CASE OF MOZER v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA AND RUSSIA - [Ukrainian Translation] by the CoE Action Plan for Ukraine 2018-2021

Цей переклад підготовлений Радою Європи в межах Плану дій Ради Європи для України на 2018-2021 роки та фінансований за рахунок коштів на рівні Плану дій, наданих Естонією, Ірландією, Латвією, Литвою, Ліхтенштейном, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Фінляндією, Чеською Республікою, Швейцарією, Швецією та Канадою.

This translation is produced by the Council of Europe within the framework of the Council of Europe Action Plan for Ukraine 2018-2021 and funded with Action Plan-level funds provided by the Czech Republic, Estonia, Finland, Hungary, Ireland, Latvia, Liechtenstein, Lithuania, Luxembourg, the Netherlands, Norway, Poland, Romania, Sweden, Switzerland, Turkey and Canada.

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА MOZER ПРОТИ РЕСПУБЛІКИ МОЛДОВА І РОСІЇ

(Заява № 11138/10)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

23 лютого 2016 року

Це рішення є остаточним, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі Mozer проти Республіки Молдова і Росії,

Європейський суд з прав людини на засіданні Великої Палати у складі:

Ґвідо Раймонді (Guido Raimondi), Голова,
Д. Шпільман (D. Spielmann),
Ишил Каракаш (Işıl Karakaş),
Ж. Касадеваль (J. Casadevall),
Луіс Лопез Ґерра (Luis López Guerra),
Марк Віллігер (Mark Villiger),
Ян Шікута (Ján Šikuta),
Ґеорґе Ніколау (George Nicolaou),
Небойша Вучінічь (Nebojša Vučinić),
Крістіна Пардалос (Kristina Pardalos),
Ерік Мьозе (Erik Møse),
Поль Леман (Paul Lemmens),
Пол Махоні (Paul Mahoney),
Йоханес Сілвіс (Johannes Silvis),
Ксенія Турковічь (Ksenija Turković),
Дмітрій Дєдов (Dmitry Dedov), судді,
Міхай Поалелунж (Mihai Poalelungi), суддя ad hoc,
і Сьорен Пребенсен (Søren Prebensen), заступник секретаря Великої Палати,

Розглянувши справу на засіданнях 4 лютого 2015 року і 7 грудня 2015 року,

Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:

процедура

1.  Справа була відкрита за заявою (№ 11138/10), яку подав до Суду проти Республіки Молдова і Російської Федерації, відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Конвенція»), громадянин Молдови, пан Боріс Мозер (Boris Mozer) (“заявник”), 24 лютого 2010 року.

2.  Заявник був представлений паном А. Постіка (A. Postica), пані Д. Стейстяну (D. Străisteanu) і паном П. Постіка (P. Postica), адвокатами, які практикують у Кишеневі. Уряд Молдови був представлений уповноваженою особою, паном Л. Апостол. Російський Уряд був представлений паном Ґ. Матюшкіним, представником російського уряду у Європейському суді з прав людини.

3.  Заявник стверджував, що його арешт і позбавлення свободи були незаконними. Він також скаржився на те, що йому не надавали належної медичної допомоги, утримували у нелюдських умовах і не дозволяли побачення з близькими і з пастором.

4.  29 березня 2010 року Урядам-відповідачам було повідомлено про заяву.

5. Пан Валеріу Ґрічко, суддя обраний від Республіки Молдова, заявив самовідвід у цій справі (правило 28 Регламенту Суду). Тому Голова Третьої секції вирішив призначити пана Міхая Поалелунж суддею ad hoc (стаття 26 § 4 Конвенції і правило 29 § 1).

6. 20 травня 2014 року Палата Третьої секції у складі: Жозеп Касадеваль (Josep Casadevall), Голова, Ян Шікута (Ján Šikuta), Луіс Лопез Ґерра (Luis López Guerra), Крістіна Пардалос (Kristina Pardalos), Йоханнес Сільвіс (Johannes Silvis), Дмітрій Дєдов, судді, Міхай Поалелунж, суддя ad hoc і Сантьяго Кесада (Santiago Quesada), секретар секції, відмовились від своєї юрисдикції у справі на користь Великої Палати, проти чого не заперечувала жодна зі сторін (стаття 30 Конвенції і правило 72).

7. Відкрите слухання справи відбулось у Палаці Прав Людини у Страсбурзі 4 лютого 2015 року (правило 59 § 3 Регламенту).

Тоді перед Судом з’явились:

(a)  від Уряду Республіки Молдова
пан Л. Апостол (L. Apostol), уповноважена особа,
пані Ґеорґієс (I. Gheorghieș),
пан Р. Касу (R. Cașu),радники;

(b)  від Уряду Російської Федерації
панГ. Матюшкін, представник Російської Федерації
у Європейському суді з прав людини,    уповноважена особа,
панН.Міхайлов,
паніO. Очеретяная,
панД.Гурін,радники;

(c)  від заявника
панА. Постіка (A. Postica),
панП. Постіка (P. Postica), радники,
паніН. Гріпліві (N. Hriplivii),
пан В. Вієру (V. Vieru),
пан А. Зубко (A. Zubco),
пані О. Маноле (O. Manole),радники.
 

Суд вислухав відповіді пана Апостола, пана Матюшкіна, пані Гріпліві і пана Постіка на питання суддів.

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

8.  Заявник – громадянин Молдови і представник німецької етнічної меншини. Він народився у 1978 році і жив у Тирасполі до 2010 року. З 2011 року він живе у Швейцарії як прохач політичного притулку.

9.  Уряд Молдови повідомив, що незважаючи на всі зусилля, він не зміг перевірити більшість фактів даної справи через відсутність співпраці з боку влади самопроголошеної “Придністровської Молдавської Республіки” (“ПМР”). Тому він відштовхувався, кажучи загалом, від фактів, наданих заявником.

10.  Уряд Росії не зробив жодних подань щодо фактів справи.

11.  Факти справи, надані заявником, і як їх можна встановити з документів у матеріалах справи, можна підсумувати наступним чином.

12.  Передісторія справи, включно зі збройним конфліктом у Придністров’ї 1991-1992 років і наступними подіями, викладені у справі Ilaşcu і Інші проти Молдови і Росії ([ВП], № 48787/99, §§ 28-185, ECHR 2004‑VII) і у справі Catan і Інші проти Молдови і Росії ([ВП], №№ 43370/04, 8252/05 і 18454/06, §§ 8-42, ECHR 2012).

A.  Арешт, взяття під варту і звільнення заявника

13.   24 листопада 2008 року заявника заарештували за підозрою у шахрайстві проти комерційного товариства, у якому він працював, та іншої компанії, що належить до тієї ж групи. Компанії нібито спочатку заявляли, що збиток становив 40 000 доларів США, а потім збільшили його до 85 000 доларів США. Заявника просили зізнатися у злочині, який він стверджував, що не скоїв. Він підписав різні зізнання, нібито внаслідок погроз щодо нього та його родичів. Він стверджував, що його вперше затримали працівники служби безпеки його компанії і погрожували, щоб він зізнався у вчиненні злочину, а потім його передали слідчому органу.

14.  26 листопада 2008 року «Тираспольський народний суд» видав постанову про взяття заявника під варту на невизначений строк.

15.  5 грудня 2008 року “Верховний суд ПМР” залишив скаргу адвоката заявника без задоволення як необґрунтовану. Ні заявник, ні його адвокат не були присутні під час засідання.

16.  20 березня 2009 року «Тираспольський народний суд» продовжив строк тримання заявника під вартою до п’яти місяців від моменту арешту.

17.  21 травня 2009 року «Тираспольський народний суд» продовжив строк тримання заявника під вартою до восьми місяців від моменту арешту. 29 травня 2009 року “Верховний суд ПМР” залишив це рішення без змін. Ні заявник, ні його адвокат не були присутні під час засідання.

18.  22 липня 2009 року «Тираспольський народний суд» продовжив строк тримання заявника під вартою до 24 вересня 2009 року.

19.  22 вересня 2009 року «Тираспольський народний суд» продовжив строк тримання заявника під вартою до 24 листопада 2009 року. 2 жовтня 2009 року “Верховний суд ПМР” залишив це рішення без змін. Адвокат заявника був присутній під час засідання.

20.  4 листопада 2009 року кримінальна справа проти заявника була передана до суду.

21.  21 квітня 2010 року строк тримання заявника під вартою було продовжено до 4 серпня 2010 року.

22.  1 липня 2010 року «Тираспольський народний суд» визнав заявника винним за статтею 158-1 “Кримінального кодексу ПМР” у шахрайстві щодо двох компаній і призначив йому покарання у вигляді семи років позбавлення волі, з відстрочкою виконання покарання у п’ять років. Суд наказав конфіскувати кошти, які були на банківських рахунках заявника і його дівчини і його особистий автомобіль, в сукупності приблизно на 16000 доларів, і додатково наказав йому сплатити обом компаніям еквівалент приблизно 26 400 USD. Суд постановив про його звільнення з-під варти під особисте зобов’язання не залишати місто. Це рішення не було оскаржене. Як стверджує заявник, для того, щоб відшкодувати частину призначеної шкоди, його батьки продали його квартиру і сплатили компаніям 40 000 USD.

23.  У невстановлений день, невдовзі після 1 липня 2010 року, заявник переїхав на лікування до Кишинева. У 2011 році він переїхав до Швейцарії.

24.  25 січня 2013 «Тираспольський народний суд» змінив вирок, з огляду на певні зміни у “Кримінальному кодексі ПМР”, котрі передбачали менш суворе покарання за злочин, у якому заявника було визнано винним. Тому йому було призначене покарання у вигляді шести років і шести місяців позбавлення волі з відстрочкою виконання покарання у п’ять років.

25.  Остаточним рішенням від 15 лютого 2013 року той же суд скасував відстрочку виконання покарання через те, що заявник не з’являвся до органів пробації, і постановив, що позбавлення волі має відбуватися повністю.

26.  Внаслідок клопотання адвоката заявника від 12 жовтня 2012 року, Верховний Суд Республіки Молдова 22 січня 2013 року скасував вирок «Тираспольського народного суду» від 1 липня 2010 року. Посилаючись на статті 114 і 115 Конституції і статтю 1 Закону про статус суддів (див. параграфи 69 і 70 нижче), суд вирішив, що суди, засновані у “ПМР”, не були утворені з дотриманням законодавства Молдови і тому не могли законно постановити вирок щодо заявника. Він наказав передати матеріали кримінальної справи до прокуратури з метою притягнення до відповідальності осіб, відповідальних за затримання заявника, а також для визначення того, чи порушив заявник права інших осіб.

27.  31 травня 2013 року Генеральна прокуратура Республіки Молдова повідомила адвокатові заявника, що порушила кримінальне розслідування щодо його незаконного затримання. В рамках цього розслідування "планувалися і здійснювалися всі можливі процесуальні заходи і дії". Подальшого прогресу не вдалося досягти через неможливість проведення процесуальних заходів на території самопроголошеної «ПМР».

B.  Умови утримання заявника під вартою і медична допомога

28.  Клінічний стан заявника (бронхіальна астма, на яку він хворів з дитинства) погіршився у в’язниці, і він зазнав декількох нападів астми. Його часто переводили з одного ізолятора тимчасового тримання (ІВС) в інший (наприклад, ІВС у головному управлінні міліції Тирасполя та ІВС у Слобожиї, а також колонію № 3 у Тирасполі та ІВС у Хлінаї), які всі нібито не мали належних умов утримання.

29.  Заявник описав умови у головному управлінні міліції Тирасполя наступним чином. Відзначалась висока вологість повітря, відсутність робочої вентиляції та відсутність доступу до природного світла (оскільки ув’язнений знаходився в підвальному приміщенні), а вікна були покриті металевими щитами з невеликими отворами. Камера була переповнена (його тримали в камері площею 15 кв.м разом з 12 людьми). Їм доводилося по черзі спати на одному великому дерев’яному настилі, який не був покритий. Заявникові була дозволена щоденна прогулянка на п’ятнадцять хвилин, а решту часу він залишався в камері. Багато затриманих палили в камері, що спричиняло напади астми. Металева вантажівка, у якій його перевозили, коли доставляли до слідчого, була задушливою, і він був поміщений в камеру без туалету протягом декількох годин (в очікуванні розмови зі слідчим) і переніс численні напади астми. Прання можна було робити тільки в камерах, де треба було сушити мокрий одяг. Їжа була недостатня і неїстівна. Камери були повні паразитів. Не було ніяких засобів гігієни, крім тих, що привозили родичі затриманих. Протягом декількох місяців заявника тримали в камері, яка влітку стала дуже спекотною, внаслідок чого він страждав від збільшення частоти нападів астми.

30.  Подібним чином заявник описав умови свого затримання у СІЗО в місті Слободзея, де йому не вистачало гігієнічних засобів, його транспортували в переповненому та непровітрюваному вантажному автомобілі, і він повністю залежав від своїх батьків для отримання будь-яких медикаментів.

31.  Що стосується колонії № 3 у Тирасполі, заявник знову відзначив недостатню медичну допомогу, переповненість (з однією годиною прогулянки на день, решту часу він залишався у камері), а також недостатню вентиляцію в поєднанні з палінням його співкамерників. Їжа була неїстівною, з черв’яками та гнилими продуктами. Взимку опалення працювало лише кілька годин на добу, і, як і в головному управлінні міліції Тирасполя, душ дозволяли приймати раз на тиждень (всі затримані в камері мали в сукупності двадцять хвилин, щоб прийняти душ з холодною водою).

32.  У ІВС в Хлінаї заявник знову був поміщений у переповнену камеру і практично не отримував медичної допомоги.

33.  Під час тримання під вартою заявник часто скаржився на стан свого здоров’я і просив про медичну допомогу. Його батьки неодноразово просили, щоб їхнього сина оглянув пульмонолог. 12 березня 2009 року його в кінцевому підсумку оглянули і зробили різні аналізи. Був поставлений діагноз: нестабільна бронхіальна астма, і призначене лікування.

34.  У травні 2009 року заявника перевели до Центру медичної допомоги та соціальної реабілітації «Міністерства юстиції ПМР» («Центр»). Лікарі підтвердили його попередній діагноз і той факт, що він страждав на часті напади астми і мав дихальну недостатність другого і третього ступеня, і що його стан продовжував погіршуватися. 7 травня 2009 року Центр повідомив родичам заявника, що він не має ні спеціаліста з легеневих хвороб, ні необхідного лабораторного обладнання для належного лікування заявника. Лікарі додали, що його потрібно перевести у відділення респіраторної медицини Республіканської клінічної лікарні, але це було б неможливо організувати, тому що лікарня була недоукомплектована і не мала нікого для охорони заявника під час його перебування.

35.  У невідомий день 2009 року мати заявника попросила перевести заявника до спеціальної лікарні, оскільки бронхіальна астма була однією з хвороб, перерахованих «Міністерством внутрішніх справ ПМР» як підстава для переведення до лікарні. У своїй відповіді від 1 червня 2009 року «Міністерство внутрішніх справ ПМР» повідомило їй, що лише засуджені можуть бути переведені до лікарні на цих підставах.

36.  21 вересня 2009 року Центр повідомив батькам заявника, що з травня 2009 року їхній син продовжував лікуватися на стаціонарі, але стан його здоров’я продовжував погіршуватися, без видимого поліпшення в результаті лікування.

37.  15 лютого 2010 року медична комісія у складі чотирьох головних лікарів “ПМР” встановила наступне:

“Незважаючи на повторне лікування, респіраторна дисфункція продовжує зростати, і лікування не має помітного ефекту. Спостерігається триваюча тенденція до зниження, із збільшенням частоти нападів астми і труднощів при їх зупинці.”

  Крім первинної діагностики бронхіальної астми та дихальної недостатності, комісія встановила, що у заявника була посттравматична енцефалопатія другого ступеня. Комісія дійшла висновку, що:

“Тривалість життя / прогноз [заявника] є несприятливими. Тривале тримання його під вартою в умовах [центрів попереднього ув’язнення] виявляється проблематичним через відсутність лабораторного обладнання та спеціального кваліфікованого медичного персоналу [Центру] з метою проведення необхідного лікування та обстеження.”

38.  Незважаючи на висновки комісії, заявника перевели в той самий день до ІВС в Хлінаї, який, як повідомив заявник і не оспорювали уряди-відповідачі, був гірше обладнаний, ніж Центр. 16 лютого 2010 року матері заявника було дозволено побачити його. Він розповів їй про його погані умови утримання (відсутність вентиляції, сильне паління затриманих, переповненість) і сказав, що в цей день він вже мав два напади астми. Працівники тюрми сказали матері заявника, що вона повинна принести для свого сина медикаменти, яких він потребував, оскільки у в’язниці їх не було.

39.  18 лютого 2010 року мати заявника звернулася до «Президента ПМР» з проханням терміново перевести заявника до спеціалізованої лікарні та звільнити його з-під варти до закінчення судового розгляду, щоб отримати необхідне лікування. 20 лютого 2010 року вона отримала відповідь, що в її скарзі не було повідомлено про жодне порушення закону.

40.  У невідомий день, після 18 лютого 2010 року, заявник був переведений до в’язниці № 1 у Тирасполі. 17 березня 2010 року він знову був прийнятий до Центру на стаціонарне лікування.

41.  У листі до адвоката заявника від 11 червня 2010 року директор Центру повідомив, що, крім основного діагнозу астми, він також виявив у заявника термінальну дихальну недостатність, симптоми травми голови з локалізованими ділянками пошкодження головного мозку, перші ознаки гіпертонічної хвороби, алергію в легенях, через що ускладнюється можливість лікування та припинення нападів астми, посттравматичну енцефалопатію, артеріальну гіпертензію, токсоплазмоз, лямбліоз (паразит), хронічний гастродуоденіт, панкреатит і пієлонефрит. Його прогноз погіршувався.

42.  У ряді відповідей на скарги батьків заявника органи влади "ПМР" повідомили, що заявника регулярно оглядали різні лікарі. Після переведення його з Центру до ІВС у Хлинаї 15 лютого 2010 року стан його здоров’я погіршився, і 17 березня 2010 року його негайно перевели до Центру для лікування.

43.  За словами заявника, його стан здоров’я покращився після його звільнення і лікування, яке він отримав в Кишиневі. Однак через те, що він боявся повторного арешту «міліцією ПМР», він втік до Швейцарії і там подав заяву про отримання притулку (див. параграф 23 вище).

C.  Побачення заявника з батьками і з пастором

44.  З листопада 2008 року до травня 2009 року заявникові не дозволяли мати побачення з батьками, незважаючи на неодноразові прохання (наприклад, 5 та 13 березня, 16 та 30 квітня 2009 року). Перше дозволене побачення відбулося через шість місяців після арешту заявника, 4 травня 2009 року. 9 грудня 2009 року суддя «Тираспольського народного суду» відмовив у наданні наступного побачення, оскільки розгляд справи ще тривав. Інший запит на побачення було відхилено 15 лютого 2010 року. 16 лютого 2010 року було дозволено побачення, але заявник і його мати мали розмовляти один з одним у присутності тюремного охоронця. Їм не дозволялося говорити рідною мовою (німецькою мовою) і вони були змушені говорити російською або ризикували, що охоронець припинить побачення.

45.  У червні та вересні 2009 року пастор Пер Бергене Холм з Норвегії спробував відвідати заявника на його прохання, щоб відправити для нього релігійні ритуали, включно зі «сповідуванням [заявника] і наданням йому таїнств». Йому було відмовлено у доступі до заявника, і цю відмову він згодом підтвердив у листі до Суду від 29 вересня 2010 року. 30 вересня 2009 року «радник президента ПМР» визнав, що немає ніяких підстав відмовляти пастору в доступі, і що така відмова була несумісна з «Конституцією і законами ПМР». Нарешті, пастору було дозволено побачити заявника 1 лютого 2010 року. Як заявив заявник і не оскаржували уряди, охоронець залишався в кімнаті протягом усього побачення.

D.  Скарги до різних органів

46.  Батьки заявника звернулися до молдовських властей і посольства Росії в Молдові з кількома скаргами щодо ситуації їхнього сина.

47.  12 жовтня 2009 року Центр з прав людини Молдови (молдовський омбудсман) відповів, що він не має можливості для моніторингу справи заявника.

48.  3 листопада 2009 року Генеральна прокуратура Республіки Молдова повідомила батькам заявника, що не може втручатися внаслідок політичної ситуації в Придністровському регіоні починаючи з 1992 року. Вона також посилалася на застереження Молдови щодо здатності забезпечити дотримання Конвенції у східних регіонах Молдови

49.  Скаргу, подану у невідомий день до посольства Росії в Молдові, було направлено до прокуратури «ПМР». Остання відповіла 1 лютого 2010 року, що справа заявника знаходиться на розгляді в судах «ПМР», які єдині уповноважені розглядати будь-які скарги, після передання справи до суду першої інстанції. 10 лютого 2010 року російське посольство передало цю відповідь матері заявника.

50.  Заявник також звернувся зі скаргою до Спільної контрольної комісії («СКК»), тристоронньої миротворчої сили, що діє в демілітаризованій буферній зоні на кордоні між Молдовою та Придністров’ям, відомій як «зона безпеки». Для додаткової інформації див., Ilaşcu і Інші проти Молдови і Росії (цитовано вище, § 90). Не відомо, чи він отримав відповідь.

51.  Після того, як урядам-відповідачам було надано повідомлення про цю заяву, віце-прем’єр-міністр Молдови написав 9 березня 2010 року послам Росії, України та США в Молдові, а також Раді Європи, Європейському Союзу та Організації. з питань безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) з проханням сприяти забезпеченню прав заявника.

52.  16 липня 2010 року заявник звернувся до Генеральної прокуратури Республіки Молдова з проханням надати йому та його батькам захист свідків, оскільки "міліція ПМР" шукала його в його будинку в Тирасполі, коли він перебував у лікарні в Кишиневі. Того ж дня заявник був офіційно визнаний потерпілим. Проте 19 липня 2010 року прокуратура Бендер відхилила його клопотання про захист свідків, оскільки не було встановлено, що його життя або здоров’я були під загрозою.

53.  6 серпня 2010 року, після скарги заявника, слідчий суддя районного суду Бендер в Молдові скасував рішення від 19 липня 2010 року на тій підставі, що заявник був незаконно заарештований і засуджений, а його майно було відібране. Він наказав прокуратурі Бендер забезпечити заявникові та його родині захист свідків. Сторони не повідомили Суду про будь-які подальші події у цьому відношенні.

E.  Інформація стосовно стверджуваної підтримки “ПМР” з боку Росії

54.  Заявник подав звіти з різних ЗМІ «ПМР». Згідно зі статтею від 13 квітня 2007 року від Regnum, одного з провідних російських інформаційних інтернет-агентств на той час, посол Росії в Молдові виступив у Тирасполі напередодні, коли заявив, що Росія продовжить свою підтримку «ПМР» і ніколи не відмовиться від своїх інтересів. Дипломат додав, що «Росія була тут більше століття. Тут поховані тіла наших предків. Тут знаходиться велика частина нашої історії».

55.  20 квітня 2007 року це інформаційне агентство повідомило громадськості про рішення Міністерства фінансів Росії надати ПМР 50 млн. дол. США односторонньої допомоги, а також 150 млн. дол. США кредитів, забезпечених майном «ПМР».

56.  У новинах від 23 листопада 2006 року інформаційне агентство Regnum повідомило про заяву «президента ПМР» про те, що кожне «міністерство ПМР» працює над гармонізацією законодавства «ПМР» із законодавством Росії, і що група представників « міністерств ПМР » мали відправитися до Москви протягом найближчих днів, щоб обговорити це питання.

57.  За даними молдовського уряду, "останній і незначний" вивід озброєння з "ПМР" в Росію відбувся 25 березня 2004 року. Майже двадцять тисяч тонн боєприпасів і військової техніки все ще зберігаються на території, що контролюється “ПМР”. 26 січня 2011 року російські та українські чиновники мали змогу відвідати склад зброї у селищі Колбасна, проте молдавські чиновники не були ні проінформовані, ні запрошені брати участь у візиті.

58.  У лютому 2011 року посол Росії в Молдові оголосив, зокрема, у публічних виступах, що з 2003 року, коли Молдова відмовилася підписати угоду з «ПМР» (так званий «Меморандум Козака», 2003), Росія більше не була спроможна виводити озброєння з ПМР через опір останньої.

59.  За даними уряду Молдови, аеропорт Тирасполя, який був офіційно закритий російськими властями 1 грудня 2005 року, продовжує обслуговувати військові та цивільні вертольоти і літаки “ПМР”. Російські військові літаки а гелікоптери все ще залишаються там. У період з 2004 по 2009 рік було зафіксовано понад вісімдесят вильотів з цього аеропорту, які не були дозволені молдавськими властями, деякі з яких, здається, були пов’язані з Росією..

60.  За даними уряду Республіки Молдова, «ПМР» отримала в цілому 20,64 млн. дол. США російської допомоги у 2011 році, або у вигляді відмови від заборгованості за спожитий природний газ, або у вигляді неповернених кредитів. Протягом 2010 року «ПМР» споживала природний газ з Росії на суму 505 млн. дол. Вона заплатила російській компанії «Газпром» 20 мільйонів доларів, близько 4% ціни за цей газ. У той же час місцеве населення заплатило владі «ПМР» приблизно 163 млн. дол. США за газ у 2010 році, сума, яка залишалася в основному в розпорядженні «ПМР».

II.  ВІДПОВІДНІ ЗВІТИ МІЖУРЯДОВИХ ТА НЕУРЯДОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

A.  ООН

61.  Відповідні частини звіту Спеціального доповідача про катування та інші жорстокі, нелюдські або принижуючі гідність поводження або покарання, Манфреда Новака, щодо його візиту до Республіки Молдова з 4 по 11 липня 2008 року (Рада ООН з прав людини, документ А/HRC/10/44/Add.3, 12 лютого 2009 р.), звучать наступним чином:

“Придністровський регіон Республіки Молдова

...

29. Спеціальний доповідач також отримав інформацію про те, що в Придністровському регіоні Республіки Молдова перевезення ув’язнених здійснюється міліцією. Ув’язнені заштовхуються один до одного в металевий вагон з одним крихітним вікном. Влітку спека в вагоні стає нестерпною через кілька хвилин, але вони повинні залишатися всередині протягом декількох годин. Різні категорії в’язнів змішуються під час цих перевезень (дорослі, неповнолітні, хворі, у тому числі з відкритим туберкульозом), що становить для ув’язнених ризик зараження.

...

45. Як повідомили деякі співрозмовники, включаючи затриманих, прогрес був досягнутий у поліпшенні умов у пенітенціарній системі, наприклад, функціонування опалення, поліпшення якості продовольства, лікування ВІЛ/СНІДу у в’язницях розпочалося у вересні 2007 року. Проте скарги на низьку якість, а іноді й на відсутність їжі, були поширеними. Спеціальний доповідач також отримав повідомлення про те, що міжнародні програми часто не поширюються на Придністровський регіон Республіки Молдова, що означає менший обсяг охорони здоров’я та проблеми, зокрема, щодо лікування туберкульозу та більшого відсотка хворих на туберкульоз та ВІЛ.

46. Спеціальний доповідач стурбований тим, що багато порушень прав людини випливають з чинного законодавства, яке, наприклад, вимагає одиночного ув’язнення для осіб, засуджених до смертної кари і до довічного позбавлення волі, що передбачає суворі обмеження контактів із зовнішнім світом.

47. Умови утримання у головному управлінні міліції в Тирасполі були явним порушенням мінімальних міжнародних стандартів. Спеціальний доповідач вважає, що утримання в переповнених камерах з невеликою кількістю спальних місць, майже без денного світла та вентиляції, з 24-годинним штучним освітленням, обмеженим доступом до продуктів харчування та у дуже поганих санітарних умовах призводить до нелюдського поводження.”

62.  Відповідні частини звіту про права людини в Придністровському регіоні Республіки Молдова (старший експерт Організації Об’єднаних Націй Томас Хаммарберг, 14 лютого 2013 р.) кажуть наступне:

стор. 4 “... де-факто влада в Придністров’ї ... в односторонньому порядку взяла на себе зобов’язання поважати деякі з ключових міжнародних договорів, включаючи два пакти ООН про права людини, Європейську конвенцію з прав людини і Конвенцію про права дитини.”

стор. 17 “Зміна ролі прокурора та створення слідчого комітету також вплине на функціонування судової влади. Якщо буде правильно виконано, то очевидно, що прокурор не матиме наглядової або спостережної функції щодо функціонування судів.”

стор. 18 “Експерт зіткнувся з численними і досить послідовними скаргами на функціонування системи правосуддя. Одна з них полягала у тому, що звинувачення в ряді випадків "сфабриковані"; що кримінальні провадження використовувалися для залякування осіб; що захисники були пасивними; що люди з грошима або зв’язками мають перевагу в порівнянні із звичайними людьми; і що свідки змінювали свої заяви через погрози або хабарництво - і що такі тенденції саботували провадження.

Сторонньому спостерігачу дуже важко оцінити основу для таких звинувачень, але деякі фактори змусили Експерта не поспішати їх ігнорувати. Вони були надзвичайно частими і навіть згадувалися деякими учасниками системи високого рівня.”

стор. 19-20 “Коментарі

Створення компетентної, не корумпованої та незалежної судової влади є величезною проблемою в будь-якій системі. Проте, мати доступ до незалежних і неупереджених судів - це невід’ємне право людини.

Конституція Придністров’я передбачає, що судді не можуть бути членами політичних партій або брати участь у політичній діяльності. Так само важливо, щоб судова влада уникала тісних відносин з великим бізнесом або організованими інтересами.

Процедури призначення суддів повинні бути неупередженими та винагороджувати професійні навички та високі моральні стандарти. Корупційну поведінку та інші порушення довіри слід розслідувати і карати через надійний і компетентний дисциплінарний механізм. Розумний рівень зарплати також протидіє спокусам отримання хабарів.

Суддя відіграє вирішальну роль у захисті принципу «рівності сторін». Експерт заслухав скарги на те, що сторона захисту перебуває у менш сприятливому становищі, порівняно з обвинуваченням. Таке ставлення підриває довіру до системи та почуття справедливості взагалі.

Престиж суддів у суспільстві, безумовно, багато в чому залежатиме від їхньої компетентності, знання законів і практики, а також ознайомленості з проблемами в суспільстві. Постійне навчання є одним із способів задоволення цієї потреби.

Необхідне спеціальне навчання для тих суддів, причетних до ювенальної юстиції.

Організація Об’єднаних Націй ухвалила низку основних принципів незалежності судової влади, які були одностайно схвалені Генеральною Асамблеєю в 1985 році. Ці принципи, що представляють загальновизнані погляди з цього питання державами-членами ООН, встановлюють параметри для забезпечення незалежності та неупередженості суддів, стану служби та повноважень, свободи вираження поглядів та об’єднання, а також форм кваліфікації, відбору та навчання. УВКПЛ та Міжнародна асоціація юристів спільно розробили об’ємні методичні матеріали щодо прав людини у сфері відправлення правосуддя, котрі також можуть бути використані для підготовки фахівців з правових питань, які працюють у Придністровському регіоні.

Експерт вважає, що має бути проведена оцінка поточної ситуації стосовно неповнолітніх, які перебувають під вартою, включаючи, серед іншого, тривалість їхнього перебування, їх індивідуальний досвід, а також зусилля, спрямовані на сприяння їхній реінтеграції в суспільстві.

Таке дослідження може слугувати основою для перегляду всього підходу до злочинності неповнолітніх. Експерт вважає, що існує гостра потреба у розробці превентивних програм та альтернатив інституційним покаранням.”

стор. 20 “Експерту повідомили, що станом на 1 жовтня у цих установах перебувало 2 858 ув’язнених, з них 2 224 засуджених та 634 затриманих. Це означає, що на кожних 100 000 осіб є близько 500 в’язнів, що є одним з найвищих показників у Європі.

Протягом 2012 року їх кількість знизилася з ще вищого показника, що було наслідком звільнення через скорочення покарань та помилувань, наданих значній кількості ув’язнених..

Крім того, Кримінально-процесуальний кодекс був змінений восени з метою зменшення кількості осіб, які трималися під вартою під час розслідування. Інша поправка створила альтернативи тюремного ув’язнення, такі як штрафні санкції або контрольовані громадські роботи, які не є пенітенціарними, для менш тяжких злочинів.”

стор. 20 “Запобіжний захід тримання під вартою

Коли експерт відвідав слідчий ізолятор у в’язниці № 3 у Тирасполі, у ньому утримувались 344 затриманих.

Деякі були на стадії досудового слідства. Іншим були пред’явлені обвинувачення чи вони були підсудними в судовому провадженні.

Ще деякі оскаржували в апеляційному порядку вирок першої інстанції.

Жодна з цих трьох категорій не мала безумовного права на побачення. Причиною цього було те, що побачення можуть порушити розслідування. Проте, на прохання родичів може бути наданий дозвіл побачення від слідчого або судді, але не в умовах приватності.

...

Експерт розмовляв з ув’язненими, яких тримали під вартою більше 18 місяців. Одна жінка, яка подала апеляцію на вирок першої інстанції, перебувала під вартою протягом чотирьох років. Двоє її маленьких дітей були віддані до дитячого будинку, і вона не могла бачити їх протягом усього періоду її затримання.

Експерту сказали, що загальний період утримання до і під час судового розгляду може становити до семи років.”

стор. 21-22 “Пенітенціарні установи у Тирасполі і Глінному

Експерт відвідав колонію в Тирасполі (в’язниця № 2) у травні, а в вересні - в Глінному (в’язниця № 1). Перша мала на той час 1 187 ув’язнених, з яких 170 перебували під жорстким спеціальним режимом. Середній термін покарання, як повідомили експерту, становив 13 років. Терміни від 22 до 25 років відбуваються за вбивства, повторні злочини та злочини, пов’язані з торгівлею людьми.

У Глінному експерту повідомили, що у цій установі 693 засуджених; це число знизилося внаслідок нещодавнього перегляду Кримінального кодексу. Експерту було сказано, що середній термін покарання становив 5 років, хоча багато ув’язнених мали вироки від 10 до 15 років.

...

Можливість побачення з родичами була обмеженою. У Тираспольській тюрмі № 2 основне правило полягало в тому, щоб допускати побачення чотири рази на рік, два коротких і два довших. Телефонні дзвінки були дозволені протягом 15 хвилин один раз на місяць - під наглядом, за винятком розмов з адвокатом.

Як побачення, так і телефонні дзвінки можуть бути скорочені як метод дисциплінарного стягнення. Такі заходи були вжиті у випадках порушень, таких як володіння алкоголем або наявність мобільного телефону. Дисциплінарні заходи можуть включати також поміщення в одиночну камеру на строк до 15 днів.”

стор. 22-23 “Становище з охороною здоров’я в тюрмах

Служба охорони здоров’я в установах виконання покарань також перебуває під керівництвом придністровського міністерства юстиції; лікарі та медсестри є частиною тюремного персоналу. Ресурси обмежені, і експерт виявив ситуацію зі здоров’ям, зокрема, у в’язниці Глінного, тривожною, а послуги з надання медичної допомоги нестабільними. Існує обмежений зв’язок із цивільною системою охорони здоров’я, що призводить до низького охоплення аналізами і лікуванням.

...

Брак людських ресурсів та обмежені можливості існуючого медичного персоналу створюють перешкоди для отримання доступу до якісних медичних послуг у місцях позбавлення волі. Стан охорони здоров’я у в’язниці Глінного експерту здався особливо поганим з усіх точок зору, у тому числі щодо обліку та профілактичних заходів, таких як контроль за дієтою. У цій установі скарги на якість їжі були особливо серйозні.”

B.  Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК)

63.  У доповіді про свій візит до Молдови з 21 по 27 липня 2010 року (CPT / Inf (2011) 8) КЗК зазначив, що після відмови органів “ПМР” дозволити членам Комітету зустрічатися наодинці з затриманими, Комітет вирішив відкликати свій візит, оскільки обмеження такого роду суперечили фундаментальним характеристикам механізму запобігання, закріпленого в його повноваженнях..

64.  Відповідні частини звіту Комітету щодо його візиту до Молдови з 27 по 30 листопада 2000 року (CPT/Inf (2002) 35) звучать так:

“40. На початку візиту влада Придністровського регіону надала делегації детальну інформацію про п’ять пенітенціарних установ, які наразі працюють в регіоні.

У доступний час делегація не змогла ретельно вивчити всю пенітенціарну систему. Проте, вона змогла зробити оцінку поводження з особами, позбавленими волі, у в’язниці № 1, в Глінному, в колонії № 2, в Тирасполі, і в СІЗО (тобто досудовому) відділі колонії № 3, теж у Тирасполі.

41. Як владі вже добре відомо, що ситуація в закладах, які відвідала делегація, залишає бажати кращого, зокрема, у в’язниці № 1. Комітет розглядатиме різні конкретні сфери, що викликають занепокоєння, у наступних розділах цього звіту. Однак, на початку Комітет хотів би підкреслити, що, мабуть, є головною перешкодою для прогресу, а саме, велика кількість осіб, які перебувають у в’язницях, і, як наслідок, переповнення.

42. Згідно з інформацією, наданою органами влади, в пенітенціарних установах регіону налічується близько 3500 ув’язнених, тобто кількість ув’язнених становить близько 450 осіб на 100 тисяч населення. Кількість ув’язнених у трьох відвіданих закладах була в межах або, у випадку з в’язницею № 1, лише трохи більше, ніж їхні офіційні можливості. Тим не менш, делегація виявила, що фактично установи були дуже переповнені.

Найбільш серйозною була ситуація у в’язниці № 1. У камерах для досудових ув’язнених було рідко більше - а іноді й менше - 1 м² житлової площі на в’язня, а кількість ув’язнених часто перевищувала кількість ліжок. Ці погані умови часто погіршувалися через погану вентиляцію, недостатній доступ до природного світла та недостатні санітарні умови. Подібні, хоча і трохи кращі, умови спостерігалися також у відділенні СІЗО колонії №3 та в окремих частинах колонії № 2 (наприклад, блок 10).

43. Високий рівень позбавлення свободи не можна переконливо пояснити рівнем злочинності в Придністровському регіоні; загальне ставлення працівників правоохоронних органів, прокурорів та суддів частково відповідальне за цю ситуацію. У той же час з економічної точки зору нереально пропонувати гідні умови утримання такій великій кількості ув’язнених; спроба вирішити цю проблему, будуючи більше пенітенціарних установ, була б згубним рішенням.

КЗК вже наголосив на необхідності перегляду чинного законодавства та практики, що стосуюється тримання під вартою (див. Пункт 12). Загалом, Комітет рекомендує розробити загальну стратегію боротьби з переповненістю в’язниць і зменшенням чисельності ув’язнених. У цьому контексті органи влади знайдуть корисні рекомендації щодо принципів та заходів, викладених у Рекомендації № R (99) 22 Комітету міністрів Ради Європи стосовно переповненості в’язниць та зменшення кількості ув’язнених (див. Додаток 3).

...

48. КЗК визнає, що в періоди економічних труднощів, можливо, повинні бути зроблені жертви, у тому числі в установах виконання покарань. Проте, незважаючи на труднощі, які існуватимуть завжди, акт позбавлення особи її свободи завжди тягне за собою обов’язок забезпечити доступ цієї особи до певних основних потреб. Ці основні потреби включають відповідне лікування. Дотримання цього обов’язку з боку державних органів є ще більш важливим, коли йдеться про ліки, необхідні для лікування небезпечних для життя захворювань, таких як туберкульоз.

Наприкінці візиту делегація Комітету звернулася до влади з проханням негайно вжити заходів для забезпечення регулярного постачання всіх пенітенціарних установ лікарськими засобами різного типу і, зокрема, відповідним асортиментом протитуберкульозних препаратів. Комітет бажає бути поінформованим про дії, вжиті у відповідь на цей запит.

 ...

49. Офіційний рівень медичного персоналу у відвіданих установах виконання покарань був досить низьким, і під час візиту ця ситуація посилювалася тим, що деякі посади були вакантними, або співробітники, які перебувають у довгостроковій відпустці, не були замінені. Особливо це стосувалося в’язниці № 1 та колонії № 2. Комітет рекомендує владі прагнути якнайшвидше заповнити всі вакантні посади в медичних закладах цих двох установ і замінити співробітників, які перебувають у відпустці.

Медичні служби всіх трьох в’язниць, які були відвідані, мали в своєму розпорядженні дуже мало лікарських засобів, а їхні приміщення були скромно обладнані. Питання постачання ліків вже розглянуто (див. Пункт 48). Що стосується рівня обладнання, КЗК розуміє, що існуюча ситуація є відображенням труднощів, з якими стикається регіон; було б нереалістично очікувати значного поліпшення в даний час. Проте, має бути можливим підтримувати все існуюче обладнання в робочому стані. У цьому контексті делегація зазначила, що всі рентген-установки у відвідуваних установах не використовуються. Комітет рекомендує виправити цей недолік.

На більш позитивній ноті, Комітет був дуже зацікавлений дізнатися про плани влади щодо нової тюремної лікарні, яка матиме загальнообласний статус, в Малаєшті. Це дуже бажана подія. Комітет хотів би отримати додаткову інформацію про виконання цих планів.

...

51. Комітет вже висвітлив погані матеріальні умови утримання, які переважали у відвідуваних закладах, і зробив рекомендації, спрямовані на вирішення засадової проблеми переповненості (див. Пункти 42 і 43).

Окрім переповненості, КЗК дуже стурбований практикою закривання вікон у камерах. Ця практика виявилася систематичною у відношенні до ув’язнених, які перебувають у попередньому ув’язненні, а також спостерігалася в камерах, де розміщувалися певні категорії засуджених. Комітет визнає, що конкретні заходи безпеки, спрямовані на запобігання ризику змови та/або злочинної діяльності, можуть бути необхідними стосовно певних ув’язнених. Однак запровадження таких заходів безпеки має бути скоріше винятком, ніж правилом. Крім того, навіть якщо вимагаються спеціальні заходи безпеки, такі заходи ніколи не повинні включати позбавлення засуджених мати природне світло і свіже повітря. Останні є основними елементами життя, якими кожен ув’язнений має право користуватися; крім того, відсутність цих елементів створює умови, сприятливі для поширення захворювань, зокрема туберкульозу.

Також неприпустимо, щоб у камери поміщали більше ув’язнених, ніж кількість наявних ліжок, тим самим змушуючи в’язнів спати по черзі.

Отже, Комітет рекомендує, щоб органи влади встановили наступні короткострокові цілі:

i) всі тюремні приміщення повинні мати доступ до природного світла та достатньої вентиляції;

ii) кожен ув’язнений, засуджений або у досудовому ув’язненні, повинен мати власне ліжко.

Крім того, оскільки починають діяти заходи щодо боротьби з переповненістю, чинні стандарти щодо житлового простору на одного в’язня повинні бути переглянуті з метою збільшення. Комітет рекомендує, щоб влада встановила, як середньострокову мету, досягнення стандарту площі 4 м² на одного ув’язненого.

52. Як зазначила делегація наприкінці свого візиту, матеріальні умови тримання під вартою були особливо поганими у в’язниці № 1 у Глінному. КЗК розуміє, що за нинішніх обставин влада не має іншого вибору, окрім як зберегти цю установу робочою. Однак приміщення в’язниці № 1 належать до попередньої епохи; вони повинні перестати використовуватись для пенітенціарних цілей якомога швидше.”

C.  Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ)

65.  У своїй щорічній доповіді за 2005 рік ОБСЄ згадала події в Придністров’ї наступним чином:

“Місія зосередила свої зусилля на перезавантаженні переговорів про політичне врегулювання, які зайшли у глухий кут починаючи з літа 2004 року. Посередники з Російської Федерації, України та ОБСЄ провели консультації з представниками Кишинева та Тирасполя у січні, травні та вересні. На травневому засіданні Україна представила план врегулювання Президента Віктора Ющенка «На шляху до врегулювання шляхом демократизації». Ця ініціатива передбачає демократизацію Придністровського регіону через міжнародні вибори до регіонального законодавчого органу, а також кроки для сприяння демілітаризації, прозорості та підвищення довіри.

У липні парламент Молдови, посилаючись на український план, ухвалив закон «Про основні принципи особливого правового статусу Придністров’я». Під час консультацій у вересні в Одесі, Кишинів і Тирасполь погодилися запросити ЄС і США взяти участь як спостерігачів в переговорах. Формальні переговори відновилися у розширеному форматі у жовтні після 15-місячної перерви і продовжилися у грудні після засідання Ради міністрів ОБСЄ в Любляні. 15 грудня Президенти України та Російської Федерації Віктор Ющенко та Володимир Путін виступили зі спільною заявою, яка вітає відновлення переговорів щодо врегулювання придністровського конфлікту.

У вересні президенти Воронін і Ющенко спільно звернулися до голови ОБСЄ з проханням розглянути можливість направлення Міжнародної Місії з оцінки (IAM) для аналізу демократичних умов у Придністров’ї та необхідних заходів для проведення демократичних виборів у регіоні. Паралельно Місія ОБСЄ проводила технічні консультації та аналізи щодо основних вимог до демократичних виборів у Придністровському регіоні, як це було запропоновано в плані Ющенка. На жовтневому переговорному етапі, до ОБСЄ, яка є головуючою, надійшло прохання продовжити консультації щодо можливості організації IAM до Придністровського регіону.

Спільно з військовими експертами з Російської Федерації та України, Місія ОБСЄ завершила розробку пакету запропонованих заходів зі зміцнення довіри та безпеки, які були представлені трьома посередниками у липні. Згодом Місія розпочала консультації з представниками Кишинева та Тирасполя. У жовтневому раунді переговорів вітається можливий прогрес у підвищенні прозорості шляхом взаємного обміну військовими даними, як це передбачається в елементах цього пакету.”

Щодо питання про відведення російських військ ОБСЄ зазначила:

“Протягом 2005 року не було здійснено виведення з Придністровського регіону російського озброєння та обладнання. Залишається вивезти ще приблизно 20 000 метричних тонн боєприпасів. Командир оперативної групи російських сил повідомив у травні, що надлишки запасів 40 тисяч стрілецької зброї та легкої зброї, що зберігаються російськими військами в Придністровському регіоні, були знищені. ОБСЄ не має права перевіряти ці заяви.”

У своєму річному звіті за 2006 рік ОБСЄ повідомила наступне:

“...Референдум 17 вересня «за незалежність» і вибори президента 10 грудня в Придністров’ї - ні перше, ні друге не було ні визнане, ні контролюване ОБСЄ - сформували політичне середовище цієї роботи...

Щоб підштовхнути переговори до врегулювання, Місія розробила на початку 2006 року документи, які передбачали: можливе розмежування повноважень між центральними та регіональними органами влади; механізм моніторингу заводів у придністровському військово-промисловому комплексі; план обміну військовими даними; а також спостережну місію для оцінки умов та надання рекомендацій щодо демократичних виборів у Придністров’ї. Придністровська сторона, однак, відмовилася продовжувати переговори після введення в березні нових митних правил для придністровського експорту, і таким чином не було досягнуто жодного прогресу, в тому числі і щодо цих проектів. Спроби розблокувати цей тупик шляхом консультацій між посередниками (ОБСЄ, Російська Федерація та Україна) та спостерігачами (Європейський Союз та Сполучені Штати Америки) у квітні, травні та листопаді та консультації посередників та спостерігачів з кожною зі сторін окремо у жовтні були безрезультатними.

...

13 листопада група з 30 керівників делегацій ОБСЄ, разом з членами Місії ОБСЄ, вперше, починаючи з березня 2004 року, отримала доступ до складу боєприпасів Російської Федерації в селищі Колбасна, біля молдавсько-українського кордону на півночі Придністров’я. Протягом 2006 року не було здійснено жодного виведення російських боєприпасів або обладнання з Придністров’я, а в регіоні зберігається більше 21 000 тонн боєприпасів. ...”

У річному звіті за 2007 рік сказано:

“Посередники у процесі придністровського врегулювання, Російська Федерація, Україна та ОБСЄ, а також спостерігачі, Європейський Союз та США, зустрічалися чотири рази. Посередники та спостерігачі зустрічалися неофіційно з молдовською та придністровською сторонами один раз, у жовтні. Усі засідання були зосереджені на пошуку шляхів перезавантаження офіційних переговорів щодо врегулювання, які, однак, не вдалося відновити.

...

Місія засвідчила, що протягом 2007 року не було здійснено виведення російських боєприпасів або обладнання..”

У своєму річному звіті за 2008 рік ОБСЄ зазначила:

“Президент Молдови Володимир Воронін і лідер Придністров’я Ігор Смирнов зустрілися в квітні вперше за сім років і 24 грудня продовжили чергове засідання. Посередники з ОБСЄ, Російської Федерації та України та спостерігачі від Європейського Союзу та США зустрічалися п’ять разів. Неофіційні зустрічі сторін з посередниками та спостерігачами відбувалися п’ять разів. Незважаючи на ці та додаткові зусилля Місії з надання дипломатичної підтримки, офіційні переговори у форматі "5 + 2" не відновилися.

...

Протягом 2008 року не відбувалося вивезення російських боєприпасів або обладнання з Придністровського регіону..”

У річному звіті за 2008 рік ОБСЄ зазначила:

“Вивезення російських боєприпасів та обладнання. Місія зберігала готовність надавати допомогу Російській Федерації у виконанні її зобов’язань щодо вивезення боєприпасів та обладнання з Придністров’я. У 2009 році не відбулося жодного вивезення. Добровільний фонд зберігає достатні ресурси для завершення виконання завдань з вивезвеня.”

Наступні доповіді ОБСЄ описують вжиті заходи щодо зміцнення довіри і відзначають різні зустрічі між учасниками переговорів щодо врегулювання придністровського конфлікту. Вони не містять жодного посилання на виведення військ з «ПМР».

D.  Інші документи міжнародних організацій

66.  У справі Catan і Інші (цитовано вище, §§ 64-73) Суд узагальнив зміст різних звітів міжурядових та неурядових організацій щодо ситуації в Придністровському регіоні Молдови та російських військовослужбовців та обладнання, розміщених там протягом 2003 та 2009 років. Він також підсумував відповідні положення міжнародного права (ibid., §§ 74-76).

67.  У пункті 18 Резолюції 1896 (2012), озаглавленій «Виконання обов’язків і зобов’язань Російської Федерації», Парламентська Асамблея Ради Європи зазначила наступне:

“Відкриття виборчих дільниць в Абхазії (Грузія), Південній Осетії (Грузія) і Придністров’ї (Республіка Молдова) без чіткої згоди де-юре влади в Тбілісі і Кишиневі, а також попередньої паспортизації населення на цих територіях, порушило територіальну цілісність цих держав, яку було визнано міжнародним співтовариством, включаючи Парламентську асамблею.”

68.  10 травня 2010 року Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) відповів на лист від Постійного представництва Республіки Молдова щодо справи заявника, в якому зазначено, що делегат МКЧХ і лікар зустрілись із заявником 29 квітня 2010 року. Вони спілкувалися із заявником у приватному порядку, і їм сказали, що він регулярно контактує зі своєю сім’єю і може отримувати від них посилки.

III.  ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНІ ПРАВО І ПРАКТИКА РЕСПУБЛІКИ МОЛДОВА

69.  Відповідні положення Конституції кажуть:

Стаття 114 Відправлення правосуддя

“Правосуддя відправляється від імені закону виключно судами.”

Стаття 115 Суди

“(1) Правосуддя відправляється Верховним Судом, апеляційними судами і судами загальної юрисдикції.

(2) Для деяких категорій справ відповідно до закону можуть бути встановлені спеціалізовані суди.

(3) Запровадження надзвичайних судів заборонене.

(4) Структура судів, сфера їх компетенції та юридичні процедури визначаються органічним законом.”

70.  Стаття 1 Закону про статус суддів (№ 544, 20 липня 1995, чинна на момент подій) каже:

Стаття 1 Судді – носії судової влади

“(1) Судова влада здійснююється тільки судами, в особі судді, який є єдиним носієм такого повноваження.

(2) Суддями є особи, які конституційно наділені судовими обов’язками, які вони здійснюють відповідно до закону.

(3) Судді є незалежними, неупередженими, призначаються довічно і підкоряються тільки закону.”

71.  Згідно з Додатками 2 і 3 до Закону про організацію судочинства (№ 514, 6 липня 1995 року), що діяли на момент подій, було створено шість судів першої інстанції та один суд другої інстанції (апеляційний суд Бендер), уповноважені розглядати справи, що походять з різних населених пунктів на території, контрольованій "ПМР". 16 липня 2014 року парламент вирішив ліквідувати апеляційний суд Бендер, оскільки він розглядає значно меншу кількість справ, ніж інші апеляційні суди. Судді, які працювали там, були переведені до інших апеляційних судів, тоді як справи, які були на стадії судового розгляду, були передані Апеляційному суду Кишинева.

72.  Відповідно до статті 1 Закону № 1545 (1998) про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями органів кримінального розслідування, органів прокуратури або судів, компенсація може бути отримана в суді, якщо збиток спричинений незаконними діями органів розслідування, органів прокуратури або судів у рамках кримінального та адміністративного провадження.

73.  Уряд Молдови представив приклади попередніх ухвал Верховного Суду Молдови, подібних до рішення від 22 січня 2013 року (див. параграф 26 вище), якими цей суд скасував вироки, постановлені різними “судами ПМР” на тій підставі, що вони були постановлені незаконно утвореними судами. Він також посилався на справи Țopa проти Молдови ((dec.), № 25451/08, 14 вересня 2010), Mătăsaru і Savițchi проти Молдови (№ 38281/08, §§ 60-76, 2 листопада 2010) і Bisir і Tulus проти Молдови (№ 42973/05, §§ 21 і далі, 17 травня 2011) на обґрунтування своїх тверджень, що компенсація за незаконні притягнення до кримінальної відповідальності і вирок можуть бути стягнені відповідно до Закону № 1545.

IV.  ІНШІ ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ

74.  19 травня 2009 року прес-служба «прокурора ПМР» опублікувала звіт, згідно з яким візит до СІЗО «ПМР» у Слобожийському районі виявив численні порушення законодавства щодо гігієни, фізичних умов утримання та медичної допомоги.

75.  Заявник надав копії рішень «Тираспольського міського суду» від 14 квітня 2009 року, 11 червня 2010 року, 1 квітня 2011 року, 25 лютого 2012 року та 18 листопада 2013 року у справах, які не стосувалися його, якими постановлялось взяття під варту на час проведення досудового слідства осіб, обвинувачених у різних злочинах. Жодне з цих рішень не визначало строку затримання відповідних осіб.

76.  Він також надав текст декількох положень «Кримінально-процесуального кодексу ПМР». Згідно зі статтею 79, тримання під вартою на час проведення досудового слідства не може перевищувати двох місяців. Якщо розслідування не може бути завершене протягом цього періоду, цей строк може бути продовжений судом. Відповідно до пункту 15 статті 78 того самого «Кодексу», особа, обвинувачена в тяжких та особливо тяжких злочинах, може бути затримана на час проведення досудового слідства на підставі самої тяжкості злочину. Відповідно до статей 212/1 та 212/2 цього ж «Кодексу», тривалість тримання під вартою особи, чия справа розглядається судом першої інстанції, початково не може перевищувати шести місяців, але може бути продовжена судом. На думку заявника, практика «судів ПМР» полягає в тому, що після того, як справа була подана до суду першої інстанції, наступне продовження строку тримання під вартою не вимагається протягом перших шести місяців такого затримання.

77.  Заявник також надіслав різноманітні новини з засобів масової інформації, опублікованих на території, що контролюється ПМР, щодо судової влади в регіоні. Деякі з цих новин стосуються політично мотивованих переслідувань із застосуванням «судів» як засобу тиску, або стверджують, що «Верховний суд ПМР» є «маріонетковим судом» президента ПМР. Інші згадують про призначення нових суддів до «судів ПМР», згадуючи новопризначених «суддів» які навіть не мають досвіду, і наводячи приклади, наприклад, особи, яка стала суддею «Тираспольського міського суду» у 25 років, через три роки після закінчення місцевого університету.

ПРАВО

78.  Заявник скаржився, поміж іншим, на те, що його арешт і позбавлення свободи владою “ПМР” були незаконними. Він також стверджував, що йому не надавали медичної допомоги, необхідної у його стані, утримували у нелюдських умовах позбавлення свободи і не дозволяли бачитися з близькими і з пастором. Він повідомив, що як Молдова, так і Росія мали юрисдикцію і були відповідальними за стверджувані порушення.

I.  ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

79.  Російський Уряд стверджував, що заявник не підпадає під його юрисдикцію і що, відповідно, заяву слід визнати неприйнятною ratione personae та ratione loci стосовно Російської Федерації. Уряд Молдови, зі свого боку, не заперечував, що Республіка Молдова зберігає юрисдикцію над територією, що контролюється "ПМР", але повідомив, що заявник не вичерпав засоби правового захисту, доступні йому в Молдові. Суд вважає за доцільне, перш ніж розглядати питання щодо прийнятності та суті кожної поданої заявником скарги, розглянути ці два заперечення, які потенційно можуть вплинути на всі скарги.

A.  Юрисдикція

80.  По-перше, Суд повинен визначити, чи з огляду на питання, щодо яких подано скаргу, заявник підпадає під юрисдикцію однієї або обох держав-відповідачів у значенні статті 1 Конвенції.

1.  Подання сторін

(a)  Заявник

(i)  Юрисдикція Республіки Молдова

81.  Заявник стверджував, що, хоча Молдова не мала ефективного контролю над Придністров’ям, регіон явно залишався частиною національної території Молдови і захист прав людини залишався відповідальністю Молдови.

82.  Він стверджував, що, крім загальних заходів, вжитих Молдовою, спрямованих на розв’язання конфлікту та забезпечення дотримання прав людини в Придністровському регіоні, влада не вжила заходів для забезпечення його індивідуальних прав, передбачених у Конвенції.

(ii)  Юрисдикція Російської Федерації

83.  Заявник повідомив, що висновки Суду щодо фактів у справі Ilaşcu і Інші (цитовано вище, §§ 379-91), на підставі яких він вирішив, що Росія здійснює вирішальний вплив на “ПМР” (§ 392), застосовуються і до даної справи. «ПМР» продовжувала існувати лише завдяки військовій, економічній, фінансовій, інформаційній та політичній підтримці Росії. Росія мала «ефективний контроль або, принаймні, вирішальний вплив» над «ПМР».

84.   Більше того, дії російської влади в цій справі надають також й іншу вказівку стосовно офіційної позиції країни: незрозуміло, чому російське посольство надсилає скаргу, подану матір’ю заявника, до прокуратури «ПМР» (див. параграф 49 вище), якщо Росія не визнає “ПМР” як законне утворення.

(b)  Уряд Молдови

(i)  Юрисдикція Республіки Молдова

85.  Уряд Молдови повідомив, що, відповідно до мотивування в рішенні у справі Ilaşcu і Інші (цитовано вище), заявник підпадав під юрисдикцію Молдови, оскільки, претендуючи на територію і намагаючись забезпечити права заявників, молдовська влада взяла на себе позитивні зобов’язання щодо заявників. Уряд Молдови стверджував, що він досі не має юрисдикції над територією Придністров’я у розумінні влади і контролю; проте він продовжує виконувати позитивні зобов’язання, встановлені у справі Ilaşcu і Інші, активізуючи свої дипломатичні зусилля в цьому напрямку.

86.  Наприклад, молдовські органи влади інформували всі сторони у поточних переговорах щодо Придністровського регіону про всі відповідні події; вони також продовжували вимагати від Росії виведення своєї військової техніки та військовослужбовців з регіону і забезпечення дотримання у ньому прав людини. За наполяганням Молдови Європейський Союз (ЄС) був включений у формат переговорів у 2005 році, а пізніше, того ж року, Місія ЄС з прикордонної допомоги Молдові та Україні (EUBAM) розпочала свою роботу щодо надання технічних консультацій Молдові та Україні для кращого забезпечення контролю своїх кордонів з Придністровським регіоном. Посадові особи Молдови продовжували просити Росію виконувати свої зобов’язання в рамках різних міжнародних організацій, таких як ООН, Рада Європи, ЄС і ОБСЄ.

87.  Більше того, як стверджує Уряд Молдови, він, у відповідь на велику кількість скарг про можливі порушення прав людини в «ПМР», запровадив низку правових механізмів, спрямованих на забезпечення конституційних прав, включно з правом власності, медичною допомогою, правосуддям, освітою тощо. Отже, влада Молдови відкрила різні заклади в населених пунктах поблизу регіону, такі як бюро з видачі паспортів та інших документів, прокуратури та суди.

88.  Що стосується конкретних випадків заявлених порушень прав людини в регіоні, таких як у випадку заявника, молдовські органи влади роблять єдині доступні їм кроки, тобто просять про допомогу з боку Росії та інших країн і міжнародних організацій задля впливу на владу «ПМР» для забезпечення дотримання таких прав.

(ii)  Юрисдикція Російської Федерації

89.  Уряд Молдови надав низку повідомлень ЗМІ з «ПМР» і Росії, які, на його думку, підтвердили, що в 2010 році Російська Федерація продовжувала підтримувати сепаратистський режим. Він посилався на заборони на продаж молдавського вина в Росії в 2006 і 2010 роках; продовження виплати до 50% пенсій і зарплат у державній сфері грошима, отриманими від Росії; заяви різних російських і “ПМР” чиновників щодо тісних відносин і підтримки з боку Росії; продовження постачання природного газу з Росії до «ПМР» за суто номінальну ціну; розробка єдиної системи освіти та підручників та визнання дипломів «ПМР» в Росії; повідомлення в засобах масової інформації “ПМР”, що, вибираючи політичні партії, які отримували економічну допомогу, Росія мала можливість впливати на політику; повідомлення міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова та посла Росії в Молдові Валерія Кузьміна, які вітали сепаратистських лідерів з двадцятою річницею самопроголошення своєї незалежності; і присутність різних російських чиновників на святкуванні ювілею в Тирасполі.

90.  Як стверджує Уряд Молдови, «ПМР» продовжувала отримувати політичну, економічну та фінансову підтримку Росії. Присутність російських військ і величезна допомога, надана «ПМР», ускладнили переговори, спрямовані на врегулювання конфлікту.

(c)  Уряд Росії

(i)  Юрисдикція Республіки Молдова

91.  Уряд Росії не надав коментарів щодо юрисдикційного становища Республіки Молдова у даній справі.

(ii)  Юрисдикція Російської Федерації

92.  Уряд Росії поставив під сумнів підхід Суду щодо юрисдикції у справі Ilaşcu і Інші (цитовано вище). Він стверджував, що, відповідно до мотивування Суду у справах Loizidou проти Туреччини ((попередні заперечення), 23 березня 1995, § 62, Series A № 310) і Кіпр проти Туреччини ([ВП], № 25781/94, § 76, ECHR 2001-IV), держава може бути визнана такою, що здійснює екстериторіальну юрисдикцію, якщо вона (а) продовжувала здійснювати контроль через підпорядковані місцеві органи влади і (б) контролювала всю територію через наявність великої кількості війська і «практично здійснювала загальний контроль над відповідною територією. Жодна з цих двох умов не була виконана у цій справі. Становище було подібним до справа Banković і Інші проти Бельгії та Інших ((dec.) [ВП], № 52207/99, ECHR 2001‑XII), у якій Суд визнав, що юрисдикція може поширюватись екстериторіально тільки у виняткових справах.

93.  Більше того, поняття «ефективного контролю», яке застосовується Судом при встановленні того, чи держава здійснює екстериторіальну юрисдикцію, суперечить його значенню в міжнародному публічному праві. Поняття «ефективний і загальний контроль» вперше з’явилося у практиці Міжнародного Суду (МС), але з іншим значенням. Порівнюючи нинішню ситуацію з ситуацією у справі, що стосується військової та воєнізованої діяльності в Нікарагуа та проти нього (Нікарагуа проти Сполучених Штатів Америки, рішення Міжнародного суду від 27 червня 1986 року, §§ 109-115), Уряд Росії стверджував, що він має набагато менший вплив на владу «ПМР», ніж Сполучені Штати Америки над повстанцями в Нікарагуа, зокрема, з точки зору сили їхньої військової присутності в «ПМР». Насправді Росія була одним з посередників конфлікту між Молдовою та самопроголошеною «ПМР». МС підтвердив свою позицію у справі, що стосується застосування Конвенції про запобігання та покарання злочину геноциду (Боснія і Герцеговина проти Сербії та Чорногорії, рішення від 26 лютого 2007 року - “справа про геноцид у Боснії”). Поняття «загального контролю» було далі розроблено Міжнародним кримінальним трибуналом для колишньої Югославії. Тлумачення цього поняття Судом відрізнялося від тлумачень цих міжнародних трибуналів.

94.  Більше того, Росія ніколи не здійснювала окупації будь-якої частини молдовської території. Не можна сказати, що в цій справі Росія здійснювала юрисдикцію, коли територію контролював де-факто уряд, який не був органом або інструментом Росії і який ніяк не залежав від Росії. Навпаки, Росія вважає «ПМР» невід’ємною частиною Республіки Молдова. Військова присутність Росії обмежувалася встановленою кількістю миротворців; отже, не було підстав для висновку, що він здійснював контроль завдяки своїй військовій присутності. Уряд Росії посилався на справи Al-Skeini і Інші проти Сполученого Королівства ([ВП], № 55721/07, § 139, ECHR 2011) і Jaloud проти Нідерландів ([ВП], № 47708/08, § 139, ECHR 2014). Вони посилалися на газетну статтю, надану заявником, згідно з якою в жовтні 2006 року в регіоні було менше 400 російських миротворців, "нарівні з кількістю військовослужбовців з ПМР та Молдови"..

95.  У відповідь на запитання Суду щодо того, чи відбулись належні зміни після ухвалення рішення у справі Ilaşcu і Інші (цитовано вище), Уряд Росії повідомив, що Молдова тим часом була прийнята до Світової організації торгівлі (СОТ) як єдина торгівельна зона, що включає Придністровський регіон. Це, на його думку, доводить існування можливості для переговорів і співпраці між Молдовою і "ПМР".

2.  Оцінка Суду

96.  Стаття 1 Конвенції каже:

“Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.”

У даному випадку постають питання щодо значення поняття "юрисдикція" стосовно територіальної юрисдикції (у випадку Молдови) та здійснення екстериторіальної юрисдикції (у випадку Російської Федерації).

(a)  Загальні принципи

97.  У справі Ilașcu і Інші (цитовано вище), Суд встановив такі принципи щодо презумпції територіальної юрисдикції:

“311. Зі статті 1 випливає, що держави-учасниці повинні відповідати за будь-яке порушення прав і свобод, захищених Конвенцією, вчинене проти осіб, які перебувають під їхньою "юрисдикцією".

Здійснення юрисдикції є необхідною умовою для Договірної Держави, котра може бути відповідальною за дії або бездіяльність, які могли бути здійснені з її вини і призвели до порушення прав і свобод, викладених у Конвенції.

312.  Суд посилається на свою практику, згідно з якою поняття «юрисдикція» для цілей статті 1 Конвенції повинно вважатися таким, що відображає зміст цього терміну в міжнародному публічному праві (див. Gentilhomme і Інші проти Франції, №№ 48205/99, 48207/99 і 48209/99, § 20, рішення від 14 травня 2002; Banković і Інші проти Бельгії та Інших (dec.) [ВП], № 52207/99, §§ 59-61, ECHR 2001-XII; і Assanidze проти Грузії [ВП], № 71503/01, § 137, ECHR 2004-II).

З точки зору міжнародного публічного права, слова «в межах своєї юрисдикції» у статті 1 Конвенції повинні розумітися як такі, що юрисдикція держави в першу чергу є територіальною (див. Banković і Інші, цитовано вище, § 59), але і те, що юрисдикція передбачається як така, що здійснюється зазвичай на всій території держави.

Ця презумпція може бути обмежена за виняткових обставин, особливо, коли держава неспроможна здійснювати свої повноваження на частині своєї території. Це може бути результатом військової окупації збройними силами іншої держави, яка фактично контролює відповідну територію (див. Loizidou проти Туреччини (попередні заперечення), рішення від 23 березня 1995, Series A № 310, і Кіпр проти Туреччини, §§ 76-80, цитовано вище, також цитована у згаданому рішенні у справі Banković і Інші, §§ 70-71), воєнних дій або повстання, дій іншої держави, яка підтримує встановлення сепаратистської держави в межах території відповідної держави.

313.  Для того, щоб зробити висновок про наявність такої виняткової ситуації, Суд повинен вивчити, з одного боку, всі об’єктивні факти, які можуть обмежувати ефективне здійснення державою влади над своєю територією, а з іншого - поведінку самої держави. Зобов’язання, взяті на себе Договірною Державою згідно зі статтею 1 Конвенції, включають, крім обов’язку утримуватися від втручання в реалізацію гарантованих прав і свобод, також і позитивні зобов’язання щодо вжиття відповідних заходів для забезпечення поваги до цих прав і свобод на її території (див. поміж іншими рішеннями, Z і Інші проти Сполученого Королівства [ВП], № 29392/95, § 73, ECHR 2001-V).

Ці зобов’язання зберігаються навіть тоді, коли здійснення повноважень держави обмежене на частині її території, тому що вона зобов’язана вжити всіх відповідних заходів, які вона все ще має у своєму розпорядженні.

...

333.  Суд вважає, що у випадку, коли Договірна Держава не спроможна здійснювати свої повноваження на всій своїй території через обмежуючу фактичну ситуацію, наприклад, коли встановлюється сепаратистський режим, незалежно від того, чи супроводжується це військовою окупацією іншою державою, вона не перестає мати юрисдикцію у розумінні статті 1 Конвенції щодо тієї частини своєї території, яка тимчасово підлягає місцевій владі, встановленій силам повстанців або іншою державою.

Проте така фактична ситуація зменшує сферу дії цієї юрисдикції, оскільки зобов’язання, взяте на себе державою згідно зі статтею 1, повинно розглядатися Судом тільки з урахуванням позитивних зобов’язань Договірної Держави щодо осіб на її території. Дана держава повинна прагнути продовжувати гарантувати здійснення прав і свобод, визначених у Конвенції, перед іноземними державами та міжнародними організаціями за допомогою усіх наявних юридичних та дипломатичних засобів.

334.  Хоча Суд не має вказувати, яких заходів повинна вживати влада для того, щоб найефективніше виконувати свої зобов’язання, він повинен перевірити, чи фактично вжиті заходи були в даному випадку належними та достатніми. У випадку часткової або повної бездіяльності завдання Суду полягає у визначенні того, якою мірою були можливі мінімальні зусилля та чи мали вони бути вжиті. Визначення цього питання є особливо необхідним у справах, що стосуються передбачуваного порушення абсолютних прав, таких як гарантовані статтями 2 і 3 Конвенції.”

Ці принципи були нещодавно повторені у справі Sargsyan проти Азербайджану ([ВП], № 40167/06, § 128, ECHR 2015).

98.  Щодо загальних принципів стосовно здійснення екстериторіальної юрисдикції, Суд, у відповідній частині, підсумував їх у справі Catan та Інші наступним чином (цитовано вище):

“103.  У своїй практиці Суд встановив низку чітких принципів згідно зі статтею 1. Таким чином, як передбачає ця стаття, зобов’язання Договірної Держави обмежується "гарантуванням" (“reconnaître” у французькому тексті) перерахованих прав і свобод особам, які перебувають під її ‘юрисдикцією’ (див. Soering проти Сполученого Королівства, 7 липня 1989, § 86, Series A № 161; Banković і Інші проти Бельгії та Інших [ВП] (dec.), № 52207/99, § 66, ECHR 2001-XII). «Юрисдикція» згідно зі статтею 1 є пороговим критерієм. Здійснення юрисдикції є необхідною умовою для того, щоб Договірна Держава могла бути відповідальною за дії або бездіяльність, відповідальність за які може бути покладена на неї, і які призводять до порушення прав і свобод, викладених у Конвенції (див. Ilaşcu і Інші проти Молдови і Росії [ВП], № 48787/99, § 311, ECHR 2004-VII; Al-Skeini і Інші проти Сполученого Королівства [ВП], №  55721/07, § 130, 7 липня 2011).

104.  Юрисдикційна компетенція держави відповідно до статті 1 є перш за все територіальною (див. Soering, цитовано вище, § 86; Banković, цитовано вище, §§ 61; 67; Ilaşcu, цитовано вище, § 312; Al-Skeini, цитовано вище § 131). Зазвичай презюмується, що юрисдикція здійснюється над усією територією держави (Ilaşcu, цитовано вище, § 312; Assanidze проти Грузії [ВП], № 71503/01, § 139, ECHR 2004-II). Відповідно, дії Держав-учасниць, які здійснені або мають наслідки поза їхньою територією, можуть становити здійснення юрисдикції у розумінні статті 1 тільки у виняткових випадках (Banković, цитовано вище, § 67; Al-Skeini, цитовано вище § 131).

105.  На цей час Суд визнав низку виняткових обставин, які можуть призвести до здійснення юрисдикції Договірною Державою поза межами її власних територіальних кордонів. У кожному випадку, питання, чи існують виняткові обставини, які вимагають і обґрунтовують висновок Суду про те, що держава здійснює юрисдикцію поза межами своєї території, має визначатися з урахуванням конкретних фактів (Al‑Skeini, цитовано вище, § 132).

106.  Один виняток з принципу, що юрисдикція згідно зі статтею 1 обмежується власною територією держави, виникає тоді, коли, як наслідок законних або незаконних військових дій, Договірна держава здійснює ефективний контроль над територією поза межами власної національної території. Обов’язок гарантувати на цій території права і свободи, викладені в Конвенції, випливає з факту такого контролю, незалежно від того, чи здійснюється він безпосередньо, через власні збройні сили Договірної Держави, чи через підпорядковану місцеву адміністрацію (Loizidou проти Туреччини (попередні заперечення), 23 березня 1995, § 62, Series A № 310; Кіпр проти Туреччини [ВП], № 25781/94, § 76, ECHR 2001-IV, Banković, цитовано вище, § 70; Ilaşcu, цитовано вище, §§ 314-316; Loizidou (щодо суті), цитовано вище, § 52; Al-Skeini, цитовано вище, § 138). Якщо встановлено факт такого домінування над територією, то немає необхідності визначати, чи Договірна держава здійснює детальний контроль за політикою та діями підпорядкованої місцевої адміністрації. Той факт, що місцева адміністрація існує завдяки військовій та іншій підтримці Договірної Держави, тягне за собою відповідальність цієї держави за її політику та дії. Контролююча держава несе відповідальність за статтею 1 щодо забезпечення в межах території, що знаходиться під її контролем, усього переліку основних прав, викладених у Конвенції та тих додаткових протоколах, які вона ратифікувала. Вона несе відповідальність за будь-які порушення цих прав (Кіпр проти Туреччини, цитовано вище, §§ 76-77; Al-Skeini, цитовано вище, § 138).

107.  Те чи здійснює Договірна держава ефективний контроль над територією поза межами її власної території, є питанням факту. Визначаючи, чи існує ефективний контроль, Суд перш за все буде посилатися на потужність військової присутності держави в цьому районі (див. Loizidou (щодо суті), цитовано вище, §§ 16 і 56; Ilaşcu, цитовано вище, § 387). Інші вказівки також можуть бути доречними, наприклад, якою мірою військова, економічна та політична підтримка місцевої підпорядкованої адміністрації надає їй вплив і контроль над регіоном (див. Ilaşcu, цитовано вище, §§ 388-394; Al-Skeini, цитовано вище, § 139).

...

115.  Уряд Російської Федерації стверджує, що Суд може визнати, що Росія має ефективний контроль, тільки якщо визнає, що «уряд» ПМР може розглядатися як орган російської держави відповідно до підходу Міжнародного Суду у Справі щодо застосування Конвенції про запобігання та покарання за геноцид (Боснія та Герцеговина проти Сербії та Чорногорії) (див. параграф 76 вище). Суд нагадує, що у рішенні, на яке посилався Уряд Російської Федерації, Міжнародний Суд вирішив визначити, коли поведінку особи або групи осіб можна віднести на рахунок держави, аби держава могла бути визнана відповідальною згідно з міжнародним правом стосовно такої поведінки. Проте у даній справі Суд стурбований іншим питанням, а саме, чи підпадають факти, на які скаржився заявник, під юрисдикцію держави-відповідача у розумінні статті 1 Конвенції. Оскільки огляд практики Суду, викладений вище, демонструє, що перевірка встановлення існування «юрисдикції» згідно зі статтею 1 Конвенції ніколи не прирівнювалось до перевірки встановлення відповідальності держави за міжнародно протиправне діяння, згідно з міжнародним правом.”

Ці принципи були нещодавно повторені в рішенні у справі Chiragov і Інші проти Вірменії ([ВП], № 13216/05, § 168, ECHR 2015).

(b)  Застосування цитованих принципів до даної справи

(i)  Юрисдикція Республіки Молдова

99.  Суд повинен спочатку визначити, чи підпадає дана справа під юрисдикцію Республіки Молдова. У зв’язку з цим він зазначає, що заявник був весь час позбавлений свободи на території Молдови. Правда, як визнають усі сторони, Молдова не має влади над частиною своєї території на схід від Дністра, що контролюється «ПМР». Тим не менш, в рішенні у справі Ilaşcu і Інші (цитовано вище), Суд постановив, що особи, позбавлені свободи в Придністров’ї, перебувають під юрисдикцією Молдови, оскільки Молдова є територіальною державою, хоча і не мала ефективного контролю над Придністровським регіоном. Обов’язок Молдови, згідно зі статтею 1 Конвенції, «гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, передбачені [у Конвенції] права і свободи», обмежувався, однак, за даних обставин позитивним зобов’язанням вживати дипломатичних, економічних, судових чи інші заходів, як тих, що належать до її повноважень, так і відповідно до міжнародного права (ibid., § 331). Суд дійшов подібного висновку у справах Ivanţoc і Інші проти Молдови і Росії (№ 23687/05, §§ 105-11, 15 листопада 2011) і Catan і Інші (цитовано вище, §§ 109 і 110).

100.  Суд не бачить жодних підстав відрізняти даний випадок від попередніх справ. Хоча Молдова не здійснює фактичний контроль над діями «ПМР» у Придністров’ї, проте, оскільки відповідно до міжнародного публічного права цей регіон визнається частиною території Молдови, то це породжує для неї зобов’язання, засноване на статті 1 Конвенції, вживати усіх наявних правових і дипломатичних засобів, аби продовжувати гарантувати особам, які проживають у цьому регіоні, користування правами і свободами, закріпленими у Конвенції (див. Ilaşcu і Інші, цитовано вище, § 333, в Catan і Інші, цитовано вище, § 109). Нижче Суд розгляне (див. параграфи 151-155), чи Молдова виконала це позитивне зобов’язання.

(ii)  Юрисдикція Російської Федерації

101.   Як видно з наведеної практики Суду (див. параграфи 97 і 98), держава може здійснювати юрисдикцію екстериторіально, коли, внаслідок законних або незаконних воєнних дій вона здійснює ефективний контроль над місцевістю поза її власною національною територією (див. параграф 98 вище і Loizidou (попередні заперечення), цитовано вище, § 62; Loizidou проти Туреччини (щодо суті), 18 грудня 1996, § 52, Reports of Judgments and Decisions 1996‑VI; Кіпр проти Туреччини, цитовано вище, § 76; і Ilaşcu і Інші, цитовано вище, §§ 314-16; для порівняння і на противагу Banković, цитовано вище, § 70). Окрім того, Суд нагадує, що держава може за певних виняткових обставин здійснювати екстериторіальну юрисдикцію через затвердження влади та контролю з боку представників цієї держави над особою або особами (див. Al‑Skeini і Інші, цитовано вище, §§ 136 і 149, і Catan і Інші, цитовано вище, § 114). У даній справі Суд визнає, що немає жодних доказів безпосередньої причетності російських посадових осіб до позбавлення заявника свободи та його лікування. Однак, на думку заявника, Росія має "ефективний контроль або, принаймні, вирішальний вплив" над "ПМР", і Суд повинен встановити, чи це так під час позбавлення заявника свободи, яке тривало з листопада 2008 року до липня 2010 року.

102.  Уряд Росії навів аргументи, засновані на рішенні МС у Справі про геноцид у Боснії, так як зробив у справі Catan і Інші (цитовано вище, § 96), і у справі Нікарагуа проти Сполучених Штатів Америки (див. параграф 93 вище), котра була частиною судової практики, врахованої Судом у справі Catan і Інші (цитовано вище, § 76). У цих справах МС зосередився на визначенні того, коли поведінку групи осіб можна віднести на рахунок держави, внаслідок чого держава може бути притягнута до відповідальності згідно з міжнародним правом за таку поведінку. Однак у даній справі Суд нагадує, що вона стосується іншого питання, а саме, чи підпадають факти, на які скаржиться заявник, під юрисдикцію держави-відповідача у розумінні статті 1 Конвенції. Як Суд вже встановив, перевірка на встановлення існування "юрисдикції" згідно зі статтею 1 Конвенції ніколи не прирівнювалася до перевірки на встановлення відповідальності держави за міжнародно протиправне діяння, згідно з міжнародним правом (див. параграф 98 вище, і Catan і Інші, цитовано вище, § 115).

103.  Хоча у справі Catan і Інші Суд зосередився на визначенні того, чи Росія мала юрисдикцію щодо заявників у період з 2002 по 2004 рік, при встановленні фактів тієї справи Суд посилався на ряд подій, які відбулися згодом. Він, таким чином, взяв до уваги, зокрема, резолюції, ухвалені Російською Думою у лютому та березні 2005 року, які закликали Уряд Росії заборонити імпорт алкоголю та тютюну з Молдови (див. Catan і Інші, цитовано вище, § 29); заборону Урядом Росії м’ясної продукції, фруктів та овочів з Молдови у 2005 році (§ 30); відсутність будь-якого перевіреного виведення російського військового обладнання з “ПМР” починаючи з 2004 року (§ 36); постійну присутність (на момент постановлення рішення у справі Catan, жовтень 2012 року) приблизно 1000 російських військовослужбовців у   “ПМР” для охорони військових складів (§ 37); економічну підтримку, надану шляхом тісної співпраці з російськими військовими підприємствами або шляхом придбання російськими компаніями підприємств у “ПМР”, а також придбання сировини у Придністров’ї (§ 39); тісні економічні зв’язки між “ПМР” і Росією, включно із суто символічною сплатою Газпрому тільки приблизно 5% вартості спожитого газу (дані на 2011 рік, § 40); економічну допомогу, яка надавалась “ПМР” між 2007 і 2010 роками (§ 41); низку мешканців “ПМР”, які отримали громадянство Росії (§ 42).

104.  Окрім того, різні звіти міжурядових організацій, цитованих у справі Catan і Інші (§§ 64-70), стосувались періоду між 2005 і 2008 роками, а звіти неурядових організацій (§§ 71-73) стосувались періоду між 2004 і 2009 роками.

105.  Суд також зазначає, що деякі його висновки у справі Catan і Інші стосовно періоду між серпнем 2002 року та липнем 2004 року, ґрунтувалися на фактичних висновках, щодо яких сторони в даній справі не надали жодної нової інформації. Це стосується кількості зброї та боєприпасів, що зберігаються в селищі Колбасна (§ 117); стримуючий вплив відносно невеликої російської військової присутності в Придністровському регіоні та її історичного походження, а саме втручання російських військ у конфлікт між молдовською владою та силами «ПМР» у 1992 році, передача зброї сепаратистам, і прибуття в регіон російських громадян для боротьби на боці сепаратистів (§ 118); поєднання тривалої російської військової присутності та таємного зберігання зброї, з порушенням міжнародних зобов’язань, що надає «переконливий сигнал про подальшу підтримку режиму «ПМР» (див. Catan і Інші, цитовано вище, § 119).

106.  У справі Ivanţoc і Інші (цитовано вище, §§ 116-20) Суд проаналізував, чи російська політика підтримки “ПМР” змінилась між 2004 і моментом звільнення заявників у 2007 році. Суд дійшов наступного висновку:

“...Російська Федерація продовжувала тісно співпрацювати з «ПМР», забезпечуючи політичну, фінансову та економічну підтримку сепаратистського режиму.

Крім того, Суд зазначає, що російська армія (війська, обладнання та боєприпаси) на дату звільнення заявників ще перебувала на території Молдови, порушуючи зобов’язання Російської Федерації повністю вивести їх, і всупереч законодавству Молдови....

...

... Російська Федерація продовжувала нічого не робити, щоб запобігти порушенням Конвенції, які нібито були вчинені після 8 липня 2004 року, або припинити ситуацію заявників, спричинену її посадовими особами.”

107.  Суд також зазначає, що Росію критикували за відкриття виборчих дільниць у «ПМР» без згоди Молдови та видачу паспортів великій кількості людей у Придністровському регіоні ще в 2012 році. (див. параграф 67 вище).

108.  У справі Catan і Інші Суд дійшов наступного висновку (§ 121):

“...Уряд Росії не переконав Суд, що висновки, зроблені в 2004 році в рішенні у справі Ilaşcu (цитовано вище), були неточними. ПМР було створено внаслідок російської військової допомоги. Постійна присутність російських військовослужбовців і озброєнь в регіоні стала переконливим сигналом для лідерів ПМР, Уряду Молдови і міжнародних спостерігачів про продовження військової підтримки Росією сепаратистів. Крім того, населення залежало від безкоштовних або дуже субсидованих поставок газу, пенсій та іншої фінансової допомоги від Росії.”

За відсутності нової інформації, котра засвідчила б зміну ситуації протягом відповідного періоду, а саме від листопада 2008 до липня 2010 років, Суд дотримується своїх попередніх висновків.

109.  Зрештою, слід зазначити, що у даній справі аргументи Уряду Росії стосовно питань юрисдикції є переважно тими ж, які були наведені у справі Catan і Інші (цитовано вище). Єдина зміна, про яку згадав Уряд Росії, котра сталась після періоду, якого стосувались рішення у справах Ilaşcu і Інші і Catan і Інші (тобто, до 2004 року), а саме, вступ Молдови до СОТ (що, як стверджує Уряд Росії, вказує на ступінь співпраці між Молдовою і “ПМР”, див. параграф 95 вище), на думку Суду, не має значення для цього питання.

110.  Суд дотримується своїх попередніх висновків, зроблених у справах Ilaşcu і Інші, Ivanţoc і Інші та Catan і Інші (усі цитовано вище), що «ПМР» не могла би продовжувати існувати без військової, економічної і політичної підтримки Росії, попри зусилля, яких вживають Молдова і міжнародне співтовариство для врегулювання конфлікту і відновлення демократії і верховенства права у регіоні. Отже, підвищений рівень залежності «ПМР» від підтримки Росії становить вагомий чинник, котрий дозволяє вважати, що Росія продовжує здійснювати фактичний контроль і вирішальний вплив на владу «ПМР» (див. Catan і Інші, цитовано вище, § 122).

111.  Тому заявник у даній справі підпадає під юрисдикцію Росії, відповідно до статті 1 Конвенції. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду Росії стосовно ratione personae і ratione loci.

112.  Отже, Суд повинен визначити, чи було будь-яке порушення прав заявника, гарантованих відповідно до Конвенції, здатне спричинити відповідальність однієї з держав-відповідачів.

B.  Вичерпання внутрішніх засобів правового захисту

1.  Подання сторін

113.  У зауваженнях від 31 жовтня 2014 року (параграфи 114 і 115) Уряд Молдови повідомив, що заявник не вичерпав засоби правового захисту, доступні йому у Молдові (див. параграф 79 вище). Зокрема, Уряд зазначив, що він не звернувся до Верховного Суду для скасування вироку, постановленого “судом ПМР”, не звертався, на підставі скасування цього вироку і відповідно до Закону № 1545 (1998) (див. параграф 72 вище), за отриманням компенсації від Республіки Молдова за порушення його прав.

114.  Заявник не прокоментував це питання.

2.  Оцінка Суду

115.  Згідно з усталеною практикою Суду, держави звільняються від відповідальністю перед міжнародним органом за свої дії, перш ніж отримають можливість виправити становище за допомогою власної правової системи. Таким чином, ті, хто бажає звертатися до наглядової юрисдикції Суду стосовно скарг на певну державу, зобов’язані спочатку використати засоби правового захисту, передбачені національною правовою системою (див. поміж багатьма іншими рішеннями, Akdivar і Інші проти Туреччини, 16 вересня 1996, § 65, Reports 1996‑IV; Vučković і Інші проти Сербії (попереднє заперечення) [ВП], №№ 17153/11 і 29 інших, § 70, 25 березня 2014; і Gherghina проти Румунії [ВП] (dec.), № 42219/07, § 84, 9 липня 2015).

116.  Таким чином, обов’язок вичерпати національні засоби правового захисту вимагає від заявника звичайного використання засобів правового захисту, які є доступними та достатніми щодо його скарг на підставі Конвенції. Існування відповідних засобів правового захисту повинно бути достатньо певним не тільки в теорії, але і на практиці, у протилежному випадку їм бракуватиме необхідної доступності та ефективності (див. Akdivar і Інші, цитовано вище, § 66; Vučković і Інші, цитовано вище, § 71; і Gherghina, цитовано вище, § 85). Щоб бути ефективним, засіб правового захисту повинен бути здатним безпосередньо виправити оскаржуваний стан справ і має пропонувати обґрунтовані перспективи успіху (див. Sejdovic проти Італії [ВП], № 56581/00, § 46, ECHR 2006‑II, Vučković і Інші, цитовано вище, § 74 і Gherghina, цитовано вище, § 85).

117.  У даній справі Суд зазначає, що стаття 1 Закону № 1545 прямо вказує, що вона застосовується у випадках, коли шкода заподіяна незаконними діями органів кримінального розслідування, органів прокуратури або судів (див. параграф 72 вище). Як стверджує Уряд Молдови (див. параграф 129 нижче), лише ті державні органи (зокрема, суди), які були створені відповідно до молдовського законодавства, можуть бути офіційно визнані як такі. На думку Суду, це має виключати будь-яку компенсацію за незаконні дії будь-яких «судів» або «прокуратури» чи інших органів, створених «ПМР».

118.  До того ж, незважаючи на те, що Уряд Молдови навів кілька прикладів, у яких Верховний Суд скасував рішення, постановлені “судами ПМР” (як у справі Ilașcu, § 222), а також справи, у яких Закон № 1545 був підставою для успішного позову про відшкодування шкоди, проте не було надано жодного прикладу, коли б особа отримала від Молдови відшкодування після анулювання вироку, ухваленого «судами ПМР». Суд не переконаний, що за таких обставин Закон № 1545 застосовується до справи заявника.

119.  Суд зазначає, що у своїх зауваженнях від 31 жовтня 2014 року Уряд Молдови уточнив, що національні засоби правового захисту, які мали бути вичерпані заявником у Молдові, “[були] доступними засобами правового захисту, які були ефективними в межах позитивних зобов’язань уряду і за відсутності ефективних засобів контролю» (параграф 129). У світлі цієї заяви його заперечення можна розуміти як посилання лише на можливість отримати відшкодування за Законом № 1545 за чотиримісячну затримку (див. параграфи 48 і 51 вище) у виконанні позитивного зобов’язання вжити дипломатичних, економічних, судових та інших заходів, спрямованих на гарантування дотримання передбачених Конвенцією прав.

120.  Проте Суд вважає, що Законі № 1545 жодним чином не дозволяв заявнику вимагати відшкодування шкоди за таку затримку, оскільки він стосується випадків, у яких різні молдовські слідчі чи судові органи (див. параграфи 72 і 117 вище) порушили права особи в рамках кримінального або адміністративного провадження, а не за затримку у вжитті або за невжитті дипломатичних або інших заходів на державному рівні.

121.  З огляду на наведені міркування, суд відхиляє заперечення Уряду Молдови щодо невичерпання внутрішніх засобів правового захисту.

II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ 5 § 1 КОНВЕНЦІЇ

122.  Заявник скаржився, що був заарештований і позбавлений свободи незаконно створеними міліцією і судами. Він посилався на статтю 5 § 1 Конвенції, відповідні частини якої звучать наступним чином:

“1.  Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: ...

(c)  законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; ...”

A.  Прийнятність

123.  Суд зазначає, що скарги відповідно до статті 5 § 1 не є явно необґрунтованими у значенні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони повинні бути визнані прийнятними.

B.  Щодо суті

1.  Подання сторін

(a)  Заявник

124.  Заявник скаржився, що позбавлення його свободи було незаконним. Практика Суду стосовно вимоги законності стосувалася, насамперед, дотримання національного законодавства. Оскільки позбавлення заявника свободи відбувалось на підставі рішень “судів ПМР”, створених всупереч відповідному законодавству Молдови (див. параграфи 69 і 70 вище), воно не могло вважатись “законним” у розумінні статті 5 § 1 Конвенції. Більше того, принцип ex poniio jus non oritur вимагає, що акти, які суперечать міжнародному праву, не можуть стати джерелом правових актів для порушника права

125.  Посилаючись на справу Ilașcu і Інші (цитовано вище, § 460), заявник стверджував, зокрема, що судова система «ПМР» не відображає правову традицію, сумісну з Конвенцією. «Судам ПМР» бракувало незалежності та неупередженості. Спираючись на низку документів, він стверджував, що процедури призначення суддів не були прозорими, і що судді були недостатньо незалежними від виконавчої влади, зокрема від «Президента ПМР». На його думку, були часті випадки корупції та зловживання кримінальними провадженнями в інтересах приватного бізнесу, і його власний випадок є тому прикладом. Більше того, процедури, які застосовувалися «судами ПМР» стосовно позбавлення свободи, не відповідали стандартам Конвенції і не надавали гарантій проти свавілля. Тому Суд має підтвердити підхід, застосовани              й у справі Ilașcu і Інші (цитовано вище).

126.  Крім того, заявник стверджував, що між даною справою та справами, що стосуються “Турецької Республіки Північний Кіпр” (“ТРПК”), існують важливі відмінності. По-перше, ставлення держави, що здійснює ефективний контроль над територією, відрізнялося. В той час, як Туреччина визнала «ТРПК» незалежною державою, Росія не визнає «ПМР» і, як було видно з зауважень Уряду Росії щодо юрисдикції в цій справі, продовжує розглядати «ПМР» як частину Республіки Молдова. По-друге, Молдова створила паралельну систему судів для Придністровського регіону. Завданням цих судів, розташованих на території, що контролюється Молдовою, є розгляд цивільних і кримінальних справ, що стосуються Придністровського регіону. Будь-яке визнання Судом того, що «суди ПМР» можна вважати «судами, встановленими згідно із законом», або що вони можуть застосувати «законне» позбавлення свободи, підірвало б функціонування цих законних судів Молдови. По-третє, на відміну від ситуації в «ТРПК», «суди ПМР» не застосовували закони Республіки Молдова або закони Російської Федерації, а скоріше свою власну правову систему, яка не відповідає стандартам Конвенції..

127.  Заявник нарешті скаржився, що після того, як його справу було направлено до суду першої інстанції, його тримання під вартою було незаконним, оскільки остання судова постанова про продовження строку його тримання під вартою закінчилася 24 листопада 2009 року, і нова постанова не була прийнята до 21 квітня 2010 року.

(b)  Уряд Молдови

128.  Уряд Молдови стверджував, що Суд має застосувати підхід, вжитий в рішенні у справи Ilașcu і Інші (цитовано вище, §§ 436 і 460-462).

129.  Він посилався на рішення від 22 січня 2013 року Верховного Суду Молдови (див. параграф 26 вище) і наголошував, що ним було підтверджено незаконність і свавільний характер вироку щодо заявника. Він стверджував, що «суди ПМР» є органами незаконного утворення, яке не було визнане жодною державою. Позбавлення заявника свободи відповідно до рішень судів «ПМР» не може вважатися «законним» у розумінні статті 5 Конвенції. На думку Уряду Молдови, будь-який висновок про протилежне означатиме визнання певних повноважень з боку невизнаного утворення.

130.  Уряд Молдови також вказав на відмінність між правовими традиціями “ПМР” і “ТРПК”, що призвело до різних висновків, зроблених Судом у таких справах, як, з одного боку, Ilașcu і Інші (цитовано вище) та, з іншого боку, Foka проти Туреччини (№ 28940/95, 24 червня 2008) і Protopapa проти Туреччини (№ 16084/90, 24 лютого 2009). Такий же підхід, як і у справі Ilașcu і Інші, слід застосувати і у даній справі. Правова система «ПМР» базується на старій радянській системі і не відображає жодних зобов’язань щодо Конвенції або інших міжнародних стандартів прав людини. Уряд Молдови згадав, зокрема, «Доповідь про права людини в придністровському регіоні Республіки Молдова» (див. параграф 62 вище). На його думку, цей звіт показав, що судова організація "ПМР" не відповідає основним принципам незалежності та неупередженості.

131. Зрештою, Уряд Молдови повідомив, що не може прокоментувати законність тримання заявника під вартою з точки зору дотримання закону «ПМР», оскільки у будь-якому разі цей закон є неконституційним, а правова система «ПМР» не відповідає принципам демократії, незалежності та неупередженість судової організації.

(c)  Уряд Росії

132.  Уряд Росії не надав щодо цього жодних конкретних заперечень. Його позиція полягала в тому, що він не має «юрисдикції» на території ПМР, і тому не може висловлювати зауваження щодо суті справи.

2.  Оцінка Суду

133.  Суд зазначає, що заявник був заарештований 24 листопада 2008 року і згодом утримувався під вартою до судового розгляду з 26 листопада 2008 року до 1 липня 2010 року (див. параграфи 13 і 22 вище). Тому стаття 5 § 1 (c) Конвенції має застосовуватись.

134.  У практиці Суду стосовно статті 5 § 1, віддавна встановлено, що будь-яке позбавлення свободи має ґрунтуватися не тільки на одному з винятків, зазначених у пунктах (a) - (f), але також має бути "законним". Коли йдеться про «законність» утримання під вартою, включно з питаннями дотримання «процедури, встановленої законом», Конвенція по суті стосується національного права і встановлює обов’язок дотримуватися матеріальних і процесуальних норм національного права. Це, в першу чергу, вимагає, щоб будь-який арешт або затримання мали правову основу у внутрішньому законодавстві, а також стосується якості закону, що вимагає його сумісності з верховенством права, і ця концепція притаманна всім статтям Конвенції (див. наприклад, Del Río Prada проти Іспанії [ВП], № 42750/09, § 125, ECHR 2013).

135.  В даній справі постає питання, чи можна арешт заявника та його досудове ув’язнення вважати "законними" з точки зору статті 5 § 1 Конвенції, оскільки рішення щодо них були постановлені органами "ПМР" – невизнаного утворення. Отже, Суд вважає за доцільне викласти загальні принципи, напрацьовані в його практиці, щодо законності правових актів, ухвалених органами влади невизнаних утворень.

(a)  Загальні принципи щодо законності правових актів, ухвалених органами влади невизнаних утворень

136.  Суд вважає, що це питання слід розглядати в контексті його загального підходу до здійснення екстериторіальної юрисдикції в невизнаних утвореннях. У цьому контексті Суд врахував особливий характер Конвенції як інструменту європейського громадського порядку для захисту окремих людей та її місію, як це викладено у статті 19 Конвенції, для «забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань». Він підкреслив необхідність уникнення вакууму в системі захисту прав людини, і, таким чином, прагнув забезпечити захист прав, передбачених у Конвенції, на всій території всіх Договірних Сторін, навіть на територіях, які фактично контролюються іншою Договірною Стороною, наприклад, через місцеву адміністрацію (див. Кіпр проти Туреччини, цитовано вище, § 78).

137.  У справі Кіпр проти Туреччини (цитовано вище, §§ 91-94) Суд розглянув питання про те, чи можна вимагати від заявників вичерпаня засобів правового захисту, наявних в “ТРПК”, тобто в невизнаному утворенні. Він відштовхувався, зокрема, від позиції МС у його консультативному висновку щодо «Правових наслідків для держав від збереження присутності Південної Африки в Намібії (Південно-Західна Африка), незважаючи на Резолюцію Ради Безпеки 276 (1970)» Звіти Міжнародного Суду/International Court of Justice Reports 16, стор. 56, пункт 125). У цьому консультативному висновку МС встановив, що, хоча офіційні акти, постановлені урядом Південної Африки від імені або стосовно Намібії після припинення мандату, є незаконними та недійсними, ця недійсність не може бути поширена на такі акти, як, наприклад, реєстрація народжень, смертей або шлюбів, наслідки яких можуть бути проігноровані лише на шкоду мешканцям цієї території. Суд встановив, що слід використовувати засоби правового захисту, доступні в "ТРПК", якщо можна довести, що вони існували на користь окремих осіб і пропонували їм обґрунтовані перспективи успіху. На більш загальному рівні він відзначив, що відсутність судів у «ТРПК» буде працювати на шкоду членам греко-кіпрської спільноти. Потім Суд ухвалив наступне (Кіпр проти Туреччини, цитовано вище, § 96):

“...зобов’язання нехтувати правові акти де-факто суб’єктів є далеко не абсолютним. Для мешканців цієї території життя продовжується. Таке життя має бути зроблене прийнятним і захищеним де-факто владою, включно з її судами; і саме в інтересах цих мешканців правові акти цих органів, пов’язані з ними, не можуть бути просто проігноровані третіми державами або міжнародними інституціями, особливо судами, включно з цим Судом. У протилежному випадку жителі цієї території були б позбавлені всіх своїх прав, коли б вони обговорювалися в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімальних стандартів прав, на які вони мають право.”

138.  Суд підтвердив цей підхід в рішенні у справі Demopoulos і Інші проти Туреччини ((dec.) [ВП], №№ 46113/99, 3843/02, 13751/02, 13466/03, 10200/04, 14163/04, 19993/04 і 21819/04, § 95, ECHR 2010-I). Знову ж таки, в контексті вичерпання внутрішніх засобів правового захисту, Суд зазначив, що ті, хто постраждав від політики та дій «ТРПК», належать до юрисдикції Туреччини, внаслідок чого Туреччина може нести відповідальність за порушення на цій території передбачених Конвенцією прав. Він також зазначив, що якби за вжиттям органами «ТРПК» цивільних, адміністративних або кримінально-правових заходів, або їх застосуванням на їхній території не визнавалась жодна чинність, або якби вони вважались такими, що не мають жодної «законної» підстави у розумінні Конвенції, то це не узгоджувалось би з принципом такої відповідальності. Суд далі зазначив (ibid., § 96):

“Право на подання індивідуальної заяви відповідно до Конвенції не є заміною функціонуючої судової системи та правової бази для застосування кримінального та цивільного права.”

139.  У справі Кіпр проти Туреччини (цитовано вище) Суд також в даному контексті розглянув іншу актуальну проблему. Уряд-заявник скаржився за статтею 6 на те, що кіпріотам-грекам на півночі Кіпру було відмовлено у праві на встановлення їхніх громадянських прав та обов’язків незалежними та неупередженими судами, встановленими законом. Суд постановив наступне:

“231. Що стосується скарги Уряду-заявника на те, що суди «ТРПК» не відповідають критеріям, викладеним у статті 6, Комісія відзначила, що, по-перше, ніщо в інституційних рамках правової системи «ТРПК» не викликало сумніву або щодо незалежності та неупередженості цивільних судів, або суб’єктивної та об’єктивної неупередженості суддів, і, по-друге, ці суди функціонували на основі внутрішнього законодавства «ТРПК», незважаючи на його незаконність відповідно до міжнародного права претензії ТРПК на державність. Комісія знайшла підтримку цієї точки зору в Консультативному висновку Міжнародного Суду у справі Намібії (див. параграф 86 вище). Більш того, на думку Комісії, слід приділяти належну увагу тому факту, що цивільні суди, що діють в «ТРПК», по суті, ґрунтуються на англосаксонській традиції і не відрізняються суттєво від судів, що діяли до подій 1974 р., і від тих, які існують у південній частині Кіпру.

...

236. Щодо заперечення Урядом-заявником самої законності судової системи «ТРПК», Суд зауважує, що він висунув подібні аргументи в контексті попереднього питання стосовно вимоги вичерпання національних засобів правового захисту стосовно скарг, що стосуються цієї заяви (див. параграфи 83-85 вище). Суд дійшов висновку, що, незважаючи на незаконність «ТРПК» згідно з міжнародним правом, не можна виключати, що від заявників може вимагатись подання своїх скарг, зокрема, до місцевих судів з метою отримання відшкодування. Він також зазначив у зв’язку з цим, що найбільше занепокоєння викликає гарантування, з точки зору системи Конвенції, того, щоб мали застосовуватись механізми вирішення спорів, які надають особам можливість доступу до правосуддя з метою усунення несправедливості або ствердження претензій.

237.  На підставі доказів, наданих Комісією, Суд зазначає (див. параграф 39 вище), що існує функціонуюча судова система в «ТРПК» для вирішення спорів, пов’язаних з цивільними правами та обов’язками, визначеними у «внутрішньому законодавстві», і доступна для греко-кіпрського населення. Як зауважила Комісія, судова система у своєму функціонуванні та процедурах відображає судову та загальноправову традицію Кіпру (див. параграф 231 вище). На його думку, беручи до уваги той факт, що саме «національне законодавство ТРПК», яке визначає сутність цих прав і зобов’язань на користь населення в цілому, слід зробити висновок, що внутрішні суди, створені за законом «ТРПК» - це установи для їх виконання. На думку Суду, а також для вирішення спорів стосовно «громадянських прав та обов’язків», місцеві суди можуть вважатися такими, що «встановлені законом», з посиланням на «конституційну та правову основу», на якій вони діють.

На думку Суду, будь-який інший висновок був би на шкоду греко-кіпрській спільноті і призвів би до відмови у наданні можливості окремим особам цієї громади отримати судове рішення за позовом проти приватного або державного органу (див. параграф 96 вище). У зв’язку з цим слід зазначити, що докази підтверджують те, що греки-кіпріоти вжили успішних судових дій для захисту своїх громадянських прав.”

140.  У кількох рішеннях стосовно Туреччини Суд застосував принципи, напрацьовані у справі Кіпр проти Туреччини, стосовно кримінально-правових питань (див. Foka, цитовано вище, § 83, у якій арешт заявника, грека-кіпріота, поліцейським “ТРПК”, був визнаний законним з точки зору статті 5; Protopapa, цитовано вище, § 60, у якій як досудове утримання під вартою, так і позбавлення свободи після постановлення вироку, постановленого органами “ТРПК”, були визнані законними з точки зору статті 5, а розгляд кримінальної справи у суді “ТРПК”, було визнано таким, що відповідає статті 6; і також Asproftas проти Туреччини, № 16079/90, § 72, 27 травня 2010; Petrakidou проти Туреччини, № 16081/90, § 71, 27 травня 2010; і Union européenne des droits de l’homme і Josephides проти Туреччини (dec.), № 7116/10, § 9, 2 квітня 2013).

141.  У справі Ilaşcu і Інші (цитовано вище, § 460), досліджуючи, чи позбавлення заявників свободи після постановлення щодо них вироку “Верховним Судом ПМР” може вважатись “законним” відповідно до статті 5 § 1 (a) Конвенції, Суд сформулював наступні загальні принципи:

“За певних обставин, суд, що належить до судової системи утворення, не визнаного за міжнародним правом, може розглядатися як суд, «встановлений законом», за умови, що він є частиною судової системи, яка діє на «конституційній та правовій основі», що відображає судову традицію, сумісну з Конвенцією, для того, щоб дати можливість особам користуватися гарантіями, передбаченими у Конвенції (див., mutatis mutandis, Кіпр проти Туреччини, цитовано вище, §§ 231 і 236-237).”

(b) Застосування цих принципів у даній справі

 142.  Що стосується вищезазначених загальних принципів, встановлених у його практиці, Суд вважає, що першочергова необхідність повинна завжди полягати в тому, щоб права, закріплені у Конвенції, були ефективно захищені на всій території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під фактичним контролем іншої Договірної Сторони (див. параграф 136 вище). Відповідно, не можуть автоматично вважатись незаконними, з огляду на цілі Конвенції, рішення, постановлені судами невизнаного утворення, виключно через його незаконність і той факт, що воно не є міжнародно визнаним.

143.  Відповідно до цього мотивування, Суд вважає, що у його практиці вже встановлено, що рішення, ухвалені судами невизнаних утворень, включно з рішеннями, постановленими їхніми судами кримінальної юрисдикції, можуть вважатися "законними" з точки зору Конвенції, якщо вони відповідають певним умовам (див. Ilaşcu і Інші, цитовано вище, § 460). Це жодним чином не передбачає будь-яке визнання наміру даного утворення отримати незалежність (див. mutatis mutandis, Кіпр проти Туреччини, цитовано вище § 92).

144.  У той же час Суд вже віддавна вважає, що «Конвенція має на меті гарантувати не теоретичні чи ілюзорні, а практичні та ефективні права» (див. Airey проти Ірландії, 9 жовтня 1979, § 24, Series A № 32). Недостатньо заявити, що права, передбачені Конвенцією, охороняються на певній території - Суд повинен переконатися, що такий захист також є ефективним. Основна роль у забезпеченні дотримання таких прав покладається на національні суди, які повинні надавати гарантії незалежності і неупередженості та справедливості судового розгляду. Отже, оцінюючи те, чи задовольняють суди невизнаного утворення вимоги, встановлені у рішенні Ilașcu і Інші, а саме, чи є вони «частиною судової системи, що діє на «конституційній і правовій основі »... сумісної з Конвенцією» (цитовано вище, § 460), Суд надасть ваги питанням про те, чи можуть вони вважатися незалежними і неупередженими, і чи діють вони на основі верховенства права.

145.  Перевіряючи, чи «суди ПМР», які постановили рішення про позбавлення заявника волі, а саме «Тираспольський народний суд» та «Верховний суд ПМР», відповідають згаданим критеріям, Суд повинен виходити з висновків, зроблених у попередній практиці щодо цього невизнаного утворення. В рішенні у справі Ilaşcu і Інші (цитовано вище, §§ 436 і 461), посилаючись на “явно свавільний характер обставин, за яких суд розглядав справу заявників і постановив вирок щодо них” у 1993 році (§ 215), Суд вирішив, що «Верховний суд ПМР» «належить до системи, про яку важко сказати, що вона функціонує на конституційній та правовій основі, що відображає судову традицію, сумісну з Конвенцією» (§ 436). У той же час, не можна виключити, що ситуація змінилася після того, як це рішення було постановлене у 2004 році. Тому необхідно перевірити, чи те, що було встановлене у справі Ilaşcu і Інші стосовно “судів ПМР”, до того, як Республіка Молдова і Російська Федерація стали учасницями Конвенції, відповідно, у 1997 і 1998 роках, продовжує бути чинним у даній справі.

146.  Суд зазначає, що сторонам було запропоновано, з особливою увагою до практики Суду, прокоментувати питання, чи можуть «суди ПМР» постановити рішення про законний арешт і позбавлення заявника свободи у розумінні статті 5 § 1 Конвенції. Більше того, їх попросили прокоментувати конкретну правову основу для тримання заявника під вартою в «ПМР». Уряд Молдови коротко прокоментував, що правова система «ПМР» базується на колишній радянській системі, і що суди «ПМР» не мають незалежності та неупередженості (див. параграф 130 вище). Що стосується правової основи арешту та тримання заявника під вартою, то він заявив, що не може надавати таку інформацію. Уряд Росії послався на свою позицію щодо відсутності юрисдикції і не надав жодних зауважень щодо суті. Заявник, зі свого боку, стверджував, зокрема, що «суди ПМР» не мали незалежності та неупередженості.

147.  На думку Суду, саме Договірна Сторона, яка здійснює фактичний контроль над невизнаним утворенням, має довести, що його суди “є частиною судової системи, що діє на конституційній і правовій основі, що відповідає судовій традиції, сумісній з Конвенцією” (див. параграф 144 вище). Як уже встановив Суд (див. параграф 111 вище), у випадку з «ПМР» Росія здійснює такий фактичний контроль. На сьогоднішній день Уряд Росії не надав Суду жодної інформації про організацію судів «ПМР», що дозволило б йому оцінити, чи відповідають вони згаданим вимогам. Він також не надав жодних подробиць щодо законів “ПМР”, які були підставою для позбавлення заявника свободи. Крім того, Суд відзначає відсутність офіційних джерел інформації щодо правової та судової системи в «ПМР», що ускладнює отримання чіткого уявлення про чинне законодавство. Отже, Суд не в змозі перевірити, чи відповідають «суди ПМР» та їхня практика згаданим вимогам.

148.  Також немає підстав вважати, що в регіоні існує система, що відображає судову традицію, сумісну з Конвенцією, подібну до тієї, що існує в решті Республіки Молдова (для порівняння і протиставлення з ситуацією у Північному Кіпрі, згадано у справі Кіпр проти Туреччини, цитовано вище, §§ 231 і 237). Розділення судових систем Молдови та “ПМР” відбулося у 1990 році, задовго до того, як Молдова приєдналася до Ради Європи у 1995 році. Більше того, молдовське законодавство піддавалося ретельному аналізу, коли вона просила про отримання членства в Раді Європи (див. Висновок № 188 (1995) Парламентської Асамблеї Ради Європи про заяву Молдови про членство в Раді Європи), з поправками, запропонованими для забезпечення сумісності з Конвенцією, яку Молдова остаточно ратифікувала в 1997 році. Таким чином, правова система «ПМР» ніколи не була частиною системи, що відображає судову традицію, яка вважається сумісною з принципами Конвенції, до того, як у 1990 році відбулося розмежування на окремі судові системи (див. параграф 12 вище і Ilașcu і Інші, цитовано вище, §§ 29 і 30).

149.  Суд також вважає, що зроблені вище висновки підтверджуються обставинами, за яких заявник у цій справі був заарештований, як було ухвалено і продовжено постанову про позбавлення його свободи (див. параграфи 13-15 і 17 вище, особливо постанову про тримання його під вартою протягом невизначеного часу і розгляд за його відсутності апеляційної скарги на продовження тримання під вартою), а також судова практика, на яку посилається заявник (див. параграфи 75 вище) і численні повідомлення у ЗМІ, котрі викликають занепокоєння щодо незалежності і якості “судів ПМР” (див. параграф 77 вище).

150.  У підсумку, Суд робить висновок, що факти, встановлені у справі Ilașcu і Інші (цитовано вище, §§ 436 і 460-462) залишаються чинними стосовно періоду часу, на який поширюється дана справа. Таким чином, Суд вважає, що «суди ПМР» і, як наслідок, будь-який інший «орган ПМР», не можуть постановити рішення про «законний арешт або затримання» заявника у розумінні статті 5 § 1 (c) Конвенції. Відповідно, позбавлення заявника свободи на підставі рішень «судів ПМР» було незаконним у розумінні цього положення.

3.  Відповідальність держав-відповідачів

(a)  Республіка Молдова

151.  Далі Суд повинен визначити, чи виконала Республіка Молдова свої позитивні зобов’язання щодо вжиття відповідних і достатніх заходів для забезпечення прав заявника відповідно до статті 5 § 1 (див. параграф 100 вище). У справі Ilaşcu і Інші (цитовано вище, §§ 339-40), Суд постановив, що позитивні зобов’язання Молдови стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю над Придністровською територією, як вираження її юрисдикції, так і до заходів щодо забезпечення поваги до прав окремих заявників. Зобов’язання відновити контроль над Придністров’ям вимагало від Молдови утримання від підтримки сепаратистського режиму і вжиття всіх необхідних політичних, судових та інших заходів для встановлення контролю над цією територією. Суд застосував такий самий підхід у справі Catan і Інші (цитовано вище, § 145).

152.  Що стосується першого аспекту позитивного зобов’язання Молдови відновити контроль, Суд у справі Ilaşcu і Інші (цитовано вище, §§ 341-45) встановив, що від початку збройного конфлікту у 1991 і 1992 роках і до липня 2004 року, коли було постановлене це рішення, Молдова вживала всіх доступних заходів, щоб відновити контроль над придністровською територією. Суд не знайшов підстав відступати від цього висновку у справі Catan і Інші (§ 146). У цій справі сторони не подали жодного нового аргументу щодо цього питання. Ніщо не вказує на те, що Уряд Молдови змінив свою позицію щодо Придністров’я в проміжні роки і аж до періоду тримання заявника під вартою з листопада 2008 року по липень 2010 року.

153.  Переходячи до другого аспекту позитивного зобов’язання, а саме, гарантувати повагу до прав заявника, Суд встановив у справі Ilaşcu і Інші (цитовано вище, §§ 348-52), що Молдова не змогла повністю виконати свої позитивні зобов’язання, оскільки починаючи з травня 2001 року вона не вжила всіх заходів, наявних для неї в ході переговорів з "ПМР" і російськими властями, щоб покласти край порушенню прав заявників. Однак у цій справі Суд вважає, що Уряд Молдови доклав значних зусиль для підтримки заявника. Зокрема, влада зробила низку звернень до різних міжурядових організацій та іноземних країн, зокрема Росії, з проханням допомогти у забезпеченні прав заявника (див. параграф 51 вище). Коли заявник звернувся до Верховного суду Молдови, щоб скасувати вирок щодо нього, то він отримав таке рішення (див. параграф 26 вище), і прокуратура в кінцевому підсумку зробила всі можливі кроки для розслідування тверджень заявника щодо його незаконного затримання (див. параграфи 52 і 53 вище).

154.  Правда, Генеральна прокуратура і Центр прав людини не втручалися, коли батьки заявника скаржилися до них (див. параграфи 47 і 48 вище). Проте це можна розглядати на тлі зусиль інших органів влади, у тому числі на найвищому рівні, для забезпечення захисту прав заявника. Беручи до уваги кількість скарг на порушення прав Конвенції з боку органів “ПМР” та неминучу затримку у спілкуванні з усіма ними на високому дипломатичному рівні, Суд не може зробити висновок про те, що початкова відсутність реакції сама по собі означає неспроможність Молдови вжити всіх можливих заходів для забезпечення прав заявника.

155.  У світлі наведеного Суд вважає, що Республіка Молдова виконала свої позитивні зобов’язання стосовно заявника. Тому він вирішує, що не було порушення статті 5 § 1 Республікою Молдова.

(b)  Російська Федерація

156.  Суд зазначає, що немає жодних доказів безпосередньої участі осіб, які б діяли від імені Російської Федерації у заходах, вжитих щодо заявника.

157.  Проте Суд встановив, що Росія протягом цього періоду здійснювала ефективний контроль над ПМР (див. параграф 110 вище). У світлі цього висновку і відповідно до практики Суду, немає необхідності встановлювати, чи Росія здійснює детальний контроль за політикою та діями підпорядкованої місцевої адміністрації (див. Catan і Інші, цитовано вище, §§ 106 і 150). Росія є відповідальною на підставі Конвенції у порушенні прав заявника через те, що вона здійснює постійну військову, економічну і політичну підтримку «ПМР», без якої це утворення не могло б існувати.

158.  Як висновок, встановивши, що позбавлення заявника свободи було незаконним, відповідно до статті 5 § 1 Конвенції (див. параграф 150 вище), Суд постановляє, що мало місце порушення цього положення Російською Федерацією.

159.  Дійшовши такого висновку, Суд не вважає за необхідне розглядати окремо інші скарги за статтею 5 § 1 (див. параграф 127 вище).

III.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 § 4 КОНВЕНЦІЇ

160.  Заявник скаржився, що він був відсутній на деяких судових засіданнях щодо його досудового тримання під вартою. Він посилався на статтю 5 § 1 Конвенції. Суд вважає, що ця скарга має розглядатися відповідно до статті 5 § 4 Конвенції, яка каже:

“Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.”

161.  Уряд Молдови не зробив окремого подання щодо цієї скарги.

162.  Уряд Росії не зробив жодного подання з цього питання.

163.  Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з інших підстав. Тому її потрібно проголосити прийнятною. Проте, з огляду на мотивування того, що позбавлення заявника свободи було незаконним (див. параграф 150 вище), Суд вважає, що немає потреби розглядати окремо цію скаргу за статтею 5 § 4.

IV.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ

164.  Заявник скаржився на нездатність влади забезпечити йому необхідну медичну допомогу, потрібну у його стані. Він стверджував, що ця невдача створила реальний ризик для його життя, всупереч статті 2 Конвенції, відповідна частина якої каже:

“1.  Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя...”

A.  Прийнятність

165.  Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з інших підстав. Тому її потрібно проголосити прийнятною.

B.  Щодо суті

1.  Подання сторін

166.  Заявник стверджував, що, з огляду на гострий стан його захворювання та численні напади астми, яких він зазнав, у поєднанні з несприятливим прогнозом, який зробили щодо нього лікарі, ненадання йому органами влади "ПМР" медичної допомоги, необхідної у його стані, або звільнити його до суду, з метою отримання медичної допомоги в цивільних лікарнях, створили для нього реальний ризик смерті від ядухи. Більш того, після того, як медична комісія встановила цей ризик, і за відсутності відповідного медичного обладнання в Центрі, він фактично був переведений 15 лютого 2010 року до звичайної в’язниці, яка була ще гірше обладнана (див. параграф 38 вище).

167.  Уряд Молдови заявив, що не зміг перевірити факти справи. Окрім вжиття загальних заходів, спрямованих на забезпечення дотримання прав людини в Придністровському регіоні, він був поінформований про заяву, подану до Суду, і вжив усіх доступних заходів, звернувшись з проханням до різних міжурядових організацій та іноземних посольств допомогти у забезпеченні прав заявника.

168.  Уряд Росії стверджував, що на всі питання, що стосуються захисту прав заявника, має відповідати виключно Молдова. Він додав, що за відсутності будь-якої можливості підтвердити факти справи, таких як медичні докази, він не може оцінити умови тримання заявника під вартою або якість медичного лікування, яке він отримав.

2.  Оцінка Суду

169.  Суд встановив, що може існувати позитивне зобов’язання для держави згідно з першим реченням статті 2 § 1, захистити життя особи від третіх сторін або від ризику життєво небезпечної хвороби (див. Osman проти Сполученого Королівства, 28 жовтня 1998, §§ 115-122, Reports 1998‑VIII; Yaşa проти Туреччини, 2 вересня 1998, §§ 92-108, Reports 1998‑VI; і L.C.B. проти Сполученого Королівства, 9 червня 1998, §§ 36-41, Reports 1998‑III). Водночас, лише за виняткових обставин фізичне жорстоке поводження з боку представників держави, яке не призвело до смерті, може становити порушення статті 2 Конвенції (див. Makaratzis проти Греції [ВП], № 50385/99, § 51, ECHR 2004‑XI).

170.  У даній справі Суд зазначає, що, незважаючи на несприятливий загальний прогноз для заявника, лікарі жодного разу не встановили, що існує безпосередній ризик для його життя. Вони зуміли зупинити напад астми у заявника, незважаючи на те, що це вимагало використання медикаментів, привезених його батьками.

171.  У зв’язку з цим Суд вважає, що факти, на які скаржився заявник, не вимагають окремого розгляду за статтею 2 Конвенції, а будуть належніше розглянуті відповідно до статті 3 (див., mutatis mutandis, Ilaşcu і Інші, цитовано вище, § 418).

V.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

172.  Заявник скаржився на відсутність медичної допомоги, необхідної у його стані, і на нелюдські умови утримання його під вартою. Він посилається на статтю 3 Конвенції, яка каже наступне:

“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.”

A.  Прийнятність

173.  Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B.  Щодо суті

1. Подання сторін

174.  Заявник скаржився на те, що уряди обох держав-відповідачів респондентів не гарантували його права, передбачені статтею 3, особливо щодо надання медичної допомоги та умов тримання його під вартою.

175.  Уряд Молдови заявив, що не зміг перевірити факти справи. Окрім вжиття загальних заходів, спрямованих на забезпечення дотримання прав людини в Придністровському регіоні, він був поінформовані про заяву, подану до Суду, і вжив усіх доступних заходів, звернувшись із проханням до різних міжурядових організацій та іноземних посольств допомогти у забезпеченні права заявника.

176.  Як стверджує Уряд Росії, за відсутності будь-якої юрисдикції у розумінні статті 1 Конвенції над територією Придністров’я, він не міг ні перевірити факти, описані заявником, ні прокоментувати щодо суті його скаргу.

2. Оцінка Суду

177.  Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції закріплює одну з найважливіших основоположних цінностей демократичного суспільства. Вона забороняє в абсолютний спосіб катування або нелюдське чи принижуюче гідність поводження чи покарання, незалежно від обставин і поведінки потерпілого (див. наприклад, Labita проти Італії [ВП], № 26772/95, § 119, ECHR 2000-IV). Проте жорстоке поводження має досягти мінімального ступеня тяжкості, щоб підпадати під сферу дії статті 3. Оцінка цього мінімуму є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні і психічні наслідки і, в деяких випадках, стать, вік і стан здоров’я потерпілого (див. поміж іншими рішеннями, Kudła проти Польщі [ВП], № 30210/96, § 91, ECHR 2000‑XI; Peers проти Греції, № 28524/95, § 67, ECHR 2001-III; Enea проти Italy [ВП], № 74912/01, § 55, ECHR 2009; і Bouyid проти Бельгії [ВП], № 23380/09, § 86, ECHR 2015).

178.  Держава повинна забезпечити, щоб особа утримувалася в умовах, які є сумісними з повагою до людської гідності, щоб спосіб і методи виконання заходів позбавлення свободи не піддавали її стражданню або труднощам такої тяжкості, яка перевищує неминучий рівень страждань, властивих ув’язненню (див. Kudła, цитовано вище,  § 94; і Svinarenko і Slyadnev проти Росії [ВП], №№ 32541/08 і 43441/08, § 116, ECHR 2014 (витяги)) і щоб, з огляду на особливі потреби ув’язнення, її здоров’я і добробут були належно гарантовані (див. Kudła, цитовано вище, § 94; і Idalov проти Росії [ВП], № 5826/03, § 93, 22 травня 2012). У більшості випадків, пов’язаних із позбавленням свободи хворих осіб, Суд досліджував, чи отримав заявник належну медичну допомогу у в’язниці. Суд нагадує у цьому зв’язку, що, хоча стаття 3 не дає право ув’язненому звільнятися "на підставах співчуття", він завжди тлумачив вимогу щодо забезпечення здоров’я і добробуту ув’язнених, серед іншого, як зобов’язання надавати їм необхідну медичну допомогу (див. Pakhomov проти Росії, № 44917/08, § 61, 30 вересня 2010; і Gladkiy проти Росії, № 3242/03, § 83, 21 грудня 2010).

179.  У цій справі Суд зазначає, що, хоча лікарі вважали, що стан заявника погіршується, а фахівці та обладнання, необхідні для лікування, відсутні, влада «ПМР» не лише відмовилася перевести його до цивільної лікарні для лікування, але й створила для нього ще більші страждання і ризик для його здоров’я, перевівши його до звичайної в’язниці 15 лютого 2010 року (див. параграф 38 вище). Безперечно, заявник тяжко постраждав від нападів астми. Суд також вражений тим фактом, що хвороба заявника, хоча вважається достатньо серйозною, щоб гарантувати переведення засудженого до цивільної лікарні, не є підставою для подібного переведення особи, яка очікує суду (див. параграф 35 вище). З огляду на відсутність будь-якого пояснення відмови запропонувати йому належне лікування, Суд вважає, що медична допомога, отримана заявником, не була забезпечена належним чином.

180.  Тепер Суд розгляне умови тримання заявника під вартою. За його словами, камера була дуже спекотною, вологою і погано провітрюваною і не мала доступу до природного світла. Вона була переповнена і повна цигаркового диму, а також паразитичних комах. Він не мав доступу до туалету протягом кількох годин і не міг висушити одяг поза камерою. Їжа була неїстівною, і не було предметів гігієни. Протягом перебування під вартою він не отримував медичної допомоги, необхідної у його стані (див. параграфи 28 - 41 вище).

181.  Незважаючи на те, що уряди-відповідачі не прокоментували опис, наведений заявником (див. параграфи від 28 - 38 вище), він багато в чому підтверджується звітами КЗК та Спеціального доповідача Організації Об’єднаних Націй про відвідування різних місць позбавлення свободи у «ПМР» (див. параграфи 61-64 вище). Суд зазначає, зокрема, що візит останнього відбувся у липні 2008 року, приблизно за чотири місяці до того, як заявник був узятий під варту.

182.  На підставі наданих матеріалів, Суд вважає доведеним, що умови тримання заявника під вартою становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у розумінні статті 3, зокрема, через серйозну переповненість, відсутність доступу до денного світла та відсутність робочої вентиляції, що, в поєднанні з цигарковим димом і вологістю в камері, посилювало напади астми у заявника.

3.  Відповідальність держав-відповідачів

183.  Суд вважає, що немає суттєвої різниці в характері відповідальності кожної держави-відповідача за Конвенцією стосовно різних скарг, поданих у цій справі. Відповідно, з тих же причин, що викладені щодо скарги за статтею 5 § 1 Конвенції (див. параграфи 151-155 вище), Суд вважає, що не було порушення статті 3 Республікою Молдова.

184.  З тих же причин (див. параграфи 156-159), Суд вважає, що було порушення статті 3 Конвенції Російською Федерацією.

VI.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТЕЙ 8 І 9 КОНВЕНЦІЇ

185.  Заявник також скаржився, що без жодних видимих причин він не міг бачитись зі своїми батьками протягом дуже тривалого часу, а під час тих побачень, які зрештою були дозволені, їм не дозволяли розмовляти своєю рідною мовою. Йому також не дозволяли зустрічатися зі своїм пастором. Він посилався на статті 8 і 9 Конвенції, які кажуть наступне:

Стаття 8

“1.  Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі, або для захисту прав і свобод інших осіб.”

Стаття 9

“1.  Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб..”

A.  Прийнятність

186.  Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони повинні бути визнані прийнятними.

B.  Щодо суті

1.  Подання сторін

187.  Заявник стверджував, що протягом тривалого часу під час досудового розслідування він не міг зустрічатися з батьками. Коли їм нарешті дозволили зустрітися, їх попросили говорити російською, а не рідною мовою. Він також не міг зустрічатися зі своїм пастором, і коли це було в кінцевому підсумку дозволено, то при цьому був присутній охоронець в’язниці. Не було наведено жодних причин, чому такі суворі заходи були застосовані у його справі, а слідчий, відповідальний за порушення кримінальної справи проти нього, вирішував на власний розсуд чи дозволити такі побачення.

188.  Уряд Молдови повідомив, що, з огляду на зміст листа МКЧХ (див. параграф 68 вище), він сумнівається у правдивості скарги заявника щодо побачень з батьками.

189.  Уряд Росії не зробив з цього питання жодного подання.

2.  Оцінка Суду

190.  Суд нагадує, що тримання під вартою, як і будь-яка інша міра позбавлення особи свободи, тягне за собою невід’ємне обмеження приватного і сімейного життя. Проте, важливою частиною права ув’язненого на повагу до його сімейного життя є те, щоб влада дозволяла йому або, якщо необхідно, допомагала йому підтримувати контакти з близькими родичами (див. поміж багатьма іншими рішеннями, Messina проти Італії (№ 2), № 25498/94, §§ 61-62, ECHR 2000‑X; Lavents проти Латвії, № 58442/00, § 139, 28 листопада 2002; і Khoroshenko проти Росії [ВП], № 41418/04, § 106, ECHR 2015). У той же час Суд визнає, що деякі заходи контролю за контактами в’язнів із зовнішнім світом є необхідними і самі по собі не є несумісними з Конвенцією (див. Khoroshenko, цитовано вище, § 123).

191.  У цій справі заявник стверджував, що йому було повністю відмовлено у побаченнях з батьками протягом перших шести місяців тримання під вартою. Перше побачення було дозволене 4 травня 2009 року. Він подав докази своїх клопотань про побачення з батьками, подані 5 березня та 13, 16 та 30 квітня 2009 року, 9 грудня 2009 року та 15 лютого 2010 року. 16 лютого 2010 року заявникові та його матері довелося розмовляти у присутності тюремного охоронця, і їх попросили говорити російською мовою замість рідної німецької (див. параграф 44 вище).

192.  Уряд Молдови сумнівався у правдивості цієї скарги, посилаючись на лист МКЧХ (див. параграф 68 вище). Суд зазначає, що МКЧХ відвідав заявника у квітні 2010 року, тоді як його скарга стосувалася періоду з 2009 року і до побачення 16 лютого 2010 року. Більше того, у листі, на який посилався Уряд Молдови, лише було зазначено, що заявник мав регулярні контакти зі своєю сім’єю, без вказівки характеру таких контактів. З огляду на вищевикладене, Суд не бачить підстав сумніватися у викладених заявником фактах, і робить висновок, що існує втручання в його право на повагу до його сімейного життя у розумінні статті 8 § 1 Конвенції, оскільки йому перешкоджали зустрічатись з батьками протягом значного часу. Залишається перевірити, чи було це втручання виправданим відповідно до другої частини статті 8.

193.  Суд нагадує, що стаття 8 § 2 вимагає, щоб будь-яке втручання було “відповідно до закону”. Суд зазначає, що заявник не стверджував, що втручання в його права, передбачені статтями 8 і 9, було незаконним, оскільки воно було здійснено відповідно до рішень незаконно створених судів або інших органів. У будь-якому випадку, Суд зазначає, що уряди-відповідачі не надали жодних подробиць, а обмежені матеріали, які є у заявника, недостатні, щоб сформувати чітке розуміння застосовного закону “ПМР”. Отже, Суд не в змозі оцінити, чи було оскаржуване втручання «відповідно до закону» та чи воно базувалося на ясних критеріях чи на розсуді слідчого, як повідомив заявник. Проте Суд зазначає, що з документів у справі не видно жодних причин для відмови у сімейних побаченнях, і очевидно, заявник не міг бачитися з батьками протягом шести місяців після його першого арешту.

194.  Уряди-відповідачі не надали жодного пояснення, чому було необхідно відокремити заявника від його сім’ї протягом такого значного періоду часу. Тому не було доведено, що втручання переслідувало законну мету або було пропорційним цій меті, як це вимагається статтею 8 § 2 Конвенції.

195. Так само Суд вважає в принципі неприйнятним, щоб тюремний охоронець був присутнім під час сімейних побачень (для порівняння Khoroshenko, цитовано вище, § 146). Зрозуміло, що охоронець був там спеціально для того, щоб стежити за тим, що сім’я обговорювала, особливо враховуючи те, що побачення мало бути перерване, якби вони не говорили мовою, яку він розумів (див. параграф 44 вище). Знову ж таки, не було надано жодного пояснення, чому за цими побаченнями так ретельно стежили.

196.  Таким чином, Суд вважає, що, незалежно від того, чи існує правова підстава для втручання в права заявника, обмеження побачень з батьками не відповідає іншим умовам, викладеним у статті 8 § 2 Конвенції.

197.  Повертаючись до скарги, що йому не дозволяли зустрічатись з пастором Пер Бергене Холмом, Суд нагадує, що відмова влади надати ув’язненому дозвіл на зустріч зі священиком становить втручання у реалізацію прав, гарантованих статтею 9 Конвенції (див. наприклад, Poltoratskiy проти України, № 38812/97, § 167, ECHR 2003‑V).

198.  Заявник стверджував, що пастору, який намагався його відвідати, було відмовлено у дозволі в червні та вересні 2009 року. Це підтвердив пастор у листі до Суду. (див. параграф 45 вище). Обидва Уряди-відповідачі не зробили жодних подань щодо цього питання. Суд не бачить підстав сумніватися в описі фактів, наданих заявником і пастором, і визнає, що було втручання в його право на свободу віросповідання.

199.  Знову ж таки, не зрозуміло, чи існувала правова підстава для відмови у побаченнях, і не було наведено жодних причин для обґрунтування відмови. Суд вважає, що не було доведено, що втручання у право заявника переслідувало законну мету або було пропорційним цій меті, як це вимагається статтею 9 § 2 Конвенції.

3.  Відповідальність держав-відповідачів

200.  Суд вважає з тих же причин, що наведені стосовно скарги за статтею 5 § 1 Конвенції (див. параграфи 151-155 вище), що не було порушення статтей 8 і 9 Конвенції Республікою Молдова.

201.  З тих же причин, що наведені вище (див. параграфи 156-159), Суд вважає, що було порушення статтей 8 і 9 Конвенції Російською Федерацією.

VII.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ В СУКУПНОСТІ ЗІ СТАТТЯМИ 2, 3, 5, 8 і 9

202.  Заявник також скаржився, що не мав ефективних засобів правового захисту стосовно його скарг за статтями 2, 3, 5, 8 і 9 Конвенції. Він посилався на статтю 13 Конвенції, котра каже:

“Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.”

A.  Прийнятність

203.  Суд зазначає, що скарга за статтею 13 в сукупності зі статтями 2, 3, 5, 8 і 9 не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з інших підстав. Тому її слід проголосити прийнятною.

B.  Щодо суті

1.  Подання сторін

204.  Заявник стверджував, що він не мав коштів, щоб захистити свої права від дій влади «ПМР», і що Уряди-відповідачі не навели жодних засобів захисту, які він повинен був вичерпати.

205.  Уряд Молдови повідомив, що заявник мав у своєму розпорядженні звичайні засоби правового захисту, доступні в Молдові, де суди, прокуратури, офіси нотаріусів тощо були створені з метою захисту прав та інтересів осіб, які проживають в Придністровському регіоні.

206.  Уряд Росії не зробив жодного подання з цього питання.

2.  Оцінка Суду

207.  Суд нагадує, що дія статті 13 вимагає надання національного засобу правового захисту, що дозволяє компетентному національному органу як розглядати відповідну скаргу на підставі Конвенції як щодо суті, так і надавати відповідне відшкодування, хоча Договірні держави мають певну свободу дій щодо способу, у який виконують свої зобов’язання за цим положенням (див. Chahal проти Сполученого Королівства, 15 листопада 1996, § 145, Reports 1996‑V). Засоби, передбачені статтею 13, повинні бути "ефективними", як на практиці, так і в законі. Проте, такий засіб вимагається лише для скарг, які можуть розглядатися як “обґрунтовані” згідно з Конвенцією (див. De Souza Ribeiro проти Франції [ВП], № 22689/07, § 78, ECHR 2012, і Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu проти Румунії [ВП], № 47848/08, § 148, ECHR 2014).

208.  Суд зауважує, що не вбачає потреби розглядати скаргу відповідно до статті 2 Конвенції окремо, вважаючи, що факти справи були належним чином розглянуті відповідно до статті 3 (див. параграф 171 вище). Аналогічно, він не вважає за необхідне розглядати окремо, чи може скарга за статтею 2 бути аргументованою з точки зору статті 13, оскільки він в будь-якому випадку розглядатиме справу з точки зору статті 3. Суд зауважує, що скарги заявника за статею 3, а також за статями 5, 8 і 9 Конвенції, були обґрунтованими. Однак, що стосується скарги заявника за статтею 5 § 1, Суд зауважує, що стаття 5 § 4, яку Суд не визнав за необхідне розглядати окремо з огляду на обставини справи (див. параграф 163), є lex specialis стосовно статті 13.

209.  Отже, заявник мав право на ефективний внутрішній засіб правового захисту, у розумінні статті 13, стосовно своїх скарг за статтями 3, 8 і 9 Конвенції. Відповідно, Суд розглядатиме, чи такий засіб був доступний заявнику.

210.  Що стосується скарг заявника проти Молдови, Суд посилається на викладені вище міркування щодо заперечення Уряду Молдови про невичерпання внутрішніх засобів правового захисту, що призвело до висновку, що провадження у справі про відшкодування шкоди, яке заявник міг би розпочати у судах Молдови, не може розглядатися як ефективний засіб правового захисту стосовно будь-яких його скарг (див. параграфи 115-121).

211.  Що стосується скарг заявника проти Росії, Суд нагадує, що за певних обставин від заявників може вимагатися вичерпання ефективних засобів правового захисту, доступних у невизнаному утворенні (див. Demopoulos і Інші, цитовано вище, §§ 89 і 92-96). Проте в матеріалах справи немає жодних вказівок, і Уряд Росії цього не стверджував, що заявнику в ПМР були надані ефективні засоби правового захисту стосовно згаданих вище скарг.

212.  Отже, Суд робить висновок, що заявник не мав ефективного засобу правового захисту стосовно своїх скарг за статтями 3, 8 і 9 Конвенції. Отже, Суд повинен вирішити, чи може будь-яке порушення статті 13 бути покладене на одну з держав-відповідачів.

3.  Відповідальність держав-відповідачів

(a)  Республіка Молдова

213.  Суд спочатку зазначає, що характер позитивних зобов’язань, які має виконати Республіка Молдова (див. параграфи 99 і 100 вище) не вимагає, аби вона сплачувала заявнику відшкодування за порушення, скоєні «ПМР». Відповідно, відхилення попередніх заперечень щодо невичерпання внутрішніх засобів правового захисту через відсутність доведеного права на відшкодування від влади Молдови за порушення “ПМР” гарантованих Конвенцією прав (див. параграфи 115-121 вище) не має жодного впливу на аналіз Судом дотримання Республікою Молдова своїх позитивних зобов’язань.

214.  Суд вважає, що було б непослідовним вважати, що Молдова, не маючи жодних засобів контролювати дії органів “ПМР”, повинна нести відповідальність за свою нездатність виконати будь-які рішення, ухвалені молдовськими властями на території, яка перебуває під фактичним контролем «ПМР». Суд нагадує, покладене на Молдову позитивне зобов’язання полягає у вжитті усіх доступних їй правових і дипломатичних засобів, аби продовжувати гарантувати особам, які проживають у Придністров’ї, користуватися правами і свободами, визначеними Конвенцією (див. параграф 100 вище). Відповідно, «засоби правового захисту», котрі Молдова має надати заявнику, полягають у наданні йому можливості повідомити молдовській владі детальну інформацію щодо свого становища і у тому, щоб бути повідомленим про різні правові і дипломатичні кроки, яких вона вживатиме.

215.  У зв’язку з цим Суд зазначає, що Молдова запровадила власні суди, слідчі і державні органи, котрі працюють паралельно з органами, запровадженими «ПМР» (див. параграф 205 вище). Хоча ці молдовські органи ухвалюють рішення, наслідки яких можуть втілюватись тільки поза Придністров’ям, проте їхня функція полягає у тому, щоб забезпечити належне доведення справ до відома молдовської влади, яка на цій підставі може вжити правових і дипломатичних кроків, аби спробувати втрутитись у конкретному випадку, зокрема, закликаючи Росію ухвалити щодо «ПМР» позицію, яка відповідала б її зобов’язанням щодо Конвенції, і стежити за тим, щоб рішення, ухвалені у «ПМР», також відповідали цим зобов’язанням.

216.  У світлі наведеного Суд вважає, що Республіка Молдова запровадила доступні для заявника процедури, пропорційні її обмеженій спроможності захищати його права, і таким чином виконала свої позитивні зобов’язання. Тому Суд вирішує, що не було порушення статті 13 Конвенції цією державою.

(b)  Російська Федерація

217.  У даній справі Суд встановив, що Російська Федерація продовжує здійснювати фактичний контроль над “ПМР” (див. параграф 110 вище). Таким чином, відповідно до практики Суду, немає необхідності визначати, чи здійснює Росія детальний контроль за політикою та діями підлеглих місцевих органів влади. Відповідальність Росії здійснюється завдяки постійній військовій, економічній та політичній підтримці «ПМР», яка не могла б інакше існувати.

218.  За відсутності будь-яких подань від Уряду Росії щодо будь-яких засобів правового захисту, доступних заявнику, Суд робить висновок, що мало місце порушення Російською Федерацією статті 13 в сукупності зі статтями 3, 8 і 9.

VIII.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 17 КОНВЕНЦІЇ

219.  Заявник, зрештою, скаржиться на порушення статті 17 Конвенції двома державами-відповідачами через їх толерантне ставлення до незаконного режиму, що існує у «ПМР» і не визнає жодних прав, гарантованих Конвенцією. Стаття 17 каже:

“Жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.”

220.  Уряд Молдови повідомив, що Молдова ніколи не допускала створення та продовження існування «ПМР» і постійно закликала до відновлення демократії, верховенства права та прав людини в Придністровському регіоні. Молдова ніколи не прагнула діяти таким чином, щоб знищити права і свободи, захищені Конвенцією, або встановити нові обмеження на такі права.

221.  Уряд Росії не зробив жодних подань з цього питання.

222.  Суд зауважує, що стаття 17 Конвенції може застосовуватися лише у поєднанні з матеріальними положеннями Конвенції. Оскільки це стосується груп і окремих осіб, її мета полягає в тому, щоб зробити неможливим для них виведення з Конвенції права на будь-яку діяльність або здійснення будь-яких дій, спрямованих на знищення будь-яких прав і свобод, викладених у Конвенції. (див. Lawless проти Ірландії (щодо суті), 1 липня 1961, § 7, Series A № 3, і Orban і Інші проти Франції, № 20985/05, § 33, 15 січня 2009). Наскільки вона стосується держави, на статтю 17 посилаються у випадку твердження, що держава діяла у спосіб, спрямований на знищення будь-яких із цих прав і свобод, або обмеження їх у більшій мірі, ніж це передбачено в Конвенції (див., наприклад, Engel і Інші проти Нідерландів, 8 червня 1976, § 104, Series A № 22).

223. Суд вважає, що ця скарга, так, як вона була сформульована заявником, який стверджує про порушення державами-відповідачами статті 17 через толерування ними “ПМР”, не належить до сфери дії цієї статті. Як би не було, Суд вважає, що немає жодних підстав вирішувати, що будь-яка з держав-відповідачів умисно намагалась знищити одне чи кілька прав, на які посилається заявник у даній справі, або запровадити ширші обмеження цих прав, ніж передбачено Конвенцією.

Тому ця скарга є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 3 (a) і 4 Конвенції.

IX.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

224.  Відповідно до статті 41 Конвенції,

« Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

A.  Матеріальна шкода

225.  Заявник вимагав 74 538 євро (EUR) на відшкодування матеріальної шкоди. Це включало вартість медичних препаратів, їжі і одягу, які йому приносили до тюрми, а також кошти, які вже були сплачені (див. параграф 22 вище) або могли бути сплачені його батьками від продажу квартири, аби відшкодувати шкоду третій особі, призначену «Тираспольським народним судом» як частина вироку щодо заявника.

226.  Уряд Молдови повідомив, що за відсутності порушення з боку Республіки Молдова гарантованих Конвенцією прав, не постає жодних прав на виплату компенсації. У будь-якому випадку, не існує жодного причинно-наслідкового зв’язку між порушеннями, щодо яких надійшли скарги, і втратою чи потенційною втратою нерухомості.

227.  Уряд Росії стверджував, що не зобов’язаний виплачувати компенсацію, оскільки не може нести відповідальність за будь-яке порушення прав заявника. У будь-якому випадку неможливо було перевірити заявлені суми, які, крім того, виявилися надмірними.

228.  Суд зазначає, що він не встановив, що Республіка Молдова несе відповідальність за будь-яке порушення Конвенції в даній справі. Відповідно, відшкодування матеріальної шкоди не має покладатись на цю державу-відповідача.

229.  Суд зазначає, що він встановив порушення Російською Федерацією статей 3, 5 § 1, 8, 9 та 13 Конвенції. Проте, він не вбачає причинно-наслідкового зв’язку між порушенням цих положень та виплатою будь-яких грошових сум у зв’язку із засудженням заявника. У цьому контексті він зазначає, що жодної скарги за статтею 6 не було зроблено, і що засудження заявника не розглядалося як частина цієї справи. Тому він відхиляє цю частину вимоги.

230.  І навпаки, він присуджує заявникові 5 000 євро за витрати на його ліки та лікування після звільнення з в’язниці, а також вартість їжі та одягу, які в’язниця не могла забезпечити, і це має бути сплачено Російською Федерацією.

B.  Моральна шкода

231.  Заявник вимагав 50000 євро (EUR) на відшкодування моральної шкоди, спричиненої завданим йому стражданнями.

232.  Уряд Молдови повідомив, що ця вимога є надмірною.

233.  Уряд Росії зробив подання, подібне до того, що наведене у параграфі 227 вище.

234.  Суд зазначає, що він встановив, що Молдова не несе відповідальності за будь-яке порушення в даній справі прав заявника, захищених Конвенцією. Відповідно, відшкодування нематеріальної шкоди не має бути покладене на цю державу-відповідача.

235.  Беручи до уваги встановлені вище порушення з боку Російської Федерації і їх тяжкість, Суд вважає, що у цій справі є виправданим відшкодування моральної шкоди. Здійснюючи свою оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 20 000 євро, що підлягає виплаті Російською Федерацією.

C.  Видатки і витрати

236.  Заявник також вимагав 1575 євро відшкодування на видатки та витрати, понесені в національних судах, та 14 850 євро за витрати, зроблені у цьому Суді. Він надав квитанції про суми, сплачені на національному рівні, і контракт з адвокатами, які представляли його перед Судом, який включав деталізований перелік годин, витрачених на справу (99 годин з погодинною оплатою 150 EUR).

237.  Уряд Молдови вважав, що як кількість годин, так і пред’явлена сума є надмірними.

238.  Уряд Росії стверджував, що з огляду на те, що адвокати заявника розлого посилались на рішення у справі Ilaşcu і Інші і не мали робити глибокі дослідження, сума, пред’явлена на відшкодування витрат на правову допомогу, є надмірною.

239.  Суд зазначає, що він встановив, що Молдова, виконавши свої позитивні зобов’язання, не несе відповідальності за будь-яке порушення Конвенції в даній справі. Відповідно, відшкодування судових видатків та витрат не повинно покладатися на цю державу-відповідача.

240.  Згідно з практикою Суду, заявник має право на відшкодування судових витрат тільки в тій мірі, в якій було доведено, що вони були фактично понесені та були необхідними, а їхній розмір є обґрунтованим. У цій справі, беручи до уваги документи, якими він володіє, і вищевказані критерії, Суд вважає за доцільне присудити суму в розмірі 4 000 євро, що покриває витрати за всіма пунктами, що мають бути сплачені Російською Федерацією.

D.  Пеня

241.  Суд вважає за доречне, щоб пеня за несвоєчасну сплату була в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки.

З ЦИХ ПРИЧИН СУД

1.  Постановляє, одноголосно, що факти, на які скаржиться заявник, підпадають під юрисдикцію Республіки Молдова;

2.  Постановляє, шістнадцятьма голосами проти одного, що факти, на які скаржиться заявник, підпадають під юрисдикцію Російської Федерації і відхиляє заперечення Уряду Росії щодо несумісності ratione personae і ratione loci;

3.  Відхиляє, одноголосно, заперечення Уряду Молдови щодо невичерпання внутрішніх засобів правового захисту;

4.  Проголошує, одноголосно, скаргу за статтею 17 Конвенції неприйнятною, а решту заяви прийнятною;

5.  Постановляє, одноголосно, що немає потреби розглядати окремо скаргу за статтею 2 Конвенції як окремо, так і в сукупності зі статтею 13;

6.  Постановляє, шістнадцятьма голосами проти одного, що не було порушення статті 3 Конвенції Республікою Молдова;

7.  Постановляє, шістнадцятьма голосами проти одного, що було порушення статті 3 Конвенції Російською Федерацією;

8.  Постановляє, шістнадцятьма голосами проти одного, що не було порушення статті 5 § 1 Конвенції Республікою Молдова;

9.  Постановляє, шістнадцятьма голосами проти одного, що було порушення статті 5 § 1 Конвенції Російською Федерацією;

10.  Постановляє, одноголосно, що немає потреби розглядати окремо скаргу за статтею 5 § 4 Конвенції;

11.  Постановляє, шістнадцятьма голосами проти одного, що не було порушення статті 8 Конвенції Республікою Молдова;

12.  Постановляє, шістнадцятьма голосами проти одного, що було порушення статті 8 Конвенції Російською Федерацією;

13.  Постановляє, шістнадцятьма голосами проти одного, що не було порушення статті 9 Конвенції Республікою Молдова;

14.  Постановляє, шістнадцятьма голосами проти одного, що було порушення статті 9 Конвенції Російською Федерацією;

15.  Постановляє, шістнадцятьма голосами проти одного, що не було порушення Республікою Молдова статті 13 Конвенції в сукупності зі статтями 3, 8 і 9;

16.  Постановляє, шістнадцятьма голосами проти одного, що було порушення Російською Федерацією статті 13 Конвенції в сукупності зі статтями 3, 8 і 9;

17.  Постановляє, шістнадцятьма голосами проти одного,

(a)  що Російська Федерація має сплатити заявнику протягом трьох місяців наступні суми:

(i)   5000 EUR (п’ять тисяч євро), включно з будь-якими податками, які заявник у зв’язку з цим має сплатити, на відшкодування матеріальної шкоди;

(ii)   20000 EUR (двадцять тисяч євро), включно з будь-якими податками, які заявник у зв’язку з цим має сплатити, на відшкодування моральної шкоди

(iii)   4000 EUR (чотири тисячі євро), включно з будь-якими податками, які заявник у зв’язку з цим має сплатити, на відшкодування видатків і витрат;

(b)  по закінченні зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку, на названу суму нараховуватимуться відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, яка діє упродовж прострочення періоду виплати, плюс три відсотки;

18.  Відхиляє, одноголосно, решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Складено англійською і французькою мовами і постановлено під час відкритого засідання у Палаці Прав Людини у Страсбурзі, 23 лютого 2016 року.

Сьорен ПребенсенҐвідо Раймонді
              Заступник секретаряГолова

До даного рішення, відповідно до статтей 45 § 2 Конвенції і 74 § 2 Регламенту, додано наступні окремі думки:

(a)  думка, що висловлює згоду, судді Лопез Ґерра;

(b)  думка, що висловлює незгоду, судді Дєдова.

G.R.A.
S.C.P.

ДУМКА, ЩО ВИСЛОВЛЮЄ ЗГОДУ, СУДДІ ЛОПЕЗ ҐЕРРА

Я згоден з рішенням Великої Палати. Проте, що стосується висновку про порушення статті 5 § 1 Конвенції стосовно способу арешту та затримання заявника, я повинен висловити своє незгоду з міркуваннями, що містяться в параграфах 145-148 рішення. На мою думку, було достатньо підстав для виявлення порушення Конвенції без необхідності пояснювати в цих параграфах, що саме спричиняє загальну недійсність всієї судової системи Придністровського регіону.

Як я розумію, і це фактично наведено як аргумент на підтвердження в параграфі 149 рішення, обставини, за яких заявник був заарештований, і було постановлено і продовжено його тримання під вартою, призводять до висновку, що його права за статтею 5 § 1 дійсно порушені. Як випливає з фактичних висновків, заявник був ув’язнений спочатку на невизначений термін, і у двох випадках ні заявник, ні його адвокат не були присутні на слуханнях у апеляційному провадженні у «Верховному суді ПМР» у справі про оскарження постанови про тримання під вартою.

Враховуючи ці обставини, які явно суперечили гарантіям Конвенції щодо позбавлення свободи, не було необхідності обґрунтовувати висновок Суду про порушення, категорично стверджуючи, що ні суди «ПМР», ні будь-який інший орган «ПМР» не могли законно постановити про арешт заявника або тримання його під вартою (див. параграф 150 рішення). Цей загальний висновок не тільки не підтверджений наявною інформацією, але може також призвести до неприйнятних наслідків.

Загальна недійсність судової системи «ПМР», здається, є наслідком негативного мотивування: саме дефіцит офіційних джерел інформації спонукає Велику Палату вважати, що вона «не в змозі перевірити»  (§ 147), чи суди «ПМР» відповідають вимогам незалежності, що випливають з Конвенції. Продовжуючи цю негативну аргументацію, Велика Палата приходить до висновку, що «немає підстав для припущення, що в регіоні існує система, що відображає судову традицію, сумісну з Конвенцією», а також визнає відсутність глибокого аналізу правової системи «ПМР».

Мені надзвичайно важко на підставі таких мізерних доказів з впевненістю оцінити, чи судова система загалом порушує Конвенцію. Але в даному випадку такий тип оцінки ставить додаткову проблему: якщо взяти до уваги логічні наслідки, то висновок Суду передбачає, що будь-який арешт або постанова про затримання, видані стосовно будь-якої особи з будь-якої причини, органами “ПМР” (навіть у випадках серйозних злочинів або загрози для суспільства, осіб або майна), слід вважати такими, що суперечать Конвенції, з огляду на оцінку Великої Палати щодо загальної відсутності незалежності суддів. Таке мотивування, яке призводить до настільки крайнього висновку (який є неминучим згідно з формулюванням даного рішення), не підтверджується доказами і не є необхідним для остаточного встановлення порушення прав заявника за статтею 5 § 1, і тому має бути виключено з тексту рішення Великої Палати.

ДУМКА, ЩО ВИСЛОВЛЮЄ НЕЗГОДУ, СУДДІ ДЄДОВА

1.  Я можу погодитись, що дії органів ПМР щодо заявника не відповідали стандартам Конвенції, і я погоджуюсь з аналізом, зробленим Судом. Проте, я шкодую, що не можу погодитися з висновком Суду щодо юрисдикції Російської Федерації щодо придністровської території та відповідальності виключно Російської Федерації за порушення, скоєні придністровською владою.

Підхід щодо фактичного контролю

2.  Відповідно до загальних принципів, напрацьованих у справі Catan і Інші проти Республіки Молдова і Росії ([ВП], №№ 43370/04, 8252/05 і 18454/06, § 66, ECHR 2012), Суд зазначив, що немає жодних доказів будь-якої прямої причетності російських посадових осіб до заходів, вжитих щодо заявника. Проте Суд встановив, що Росія здійснює фактичний контроль над ПМР завдяки постійній військовій, економічній та політичній підтримці цього суб’єкта, який інакше не міг би вижити. Це призвело до висновку Суду про те, що на Росію покладається відповідальність за Конвенцією за порушення, скоєні на території Придністров’я.

3.  Беручи до уваги, що підтримка сама по собі не призводить до фактичного контролю, і після окремої думки судді Ковлера, що додається до рішення Catan, я не впевнений, що ця позиція Суду є обґрунтованою. Справа в тому, що Російська Федерація не ініціювала незалежність ПМР. Росія надала ПМР військову підтримку для забезпечення миру і безпеки в прикордонному регіоні з огляду на придністровський військовий конфлікт, без будь-якого наміру отримати фактичний контроль над ПМР.

4.  Не існує жодних доказів будь-якої прямої причетності російських посадових осіб до заходів, вжитих щодо заявника. Також не існує жодних доказів причетності Росії як до затвердження політики ПМР щодо медичного лікування затриманих, так і до умов утримання під вартою в цілому. Тим не менше, Суд дотримувався позиції, яка раніше була застосована в інших придністровських справах, де встановив, що Росія здійснює фактичний контроль над ПМР шляхом постійної військової, економічної та політичної підтримки цього суб’єкта, який інакше не міг би вижити. Більше того, застосовуючи такий підхід, Суд заохочує російські органи влади встановлювати фактичний контроль у ПМР через діяльність своїх посадових осіб, що вони категорично відмовилися робити. Підхід Суду в справах ПМР може бути визнаний неприйнятним через неправильне застосування загальних принципів екстериторіальної юрисдикції до обставин конфлікту в регіоні (як згадано у параграфі 1 цієї думки). У справі Chiragov і Інші проти Вірменії ([ВП], № 13216/05, 16 червня 2015),  суддя Пінто де Альбукерк висловив окрему думку, критикуючи висновок Суду щодо юрисдикції Вірменії над Нагірним Карабахом, стверджуючи, що військова, економічна та політична підтримка не виправдовує правову презумпцію фактичного контролю. Такий же підхід можна застосувати у придністровських справах.

5.  Будь-яка дискусія щодо фактичного контролю, заснованого на загальній підтримці без участі державних посадових осіб, на мій погляд, є спекуляцією, якою жоден суд, як авторитетна інституція, не може дозволити собі займатися. Більше того, будь-яке обговорення характеру сепаратистського «режиму» або «підтримки» цього «режиму» (прихованого за терміном «правова традиція») також є просто спекуляцією, оскільки немає доказів масового насильства над цивільними особами як перешкоди до самовизначення. Однак Суд дійшов висновку, що придністровська влада не має легітимності. Це значно погіршує ситуацію і робить будь-який компроміс на основі самовизначення/автономії практично неможливим. Один випадок сам по собі не може бути використаний як доказ для висновку про те, що ціла правова традиція несумісна з правозахисною системою, особливо в порівнянні з англосаксонською правовою традицією, оскільки це означає, що ця традиція є абсолютно незаконною. Ця концепція не може призвести до іншого, окрім як приниження народу Придністров’я та всіх тих колишніх радянських республік, які були визнані за міжнародним правом, в тому числі за міжнародними договорами про права людини, до їхнього членства в Раді Європи. Само собою зрозуміло, що суспільство просто не може вижити без застосування мінімальних стандартів прав людини та сприйняття правосуддя, хоча правова традиція може безсумнівно мати вирішальний вплив на якість життя.

Проблема самовизначення

6.  Хоча Росія офіційно не визнала незалежність ПМР в контексті процесу міжнародного визнання нової держави, російська влада послідовно висловлювала свою повагу до права придністровського народу на самовизначення. Я хотів би відзначити, що проблема Придністров’я ніколи не була розглянута міжнародним співтовариством (у тому числі, перш за все, Радою Європи) з точки зору самовизначення.

7.  Я вважаю, що рішення Суду повинні заохочувати не Російську Федерацію, а міжнародну спільноту і, в кінцевому рахунку, Республіку Молдова, перебирати на себе фактичний контроль. Неможливо втілити цю ідею без вирішення основної проблеми. Однак Суд, на мою думку, у придністровських справах (Ilascu і Інші, Catan і Інші і Ivantoc і Інші, цитовані у рішенні), а також у даній справі не зміг встановити принципи самовизначення і відновлення незалежності після розпаду Радянського Союзу.

8.  Без такої оцінки подій і без розуміння джерел конфлікту неможливо визначити проблему, встановити істину і, врешті-решт, знайти рішення. У всіх попередніх придністровських справах аналіз Суду був дуже вузьким і суб’єктивним. У справі Chiragov, цитовано вище, Суд вперше зазнав критики з боку судді Пінто де Альбукерк за втрачену можливість вирішити це питання у зв’язку з відокремленням Нагірного Карабаху після проголошення незалежності колишніх радянських республік Азербайджан і Вірменія. Суддя Пінто де Альбукерк порушив питання про розробку принципу самовизначення «в неколоніальному контексті», і я б далі визначав цей контекст як пострадянський.

9.  Чи достатньо для захисту основних прав і свобод тих, хто живе в регіоні, відповідно до Конституції ПМР, чи ці права і свободи повинні бути захищені системою Конвенції – це виключно питання вибору і правової стратегії. Я виступаю за другий варіант, але це завдання може бути досягнуто тільки через процес самовизначення, з метою забезпечити придністровському населенню певного ступеню автономії в рамках молдовського суверенітету.

10.  Я б запропонував Суду бути обережним при оцінці подій, пов’язаних з самопроголошенням ПМР. Це відбулося не «внаслідок іноземної військової інтервенції», оскільки починаючи з 1956 року в регіоні перебувала 14-а російська армія, і її місія полягала в тому, щоб зупинити війну і допомогти ворогуючим сторонам примиритись. Також слід зазначити, що конфлікт був спровокований планами влади Молдови щодо надання офіційного статусу молдовській мові та запровадження кирилиці замість латинського алфавіту, не враховуючи інтересів російськомовного населення Молдови, в тому числі російських громадян, стосовно самоідентифікації. Ці плани були реалізовані в Конституції Молдови, ухваленій у 1994 році, при цьому всі протести були проігноровані.

11.  На жаль, міжнародний звичай застосовує чорно-білий підхід, визнаючи тільки окупантів і постраждалі держави. Але природа цього конфлікту інша. Конфлікт був викликаний нехтуванням основного права меншин на використання рідної мови в офіційному спілкуванні з молдовською владою. Після розпаду Радянського Союзу не було запроваджено перехідні заходи. Схоже, що міжнародна спільнота не готова вирішувати такі дражливі проблеми, що стосуються національної ідентичності; вона не зробила жодних зусиль і не надала Молдові жодних рекомендацій такого роду. Міжнародне співтовариство просто визнало юрисдикцію Молдови над придністровською територією, не накладаючи ніяких додаткових вимог у сфері самовизначення ПМР. Без таких вимог Республіка Молдова ніколи не матиме жодного інтересу до вирішення проблеми або будь-якого стимулу для цього.

12.   Гарантії захисту основоположних прав і свобод, що стосуються самоідентичності та самоврядування тих, хто живе в регіоні, відображені в Меморандумі 1997 року, підписаному керівниками Молдови та ПМР, а також у «Меморандумі Козака» 2001 року. Знову ж таки, вони ніколи не були впроваджені Молдовою.

13.  Я не впевнений, що збереження залишків військових боєприпасів і озброєнь може запобігти встановленню фактичного контролю Молдови, оскільки необхідно досягти політичної згоди. Однак, я вважаю, що припинення Росією фінансової підтримки регіону - без відповідних зобов’язань з боку Молдови - не може вважатися відповідальним заходом, оскільки це призведе до соціальних і гуманітарних проблем. Я не можу не зауважити, що через двадцять п’ять років після конфлікту нічого не змінилося, і в цьому не можна звинувачувати Росію. Зрештою, Республіка Молдова дала зобов’язання застосовувати Конвенцію на всій своїй території, у тому числі і в Придністров’ї.

14.  Той факт, що нове утворення не було визнане як держава за міжнародним правом, порушує питання про відповідальність міжнародного співтовариства і обох держав-відповідачів щодо вжиття всіх необхідних конституційних заходів для припинення такої невизначеної ситуації, як тільки це буде можливо, задля встановлення та розвитку прав людини, верховенства права та демократії в регіоні. Російська Федерація взяла на себе загальні та збалансовані заходи, в тому числі у вигляді «плану Козака», щоб передати регіон під юрисдикцію Молдови з певною автономією, щоб задовольнити як молдовські, так і регіональні інтереси. Слід зазначити, що регіональні інтереси не можна ігнорувати, особливо після війни, яка забрала понад 1000 життів. Однак Уряд Молдови відкинув «план Козака», залишивши всі зацікавлені сторони в ситуації ще більшої невизначеності. Я не буду звинувачувати органи ПМР у відмові від дотримання пропозицій, оскільки вони не були запрошені до участі у судовому розгляді.

15.  Я не переконаний, що Молдова виконала свої зобов’язання щодо вжиття всіх необхідних політичних, судових та інших заходів для відновлення контролю над територією ПМР. Немає жодних доказів будь-яких подібних заходів, спрямованих на надання гарантій щодо офіційного використання російської мови, автономії, представництва в парламенті Молдови тощо.

16.  Я шкодую, що рішення Суду у цій справі - в контексті невизначеності щодо самовизначення - призведе до ескалації напруженості між Російською Федерацією та Радою Європи.

Full & Egal Universal Law Academy