CASE OF NAYDYONOV AND VEDUTENKO v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Office of the Agent before the European Court of Human Rights

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «НАЙДЬОНОВ ТА ВЕДУТЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF NAYDYONOV AND VEDUTENKO v. UKRAINE)

(Заява № 56181/15)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

23 жовтня 2025 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Найдьонов та Ведутенко проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

 Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici), Голова,
 Діана Сирку (Diana Sârcu),
 Себастьєн Б’янкері (Sébastien Biancheri), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 56181/15), яку 03 листопада 2015 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) двоє громадян України, пан Олексій Валерійович Найдьонов та пані Ольга Ігорівна Ведутенко (далі – заявники), 1980 та 1977 років народження відповідно, які проживають у м. Київ, та яких представляли пан М. Тарахкало та пані А. Козьменко, юристи, які практикують у м. Київ;

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані Маргарита Сокоренко;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 02 жовтня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  Справа стосується скарги заявників за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на стверджувану неналежну реакцію національних органів влади на кримінальне порушення їхніх майнових прав приватними особами та тривале вилучення майна заявників як речових доказів у межах відповідного кримінального провадження.

2.  Наприкінці 2013 року та на початку 2014 року заявники, подружня пара, яка володіла підприємством з лізингу транспортних засобів, передали у лізинг два мікроавтобуси та вантажівку пані О. та її цивільному чоловіку, пану Т.

3.  03 травня 2014 року заявники поскаржилися до міліції, що вони виявили, що три транспортні засоби були продані третім особам на підставі підроблених довіреностей, засвідчених приватним нотаріусом паном К. Того ж дня було порушено кримінальне провадження без зазначення підозрюваних осіб.

4.  Невдовзі після цього заявники самостійно (за допомогою вбудованих GPS-трекерів) відшукали два мікроавтобуси та повідомили про це працівників міліції. 06 травня 2014 року слідчий вилучив транспортні засоби як речові докази.

5.  26 травня 2014 року слідчий допитав пані О. як свідка. Вона стверджувала, що не знала про продаж. Пані О. визнала, що вантажівка досі перебувала в її власності, але відмовилася повідомляти будь-які подробиці, посилаючись на своє право не свідчити проти себе.

6.  30 травня 2014 року слідчий передав два мікроавтобуси першому заявнику на зберігання.

7.  У липні 2014 року прокурор повідомив заявників, що розслідування було доручено іншому підрозділу, оскільки попередній не провів жодних слідчих дій з початку розслідування.

8.  28 жовтня 2014 року у висновку експерта почеркознавчої експертизи було підтверджено, що підписи першого заявника на довіреностях були підроблені.

9.  У певний момент заявники виявили, що були й інші особи, чиї транспортні засоби також були шахрайським шляхом привласнені за участю того самого нотаріуса. У травні 2015 року слідчий допитав двох із цих потерпілих як свідків. Однак пану К. не було пред’явлено жодних обвинувачень, а слідчий жодного разу не допитував пана К.

10.  У липні 2015 року прокурор написав листа до слідчого відділу, критикуючи його у зв’язку з ігноруванням його вказівок та непроведенням будь-яких слідчих дій протягом понад пів року.

11.  23 лютого 2016 року слідчий склав повідомлення про підозру стосовно пані О. та пана Т.

12.  26 травня 2016 року пані О. було взято під домашній арешт. Стосовно пана Т., то, як вбачається, він тримався під вартою в межах не пов’язаного паралельного кримінального провадження.

13.  03 червня 2016 року заявники подали цивільний позов проти пані О. та пана Т. Невдовзі після цього слідчий суддя вилучив деякі нежитлові приміщення, які належали пані О., з метою забезпечення цивільного позову.

14.  18 липня 2016 року кримінальне провадження було розділено на два: одне щодо пані О. та інше щодо пана Т. Як вбачається, обвинувальний акт щодо пана Т. згодом було направлено до Печерського суду.

15.  У вересні 2016 року обвинувальний акт щодо пані О. також був направлений до того ж суду першої інстанції.

16.  У листопаді 2016 року прокурор повідомив заявників про призначення службового розслідування щодо різних упущень та недоліків у кримінальному провадженні стосовно їхнього майна.

17.  Оскільки обидві справи залишалися на розгляді в Печерському суді без проведення навіть підготовчого засідання понад два з половиною роки, у липні 2019 року їх було передано до Шевченківського суду за клопотанням заявників. У грудні 2019 року справи знову об’єднали в одне провадження після того, як прокурор визнав, що їхнє розділення було необґрунтованим.

18.  Заявники декілька разів зверталися до Шевченківського суду з клопотанням про надання дозволу на продаж двох мікроавтобусів. 19 лютого 2021 року суддя повідомив першого заявника, що він міг за бажанням їх продати.

19.  Кримінальне провадження усе ще триває в суді першої інстанції. Належна заявникам вантажівка досі перебуває у списку транспортних засобів, що розшукуються працівниками поліції. Заявники стверджували, що жодних заходів для її відшукання вжито не було.

20.  Заявники також подали цивільний позов проти нотаріуса, пана К., але в задоволенні їхнього позову було відмовлено на тій підставі, що нотаріус не був стороною в оскаржуваній справі. Вони ініціювали подальший адміністративний позов проти Міністерства внутрішніх справ України у зв’язку з ненаданням відповіді органами досудового розслідування на їхні численні заяви та запити. Суди встановили, що дійсно мала місце незаконна бездіяльність, але відмовили у задоволенні позовної вимоги заявників щодо відшкодування моральної шкоди.

ОЦІНКА СУДУ

21.  Заявники скаржилися, що держава не виконала своїх позитивних зобов’язань за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки розслідування шахрайського привласнення їхніх трьох транспортних засобів приватними особами було тривалим та явно недосконалим. Вони також скаржилися за тим же положенням, що тривале вилучення двох їхніх транспортних засобів, як речових доказів у відповідному кримінальному провадженні, було необґрунтованим та призвело до непропорційного втручання в їхнє право на мирне володіння своїм майном. Хоча заявники додатково посилалися на пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції, Суд вважає, що заява підлягає розгляду лише за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. для порівняння рішення у справі «Кредит Європа Лізинг Іфн С.А.» проти Румунії» (Credit Europe Leasing Ifn S.A. v. Romania), заява № 38072/11, пункти 46 і 47, від 21 липня 2020 року).

22.  Уряд стверджував, що заявники не дотрималися шестимісячного строку, оскільки їхня скарга стосувалася обмежень, пов’язаних з вилученням транспортних засобів як речових доказів. На думку Уряду, цей строк розпочався 06 травня 2014 року. Заявники у відповідь стверджували, що їхня скарга стосувалася тривалого обмеження їхнього права вільно розпоряджатися двома відповідними мікроавтобусами, яке було скасоване лише 19 лютого 2021 року. Уряд також стверджував, що порушення прав заявників за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції не було.

23.  Суд погоджується з аргументами заявників та відхиляє наведене заперечення Уряду. Він також зазначає, що ця заява не є ні явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

24.  Відповідні принципи практики Суду наведені, зокрема, в рішенні у справі «Блумберга проти Латвії» (Blumberga v. Latvia), заява № 70930/01, пункти 67 і 68, від 14 жовтня 2008 року) стосовно позитивних зобов’язань держави у справах про втручання у право приватної особи на мирне володіння майном та в рішенні у справі «Акшин Гараєв проти Азербайджану» (Akshin Garayev v. Azerbaijan), заява № 30352/11, пункт 56, від 02 лютого 2023 року) щодо пропорційності заходів, спрямованих на контроль за користуванням майном особи, зокрема його збереження як речового доказу у кримінальному провадженні.

25.  Суд зазначає, що щойно заявники дізналися про шахрайське привласнення їхніх трьох транспортних засобів, вони поскаржилися на це до міліції (див. пункт 3). Як визнали національні органи влади, розслідування було підірвано серйозними затримками та упущеннями. Зокрема було встановлено, що протягом початкового вирішального періоду перших двох місяців після порушення провадження не було проведено жодних слідчих дій (див. пункт 7; див. також пункти 10, 16 і 20 щодо інших прикладів затримок і недоліків). Хоча два транспортні засоби були знайдені та вилучені працівниками міліції завдяки зусиллям заявників, жодних дій для відшукання третього транспортного засобу, вочевидь, вжито не було. Суд вважає пасивність працівників міліції особливо вражаючою, враховуючи той факт, що пані О. ще у травні 2014 року визнала, що цей транспортний засіб досі перебував у її володінні, але відмовилася надати будь-які подробиці (див. пункт 5). Лише через два роки після цих подій щодо пані О. та її цивільного чоловіка було складено повідомлення про підозру (див. пункт 11). Стосовно приватного нотаріуса, безпосередньо причетного до незаконного привласнення майна заявників, слідчий не вважав за потрібне навіть допитати його, не кажучи вже про висунення будь-яких обвинувачень, навіть після того, як його повідомили про інші подібні епізоди (див. пункт 9). Крім того, розслідування було необґрунтовано розділене на два провадження в липні 2016 року, лише для того, щоб бути потім знову об’єднаним в одне через три роки (див. пункти 14 і 17). Суд також бере до уваги непояснену затримку у понад два з половиною роки до початку судового провадження після того, як обвинувальний акт було направлено до суду (див. пункт 17). Загалом Суд вважає, що обставини справи свідчать про надзвичайно серйозні та кричущі недоліки у проведенні кримінального провадження, що вказує на недотримання державою своїх позитивних зобов’язань за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

26.  Суд також зазначає, що заявники були зобов’язані забезпечувати зберігання двох транспортних засобів, які мали статус речових доказів у провадженні, з 30 травня 2014 року до 19 лютого 2021 року. Іншими словами, вони не мали права розпоряджатися транспортними засобами, які явно знецінювалися та втрачали ринкову вартість, протягом майже семи років. Хоча законність цього обмеження не оскаржується, Суд зазначає, що його необхідність пояснена не була. З огляду на це та враховуючи той факт, який Суд вважає достатньо встановленим, що основною причиною тривалості провадження були, головним чином, упущення органів державної влади, Суд вважає, що оскаржуваний захід був непропорційним.

27.  З огляду на наведене Суд вважає, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

28.  Вимогою про відшкодування матеріальної шкоди, заявники вимагали компенсації судових витрат, які вони сплатили в межах адміністративного провадження проти Міністерства внутрішніх справ України, не зазначивши їхнього розміру[1]. Вони також вимагали по 20 000 євро кожен в якості відшкодування моральної шкоди.

29.  Крім того, заявники спільно вимагали 3 600 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мали бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок пана Тарахкала. У зв’язку з цим вони надали договори про надання правової допомоги, підписані у листопаді 2023 року, з погодинною ставкою у розмірі 150 євро, а також акти виконаних робіт із зазначенням в них дванадцяти годин правової роботи щодо кожного із заявників. Згідно з договорами заявники були зобов’язані оплатити виконану роботу, якщо і коли Суд присудить відповідну компенсацію.

30.  Уряд заперечив проти зазначених вимог як необґрунтованих та надмірних.

31.  Суд не вбачає причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та матеріальною шкодою, яка вимагалася, тому він відхиляє цю вимогу. Однак він присуджує заявникам спільно 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

32.  Беручи до уваги наявні в нього документи та свою практику, Суд вважає за розумне присудити заявникам спільно 1 800 євро в якості компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам. На прохання заявників сума, присуджена за цим пунктом, має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок пана М. Тарахкала (див., наприклад, рішення у справі «Хлаїфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288, від 15 грудня 2016 року).

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a)  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам спільно такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i)  3 000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii)  1 800 (одна тисяча вісімсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок їхнього представника, пана М. Тарахкала;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 жовтня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Ґільберто Фелічі

(Gilberto Felici)

Голова

[1] Вони запропонували Суду ознайомитися з відповідними судовими рішеннями.