заявник також вказало на втручання прокуратури у справу та стверджувало, що це було частиною широкомасштабної кампанії, розпочатої Генеральним прокурором України П., який був призначений після того, як Віктор Янукович став Президентом України. Ця кампанія, як стверджувалося, закликала місцевих прокурорів перевіряти всі передачі майна, пов’язаного з профспілками, і оскаржувати їх у спробі забезпечити повернення такого майна у державну власність. Підприємство-заявник також доводило, що протягом цього періоду навіть практика національних судів у відповідній категорії справ змінилася, і національні суди почали ухвалювати рішення на користь держави (хоча раніше вони ухвалювали рішення на користь профспілок або профспілкових організацій).

22.  Уряд визнав, що було втручання у майнові права підприємства-заявника. Однак Уряд стверджував, що втручання було законним, спрямованим на захист суспільного інтересу та пропорційним. Зокрема, Уряд зазначив, що спірне майно було державною власністю згідно з постановою від 04 лютого 1994 року, і воно не могло бути відчужене без згоди держави. Повернення бази державі, таким чином, мало на меті забезпечити її використання як рекреаційного об’єкта для суспільних потреб. За аспектом пропорційності Уряд повторив свій аргумент, що підприємство-заявник не подало позовів про відшкодування шкоди (див. пункт 16), і додав, що підприємство-заявник (і, вочевидь, ПрАТ «Укрпрофтур» та ЗАТ «Херсонтурист») «скористалося тим фактом, що держава не ухвалила жодного спеціального закону щодо... майна профспілок колишнього СРСР».

23.  У відповідь на останній аргумент підприємство-заявник стверджувало, що Уряд не зміг пояснити, як саме воно несправедливо скористалося ситуацією. Воно також зазначило, що Уряд намагався зобразити його як «винну сторону», а не як «постраждалу».

24.  Суд зазначає, що загальні принципи щодо втручання у мирне володіння майном були наведені, наприклад, у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункт 42, від 16 лютого 2017 року). Суд повинен оцінити, чи було втручання законним, відповідало суспільним інтересам, і переслідувало законну мету за допомогою засобів, розумно пропорційних меті, яку прагнули досягти.

25.  Суд повторює, що ця справа фактично та юридично схожа на згадану справу «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine). Тому він вважає, що його висновки стосовно законності втручання (наведені в пункті 58 вказаного рішення) так само стосуються і цієї справи. Суд також повторює свій висновок в рішенні у справі «Федерація профспілкових організацій Чернігівської області» проти України» [Комітет] (Federation of Trade Unions of the Chernihiv Region) [Committee], заява № 40633/15, пункт 28, від 09 січня 2025 року), що ще не було прийнято спеціального закону щодо статусу майна колишніх радянських профспілок, попри те, що Конституція України вимагає, щоб «правовий режим власності... визначався виключно законом» (стаття 92).

26.  Тим не менш, у цій справі Суд не вважає за необхідне вирішувати, чи можуть зазначені міркування самі собою слугувати підставою для встановлення порушення. З огляду на те, що очевидна проблема виникає щодо пропорційності втручання у майнові права підприємства-заявника, Суд продовжить розгляд справи та перейде до цього питання. Стосовно питання «суспільного інтересу» у втручанні, то Суд вважає, що воно тісно пов’язане з пропорційністю втручання; тому він розгляне його у контексті пропорційності (див. згадане рішення у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), пункт 58 з подальшими посиланнями).

27.  У цьому зв’язку Суд зауважує, що підприємство-заявник придбало майно у ЗАТ «Херсонтурист» у 2008 році – тобто, щонайменше через шість років після того, як право власності ЗАТ «Херсонтурист» на майно було зареєстроване органами державної влади (навіть без урахування більш ранніх подій, див. пункти 7 та 11). Право власності підприємства-заявника також було належним чином оформлене органами державної влади. Суд не має жодних доказів, які б вказували, що підприємство-заявник придбало майно недобросовісно. Крім того, жодного разу протягом провадження на національному рівні не стверджувалося, що підприємство-заявник діяло недобросовісно або без належної обачності.

28.  З іншого боку, Суд вказує на аргумент підприємства-заявника, що прокурор був залучений до справи у результаті вказівок, які він, як стверджувалося, отримав «зверху» (див. пункт 21). Суд зазначає, що матеріали, які є у його розпорядженні, не містять офіційного підтвердження того, що дійсно відбувалася позбавлена будь-яких законних підстав «кампанія», ініційована вищими органами влади; проте він не може не вказати, що в численних справах, розглянутих Судом проти України (не лише щодо профспілкового майна), саме прокурори ініціювали провадження з витребування майна. До того ж всі ці справи стосувалися по суті того ж періоду (див., щодо фактів, згадані рішення у справах «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine) та «Федерація профспілкових організацій Чернігівської області» проти України» (Federation of Trade Unions of the Chernihiv Region); див. також «ТОВ «Одеська бутербродна компанія» проти України» [Комітет] (Odeska Buterbrodna Kompaniya, TOV v. Ukraine) [Committee], заява № 59414/15, від 12 грудня 2024 року; ухвалу щодо прийнятності у справі «Віце проти України» (Vitse v. Ukraine), заява № 64351/14, від 21 листопада 2024 року; рішення у справах «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), заяви № 27849/15 та № 33358/15, від 24 жовтня 2024 року «Шмакова проти України» [Комітет] (Shmakova v. Ukraine) [Committee], заява № 70445/13, від 11 січня 2024 року, ухвалу щодо прийнятності у справі «Братушка проти України» (Bratushka v. Ukraine), заява № 67790/13, від 26 січня 2023 року та рішення у справі ««Атіма Лімітед» проти України» (Atima Limited v. Ukraine), заява № 56714/11, від 20 травня 2021 року).

29.  Крім того, Суд зазначає, що, навіть припустивши, що майно, передане ПрАТ «Укрпрофтур» та ЗАТ «Херсонтурист», дійсно було державною власністю і держава намагалася повернути собі право власності на вказане майно, Суд не розуміє, чому держава чекала так довго, щоб повернути собі право власності на це майно. У зв’язку з цим Суд вважає несуттєвим, що прокурор, як стверджувалося, дізнався про договір 2008 року (згідно з яким підприємство-заявник придбало базу у ЗАТ «Херсонтурист») у 2011 році, враховуючи той факт, що як право власності ЗАТ «Херсонтурист», так і підприємства-заявника (а також договір купівлі-продажу) були належним чином зареєстровані органами державної влади, і ця інформація була доступна у відповідних реєстрах. Іншими словами, держава знала (або повинна була знати) про стверджувані неправомірні дії щодо її власності задовго до 2011 року. Суд зазначає, що він вже встановлював у подібних справах, що саме органи державної влади (через наявні відповідні процедури) зобов’язані забезпечувати ефективний захист майнових інтересів держави (див., наприклад, рішення у справі «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), заява № 7097/10, пункти 78 і 79, від 06 грудня 2011 року).

30.  Суд також зауважує, що, пояснюючи обґрунтування «суспільного інтересу» для втручання у майнові права підприємства-заявника, Уряд навів лише загальне твердження про необхідність відновлення прав держави на спірне майно (див. пункт 22); Уряд не стверджував, що державі було потрібне це майно з якоїсь конкретної та переконливої причини. Уряд не пояснив, як інтерес держави у володінні цим майном служив «суспільному інтересу» (див. рішення у справі «Максименко та Герасименко проти України» (Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine), заява № 49317/07, пункт 57, від 16 травня 2013 року). Прокурор також не висунув жодних конкретних аргументів у зв’язку з цим, подаючи свій позов у 2011 році. Уряд також не надав інформації щодо того, як спірна база використовувалася ЗАТ «Херсонтурист» (наприклад, чи використовувалася вона для рекреаційних цілей членами профспілок або іншим чином використовувалася в інтересах суспільства), або щодо того, чи зареєструвала держава своє право власності на базу після ухвалення постанови 2014 року і як вона її використовувала, якщо використовувала взагалі (див. в якості протилежного прикладу згадане рішення у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), пункти 33 і 34; див. також згадане рішення у справі «Шмакова проти України» (Shmakova v. Ukraine), пункт 11). У зв’язку з цим Суд не ігнорує той факт, що згідно з відповідною відкритою інформацією база перебувала у занедбаному стані з 1990-х років.

31.  Суд також пам’ятає, що підприємство-заявник (суб’єкт приватного права), мабуть, придбало базу з метою її використання як туристичного об’єкта для отримання прибутку. Це відрізняє цю справу від (і) згаданого рішення у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), в якій заявником була благодійна організація, що використовувала санаторій, придбаний у профспілкової організації, для підтримки дітей, які опинилися у «складних життєвих обставинах», та (іі) справи «Федерація профспілкових організацій Чернігівської області» проти України» (Federation of Trade Unions of the Chernihiv Region), в якій заявником була сама профспілкова організація. Однак Суд зазначає, що сам собою той факт, що майно призначалося для прибуткової діяльності, не є вирішальним. Він повторює у зв’язку з цим, що допущені органами державної влади неточності або помилки повинні служити на користь постраждалих осіб, особливо якщо не йдеться про інші конфліктуючі індивідуальні інтереси. Іншими словами, ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи (див. згадані рішення у справах «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), пункт 61 та «Максименко та Герасименко проти України» (Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine), 64).

32.  Це підводить Суд до питання про відшкодування, яке підприємство-заявник могло б отримати. Аргумент Уряду щодо цього двоякий. По-перше, Уряд стверджував, що підприємство-заявник могло б вимагати відшкодування шкоди від ЗАТ «Херсонтурист» згідно зі статтею 216 Цивільного кодексу України, яка визначає наслідки визнання правочинів недійсними. Зокрема, вона передбачає, що якщо правочин визнано недійсним, кожна сторона зобов’язана повернути в натурі (залежно від обставин) все, що було отримано на виконання цього правочину, іншій стороні. Цей механізм, як вбачається, в принципі, пропонує можливість отримати відшкодування (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Твердохлєбова проти України» (Tverdokhlebova v. Ukraine), заява № 15830/16, пункт 11, від 16 січня 2025 року). Тим не менш, враховуючи обставини цієї справи, Суд вважає, що вимога до підприємства-заявника використовувати цей механізм поклала б на нього надмірний тягар.

33.  Стосовно другої пропозиції Уряду, що підприємство-заявник могло б вимагати згідно зі статтею 390 Цивільного кодексу України відшкодування за суму, витрачену на збереження та утримання майна, Суду бракує інформації, яка б дозволила йому вирішити, чи був цей варіант практичним та ефективним – особливо враховуючи відсутність будь-яких прикладів рішень на національному рівні, які мали б бути надані Урядом на підтримку свого аргументу за цим пунктом. Рішення, на яке посилався Уряд у своїх зауваженнях, лише згадує можливість для особи, позбавленої майна, подати позов згідно зі статтею 390, але в ньому не наведено жодних фактичних висновків щодо застосування цього положення.

34.  У контексті зазначеного Суд доходить висновку, що втручання у майнові права підприємства-заявника (окрім порушення серйозних сумнівів щодо його законності – як зазначено у пункті 25) поклало непропорційний тягар на підприємство-заявника, враховуючи, що його право власності на майно було визнано недійсним за зазначених обставин.

35.  Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

36.  Підприємство-заявник не подавало окремих вимог щодо справедливої сатисфакції, але зазначило, що підтримувало свої вимоги, викладені у формулярі заяви. У своєму формулярі заяви підприємство-заявник вимагало вартість бази у сумі, зазначеній у договорах купівлі-продажу – а саме, 2 109 999 грн (або 275 456,92 євро станом на дату продажу) в якості відшкодування матеріальної шкоди. Воно також вимагало 30 000 євро в якості відшкодування у зв’язку зі стверджуваними порушеннями статті 6 Конвенції. Насамкінець підприємство-заявник вимагало 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

37.  Уряд заперечив проти цих вимог. Він повторив свою позицію, що порушення прав підприємства-заявника не було, і воно могло вимагати відшкодування шкоди у ЗАТ «Херсонтурист». Уряд також зазначив, що підприємство-заявник мало можливість подати клопотання на перегляд його справи після ухвалення рішення Судом; такий перегляд міг би призвести до відновлення його права власності. Щодо моральної шкоди, то Уряд вважав, що сума, яка вимагалася, була надмірною. Щодо суми у 30 000 євро, яка вимагалася у зв’язку зі стверджуваними порушеннями статті 6 Конвенції, Уряд вважав цю суму повністю необґрунтованою.

38.  Суд вважає, що підприємство-заявник зазнало як матеріальної, так і моральної шкоди внаслідок порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, встановленого у цій справі.

39.  Суд уже постановляв, що точний розрахунок сум, які повинні бути присуджені для надання заявнику повного відшкодування завданої матеріальної шкоди, може бути неможливим, враховуючи властиву невизначеність характеру шкоди, що була спричинена порушенням. Крім того, якщо вимоги за одним або декількома пунктами не можуть бути розраховані точно, або якщо виявляється важко розрізнити матеріальну та моральну шкоду, Суд може вирішити провести загальну оцінку, керуючись принципом справедливості (див. рішення у справах «Комінгерсол С.А. проти Португалії» [ВП] (Comingersoll S.A. v. Portugal) [GC], заява № 35382/97, пункт 29, ЄСПЛ 2000-IV та ««East/West Alliance Limited» проти України» (East West Alliance Limited v. Ukraine), заява № 19336/04, пункт 253, від 23 січня 2014 року).

40.  Беручи до уваги всі наявні у нього матеріали, Суд вважає за доцільне ухвалити рішення на засадах справедливості та здійснити загальну оцінку у цій справі. Він вважає за розумне присудити підприємству-заявнику загальну суму у розмірі 50 000 євро, яка охоплює матеріальну та моральну шкоду, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму.

41.  Суд відхиляє аргументи підприємства-заявника щодо суми у 30 000 євро як повністю необґрунтовану, зазначаючи, що скарги за статтею 6 Конвенції були визнані неприйнятними на стадії повідомлення про справу.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a)  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити підприємству-заявнику 50 000 (п’ятдесят тисяч) євро в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 26 червня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Катержіна Шімачкова

(Kateřina Šimáčková)

Голова