© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
Інформаційний бюлетень практики Суду № 173
Квітень 2014
Natsvlishvili та Togonidze проти Грузії - 9043/05
Рішення від 29.4.2014 [Секція III]
Стаття 6
Кримінальне провадження
Стаття 6-1
Справедливий судовий розгляд
Засудження без розгляду справи по суті після укладення угоди про визнання провини: немає порушення
Стаття 2 Протоколу № 7
Право на оскарження в кримінальних справах
Відсутність права на апеляційне оскарження обвинувального вироку, винесеного після укладення угоди про визнання провини: немає порушення
Факти – Першого заявника, керуючого директора державної компанії, в якій він і його дружина (друга заявниця) також мали акції, було обвинувачено в скоєнні різних корпоративних злочинів. Між сторонами захисту та обвинувачення було досягнуто угоду, відповідно до якої прокурор зобов’язався клопотати перед судом винести вирок проти першого заявника без розгляду справи по суті і просити пом’якшення покарання у вигляді штрафу. Суд затвердив угоду, визнав заявника винним і призначив йому покарання у вигляді штрафу. Рішення не підлягало апеляційному оскарженню.
У своїй заяві до Європейського суду перший заявник скаржився, що процедура укладення угоди про визнання провини була несправедливою і становила зловживання процесом (статті 6 § 1 Конвенції), що він не мав можливості оскаржити рішення про затвердження угоди про визнання провини (стаття 2 Протоколу № 7), і що його право на презумпцію невинуватості було порушено через широке висвітлення в засобах масової інформації його арешту і коментарі, зроблені регіональним губернатором в телевізійному інтерв’ю (стаття 6 § 2 Конвенції). Обидва заявники також подали скарги за статтею 34 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1.
Право – стаття 6 § 1 Конвенції та стаття 2 Протоколу № 7. Стаття 6: З наявних у нього порівняльно-правових матеріалів Суд зазначив, що спільною рисою європейських систем кримінального правосуддя було отримання обвинуваченими пом’якшення обвинувачення або зменшення покарання в обмін на визнання ним провини або на згоду з покаранням без визнання провини в суді, чи в обмін на суттєву співпрацю зі слідчими органами. Нічого поганого в самій процедурі укладення угоди про визнання провини не було. Однак оскільки процедура призводила до скороченого судового розгляду, а тому й до відмови обвинуваченого від низки процесуальних прав, така відмова мала бути встановлена в недвозначній формі та мала супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю.
Уклавши угоду зі стороною обвинувачення щодо покарання та не визнавши обвинувачень проти себе, перший заявник відмовився від свого права на розгляд справи проти нього по суті. Відповідно, Суд повинен був розглянути питання про те, чи прийняв він угоду про визнання провини дійсно добровільно та в повному усвідомленні фактів і правових наслідків, і чи мав місце достатній судовий розгляд змісту угоди про визнання провини, а також справедливості способу, в який вона була досягнута.
Суд зазначив, що ініціатива щодо укладення угоди про визнання провини виходила від першого заявника; вона не була нав’язана стороною обвинувачення. Йому було надано доступ до матеріалів справи і він був належним чином представлений кваліфікованими адвокатами за своїм вибором як в ході переговорів, так і в ході судового розгляду угоди. Суддя, який розглядав законність угоди про визнання провини, запитав, чи був перший заявник підданий будь-якому неналежному тиску, а перший заявник чітко і неодноразово підтвердив як в прокуратурі, так і в суді, що він повністю розумів зміст угоди, що йому було пояснено його процесуальні права і правові наслідки угоди, і що він не погоджувався на неї в результаті примусу або неправдивих обіцянок.
Важливо відзначити, що було складено письмовий протокол угоди, який підписав прокурор, перший заявник та його адвокат, і який був наданий на розгляд до суду, що зробило можливим передачу на судовий розгляд точних умов угоди, а також передуючих переговорів.
Суд мав повноваження переглянути належність покарання, рекомендованого прокурором, а також скоротити його або взагалі відхилити угоду, залежно від його власної оцінки справедливості умов і процесу, в якому її було досягнуто. Суд також поцікавився, чи були обґрунтованими обвинувачення проти першого заявника та чи були вони підтримані досить серйозними доказами. Крім того, він розглянув і схвалив угоду про визнання провини на відкритому засіданні.
Що стосується скарги за статтею 2 Протоколу № 7, Суд визнав нормальним те, що межі здійснення права на апеляційний розгляд можуть бути більш обмеженими щодо вироку, заснованого на визнанні провини. Погоджуючись на угоду про визнання провини, перший заявник відмовився від свого права на звичайне апеляційне оскарження - юридичний наслідок, який був або повинен був бути роз’яснений йому його адвокатами. За аналогією зі своїми висновками по статті 6 § 1 Суд вважав, що відмова від права на звичайне апеляційне оскарження не становила довільного обмеження вимоги розумності, що міститься в статті 2 Протоколу № 7.
Висновок: немає порушення (шістьма голосами проти одного).
Стаття 6 § 2: Суд пам’ятав про важливість вибору слів державними посадовцями в своїх заявах, перш ніж особу буде засуджено та визнано винною у скоєнні злочину. Разом з тим, регіональний губернатор не зробив жодного конкретного посилання на першого заявника або на кримінальну справу проти нього. Натомість, він зробив загальну заяву про політику держави у сфері боротьби з корумпованими чиновниками в країні, жодним чином не прагнучи прямо чи побічно ідентифікувати першого заявника в якості предмету своїх коментарів.
Що стосується зйомок арешту першого заявника журналістами приватної телевізійної компанії, це не можна було вважати рівносильним ворожій медіа-кампанії, направленій на те, щоб зашкодити справедливості судового розгляду. Так само й не було жодної конкретної ознаки того, що інтерес засобів масової інформації до справи був запалений прокурором, губернатором або будь-яким іншим державним органом. У цілому, висвітлення в ЗМІ справи першого заявника не виходило за рамки того, що можна було вважати простим інформуванням громадськості про арешт керуючого директора одного з найбільших заводів в країні.
Висновок: немає порушення (одностайно).
Стаття 1 Протоколу № 1: конфіскація майна заявників та інших платежів, які мали місце за угодою про визнання провини, була нерозривно пов’язана з визначенням кримінальної відповідальності першого заявника і стала його результатом. Тому законність і доречність цих кримінальних санкцій матеріального характеру не могли бути відокремлені від питання про справедливість самої угоди про визнання провини. Беручи до уваги свої висновки по статті 6 § 1 Конвенції та статті 2 Протоколу № 7, Суд з тих же підстав дійшов висновку, що порушення статті 1 Протоколу № 1 не було.
Висновок: немає порушення (одностайно).
Стаття 34: Заявники стверджували, що грузинські органи влади тиснули на них з тим, щоб ті забрали з Суду свою заяву. Однак, беручи до уваги зміст електронного листування, ініційованого дочкою заявників з представником Генеральної прокуратури, і відзначаючи, що неформальний канал спілкування між органом обвинувачення та приватного третьою стороною жодним чином не був належним способом вирішення справи, Суд встановив, що така взаємодія сама по собі не могла були несумісною з зобов’язаннями держави за статтею 34. Контакти представника з дочкою заявників не були розраховані на те, щоб змусити заявників відкликати чи змінити свою заяву, або іншим чином перешкодити ефективному здійсненню права на подачу індивідуальної скарги, і дійсно не мали таких наслідків.
Висновок: немає порушення (одностайно).
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Цей стислий виклад, підготовлений канцелярією Суду, не є зобов’язальним для Суду.
Щоб перейти до інформаційних бюлетенів з практики Суду, натисніть тут
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy