ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ТОВ «ІНСТИТУТ ЕКОНОМІЧНИХ РЕФОРМ» ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF INSTYTUT EKONOMICHNYKH REFORM, TOV
v. UKRAINE )
(Заява № 61561/08)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
2 червня 2016 року
ОСТАТОЧНЕ
17/10/2016
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі «ТОВ « Інститут економічних реформ» проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ханлар Гаджієв (Khanlar Hajiyev),
Андре Потоцький (André Potocki),
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary),
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), судді,
та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 26 квітня 2016 року,
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 61561/08), яку 8 грудня 2008 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) ТОВ «Інститут економічних реформ» (далі – підприємство-заявник).
2. Інтереси підприємства-заявника представляла пані Г.Г. Совенко, юрист, що практикує у м. Жовті Води. Уряд України (далі – Уряд) на останніх етапах провадження представляла виконувач обов’язків Урядового уповноваженого пані О. Давидчук з Міністерства юстиції.
3. Підприємство-заявник стверджувало, що його право на свободу вираження поглядів було порушено.
4. 2 березня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
A. Події, що передували справі
5. Підприємство-заявник «Інститут економічних реформ» (товариство з обмеженою відповідальністю) є редакцією газети «Вечерние Вести», яке зареєстроване в Україні. Згідно з твердженнями підприємства-заявника, на час подій газета за накладом була одним з найпопулярніших щоденних видань в Україні та була тісно пов’язана з політичним лідером, пані Юлією Тимошенко.
6. У дев’яності роки пані Ганна Герман працювала журналістом в газеті у м. Львів. На початку 2000 років вона очолювала Київське бюро «Радіо «Свободна Європа»/Радіо «Свобода». У 2004 році вона стала прес-секретарем тодішнього прем’єр-міністра Віктора Януковича, крок, який був широко сприйнятий істотною зміною сторін в політичній дискусії з боку пані Герман. У травні 2006 року її було обрано народним депутатом України за списком очолюваної паном Януковичем Партії регіонів. На час подій вона часто представляла погляди своєї партії та погляди пана Януковича у різних теле- і радіопередачах та під час дебатів.
7. 2 квітня 2007 року Президент України своїм Указом розпустив Верховну Раду України. Указ призвів до гострої конституційної кризи з парламентською більшістю, згрупованою навколо Партії регіонів, що з самого початку відмовилась виконувати Указ.
Нові парламентські вибори спочатку було призначено на 27 травня 2007 року, але їх було перенесено та згодом проведено 30 вересня 2007 року. Політичні партії, очолювані паном Януковичем та пані Тимошенко набрали найбільшу кількість голосів.
B. Оскаржувана стаття
8. 21 травня 2007 року «Вечерние Вести» опублікували статтю під назвою «Как я стал жертвой демагогов», написану паном І. Ткаленком (далі – автор).
9. У відповідних витягах статті зазначалося таке:
«Юлія Тимошенко у п’ятницю ввечері ледве не втратила одного свого фана... Соромно визнати, але я ледве не перейшов на бік Януковича...
А в усьому винна Ганна Герман. Вона виступала в прямому ефірі радіо Бі-Бі-Сі й майже переконала мене. Вона сказала, що їхніх прибічників в Україні 11 мільйонів, а членів партії – мільйон. Я був вражений!
Ну й, безумовно, на мене справила враження її красномовність. Як же ж вона красиво говорить, який у неї поставлений голос та правильна інтонація. Вона використовувала не лише слова, але й інтонацією, спілкуючись також невербально... Безумовно, вона такий професіонал...
Я подумав, що після її виступу ще п’ятсот тисяч приєднаються до Партії регіонів. А мені раніше здавалося, що з Ганною Герман можна легко дискутувати. Я ставив себе на місце Ганни Герман, і мені здавалося, що вона відчувала себе дуже ніяково.
Я легковажно вважав, що запитання «Пані Ганно, що ви робите у цій банді?» повинно змусити її почервоніти і опустити погляд. Їй, націоналістці, має бути соромно, потрапити в таку україноненависницьку компанію.
Пані Ганна натякала, що не є заможною людиною, що означає, що гроші, очевидно, були не останньою мотивацією її рішення працювати на Януковича. Та незважаючи на те, що вона робить це за гроші, але з таким самовідданим артистизмом, що я мало не закричав, всупереч Станіславському: «Вірю! Пані Ганно, Вірю!»
Я майже повірив їй.
Як журналіст і той, хто знає пані Ганну особисто, і хто навіть вчився у неї (у неї я навчився, як не можна писати), я постійно намагався уявити себе на її місці.
Я звичайно розумію, пані Ганно, що мова йде про гроші ...
Але невже такі! Невже тисяча? Тисяча баксів? Або навіть більше?
Я думаю, кожен український журналіст продасться Януковичу за такі гроші, як тисяча доларів. Я навіть не знаю, чи зміг би я сам встояти? Що б я сказав дружині, друзям? Я б сказав: «Ви не знаєте Януковича, а я знаю Віктора Федоровича особисто, я спілкувався з ним багато разів – він чудовий мужик...»
А якщо мені дати більше ніж тисячу баксів на місяць? А [якщо мені запропонували] стати народним депутатом, як у випадку з Ганною Герман? Тобто, це за квартиру в Києві? Я думаю, за квартиру в Києві мріють продатися усі журналісти, навіть ті, у кого вона вже є. І для цього не потрібно робити нічого складного. Просто з гарною дикцією та інтонацією говорити, що Янукович, це блудна вівця, яка нарешті знайшла правильний шлях, за що невпинно дякує Господу.
...
Я б також міг сказати таке. За квартиру в Києві. Та й багато простих сільських хлопців за квартиру в Києві могли б таке сказати. Але є одна проблема – не всякому Янукович дасть квартиру в Києві. Мало у нас таких зірок як Ганна Герман, які коштують, як квартира в Києві. До речі, на депутатську квартиру можна утримувати редакцію щоденної газети протягом 5-10 років (залежно від того, що за квартира). Й усі вони, як один, писатимуть про те, які злочинці і фальсифікатори є ці члени Помаранчевої партії, і який мудрий, чесний і принциповий наш Віктор Федорович.
...
Я слухав Ганну Герман і хотів би, щоб мені пощастило так, як їй. От би мені так продатися! Це безумовно найвища сходинка в кар’єрі журналіста! Я не кажу навіть за квартиру. Ну хоча б за 10 тисяч баксів, тільки одразу. Гаразд, за п’ять. Навіть за три. Ну, або за щомісячну зарплату у 800 доларів! І я цілком ваш. Ну хоча б 600 ... Але не менше 500.
...
Все це жарти. Вибачте за ... іронію. Це іронія, хоча комусь може здатися, що це сарказм. Ні, ц не сарказм.
Демагогія, за Ожеговим [словник] – це «заснований на навмисному перекрученні фактів вплив на почуття, інстинкти малосвідомої частини мас». Я довго мучився від того, що не знав, як дискутувати з демагогами, на кшталт Ганни Герман, Тараса Чорновола, Кінаха, ну, й решти [Партії регіонів] і комуністів. З ними неможливо логічно дискутувати. Розумній людині, слухаючи їх, важко зберігати емоційну рівновагу.
Коли ми були у Шустера [телевізійна програма], [знайомий гість] Жванія, дав мені пораду. Це іронія. Справа у тому, що демагогія вимагає артистизму. Розумна людина відчуває фальш, але не може її викрити. Ось тут і потрібна іронія, щоб довести твердження демагогів до абсурду. ...»
C. Провадження за позовом про захист честі, гідності і ділової репутації
10. 18 липня 2007 року пані Герман звернулася до Печерського районного суду м. Києва (далі – Печерський суд) з позовом про захист честі, гідності і ділової репутації до підприємства-заявника та автора статті. Вона вимагала спростування – у формі публікації постановленого на її користь судового рішення - недостовірних, як стверджувалося, відомостей щодо її стверджуваного отримання квартири, наведених у статті. Вона також вимагала відшкодування моральної шкоди. Підприємство-заявник наполягало на тому, що зазначені відомості є оціночними судженнями щодо положення законодавства, згідно з яким народним депутатам України надається право на житло.
11. 18 грудня 2007 року Печерський суд частково задовольнив вимоги позивачки. Суд визнав такими, що не відповідають дійсності, такі витяги зі статті:
«А [якщо мені запропонували] стати народним депутатом, як у випадку з Ганною Герман? Тобто, це за квартиру в Києві?
Але є одна проблема – не всякому Янукович дасть квартиру в Києві. Мало у нас таких зірок як Ганна Герман, які коштують, як квартира в Києві.»
12. Суд встановив, що позивачка не зверталась із заявою про забезпечення її житлом та не отримувала таке житло як народний депутат України; вона придбала квартиру у 2001 році ще до того, як була обрана до Верховної Ради України. Суд вважав, що згідно із зазначеними судженнями позивачка стала народним депутатом України лише з метою отримання квартири у м. Києві. На думку суду, це не були оціночні судження, тому що підставою для таких висловлювань можуть бути лише конкретні дані про наявність або відсутність факту реалізації пані Герман свого права на забезпечення житлом. Швидше за все, заяви, про які йде мова, становили твердження про факти, які не були перевірені або доведені жодним з відповідачів, і були негативними і образливими для позивача.
13. Виходячи, зокрема, з положень Цивільного кодексу України та Закону України «Про інформацію», а також посилаючись на положення Конституції України, яким гарантується право на повагу до особистого життя (див. пункти 20 та 21), суд зобов’язав підприємство-заявника спростувати ці відомості шляхом опублікування резолютивної частини рішення суду та сплатити позивачці 1 700 грн (близько 300 євро на той час) відшкодування моральної шкоди.
14. Суд також встановив, що наведений нижче витяг зі статті становив оціночне судження автора, а позов в цій частині залишив без задоволення:
«А якщо мені дати більше ніж тисячу баксів на місяць? Я думаю, за квартиру в Києві мріють продатися усі журналісти, навіть ті, у кого вона вже є... Я слухав Ганну Герман і хотів би, щоб мені пощастило так, як їй. От би мені так продатися!»
15. Підприємство-заявник оскаржило рішення, стверджуючи, зокрема, що згаданий вислів був вираженням думки автора. Зокрема, він розмірковував над тим, що змусило пані Герман, колишню «націоналістку», змінити свої політичні уподобання. Знаючи, що Законом України «Про статус народного депутата України» передбачено забезпечення житлом, автор припустив, що він міг змінити свої погляди в обмін на квартиру в Києві. На думку підприємства-заявника, абсурдність позовних вимог щодо спростування оціночних суджень полягала у тому, що ані позивач, ані суд першої інстанції не змогли сформулювати конкретний текст спростування, натомість суд зобов’язав опублікувати текст самого рішення. Для підприємства-заявника нездатність позивача сформулювати чіткий текст спростування ілюструвала сутність статті 471 Закону України «Про інформацію», згідно з яким оціночні судження не підлягають спростуванню. Підприємство-заявник доводило, що вимога спростування відомостей шляхом публікації тексту рішення суду суперечило статті 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». Підприємство-заявник також вважало, що автор не мав необхідного наміру поширювати неправдиві відомості. На підтвердження своїх доводів воно посилалось на положення Конституції України, яким гарантується свобода вираження поглядів.
16. 28 лютого 2008 року Апеляційний суд м. Києва залишив рішення від 19 грудня 2007 року без змін, дійшовши висновку, що доводи підприємства-заявника необґрунтовані, а висновки Печерського суду – правильні.
17. Підприємство-заявник оскаржило зазначену ухвалу у касаційному порядку. Додатково до доводів, які підприємство-заявник наводило в апеляційній скарзі, воно зробило посилання на рішення Суду у справах «Українська Прес-Група» проти України» (Ukrainian Media Group v. Ukraine) (заява № 72713/01, від 29 березня 2005 року), та «Де Гаес та Гійзельс проти Бельгії» (De Haes and Gijsels v. Belgium) (від 24 лютого 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997‑I), доводячи, що згідно з практикою Суду, межі допустимої критики в адресу політиків є більшими, ніж для звичайних людей, та що така критика може містити перебільшення або навіть провокацію.
18. 23 травня 2008 року Верховний Суд України не знайшов підстав для висновків про те, що рішення, ухвалені судами нижчих інстанцій, порушували норми матеріального чи процесуального права.
ІІ. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА
A. Конституція України
19. Статті 32 та 34 Конституції України передбачають таке:
Стаття 32
«Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
...
Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.»
Стаття 34
«Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
...
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.»
B. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року
20. Статті 277 та 1167 Кодексу передбачають:
Стаття 277
Спростування недостовірної інформації
«1. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. ...
...
6. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом. ...
Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.
7. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.»
Стаття 1167
Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду
«1. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини ...»
C. Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року
21. Статті 47 та 471 Закону передбачають таке:
Стаття 47. Відповідальність за порушення законодавства про інформацію
«...
Відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у вчиненні таких порушень, як:
...
поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи... »
Стаття 471. Звільнення від відповідальності
«Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. ...”
D. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 року
22. Стаття 37 Закону передбачає таке:
Стаття 37. Спростування інформації
«Громадяни, юридичні особи і державні органи, а також їх законні представники мають право вимагати від редакції друкованого засобу масової інформації опублікування ним спростування поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь та гідність.
Якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов’язана на вимогу заявника опублікувати спростування їх у запланованому найближчому випуску друкованого засобу масової інформації або опублікувати його за власною ініціативою.
Спростування повинно бути набрано тим же шрифтом і поміщено під заголовком « Спростування» на тому ж місці шпальти, де містилося повідомлення, яке спростовується.
...»
E. Закон України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 року
23. Згідно зі статтею 35 Закону у редакції на час подій, народний депутат, незалежно від місця постійного проживання, за його бажанням має право на створення належних житлових умов. З цією метою народному депутату сплачується одноразова грошова компенсація у розмірі вартості житла у м. Київ; житлове приміщення надається йому на строк його повноважень або для постійного проживання. Вартість житла оплачувалася за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України. Для створення належних житлових умов новообраний народний депутат протягом трьох місяців з дня набуття ним повноважень мав подати заяву до відповідного комітету Верховної Ради України.
24. Статті 20, 30, 31 та 33 Закону також передбачали низку інших привілеїв для народних депутатів, у тому числі державне страхування на випадок втрати працездатності, страхування життя, медичне обслуговування, щомісячну оплату праці на рівні окладів міністрів, виплату матеріальної допомоги по закінченню повноважень, підвищену пенсію, освіту за рахунок державного бюджету, а також відшкодування на подорожі та відпочинок.
F. Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 23 вересня 1997 року
25. У відповідних частинах Закону передбачено таке:
Стаття 17. Відповідальність за посягання на життя і здоров’я журналіста, інші дії проти нього та відповідальність журналіста за завдану ним моральну (немайнову) шкоду
«У разі розгляду судом спору щодо завданої моральної (немайнової) шкоди між журналістом або засобом масової інформації як відповідачем та політичною партією, виборчим блоком, посадовою особою (посадовими особами) як позивачем суд вправі призначити компенсацію моральної (немайнової) шкоди лише за наявності умислу журналіста чи службових осіб засобу масової інформації. Суд враховує наслідки використання позивачем можливостей позасудового, зокрема досудового, спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі і гідності, ділової репутації та врегулювання спору в цілому. З урахуванням зазначених обставин суд вправі відмовити у відшкодуванні моральної шкоди.
Умислом журналіста та/або службової особи засобу масової інформації є таке їх/її ставлення до поширення інформації, коли журналіст та/або службова особа засобу масової інформації усвідомлювали недостовірність інформації та передбачали її суспільно небезпечні наслідки.
Журналіст та/або засіб масової інформації звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснював її перевірку.»
G. Постанова № 7 Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 року «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» (втратила чинність 27 лютого 2009 року)
26. Згідно з пунктом 9 Постанови при постановленні рішення про спростування відомостей по радіо чи телебаченню суд може зажадати, щоб резолютивна частина рішення була зачитана диктором в тій самій програмі або циклі передач і в той самий час. Вільне редагування органом масової інформації тексту рішення або коментар до нього, які за змістом є оспорюванням рішення, не допускалися.
H. Постанова № 1 Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»
27. Згідно з пунктом 24 Постанови якщо суд ухвалює рішення про спростування поширеної інформації, то у судовому рішенні за необхідності суд може викласти текст спростування інформації або зазначити, що спростування має здійснюватися шляхом повідомлення сторін провадження та третіх сторін про ухвалене у справі судове рішення, включаючи публікацію його тексту.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ
28. Підприємство-заявник скаржилося на порушення його права на свободу вираження поглядів за статтею 10 Конвенції, відповідні частини якої передбачають таке:
«1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів...
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві... для захисту репутації чи прав інших осіб...»
A. Прийнятність
29. Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
30. Підприємство-заявник зазначало, що «Вечерние Вести» були газетою, присвяченою питанням суспільства та політики. Її редакція підтримувала політичні погляди Юлії Тимошенко. Крім фактологічної інформації, газета публікувала різні авторські та полемічні статті. Саме такі авторські статті та аналітика відрізняли газету від інших засобів масової інформації. У цій справі втручання стосувалося самої суті діяльності газети. Національні суди зобов’язали підприємство-заявника спростувати відомості, які були оціночним судженням, а не твердженням щодо фактів. Згідно з твердженнями підприємства-заявника про це свідчила сатирична форма статті та використані у ній мовні засоби, а саме гіпербола та алегорія. Оскаржувані абзаци статті були просто вираженням міркувань автора щодо мотивів, які спонукали колишню українську націоналістку пані Герман змінити свої політичні переконання. А автор не мав необхідного наміру поширити про пані Герман недостовірну інформацію. Підприємство-заявник також доводило, що вимога надрукувати замість тексту «спростування» текст рішення національного суду суперечила статті 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».
31. Уряд погодився з тим, що рішення національних судів становили втручання у право підприємства-заявника на свободу вираження поглядів. Проте Уряд вважав, що втручання було передбачене законом, бо ґрунтувалося на відповідних положеннях Цивільного кодексу України та Закону України «Про інформацію». Воно також переслідувало легітимну мету захисту репутації або прав інших осіб.
32. Щодо необхідності втручання Уряд доводив, що національні суди уважно проаналізувавши контекст тверджень автора, дійшли висновку, що лише один абзац у його статті містив твердження про факти та що інші абзаци, щодо яких скаржилась позивачка, містили оціночні судження. Відповідно до висновків національних судів зазначений абзац містив твердження, що пані Герман стала народним депутатом України для того, щоб отримати квартиру у м. Києві. Національні суди встановили, що це твердження не відповідає дійсності. Уряд посилався на рішення Суду у справі «Ліндон, Очаковські-Лоран та Жулі проти Франції» (Lindon, Otchakovsky-Laurens and July v. France) ([ВП], заяви №№ 21279/02 та 36448/02, п. 57, ECHR 2007‑IV), згідно з яким «незалежно від запеклості політичної боротьби, законним є намагання забезпечити дотримання мінімального рівня поміркованості та доречності, особливо, коли репутація політика, навіть контроверсійного, повинна користуватися захистом, який надається Конвенцією». Уряд також посилався на ухвалу Суду щодо прийнятності у справі «Вітренко та інші проти України» (Vitrenko and Others v. Ukraine) (заява № 23510/02, від 16 грудня 2008 року), яка, на думку Уряду, підтверджувала принцип, що навіть під час виборчої кампанії особа не може ставати об’єктом несправедливих обвинувачень з боку її опонента. Підприємство-заявник навело свої доводи апеляційному суду та Верховному Суду України, які їх відхилили. За таких обставин, завданням Суду не є перегляд висновків цих судів в якості суду четвертої інстанції.
33. Уряд також доводив, що втручання було пропорційним та не покладало на підприємство-заявника надмірний тягар. Рішення національних судів були частиною виконання державою свого позитивного обов’язку гарантувати особам, які зазнали наклепу, мати розумну можливість дати відповідь.
2. Оцінка Суду
34. Суд встановлює та це не заперечується сторонами, що рішення національних судів становили втручання у право підприємства-заявника на свободу вираження поглядів. Таке втручання порушуватиме Конвенцію, якщо воно не задовольнить критерії, викладені у пункті 2 статті 10 Конвенції. Отже, Суд повинен встановити, чи воно було «передбачене законом», чи переслідувало одну або більше легітимних цілей, наведених у зазначеному пункті, та чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» для того, щоб досягти зазначеної мети або цілей.
(a) «Встановлене законом»
35. Суд зауважує, що зазначене втручання ґрунтувалося на положеннях Цивільного кодексу України на Закону України «Про інформацію» (див. пункти 20 та 21).
36. Підприємство-заявник доводило, що накладений на нього обов’язок опублікувати резолютивну частину рішення суду (а не спеціально сформульований текст «спростування») суперечив статті 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». Суд зауважує, що ані у своїх скаргах до національних судів, ані до Суду підприємство-заявник не пояснило, чому воно вважає, що ця вимога суперечить Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».
37. Суд зауважує, що саме національні органи, насамперед суди, повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство (див., наприклад, рішення у справі «Леїдьйо та Ісорні проти Франції» (Lehideux and Isorni v. France), від 23 вересня 1998 року, п. 50, Reports of Judgments and Decisions 1998‑VII). За відсутності будь-яких докладних аргументів підприємства-заявника з цього питання Суд не в змозі побачити будь-що у матеріалах справи або у формулюваннях самого Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», що могло б свідчити про те, що тлумачення національними судами відповідного положення було свавільним та вочевидь невмотивованим. У зв’язку з цим Суд зауважує, що тлумачення зазначеного закону національними судами відповідало постановам Пленуму Верховного Суду України 1990 та 2009 років (див. пункти 26 та 27).
38. З огляду на свою практику (див., наприклад, рішення у справах ««Markt Intern Verlag GmbH» та Клаус Беерман проти Німеччини» (Markt Intern Verlag GmbH and Klaus Beermann v. Germany), від 20 листопада 1989 року, Series A no. 165, с. 18, п. 30, та «Мюллер та інші проти Швейцарії» (Müller and Others v. Switzerland), від 24 травня 1988 року, Series A no. 133, с. 20, п. 29), Суд вважає, що відповідні положення Цивільного кодексу України та Закону України «Про інформацію», застосовані національними судами у цій справі, відповідали вимогам «передбачуваності».
39. Більше того, основним наголосом у доводах підприємства-заявника, у зв’язку з цим, поданих до національних судів, так і до Суду, як вбачається, є відсутність формулювання конкретного тексту спростування, що підтвердило доводи заявника, що відомості, які згідно з висновками національних судів, не відповідали дійсності, були насправді оціночними судженнями, а не твердженнями щодо фактів. Цей аргумент стосується питання, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Українська Прес-Група проти України» (Ukrainian Media Group v. Ukraine), п. 50, та рішення у справі «Газета « Україна-Центр» проти України» (Gazeta Ukraina-Tsentr v. Ukraine), заява № 16695/04, п. 48, від 15 липня 2010 року).
40. У світлі цих міркувань Суд вважає, що втручання було передбачене законом у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції.
(b) «Легітимна ціль»
41. Суд погоджується з доводом Уряду, проти якого не заперечувало підприємство-заявник, що втручання переслідувало законну мету захисту репутації чи прав інших осіб, а саме пані Герман.
(c) «Необхідне в демократичному суспільстві»
(i) Загальні принципи
42. Основоположні принципи з питання, чи є втручання у свободу вираження поглядів «необхідним у демократичному суспільстві», є добре узагальнені у практиці Суду та нещодавно були узагальнені таким чином (див. рішення у справі ««Delfi AS» проти Естонії» (Delfi AS v. Estonia) [ВП], заява № 64569/09, п. 131, від 16 червня 2015 року, з подальшими посиланнями):
«(i) Свобода вираження поглядів становить одну з найважливіших основ демократичного суспільства й одну з основних умов для його прогресу та самореалізації кожної окремої особи.
Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона може бути застосована не тільки до «інформації» або «ідей», які сприймаються зі схваленням або розцінюються як необразливі чи незначні, але і до тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без яких немає «демократичного суспільства». Як зазначено у статті 10 Конвенції, ця свобода може підлягати обмеженням, які... проте мають бути чітко розтлумачені, а потреба в обмеженнях встановлена переконливо...
(ii) Прикметник «необхідний» у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції передбачає існування «нагальної суспільної необхідності». Під час здійснення оцінки, чи існує така необхідність, Договірні Сторони користуються певною свободою розсуду, проте ця свобода нерозривно пов’язана з європейським наглядом, який поширюється як на законодавство, так і на рішення про його застосування – навіть ті, що ухвалені незалежним судом. Суд, таким чином, повноважний виносити остаточне рішення щодо того, чи сумісне таке «обмеження» зі свободою вираження поглядів, гарантованою статтею 10 Конвенції.
(iii)
Завдання Суду при здійсненні його наглядової юрисдикції не полягає у перебиранні на себе функцій компетентних національних органів, а радше у перегляді за статтею 10 Конвенції рішень, які вони постановили в межах своєї свободи розсуду. Це не означає, що нагляд обмежений встановленням того, чи здійснювала держава-відповідач свої дискреційні повноваження розумно, обережно та добросовісно; завданням Суду є розгляд втручання у світлі усієї справи та встановлення, чи було таке втручання «пропорційним легітимній цілі, що переслідувалася», а також чи були причини, наведені національними органами для його обґрунтування «істотними і достатніми»...При цьому Суд повинен переконатися, що національні органи влади застосували стандарти, які відповідали принципам, втіленим у статті 10 Конвенції, та, більше того, що вони ґрунтували свої рішення на прийнятній оцінці відповідних фактів ...»
43. Суд також нагадує, що у демократичному суспільстві преса виконує важливу функцію. І хоча преса не повинна переходити певні межі, зокрема, коли це стосується захисту репутації та прав інших осіб, крім того, її обов’язком є передавати у спосіб, сумісний з її обов’язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань суспільного інтересу. На пресу не тільки покладається завдання передавати таку інформацію та ідеї, громадськість також має право їх отримувати. В іншому випадку преса не була б в змозі відігравати свою важливу роль «сторожового пса суспільства» (див. рішення у справі ««Axel Springer AG» проти Німеччини (№2)» (Axel Springer AG v. Germany (no. 2), заява № 48311/10, п. 55, від 10 липня 2014 року, з подальшими посиланнями). Свобода вираження поглядів стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або незначні, але й таких, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти державу або будь-яку верству населення. Журналістська свобода включає також можливість перебільшень або навіть провокацій (див. рішення у справі «Прагер та Обершлік проти Австрії» (Prager and Oberschlick v. Austria), від 26 квітня 1995 року, п. 38, Series A no. 313).
