© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
Інформаційне повідомлення з юриспруденції Суду № 177
Серпень-вересень 2014 року
Mocanu і Інші проти Румунії [ВП] - 45886/07, 32431/08 і 10865/09
Рішення від 17.9.2014 [ВП]
Стаття 2
Стаття 2-1
Ефективне розслідування
Відсутність ефективного розслідування загибелі чоловіка під час маніфестацій проти правлячого румунського режиму у червні 1990 року: порушення
Стаття 3
Ефективне розслідування
Відсутність ефективного розслідування затримання і жорстокого поводження щодо чоловіка під час маніфестацій проти правлячого румунського режиму у червні 1990 року: порушення
Стаття 35
Стаття 35-1
Строк у шість місяців
Бездіяльність заявника протягом одинадцяти років перед тим, як подати скаргу до компетентних національних органів: попередні заперечення відхилено
Стаття 35-3
Ratione temporis
Чотири роки між моментом подій і набуттям Конвенцією чинності щодо Румунії: попередні заперечення відхилено
Факти – У червні 1990 року румунський уряд вирішив припинити захоплення Університетської площі маніфестантами, які протягом багатьох тижнів протестували проти правлячого режиму. 13 червня 1990 року правоохоронні органи почали діяти і заарештували багатьох маніфестантів, що тільки посилило протести. У той час, як до місця заворушень було надіслано армію, із оточеного маніфестантами Міністерства внутрішніх справ пролунали постріли, один з яких улучив у голову пана Мокану, чоловіка першої заявниці, що спричинило його смерть. Ввечері під час облоги державної телекомпанії пан Стоіка (другий заявник) і інші особи, затримані поліцією в уніформі і цивільними особами, зазнали жорстокого поводження. Кримінальне розслідування цих переслідувань було розпочате у 1990 році в рамках дуже великої кількості індивідуальних справ, які згодом були об’єднані, а потім передані до військової прокуратури у 1997 році.
18 червня 2001 року, тобто більше, ніж через одинадцять років після згаданих подій, другий заявник подав кримінальну скаргу прокурору військового відділення прокуратури при Верховному суді. Справа, порушена щодо жорстокого поводження, якого зазнав другий заявник 13 червня 1990 року, була закрита за відсутністю події злочину 17 червня 2009 року, і Вищий касаційний суд рішенням від 9 березня 2011 року залишив цю постанову в силі.
Кримінальне провадження щодо вбивства чоловіка першої заявниці на момент проголошення рішення Європейського суду все ще тривало.
Рішенням від 13 листопада 2012 року (див. Інформаційне повідомлення 157) палата Суду одноголосно вирішила про порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції щодо першої заявниці і п’ятьма голосами проти двох про відсутність порушення процесуального аспекту статті 3 щодо другого заявника.
Право – Стаття 35 § 3: Перед Великою Палатою Уряд-відповідач не заявляв про відсутність компетенції Суду ratione temporis. Проте він стверджував, що Суд не може досліджувати скарги стосовно періоду до 20 червня 1994 року – дати набуття Конвенцією чинності щодо Румунії.
Палата проголосила себе компетентною ratione temporis, щоб дослідити скарги про порушення процесуального аспекту статей 2 і 3 Конвенції, відхиливши заперечення, представлені Урядом лише стосовно заяви другого заявника.
На думку Великої Палати, скарги, що стосуються процесуального аспекту статей 2 і 3 Конвенції, пов’язані із розслідуванням збройного придушення антиурядових маніфестацій 13 і 14 червня 1990 року, що коштувало життя чоловікові першої заявниці і порушило фізичну недоторканість другого заявника. Це розслідування розпочалось у 1990 році, невдовзі після подій, і включало слідчі дії, спрямовані перш за все на ідентифікацію жертв, убитих кулями, поміж якими був чоловік першої заявниці.
Між цими подіями і набуттям Конвенцією чинності щодо Румунії (20 червня 1994 року) минуло чотири роки. Цей відтинок часу відносно короткий. Він менший за десять років і коротший за строки, які мали місце у інших вивчених Судом аналогічних справах. Окрім того, переважна частина провадження і найважливіші процесуальні заходи відбулись після вирішальної дати.
Отже, Суд робить висновок, що має компетенцію ratione temporis для вивчення скарг, порушених першою заявницею і другим заявником щодо процесуального аспекту статей 2 і 3 Конвенції, оскільки ці скарги стосуються кримінального провадження, здійсненого у даній справі після набуття Конвенцією чинності щодо Румунії (20 червня 1994 року).
Стаття 35 § 1: Палата вирішила долучити попередні заперечення щодо пропущення строку подання другим заявником кримінальної скарги до компетентних органів до розгляду суті скарги про порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції і проголосила цю скаргу прийнятною.
Велика Палата вважає, що питання сумлінності другого заявника тісно пов’язане з питанням щодо повільності розгляду кримінальної скарги у внутрішньоправовій системі. В сукупності ці аргументи становлять виняток із правила щодо недотримання шестимісячного строку, передбаченого статтею 35 § 1 Конвенції.
Уразливість другого заявника і відчуття безсилля, яке він поділяв із іншими численними подібними до нього потерпілими, котрі також довго чекали, перш ніж подати скарги, є вірогідними і прийнятними поясненнями його бездіяльності між 1990 і 2001 роками. Тому заявник не знехтував своїм обов’язком сумлінності.
Водночас численні факти вказують на те, що влада знала або могла без труднощів дізнатись принаймні деякі з імен потерпілих від побиття, здійсненого 13 червня 1990 року і протягом наступної ночі. За таких обставин не можна вважати, що затримка, із якою другий заявник подав свою скаргу, могла зашкодити ефективності розслідування. У кожному випадку, його скарга була долучена до кримінальної справи, яка стосувалась великої кількості потерпілих під час подій 13 - 15 червня 1990 року, а рішення від 29 квітня 2008 року військового відділення прокуратури містило імена більше тисячі потерпілих. Тож йдеться про цілком виняткове розслідування.
Водночас починаючи з 2001 року відбувся справжній контакт між другим заявником і владою стосовно його скарги й інформаційних запитів, які він надавав щороку, особисто приходячи до прокуратури, щоб дізнатись про просування розслідування. Окрім того, існували підтвердження того, що розслідування просувалось.
З огляду на розвиток розслідування після 2001 року, його обсяг і складність, заявник, подавши скаргу до державних органів, міг правомірно сподіватись на ефективне розслідування і міг розумно очікувати на його завершення, оскільки були реальні можливості для просування розслідування.
Другий заявник подав заяву до Суду 25 червня 2008 року, більше ніж через сім років після того, як подав кримінальну скаргу до державних органів. На той час розслідування все ще тривало і було вжито слідчі дії. Через наведені причини, які залишались прийнятними принаймні до подання другим заявником заяви до Суду, його не можна звинувачувати у зволіканні. Водночас остаточним внутрішнім рішенням у справі стосовно заявника є рішення від 9 березня 2011 року. Тому заяву подано без пропуску строку.
Висновок: попередні заперечення відхилено (чотирнадцятьма голосами проти трьох).
Стаття 2 і Стаття 3 (процесуальний аспект): Кримінальну справу було порушено невдовзі після подій у червні 1990 року. Це розслідування, яке від початку стосувалось вбивства із вогнепальної зброї чоловіка першої заявниці і інших осіб, і досі триває щодо заявниці. Епізод розслідування стосовно другого заявника, який торкався 37 осіб з вищого цивільного і військового керівництва, завершився рішенням від 9 березня 2011 року Вищого касаційного суду.
Компетенція Суду ratione temporis дозволяє йому вивчати лише період розслідування після 20 червня 1994 року, дати набуття Конвенцією чинності щодо Румунії.
Щодо незалежності розслідування, то воно було доручене військовим прокурорам, котрі, як і обвинувачені, були службовцями, підпорядкованими принципу ієрархічної субординації, і цей факт переконав Суд дійти висновку про порушення процесуального аспекту статей 2 і 3 Конвенції у попередніх справах щодо Румунії.
Щодо швидкості і належності розслідування, то стосовно першої заявниці воно триває вже протягом більш ніж 23 років і більше ніж 19 років після ратифікації Румунією Конвенції. Щодо другого заявника розслідування завершилось рішенням від 9 березня 2011 року, через 21 рік після порушення кримінальної справи і через 10 років після офіційного подання другим заявником скарги і долучення її до матеріалів кримінальної справи. Хоча справа і є безспірно складною, але політичні і соціальні чинники, на які посилається Уряд, не можуть виправдати настільки довгий строк. Навпаки, важливість цих чинників для румунського суспільства мала б спонукати державні органи швидко розслідувати справу, аби упередити будь-які прояви терпимості до протиправних дій або співучасті у їх скоєнні.
Проте розслідування у справі, яка стосується першої заявниці, було відзначене тривалими періодами бездіяльності. Більш того, самі державні органи відзначили численні прогалини у розслідування.
Водночас, розслідування щодо насилля, якого зазнав другий заявник, завершилось рішенням про відсутність події злочину, постановленим 17 червня 2009 року і підтвердженим рішенням від 9 березня 2011 року, тобто через 10 років після того, як заявник подав скаргу. Проте попри такий довгий проміжок часу і слідчі дії, вчинені на користь заявника, у жодному з рішень не було встановлено обставини жорстокого поводження, якого заявник і інші особи, як вони стверджують, зазнали у приміщенні державної телекомпанії. Цей епізод справи було закрито переважно через строки давності притягнення до кримінальної відповідальності. Хоча процесуальні зобов’язання за статтями 2 і 3 Конвенції навряд чи можна вважати виконаними, якщо розслідування, як у даній справі, через бездіяльність державних органів завершується спливом строку притягнення до кримінальної відповідальності.
Отже державні органи, відповідальні за розслідування, не вжили усіх заходів, які могли б розумно дозволити встановити і покарати винних.
Що стосується обов’язку долучити близьких осіб жертв до провадження, то першій заявниці не було нічого повідомлено про просування розслідування до ухвалення рішення від 18 травня 2000 року, яким було передано до суду матеріали щодо осіб, обвинувачених у вбивстві її чоловіка. Більш того, заявницю вперше допитав прокурор 14 лютого 2007 року, приблизно через 17 років після подій, а після рішення Вищого касаційного суду від 17 грудня 2007 року її більше не повідомляли про перебіг розслідування. Тому Суд має сумнів, що інтереси першої заявниці брати участь у розслідуванні були достатньо захищені.
З огляду на наведене перша заявниця не скористалась із ефективного розслідування у розумінні статті 2 Конвенції, а другий заявник, у свою чергу, був позбавлений ефективного розслідування у розумінні статті 3.
Висновок: порушення статті 2 – процесуальний аспект (шістнадцять голосів проти одного); порушення статті 3 – процесуальний аспект (чотирнадцять голосів проти трьох).
Стаття 41: 30000 євро першій заявниці і 15000 євро другому заявнику щодо моральної шкоди.
Суд також одноголосно вирішив про порушення статті 6 § 1 через надмірну тривалість судового провадження стосовно третього заявника, організації «21 грудня 1989 року», яка об’єднує осіб, поранених під час насильницького придушення маніфестацій, організованих проти правлячого режиму у грудні 1989 року, і батьків осіб, які загинули під час цих подій.
(див. також Janowiec і Інші проти Росії [ВП], 55508/07 і 29520/09, 21 жовтня 2013 року, Інформаційне повідомлення 167)
* поміж іншими Şandru і Інші проти Румунії, 22465/03, 8 грудня 2009 року, Інформаційне повідомлення 125.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Цей стислий виклад, підготовлений канцелярією Суду, не є зобов’язальним для Суду.
Щоб перейти до інформаційних бюлетенів з практики Суду, натисніть тут
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy