ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «М.М. ТА З.М. ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF M.M. AND Z.M. v. UKRAINE)
(Заява № 4669/20)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
03 листопада 2022 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «М.М. та З.М. проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Арнфінн Бордсен (Arnfinn Bårdsen), Голова,
Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková),
Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 4669/20), яку 30 грудня 2019 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) двоє громадян України, М.М. (далі – перша заявниця) та З.М. (далі – другий заявник), 1983 та 2015 років народження відповідно, які згідно з останньою інформацією проживають у Республіці Джибуті, їх представляла пані О. Доманчук, юрист, яка практикує у м. Київ;
рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції;
рішення не розкривати імена заявників;
рішення про надання заяві статусу пріоритетної (Правило 41 Регламенту Суду);
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 06 жовтня 2022 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРЕДМЕТ СПРАВИ
1. Заявники, мати та її син, стверджували, що стали потерпілими від низки випадків домашнього насильства, і скаржилися, що органи державної влади, як стверджувалося, не вжили заходів для їхнього захисту, як вимагається статтями 3, 8 та 13 Конвенції. Вони також скаржилися за статтями 6, 8 і 13 Конвенції на спосіб розгляду судами заяви першої заявниці про забезпечення позову під час провадження щодо опіки над дітьми.
2. Перша заявниця та Р., її цивільний чоловік, розійшлися в березні 2017 року. Після розлучення їхні сини, другий заявник і С., 2017 року народження, переважно проживали з першою заявницею. Р., як стверджувалося, намагався змусити її відновити їхні стосунки та поводився агресивно з нею та їхніми синами. Зокрема, близько десяти разів у період з липня 2017 року до вересня 2018 року він, як стверджувалося, приходив до дому першої заявниці, кричав і нецензурно обзивав її, хапав її за горло, погрожував побити чи вбити її та підпалити її квартиру, забрав другого заявника без її згоди й відмовлявся повернути його протягом приблизно чотирьох місяців, і намагався «викрасти» їхнього другого сина, С. Перша заявниця негайно повідомила про відповідні події працівників поліції та надала їм письмові показання декількох осіб, які, як стверджувалося, були свідками деяких випадків. Працівники поліції не вбачали підстав для розслідування її тверджень, зазначаючи, у більшості випадків, що вони не змогли знайти та допитати Р. і вона мала скористатися цивільно-правовими засобами юридичного захисту для вирішення суперечок, які вона мала з ним щодо виховання їхніх дітей.
3. 06 та 12 лютого 2019 року заявниця подала до поліції ще дві заяви про вчинення кримінального правопорушення з проханням порушити кримінальну справу у зв’язку з вказаними випадками за статтею 126-1 Кримінального кодексу України[1]. У своїх заявах вона вказала імена та контактні дані ймовірних свідків відповідних подій.
4. 12 березня 2019 року працівники поліції вирішили не порушувати кримінальну справу за заявою про вчинення кримінального правопорушення від 12 лютого 2019 року. 26 квітня 2019 року Печерський районний суд залишив без задоволення скаргу першої заявниці на це рішення як подану поза встановленим строком.
5. За заявою першої заявниці від 06 лютого 2019 року працівники поліції порушили кримінальне провадження 14 червня 2019 року відповідно до ухвали Дніпровського районного суду міста Києва від 12 квітня 2019 року, постановленої за її скаргою на бездіяльність працівників поліції. 18 липня 2019 року працівники поліції допитали її та 27 грудня 2019 року закрили кримінальне провадження, вказавши, що відомостей про притягнення Р. «до адміністративної відповідальності» за фактами домашнього насильства не було, а тому були відсутні докази «систематичних» дій, заборонених статтею 126-1 КК України. У постанові від 27 грудня 2019 року також було зазначено, що перша заявниця не відреагувала на виклики до поліції для її направлення на медичний огляд, і тому не вдалося отримати відомості про її психологічний стан. Згідно з твердженнями першої заявниці вона не отримувала викликів з поліції.
6. 18 лютого 2020 року прокуратура міста Києва скасувала постанову поліції від 27 грудня 2019 року, головним чином, у зв’язку з тим, що працівники поліції не розшукали та не допитали Р. та свідків, а також не призначили комплексну психолого-психіатричну експертизу першої заявниці. Працівникам поліції було надано вказівку провести подальше розслідування справи.
7. 06 серпня 2020 року поліція знову закрила кримінальне провадження, зазначивши, що ймовірну особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, не вдалося знайти, а дванадцятимісячний строк, протягом якого їй мали офіційно повідомити про підозру у вчиненні злочину, минув. Працівники поліції також посилалися на ті ж підстави, що й у своїй постанові від 27 грудня 2019 року (див. пункт 5).
8. У період з червня до жовтня 2019 року, до закриття кримінального провадження, перша заявниця надіслала декілька листів до поліції з клопотанням пришвидшити розслідування та повідомити її про будь-які зміни, але відповіді не отримала.
9. Тим часом у травні 2018 року перша заявниця подала цивільний позов до Печерського районного суду міста Києва проти Р., вимагаючи визначити місце проживання другого заявника і С. з нею, і цей позов був задоволений рішенням від 30 липня 2020 року, яке не оскаржувалося.
10. У ході цього провадження 13 липня 2018 року зазначений суд вирішив шляхом застосування заходу забезпечення позову повернути другого заявника, який на той момент перебував у Р., першій заявниці до завершення розгляду спору. 05 вересня 2018 року ухвалу було виконано, а 19 червня 2019 року її скасував Київський апеляційний суд, хоча другий заявник продовжував проживати з першою заявницею.
11. Посилаючись спочатку на статтю 13 Конвенції, заявники скаржилися, що національні органи влади не вжили заходів за скаргами першої заявниці на агресивну поведінку Р. щодо неї та її дітей. Згодом перша заявниця також посилалася на статті 3 і 8 Конвенції у зв’язку з цим.
12. Посилаючись на статті 6, 8 і 13 Конвенції, заявники також скаржилися на скасування ухвали Печерського районного суду від 13 липня 2018 року (див. пункт 10).
ОЦІНКА СУДУ
СКАРГИ на СТВЕРДЖУВАНі ВИПАДКи домашнього НАСИЛЬСТВА13. Наявні у Суду матеріали не містять медичних доказів, які б доводили, що заявники зазнали фізичного насильства. Також немає достатньо матеріалів, які б дозволили Суду встановити, чи досяг психологічний вплив стверджуваних випадків агресивної поведінки Р. на заявників необхідного рівня суворості за статтею 3 Конвенції. За цих обставин і з огляду на те, що позитивний обов’язок захищати заявників від насильницької поведінки приватної особи може виникати за різними положеннями Конвенції, у тому числі статтями 3 і 8 Конвенції, на які було зроблено посилання, Суд вважає за доцільне розглянути скарги заявників на відсутність належної реакції органів державної влади на стверджувані випадки виключно за статтею 8 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах «A. проти Хорватії» (A. v. Croatia), заява № 55164/08, пункти 57 – 60, від 14 жовтня 2010 року та «Реметін проти Хорватії (№ 2)» (Remetin v. Croatia (no. 2), заява № 7446/12, пункти 55 – 63, від 24 липня 2014 року, а також в якості протилежного прикладу рішення у справі «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), заява № 41261/17, пункт 74, від 09 липня 2019 року).
14. Уряд стверджував, що перша заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту, оскільки не оскаржила у судах більшість рішень щодо її скарг на домашнє насильство.
15. Суд вважає, що заперечення Уряду тісно пов’язане із суттю цих скарг заявників, і тому долучає його до розгляду по суті.
16. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
17. Відповідні загальні принципи за статтею 8 Конвенції стосовно позитивного обов’язку запровадити та застосовувати належну нормативно-правову базу, що надаватиме ефективний захист від актів домашнього насильства, наведено в декількох справах (див., серед інших джерел, рішення у справі «Беваква і С. проти Болгарії» (Bevacqua and S. v. Bulgaria), заява № 71127/01, пункт 65, від 12 червня 2008 року; згадане рішення у справі «А. проти Хорватії» (A. v. Croatia), пункт 60, рішення у справах «Хайдуова проти Словаччини» (Hajduová v. Slovakia), заява № 2660/03, пункт 46, від 30 листопада 2010 року та «Левчук проти України» (Levchuk v. Ukraine), заява № 17496/19, пункт 80, від 03 вересня 2020 року).
18. Суд вважає, що вбачаються обґрунтованими твердження першої заявниці про агресивну поведінку Р. щодо неї та другого заявника і можливий негативний вплив цього на їхню моральну цілісність та добробут. Вона детально та послідовно висувала ці твердження у національних органах влади і посилалася на письмові показання декількох осіб, які, як вона стверджувала, були свідками відповідних випадків.
19. Надані Суду матеріали вказують, що органи державної влади не доклали вагомих зусиль, аби знайти та допитати Р. у зв’язку зі скаргами першої заявниці. Вони також не допитали жодного з ймовірних свідків випадків. Хоча деякі відповідні постанови вказували, що перша заявниця не співпрацювала з поліцією у зв’язку з її скаргами, немає доказів надсилання працівниками поліції їй будь-яких викликів, на які вона не відповіла. Крім того, сторони надали низку документів, які свідчать, що декілька разів перша заявниця зверталася із запитами про хід відповідного розслідування та просила поліцію провести певні слідчі дії (див. пункти 5 і 8).
20. Хоча справді, перша заявниця не оскаржила до національних судів всі рішення, пов’язані з її скаргами, вона успішно оскаржила деякі з них, а тому поліції були дані чіткі вказівки щодо того, як розслідувати цю справу. Однак цих вказівок дотримано не було (див. пункти 6 і 7). Таким чином, у цій справі не було доведено, що, навіть якби заявниця оскаржила всі рішення, пов’язані з її скаргами на домашнє насильство, це призвело б до докладання поліцією значних зусиль для розслідування випадків. Крім того, Суд повторює, що через особливо вразливе становище потерпілих від домашнього насильства, нормативно-правова база повинна дозволяти органам державної влади розслідувати випадки домашнього насильства за власною ініціативою як предмет суспільного інтересу. Таким чином, неподання заявником скарги або подальша відмова від заяви про вчинення кримінального правопорушення не повинні перешкоджати органам державної влади розпочати або продовжити кримінальне провадження щодо стверджуваного нападника (див. згадані рішення у справах «Левчук проти України» (Levchuk v. Ukraine), пункт 87, і, mutatis mutandis, «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), пункт 99). Отже, заперечення Уряду щодо невичерпання засобів юридичного захисту, раніше долучене до розгляду по суті (див. пункти 14 і 15), має бути відхилене.
21. З огляду на зазначене Суд вважає, що органи державної влади не змогли належним чином відреагувати на стверджувані випадки домашнього насильства щодо заявників і не оцінили їхню ситуацію у цілому, у тому числі можливий ризик повторення подібних випадків. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з цим.
Інші скарги22. З огляду на факти справи, доводи сторін і зазначені висновки Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені в цій заяві, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті решти скарг заявників за статтями 6, 8 і 13 Конвенції стосовно провадження щодо опіки над дітьми, остаточне рішення в якому було ухвалено у липні 2020 року (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
23. Заявники вимагали 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 4 024 євро в якості компенсації судових та інших витрат, які складалися з витрат на правову допомогу, сплачених першою заявницею своєму захиснику за сімдесят годин роботи під час провадження у Суді. Перша заявниця надала відповідні договори, рахунки та детальний акт про надані послуги.
24. Уряд стверджував, що вимоги заявників були необґрунтованими та/або надмірними.
25. Суд присуджує заявникам спільно 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, а також першій заявниці 4 024 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, пов’язаних з провадженням у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може їй нараховуватися.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Долучає до розгляду по суті заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявників за статтею 8 Конвенції на відсутність належної реакції органів державної влади на стверджувані випадки домашнього насильства;Оголошує прийнятними ці скарги за статтею 8 Конвенції;Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції, і відхиляє заперечення Уряду стосовно невичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим;Постановляє, що немає необхідності розглядати прийнятність та суть скарг заявників за статтями 6, 8 і 13 Конвенції стосовно провадження щодо опіки над дітьми, остаточне рішення в якому було ухвалено у липні 2020 року;Постановляє, що:(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро заявникам спільно та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 4 024 (чотири тисячі двадцять чотири) євро першій заявниці та додатково суму будь-якого податку, що може їй нараховуватися, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 03 листопада 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Арнфінн Бордсен
(Arnfinn Bårdsen)
Голова
[1] Статтю 126-1 було включено до Кримінального кодексу України Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 07 грудня 2017 року (див. рішення у справі «Левчук проти України» (Levchuk v. Ukraine), заява № 17496/19, пункти 50 і 51, від 03 вересня 2020 року). Це положення визначає поняття «домашнє насильство» як «умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи». За такі дії передбачено максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк до двох років.