44. Більше того, щодо рівня захисту відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції майже не існує можливостей для обмеження свободи вираження поглядів, коли йдеться про виступи політиків або про питання, які становлять суспільний інтерес (див. рішення у справі «Сюрек проти Туреччини (№ 1)» (Sürek v. Turkey (no. 1)) [ВП], заява
№ 26682/95, п. 61, ECHR 1999‑IV). Відповідно, коли висловлювання стосуються питання суспільного інтересу, свободі вираження думок зазвичай надаватиметься високий рівень захисту, а органи влади, таким чином, матимуть вузькі межі дискреційних повноважень (див. рішення у справі «Моріс проти Франції» (Morice v. France) [ВП], заява № 29369/10, п. 125, від 23 квітня 2015 року). Більше того, межі допустимої критики щодо політика ширші, ніж межі критики щодо приватної особи. На відміну від останньої, політик неминуче та свідомо відкриває себе для пильного вивчення своїх слів та дій з боку журналістів та широкого загалу, а тому повинен проявляти більшу толерантність. Звичайно, право на захист репутації поширюється і на політиків, навіть якщо вони виступають не як приватні особи, проте у таких випадках вимоги такого захисту мають бути збалансовані з інтересами суспільства до відкритої дискусії з політичних питань (див. рішення у справі «Лінгенс проти Австрії» (Lingens v. Austria), від 8 липня 1986 року, п. 42, Series A no. 103).
45. Крім того, Суд у своїй практиці розрізняє твердження щодо фактів та оціночні судження. Існування фактів можна довести, тоді як правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу довести правдивість оціночних суджень неможливо виконати і вона порушує свободу вираження поглядів як таку, що є фундаментальною частиною права, що охороняється статтею 10 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Лінгенс сроти Австрії» (Lingens v. Austria), п. 46). Однак навіть у разі, якщо висловлення є оціночним судженням, пропорційність втручання може залежати від того, чи існує достатнє «фактологічне підґрунтя» для оспорюваного висловлювання, в іншому випадку воно буде надмірним (див. згадане рішення у справі «Ліндон, Очаковський-Лоран та Жулі проти Франції» (Lindon, Otchakovsky-Laurens and July v. France), п. 55). Щоб розрізнити твердження щодо фактів та оціночні судження необхідно враховувати обставини справи та загальний тон висловлювань (див. рішення у справі «Бразільє проти Франції» (Brasilier v. France), заява № 71343/01, п. 37, від 11 квітня 2006 року), оскільки судження з питань, які становлять суспільний інтерес, можуть на цій підставі становити оціночні судження, а не твердження щодо фактів (див. рішення «Патурель проти Франції» (Paturel v. France),заява № 54968/00, п. 37, від 22 грудня 2005 року).
46. Сатира є формою художнього вираження та соціального висловлення і за властивими їй рисами перебільшення та спотворення дійсності природно має на меті провокування та збентеження. Відповідно, будь-яке втручання у право митця або публіциста на таке вираження думки повинно розглядатися з особливою обережністю (див. рішення у справах ««Vereinigung Bildender Künstler» проти Австрії» (Vereinigung Bildender Künstler v. Austria), заява № 68354/01, п. 33, від 25 січня 2007 року; « Алвеш да Сілва проти Португалії» (Alves da Silva v. Portugal), заява № 41665/07, п. 27, від 20 жовтня 2009 року; та «Уелш та Сілва Канья проти Португалії» (Welsh and Silva Canha v. Portugal), заява № 16812/11, пп. 29 та 30, від 17 вересня 2013 року), навіть, якщо використання такої форми висловлення, не виключає можливості обмеження за пунктом 2 статті 10 Конвенції (див. рішення у справі «Леруа проти Франції» (Leroy v. France), заява № 36109/03, пп. 39 та 44, від 2 жовтня 2008 року).
(ii) Застосування наведених вище принципів у цій справі
47. Суд повторює, що у контексті статті 10 Конвенції він повинен враховувати обставини та загальні положення, у яких робилися відповідні судження (див., наприклад, згадане рішення у справі «Моріс проти Франції» (Morice v. France), п. 162).
48. Суд зауважує, що на той час боротьба між Юлією Тимошенко та Віктором Януковичем та їхніми союзниками була важливою особливістю політичного життя України. Ця боротьба була особливо гострою у контексті рішення Президента про розпуск Верховної Ради України та підготовки до нових парламентських виборів, які мали відбутися після цього. Підприємство-заявник та його редакційна політика, за його власним визнанням, були пов’язані з пані Тимошенко. Пані Герман, у той же час, була головним спікером пана Януковича та його Партії регіонів. На цій посаді вона часто коментувала поточні справи у різноманітних засобах масової інформації, включаючи радіо- та телевізійні програми, які транслювалися наживо. Оскаржувана стаття відображала саркастичну реакцію її автора, самопроголошеного прибічника пані Тимошенко, на участь пані Герман у радіопередачі Бі-Бі-Сі, під час якої вона розповідала про популярність своєї партії.
49. За цих обставин Суд вважає, що предмет оскаржуваної статті, а саме розмірковування автора щодо мотивів, якими керувалася пані Герман, висловлюючи свої думки та підтримуючи Партію регіонів, представляв значний суспільний інтерес.
50. Відповідно, при оцінці необхідності втручання органи влади мали вузькі межі розсуду (див., наприклад, згадане рішення у справі «Моріс проти Франції» (Morice v. France), п. 125, та рішення у справі «Харламов проти Росії» (Kharlamov v. Russia), заява № 27447/07, п. 33, від 8 жовтня 2015 року).
51. Щодо змісту оскаржуваної статті Суд зазначає, що суд першої інстанції, чиє обґрунтування було беззаперечно залишене без змін судами вищих інстанції, вважав, що два речення в оскаржуваній статті, взяті разом, становили твердження щодо фактів, а саме: «А [якщо мені запропонували] стати народним депутатом, як у випадку з Ганною Герман? Тобто, це за квартиру в Києві?» та «Але є одна проблема – не всякому Янукович дасть квартиру в Києві. Мало у нас таких зірок як Ганна Герман, які коштують, як квартира в Києві».
52. Національні суди встановили, що ці вислови стверджували те, що пані Герман стала народним депутатом України з однією лише метою – отримати квартиру у м. Києві. Суди також дійшли висновку, що ці твердження не можуть вважатися оціночними судженнями, оскільки єдиним можливим підґрунтям для них могла бути фактична інформація щодо того, чи вимагала пані Герман на посаді народного депутата України отримання житла чи ні. Національні суди встановили і це не оскаржувалось ні підприємством-заявником, ні автором, що пані Герман ніколи не вимагала надання їй житла та що ані автор, ані підприємство-заявник не намагались перевірити, так це чи ні. Виходячи з цього, національні суди дійшли висновку, що зазначене твердження не відповідає дійсності.
53. Суд із задоволенням зазначає, що національні суди спробували розрізнити твердження щодо фактів та оціночні судження в оскаржуваній статті. Проте, особливо з урахуванням обмеженого обсягу такого обґрунтування, Суд не переконаний їх підходом і не може погодитися з їхнім висновком з двох причин.
54. По-перше, Суд зауважує, що національні суди не прокоментували сатиричний тон оскаржуваних тверджень (див. для порівняння рішення у справах ««Standard Verlags GmbH» проти Австрії» (Standard Verlags GmbH v. Austria), заява № 13071/03, п. 51, від 2 листопада 2006 року, та «Ніковіц та « Verlagsgruppe News GmbH» проти Австрії» (Nikowitz and Verlagsgruppe News GmbH v. Austria), заява № 5266/03, п. 25, від 22 лютого 2007 року). Більше того, видається, що структурі статті у цілому, а в першу чергу чітким посиланням автора на те, що його твердження є «жартами», «іронією» або «сарказмом», не приділили жодної уваги. Насправді ж, уся заключна частина статті була присвячена роз’ясненню природи перебільшень, що містилися у її першій частині, які включали, зокрема, твердження, визнані такими, що не відповідають дійсності та є наклепницькими. Проте, як видається, національні суди розглядали ці твердження окремо, без урахування контексту (див. для порівняння рішення у справі «Діханд та інші проти Австрії» (Dichand and Others v. Austria), заява № 29271/95, п. 46, від 26 лютого 2002 року).
55. По-друге, національні суди не прокоментували загальний контекст суспільного обговорення, в якому було зроблено ці висловлювання, та предмет, якого вони стосувались (див. для порівняння рішення у справі «Шарзах та «News Verlagsgesellschaft» проти Австрії» (Scharsach and News Verlagsgesellschaft v. Austria), заява № 39394/98, п. 38, ECHR 2003‑XI). У цьому контексті Суд повторює, що у деяких справах він характеризував судження щодо мотивів та упередженості як оціночні судження (див., наприклад, згадане рішення у справі «Патурель проти Франції» (Paturel v. France), пп. 10 та 37, та рішення у справі «Ляшко проти України» (Lyashko v. Ukraine), заява № 21040/02, п. 50, від 10 серпня 2006 року). Більше того, твердження з питань, що становлять суспільний інтерес, можуть на цій підставі становити оціночні судження, а не твердження щодо фактів (див., наприклад, згадане рішення у справах «Патурель проти Франції» (Paturel v. France), п. 37, та «Шарзах та «News Verlagsgesellschaft» проти Австрії» (Scharsach and News Verlagsgesellschaft v. Austria), п. 38).
56. На думку Суду, оскаржувані судження у цій справі також були коментарями з питання мотивації, зроблені у контексті дуже запеклих політичних дебатів та стосувалися питань, які становлять суспільний інтерес. Суд також вважає важливими інші чинники, не розглянуті національними судами, такі як гіпотетичні граматичні форми та сатиричний тон, застосовані автором, який також недвозначно наголошував на тому, що його судження мають розглядатися як іронічні. З огляду на зазначену природу оскаржуваних тверджень Суд вважає, що вони мають розглядатися у контексті оскаржуваної статті у цілому як оціночні судження, а не чисті твердження щодо фактів (див. для порівняння згадані рішення у справах «Бразільє проти Франції» (Brasilier v. France), п. 37, та «Моріс проти Франції» (Morice v. France), п. 156).
57. Проте Суд нагадує, що навіть оціночне судження без жодних фактів на його підтвердження може бути надмірним та відповідним критерієм, чи може бути встановлене достатньо точне та надійне фактологічне підґрунтя, пропорційне природі та ступеню висловлення (див., наприклад, рішення у справі «Єрусалем проти Австрії» (Jerusalem v. Austria), заява № 26958/95, п. 43, ECHR 2001‑II).
58. У зв’язку з цим Суд зауважує, що тон оскаржуваних тверджень не був особливо серйозним. Вони по суті не були особливо шкідливими з огляду на те, що автор не обвинувачував пані Герман у якійсь конкретній незаконній або аморальній поведінці, навіть якщо він приписував її вчинкам не зовсім достойні мотиви. Вислови, які згідно з висновками національних судів було визнано такими, що не відповідають дійсності, якщо читати їх у контексті запеклих політичних дебатів та у контексті статті у цілому, мали на меті проілюструвати думку автора, що пані Герман була нещирою та керувалася міркуваннями матеріальної вигоди, висловлюючи свої політичні думки та, зокрема, змінивши свої погляди з «українського націоналізму» на погляди пана Януковича та його партії, яка вважалася автором антиукраїнською організацією або, за словами автора, «українонаневисницькою компанією».
59. Схоже на те, що намір автора не полягав у стверджуванні того, що пані Герман насправді вимагала житла, а радше того, що статус народного депутата України мотивував її, оскільки приносив із собою, говорячи загалом, матеріальні вигоди.
60. Це у свою чергу означає, що у контексті статті та з огляду на її сатиричний тон, «квартира у м. Києві» мала символізувати усі інші різноманітні матеріальні вигоди, пов’язані зі статусом народного депутата України (див. пункт 24).
61. Отже, положення національного законодавства, якими народним депутатам України надавалося право на житло та інші різноманітні пільги, давали деякі підстави для зазначених тверджень, якими б перебільшеними і провокаційними вони не були. На думку Суду, цих фактологічних підстав було достатньо з огляду на контекст, тон, а отже, на природу та рівень серйозності оскаржуваних тверджень.
62. Отже, правдою є те, що автор приписував предмету статті недостойні мотиви, використовуючи при цьому надзвичайно саркастичну мову (див. для порівняння рішення у справі «Аміхалакіоайє проти Молдови» (Amihalachioaie v. Moldova), заява № 60115/00, п. 52, ECHR 2004‑III). Проте слід пам’ятати, що стаття 10 Конвенції також захищає інформацію або ідеї, які ображають, шокують або викликають занепокоєння. На додаток, Суд у своїй практиці виробив важливий принцип, згідно з яким журналістська свобода охоплює можливе застосування перебільшення або навіть провокації (див. згадане рішення у справі «Прагер та Обрешлік проти Австрії» (Prager and Oberschlick v. Austria), п. 38).
63. Національні суди не пояснили, чому, незважаючи на внесок оскаржуваної статті у обговорення суспільних інтересів, роль її суб’єкта як видатного політика та ту важливу роль, яку відіграє преса в демократичному суспільстві, вони вважали, що сатиричні твердження автора вийшли за межі дозволеного рівня перебільшення та провокації.
64. Суд доходить висновку, що національні суди виявилися нездатними (і) належним чином визнати, що ця справа стосується конфлікту між свободою вираження поглядів та захистом репутації особи, та (іі) достатньо ретельно зважити ці вимоги на основі критеріїв, закладених практикою Суду (див. для порівняння рішення у справах «Рєзнік проти Росії» (Reznik v. Russia), заява № 4977/05, п. 43, від 4 квітня 2013 року, та «Ніскасаарі та «Otavamedia Oy» проти Фінляндії» (Niskasaari and Otavamedia Oy v. Finland), заява № 32297/10, п. 58, від 23 червня 2015 року).
65. Хоча накладене на підприємство-заявника зобов’язання було досить незначним, воно, крім того, мало символічне значення, та не можна виключати, що воно мало негативний вплив на підприємство-заявника та інших учасників суспільного обговорення (див. для порівняння згадані рішення у справах «Рєзнік проти Росії» (Reznik v. Russia), п. 50, та «Аміхалакіоайє проти Молдови» (Amihalachioaie v. Moldova), п 38). У будь-якому разі у світлі наведених вище міркувань це зобов’язання не було виправданим.
66. Отже, хоча Суд задоволений тим, що українські суди застосували важливі елементи його практики за статтями 8 та 10 Конвенції, а саме розрізнення між оціночними судженнями та твердженнями щодо фактів, та зосередилися лише на самих суперечливих частинах оскаржуваної статті, він все одно не переконаний, що національні органи зважили усі критерії, закладені його практикою (див. в якості протилежного прикладу рішення у справах «Лілло-Стенберг та Сетер проти Норвегії» (Lillo-Stenberg and Sæther v. Norway), заявка № 13258/09, п. 44, від 16 січня 2014 року, та «Фон Ганновер проти Німеччини (№2)» (Von Hannover v. Germany (no. 2)) [ВП], заяви №№ 40660/08 та 60641/08, п. 107, ECHR 2012). У світлі обмеженого обсягу обґрунтування національних судів та зважаючи на обмеженість дискреційних повноважень держави у цій сфері, Суд постановляє, що втручання не ґрунтувалося на «достатніх» підставах та доходить висновку, що необхідність втручання у здійснення підприємством-заявником свого права на свободу вираження поглядів доведена не була.
67. Відповідно, було порушення статті 10 Конвенції.
ІI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
68. Статтею 41 Конвенції передбачено:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
69. Підприємство-заявник від власного імені вимагало 1 000 000 євро відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Свою вимогу воно частково ґрунтувало на зменшенні накладів газети «Вечерние Вести» у період з 2008 до 2011 року. Додатково підприємство-заявник також подало вимогу про відшкодування моральної і матеріальної шкоди на суму 2 000 000 євро від імені автора оскаржуваної статті, пана Ткаленка.
70. Уряд заперечив ці вимоги.
71. Суд відмовляє у задоволенні вимог, поданих від імені пана Ткаленка, оскільки він не є заявником у цій справі. Суд також зауважує, що у своєму позові підприємство-заявник не зробило розмежування між матеріальною та моральною шкодою. У тій частині, якою вимога підприємства-заявника стосувалося матеріальної шкоди, Суд не вбачає будь-якого причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та матеріальним відшкодуванням, що вимагалося. З іншого боку, Суд, постановляючи рішення на засадах справедливості, присуджує підприємству-заявнику 4 500 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
72. Підприємство-заявник не подало жодних вимог про компенсацію судових та інших витрат. Тому за цим пунктом Суд компенсацію не присуджує.
C. Пеня
73. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що було порушення статті 10 Конвенції;
3. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити підприємству-заявнику 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
4. Відхиляє решту вимог підприємства-заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 2 червня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Клаудія Вестердік
(Claudia Westerdiek)
Секретар
Ангеліка Нуссбергер
(Angelika Nussberger)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy