ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «МУКОВОЗ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF MUKOVOZ v. UKRAINE)
(Заява №17414/11)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
12 січня 2023 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Муковоз проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Стефані Моро-Вікстром (Stéphanie Mourou-Vikström), Голова,
Ладо Чантурія (Lado Chanturia),
Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 17414/11), яку 12 березня 2011 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Тетяна Григорівна Муковоз (далі – заявниця), 1969 року народження, яка проживає у м. Київ;
рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 08 грудня 2022 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
предмет справи
1. Справа стосується скарг заявниці, що її виселення разом із неповнолітнім сином з державного гуртожитку не було законним і необхідним й національні суди не навели належного обґрунтування для своїх рішень з цього питання, а також не забезпечили наявність у неї ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з її скаргами. Заявниця посилалася на статті 6, 8 і 13 Конвенції.
2. 01 вересня 2009 року адміністрація Коледжу інформаційних технологій та землевпорядкування (далі – коледж, державний навчальний заклад при Національному авіаційному університеті (далі – університет)), викладачем якого на той момент була заявниця, повідомила заявниці, що вона та її неповнолітній син мають звільнити гуртожиток коледжу, оскільки сплинув строк дії договору найму.
3. 30 жовтня 2009 року заявниця оскаржила цю вимогу до суду. Вона зазначила, що однокімнатна квартира в цьому гуртожитку була передана їй у користування в березні 2005 року у зв’язку з її працевлаштуванням в університеті. Це було єдине житло, яке мала вона та її син. З точки зору організації, їхнє проживання там регулювалося декількома договорами найму жилого приміщення на визначений строк. Однак відповідно до статті 132 Житлового кодексу України, яка забороняла виселення зі службових гуртожитків працюючих осіб, які виховували дітей як одинокі батьки, вона мала право на продовження строку дії договору найму, оскільки її трудовий договір з університетом був незадовго до цього продовжений. Вона також стверджувала, що їй довелося оплатити повний ремонт квартири, у тому числі встановлення каналізаційного обладнання, перш ніж переїхати, і враховуючи ці особливі зусилля та особисті зв’язки її сім’ї з квартирою з 2005 року, раптове і незрозуміле надання приміщення невказаній третій стороні могло бути актом корупції. Насамкінець, заявниця зазначила, що перебувала у безпорадному становищі, а саме: самостійно виховувала неповнолітню дитину, її дитина страждала на декілька хронічних захворювань (вона надала медичні довідки), і продовження строку дії договору найму було для неї життєво важливим.
4. 16 лютого 2010 року Святошинський районний суд міста Києва задовольнив позов заявниці. Посилаючись на статтю 132 Житлового кодексу України, районний суд дійшов висновку, що вона не могла бути виселена, оскільки її трудовий договір з університетом було продовжено.
5. 14 липня 2010 року Апеляційний суд міста Києва задовольнив апеляційну скаргу відповідача та ухвалив виселити заявницю на тій підставі, що строк дії її договору найму сплинув. Суд не відповів на аргументи заявниці стосовно її особистих обставин або її аргументу, що вона мала особливе право відповідно до статті 132 Житлового кодексу України на продовження строку дії договору найму. У відповідній частині рішення, головним чином, зазначено:
«... договір № 36/08 найму жилого приміщення ... сплинув 30 червня 2009 року. ...
Оскільки строк дії договору найму жилого приміщення закінчився, вимоги позову задоволенню не підлягають. ...»
6. Заявниця подала касаційну скаргу, стверджуючи, зокрема, що її договір найму не міг розглядатися згідно з цивільним законодавством як приватний договір найму жилого приміщення на визначений строк, оскільки він підпадав під дію Житлового кодексу України, зокрема статті 132. Заявниця також повторила аргументи щодо свого безпорадного становища та значних особистих зв’язків зі спірною квартирою і зазначила, що адміністрація коледжу непрямо вважала договір найму дійсним, оскільки продовжувала надсилати їй квитанції для щомісячної оплати за проживання та комунальні послуги, пов’язані з квартирою, і вона сумлінно та регулярно платила їм. Оскільки 21 вересня 2010 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявниці, її та її сина виселили у жовтні 2010 року.
оцінка суду
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ7. Заявниця скаржилася, що її виселення не було ані законним, ані необхідним, а апеляційний суд і Верховний Суд України не навели належних відповідей на її основні аргументи та не оцінили її особисті обставини. У відповідь на заперечення Уряду, що заявниця зловжила своїм правом на подання індивідуальної заяви, оскільки не повідомила ні національні органи влади, ні Суд про те, що їй належить житловий будинок, який вона успадкувала у с. Пархомівка, заявниця зазначила, що цей будинок був непридатний для проживання і розташований приблизно за 400 кілометрів від її місця роботи у м. Київ у вимираючому селі без інфраструктури. Тому вона не могла ані жити в цьому будинку, ані мати можливість заробити гроші для оплати свого житла у м. Київ шляхом здачі його у найм чи його продажу.
8. Суд відхиляє заперечення Уряду щодо зловживання правом на подання індивідуальної заяви з посиланням на свою численну практику (див., зокрема, рішення у справах «Віннійчук проти України» (Vinniychuk v. Ukraine), заява № 34000/07, пункт 42, від 20 жовтня 2016 року; «Дакус проти України» [Комітет] (Dakus v. Ukraine) [Committee], заява № 19957/07, пункт 37, від 14 грудня 2017 року та «Чорненко проти України» [Комітет] (Chornenko v. Ukraine) [Committee], заява № 59660/09, пункти 48 і 49, від 14 січня 2021 року). Крім того, він вважає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, і тому вона має бути визнана прийнятною.
9. Уряд стверджував, що у цій справі не було порушено статтю 8 Конвенції.
10. Розглядаючи факти цієї справи з огляду на його усталену практику (див., серед інших джерел, рішення у справах «МакКанн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50, ЄСПЛ 2008 та «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), заява № 30856/03, пункти 42 – 44, від 02 грудня 2010 року), Суд зазначає, що виселення заявниці зі службового гуртожитку, який належить державному коледжу, становило втручання в її право на повагу до її житла, і цей факт не оскаржувався сторонами.
11. Суд готовий визнати, що оскаржуване втручання могло переслідувати законну мету, а саме: захист прав інших осіб, пов’язаних з університетом і коледжем, які потребували житла, а тому воно мало підстави в національному законодавстві, зокрема, з огляду на положення договірного права, як їх тлумачили національні суди.
12. Водночас Суд зазначає, що наведене апеляційним судом у його рішенні обґрунтування (див. пункт 5) свідчить про надання судом першочергового значення фактору, що, як вважав суд, строк дії договору найму заявниці сплинув. Він не навів додаткових причин для відхилення інших аргументів заявниці, зокрема аргументу, з яким раніше погодився суд першої інстанції, що відповідно до статті 132 Житлового кодексу України заявниця мала право на продовження строку дії договору найму, оскільки її трудовий договір було продовжено. Апеляційний суд також не розглянув інші аргументи заявниці і не вказав у будь-який спосіб, що він намагався оцінити рішення відповідача передати квартиру невказаним третім особам і твердження заявниці, що продовження строку дії її договору найму було життєво важливим для неї та її неповнолітнього сина. За цих обставин Суд не може визнати, що національні судові органи навели достатні підстави, аби довести існування нагальної суспільної потреби у виселенні або обґрунтованість пропорційності такого виселення для цілей статті 8 Конвенції.
13. Суд уже встановив порушення статті 8 Конвенції в інших справах, зокрема проти України, коли у контексті провадження про виселення з державного житла заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання (див., наприклад, згадані рішення у справах «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункти 51 і 52; «Дакус проти України» (Dakus v. Ukraine), пункти 52 і 53 та «Садов’як проти України» [Комітет] (Sadovyak v. Ukraine) [Committee], заява № 17365/14, пункти 34 і 35, від 17 травня 2018 року).
14. У цій справі Суд також вважає, що було порушено статтю 8 Конвенції.
інші скарги15. Заявниця також посилалася на статті 6 і 13 Конвенції. З огляду на факти справи, доводи сторін і зазначені висновки Суд вважає, що він уже розглянув основне юридичне питання, порушене у цій заяві, і немає потреби у розгляді решти скарг (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
16. Заявниця вимагала відшкодування витрат, понесених нею у зв’язку з ремонтом квартири, без зазначення точної суми, а також «справедливу компенсацію» за її емоційні страждання в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
17. Уряд закликав Суд нічого не присуджувати.
18. З огляду на наявні в нього документи Суд вважає за належне присудити заявниці 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Оголошує скаргу за статтею 8 Конвенції прийнятною;Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції;Постановляє, що немає необхідності розглядати скарги за статтями 6 та 13 Конвенції;Постановляє, що:(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 січня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Стефані Моро-Вікстром
(Stéphanie Mourou-Vikström)
Голова