ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «МЕЛІКСЕТЯН ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF MELIKSETYAN v. UKRAINE)
(Заява № 40057/11)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
22 вересня 2022 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Меліксетян проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Стефані Моро-Вікстром (Stéphanie Mourou-Vikström), Голова,
Ладо Чантурія (Lado Chanturia),
Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 40057/11), яку 21 червня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Едгар Самвелович Меліксетян, 1980 року народження, який проживає у м. Харків (далі – заявник), йому була надана правова допомога та у Суді його представляв пан М. Тарахкало, юрист, який практикує у м. Київ;
рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд), який представляла на останніх етапах провадження виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 01 вересня 2022 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
предмет справи
1. Ця справа стосується тверджень за статтями 3 і 13 Конвенції, що працівники міліції піддали заявника катуванню, його скарга не була належним чином розслідувана і не було ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою.
2. 06 квітня 2010 року заявник звернувся до Міністерства внутрішніх справ України зі скаргою, зазначивши, що приблизно з 14 год 00 хв до 19 год 00 хв напередодні він був свавільно затриманий трьома працівниками міліції (згодом ідентифікованими як Б., П. і Ш.), які піддали його катуванню у Фрунзенському райвідділі ХМУ ГУМВС, щоб змусити дати зізнавальні показання, а згодом вони відвезли його до експерта С., який склав неправдивий висновок про відсутність у нього тілесних ушкоджень.
3. За результатами розгляду скарг заявника було призначено судово-медичну експертизу, і експерти дійшли висновку (акти судово-медичного обстеження від 18 травня 2010 року та 09 грудня 2013 року), що приблизно 05 квітня 2010 року він отримав такі тілесні ушкодження, які кваліфікували як «легкі»: черепно-мозкову травму, синці (на обличчі, голові, шиї, грудях, попереку, руках і колінних суглобах); садна на руках; і субкапсулярну гематому нирки.
4. 07 червня 2010 року прокуратура Харківської області порушила кримінальну справу, у межах якої 17 лютого 2011 року було затримано працівників міліції Ш. і П. та обрано їм запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Стосовно працівника міліції Б. кримінальне провадження було порушено 15 січня 2013 року, однак після декількох разів, коли справа закривалася і за зверненнями заявника відновлювалася, вона зрештою була закрита 07 жовтня 2013 року у зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину. Подальші скарги заявника на цю постанову були залишені без задоволення Фрунзенським районним судом міста Харкова та Апеляційним судом Харківської області 11 жовтня та 04 листопада 2013 року відповідно.
5. Тим часом 29 серпня 2011 року справи працівників міліції П. і Ш. були призначені до розгляду Ленінським районним судом міста Харкова. Як вбачається з довідки, складеної цим судом, обвинувальний висновок ґрунтувався на такому викладі фактів: близько 14 год 00 хв 05 квітня 2010 року, отримавши, як стверджувалося, неофіційну оперативну інформацію про вчинення заявником кримінальних дій, Ш. у супроводі Б. витягнули заявника з автомобіля, застосували до нього кайданки та доставили до відділу міліції. Працівники міліції тримали заявника в кайданках приблизно до
19 год 00 хв жодним чином не задокументувавши його присутність у відділі міліції. Протягом цього періоду Ш., до якого згодом приєднався П., намагався змусити заявника дати зізнавальні показання. Заявник відмовився, і Ш. схопив його за голову та повалив на підлогу. П. вдарив заявника кулаком у ліву нирку та наносив удари по обличчю, животу, шиї та спині. Декілька разів заявник, який залишався в кайданках, втрачав свідомість. З довідки також випливає, що Б. був присутній під час допиту.
6. 20 лютого 2014 року суд постановив, що факти, встановлені в обвинувальному висновку, були підтверджені достатніми доказами і П. та Ш. вчинили злочин, передбачений частиною другою статті 365 Кримінального кодексу України. У цьому положенні перевищення службових повноважень працівником правоохоронного органу описувалося як «насильство... [і] застосування... спеціальних засобів або болісні і такі, що ображають особисту гідність потерпілого, дії, [але] за відсутності ознак катування». Суд визнав працівників міліції винними та обрав їм покарання у виді позбавлення волі на строк сім років і шість місяців, позбавив їх звання і права обіймати посади працівників правоохоронних органів на строк три роки. Ленінський районний суд також частково задовольнив цивільний позов, поданий заявником, про відшкодування його витрат на лікування в частині, в якій ці витрати були визнані обґрунтованими, і присудив йому 20 000 українських гривень в якості відшкодування моральної шкоди.
7. 08 липня 2014 року Апеляційний суд Харківської області, переглянувши справу за апеляційними скаргами сторін, ухвалив, що П. та Ш. (все ще перебували під вартою) могли бути звільнені від подальшого відбування покарання у виді позбавлення волі відповідно до Закону України «Про амністію 2014 року», зокрема тому, що вони вже відбули більше однієї чверті строку свого покарання, і їхні злочини не включали «насильство, [що становило] небезпеку для життя і здоров’я». Також суд скасував заборону обіймати їм посади в правоохоронних органах.
8. Заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, зокрема, що, враховуючи характер кримінальних правопорушень, Закони України «Про амністію» не могли застосовуватися. Він також скаржився, що суди не зобов’язали прокуратуру додатково розслідувати роль Б. у відповідних подіях, хоча прокуратура встановила факт його участі у них, а експерта С., який на прохання працівників міліції надав неправдиві показання про відсутність у заявника тілесних ушкоджень на момент звільнення, також слід було притягнути до кримінальної відповідальності.
9. 26 вересня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ встановив, що заявник не мав права подавати таку скаргу.
оцінка суду
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ статей 3 та 13 КОНВЕНЦІЇ
10. У своїх первинних зауваженнях, поданих 31 березня 2014 року, Уряд стверджував, що скарги заявника на стверджуване жорстоке поводження були передчасними, оскільки кримінальне провадження щодо Ш. і П. ще тривало на той момент. Крім того, Уряд доводив про відсутність підстав вважати, що відповідне розслідування було неефективним і ця скарга була явно необґрунтованою. Насамкінець, Уряд стверджував, що не було порушено статтю 13 Конвенції.
11. Заявник підтримав свої скарги. Зокрема, він стверджував, що працівники міліції П. і Ш. не мали бути звільнені від відбування покарання; а працівник міліції Б. та експерт С. були несправедливо звільнені від кримінальної відповідальності в результаті проведення неналежного розслідування.
12. Суд відхиляє аргумент Уряду про невичерпання засобів юридичного захисту, оскільки він втратив свою актуальність після закінчення провадження (див., зокрема, рішення у справі «Честаро проти Італії» (Cestaro v. Italy), заява № 6884/11, пункти 145 – 149, від 07 квітня 2015 року з подальшими посиланнями). Він також вважає, що скарги заявника не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підставі й мають бути визнані прийнятними.
13. Відповідні загальні принципи щодо статті 3 Конвенції наведені в рішенні у справі «Гефген проти Німеччини» [ВП] (Gäfgen v. Germany) [GC], заява № 22978/05, пункти 87 – 93 і 115 – 119, ЄСПЛ 2010) і згаданому рішенні у справі «Честаро проти Італії» (Cestaro v. Italy), пункти 204 – 212 і 215).
14. Суд зазначає, що у цій справі національні суди визнали двох працівників міліції винними у жорстокому поводженні із заявником з метою примусити його дати зізнавальні показання (див. пункт 6). Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що держава несе відповідальність за жорстоке поводження з ним. З огляду на велику кількість тілесних ушкоджень, завданих заявнику, наявність їх в декількох місцях та обставини, за яких вони були отримані, у тому числі тривалість жорстокого поводження, його умисний характер, його мету та вразливість заявника vis-à-vis працівників міліції, які затримували та допитували його з грубим порушенням чинного законодавства – Суд вважає, що таке поводження досягло такого рівня суворості, аби кваліфікувати його як катування (див. відповідні приклади в рішеннях у справах «Валеріу та Ніколае Рошка проти Молдови» (Valeriu and Nicolae Roşca v. Moldova), заява № 41704/02, пункт 64, від 20 жовтня 2009 року та «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункти 67 і 68, від 07 листопада 2013 року).
15. Стосовно стверджуваної неефективності розслідування Суд зазначає, що П. і Ш. були визнані винними у перевищенні службових повноважень у розумінні Кримінального кодексу України, який прямо виключає дії, що становлять катування (див. пункт 6). Крім того, 08 липня 2014 року апеляційний суд звільнив обох працівників міліції від відбування невідбутої частини покарання та скасував заборону обіймати посади в правоохоронних органах, встановивши, що вчинені ними кримінальні правопорушення «не включали насильства, [що становило] небезпеку для життя та здоров’я» (див. пункт 7).
16. Кримінальне провадження щодо Б. (третього працівника міліції, на якого вказав заявник, як причетного до стверджуваного катування), порушене майже через три роки після відповідних подій і охарактеризоване неодноразовими поверненнями на повторне розслідування, було зрештою закрито у зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину. Також вбачається, що на нього не було накладено жодних дисциплінарних стягнень чи притягнуто до будь-якої іншої відповідальності, хоча, як було встановлено у справі Ш. і П., він брав участь у затриманні заявника та примусовому доставленні до відділу міліції, які не були жодним чином задокументовані, а також був присутній під час допиту заявника (див. пункт 6).
17. З огляду на свою усталену практику Суд вважає наведені в пунктах 15 і 16 елементи достатніми для висновку, що розслідування стверджуваного катування заявника не відповідало вимогам статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «Єтер проти Туреччини» (Yeter v. Turkey), заява № 33750/03, пункт 70, від 13 січня 2009 року з подальшими посиланнями; згадане рішення у справі «Валеріу та Ніколае Рошка проти Молдови» (Valeriu and Nicolae Roşca v. Moldova), пункти 71 – 74; рішення у справах «Мюмюн проти Болгарії» (Myumyun v. Bulgaria), заява № 67258/13, пункти 70 – 78, від 03 листопада 2015 року та «Шестопалов проти Росії» (Shestopalov v. Russia), заява № 46248/07, пункти 51 – 54, від 28 березня 2017 року).
18. Отже, було порушено матеріальний та процесуальний аспекти статті 3 Конвенції.
19. З огляду на зазначені висновки Суд вважає розглянутими основні юридичні питання, порушені в цій заяві, і немає потреби далі розглядати питання за статтею 3 Конвенції або окремо розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
20. Заявник, якому була надана правова допомога, вимагав 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Він також вимагав 7 125 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах і у Суді, а також 865 євро компенсації невказаних адміністративних та поштових витрат. Оскільки гонорар захиснику не був сплачений, заявник просив сплатити присуджену щодо цього суму безпосередньо на банківський рахунок його захисника, пана М. Тарахкала. Він подав копію договору про надання правової допомоги та акт виконаних робіт, з якого випливає, що захисник витратив сімдесят п’ять годин з погодинною ставкою у розмірі 95 євро та поніс 855 євро поштових та інших невказаних витрат.
21. Уряд стверджував, що ці вимоги були надмірними, а також не було надано доказів, які б виправдали витрати захисника.
22. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 8 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися. Крім того, Суд присуджує заявнику 1 500 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися йому, які мають бути сплачені на банківський рахунок пана М. Тарахкала, як просив заявник.
23. Суд також вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Оголошує заяву прийнятною;Постановляє, що заявник був підданий катуванню працівників міліції у порушення статті 3 Конвенції;Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування тверджень заявника про катування;Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції;Постановляє, що:(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 8 000 (вісім тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації витрат на правову допомогу, які мають бути сплачені на банківський рахунок пана М. Тарахкала, захисника заявника;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Стефані Моро-Вікстром
(Stéphanie Mourou-Vikström)
Голова