Справа «Мюллєр проти Франції»
(Muller v. France)
У рішенні, ухваленому 17 березня 1997 року у справі «Мюллер проти Франції», Суд одноголосно постановив, що:час попереднього ув’язнення п. Мюллера перевищив розумний термін, передбачений ч. 3 ст. 5 Конвенції.
Суд дійшов висновку, що сам факт визнання порушення є достатньою компенсацією моральної шкоди, а також призначив сплатити заявнику 40 000 французьких франків як компенсацію витрат у Страсбурзі.
Обставини справи
Заявник, п. Мюллєр, народився у 1960 році. 13 грудня 1988 року він був арештований регіональним кримінальним відділом м. Мюлюз у зв’язку з розслідуваннями декількох справ про збройні пограбування банків, вчинені на сході Франції у період з липня по листопад 1988 року. Його взяли під варту. Він відразу ж зізнався у вчиненні злочинів і 15 грудня 1988 року був звинувачений у збройному пограбуванні, у замаху на збройне пограбування, крадіжці та злочинній змові. В той самий день було видано наказ про його затримання на річний термін до розгляду справи судом. 15 грудня 1989 року та 15 грудня 1990 року цей наказ був поновлений. У ході слідства були проведені численні дії, спрямовані на розслідування справи (допити, очні ставки), і були пред’явлені звинувачення ще одинадцятьом особам. Судові розгляди, розпочаті в Кольмарі, Монбельярі та Мюлюзі, були об’єднані, й у трьох випадках суддя був замінений. 12 грудня 1991 року Відділ обвинувальних висновків Кольмарського апеляційного суду передав до суду присяжних департаменту Верхній Рейн справу за звинуваченням заявника та шістьох інших звинувачених у цій справі. 14 квітня 1992 року касаційний суд відхилив апеляції по статтях проти наказів і видав розпорядження про віддання вказаних осіб до суду. Внаслідок припиняючого характеру цих апеляцій справу не можна було розглядати в суді присяжних, поки не були розглянуті апеляції по статтях закону.
9 грудня 1992 p. суд присяжних департаменту Верхній Рейн визнав винним п. Мюллера і засудив його до 10 років позбавлення волі за збройне пограбування, замах на збройне пограбування, крадіжку та злочинну змову. Сумарний час, що він провів у досудовому затриманні, вираховували з терміну відбування позбавлення волі, а 13 грудня 1996 року він був звільнений. Заявник залишався під вартою протягом усього часу розслідування, а це майже 4 роки. Протягом цього часу він подав два прохання про звільнення, які були відхилені. Перше відхилив судовий слідчий 9 липня 1991 року для забезпечення його присутності на судовому засіданні, для запобігання його зникненню або повторному порушенню закону. Друге прохання було відхилене судом присяжних 21 вересня 1992 року.
Зміст рішення Суду
Час, який став предметом розгляду, розпочався 13 грудня 1988 pоку, коли заявника було взято під варту, і закінчився 9 грудня 1992 pоку, коли суд присяжних виніс вирок. Тому він тривав майже 4 роки. Суттєвим є те, що Суд був змушений вирішити, чи було порушення ч. 3 ст. 5 Конвенції, на основі причин, викладених у рішеннях по заявах про звільнення, та беззаперечних фактів, поданих заявником у своїх заявах. Переконливість доказів того, що арештована особа вчинила порушення, була умовою sine qua nоn (необхідною) для правомірного продовження затримання, але після певного проміжку часу цього вже було недостатньо, і Суд повинен встановити, чи інші підстави, вказані судовою владою, продовжують виправдовувати позбавлення волі, чи такі підстави стосувалися справи та були вагомими. Суд також повинен був з’ясувати, чи національна влада проявила особливу старанність у проведенні розслідування.
Відповідні органи влади розглядали правомірність затримання у чотирьох випадках. Для продовження досудового затримання влада визнала правомірними такі дві умови: серйозність обвинувачення та ризик неявки на судове засідання і повторного порушення закону. Щоб обґрунтувати відхилення заяви п. Мюллера про звільнення, влада посилалась одночасно на складність справи та ризик, що заявник таємно змовиться із співучасниками, не з’явиться на судове засідання і вчинить нове правопорушення.
Розслідування справи було складне у зв’язку з необхідністю об’єднання розслідувань справи, які проводилися одночасно в трьох органах, незважаючи на те, що п. Мюллєр визнав звинувачення відразу ж після арешту.
Суддя закрив кримінальне розслідування 7 листопада 1992 pоку, а 12 грудня Відділ обвинувальних висновків передав п. Мюллєра та його співучасників до суду присяжних департаменту Верхній Рейн. Після того ризик змови між співучасниками зник.
Не було реальних причин для того, щоб не звільняти заявника через ризик утечі від суду, хоч така небезпека могла виникнути, коли вирок встановив великий термін засудження. Суд зазначив, що ризик неявки на судове засідання не міг бути визначений лише зважаючи на можливу суворість вироку.
Найпізніше 7 листопада 1991 pоку, коли наказ про завершення розслідування був виданий судом присяжних, зникли вагомі підстави для затримання.
Судова влада не діяла з відповідною швидкістю, хоча заявник відразу визнав звинувачення і після того не подавав ніяких заяв, які могли б сповільнити цей процес. Тому час, впродовж якого п. Мюллєр перебував у досудовому затриманні, перевищив розумні межі, встановлені ч. 3 ст. 5 Конвенції.
Отже, було порушення ч. 3 ст. 5 Конвенції.
Реферативний переклад з англійської мови та опрацювання рішення здійснено у Львівській лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України О. О. Бекетовим, Р. М. Москалем, Н. П. Ничай, М. Ю. Пришляк, Т. І. Пашуком, М. Б. Рісним, А.-М. Я. Хом’як.
Full & Egal Universal Law Academy