ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «МАРУЦЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF MARUTSENKO v. UKRAINE)
(Заява № 24959/06)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
31 травня 2011 року
ОСТАТОЧНЕ
31/08/2011
Це рішення набуло статусу остаточного, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Маруценко проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Боштьян М.Зупанчіч (Boštjan M. Zupančič), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger), судді,
та Стівен Філліпс (Stephen Phillips), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 10 травня 2011 року,
постановляє таке рішення, що було ухвалене в той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 24959/06), яку 24 червня 2005 року подав до Суду проти України відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України, пан Ігор Вадимович Маруценко (далі – заявник).
2. Інтереси заявника представляв пан І. Погасій, юрист, який практикує у м. Кіровоград. Уряд України (далі – Уряд) представляла його Уповноважений, пані В. Лутковська з Міністерства юстиції.
3. 25 січня 2010 року Голова секції вирішив повідомити Уряд про заяву. Відповідно до Протоколу № 14 заяву було передано на розгляд комітету у складі трьох суддів.
ФАКТИ
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
4. Заявник народився у 1967 році і проживає у м. Кіровоград.
5. 21 червня 2005 року заявник звернувся до Кіровського районного суду м. Кіровоград (далі – Кіровський суд) з позовом до військової частини А-1405 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
6. 21 лютого 2006 року своєю ухвалою суд залишив позов заявника без розгляду у зв’язку з його неявкою у судове засідання.
7. 19 вересня 2007 року заявник подав заяву про поновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги на вищезазначену ухвалу суду першої інстанції та повідомив, що він дізнався про оскаржувану ухвалу у липні 2007 року.
8. 24 жовтня 2007 року апеляційний суд Кіровоградської області скасував ухвалу від 21 лютого 2006 року та повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції, дійшовши висновку, що заявника не було належним чином повідомлено про час та дату засідання. Апеляційний суд постановив, що суд першої інстанції помилково постановив ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду.
9. 18 липня 2008 року Кіровський суд дійшов висновку, що дана справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства і не підпадає під його юрисдикцію ratione materiae. Суд закрив провадження у справі та зазначив, що справа повинна розглядатися у порядку адміністративного судочинства.
10. Після розгляду по суті апеляційної скарги заявника 24 грудня 2008 року апеляційний суд скасував ухвалу від 18 липня 2008 року та постановив, що суд першої інстанції помилково закрив провадження, а також зазначив, що справа повинна розглядатися у порядку цивільного судочинства. Апеляційний суд повернув справу на новий розгляд до Кіровського суду.
11. 25 лютого 2009 року Кіровський суд постановив ухвалу про залишення позовної заяви заявника без розгляду у зв’язку з його неявкою у судове засідання.
12. 24 червня 2009 року апеляційний суд скасував ухвалу Кіровського суду на тій підставі, що заявника не було належним чином повідомлено про дату і час засідання, та повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
13. 16 червня 2010 року Кіровський суд втретє виніс ухвалу про залишення позову заявника без розгляду у зв’язку з його багаторазовою неявкою у судові засідання. Заявник не оскаржив цієї ухвали.
14. Потягом провадження було відкладено шістнадцять засідань, з яких три рази – у зв’язку з неявкою заявника, один – у зв’язку з неявкою представника відповідача, а п’ять разів – у зв’язку з неявкою обох сторін. У семи випадках засідання відкладалися загалом на строк близько дев’яти місяців у зв’язку з відсутністю судді або секретаря, або з технічних причин. Заявник один раз змінив позовні вимоги.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
15. Заявник скаржився, що тривалість провадження була несумісною з вимогою щодо розумного строку, передбаченою пунктом 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає таке:
«Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру....»
A. Прийнятність
16. Уряд стверджував, що заява від 24 червня 2005 року, подана заявником до Суду, не була чітко обґрунтованою та не відповідала критеріям прийнятності, передбаченим пунктом 3 статті 35 Конвенції.
17. Суд зазначає, що скарги заявника на надмірну тривалість цивільного провадження та відсутність ефективних засобів правового захисту у зв’язку з цим вперше були подані у належним чином складеній та підписаній заяві від 27 жовтня 2005 року, а потім - у додатку до неї від 4 жовтня 2009 року. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду.
18. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою в розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
19. Заявник скаржився на те, що тривалість провадження була надмірною.
20. Уряд заперечував це. Уряд стверджував, що затримки судового розгляду були спричинені поведінкою сторін, зокрема неявкою у судові засідання та неподанням апеляційної скарги у належний строк.
21. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у світлі обставин справи та з урахуванням наступних критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливість предмету спору для заявника (див., серед інших джерел, рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France) [ВП], № 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII).
22. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що період, який слід брати до уваги, розпочався 21 червня 2005 року та закінчився 16 червня 2010 року. Таким чином, провадження в судах двох інстанцій тривало близько п’яти років.
23. Суд зазначає, що позов заявника про відшкодування військовою частиною матеріальної та моральної шкоди не піднімав будь-якого складного правового або фактичного питання.
24. Суд також зазначає, що з моменту подання заявником позову до національних судів у червні 2005 року він ніколи не розглядався по суті. Суд доходить висновку, що значні затримки у провадженні були спричинені багаторазовим поверненням справи на новий розгляд у зв’язку з недотриманням судом першої інстанції процесуальних вимог, зокрема неповідомленням заявника про дату та час засідань, як зазначалося в ухвалах апеляційного суду (див. пункти 8, 10 та 12). Суд вважає, що тривалість зазначеного провадження не може бути пояснена лише поведінкою заявника (див. пункти 13 та 14).
25. Суд вважає, що провадження було важливим для заявника. Хоча відшкодування, якого заявник вимагав, не було основним джерелом його доходу та не існувало будь-яких обставин, які б обумовлювали терміновий розгляд цього позову, це не звільняло суди від обов’язку дотримання вимоги щодо розумного строку відповідно до статті 6 Конвенції.
26. У світлі обставин цієї справи Суд доходить висновку, що відповідальними за надмірну тривалість провадження в першу чергу є органи державної влади.
27. Суд часто встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, в яких порушувалися питання, схожі з питаннями цієї справи (див. вищезазначене рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France) та рішення від 20 травня 2010 року у справі «Мкртчян проти України» (Mkrtchyan v. Ukraine), № 21939/05, пп.19, 22-23).
28. Розглянувши всі матеріали справи, Суд вважає, що Уряд не надав жодного факту або аргументу, здатного переконати його дійти іншого висновку у цій справі. Беручи до уваги свою судову практику, Суд постановляє, що у цій справі тривалість провадження була надмірною і не відповідала вимозі розумного строку.
Відповідно, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
29. Заявник скаржився на відсутність ефективних засобів правового захисту щодо його скарги на тривалість провадження. Він посилався на статтю 13 Конвенції, у відповідних положеннях якої зазначено таке:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»
30. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана зі скаргою, розглянутою вище, а отже теж має бути визнана прийнятною.
31. З огляду на свою усталену практику з цього питання Суд доходить висновку, що у цій справі було порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективних засобів правового захисту стосовно скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість провадження (див, наприклад, рішення від 18 липня 2006 року у справі «Єфименко проти України» (Efimenko v. Ukraine), заява № 55870/00, п. 64, та, в якості нещодавнього прикладу, рішення від 8 квітня 2010 року у справі «Гутка проти України» (Gutka v. Ukraine), № 45846/05, п. 34).
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ
32. Заявник скаржився, що, оскільки його справу не було розглянуто у розумний строк, держава порушила його право на мирне володіння майном. У зв’язку з цим він посилався на статтю 1 Першого Протоколу до Конвенції, відповідні положення якої передбачають наступне:
«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права»
33. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
34. З огляду на свої висновки за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. пункт 28), Суд вважає, що немає необхідності розглядати, чи було у цій справі порушення статті 1 Першого Протоколу (див. рішення у справах «Цангі проти Італії» (Zanghì v. Italy) від 19 лютого 1991 року, п. 23, Series A № 194‑C, та «Єфименко проти України» (Efimenko v. Ukraine), № 55870/00, п. 68, від 18 липня 2006 року).
IV. ІНШІ СКАРГИ
35. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість провадження та відсутність доступу до суду. Він також скаржився на порушення статті 1 Першого Протоколу у зв’язку з тим, що державні органи незаконно привласнили його майно та не надали йому компенсації за нього.
36. У світлі наявних матеріалів Суд доходить висновку, що скарги заявника не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або Протоколами до неї.
37. Отже, ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
38. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
39. Заявник вимагав 10 019,04 гривень[1] відшкодування матеріальної шкоди та 5000 євро відшкодування моральної шкоди.
40. Уряд заперечив ці вимоги.
41. Суд не вбачає будь-якого причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою, а тому відхиляє цю вимогу. Проте, виносячи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявникові 1800 євро моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
42. Заявник також вимагав компенсації судових витрат у розмірі 3800[2] грн, яких він зазнав протягом провадження в національних судах, та 18 087,32 грн[3] витрат, яких він зазнав під час провадження у Суді.
43. Уряд заперечив ці вимоги.
44. З огляду на наявні документи та свою практику Суд відхиляє вимогу компенсації судових витрат, яких заявник зазнав під час провадження в національних судах, та вважає за належне присудити суму у розмірі 1506 євро компенсації витрат за провадження у Суді, зокрема витрат на юридичну допомогу та листування з Судом.
C. Пеня
45. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скаргу заявника на стверджувану надмірну тривалість провадження та відсутність ефективного засобу правового захисту у зв’язку з цим прийнятною, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;
3. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції;
4. Постановляє, що немає потреби окремо розглядати скаргу за статтею 1 Першого Протоколу Конвенції;
5. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникові 1800 (одну тисячу вісімсот) євро відшкодування моральної шкоди та 1506 (одну тисячу п’ятсот шість) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися; ці суми мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 31 травня 2011 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Стівен Філліпс (Stephen Phillips)
Заступник Секретаря
Боштьян М. Зупанчіч
(Boštjan M. Zupančič)
Голова
[1]. Близько 990 євро
[2]. Близько 375 євро
[3]. Близько 1 780 євро
Full & Egal Universal Law Academy