© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
КОЛИШНЯ ТРЕТЯ СЕКЦІЯ
СПРАВА «NATSVLISHVILI ТА TOGONIDZE ПРОТИ ГРУЗІЇ»
(Заява № 9043/05)
Рішення
[Витяги]
СТРАСБУРГ
29 квітня 2014 року
Це рішення набуде статусу остаточного за умов, викладених в Статті 44 § 2 Конвенції. Воно може підлягати редакційним правкам.
У справі «Natsvlishvili та Togonidze проти Грузії»,
Європейський суд з прав людини (колишня Третя секція), засідаючи Палатою, до складу якої увійшли:
Жозеп Касадеваль (Josep Casadevall), Голова,
Альвіна Гюлумян (Аlvina Gyulumyan),
Корнеліу Бірсан (Corneliu Bîrsan),
Ян Шикута (Ján Šikuta),
Нона Цоцорія (Nona Tsotsoria),
Крістіна Пардалос (Kristina Pardalos),
Йоханнес Сільвіс (Johannes Silvis), судді,
та Сантьяго Кесада (Santiago Quesada), Секретар Секції,
Після наради за зачиненими дверима 15 жовтня 2013 року та 3 квітня 2014 року,
Постановляє наступне рішення, ухвалене в останню із зазначених дат:
ПРОЦЕДУРА Справу розпочато за заявою (№ 9043/05) проти Грузії, яку 9 березня 2005 року подали до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод («Конвенція») двоє громадянам Грузії: пан Аміран Нацвлішвілі (Amiran Natsvlishvili; «перший заявник») та пані Русудан Тогонідзе (Rusudan Togonidze; «друга заявниця»). Заявників, яким була надана правова допомога для цілей усного слухання справи по суті (див. пункти 5 і 6 нижче), представляли пані М. Гіошвілі (М. Gioshvili), пані Е. Філеєва (E. Fileeva) і пан К. Коротєєв (К. Koroteev) – адвокати, що практикують в Грузії та в Російській Федерації. Уряд Грузії («уряд») послідовно представляли його уповноважені: пан М. Кекенадзе (М. Kekenadze), пан Д. Томадзе (D. Tomadze) і пан Л. Месхорпдзе (L. Meskhoradze), Міністерство юстиції. Перший заявник стверджував, зокрема, що процедура укладення угоди про визнання провини, передбачена національним законодавством у відповідний момент і застосована в його справі, становила зловживання процесом і була несправедливою, в порушення статті 6 § 1 Конвенції та статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції. Він також стверджував, що огласка його арешту порушила його право на презумпцію невинуватості за статтею 6 § 2 Конвенції. Крім того, обидва заявники стверджували, що держава чинила перешкоди в користуванні ними правом на подачу індивідуальної скарги в порушення статті 34 Конвенції, і що фінансові штрафи, застосовані до них в якості частини процедури укладення угоди про визнання провини, порушили їхні права власності за статтею 1 Протоколу № 1. Заявники та уряд подали письмові зауваження щодо прийнятності та суті заяви. Остаточною ухвалою від 25 червня 2013 року Суд частково визнав заяву прийнятною (стаття 29 § 1 в кінці Конвенції). Що стосується подальшої процедури, Суд вирішив отримати усні пояснення сторін по суті справи (правило 59 § 3). 15 жовтня 2013 року в Палаці прав людини у Страсбурзі відбулося слухання справи по суті (правило 59 § 3).
У Суді були присутні:
(a) від уряду:
ПанГ. Лорткіпанідзе (G. Lortkipanidze) та пан А. Барамідзе ( A. Baramidze), Заступники Міністра юстиції,
Пан Л. Месхорадзе, Уповноважений,
Пані Ш. Мезурнішвілі (Sh.Mezurnishvili) та пані Н. Мезврішвілі (N. Mezvrishvili), Консультанти,
(b) від заявників:
ПаніМ. Гіошвілі,
Пані Е. Філеєва,
ПанК. Коротєєв, Радники.
Суд заслухав виступи пана Месхорадзе, пані Гіошвілі, пані Філеєвої та пана Коротєєва. 1 лютого 2014 року Суд змінив склад своїх секцій, однак дана заява залишилася на розгляді в колишній Третій секції.
ПРАВО
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Перший і друга заявники народилися в 1950 та 1953 роках і нині живуть в Москві, Російська Федерація, та Кутаїсі, Грузія, відповідно. Вони є чоловіком та дружиною.
A. Передісторія З 1993 по 1995 рік перший заявник був заступником мера м. Кутаїсі (другого за величиною міста Грузії), а з 1995 по 2000 рік - керуючим директором компанії, яка управляла Кутаїським автомобільним заводом («завод»), - одним з найважливіших державних компаній в країні. 29 грудня 2000 року на загальних зборах акціонерів його було призначено головою наглядового комітету заводу.Перший заявник був основним акціонером на заводі після держави (78,61% акцій), володіючи 12,95% акцій шляхом купівлі, здійсненої в 1998 і 2002 роках. Друга заявниця володіла 2,6% акцій, придбаних в 2002 році. Таким чином, подружжю належало в цілому 15,55% акцій.У грудні 2002 року першого заявника було викрадено. Після того, як викрадачі жорстоко його побили, його було звільнено в обмін на великий викуп, сплачений його сім’єю.
B. Кримінальне провадження проти першого заявника12 березня 2004 року першого заявника було обвинувачено в незаконному скороченні статутного капіталу заводу, за що він ніс відповідальність, по-перше, як керуючий директор і, по-друге, як голова наглядового комітету. Йому було пред’явлено обвинувачення в здійсненні фіктивних продажів, передач та списань, а також у витраті доходів без урахування інтересів компанії (стаття 182 Кримінального кодексу – «зловживання владою шляхом розкрадання та привласнення майна інших»).15 березня 2004 року поліція і прокурор Кутаїсі приїхали на робоче місце першого заявника та заарештували його...16 березня 2004 року перший заявник найняв адвоката для захисту своїх інтересів.17 березня 2004 року, під час першого допиту в якості підозрюваного, перший заявник, якому надавав допомогу адвокат, заявив про свою невинуватість і скористався своїм правом на мовчання.Того ж дня, 17 березня 2004 року, прокуратура подала клопотання до міського суду Кутаїсі про взяття заявника під варту на час досудового слідства. Прокуратура стверджувала, що перший заявник, який обвинувачувався в скоєнні серйозного злочину, може намагатися приховатися від правосуддя, запобігти встановленню істини і здійснювати свою злочинну діяльність. Ухвалюючи рішення по цьому клопотанню у невстановлену дату, міський суд постановив взяти першого заявника під варту строком на три місяці. Застосовуючи статтю 243 Кримінального процесуального кодексу («КПК»), перший заявник оскаржив це рішення до Кутаїського обласного суду, який у невстановлену дату відхилив його апеляцію.25 березня 2004 року перший заявник направив листа до прокуратури, в якому говорилося наступне: «Оскільки я не є байдужим до майбутнього автомобільного заводу і вважаю за можливе вирішити проблеми [які я маю] з державою, я висловлюю готовність віддати на користь держави частки в заводі, якими в даний час володію я та моя дружина».14 червня 2004 року Кутаїський обласний суд продовжив утримання першого заявника під вартою до 15 липня 2004 року, а в липні 2004 року - до 15 вересня 2004 року.Протягом перших чотирьох місяців утримання під вартою перший заявник знаходився в одній камері з особою, обвинувачуваною в його викраденні в 2002 році (див. пункт 11 вище), а також з іншою особою, яка відбувала покарання за вбивство. Після того, як Офіс народного захисника поскаржився на цей факт на тій підставі, що це ставило фізичне і психологічне благополуччя заявника в небезпеку, тюремні органи перевели заявника в іншу камеру.З 1 серпня 2004 року перший заявник та його адвокат отримали доступ до матеріалів кримінальної справи. 6 серпня 2004 року перший заявник призначив ще одного адвоката для захисту своїх інтересів у судовому провадженні.6 вересня 2004 року розслідування було завершено, і першого заявника було передано до суду по вищезазначених обвинуваченнях. Ознайомившись за допомогою двох своїх адвокатів з матеріалами справи в повному обсязі, він знову заявив про свою невинуватість, але підтвердив свій намір співпрацювати зі слідством.Того ж дня, 6 вересня 2004 року, обидва заявники безкоштовно передали державі свої акції, які в цілому становили 15,55% від статутного капіталу заводу.Відповідно до наявної в матеріалах справи письмової заяви пана Г.Т.-іа, працівника заводу, 6 вересня 2004 року він і ще дев’ять співробітників заводу добровільно передали свої акції державі, на прохання органу прокуратури, у зв’язку з кримінальною справою проти першого заявника та в обмін на звільнення останнього з-під варти. Матеріали справи містять копії відповідних угод про добровільну передачу акцій від 6 вересня 2004 року.Матеріали справи також містять свідчення пані М.І.-дзе, невістки другої заявниці, що прокурор також вимагав, щоб сім’я першого заявника виплатила 50 000 грузинських ларі (близько 21 000 євро) до Фонду розвитку державних органів для забезпечення захисту закону («Фонд розвитку»), для того, щоб укласти «процесуальну угоду» про звільнення першого заявника з-під варти. Прокурор також надав їм документи, необхідні для передачі коштів, додавши, що ім’я першого заявника не повинне фігурувати в якості особи, яка здійснює платіж. Прокурор наполягав на тому, щоб гроші не пересилалися в Фонд розвитку безпосередньо заявниками. Тому пані М.І.-дзе погодилася виплатити необхідну суму від свого імені.Як підтверджується відповідною квитанцією банківського переказу, оплата була проведена 8 вересня 2004 року. На документі належним чином зазначене ім’я пані M.I.-дзе в якості платника.Наступного дня, 9 вересня 2004 року, перший заявник подав письмову заяву до прокурора, в якій він просив останнього укласти «процесуальну угоду» (далі – «угоду про визнання провини») – процесуальну угоду, яка була запроваджена в грузинській судовій системі в лютому 2004 року. Заявник зазначив, що хоча він вважає себе невинуватим, він готовий укласти угоду щодо покарання і відшкодувати збиток, заподіяний державі; він заявив, що в цьому зв’язку він виплатить до державного бюджету 35 000 ларі (14 700 євро). Він додав, що повністю усвідомлює зміст угоди.Того ж дня прокурор Кутаїсі запропонував першому заявникові, а останній погодився, угоду про визнання провини в частині покарання (стаття 679 § 2 КПК). У письмовому протоколі до угоди про визнання провини зазначалося, що хоча заявник відмовився визнати обвинувачення, він «активно співпрацює зі слідством, добровільно відшкодувавши збитки у сумі 4 201 663 ларі (приблизно 1 765 000 євро), спричинені його злочинною діяльністю, у вигляді повернення державі 22,5% акцій на заводі». Прокурор далі зазначив, що незважаючи на те, що заявник обвинувачувався в скоєнні особливо тяжкого злочину, який передбачає покарання у вигляді позбавлення волі строком від шести до дванадцяти років, заявникові все ж таки можна було запропонувати угоду про визнання провини, з належним урахуванням повної компенсації шкоди, а також в інтересах ефективного використання державних ресурсів. Слід зазначити, що прокурор пообіцяв, що він буде просити суд першої інстанції визнати заявника винним без розгляду справи по суті і клопотатиме про зменшення покарання до штрафу в розмірі 35 000 ларі (14 700 євро). Заявникові було роз’яснено, що запропонована угода про визнання провини не звільняє його від цивільно-правової відповідальності. Перший заявник зазначив, що він повністю розуміє зміст угоди і готовий прийняти її, і що його рішення не є результатом будь-якого примусу, тиску або будь-якої неправомірної обіцянки. Протокол укладення угоди про визнання провини був належним чином підписаний як прокурором, так і заявником, а також його двома адвокатами.Того ж дня, 9 вересня 2004 року, прокурор подав записку по справі до міського суду Кутаїсі з проханням затвердити вищезгадану угоду про визнання провини без розгляду справи по суті, визнати першого заявника винним у звинуваченнях, висунутих проти нього, і пом’якшити покарання, передбачене для таких злочинів, до штрафу в розмірі 35 000 ларі (14 700 євро). У записці прокурора було відзначено, що до неї додаються письмовий протокол укладання угоди про визнання провини і дванадцять томів матеріалів кримінальної справи.Того ж дня, 9 вересня 2004 року, пані М.І.-дзе здійснила банківський переказ, за яким державі було сплачено штраф у розмірі 35 000 ларі (14 700 євро) відповідно до вищезгаданої угоди про визнання провини між першим заявником і прокурором.На усному слуханні 10 вересня 2004 року міський суд Кутаїсі, засідаючи в складі одноособового судді, розглянув клопотання прокурора від 9 вересня 2004 року. Як зазначено в протоколі судового засідання, суддя роз’яснив першому заявникові, разом з яким був присутній один з його двох адвокатів, які підписали угоду про визнання провини (див. пункт 27 вище), його права, передбачені статтею 679-3 Кримінального процесуального кодексу. У відповідь заявник зазначив, що він добре знає свої права і що він погодився на угоду добровільно, без будь-якого невиправданого тиску під час переговорів з прокурором. Адвокат це також підтвердив. Далі перший заявник та його адвокат попросили суддю затвердити угоду про визнання вини, подану прокурором, підтвердивши, що вони повною мірою розуміють її наслідки. Адвокат додав, що він допомагав у проведенні переговорів про визнання провини між його клієнтом і прокурором, що саме його клієнт наполягав на укладенні угоди, і що він як адвокат надав заявникові всю необхідну юридичну допомогу.Спираючись на документальні свідчення і покази різних свідків, отримані під час розслідування, суд Кутаїсі встановив, що звинувачення, висунуті проти першого заявника, були обґрунтованими. Суд також зазначив, що 6 вересня 2004 року заявникові було пред’явлено обвинувачення в злочинах, передбачених статтею 182 § 2 (а), (b) і (c) та 3 (b) Кримінального кодексу. Заявник «не визнав себе винним і скористався своїм правом мовчати. Однак він активно співпрацював зі слідством, добровільно відшкодувавши збитки в сумі 4 201 663 ларі (1 765 000 євро), спричинені його злочинною діяльністю, шляхом повернення державі 22,5% акцій заводу».Міський суд також постановив, що після судового розгляду він дійшов висновку про те, що угода про визнання провини була укладена відповідно до закону, що перший заявник підписав її в повному розумінні фактів, і що вона не була результатом будь-якого примусу, тиску або будь-якого роду обіцянки, яка б виходила за межі дозволеного угодою про визнання провини. Тому суд затвердив угоду, визнавши першого заявника винним у пред’явлених йому звинуваченнях і призначивши йому в якості покарання штраф у розмірі 35 000 ларі (14 700 євро). Після цього першого заявника було відразу ж звільнено із зали суду.Як зазначено в резолютивній частині рішення міського суду Кутаїсі від 10 вересня 2004 року, це рішення було остаточним і оскарженню не підлягало. Можна було подати заяву про скасування рішення та про повторний розгляд справи, якщо це виправдовували нововиявлені обставини.Згідно з матеріалами справи, після припинення кримінального провадження та подальшого звільнення першого заявника з-під варти він залишив Грузію і наразі живе в Москві, Росія.
...
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО ТА МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ
A. Кримінальний процесуальний кодекс (КПК)Відповідні положення щодо «процесуальних угод» («საპროცესოშეთანხმება» грузинською мовою, saprotsesoshetankhmeba), або угод про визнання провини, внесені до КПК 13 лютого 2004 року, та до яких були вперше внесені зміни 24 червня 2004 року, а тому вони були застосовними у відповідний час, передбачають таке:
Стаття 15
«Процесуальна угода може бути укладена відповідно до принципу незалежності судової влади. Процесуальна угода сприяє функціонуванню більш швидкої та більш ефективної судової системи».
Стаття 679-1
«1. Суд може винести рішення, основане на процесуальній угоді, без розгляду по суті переданої йому справи. Процесуальна угода основана на угоді щодо відповідальності обвинуваченого або покарання. Пропозиція укласти процесуальну угоду є прерогативою сторони обвинувачення.
2. У випадку досягнення угоди щодо покарання обвинувачений не визнає себе винним, але досягає домовленості з прокурором про покарання або відсутність покарання та/або погоджується співпрацювати зі слідством.
3. У випадку досягнення угоди щодо відповідальності обвинувачений визнає себе винним та/або співпрацює зі слідством.
4. Процесуальна угода укладається за згодою вищестоящого прокурора.
5. На основі процесуальної угоди прокурор може клопотати про зменшення покарання для підсудного, або вирішити зменшити деякі з обвинувачень, висунутих проти нього, або відмовитися від кількох з них за умови, що обвинувачений визнає себе винним за всіма пунктами обвинувачень.
6. Перш ніж прийняти рішення про пом’якшення покарання або зменшення обвинувачень прокурор повинен розглянути: (а) тяжкість покарання, якому підлягає обвинувачений, а також серйозність незаконності дій і вину обвинуваченого; (b) використання ресурсів держави у спосіб, який найбільше сприяє суспільному інтересу. ...
7. Процесуальна угода не може бути укладена без участі адвоката і без отримання попередньої згоди обвинуваченого зі змістом угоди.
8. Процесуальна угода вважається недійсною, якщо згодом з’ясовується, що інформація та докази, надані обвинуваченою особою слідству, ... не є достовірними і не сприяють реальній можливості виявлення винних осіб. Рішення про визнання процесуальної угоди недійсною приймається судом.
9. В окремих випадках, в яких співпраця обвинуваченого в ході розслідування привела до розкриття особливо тяжкого злочину або злочинної діяльності державного посадовця, і якщо обвинувачений безпосередньо допоміг розслідуванню, прокурор може звернутися до суду з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності. ...
11. При укладанні процесуальної угоди прокурор має поінформувати обвинуваченого про те, що угода не звільняє його від цивільно-правової відповідальності. В особливих випадках прокурор або заступник прокурора можуть вмотивованим рішенням звільнити обвинуваченого від цивільно-правової відповідальності. За таких обставин відповідальність покладатиметься на державу».
Стаття 679-2 §§ 2, 3 та 4
«2. У письмовій заяві, підписаній обвинуваченим чи його законним представником та адвокатом, має бути підтверджено, що скориставшись юридичною допомогою, обвинувачений вільно дав згоду на судове рішення без розгляду його справи по суті. Обвинувачений повинен повною мірою розуміти зміст записки по справі, яку прокурор подає до суду, а також юридичні наслідки рішення, яке може бути винесене.
3. Після того, як обвинувачений і прокурор уклали процесуальну угоду, прокурор повинен підготувати записку по справі, в якій він викладає зміст угоди. Записка потім підписується прокурором, адвокатом обвинуваченого і обвинуваченим.
4. Зміст записки, про яку йдеться в пункті 3 цієї статті, є конфіденційним і може бути переглянутий лише тим, хто її підписав, а також судом».
Стаття 679-3
«1. Процесуальне угода має бути в письмовій формі і повинна бути затверджена судом в ході відкритого судового засідання, якщо вагомі причини не вимагають проведення закритого засідання. Рішення суду повинне відображати процесуальну угоду. Суд повинен переконатися, що угода була досягнута без примусу і залякування, а також без обману або незаконних обіцянок. Суд повинен також переконатися, що обвинувачений вільно погодився на угоду і міг отримати кваліфіковану юридичну допомогу.
2. До затвердження процесуальної угоди суд повинен переконатися, що:
(а) обвинувачений повністю розуміє природу злочину, в якому його обвинувачують;
(b) обвинувачений повністю розуміє покарання, яке може тягти за собою злочин, який він визнає;
(с) обвинувачений знає всі законодавчі вимоги, пов’язані з визнанням провини в контексті процесуальної угоди;
(d) обвинувачений повною мірою усвідомлює, що суд не зобов’язаний затверджувати записку по справі, підготовлену прокурором, яка, основуючись на процесуальній угоді, рекомендує пом’якшити або повністю звільнити від покарання;
(е) обвинувачений розуміє, що він має такі конституційні права:
- право на захист;
- право на відмову від укладення угоди, в якій зазначено визнання ним своєї провини;
- право на розгляд справи по суті.
(f) процесуальна угода не є результатом примусу, залякування або обіцянки, яка виходить за межі того, що дозволяється в такій угоді;
(g) обвинувачений не заперечує факти, на яких ґрунтується угода, що містить його визнання провини.
3. Суд виносить своє рішення відповідно до закону і не має жодного зобов’язання санкціонувати угоду між обвинуваченим та прокурором».
Стаття 679-4 §§ 1, 3, 4, 5, 6 та 7
«1. У випадках, передбачених у попередньому розділі, суд може винести рішення [, яким він затвердить угоду про визнання провини] без розгляду справи по суті, або рішення, яким він поверне справу до прокурора для пред’явлення обвинувачення.
3. Суд повинен переконатися на основі матеріалів справи, що обвинувачення є обґрунтованим, що запропоноване в записці по справі покарання є справедливим і що обвинувачений вільно визнав себе винним.
4. Якщо суд погодиться з фактичною і юридичною оцінкою справи прокуратурою і вважатиме, що рекомендоване покарання є справедливим, він виносить рішення протягом одного місяця після отримання відповідної записки по справі від прокурора. ...
5. Якщо суд встановить, що надані докази не підтверджують обвинувачення, або що процесуальну угоду було досягнуто в порушення статті 679-1, він повертає справу в прокуратуру для пред’явлення обвинувачення.
6. Якщо суд вважає, що покарання, рекомендоване прокурором, є занадто суворим, він має право зменшити його.
7. Обвинувачений має право відмовитися від укладення процесуальної угоди, основаної на визнанні ним провини, в будь-який момент протягом судового провадження і до того, як суд винесе своє рішення. Ця відмова не обов’язково повинна бути узгоджена з адвокатом. Після того, як суд виніс рішення, відмовитися бути пов’язаним процесуальною угодою вже неможливо».
Стаття 679-7 §§ 2 та 3
«2. Рішення [, передбачене в попередній статті], не підлягає апеляційному оскарженню і підлягає виконанню після його винесення.
3. Рішення може бути переглянуте відповідно до загальних положень щодо нововиявлених обставин факту або права».Після внесення 25 березня 2005 року змін до КПК подача заяви до суду про закриття провадження в результаті укладення угоди про визнання провини більше не була прерогативою прокурора. Таку заяву міг також подати обвинувачений (стаття 679-1 § 1). Крім того, зміст записки по справі прокурора вже не був конфіденційним (стаття 679-2 § 4), за винятком частини, яка містить інформацію про те, яким був внесок обвинуваченого в розслідування. Ті ж самі зміни зробили обов’язковим дослівний запис засідання, в якому суд затвердив процесуальну угоду, в протоколі судового розгляду (стаття 679-3 § 4).Крім того, зміни від 25 березня 2005 року зобов’язали суд при розгляді законно поданої угоди про визнання провини пояснювати підсудному, що якщо він подасть скаргу на те, що його було піддано неналежному поводженню з боку прокуратури в ході переговорів, які передували судовому розгляду, така скарга не перешкоджатиме затвердженню угоди про визнання провини (стаття 679 3 § 2(1)).Крім того, хоча до 25 березня 2005 року стаття 679-6 лише передбачала можливість подачі апеляції проти рішення, яким процесуальну угоду було визнано недійсною, дані зміни надали обвинуваченому можливість подати апеляцію до вищестоящого суду проти затвердження судом угоди протягом п’ятнадцяти днів з моменту винесення ухвали, якщо:
«(a) процесуальну угоду було укладено шляхом обману;
(b) права обвинуваченого на захист було обмежено;
(с) процесуальну угоду було укладено шляхом насильства, сили, погроз або залякування;
(в) суд, який розглядав справу, знехтував своїми обов’язками, передбаченими [у зазначених вище статтях]».Дані зміни не роз’яснювали питання про те, чи можна було подавати апеляцію із зазначених вище підстав проти рішень, винесених до 25 березня 2005 року.
B. Рада Європи
1. Рекомендація № R (87) 18 Комітету міністрів державам-членам «Стосовно спрощення кримінального правосуддя»Ця Рекомендація була прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 17 вересня 1987 року і стосувалася спрощених та сумарних проваджень. У відповідній частині зазначається:
«Враховуючи зростання кількості кримінальних справ, що направляються в суди, і особливо справ, які передбачають невеликі покарання, а також проблеми, спричинені тривалістю судочинства;
Вважаючи, що затримка в розкритті злочинів веде до дискредитації кримінального права і позначається на належному відправленні правосуддя;
Вважаючи, що затримки у відправленні кримінального правосуддя можуть бути усунуті не лише виділенням особливих ресурсів та способом їх використання, але й більш чітким визначенням пріоритетів проведення кримінальної політики щодо форми і змісту шляхом:
- дотримання принципу дискреційного переслідування;
- використання наступних заходів при роботі з дрібними і масовими злочинами:
- так званих сумарних проваджень,
- позасудового вирішення справ органами, компетентними в кримінальних справах, та іншими відповідними органами, в якості можливої альтернативи переслідуванню,
- так званих спрощених проваджень;
- спрощення звичайних судових проваджень...».
2. Дотримання обов’язків та зобов’язань Грузією; Звіт Комітету з питань дотримання обов’язків та зобов’язань державами-членами Ради Європи (Моніторинговий комітет) від 21 грудня 2005 рокуУ відповідних частинах згаданого Звіту Моніторингового комітету зазначається:
«44. Співдоповідачі також мають певні сумніви з приводу зростаючої тенденції щодо перенесення іноземних, як правило, неєвропейських правових моделей на вітчизняну судову систему Грузії. Це, наприклад, стосується нещодавно прийнятого закону щодо угод про визнання провини, який намагається імітувати юридичну практику США, і до якого співдоповідачі хочуть повернутися в пункті про боротьбу з корупцією. ...
47. Хоча це зрозуміло, що органи влади повинні брати до уваги вимоги громадськості щодо негайних і рішучих дій у найгучніших справах стверджуваної корупції, співдоповідачі наполягають, що очікування населення не може виправдати порушення прав підозрюваних і недотримання основних принципів здійснення належного кримінального судочинства. Арешти деяких колишніх чиновників, обвинувачених у корупції, були проведені показово, часто без санкцій, навіть у тих справах, в яких не було жодних ознак того, що підозрювані мали намір втекти. Правозахисні організації повідомили про декілька випадків надмірного застосування сили, деякі арешти були зняті на камеру, а зображення, які принижували людську гідність підозрюваних, широко транслювалися на кількох телеканалах. Повага до принципу презумпції невинуватості для деяких категорій підозрюваних все ще має прижитися в новій Грузії.
48. Система «угод про визнання провини», яка для деяких підозрюваних створює можливість зменшення або зняття обвинувачень проти них в обмін на виплату грошей, які вони, як стверджується, привласнили, є, щонайменше, спірною. Хоча система угод про визнання провини широко застосовується в Сполучених Штатах, а також в деяких державах-членах Ради Європи, вона, як правило, стосується угод, за якими обвинувачені особи погоджуються визнати себе винними (викрити інші винних тощо) в обмін на менші обвинувачення. Грузинська система угод про визнання провини йде далі і вводить фінансову складову: обвинуваченому пропонується виплатити певну суму, яка є наближенням того, що він нібито вкрав. У відповідь прокурор погоджується зменшити або відмовитися від обвинувачення. Угода повинна зрештою бути затверджена суддею.
49. Співдоповідачі вважають, що специфіка грузинської версії системи угод про визнання провини, особливо запровадження фінансової складової і, як здається, свавільний спосіб, в який вона застосовується в деяких справах, а в деяких - ні, робить таку практику несумісною зі стандартами Ради Європи. Система може не лише створити враження, що великим злодіям дозволяється відкупитися від правосуддя, але й також викликає занепокоєння, оскільки відсутність правових та адміністративних взаємообмежень в грузинській поліції, прокуратурі і судах створює ризик зловживань. Співдоповідачі розуміють, що кошти, отримані через «угоди про визнання провини» (наразі близько 30 мільйонів доларів США), є дуже важливими. Вони допомогли виплатити пенсії та забезпечити інші насущні потреби. Однак це не узгоджується з ідеєю, запропонованою Генеральним прокурором, що ефективність правосуддя може бути виміряна бюджетними надходженнями, які воно допомагає створити. Після багатьох років дуже поширеної корупції та систематичного нехтування верховенством права Грузія потребує правосуддя, яке є ефективним і рівним для всіх.
50. Відповідно, доповідачі закликають органи влади Грузії негайно і суттєво переглянути існуючу процедуру укладення угод про визнання провини з метою приведення її у відповідність до стандартів Ради Європи».
3. Резолюція 1415 (2005) Парламентської Асамблеї Ради Європи24 січня 2006 року Парламентська Асамблея Ради Європи після розгляду зазначеного вище Звіту Моніторингового комітету ухвалила Резолюцію 1415 (2005), у відповідних частинах якої говориться про таке:
«9. Асамблея після консультації з грузинськими органами влади, ... просить Грузію: ...
Критично проаналізувати нинішню практику системи «угод про визнання провини», яка в її нинішньому вигляді, з одного боку, дозволяє деяким стверджуваним злочинцям використовувати доходи від своєї злочинної діяльності для того, щоб відкупитися від в’язниці і, з іншого боку, несе ризики довільного та неправомірного застосування або навіть застосування з політичних причин; ...».
4. Звіт Томаса Хаммарберга, Комісара Ради Європи з прав людини, після його візиту до Грузії з 18 по 20 квітня 2011 рокуУ відповідних частинах Звіту, виданого Комісаром з прав людини 30 червня 2011 року, які стосувалися системи угод про визнання провини в Грузії, зазначається таке:
«Угоди про визнання провини
63. Комісар приділив особливу увагу питанню про угоди про визнання провини і їх застосуванню в кримінальних справах.
64. Угоди про визнання провини наразі пронизують функціонування кримінального правосуддя в Грузії. Їх застосування засвідчилося різким збільшенням їхньої кількості з моменту їх запровадження в 2004 році. Голова Верховного суду повідомив Комісара про те, що в 2010 році угоди про визнання провини були застосовані в близько 80% всіх кримінальних справ.
65. Безперечно, угоди про визнання провини стали успішним інструментом у боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. Вони також пропонують важливу перевагу швидкого розгляду кримінальних справ, що полегшує навантаження на суди, прокурорів і адвокатів. Крім того, вони сприяють зменшенню покарань і, як наслідок, кількості ув’язнених, що має важливе значення в контексті значної переповненості в’язниць у Грузії.
66. Нинішня модель угод про визнання провини, закладена в новому КПК, передбачає визнання провини або угоду з прокурором про покарання (згоду обвинуваченого з покаранням без визнання своєї провини). Процедура може бути ініційована як обвинуваченим, так і прокурором.
67. Участь адвоката є обов’язковою в процедурі укладення угоди про визнання провини; однак роль адвокатів у цьому процесі є обмеженою. Згідно з отриманою Комісаром інформацією, більшість обвинувачених практично впевнені, що вони будуть засуджені, а адвокати, замість того щоб працювати в напрямку виправдання своїх клієнтів, радять їм укладати з прокурором угоду про визнання провини, щоб зменшити покарання до мінімуму. Така позиція є особливо характерною щодо злочинів, які передбачають в якості покарання тюремне ув’язнення. Однак Заступник міністра юстиції зазначив, що положення нового Кримінального процесуального кодексу, які забезпечують розширення прав для сторони захисту, також позитивно вплинуть на позицію сторони захисту в контексті укладення угоди про визнання провини.
68. Одне з побоювань Комісара стосується дискреційних повноважень прокурора в ході переговорів про укладення угоди про визнання провини. Наприклад, тепер прокурор може просити покарання навіть нижче мінімального покарання, передбаченого законом, - компетенція, яка, на думку багатьох, має належати суддям. Крім того, закон не визначає необхідного ступеня співробітництва обвинуваченого зі стороною обвинувачення, що призводить до суб’єктивності і суперечливості практики.
69. Угода про визнання провини затверджується рішенням суду. У ході розгляду угоди суддя повинен переконатися, що угоду про визнання провини не було укладено шляхом примусу та залякування, і повинен дослідити докази, які підтверджують обвинувачення. Органи влади стверджують, що судовий нагляд за угодами про визнання провини є важливою гарантією, і наголошують, що суд може відмовити в затвердженні угоди, якщо звинувачення є необґрунтованими або були встановлені порушення. Однак адвокати стверджують, що на практиці суддя при розгляді положень угоди головним чином покладається на надані прокурором докази і в переважній більшості випадків погоджується з вимогами прокурора.
70. Однією з особливостей системи угод про визнання провини в Грузії є стаття 42 Кримінального кодексу, яка передбачає, що штрафи можуть бути призначені в контексті угод про визнання провини навіть у разі порушень Кримінального кодексу, за які такий вид покарання не передбачений. На думку організації «Трансперенсі Інтернешнл - Грузія» (Transparency International Georgia), на практиці штрафи сплачуються в 99% справ - цифра, що оспорюється органами влади. Процесу бракує прозорості через відсутність чітких критеріїв для визначення штрафів. Правозахисники в Тбілісі стверджували, що все робиться на основі оцінки здатності відповідача заплатити гроші; це призвело до думки, що свободу можна купити.
71. Хоча реалізація угод про визнання провини на практиці дала привід для занепокоєння, органи влади стверджують, що в системі існують достатні гарантії. Втім, Заступник міністра юстиції визнав необхідність підвищення прозорості системи і поліпшення її сприйняття.
72. Закон також передбачає повне звільнення від покарання у виняткових випадках, коли йдеться про ефективну співпрацю зі слідством. Хоча ця можливість звичайно може допомогти у вирішенні кримінальних справ, була отримана інформація про випадки зловживань у цьому контексті. ...
73. Також висловлювалося занепокоєння з приводу того, що система угод про визнання провини може призвести до того, що підсудні більш неохоче скаржитимуться на погане поводження або надмірне застосування сили з боку поліції, якщо це мало місце. У минулому органи влади визнали цю проблему і запровадили гарантії. Однак проблема може полягати не в існуванні системи угод про визнання провини як такої, а радше, як уже зазначалося, в контексті, в якому вона застосовується. З огляду на майже гарантоване засудження, для багатьох підсудних угода про визнання провини є єдиною альтернативою отримання більш м’якого покарання. Тому менш ймовірним є те, що підсудний подасть обґрунтовану скаргу на погане поводження, якщо існує суб’єктивний ризик того, що це може зменшити шанси на укладання угоди з прокурором.
Висновки і рекомендації
74. Функціонування системи угод про визнання провини не може і не повинне розглядатися окремо від функціонування всієї системи кримінального правосуддя. Поєднання декількох факторів - дуже високі рівні обвинувальних вироків, політика суворих покарань і низька суспільна довіра до системи відправлення правосуддя - цілком може вплинути на те, що обвинувачені визнаватимуть себе винними, навіть якщо вони невинні, що призведе до спотворення правосуддя.
75. Важливо мати на увазі, що погоджуючись визнати провину, обвинувачений відмовляється від низки прав, у тому числі права давати показання і права на судовий розгляд. Комісар відзначає, що хоча в законодавстві, можливо, і передбачені гарантії, їх реалізація на практиці піддається критиці. Судді повинні здійснювати належний контроль за угодами про визнання провини і стежити за тим, щоб ці гарантії повністю реалізовувалися на практиці. Комісар також занепокоєний дуже обмеженою роллю, яку сторона захисту відіграє в переговорах щодо угоди про визнання провини.
76. Дуже важливо, щоб визнання обвинуваченим своєї провини завжди було добровільним і без будь-якого неналежного тиску. Для цього система додатково потребує розробки об’єктивних стандартів переговорів між стороною захисту та прокурором, в тому числі більш чіткого визначення поняття «співпраця зі слідством», а також чітких критеріїв визначення розміру штрафів, що призначаються підсудним.
77. Нарешті, існує нагальна необхідність у конкретних кроках щодо підвищення прозорості системи. Комісар підтримує зусилля органів влади в цьому зв’язку і закликає їх прийняти всеосяжний підхід, проконсультувавшись з усіма відповідними групами, включаючи правозахисників і адвокатів».
C. Організація «Трансперенсі Інтернешнл»У лютому 2010 року організація «Трансперенсі Інтернешнл – Грузія» («TI – Грузія»), національне відділення вищезгаданої міжнародної неурядової організації, опублікувала свій перший аналітичний звіт про систему угод про визнання провини в Грузії – «Угоди про визнання провини в Грузії».Після описання процедури, передумов запровадження державою угод про визнання провини в своїй правовій системі, фактів, що стосуються її застосування (відповідно до офіційних статистичних даних, у 2005 році кількість кримінальних справ, закритих у результаті укладення угоди про визнання провини, становила 12,7% ), звіт проаналізував ризики, які унікальна грузинська модель угоди про визнання провини накладала на право на справедливий судовий розгляд.Відповідно, у деяких застосовних витягах з останньої частини звіту зазначається таке (всі згадані в звіті статистичні дані були офіційними та отриманими «TI – Грузія» з Верховного суду Грузії або з Генеральної прокуратури):
«... Статистика свідчить, що угоди про визнання провини, щойно вони погоджені між обвинуваченим і прокурором, майже завжди затверджуються.
У теорії головуючий суддя повинен переконатися в тому, що угоду про визнання провини не було досягнуто внаслідок неправомірного тиску на обвинуваченого, і що угоду було укладено на добровільній основі. Крім того, суддя повинен переконатися, що основні права обвинуваченого (наприклад, право на захист адвокатом) не було порушено. На практиці, в 2008 році лише вісім угод про визнання провини були відхилені грузинськими суддями із загальної кількості угод того року 8770, що становило менше 0,1% від усіх угод. Судді також повинні переконатися, що існують досить вагомі докази по справі. Іншими словами, суддя повинен переконатися, що надані прокурором докази вважалися б достатніми для того, щоб служити підставою для повного судового розгляду. Різниця полягає в тому, що в угоді про визнання провини докази не піддаються сумніву з боку відповідача.
Усі опитані «TI – Грузія» адвокати сумнівалися, що судді розглядали докази по справі «інакше, ніж найбільш процесуальним способом». Одним з прикладів того, як суддя, як стверджувалося, не розглянув справу належним чином, була справа «Нацвлішвілі і Тогонідзе проти Грузії», в якій підсудний заявив, що прокурор погодився укласти угоду про визнання провини лише після того, як він передав державі акції автомобільного заводу і заплатив 50 000 ларі «за власним бажанням». Потім суд затвердив угоду про визнання провини, засновану на офіційному штрафі в розмірі 35 000 ларі, і яка не виключала «подарунки», виплачені раніше, і навіть не подивився на підозрілі платежі. ...
Всезнаючий прокурор?
Якщо вас обвинуватять у злочині в Грузії, ви можете бути цілком впевнені, що вас визнають винними. Показники обвинувальних вироків сягають небес. З 17 639 кримінальних справ, переданих на розгляд до грузинських судів в 2008 році, лише сім завершилися виправданням, а ще понад 111 справ були завершені до винесення вироку. Рівень обвинувальних вироків складає 99%, що, на думку противників угод про визнання провини, є прямим результатом втрати незалежності судової системи, спричиненої практикою. Прокурори кажуть, що високий рівень обвинувальних вироків є результатом «кропіткої роботи» і «ретельного переслідування» і свідченням того, що система працює добре.
Заступник Голови Верховного суду Заза Меішвілі (Zaza Meishvili) стверджує, що рівень обвинувальних вироків не є чимось надзвичайним у порівнянні з США, де 90-95% кримінальних справ закінчуються угодами про визнання провини, а отже, обвинувальним вироком.
Однак різниця полягає в тому, що дуже висока частка справ, не пов’язаних з угодами про визнання провини, також зрештою закінчується обвинувальним вироком. Більшість країн мають рівень обвинувальних вироків набагато нижчий, ніж у Грузії. Наприклад, серед країн ОЕСР лише рівень обвинувальних вироків в 99,7% в Японії перевищує рівень Грузії. ...
Хоча частка виправдувальних вироків скоротилася після впровадження угод про визнання провини в 2004 році, цифри були настільки низькими до цього, що це не зробило великої різниці. Ми прийшли з рівня обвинувальних вироків в 97% у 2003 році до 99% у 2009 році. Насправді, в 2005 році – році, в якому угоди про визнання провини змінилися із засобу боротьби з корупцією на широко розповсюджену практику в звичайних кримінальних справах, - кількість виправдувальних вироків і припинень справ майже вдвічі збільшилася, а рівень обвинувальних вироків опустився до 94% - найнижчий показник за всю історію.
Пояснення високого рівня обвинувальних вироків пов’язане не стільки з угодами про визнання провини, а скільки з радянською правовою спадщиною, успадкованою Грузією, - система, в якій визнання провини було господарем положення. Як зазначив один науковець: «Найвпливовішою особою в радянській моделі кримінального правосуддя був, і в значній мірі залишається, прокурор. Він був відповідальним за ведення всієї кримінальної справи і мало задумувався про використання визнавальних свідчень, даних під примусом, про неправдиві свідчення або про досудове взяття під варту як метод примушення до визнання провини».
Заступник Голови Верховного суду Заза Меішвілі підтвердив «ТІ - Грузія» високу частоту визнавальних свідчень, зазначивши, що «переважна більшість» угод про визнання провини включала визнання підсудним провини.
Єдиний вибір – укладати угоду про визнання провини
Хоча ми не можемо звинувачувати угоди про визнання провини за відверто високі відсотки обвинувальних вироків, переважна статистична ймовірність обвинувальних вироків має ще один дуже негативний наслідок. Суть угоди про визнання провини вимагає, щоб вона була не більш ніж процесом переговорів з обвинуваченим, який намагається виторгувати від прокурора найбільш м’яке покарання. Це є можливим лише тоді, коли обвинувачений має достатні козирі для того, щоб зробити таку угоду вартою часу прокурора. Іншими словами, прокурор знає, що якщо він не погодиться з умовами обвинуваченого, йому доведеться пройти через тривале судове провадження, можливо через три рівні судів. Якщо в країні відсоток обвинувальних вироків наближається до 100%, ці козирі значно ослаблені, що дозволяє прокурорам диктувати свої умови і пропонувати обвинуваченим безальтернативні угоди.
У системах з високим відсотком обвинувальних вироків система угод про визнання провини не працює. Коли навіть невинні обвинувачені відчувають тиск, щоб «визнати свою провину», тому що статистична ймовірність виправдувального вироку настільки низька, влада залишається в руках прокуратури. Таким чином, якщо рівень обвинувальних вироків в Грузії не знизиться до чогось більш реалістичного, угоди про визнання провини як інститут не зможуть ефективно функціонувати».Згідно з офіційною статистикою, отриманою «TI – Грузія» від Верховного суду Грузії і наведеною в її двох згаданих вище звітах, рівень виправдувальних вироків в Грузії складав 0,4% в 2004 році, 0,7% в 2005 році, 0,2% в 2006 році і залишався на рівні 0,1% між 2007 та 2009 роками.
III. ПОРІВНЯЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯЗ тридцяти держав-членів Ради Європи, розглянутих на предмет існування кримінальних проваджень, аналогічних за характером до системи угод про визнання провини в Грузії, еквівалентних механізмів не існує в таких трьох країнах: Азербайджані, Греції і Туреччині. Невелика кількість інших країн (зокрема, Австрія, Данія та Португалія), хоча й не мають законодавства, яке б встановило угоди про визнання провини в якості правового поняття в рамках їхніх правових систем, тим не менш, на практиці знайомі з угодами про визнання провини або аналогічними провадженнями.Австрія, Бельгія, Франція та Ліхтенштейн передбачили провадження, які мають складові частини угоди про визнання провини і призводять до припинення кримінальної справи, тоді як Боснія і Герцеговина, Болгарія, Чехія, Естонія, Франція, Німеччина, Угорщина, Італія, Мальта, Молдова, Чорногорія, Польща, Румунія, Росія, Сербія, Словаччина, Словенія, Іспанія, Швейцарія, Україна та Великобританія (Англія та Уельс) запровадили провадження щодо визнання провини, результатом якого є обвинувальний вирок.Крім того, Австрія, Чеська Республіка, Угорщина, Чорногорія, Росія та Сербія передбачають можливість застосування більш м’якого вироку, зняття обвинувачення або закриття кримінального провадження, якщо обвинувачений співпрацює зі слідством та судом і тим самим сприяє вирішенню кримінальної справи.Угоди про визнання провини в державах-членах Ради Європи в основному приймають форму ведення переговорів щодо покарання, зокрема, у випадку Боснії і Герцеговини, Болгарії, Чехії, Естонії, Франції, Німеччини, Угорщини, Італії, Мальти, Молдови, Чорногорії, Румунії, Росії, Сербії, Словаччини, Словенії, Іспанії, Швейцарії, України та Великобританії. Переговори щодо обвинувачення передбачені в Угорщині, Сербії, Словенії, Іспанії, Швейцарії та Великобританії. Дослідження свідчить, що переговори щодо покарання є більш поширеною практикою в державах-членах Ради Європи, аніж переговори щодо обвинувачення. Цей аспект тісно пов’язаний з принципом законності і дає прокуратурі менше можливостей для зміни чи зняття обвинувачень.Угоди про визнання провини, що призводять до засудження, без винятку є предметом перегляду компетентним судом. У цьому сенсі суди зобов’язані перевіряти, чи були досягнуті угоди про визнання провини відповідно до чинних процесуальних і матеріальних норм, чи уклав підсудний угоду добровільно і свідомо, чи існують докази, які підтверджують визнання підсудним провини в угоді, і чи є умови угоди відповідними.У результаті дослідження можна констатувати, що суд, який розглядає таке питання, як правило, зобов’язаний вивчити матеріали справи, перш ніж вирішити, чи затвердити або відхилити угоду про визнання провини. Він також має переконатися в тому, що наявні в матеріалах справи докази підтверджують визнання обвинуваченим провини в угоді або ж визнавальні свідчення, надані обвинуваченим. Навпаки, в Італії суд за законом не зобов’язаний досліджувати докази або переконуватися, що в справі існують достатньо серйозні докази вини підсудного, а в Швейцарії суд також автоматично не зобов’язаний досліджувати докази. Російське законодавство не передбачає чіткого зобов’язання судів досліджувати докази у справах, що стосуються угод про визнання провини. Тим не менш, таке зобов’язання може бути виведене із обов’язку суду, що розглядає справу, перевірити, чи було дотримано всіх умов для затвердження угоди про визнання провини.У більш рідких випадках суди зобов’язані за законом, принаймні за певних обставин, замовити та розглянути додаткові докази, які ще не містяться в матеріалах справи, у випадку прискореного провадження. У зв’язку з цим німецькі суди зберігають свій обов’язок замовити докази, спрямовані на розкриття будь-якого аспекту справи, який може мати значення для їхнього рішення, навіть якщо було укладено угоду про визнання провини. У Сполученому Королівстві, якщо факти оскаржуються, суду має бути запропоновано розглянути докази для того, щоб визначити факти, а потім й вирок на цій основі.У більшості досліджених країн угоди про визнання провини укладаються між прокурором та обвинуваченим, а потім розглядаються судом. У такому випадку суди в принципі мають право затверджувати або відхиляти угоду про визнання провини, але не змінювати її положень. У Болгарії суди можуть запропонувати зміни до угод про визнання провини, які вони розглядають. Однак такі зміни повинні бути погоджені підсудним, захисником та прокурором. У Німеччині, Румунії та в деякій мірі у Великобританії, положення угоди визначаються компетентним судом (а не основані на попередній домовленості між стороною обвинувачення та стороною захисту).На основі цього дослідження можна стверджувати, що процедура укладання угоди про визнання провини призводить до прискореного судового провадження в кожній країні, яка запровадила таку систему. Тому укладання угоди про визнання провини має наслідки для процесуальних та судових гарантій. Втім, щоб протидіяти таким наслідкам, передбачається низка гарантій.Наприклад, представництво обвинуваченого адвокатом є обов’язковим у Болгарії, Чеській Республіці, Франції (для будь-якої явки в суд за попереднього визнання провини -comparution sur reconnaissance préalable de culpabilité), Угорщині, Мальті, Молдові, Росії, Сербії та Словенії. Інші досліджені країни не мають спеціальних положень, які б вимагали представництва захисником у справах про укладання угод про визнання провини, тому застосовуються загальні положення щодо юридичного представництва.Укладення угоди про визнання провини залежить від визнання провини обвинуваченим в Австрії та Ліхтенштейні (в обох державах існує лише поняття «дивергенції», що призводить до припинення кримінальної справи), в Боснії і Герцеговині, Чеській Республіці, Естонії, Франції, Німеччині, Угорщині, Мальті, Молдові, Чорногорії, Румунії, Росії, Сербії, Словаччині, Словенії, Іспанії, Швейцарії, Україні та Великобританії. З іншого боку, Італія є виключенням: угода про визнання провини не обов’язково повинна включати в себе визнання провини з боку обвинуваченого.Втім, майже в усіх досліджених країнах, з можливим винятком Румунії, визнання провини обвинуваченим може бути використане лише для цілей угоди про визнання провини. Якщо угода про визнання провини не укладається або відхиляється судом, заява про визнання провини або визнавальні свідчення обвинуваченого не можуть бути використані проти нього.Суди вирішують питання угод про визнання провини на судовому засіданні в наступних країнах: Австрія, Ліхтенштейн, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Чеська Республіка, Естонія, Франція, Німеччина, Угорщина, Італія, Мальта, Молдова, Чорногорія, Румунія, Росія, Сербія, Словаччина, Іспанія, Швейцарія та Великобританія. Присутність підсудного в судовому засіданні чітко вимагається за законом, наприклад, в Болгарії, Чорногорії, Румунії, Росії, Угорщині та Словаччині. З іншого боку, присутність підсудного не завжди є обов’язковою в Італії.У більшості досліджених країн право на оскарження обмежується після укладання угоди про визнання провини. Як вбачається, право на оскарження угоди про визнання провини (принаймні, після того, як угода про визнання провини була затверджена судом) повністю відсутнє в Словенії. Укладення угоди про визнання провини призводить до обмеження права на оскарження в Боснії і Герцеговині, Болгарії, Чеській Республіці, Естонії, Угорщині, Італії, Мальті, Молдові, Чорногорії, Росії, Словаччині, Сербії, Іспанії, Швейцарії та Україні. Повноцінне право на оскарження існує у Франції, Австрії, Ліхтенштейні, Німеччині, Польщі, Румунії та Великобританії.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 § 1 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ № 7Перший заявник скаржився за статтею 6 § 1 Конвенції та статтею 2 Протоколу № 7 на те, що укладення угоди про визнання провини, застосоване в його справі, становило зловживання процесом, і на неможливість оскарження в суді вищої інстанції затвердження судом угоди про визнання провини, яке, як він вважав, було необґрунтованим.Відповідні частини статті 6 § 1 Конвенції та статті 2 Протоколу № 7 передбачають:
Стаття 6
«1. При визначенні ... будь-якого кримінального обвинувачення проти нього кожен має право на справедливий ... розгляд справи ... незалежним і безстороннім судом, встановленим законом».
Стаття 2 Протоколу № 7
«1. Кожен, хто був засуджений судом за вчинення кримінального злочину, має право на те, щоб його вирок або покарання були переглянуті вищестоящою судовою інстанцією. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом».
A. Доводи урядуУряд стверджував, що угоди про визнання провини - форма консенсусного та скороченого кримінального правосуддя - були успішно інкорпоровані в законодавство та реалізовані на практиці різних держав Європи та світу в гармонії з основними гарантіями справедливого судового розгляду. Виникнення і поширення угод про визнання провини було обумовлене зростаючими інтересами процесуальної економії. Уряд відзначив, що ще в 1987 році Комітет міністрів рекомендував державам-членам Ради Європи розробити механізми спрощення і прискорення процедур судового розгляду, які включають сумарні вироки, позасудові переговори і угоди про визнання провини (див. пункт 54 вище). Він також наголосив, що процес укладення угод про визнання провини становив практичний і один з найефективніших інструментів боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Впровадження угод про визнання провини в Грузії в 2004 році неможливо повністю зрозуміти, не розуміючи контексту ендемічної злочинності і корупції, які наводнили країну в той час. Використання угод про визнання провини було призначене для того, щоб оперативно відреагувати на такі системні проблеми.Уряд стверджував, що угоди про визнання провини в Грузії передбачали відмову від певних процесуальних прав в обмін на більш м’який вирок і прискорене судове провадження. Разом з тим, в національному законодавстві все ж таки були збережені найбільш суттєві гарантії справедливого судового розгляду, і вони були належним чином застосовані на практиці в кримінальній справі першого заявника. Так, по-перше, перший заявник був представлений кваліфікованим адвокатом, надав свою попередню згоду перед початком переговорів з прокурором, і надав необхідну письмову згоду, скріплену підписом свого адвоката, з умовами досягнутої угоди. Згодом суд розглянув угоду про визнання провини на відкритому і публічному слуханні, в ході якого він запитав, чи було досягнуто угоду про визнання провини без примусу і в іншому сприятливих умовах, і чи готовий був перший заявник погодитися на неї в повному розумінні природи обвинувачень та потенційного покарання. В якості додаткових гарантій уряд послався на те, що не лише перший заявник мав право відхилити угоду про визнання провини в ході судового розгляду, а й суддя, який повинен був розглянути обґрунтованість обвинувачень та мав право заблокувати угоду про визнання провини в разі наявності будь-яких сумнівів щодо кримінальної відповідальності першого заявника.На підтримку твердження про те, що перший заявник повністю розумів зміст угоди про визнання провини і добровільно надав на неї згоду, уряд послався на наступні фактичні обставини справи. По-перше, перший заявник був представлений кваліфікованим адвокатом за своїм вибором ще з 16 березня 2004 року - з наступного дня після його арешту (див. пункт 15 вище). 25 березня 2004 року він направив листа прокурору, висловивши намір співпрацювати зі слідством і досягти врегулювання справи (див. пункт 18 вище). 1 серпня 2004 року першому заявникові було надано доступ до матеріалів кримінальної справи, а 6 серпня 2004 року він найняв ще одного кваліфікованого адвоката за своїм вибором (див. пункт 21 вище). Після завершення розслідування та включення доказів проти першого заявника до матеріалів справи 6 вересня 2004 року, прокурором було видано обвинувальний висновок, за яким перший заявник обвинувачувався в незаконному привласненні державних коштів у великих розмірах. Належним чином ознайомившись з обвинувальним висновком і зібраними доказами, перший заявник, представлений двома адвокатами, знову підтвердив свою готовність співпрацювати з органами слідства та судом і передав державі того ж дня, 6 вересня 2004 року, акції на заводі на відшкодування шкоди, заподіяної його поведінкою (див. пункти 22 і 23 вище).9 вересня 2004 року перший заявник подав ще одну письмову заяву прокурору. Він висловив бажання досягти угоди в питанні покарання та виплатити 35 000 ларі у вигляді штрафу. У цій заяві він чітко підтвердив, що повністю розуміє поняття угоди про визнання провини. Того ж дня прокурор відвідав першого заявника у в’язниці, де в присутності двох його адвокатів був складений письмовий протокол угоди і підписаний усіма зацікавленими сторонами. Згодом цей протокол був належним чином розглянутий судом (див. пункти 27-29 вище).Що стосується належності судового перегляду угоди про визнання провини між першим заявником і прокурором, уряд стверджував, що в ході судового засідання 10 вересня 2004 року суддя переконався, що угоду було досягнуто на основі вільної та усвідомленої згоди першого заявника. На підтримку уряд послався на відповідні витяги з протоколу судового засідання. Уряд наголосив, що міський суд Кутаїсі цілком міг перевірити, чи були дотримані сторонами гарантії належної процедури в ході переговорів про визнання провини, враховуючи, що він мав перед собою всі матеріали справи, зокрема: заяву першого заявника від 9 вересня 2004 року про готовність укласти угоду про визнання провини; саму угоду, підписану першим заявником, його адвокатом та прокурором; і клопотання прокурора до суду про затвердження цієї угоди.Крім того, як це підтверджувалося протоколом судового засідання від 10 вересня 2004 року, міський суд допитав першого заявника, який однозначно підтримав свою зацікавленість в припиненні провадження шляхом укладення угоди про визнання провини. Це ж саме також було підтверджене і його адвокатом. Іншими словами, міський суд зробив усе можливе, щоб переконатися, що перший заявник вільно і свідомо уклав угоду про визнання провини. Інакше б міський суд відхилив угоду, що він мав право зробити в силу застосовного національного законодавства. Уряд далі зазначив, що хоча угода про визнання провини і була захищена положенням про конфіденційність (стаття 679-2 § 4 КПК), яке було обумовлене цілою низкою законних міркувань, засідання від 10 вересня 2004 року було відкритим для громадськості. На підтримку свого твердження уряд надав письмові заяви, зроблені адвокатом першого заявника, прокурором і членом секретаріату міського суду Кутаїсі 10 і 11 липня 2007 року, всі з яких були присутніми на даному засіданні. Ці свідки підтвердили, що розгляд справи був відкритим, і що адміністрація суду не перешкоджала будь-якій зацікавленій особі зайти до зали суду.Насамкінець, що стосується нездатності першого заявника подати апеляцію на рішення міського суду Кутаїсі від 10 вересня 2004 року, уряд стверджував, що, погодившись на угоду про визнання провини, він однозначно відмовився, як і від деяких інших прав на справедливий судовий розгляд, від свого права на оскарження. У цілому уряд стверджував, що процедура укладення угоди про визнання провини, наслідком якої стало винесення обвинувального вироку проти першого заявника в ході скороченого провадження, не порушила ані статтю 6 § 1 Конвенції, ані статтю 2 Протоколу № 7.
B. Доводи першого заявникаПерший заявник стверджував, що припинення кримінальної справи проти нього шляхом використання угоди про визнання провини складало порушення статті 6 § 1 Конвенції та статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції, оскільки обвинувачення проти нього були визначені без справедливого судового розгляду і можливості подачі апеляції. Тоді як прийняття угоди призвело до відмови від певних процесуальних прав, така відмова не супроводжувалася ефективними гарантіями проти зловживання належною процедурою з боку сторони обвинувачення. Для демонстрації загальних недоліків грузинської моделі угод про визнання провини перший заявник надав свій власний порівняльний огляд того, як подібні механізми угод про визнання провини функціонують в низці інших європейських країн (зокрема, в Німеччині, Великобританії, Італії, Франції та Росії). На основі цього порівняння він стверджував, що на відміну від правових систем вищезазначених країн, грузинська модель угод про визнання провини не дозволила йому бути представленим адвокатом з самого початку розслідування і не дала судді можливості провести достатній розгляд справедливості обставин, в яких була досягнута угода.Посилаючись на відповідні міжнародні спостереження щодо грузинської моделі угоди про визнання провини, перший заявник стверджував, що такий процес не може справедливо функціонувати в системі кримінального правосуддя з рівнем обвинувальних вироків в 99% (див. пункти 57-60 вище). Він також послався на результати емпіричного дослідження, згідно з яким навіть у тих системах кримінального правосуддя, в яких рівень виправдувальних вироків становив 15-20%, обвинувачені особи, які вважають себе невинними, часто вирішують визнати себе винними. Іншими словами, говорити про те, що його рішення прийняти угоду про визнання провини було дійсно добровільним, не можна було. Відповідно, єдиною реальною можливістю уникнення ним тривалого терміну позбавлення волі було укладання угоди про визнання провини. У цьому зв’язку перший заявник підкреслив, що на момент прийняття угоди про визнання провини він знаходився під вартою в особливо нестерпних і дуже стресових умовах: в одній камері із вбивцею та особою, яка викрала його і піддала його поганому поводженню в грудні 2002 року. У цьому зв’язку він також послався на системну проблему поганих умов утримання під вартою в усіх пенітенціарних закладах Грузії у відповідний момент.Перший заявник скаржився, що грузинська модель угод про визнання провини надавала необмежені права і привілеї стороні обвинувачення - законодавчий недолік, який виключав будь-яку можливість укладення угоди між сторонами на більш-менш паритетних умовах. У зв’язку з цим перший заявник знову послався на висновки дослідження, проведеного організацією «Трансперенсі Інтернешнл – Грузія» (див. пункти 58-60 вище). Він також піддав критиці той факт, що лише прокурор, а не обвинувачений, мав за національним законодавством право звернутися до суду з проханням про затвердження угоди про визнання провини у відповідний час, і що саме прокурор, а не суддя, мав право вибрати, яке покарання повинне було бути призначене відповідно до угоди про визнання провини. Перший заявник також піддав критиці відсутність чіткого визначення поняття «співпраця зі слідством» у національному законодавстві - законодавча прогалина, яка збільшувала ризик процесуальних порушень.Перший заявник стверджував, що ані прокурор, ані суддя не попередили його про відмову від усіх його процесуальних прав у разі укладення угоди про визнання провини. Він також скаржився, що повноваження національного суду в процесі укладення угоди про визнання провини не є достатньою системою взаємообмежень для потенційних зловживань владою з боку прокурора. Національний суд міг лише розглянути саму угоду про визнання провини і не міг дізнатися про те, як саме проводилися відповідні переговори, і чи мали місце будь-які порушення в ході таких переговорів, оскільки письмового або аудіо- запису таких переговорів не велося. Таким чином, хоча міський суд Кутаїсі формально й запитав першого заявника в ході засідання від 10 вересня 2004 року, чи був той підданий будь-якому тиску протягом передуючих переговорів, таке запитання не могло бути ефективним контролем, оскільки очевидним було те, що перший заявник, який перебував у затриманні на той момент під контролем виконавчої гілки державної влади, не посмів би зізнатися в суді про такий примус. Крім того, національний суд не намагався переконатися в тому, що заявник - обвинувачена особа - повною мірою розумів факти, які призвели до висунутих проти нього обвинувачень.Перший заявник скаржився, що міський суд Кутаїсі затвердив угоду про визнання провини за один день, хоча вивчити матеріали справи за такий короткий період було об’єктивно неможливо. Його провина і покарання насправді були встановлені прокурором, а національний суд формально затвердив висновки прокуратури без проведення свого власного судового розслідування. Крім того, зазначивши, що передача акцій і виплати мали місце 6, 8 і 9 вересня 2004 року, тобто, до затвердження угоди про визнання провини міським судом Кутаїсі 10 вересня 2004 року, він стверджував, що якби він відмовився від запропонованої угоди про визнання провини в міському суді Кутаїсі 10 вересня 2004 року, це лише б призвело до його подальшого позбавлення волі, на додаток до втрати всіх раніше конфіскованих активів, і без отримання чогось взамін. У зв’язку з цим перший заявник наголосив, що він ніколи не визнавав себе винним у злочинах, в яких він обвинувачувався. Нарешті, перший заявник підтримав свою скаргу про неможливість подати апеляцію на рішення міського суду від 10 вересня 2004 року, за яким його було засуджено на основі угоди про визнання провини, стверджуючи, що відповідне кримінально-процесуальне законодавство не надало йому жодного юридичного механізму, за допомогою якого він зміг би оскаржити примус, застосований до нього в ході переговорів щодо укладення угоди про визнання провини.
C. Оцінка СудуНасамперед та у відповідь на емпіричні аргументи першого заявника про життєздатність початкової грузинської моделі угод про визнання провини Суд вкотре повторить, що до його завдань не може входити розгляд питання про те, чи є відповідна національна правова система сама по собі несумісною зі стандартами Конвенції. Це питання радше має бути розглянуте з урахуванням конкретних обставин кримінальної справи першого заявника. Суд також зазначає, що спільною рисою європейських систем кримінального правосуддя можна вважати отримання обвинуваченими зменшення обвинувачень або скорочення їхніх покарань в обмін на визнання провини або згоду з призначеним покаранням без визнання провини, які мають місце до судового розгляду, або за значну співпрацю зі слідчим органом (див. порівняльно-правове дослідження, пункти 62-75 вище; див. також у цьому зв’язку справи «Slavcho Kostov проти Болгарії», № 28674/03, § 17, рішення від 27 листопада 2008 року, і «Ruciński проти Польщі», № 33198/04, § 12, рішення від 20 лютого 2007 року). У самій процедурі угод щодо обвинувачень чи покарання немає нічого поганого (див., з відповідними змінами, справу «Babar Ahmad та інші проти Сполученого Королівства», №№ 24027/07, 11949/08 та 36742/08, ухвала від 6 липня 2010 року). У цьому зв’язку Суд приєднується до ідеї про те, що угоди про визнання провини, окрім надання важливих переваг швидкого розгляду кримінальних справ і пом’якшення навантаження на суди, прокурорів і адвокатів, також, при правильному їх застосуванні, можуть стати успішним інструментом у боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, і можуть сприяти зниженню кількості призначених покарань і, як наслідок, кількості ув’язнених.Суд вважає, що якщо наслідком угоди про визнання провини є те, що кримінальна справа проти підсудного вирішується шляхом скороченого судового провадження, це становить по суті відмову від низки процесуальних прав. Це саме по собі не є проблемою, оскільки ані буква, ані дух статті 6 не заважають особі з власної волі відмовитися від цих гарантій (див. справу «Scoppola проти Італії» (№ 2) [ВП], № 10249/03, § 135, рішення від 17 вересня 2009 року). Суд у цьому зв’язку зазначає, що ще в 1987 Комітет міністрів Ради Європи закликав держав-членів вжити заходів, спрямованих на спрощення звичайних судових процедур шляхом впровадження, зокрема, скорочених та сумарних судових проваджень (див. пункт 54 вище). Разом з тим, основоположним принципом є й те, що будь-яка відмова від процесуальних прав, для того щоб вона була ефективною для цілей Конвенції, повинна завжди встановлюватися в недвозначній формі та супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю. Крім того, вона не повинна йти врозріз з будь-яким важливим суспільним інтересом (див., серед іншого, справи «Scoppola» (№ 2), згадана вище, § 135-36; «Poitrimol проти Франції», рішення від 23 листопада 1993 року, § 31, Series A, no. 277-A; та «Hermi проти Італії» [ВП], № 18114/02, § 73, ECHR 2006-XII).Таким чином, Суд зазначає, що уклавши зі стороною обвинувачення угоду щодо покарання та не визнавши вину щодо обвинувачення, перший заявник відмовився від права на розгляд своєї кримінальної справи по суті. Однак, за аналогією із зазначеними вище принципами, що стосуються обґрунтованості таких відмов, Суд вважає, що рішення першого заявника погодитися з угодою про визнання провини повинне було супроводжуватися наступними умовами: (а) угода повинна була бути прийнята першим заявником при повному розумінні фактів справи та правових наслідків та дійсно на добровільній основі; і (b) зміст угоди і справедливість того, яким чином її було досягнуто між сторонами, повинні були бути предметом достатнього судового розгляду.У цьому зв’язку Суд насамперед зазначить, що саме перший заявник попросив сторону обвинувачення організувати укладення угоди про визнання провини. Іншими словами, ініціатива виходила від нього особисто, і, як свідчать матеріали справи, не можна говорити, що вона була нав’язана прокурором. Перший заявник однозначно висловив свою готовність відшкодувати збиток, заподіяний державі (див. пункти 14, 18, 22 і 27 вище). Ще 1 серпня 2004 року йому було надано доступ до матеріалів кримінальної справи (див. пункт 21 вище). Суд також зазначає, що перший заявник був належним чином представлений двома кваліфікованими адвокатами за його вибором (див., для порівняння, згадану вище справу «Hermi проти Італії», § 79). Один з них почав проводити зустрічі з першим заявником на самому початку провадження в кримінальній справі, представляючи його інтереси під час здійснення першого слідчого допиту 17 березня 2004 року (див. пункти 15 і 16). Обидва адвокати забезпечили отримання першим заявником юридичної допомоги впродовж переговорів щодо укладання угоди про визнання провини зі стороною обвинувачення, і один з них також представляв першого заявника в ході судового розгляду угоди. Також суттєвим є той факт, що суддя міського суду Кутаїсі, який повинен був розглянути питання законності угоди про визнання провини в засіданні від 10 вересня 2004 року, запитав першого заявника та його адвоката, чи піддавався він на переговорах з прокурором будь-якому виду неправомірного тиску. Суд зазначає, що перший заявник чітко і неодноразово підтверджував як перед прокурором, так і перед суддею, що він повністю розуміє зміст угоди, що йому пояснили його процесуальні права та правові наслідки угоди, і що його рішення погодитися на неї не було результатом будь-якого примусу чи неправдивих обіцянок (див. пункти 27, 28 і 31 вище).Суд також зазначає, що вівся письмовий протокол угоди, досягнутої між обвинувачем і першим заявником. Цей документ потім був підписаний прокурором і першим заявником та його адвокатом, і поданий до міського суду Кутаїсі на розгляд. Суд вважає цей фактор важливим, оскільки він зробив можливим передачу на судовий розгляд точних умов угоди, а також передуючих переговорів, в чіткій та такій, що може бути оспорена, формі.В якості додаткової гарантії належності судового розгляду справедливості угоди про визнання провини Суд надає значення тому, що міський суд Кутаїсі не був, відповідно до чинного в країні законодавства, пов’язаним з угодою, досягнутою між першим заявником і прокурором. Навпаки, міський суд мав право відхилити цю угоду в залежності від власної оцінки справедливості умов, які в ній містилися, і процесу, в якому вона була укладена. Мало того, що суд мав право оцінити належність покарання, рекомендованого прокурором у зв’язку зі злочинами, які ставилися в провину першому заявникові, він також мав можливість зменшити його (стаття 679-4 §§ 1, 3, 4 і 6). Суд також не може не відзначити того факту, що міський суд Кутаїсі запитав, з метою ефективного судового перегляду ролі прокуратура в процесі укладення угоди про визнання провини, чи були обґрунтованими обвинувачення проти першого заявника та чи підтримувалися вони досить серйозними доказами (стаття 679-4 § 5). На думку Суду, той факт, що міський суд розглянув і затвердив угоду про визнання провини в ході відкритого засідання, відповідно до вимоги, що міститься в статті 679-3 § 1 КПК, додатково підвищив загальну якість даного судового розгляду.Нарешті, що стосується скарги першого заявника за статтею 2 Протоколу № 7, Суд вважає нормальним, що межі здійснення права на апеляційний розгляд можуть бути більш обмеженими щодо обвинувального вироку, заснованого на угоді про визнання провини, яка становить відмову від права на розгляд кримінальної справи проти обвинуваченого по суті, порівняно з обвинувальним вироком, заснованим на звичайному кримінальному провадженні. У цьому зв’язку він нагадує, що Договірні держави користуються широкою свободою розсуду за статтею 2 Протоколу № 7 (див., серед іншого, справу «Krombach проти Франції», № 29731/96, § 96, ECHR 2001-II). Суд вважає, що погодившись на угоду про визнання провини, перший заявник, крім того, що він відмовився від свого права на звичайний судовий розгляд, також відмовився й від свого права на звичайне апеляційне оскарження. Цей особливий правовий наслідок угоди про визнання провини, який слідував з чітко сформульованого положення національного законодавства (стаття 679-7 § 2), був або повинен був бути роз’яснений йому його адвокатами. За аналогією зі своїми попередніми висновками щодо сумісності угоди першого заявника про визнання провини з принципом справедливості, закріпленим в статті 6 § 1 Конвенції (див. пункти 92-95 вище), Суд вважає, що відмова від права на звичайний апеляційний перегляд також не становить свавільного обмеження, яке б вступало в протиріччя з аналогічною вимогою розумності, що міститься в статті 2 Протоколу № 7 (про загальний принцип щодо співвідношення між вимогами справедливості цих двох положень див. справу «Galstyan проти Вірменії», № 26986/03, § 125, рішення від 15 листопада 2007 року).У світлі вищевикладеного Суд приходить до висновку, що прийняття першим заявником угоди про визнання провини, що призвело до його відмови від своїх прав на звичайний розгляд його справи по суті і від звичайного апеляційного оскарження, безсумнівно було свідомим і добровільним рішенням. Судячи з обставин справи, не можна говорити, що таке рішення стало результатом будь-якого примусу чи неправдивих обіцянок, даних стороною обвинувачення. Навпаки, воно супроводжувалося достатніми гарантіями проти можливих зловживань процедурою. Так само Суд не може встановити з наявних матеріалів справи того, що відмова суперечила будь-якому значному суспільному інтересу.З цього випливає, що порушень статті 6 § 1 Конвенції та статті 2 Протоколу № 7 не було.
...
З ЦИХ ПІДСТАВ СУД:
1. Постановляє шістьма голосами проти одного, що порушень статті 6 § 1 Конвенції та статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції не було;
...
Вчинено англійською мовою та повідомлено в письмовому вигляді 29 квітня 2014 року відповідно до правила 77 §§ 2 та 3 Регламенту Суду.
Сантьяго КесадаЖозеп Касадеваль
СекретарГолова
Відповідно до статті 45 § 2 Конвенції та правила 74 § 2 Регламенту Суду до цього рішення було надано окрему думку судді Гюлумян.
Ж.К.
С.К.
Окрема думка не перекладалася, однак її викладено англійською мовою в офіційній мовній версії рішення, яке можна знайти в базі рішень Суду HUDOC.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy