Справа «Москаленко проти України»
(“Moskalenko v. Ukraine”)[1]
У рішенні, ухваленому 20 травня 2010 року у справі «Москаленко проти України», Суд постановив, щомало місце порушення ч. 3 ст. 5 Конвенції право на свободу та особисту недоторканність)[2].
Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 4 100 євро як компенсацію моральної шкоди.
Обставини справи
Заявник Олексій Олександрович Москаленко народився 1982 року у м. Курахове Мар’їнського району Донецької області. На час розгляду справи він відбував покарання в одному зі слідчих ізоляторів м. Донецька.
16 липня 2003 року п. Москаленко був заарештований за підозрою у вчиненні вбивства, пограбування та підпалу. 19 липня 2003 року місцевий суд Мар’їнського району (далі – Місцевий суд) виніс рішення про залишення заявника під вартою та постановив, що останнє, зважаючи на ризик можливої втечі п. Москаленка та можливість перешкоджання ним розслідуванню, було необхідним задля забезпечення якісного проведення розслідування. Також Місцевий суд звернув увагу на тяжкість вчинених п. Москаленком злочинів.
У ході розслідування справи Місцевий суд двічі – 15 вересня та 15 жовтня 2003 року – продовжував строк утримання заявника під вартою, обґрунтовуючи свої рішення тими ж підставами.
Апеляція заявника на останню ухвалу про продовження тримання його під вартою була відхилена з огляду на невчасність подання, а жодна з його наступних скарг про звільнення з-під варти не мала успіху.
Через деякий час були заарештовані й співучасники п. Москаленка – С. та Г.; справи усіх трьох обвинувачуваних осіб були об’єднані в одну.
17 листопада 2003 року прокурор Донецької області подав обвинувальний висновок в Апеляційний суд Донецької області (далі – Апеляційний суд). Заявник був звинувачений у вчиненні вбивства, пограбування та підпалу.
12 грудня 2003 року відбулося перше засідання цього суду, а 9 грудня 2004 року, після кількох слухань по справі, він повернув її на додаткове розслідування.
Додаткове розслідування було завершене до 1 березня 2005 року, і справа знову була надіслана до Апеляційного суду, проте 21 березня 2005 року він знову повернув справу її на додаткове розслідування. Останнє було завершене 30 червня 2005 року.
Під час проведення вказаних розслідувань уповноважені органи влади рішеннями від 30 січня та 27 травня 2005 року ще раз продовжували строк утримання заявника під вартою. Копії першого рішення п. Москаленку не було надано, а в другому – Апеляційний суд повторив попередні підстави тримання під вартою та додатково, по-перше, звернув увагу на значну міру можливого покарання обвинуваченого та, по-друге, зазначив, що п. Москаленко міг переконати свідків дати неправильні показання. Проте підстави для таких висновків не були уточнені.
1 листопада 2006 року рішенням Апеляційного суду заявник був визнаний винним у вчиненні згаданих злочинів та засуджений до 15 років позбавлення волі. Суд також засудив п. С. та п. Г.
Сторони подали апеляційну скаргу і поки справа переглядалась в апеляційному порядку п. Москаленко утримувався під вартою.
14 січня 2008 року Верховний Суд України частково скасував рішення суду першої інстанції та повернув справу на новий судовий розгляд.
27 березня 2008 року розпочався новий судовий розгляд, під час якого п. Москаленко знову безуспішно кілька разів подавав заяви про звільнення з-під варти. У них він відкидав усі звинувачення проти нього та посилався на презумпцію невинуватості. Проте Апеляційний суд, відмовляючи задовольняти його скарги, зазначав, що вони були або «завчасні», або «невідповідні» цій стадії розгляду справи.
21 вересня 2009 року Апеляційний суд виніс вирок і знову визнав п. Москаленка винним за усіма попередніми звинуваченнями.
Заявник та його адвокат ще раз подали касаційну скаргу до Верховного Суду України, доля якої і досі невідома.
Зміст рішення Суду
Заявник, посилаючись на ч. 3 ст. 5 Конвенції, скаржився на надмірну тривалість його тримання під вартою.
Суд нагадав, що основні засади інтерпретації передбаченого ч. 3 ст. 5 Конвенції права на «розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження» були викладені ним у низці попередніх рішень.
У рішеннях про арешт та подальше тримання під вартою п. Москаленка національні органи влади, крім обґрунтованої підозри у вчиненні ним злочинів, також посилались на такі три підстави: 1) тяжкість злочинів, 2) важкість можливого покарання за їх вчинення, 3) потреба забезпечення правильного розслідування справи, зважаючи, зокрема, на ризик втечі заявника та його впливу на свідків.
Суд погодився, що обґрунтована підозра у вчиненні п. Москаленком тяжких злочинів і потреба забезпечення якісного розслідування справи (особливо процесу отримання свідчень) становили вагомі підстави для початкового затримання заявника. Проте з часом ці підстави ставали все менш доречними. Відтак, Суду потрібно було встановити, чи інші вказані національним судом підстави, зокрема тяжкість очікуваного покарання, ризик втечі заявника та його можливого впливу на свідків, були «достатніми» та «відповідними».
Суд зауважив, що органи влади, зважаючи на тяжкість злочинів, у вчиненні яких підозрювався п. Москаленко, постійно посилалися на можливість застосування до нього важкого покарання. У цьому стосунку Суд нагадав, що тяжкість можливого покарання є належним елементом в оцінюванні ризику зникнення чи вчинення повторного правопорушення підозрюваною особою. Тому, з огляду на серйозність висунутих проти п. Москаленка звинувачень, органи влади виправдано оцінювали можливість існування такого ризику. Між тим, Суд неодноразово постановляв, що лише важкість звинувачень не може виправдовувати довгі періоди тримання під вартою.
Стосовно ризику втечі заявника чи можливого впливу ним на свідків Суд вказав, що у відповідних рішеннях про взяття заявника під варту та про продовження тримання його під вартою органи влади не зазначали про жодні обставини, котрі могли би слугувати підтвердженням їхніх аргументів. Більше того, у міру просування розслідування справи та наближення завершення збору матеріалів у ній ризик залякування п. Москаленком свідків ставав усе меншим.
Наостанку Суд зауважив, що національні органи влади не розглядали жодних альтернативних заходів, аби забезпечити явку заявника на судове засідання.
Зважаючи на викладене, Суд підсумував, що наведені національними органами влади підстави тримання п. Москаленка під вартою не виправдовують загальний строк останнього. Крім того, за таких обставин немає необхідності досліджувати, чи слідчі дії були здійснені з належною ретельністю. Відтак, мало місце порушення ч. 3 ст. 5 Конвенції.
[1] Повний текст рішення у справі див. на сайті
[2] Рішення стане остаточним відповідно до вимог ч. 2 ст. 44 Конвенції, оскільки воно може бути предметом перегляду (прим. перекладачів).
Full & Egal Universal Law Academy