ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «НАЙДЬОНОВ ТА ВЕДУТЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF NAYDYONOV AND VEDUTENKO v. UKRAINE)
(Заява № 10479/16)
У цю версію тексту було внесено зміни 18 березня 2026 року відповідно до Правила 81 Регламенту Суду.
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
12 березня 2026 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Найдьонов та Ведутенко проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Андреас Зюнд (Andreas Zünd), Голова,
Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy),
Ваге Григорян (Vahe Grigoryan), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяву (№ 10479/16), яку 05 лютого 2016 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) двоє громадян України, пан Олексій Валерійович Найдьонов та пані Ольга Ігорівна Ведутенко (далі – заявники), 1980 та 1977 років народження відповідно, які проживають у м. Київ, та яких представляли пан М. О. Тарахкало та пані А. Козьменко, юристи, які практикують у м. Київ;
рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані Маргарита Сокоренко;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 12 лютого 2026 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРЕДМЕТ СПРАВИ
1. Справа стосується заборони на проведення зібрання поблизу Адміністрації Президента України та судових проваджень, що випливали із цього (статті 6 та 11 Конвенції).
2. Будівля Адміністрації Президента України розташована за адресою: вул. Банкова, 11, у м. Київ. Ця вулиця має три точки входу: на перехресті вулиць Банкової та Інститутської, на перехресті вулиць Банкової та Лютеранської, а також з боку площі Івана Франка.
3. На початку 2014 року на входах були встановлені паркани та контрольно-пропускні пункти.
4. У невстановлену дату прокурори порушили кримінальне провадження за фактом викрадення п’яти транспортних засобів, що належали підприємству заявників. Вважаючи вказане розслідування тривалим і неефективним, заявники подали численні скарги до різних державних органів та посадових осіб, включаючи Президента України. Згідно з твердженнями заявників вони не отримали жодної відповіді від Президента України.
5. 02 червня 2015 року заявники повідомили Київську міську державну адміністрацію про свій намір провести акцію протесту на вул. Банковій, 11, з цієї дати і до 01 серпня 2015 року. З матеріалів справи випливає, що метою зібрання було поінформувати Президента України про стверджувану неефективність розслідування та просити його про особисте втручання.
6. 02, 03 та 04 червня 2015 року заявникам дозволили пройти до вул. Банкової та провести зібрання за адресою вул. Банкова, 2. Військовослужбовці Управління державної охорони України (далі – УДОУ) розташувалися між заявниками та будівлею Адміністрації Президента України і не дозволяли їм наблизитися до неї.
7. 05 та 06 червня 2015 року військовослужбовці УДОУ не дозволяли заявникам пройти до вул. Банкової.
8. 08 червня 2015 року заявники звернулися з позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва, вимагаючи суд зобов’язати працівників міліції, УДОУ та Адміністрацію Президента України припинити перешкоджати реалізації їхнього права на свободу зібрань.
9. 17 червня 2015 року суд ухвалив постанову у справі заявників, зобов’язавши УДОУ «усунути обмеження у реалізації прав заявників на мирні зібрання біля будівлі Адміністрації Президента України (вул. Банкова, 11, м. Київ), з урахуванням статей 1 та 9 Закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб». У тексті постанови суд також процитував інші положення цього Закону України.
10. Суд зазначив, що з наданого заявниками відеозапису можна було побачити, що вони проводили зібрання «на певній відстані» від будівлі Адміністрації Президента України і що був виставлений «кордон [з військовослужбовців УДОУ між ними та будівлею]»[1]. Таким чином, суд дійшов висновку, що право заявників на проведення зібрань біля будівлі адміністрації було обмежене. У суді УДОУ зазначило, що заявникам не дозволили наближатися до будівлі Адміністрації Президента України, оскільки у відповідні дати там перебували іноземні делегації. Однак суд зазначив, що жодних задокументованих доказів цих візитів надано не було.
11. 18 червня 2015 року заявники повідомили Київську міську державну адміністрацію про намір продовжити акцію протесту до 31 грудня 2015 року.
12. Згідно з твердженнями заявників, попри постанову суду від 17 червня 2015 року, військовослужбовці УДОУ продовжували перешкоджати їхнім спробам пройти на вул. Банкову та провести зібрання перед будівлею Адміністрації Президента України. 19 червня 2015 року заявники подали скаргу прокурорам на невиконання УДОУ постанови суду від 17 червня 2015 року. Було порушено провадження, яке 27 липня 2017 року закрили у зв’язку з відсутністю corpus delicti. Цю постанову оскаржено не було.
13. УДОУ двічі зверталося до суду з проханням роз’яснити постанову від 17 червня 2015 року. Проте суд відмовляв у цьому 25 та 26 червня 2015 року відповідно, зазначивши, що постанова була достатньо зрозумілою.
14. 26 червня 2015 року окремою ухвалою суд за власною ініціативою вирішив питання про встановлення способу і порядку виконання постанови від 17 червня 2015 року. Суд зазначив, що ця ухвала була постановлена «у відкритому судовому засіданні», що відбулося того дня. Проте у вступній частині ухвали не згадуються особи, присутні у засіданні. Заявники повідомили Суд, що вони не були повідомлені про засідання заздалегідь і не були під час нього присутні.
15. Суд зазначив, що «під час судового засідання 26 червня 2015 року суд не побачив принципових розбіжностей сторін відносно місця проведення мирних зібрань [запланованих заявниками]» і, зокрема, заявники вказали про свій намір провести зібрання на вул. Банковій, 11, «біля паркану».
16. Суд вказав, що УДОУ повідомило про розташування паркану на перехресті вулиць Банкової та Лютеранської, біля пропускного пункту на вулицю Банкову з боку площі Івана Франка та на перехресті вулиць Банкової та Інститутської. Таким чином, суд витлумачив постанову від 17 червня 2015 року як таку, що дозволяла заявникам проводити зібрання біля паркану, розташованого біля цих контрольно-пропускних пунктів.
17. У Суді заявники зазначили, що вони послідовно повідомляли органам державної влади про свій намір провести зібрання саме за адресою вул. Банкова, 11, і не згадували, що мали намір проводити його «біля паркану». У наданих Суду сторонами документах, включаючи повідомлення заявників до Київської міської державної адміністрації (див. пункт 5), зазначалося, що вони мали намір провести зібрання за адресою вул. Банкова, 11. Відповідні паркани не згадувалися. Згідно з твердженнями заявників відповідні паркани були розташовані на відстані від 122 до 327 метрів від головного входу до Адміністрації Президента України за адресою вул. Банкова, 11.
18. Апеляційна і касаційна скарги заявників на ухвалу від 26 червня 2015 року були залишені без задоволення, а Вищий адміністративний суд України постановив остаточну ухвалу 05 серпня 2015 року.
19. У листопаді та грудні 2015 року заявники намагалися провести зібрання за адресою вул. Банкова, 11, але військовослужбовці УДОУ не пропустили їх далі контрольно-пропускних пунктів.
20. Стаття 1 Закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» (далі – Закон України «Про державну охорону») передбачає, що державна охорона органів державної влади та посадових осіб України – це система організаційно-правових та інших заходів, які здійснюються державними органами з метою забезпечення нормального функціонування цих органів.
21. Стаття 5 Закону України «Про державну охорону» передбачає, що Управління державної охорони України забезпечує безпеку Президента України в місцях його постійного і тимчасового перебування. Стаття 9 вимагає здійснення державної охорони щодо будинків, де працює Президент України, транспортних засобів, що перебувають в його користуванні, важливих державних об’єктів та прилеглих до них територій, визначених Президентом України.
22. Відповідно до статті 18 Закону України «Про державну охорону» для забезпечення такої охорони військовослужбовці УДОУ мають право вимагати від осіб додержання безпекових заходів, встановлених на об’єктах, щодо яких здійснюється державна охорона. Спільно з відповідними підрозділами міліції вони також мають право обмежувати або забороняти під час здійснення охоронних заходів рух транспортних засобів та пішоходів на вулицях і дорогах під час проїзду Президента України та під час візитів глав іноземних держав, парламентів і урядів та інших іноземних делегацій. Вони також мають право не допускати осіб на окремі ділянки та вимагати від них залишити такі місця.
23. Відповідно до статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України суд може за власною ініціативою встановити у виняткових випадках порядок виконання судового рішення «за наявності обставин, що ускладнюють виконання [такого] рішення».
ОЦІНКА СУДУ СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ Юридична визначеність24. Заявники скаржилися, посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, що ухвала від 26 червня 2015 року змінила суть постанови від 17 червня 2015 року, і було порушено вимогу юридичної визначеності.
25. Уряд зазначив, що ця скарга мала характер скарги до «четвертої інстанції» і ухвала суду ґрунтувалася на законодавстві. Крім того, Уряд стверджував, що формулювання «усунути обмеження у реалізації прав заявників на мирні зібрання біля будівлі Адміністрації Президента України (вул. Банкова, 11, м. Київ), з урахуванням статей 1 та 9 Закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб»», використане в постанові від 17 червня 2015 року, не означало, що заявники мали право на необмежений доступ до будівлі Адміністрації Президента України. Таким чином, ухвала від 26 червня 2015 року не змінила суті постанови від 17 червня 2015 року, а лише встановила порядок її виконання згідно зі статтею 263 Кодексу адміністративного судочинства України.
26. Заявники підтримали свої скарги.
27. Суд зазначає, що скарги заявників стосуються принципу юридичної визначеності, який гарантується пунктом 1 статті 6 Конвенції, а не того, чи була оцінка доказів національними судами свавільною або явно необґрунтованою. Тому вони не можуть вважатися скаргами до «четвертої інстанції». На цій підставі заперечення Уряду має бути відхилене. Скарги заявників не є ані явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
28. Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд повинно тлумачитися у контексті принципу верховенства права. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності (див. рішення у справі «Окяй та інші проти Туреччини» (Okyay and Others v. Turkey), заява № 36220/97, пункт 73, ЄСПЛ 2005-VII), який вимагає, inter alia, що коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не повинно ставитися під сумнів (див. рішення у справах «Брумареску проти Румунії» [ВП] (Brumărescu v. Romania) [GC], заява № 28342/95, пункт 61, ЄСПЛ 1999-VII та «Агрокомплекс проти України» (Agrokompleks v. Ukraine), заява № 23465/03, пункт 148, від 06 жовтня 2011 року).
29. Суд зауважує, що УДОУ не було позбавлене можливості оскаржити постанову від 17 червня 2015 року. Проте воно не скористалося цією можливістю.
30. Суд зауважує, що в ухвалі про встановлення способу і порядку виконання постанови від 17 червня 2015 року Окружний адміністративний суд міста Києва встановив, що заявники мали намір провести своє зібрання «біля паркану» (див. пункт 15). Підстави, на яких суд ґрунтував цей висновок, залишаються незрозумілими, оскільки згаданий паркан не згадувався в документах, наданих Суду сторонами (див. пункт 17). У зв’язку з цим Суд зауважує, що у вступній частині ухвали від 26 червня 2015 року не зазначено про присутність заявників у судовому засіданні, і це підтримує твердження заявників про те, що воно було проведено за їхньої відсутності, а тому вони не могли надати жодних усних доводів стосовно проведення зібрання саме біля паркану.
31. Суд визнає, що згідно зі статтею 263 Кодексу адміністративного судочинства України національний суд має право за власною ініціативою встановлювати порядок виконання рішення. Він також погоджується, що в постанові від 17 червня 2015 року суд ухвалив, що право заявників на проведення зібрання на вул. Банковій, 11, підлягало обмеженням, встановленим Законом України «Про державну охорону».
32. На думку Суду, існує різниця між проведенням зібрання за адресою вул. Банкова, 11, та його проведенням біля паркану, розташованого на відстані понад 100 метрів від цієї адреси. З тексту постанови від 17 червня 2015 року не можна дійти висновку, що заявникам було дозволено проводити зібрання лише біля паркану. Це обмеження було згодом запроваджене ухвалою від 26 червня 2015 року.
33. З огляду на зазначене Суд вважає, що своєю ухвалою від 26 червня 2015 року Окружний адміністративний суд міста Києва за власною ініціативою змінив суть постанови від 17 червня 2015 року. Таким чином, він порушив принцип юридичної визначеності. Суди вищих інстанцій не виправили зазначене після апеляційної і касаційної скарги заявників. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
Інші скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції34. Заявники скаржилися, що провадження в Окружному адміністративному суді міста Києва не було змагальним, оскільки вони не були присутні у засіданні від 26 червня 2015 року і не могли представити свої аргументи. Вони також скаржилися, що суд порушив вимогу щодо безсторонності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки не мав права встановлювати порядок виконання рішення за власною ініціативою і для цього не було вагомих підстав. Враховуючи факти справи, зауваження сторін та свої наведені висновки, Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання за пунктом 1 статті 6 Конвенції, порушені у цій справі, і немає потреби розглядати решту скарг за цим положенням (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 11 КОНВЕНЦІЇ35. Заявники скаржилися, що своєю ухвалою від 26 червня 2015 року Окружний адміністративний суд міста Києва встановив протиправне та невиправдане обмеження їхнього права на свободу зібрань. Вони стверджували, що в ухвалі від 26 червня 2015 року суд не послався на жодну із законних цілей, перелічених у статті 11 Конвенції, що їхнє зібрання було мирним і не було нагальної суспільної потреби для виправдання такого обмеження. Заявники також скаржилися, що 02, 03 та 04 червня 2015 року їхнє право за статтею 11 Конвенції було обмежене під час проведення акцій протесту на вул. Банковій, оскільки їм не дозволили наблизитися до будівлі на вул. Банковій, 11 (див. пункт 6), через те, що декілька військовослужбовців УДОУ стали між заявниками та будівлею Адміністрації Президента України.
36. Уряд стверджував, що обмеження, накладені на право заявників, не були несумісними зі статтею 11 Конвенції і до них не було застосовано жодних каральних заходів. Спочатку заявникам було дозволено проводити зібрання на вул. Банковій, і лише пізніше їхнє право на це було обмежено, оскільки посадові особи УДОУ попросили їх відійти на певну відстань від будівлі Адміністрації Президента України. Уряд стверджував, що це обмеження встановлювалося законом та було виправданим з огляду на соціально-політичну ситуацію в Україні після подій 2014 року. Уряд також зазначив, що Закон України «Про державну охорону» наділяв УДОУ повноваженнями вводити обмеження на рух транспортних засобів і пішоходів поблизу будівлі Адміністрації Президента України.
37. Заявники підтримали свої скарги.
38. Суд повторює, що право на свободу зібрань не є абсолютним; воно може підлягати обмеженням згідно з пунктом 2 статті 11 Конвенції. Втручання у реалізацію цього права не обов’язково може становити сувору юридичну чи de facto заборону, але може полягати в застосуванні різних інших заходів органами державної влади (див. рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» [ВП] (Kudrevičius and Others v. Lithuania) [GC], заява № 37553/05, пункт 100, ЄСПЛ 2015). Дії, що становлять втручання, повинні охоплювати будь-які обмежувальні заходи, вжиті проти заявника у зв’язку з його поведінкою стосовно вираження поглядів (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Півкіна та інші проти Росії» (Pivkina and Others v. Russia), заява № 2134/23 та 6 інших заяв, пункт 76, від 06 червня 2023 року).
39. Суд погоджується, що події, на які скаржилися заявники, становили обмеження їхнього права на свободу мирних зібрань, гарантованого статтею 11 Конвенції. Він також визнає, що втручання було встановлено законом, зокрема Законом України «Про державну охорону», і переслідувало законну мету запобігання заворушенням чи злочинам. Проте Суд вважає, що відповідне обмеження не було непропорційним цій меті, враховуючи той факт, що заявники декілька разів мали змогу публічно висловити свої погляди, провівши зібрання 02, 03 та 04 червня 2015 року на вул. Банковій, 2, поблизу Адміністрації Президента України (див. пункт 6). Суд зазначає у зв’язку з цим, що зібрання заявників мали на меті змусити Президента України особисто втрутитися в кримінальне провадження щодо їхніх викрадених транспортних засобів, хід якого вони вважали занадто повільним. Суд зауважує, що хоча громадськість, безперечно, зацікавлена у належному проведенні розслідувань злочинів, конкретна тема зібрання заявників мала обмежений суспільний інтерес.
40. З цього випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ41. Перший заявник вимагав 40 000 євро, а друга заявниця вимагала 35 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Вони спільно вимагали 5 100 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу за представництво їхніх інтересів у Суді. Заявники просили сплатити цю суму безпосередньо на банківський рахунок їхнього захисника, пана Тарахкала[2].
42. Уряд заперечив проти цих вимог.
43. Суд присуджує кожному заявнику по 900 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
44. Враховуючи наявні у нього документи, Суд вважає за розумне присудити кожному заявнику по 500 євро, які охоплюють витрати на правову допомогу за представництво їхніх інтересів у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, які мають бути сплачені безпосередньо на рахунок захисника заявників, пана Тарахкала[3].
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО Оголошує прийнятними скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо принципу юридичної визначеності, а скарги за статтею 11 Конвенції – неприйнятними; Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо принципу юридичної визначеності; Постановляє, що немає потреби розглядати питання прийнятності та суть решти скарг заявників за пунктом 1 статті 6 Конвенції; Постановляє, що: упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити кожному заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу: 900 (дев’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; 500 (п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на рахунок захисника заявників, пана Тарахкала»[4]; із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти; Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 березня 2026 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Андреас Зюнд
(Andreas Zünd)
Голова
[1] Відеозапис Суду наданий не був.
[2] Виправлено 18 березня 2026 року: було додано «Заявники просили сплатити цю суму безпосередньо на банківський рахунок їхнього захисника, пана Тарахкала».
[3] Виправлено 18 березня 2026 року: було додано «(…), які мають бути сплачені безпосередньо на рахунок захисника заявників, пана Тарахкала».
[4] Виправлено 18 березня 2026 року: було додано «(…), які мають бути сплачені безпосередньо на рахунок захисника заявників, пана Тарахкала».