© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2016. Цей переклад було замовлено за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Переклад не є обов’язковим для Суду. Для додаткової інформації дивіться повний текст копірайту наприкінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2016. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2016. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ПЕРША СЕКЦІЯ
СПРАВА “НАЗАРЄНКО ПРОТИ РОСІЇ”
(Заява № 39438/13)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
16 липня 2015 року
ОСТАТОЧНЕ РІШЕННЯ
16/10/2015
Це рішення стало остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. У його тексті можливі редакційні правки.
У справі “Назарєнко проти Росії” [Nazarenko v. Russia],
Європейський суд з прав людини (Перша секція), засідаючи Палатою, у такому складі:
Ізабель Берро (Isabelle Berro), Голова,
Елізабет Штайнер (Elisabeth Steiner),
Ханлар Гаджієв (Khanlar Hajiyev),
Мір’яна Лазарова Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),
Джулія Лаффранк (Julia Laffranque),
Ксенія Турковіч (Ksenija Turković),
Дмітрій Дєдов (Dmitry Dedov), судді,
та Сорен Нільсен (Søren Nielsen), секретар секції,
після обговорення в закритому засіданні 23 червня 2015 року,
виносить таке рішення, яке було прийнято в зазначену дату:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 39438/13) проти Російської Федерації, яка була подана до Суду 15 травня 2013 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (“Конвенція”) громадянином Росії паном Анатолієм Сєргєєвічем Назарєнко (“заявник”).
2. Уряд Росії (“Уряд”) представляв пан Г. Матюшкін, Представник Російської Федерації в Європейському суді з прав людини.
3. Заявник стверджував, зокрема, що припинення його батьківських прав позбавило його права на спілкування з його донькою або на подання цивільного позову на захист своїх прав і що він не був поінформований про дату апеляційного слухання.
4. П’ятнадцятого жовтня 2013 року зазначені скарги були повідомлені Уряду, а решта заяви була визнана неприйнятною. Було також вирішено застосувати правило 41 Регламенту Суду та надати заяві пріоритет.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився в 1965 році та проживає в Улан-Уде.
6. У 2007 році дружина заявника Н. народила доньку А.
7. У 2010 році заявник та Н. розлучилися.
8. Вісімнадцятого січня 2011 року Октябрьський районний орган опіки та піклування (далі “орган опіки”) таким чином визначив порядок проживання А.: по парних тижнях – із заявником, по непарних – з її матір’ю Н. У січні, червні, липні та серпні А. повинна була жити із заявником упродовж одного тижня на місяць на його вибір.
A. Події, що передували позбавленню батьківських прав
9. Двадцять другого березня 2011 року заявник виявив кілька синців на тілі А. Підозрюючи, що її побив та сексуально домагався новий партнер Н., він відмовився повернути А. до Н.
10. Упродовж наступного року А. жила із заявником та її бабусею по лінії батька. Кілька разів заявник дозволяв Н. відвідувати А. в його присутності.
11. Двадцять п’ятого березня 2011 року заявник подав скаргу до поліції та до Октябрьського районного слідчого комітету про те, що його доньку побив та сексуально домагався партнер Н. Слідчий комітет розпочав попередню перевірку.
12. Заявник та Н. обидва звернулися до Октябрьського районного суду Улан-Уде для отримання рішення про проживання А. з ними.
13. Двадцять п’ятого квітня 2011 року А. допитав слідчий за допомогою психолога в межах попередньої перевірки заяви про злочин. А. зазначила, що вона хотіла жити разом із заявником, бо він був добрий, а її мати та новий партнер матері погано з нею поводилися. Слідчий за допомогою психолога допитав її ще раз 27 червня та 3 серпня 2011 року і вона підтвердила свої заяви.
14. Дев’ятнадцятого травня 2011 року Октябрьський районний суд задовольнив клопотання Н. про проживання доньки з нею та відхилив таке ж клопотання заявника. Суд встановив, що на той момент обидва батьки рівною мірою брали участь у вихованні А. Вони обидва мали достатні фінансові засоби, а їхні умови для життя були однаково задовільними. Проте, враховуючи стать та вік А., для неї було краще виховуватися її матір’ю. Дитину у віці до 12 років можна відлучити від матері лише у виняткових обставинах. У цій справі таких обставин встановлено не було. Н. була працевлаштована та мала достатній дохід. Були відсутні докази недбальства або поганого поводження з її боку. А. могла отримати синьці внаслідок падіння або в грі, вони були недостатніми для доведення жорстокого поводження. Кримінальне розслідування підозри в жорстокому поводженні все ще тривало. Висновок призначеного судом експерта-психолога про те, що А. була емоційно ближчою до свого батька та бабусі по лінії батька, ніж до своєї матері, не міг враховуватися за відсутності встановлених фактів поганого поводження з боку матері. Тому інтересам А. найкраще відповідало проживання з її матір’ю.
15. Двадцятого травня 2011 року орган опіки відзначив, що А. хотіла жити із своїм батьком. Обстеження квартири заявника виявило, що заявник створив всі умови для нормального розвитку А. Тому орган опіки вирішив, що А. повинна була проживати із заявником.
16. Двадцять другого червня 2011 року Верховний Суд Республіки Бурятія залишив в силі рішення суду від 19 травня 2011 після розгляду апеляції. Він постановив, що всупереч встановленій законом процедурі районний суд не розглянув висновки та позицію органу опіки. Таким чином, районний суд вчинив серйозне порушення процесуальних правил. Проте, з огляду на те, що висновок органу опіки був рекомендаційним, а не обов’язковим для суду, неврахування позиції органу опіки не вимагало перегляду рішення суду, яке було правильним по суті.
17. Тридцятого червня 2011 року Октябрьський районний слідчий комітет відкрив кримінальне провадження щодо стверджуваного поганого поводження та розбещення А.
18. Оскільки заявник продовжував утримувати в себе А., Н. звернулася до Октябрьського районного суду за приписом про повернення заявником А. до неї.
19. Двадцять дев’ятого листопада 2011 року Октябрьський районний суд задовольнив клопотання Н. Він постановив, що заявник відмовлявся виконувати рішення суду від 19 травня 2011 року, яке було підтверджено в апеляції. Суд постановив, що згідно із зазначеним рішенням заявник повинен був повернути А. до Н. 30 січня 2012 року Верховний Суд Республіки Бурятія залишив це рішення в силі після розгляду апеляції.
20. У невизначену дату заявник вдруге звернувся до Октябрьського районного суду з клопотанням про проживання А. з ним та проханням обмежити батьківські права Н.
21. Двадцять третього січня 2012 року Октябрьський районний суд відхилив це клопотання та підтвердив своє попереднє рішення про те, що А. повинна жити із своєю матір’ю, вказавши на ті ж причини, що й в рішенні від 19 травня 2011 року. Суд не знайшов підстав для обмеження батьківських прав Н. стосовно А. 2 квітня 2012 року Верховний Суд Республіки Бурятія залишив це рішення в силі після розгляду апеляції.
22. Тринадцятого березня 2012 року Н. викрала А. у заявника. З того часу вона не дозволяла йому бачити свою доньку.
23. Двадцятого березня 2012 року А. знову допитав слідчий, за допомогою психолога. Вона сказала, що їй подобається жити з її матір’ю і що її матір добре з нею поводиться.
24. Двадцять третього квітня 2012 року А. оглянула група психологів, призначених слідчим в рамках кримінального провадження. Вони дійшли висновку, що А. не мала розумової відсталості чи інших психічних порушень. Проте, через її вік, рівень розвитку та її сприйнятливість до зовнішнього впливу, вона не могла надати надійні свідчення щодо своїх відносин з матір’ю, батьком чи новим партнером матері.
25. Тридцятого квітня 2013 року Октябрьський районний слідчий комітет припинив кримінальне провадження, вирішивши, що були відсутні докази жорстокого поводження або сексуального насильства. Синьці могли бути завдані падінням. Відповідно до думки експертів, заяви А. про те, що партнер її матері погано з нею поводився, були ненадійні. Свідки не могли надати жодної інформації, яка підтверджувала б підозри заявника щодо жорстокого поводження з дитиною.
B. Позбавлення батьківських прав та подальші події
26. Заявник втретє звернувся до Октябрьського районного суду з клопотанням про видання наказу про проживання А. з ним. Він також просив позбавити Н. батьківських прав стосовно А.
27. Під час зазначеного провадження, Н. подала заяву до Октябрьського районного суду, у якій вона оспорювала батьківство заявника стосовно А. та просила вилучити його ім’я із свідоцтва про народження А., а також змінити прізвище і по батькові А.
28. Двадцять третього липня 2012 року тест ДНК на батьківство встановив, що заявник не був біологічним батьком А.
29. Вісімнадцятого вересня 2012 року Октябрьський районний суд задовольнив клопотання Н. Він постановив, що заявник не був біологічним батьком А. та позбавив його батьківських прав щодо неї. Він постановив вилучити із свідоцтва про народження А. ім’я заявника та змінити прізвище і по батькові А. на прізвище та по батькові, які не були пов’язані із заявником. 19 листопада 2012 року Верховний Суд Республіки Бурятія, розглянувши апеляцію, залишив це рішення в силі.
30. Шістнадцятого січня 2013 року Октябрьський районний суд припинив провадження за клопотанням заявника про видання наказу про проживання А. з ним та про позбавлення Н. батьківських прав стосовно А. Суд постановив, що заявник не був біологічним батьком А. і тому за національним законодавством він не мав права подати цивільний позов стосовно батьківських прав щодо А. або щодо проживання А. Заявник не брав участі у слуханні, оскільки він хворів.
31. Двадцять сьомого лютого 2013 року Верховний Суд Республіки Бурятія залишив це рішення суду в силі. Як зазначає заявник, його не було повідомлено про дату слухання. Його також не було поінформовано про рішення апеляційного суду до 12 березня 2013 року.
32. Тридцять першого травня 2013 року суддя Верховного Суду Республіки Бурятія відмовив заявнику в направленні його касаційної скарги до Президії цього суду на розгляд, вирішивши, що були відсутні істотні порушення матеріального або процесуального права, які вплинули на результат судового розгляду. Він зазначив, зокрема, що в матеріалах справи був доказ того, що заявнику був направлений лист 7 лютого 2013 року з інформацією про дату апеляційного слухання. Інформація про дату слухання також була оприлюднена на офіційному веб-сайті суду. Таким чином, заявника було належним чином повідомлено про дату апеляційного слухання.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО
33. Сімейний кодекс передбачає, що батьки діють від імені дітей і виступають на захист їх прав та інтересів у відносинах з будь-якими фізичними та юридичними особами. Вони є законними представниками дитини в суді, без спеціальних повноважень (пункт 1 статті 64).
34. У випадку роздільного проживання батьків, місце проживання дитини визначається за згодою батьків. За відсутності такої згоди, місце проживання дитини вирішується судом, виходячи з найкращих інтересів дитини і з урахуванням думки дитини. При цьому суд враховує прихильність дитини до кожного з батьків, братів і сестер, відносини, що існують між кожним з батьків і дитиною, вік дитини, моральні й інші особисті якості батьків, можливості кожного з них для створення дитині умов для виховання та розвитку (такі як рід діяльності, режим роботи батьків, їх матеріальне та сімейне становище тощо) (пункт 3 статті 65).
35. Батько чи мати, що проживає окремо від дитини, має право на спілкування з дитиною, участь у її вихованні і вирішенні питань стосовно отримання дитиною освіти. Той з батьків, з ким проживає дитина, не повинен перешкоджати спілкуванню дитини з іншим із батьків, якщо таке спілкування не завдає шкоди фізичному або психічному здоров’ю дитини, її моральному розвитку (пункт 1 статті 66).
36. Дитина має право на спілкування з обома батьками, дідусем, бабусею, братами, сестрами та іншими родичами. Розірвання шлюбу батьків, визнання його недійсним або роздільне проживання батьків не впливають на права дитини. Зокрема, у разі роздільного проживання батьків, дитина має право на спілкування з кожним із них (пункт 1 статті 55).
37. Дідусь, бабуся, брати, сестри та інші родичі мають право на спілкування з дитиною. У разі відмови батьків (або одного з них) від надання близьким родичам дитини можливості спілкуватися з нею, орган опіки може зобов’язати батьків не перешкоджати спілкуванню дитини з відповідним родичем. Якщо батьки не виконують наказ органу опіки, відповідний близький родич дитини або орган опіки мають право звернутися до суду з позовом про усунення перешкод для спілкування з дитиною. Суд приймає рішення виходячи з інтересів дитини та з урахуванням думки дитини. У разі невиконання батьками рішення суду щодо спілкування дитини, вони можуть бути притягнені до відповідальності відповідно до закону (стаття 67).
38. Суд може позбавити одного з батьків батьківських прав за заявою іншого з батьків, опікуна, прокурора або соціальних служб, якщо, серед інших підстав, один з батьків жорстоко поводиться з дитиною, вчиняючи фізичне чи психічне насильство над нею або зазіхаючи на її статеву недоторканність (стаття 69 та пункт 1 статті 70).
39. Суд може обмежити батьківські права одного з батьків та відібрати дитину в одного з батьків в інтересах дитини за заявою близького родича, соціальних служб, освітніх установ або прокурора. Батьківські права можуть бути обмежені у випадку, якщо один з батьків становить загрозу для дитини (стаття 73).
40. Материнство або батьківство дитини можуть бути оспорені в судовому порядку особою, яка записана в якості батька або матері дитини в її свідоцтві про народження, біологічним батьком або матір’ю дитини, самою дитиною після досягнення нею повноліття, опікуном дитини або опікуном одного з батьків, якщо він (вона) визнаний судом недієздатним (пункт 1 статті 52).
III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ ТА ПОРІВНЯЛЬНІ МАТЕРІАЛИ
A. Документи ООН
41. Стаття 3 Конвенції про права дитини, яка була ухвалена в 1989 році Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікована Росією в 1990 році, передбачає таке:
“1. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
2. Держави-учасниці зобов’язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її добробуту, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів ...”
42. Стаття 9 Конвенції передбачає:
“1. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи – під наглядом судів – визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке рішення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини ...
3. Держави-учасниці дотримуються права дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини ...”
43. У своєму Загальному коментарі № 14 (2013) щодо права дитини на приділення першочергової уваги якнайкращому забезпеченню її інтересів (пункт 1 статті 3), ухваленому 29 травня 2013 року (CRC/C/GC/14), Комітет з прав дитини ООН зазначив, зокрема, таке:
“13. Усі держави-учасниці зобов’язані дотримуватися і здійснювати право дитини на те, щоб її найкращі інтереси оцінювалися і приймалися до уваги в першочерговому порядку, а також вживати всі необхідні продумані конкретні заходи, спрямовані на здійснення цього права в повному обсязі.
14. Пункт 1 статті 3 є рамковим положенням, з якого випливають три різних види зобов’язань держав-учасниць:
a) зобов’язання забезпечити належну інтеграцію та послідовне застосування принципу найкращих інтересів дитини при здійсненні будь-яких дій державною установою, особливо будь-яких імплементаційних заходів, адміністративного і судового провадження, які прямо чи опосередковано впливають на дітей;
b) зобов’язання забезпечити те, щоб при прийнятті будь-яких судових та адміністративних рішень, а також при формуванні політики і законодавчих заходів стосовно дітей був продемонстрований факт приділення першочергової уваги якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Це включає опис того, яким чином було вивчено і оцінено найкращі інтереси і яка вага була їм надана при ухваленні рішення ...
15. З тим, щоб забезпечити виконання цих зобов’язань, державам-учасницям слід вжити низку імплементаційних заходів відповідно до статей 4 і 42, а також пункту 6 статті 44 Конвенції, та забезпечити, щоб найкращим інтересам дитини надавалася першочергова увага у всіх діях, включаючи:
a) перегляд з внесенням, за необхідності, змін у національне законодавства та інші джерела права з метою інкорпорування в них пункту 1 статті 3 та забезпечення відображення і виконання вимоги про врахування найкращих інтересів дитини у всіх національних законодавчих актах і нормах, провінційних або територіальних законодавчих актах, правилах, що регулюють діяльність приватних або державних установах, які надають послуги або чия діяльність впливає на дітей, а також у судових та адміністративних процедурах на будь-якому рівні – як стосовно матеріального права, так і правил процедури ...
c) створення механізмів і процедур подання та розгляду скарг, відновлення прав або отримання відшкодування в цілях повної реалізації права дитини на належну інтеграцію та послідовне застосування принципу її найкращих інтересів в усіх імплементаційних заходах, адміністративній і судовій процедурах, які мають відношення або впливають на дитину ...
29. У цивільних справах дитина може захищати свої інтереси самостійно або через свого представника у зв’язку із справами щодо батьківства, жорстокого поводження або позбавлення турботи, возз’єднання сім’ї, місця проживання тощо. Дитини може стосуватися судове провадження, наприклад, у зв’язку з процедурою усиновлення або розлучення, рішеннями, що стосуються опіки, місця проживання, підтримання контактів або інших питань, які мають важливе значення для життя і розвитку дитини, а також провадження у справах про жорстоке поводження або позбавлення турботи. Суди повинні забезпечувати врахування найкращих інтересів дитини у будь-яких подібних ситуаціях і при прийнятті усіх подібних рішень як процедурного, так і змістовного характеру, і повинні наочно продемонструвати, що це було зроблено ...
36. Першочергова увага якнайкращому забезпеченню інтересів дитини повинна приділятися при прийнятті будь-яких імплементаційних заходів. Використання дієслова “повинна” покладає на держави сильний юридичний обов’язок і означає, що держави не мають права на свій розсуд визначати, чи слід в першочерговому порядку проводити оцінку найкращих інтересів дитини і надавати їм належну вагу при здійсненні будь-яких дій ...
60. Важливими складовими системи захисту дітей є заходи із запобігання розділенню сім’ї та збереження єдності родини; в їх основі лежить право, передбачене в пункті 1 статті 9, яке вимагає те, "щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли [...] таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини". Крім того, дитина, яка розлучається з одним чи обома батьками, має право "підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадку, коли це суперечить інтересам дитини" (пункт 3 статті 9). Це положення поширюється також на будь-яку особу, що володіє правами опіки, на визначених за законом або в силу звичаю основних піклувальників, на прийомних батьків та осіб, з якими у дитини склалися міцні особисті стосунки ...”
B. Порівняльні правові матеріали
44. Стаття 371-4 Цивільного кодексу Франції передбачає, що якщо цього вимагають інтереси дитини суддя у сімейних справах визначає порядок відносин між дитиною та іншою особою, родичем чи ні, яка стабільно проживала з дитиною та одним з її батьків, брала участь в освіті дитини, щоденному піклуванні чи надавала житло та має стійкий емоційний зв’язок з нею.
45. Стаття 1685 Цивільного кодексу Німеччини передбачає, що будь-яка особа, з якою дитина має тісний зв’язок, може претендувати на право підтримувати контакт, якщо вона має чи мала реальну відповідальність за дитину (через соціальні та сімейні відносини) і якщо це відповідає найкращим інтересам дитини. Загалом припускається, що особа мала реальну відповідальність, якщо вона проживала тривалий час у домашніх умовах разом з дитиною.
46. Стаття 10 Акта про дітей Великобританії 1989 року передбачає, що претендувати на право підтримувати контакт може будь-яка сторона шлюбу (триваючого чи ні) по відношенню до якої дитина є дитиною родини, один з прийомних батьків чи будь-який родич, з яким дитина проживала упродовж принаймні одного року перед поданням заяви, або будь-яка особа, з якою дитина проживала упродовж принаймні трьох років.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
47. Заявник скаржився на те, що припинення його батьківських прав позбавило його права підтримувати контакти з його донькою та захищати її інтереси в суді. Він посилався на статтю 8 Конвенції, яка передбачає таке:
“1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”
A. Прийнятність
48. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту (а) пункту 3 статті 35 Конвенції. Він далі відзначає, що заява не є неприйнятною з інших підстав. Тому її слід визнати прийнятною.
B. Суть
1. Подання сторін
49. Уряд стверджував, що тест ДНК встановив, що заявник не був біологічним батьком А. Тест був проведений відповідно до процедури, передбаченої законом, і російські суди визнали його прийнятним та надійним доказом, що становив достатню основу для рішення про припинення батьківських прав заявника стосовно А. Не було підстав ставити під сумнів точність тесту ДНК.
50. Уряд стверджував, що позбавлення батьківських прав відповідало Конвенції, якщо було доведено, що “законний” батько дитини не був її біологічним батьком. Відповідно до практики Суду, повага до сімейного життя вимагала, щоб біологічні та соціальні факти переважали над юридичною презумпцією батьківства (див. рішення у справі Kroon and Others v. the Netherlands, 27 жовтня 1994 року, параграф 40, Series A no. 297‑C; та рішення у справі Shofman v. Russia, заява № 74826/01, параграф 44, 24 листопада 2005 року). Крім того, рішення про позбавлення заявника батьківських прав щодо А. мало основу в національному законодавстві, а саме статтю 52 Сімейного кодексу (див. параграф 40 вище), яка не встановлювала жодних часових обмежень для подання позову про оспорювання батьківства дитини.
51. Уряд далі стверджував, що за російським законодавством лише близькі родичі – батьки, бабусі і дідусі, прадіди, прабаби, брати, сестри, дядьки, тітки і двоюрідні брати – мали право підтримувати контакт з дитиною (див. параграф 37 вище). Оскільки батьківські права заявника стосовно А. були припинені, він не мав права за національним законодавством підтримувати з нею контакт. Уряд відзначив у цьому зв’язку, що заявник ніколи не звертався до суду для отримання рішення про його спілкування з дитиною. У будь-якому разі, з огляду на конфлікт між заявником та матір’ю А., надання заявнику прав спілкування з дитиною не відповідало б її найкращим інтересам (Уряд посилався на рішення щодо прийнятності у справі Nekvedavicius v. Germany, заява № 46165/99, 19 червня 2003 року).
52. Уряд також стверджував, що заявник не мав права за національним законодавством подати заяву до суду про позбавлення матері А. батьківських прав. Російське законодавство передбачало, що лише один з батьків, опікун, прокурор або соціальні служби могли подати клопотання про такий наказ суду (див. параграф 38 вище). Тому рішення національних судів припинити провадження було законним.
53. Нарешті Уряд стверджував, що в усіх своїх рішеннях національні суди керувалися найкращими інтересами А. Зокрема, вони вирішили, що це було в найкращому інтересі А., щоб вона виховувалася її матір’ю.
54. Заявник наполягав на своїх вимогах.
2. Оцінка Суду
55. Суд повинен спочатку дослідити, чи існували відносини, які становили б приватне або сімейне життя між заявником та А. у розумінні статті 8 Конвенції.
56. Суд наголошує, що поняття “сімейне життя” за статтею 8 Конвенції не обмежується відносинами на основі шлюбу і може включати інші де-факто “родинні” зв’язки (див. рішення у справі Anayo v. Germany, заява № 20578/07, параграф 55, 21 грудня 2010 року, з наступними посиланнями). Існування чи відсутність “сімейного життя” в цілях статті 8, по суті, є питанням факту, що залежить від існування на практиці тісних особистих зв’язків (див. рішення у справі K. and T. v. Finland [GC], заява № 25702/94, параграф 150, ECHR 2001‑VII). Хоча, як правило, спільне проживання може бути вимогою для таких відносин, у виняткових випадках інші чинники також можуть вказувати, що відносини мають достатню постійність, щоб створити де-факто “родинні зв’язки” (див. цитоване вище рішення у справі Kroon and Others v. the Netherlands, параграф 30).
57. Суд раніше постановляв, що відносини між прийомними батьками та прийомною дитиною, які проживали разом упродовж багатьох місяців, становили сімейне життя у розумінні пункту 1 статті 8, попри відсутність біологічних відносин між ними. Суд брав до уваги те, що між прийомними батьками та дитиною виникав тісний емоційний зв’язок, подібний до того, що існує між батьками та дітьми, і що прийомні батьки поводилися в усіх відношеннях як батьки дитини (див. рішення у справах: Moretti and Benedetti v. Italy, заява № 16318/07, параграфи 49-50, 27 квітня 2010 року, та Kopf and Liberda v. Austria, заява № 1598/06, параграф 37, 17 січня 2012 року).
58. Повертаючись до справи, що розглядається, Суд відзначає, що А. народилася під час шлюбу заявника з Н. та була зареєстрована як його донька. Не маючи сумнівів щодо свого батьківства стосовно А., заявник виховував її та піклувався про неї більше п’яти років. Як було встановлено органом опіки та експертами-психологами, між заявником та А. існував тісний емоційний зв’язок (див. параграфи 14 та 15 вище). Оскільки заявник та А. вважали, що вони є батьком та донькою упродовж багатьох років до того моменту, коли з часом було виявлено, що заявник не є біологічним батьком А., та беручи до уваги тісні особисті зв’язки між ними, Суд вирішує, що їхні відносини становлять сімейне життя у розумінні пункту 1 статті 8.
59. Суд далі дослідить, чи мала місце неповага до сімейного життя заявника.
60. Суд відзначає, що коли було встановлено існування сімейного зв’язку держава повинна, у принципі, діяти в такий спосіб, щоб зробити можливим підтримання цього зв’язку. Можливість спілкування одного з батьків та дитини є основоположною частиною сімейного життя, а національні заходи, які перешкоджають такому спілкуванню, становлять втручання у право, захищене статтею 8 Конвенції (див., серед інших рішень, рішення у справі Monory v. Romania and Hungary, заява № 71099/01, параграф 70, 5 квітня 2005 року, та цитоване вище рішення у справі K. and T. v. Finland, параграф 150).
61. Більше того, хоча первинною метою статті 8 є захист особи від свавільних дій органів влади, існують також позитивні обов’язки, які випливають з вимоги “поваги” до сімейного життя. Ці обов’язки можуть передбачати ухвалення заходів, спрямованих на гарантування сімейного життя навіть у сфері відносин між особами, у тому числі забезпечення регуляторних рамок для судового та іншого механізму виконання законів про захист прав осіб та вжиття, коли це потрібно, конкретних кроків (див. рішення у справі Glaser v. the United Kingdom, заява № 32346/96, параграф 63, 19 вересня 2000 року).
62. Стосовно обов’язку держави здійснювати позитивні заходи, Суд неодноразово постановляв, що стаття 8 включає право одного з батьків на вжиття заходів з метою його возз’єднання із своєю дитиною та обов’язок національних органів влади здійснювати відповідні дії. Це також стосується випадків, коли спори про спілкування та місце проживання стосовно дітей виникають між батьками та/або іншими членами сім’ї дітей (див. рішення у справі Manic v. Lithuania, заява №46600/11, параграф 101, 13 січня 2015 року, з наступними посиланнями).
63. Як у контексті негативних, так і позитивних обов’язків, слід брати до уваги справедливий баланс, який необхідно знайти між конкуруючими інтересами особи та суспільства загалом; в обох контекстах держава має певні межі розсуду (див. цитоване вище рішення у справі Glaser, параграф 63). Стаття 8 вимагає, щоб національні органи влади знайшли справедливий баланс між інтересами дитини та інтересами батьків і щоб, під час знаходження такого балансу, першочергова увага приділялася найкращим інтересам дитини, які – залежно від їхньої природи та ваги – можуть переважати інтереси батьків (див. рішення у справі Sahin v. Germany [GC], заява №30943/96, параграф 66, ECHR 2003‑VIII, та рішення у справі Płaza v. Poland, заява № 18830/07, параграф 71, 25 січня 2011 року).
64. У справі, що розглядається, заявник був позбавлений батьківських прав стосовно А., а його ім’я було вилучено із свідоцтва про народження А. після того як було встановлено, що він не був її біологічним батьком. У результаті, заявник втратив всі батьківські права стосовно А., у тому числі право на підтримання контакту. Дійсно, Сімейний кодекс передбачає, що лише батьки, бабусі та дідусі, брати, сестри та інші родичі мають право на спілкування з дитиною (див. параграфи 35-37 вище). Як було підтверджено Урядом, заявник не має права за національним законодавством підтримувати контакт з А., оскільки він більше не вважається її батьком чи іншим родичем. За таких обставин, Суд вважає, що клопотання про судовий наказ про підтримання контакту було приречено на неуспіх на підставі чинного національного законодавства.
65. Суд стурбований негнучкістю положень російського законодавства, яке регулює право на підтримання контакту. Вони визначають вичерпний перелік осіб, які мають право підтримувати контакт з дитиною, не передбачаючи жодних винятків, які могли б врахувати розмаїття сімейних ситуацій та найкращі інтереси дитини. У результаті, особа, яка, як заявник, не має родинного зв’язку із дитиною, але яка піклувалася про неї тривалий час та сформувала з нею тісний особистий зв’язок, не може отримати право на спілкування за будь-яких обставин та безвідносно до найкращих інтересів дитини. Уряд не навів жодних причин, чому це було “необхідно в демократичному суспільстві” визначити негнучкий перелік осіб, які мають право на спілкування з дитиною, та не зробити жодних винятків до застосування цього положення з тим, щоб врахувати найкращі інтереси дитини за конкретних обставин кожної справи.
66. Суд не переконаний, що найкращі інтереси дітей у сфері права на спілкування дійсно можуть бути визначені шляхом загального юридичного припущення. Враховуючи велику різноманітність можливих родинних ситуацій, Суд вважає, що справедливе збалансування прав усіх осіб, кого це стосується, вимагає вивчення конкретних обставин справи (див., mutatis mutandis, рішення у справі Schneider v. Germany, заява № 17080/07, параграф 100, 15 вересня 2011 року). Відповідно, стаття 8 Конвенції може тлумачитися таким чином, що вона покладає на держави обов’язок дослідити в кожній окремій справі, чи відповідає найкращим інтересам дитини підтримання контакту з особою, незалежно від її біологічного зв’язку з нею, якщо вона піклувалася про дитину достатньо тривалий період часу. Відмовивши заявнику в праві на спілкування з А. без будь-якого розгляду питання того, чи буде таке спілкування в найкращих інтересах А., Росія не виконала цей обов’язок.
67. Суд зазначає, що внаслідок застосування національного законодавства заявник був повністю та автоматично виключений з життя А. після позбавлення його батьківських прав. Проте Суд вважає, що особа, яка виховувала дитину впродовж певного часу як власну дитину, не повинна бути повністю виключена з життя дитини після того як стало відомо, що він не був її біологічним батьком, якщо тільки для цього не існує інших доречних причин, які стосуються найкращих інтересів дитини. Таких причин у цій справі представлено не було. Ніде не зазначалося, що контакт із заявником завдаватиме шкоди розвитку А. Навпаки, як було встановлено органом опіки та експертами-психологами, існував міцний взаємний зв’язок між заявником та А. і заявник добре дбав про дитину (див. параграфи 14 та 15 вище).
68. З огляду на зазначене, Суд вирішує, що органи влади не виконали свій обов’язок надати можливість підтримання родинних зв’язків між заявником та А. Повне та автоматичне виключення заявника з життя А. після позбавлення його батьківських прав через негнучкість національного законодавства, зокрема, відмова в наданні прав на спілкування без належного врахування найкращих інтересів А., таким чином, становило неповагу до сімейного життя заявника.
Отже, мало місце порушення статті 8 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 ТА СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
69. Заявник скаржився на припинення судового провадження за його клопотанням про видання наказу про місце проживання дитини та про позбавлення матері А. її батьківських прав. Він також скаржився на неповідомлення його про апеляційне слухання 27 лютого 2013 року. Він посилався на пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції, які передбачають таке:
Пункт 1 статті 6
“1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ... який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...”
Стаття 13
“Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.”
70. Уряд стверджував, що заявник не подав касаційну скаргу до Верховного Суду Російської Федерації стосовно рішення від 16 січня 2013 року Октябрьського районного суду та наступних рішень за результатами розгляду в апеляції та касації від 27 лютого та 31 травня 2013 року. Він також не подав скаргу про перегляд в порядку нагляду до Президії Верховного Суду. Таким чином, він не вичерпав національні засоби юридичного захисту.
71. Уряд далі стверджував, що заявник не мав права за національним законодавством звернутися з клопотанням про позбавлення матері А. її батьківських прав (див. параграф 38 вище) або про визначення місця проживання дитини. Тому рішення національних судів припинити провадження було законним. Крім того, попередні клопотання заявника про визначення місця проживання дитини розглядалися по суті національними судами. Заявник був також належним чином повідомлений про слухання 27 лютого 2013 року.
72. Заявник наполягав на своїх вимогах.
73. Суд вважає, що заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту тісно пов’язано із суттю скарг заявника за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції і що тому його слід приєднати до розгляду по суті. Суд вважає, що скарги повинні бути визнані прийнятними і вирішує, у світлі свого попереднього висновку за статтею 8, що немає необхідності розглядати окремо скарги заявника за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
74. Стаття 41 Конвенції передбачає:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”
75. Заявник не подав вимог щодо справедливої сатисфакції. Відповідно, Суд вважає, що немає необхідності присуджувати йому будь-яку суму у цьому зв’язку.
З ЦИХ ПІДСТАВ, СУД, ОДНОГОЛОСНО,
1. Приєднує до суті справи заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту;
2. Оголошує заяву прийнятною;
3. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;
4. Постановляє, що немає необхідності розглядати скарги за пунктом 1 статті 6 та за статтею 13 Конвенції і що, як наслідок, немає необхідності розглядати зазначене вище заперечення Уряду.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 липня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Сорен НільсенІзабелла Берро
СекретарГолова
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2016
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Переклад не є обов’язковим для Суду, також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Він може бути завантажений з бази даних рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () чи будь-якої іншої бази даних, з якою Суд поділився цим перекладом. Переклад може бути відтворено у некомерційних цілях за умови цитування в повному обсязі назви справи, а також зазначення наведеного вище копірайту та згадки про Трастовий фонд з прав людини. Якщо планується використати будь-яку частину цього перекладу в комерційних цілях, прохання звернутися за адресою publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2016
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2016
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante: publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy