CASE OF NUSRET KAYA AND OTHERS v. TURKEY - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

КОЛИШНЯ

ДРУГА СЕКЦІЯ

СПРАВА NUSRET KAYA І ІНШІ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ

(Заяви №№ 43750/06, 43752/06, 32054/08, 37753/08 і 60915/08)

РІШЕННЯ

[Витяги]

СТРАСБУРГ

22 квітня 2014 року

ОСТАТОЧНЕ

08/09/2014

Це рішення є остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі Nusret Kaya і Інші проти Туреччини,

Європейський суд з прав людини (колишня Друга Секція) на засіданні Палати у складі:

Ґвідо Раймонді (Guido Raimondi), голова,
Ишил Каракаш (Işıl Karakaş),
Драголюб Поповіч (Dragoljub Popović),
Андраш Сайо (András Sajó),
Небойша Вучініч (Nebojša Vučinić),
Пауло Пінто де Альбукерк (Paulo Pinto de Albuquerque),
Гелен Келлер (Helen Keller), судді,
і Стенлі Нейсміт (Stanley Naismith), секретар Секції,

Розглянувши справу на закритому засіданні 25 березня 2014 року,

Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:

процедура

1. Справа була відкрита за п’ятьма заявами (№№ 43750/06, 43752/06, 32054/08, 37753/08 і 60915/08), поданими до Суду проти Республіки Туреччина п’ятьма громадянами цієї країни, паном Нусретом Кая (Nusret Kaya), паном Ахметом Ґерез (Ahmet Gerez), паном Мехметом Шірін Бозчали (Mehmet Şirin Bozçalı), паном Месутом Юртсевер (Mesut Yurtsever) і паном Мехметом Нурі Езен (Mehmet Nuri Özen), (далі - заявники), на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) 4 жовтня 2006 року (заяви №№ 43750/06 і 43752/06), 24 червня (заява  № 32054/08), 24 липня (заява № 37753/08) і 25 листопада 2008 року (заява № 60915/08).

2. Панові Кая дозволили самостійно представляти себе у Суді. Пан Бозчали був представлений у Суді паном Ербіл (Erbil), адвокатом зі Стамбула. Пан Юртсевер і пан Езен були представлені у суді паном Варгюн (Vargün), адвокатом з Анкари. Пан Ґерез був представлений паном Гьондогду (Gündoğdu), адвокатом із Карса.

Уряд Туреччини (далі – Уряд) був представлений уповноваженою особою.

3. Заявники стверджували, зокрема, про порушення їхнього права на повагу до телефонного спілкування (стаття 8 Конвенції) і про відсутність справедливого судового розгляду (стаття 6 Конвенції). Вони скаржились також на порушення статей 3, 13, 14, 17 і 18 Конвенції.

4. 18 січня 2010 року заяви було комуніковано Уряду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявники народились, відповідно, у 1972, 1965, 1966, 1974 і 1976 роках.

A. Нусрет Кая і Ахмет Ґерез (заяви №№ 43750/06 і 43752/06)

6. На момент подання заяви заявники перебували у тюрмі типу E у місті Муш.

7. Під час попереднього утримання у іншій тюрмі (тюрмі типу H у місті Ерзерум) вони звернулись до судді з виконання покарань із клопотанням про зняття обмежень, які, на їхню думку, пенітенціарна адміністрація встановила на телефонні розмови, перешкоджаючи їм говорити курдською мовою.

8. 29 травня 2006 року суддя з виконання покарань міста Ерзерум залишив клопотання без задоволення. У мотивувальній частині рішення він, по-перше, зазначив, що хоча стаття 22 Конституції і стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлюють свободу кореспонденції, ці ж самі положення передбачають і обмеження цієї свободи з таких підстав, як національна безпека і громадський порядок. Він також вказав, що Закон № 5275 щодо виконання покарань і превентивних заходів («Закон № 5275») встановлював, що телефонні розмови мають здійснюватись на умовах і за принципами, встановленими у положенні щодо виконання покарань і превентивних заходів («положення»). Водночас суд зазначив, що пенітенціарна адміністрація ще не отримала відповіді на прохання перевірити, на підставі статті 88/2 p) згаданого положення, чи особи, із якими заявники бажали говорити, розуміють турецьку мову. Він підкреслив, що це питання має бути висвітлене, і що судове звернення заявників стосувалось загальної адміністративної практики, яка, на думку суду, не суперечить закону. Суд дійшов висновку, що пенітенціарна адміністрація діяла відповідно до Закону № 5275 і статті 88/2 p) положення.

9. 11 травня 2006 року заявники оскаржили це рішення.

10. 12 липня 2006 року суд присяжних міста Ерзерум залишив скаргу заявників без задоволення, постановивши, що рішення судді з виконання покарань не суперечить ні процедурі, ні закону.

B. Мехмет Шірін Бозчали і Масут Юртсевер (заяви №№ 32054/08 і 37753/08)

11. На момент подання заяви заявники перебували у тюрмі типу F у місті Болу.

12. 5 травня 2008 року, під час перебування у цій тюрмі вони звернулись до судді з виконання покарань міста Болу із клопотанням про зняття обмежень, які, на їхню думку, пенітенціарна адміністрація встановила на телефонні розмови, перешкоджаючи їм говорити курдською мовою.

13. 13 травня 2008 року суддя з виконання покарань міста Болу залишив клопотання без задоволення, постановивши, що рішення пенітенціарної адміністрації не суперечить ні процедурі, ні закону. У рішенні суд постановив, що положення стосовно телефонних розмов засуджених осіб і осіб, які утримуються у пенітенціарних центах і центрах затримання, зі своїми рідними, які перебувають поза ними, було скасоване 17 лютого 2007 року. Суд зазначив, що це положення не містило норм щодо розгляду клопотань про вживання під час телефонних розмов іншої мови, ніж турецька. Суд вказав, що Закон  № 5275 набув чинності, і що стаття 88 положення встановлювала нові принципи, які слід брати до уваги. Він перелічив низку умов, передбачених цим положенням щодо телефонних розмов у тюрмі, зокрема правило, відповідно до якого телефонні розмови мають відбуватись турецькою мовою, окрім випадків, коли засуджений або його співрозмовник або обидва не розуміють цієї мови. Суд уточнив, що у таких випадках положення вимагає, щоб засуджений у формулярі телефонних переговорів вказав, що його співрозмовник не розуміє турецьку мову. Він додав, що пенітенціарна адміністрація, якщо вважає за необхідне, може за рахунок засудженого здійснити перевірку правдивості інформації, наведеної у формулярі, за результатами якої засудженому може бути дозволено говорити курдською мовою. Суд уточнив, що засуджений має розпочати телефонну розмову, назвавши своє прізвище і ім’я, потім має попросити співрозмовника назвати своє прізвище і ім’я і номер телефону. На думку судді, це зобов’язання передбачає, що, за винятком певних випадків, телефонні розмови мають проводитись турецькою мовою.

14. 26 травня 2008 року пан Юртсевер оскаржив це рішення. Він вказував, що його рідною мовою є курдська, і тому цілком природно, що він використовує цю мову, щоб говорити з матір’ю по телефону. Він зазначав також, що робив так протягом останніх п’яти років. Він також оспорював обов’язок прохача оплачувати витрати, пов’язані з процедурою перевірки інформації.

15. 27 травня 2008 року пан Бозчали також оскаржив рішення судді з виконання покарань, стверджуючи, що спілкуватись, листуватись і жити відповідно до своєї культурної ідентичності є основоположним правом.

16. 12 червня 2008 року суд присяжних міста Болу залишив скаргу заявників без задоволення, постановивши, що практика пенітенціарної адміністрації і рішення судді з виконання покарань не суперечать ні процедурі, ні закону.

C. Мехмет Нурі Езен (заява № 60915/08)

17. На момент подання заяви заявник перебував у тюрмі типу F у місті Болу.

18. 30 травня 2008 року, під час перебування у цій тюрмі, він звернувся до судді з виконання покарань міста Болу зі скаргою на те, що його зобов’язують говорити турецькою мовою під час телефонних розмов із рідними, і на відмову пенітенціарної адміністрації дозволити вести розмови курдською мовою.

19. 10 червня 2008 року суддя з виконання покарань міста Болу залишив скаргу без задоволення, постановивши, що практика пенітенціарної адміністрації не суперечить ні процедурі, ні закону. У рішенні суд постановив, що положення стосовно телефонних розмов засуджених осіб і осіб, які утримуються у пенітенціарних центрах і центрах затримання, зі своїми рідними, які перебувають поза ними, було скасоване 17 лютого 2007 року. Суд зазначив, що це положення не містило норм щодо розгляду клопотань про вживання під час телефонних розмов іншої мови, ніж турецька. Суд вказав, що Закон  № 5275 набув чинності, і що стаття 88 положення встановлювала нові принципи, які слід брати до уваги. Він перелічив низку умов, передбачених цим положенням щодо телефонних розмов у тюрмі, зокрема правило, відповідно до якого телефонні розмови мають відбуватись турецькою мовою, окрім випадків, коли засуджений або його співрозмовник, або обидва не розуміють цієї мови. Суд уточнив, що у таких випадках положення вимагає, щоб засуджений у формулярі телефонних переговорів вказав, що його співрозмовник не розуміє турецьку мову. Він додав, що пенітенціарна адміністрація, якщо вважає за необхідне, може за рахунок засудженого здійснити перевірку правдивості інформації, наведеної у формулярі, за результатами якої засудженому може бути дозволено говорити курдською мовою. Суд уточнив, що засуджений має розпочати телефонну розмову, назвавши своє прізвище і ім’я, потім має попросити співрозмовника назвати своє прізвище і ім’я і номер телефону. На думку судді, це зобов’язання передбачає, що, за винятком певних випадків, телефонні розмови мають проводитись турецькою мовою.

20. 20 червня 2008 року заявник оскаржив це рішення.

21. 4 липня 2008 року суд присяжних міста Болу залишив скаргу заявника без задоволення, постановивши, що практика пенітенціарної адміністрації і рішення судді з виконання покарань не суперечать ні процедурі, ні закону.

(...)

ПРАВО

29. З огляду на подібність заяв як щодо фактів, так і скарг, Суд вирішив об’єднати їх і розглянути разом у одному рішенні.

I. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

30. Заявники скаржаться на порушення права на повагу до кореспонденції і/або їхнього приватного і сімейного життя через практику пенітенціарної адміністрації, яка обмежує телефонні розмови курдською мовою.

У зв’язку з цим вони посилаються на статтю 8 Конвенції, яка у відповідних частинах звучить так:

« 1. Кожен має право на повагу до його приватного та сімейного життя (...) і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно з законом і є необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки (...) для запобігання заворушенням чи злочинам(...). »

31. Уряд не погодився з цим.

(...)

B. Щодо суті

1. Щодо існування втручання

35. Суд, по-перше, нагадує, що будь-яке правомірне з точки зору статті 5 Конвенції позбавлення волі за своїм характером спричиняє обмеження приватного і сімейного життя ув’язненої особи. Суд нагадує, що для «поваги до сімейного життя важливо», щоб адміністрація допомагала ув’язненим підтримувати зв’язок з близькими родичами (Messina проти Італії (№ 2), № 25498/94, § 61, CEDH 2000‑X, і Aliev проти України, № 41220/98, § 187, 29 квітня 2003 року). Суд водночас визнає, що рекомендовано певний контроль за контактами ув’язнених із зовнішнім світом, і що саме це ще не суперечить Конвенції (цитовано Aliev, idem).

36. Суд далі нагадує, що стосовно доступу до телефону не можна тлумачити статтю 8 Конвенції як таку, що гарантує ув’язненим право робити телефонні дзвінки, зокрема, якщо наявні належні можливості спілкуватись листовно (A.B. проти Нідерландів, № 37328/97, § 92, 29 січня 2002 року, і Ciszewski проти Польщі (déc.), № 38668/97, 6 січня 2004 року). Проте у даній справі, коли національне право надає ув’язненим можливість спілкуватись телефоном з близькими особами під контролем пенітенціарної адміністрації, Суд вважає, що обмеження, накладені на телефонні розмови заявників із членами їхніх сімей на тій підставі, що вони бажали спілкуватись курдською мовою, можна вважати втручанням у реалізацію права на повагу до сімейного життя і до кореспонденції у розумінні статті 8 § 1 Конвенції (див. подібний підхід у справі Baybaşın проти Нідерландів (déc.),         № 13600/02, 6 жовтня 2005 року).

2. Щодо виправданості цього втручання

37. Подібне втручання суперечить статті 8, якщо воно не «здійснюється згідно з законом», не переслідує законну ціль або цілі у розумінні частини 2 цієї статті і, до того ж, не є «необхідним в демократичному суспільстві» для їх досягнення.

a) Згідно з законом

38. Суд нагадує про свою юриспруденцію, відповідно до якої поняття «згідно з законом» не лише вимагає, щоб оспорюваний захід мав законні підстави у національному праві, але й стосується якості даного закону: він має бути доступним для зацікавлених осіб і передбачуваним у своїх наслідках (див. поміж іншими, Rotaru проти Румунії [ВП], № 28341/95, § 52, CEDH 2000‑V). Суд нагадує, що національні державні органи, зокрема суди, повинні тлумачити і застосовувати внутрішнє право (Kopp проти Швейцарії, 25 березня 1998 року, § 59, Recueil des arrêts et décisions 1998-II, і Kruslin проти Франції, 24 квітня 1990 року, § 29, série A № 176-A).

39. У даній справі Суд зазначає, що оспорюване втручання у внутрішньому праві ґрунтувалось на статті 88 чинного на момент подій положення щодо виконання покарань і превентивних заходів (...) Ця стаття передбачала, що телефонні розмови в принципі мають вестись турецькою мовою, якщо у випадках і на перерахованих у цій нормі умовах не буде надано дозвіл на протилежне.

40. Окрім того, Суд не має підстав сумніватись у доступності цього положення, опублікованого у офіційній газеті. Суд також вважає недоцільним висловлюватись щодо передбачуваності оспорюваних норм цього положення з огляду на висновки щодо необхідності такого втручання (параграфи 49-62 нижче).

b) Законна ціль

41. Відповідно до аналізу Урядом рішень у справах Kepeneklioğlu проти Туреччини (№ 73520/01, 23 січня 2007 року) і Silver і Інші проти Сполученого Королівства (25 березня 1983 року, série A № 61), Суд визнав за певних обставин законність контролю за кореспонденцією ув’язнених з метою підтримання порядку в тюрмах. Уряд вважає, що у даній справі контроль пенітенціарної адміністрації за телефонними розмовами мав на меті захист безпеки і запобігання заворушенням і злочинам.

42. Суд нагадує, що коли, як у даній справі, пенітенціарні органи дозволяють доступ до телефону, цей доступ може, з огляду на звичайні і розумні умови тюремного життя, зазнавати певних законних обмежень, з урахуванням, наприклад, необхідності ділити цей доступ з іншими ув’язненими і вимог, пов’язаних із захистом порядку і запобіганням кримінальним правопорушенням (A.B. проти Нідерландів, цитовано, § 93, і Coşcodar проти Румунії (déc.), № 36020/06, § 30, 9 березня 2010 року). У даній справі Суд вважає, що оспорюване втручання переслідувало законну мету, а саме, підтримання порядку і запобігання кримінальним правопорушенням.

c) Необхідність втручання

i. Аргументи Уряду

43. Уряд спростовує твердження заявників. Він вважає, що оспорюване втручання було необхідним і пропорційним. У зв’язку з цим він вказує, що заявники є членами терористичної організації ПKK, і що вони до того, як просити про надання дозволу вести розмови курдською мовою, вже користувались турецькою мовою, коли дзвонили своїм сім’ям. У зв’язку з цим Уряд уточнює, що курдська мова має різні діалекти, і що на момент подання згаданого прохання жоден працівник пенітенціарної адміністрації не розумів курдську мову. На думку Уряду, адміністрація запросила, на підставі статті 88/2 p) чинного на той момент положення, імена і адреси осіб, з якими заявники бажали говорити, аби зібрати про них інформацію. Уряд також вважає, що ув’язнені, котрі не мали поганих намірів, надавали таку інформацію, і після проведення перевірки ті, хто не розумів турецьку мову, отримували дозвіл говорити курдською. Як твердить Уряд, деякі прохачі, маючі погані наміри, просили дозволу говорити курдською мовою, не надавши необхідної інформації. Таким чином, як вважає Уряд, вони унеможливили будь-які пошуки стосовно їхніх співрозмовників. Окрім того, на думку Уряду, батьків деяких прохачів не було знайдено за вказаними адресами. Тому заявники не виконали обов’язків, які дозволили б їм вести розмови іншою мовою, ніж турецька. Тобто, до заявників було застосовано те ж законодавство, що й до решти ув’язнених, і тому на цій підставі вони не зазнали жодної дискримінації.

44. Зрештою Уряд повідомляє Суду, що до статті 88/2 p) положення були внесені поправки, які дозволяють уникнути затримки у розгляді прохання ув’язнених спілкуватись з рідними телефоном курдською мовою.

ii. Аргументи заявників

45. Пан Кая критикує практику пенітенціарної адміністрації, яку вважає протиправною, принизливою і нелюдською як для нього, так і для його рідних.

46. Пан Ґерез заперечив проти аргументів Уряду. Він стверджує, що йому перешкоджали говорити з батьками по телефону курдською мовою починаючи з травня 2006 року, від набрання чинності положенням, до 2009 року, хоча раніше йому таку можливість надавали. У зв’язку з цим він стверджує, що його телефонні розмови переривались або їм перешкоджали, як він твердить, без вагомих підстав. Він стверджує, що просив дозволу говорити з батьками по телефону курдською мовою, але йому відповіли, що останніх не знайшли за адресою, яку він вказав адміністрації, і тому не було можливості перевірити, чи говорять вони турецькою мовою, і з цієї причини, на його думку, йому не дозволили говорити з ними курдською мовою. Він заявляє про урядову політику, спрямовану на заборону використання усіх інших мов, ніж турецька.

47. Пан Бозчали стверджує, що у демократичному суспільстві немає підстав перешкоджати йому спілкуванню рідною мовою. Він додає, що пенітенціарна адміністрація має усі засоби, щоб контролювати і перекладати розмови, але не робить цього, щоб, на його думку, перешкодити йому говорити курдською мовою зі своєю родиною і відвідувачами, а також перешкодити спілкуванню з ними.

48. Пан Юртсевер і пан Езен стверджують, що засудження їх за злочин не може перешкоджати їм користуватись своїм правом на свободу кореспонденції. Вони вважають, що будь-яке порушення цього права має бути виправданим, і що будь-яке втручання у їхнє право на кореспонденцію є протиправним, якщо не ґрунтується на оприлюдненому і доступному законодавчому положенні. Вони визнають, що заходи, спрямовані на контроль за спілкуванням ув’язнених із зовнішнім світом, необхідні для захисту безпеки у тюрмах і для запобігання злочинності. Проте вони вважають, що ця мета, на їхній погляд законна, могла бути досягнена із врахуванням пропорційності, а не для виправдання обмежень у стосунках, які вони бажали підтримувати зі своєю сім’єю і зовнішнім світом іншою мовою, ніж турецька. Вони вважають, що заборона спілкуватись із зовнішнім світом курдською мовою не може бути виправдана єдиною підставою – недостатністю персоналу. Вони уточнюють, що пенітенціарні органи не намагались встановити, чи їхні телефонні розмови за своїм змістом були в чомусь протиправними або могли зашкодити охороні безпеки в тюрмі. Заявники закидають державним органам те, що вони припустили, що оскільки телефонна розмова вестиметься курдською мовою, то її зміст має бути протиправним. У зв’язку з цим вони критикують автоматичний і несправедливий підхід до згаданої заборони. Вони стверджують, що даний захід не був ані пропорційним, ані необхідним у демократичному суспільстві. На думку заявників, заборона спілкуватись мовою меншини несумісна зі справжньою демократією, повагою до культурного, етнічного і релігійного різноманіття, яке є, на їхню думку, основоположною цінністю демократичного суспільства. Заявники кажуть, що належать до етнічної меншини, яка не визнана державою, але існування якої у міжнародному праві не залежить від такого визнання. Вони вважають, що держава зобов’язана принаймні не перешкоджати їм реалізовувати свою ідентичність, мову і культуру. Вони посилаються на ухвалені Радою Європи Європейські пенітенціарні правила, цитуючи, зокрема, правило 38. Це правило передбачає, що необхідно вжити спеціальних заходів щодо потреб ув’язнених осіб, які належать до етнічної або мовної меншини, і що культурна практика різних груп повинна мати можливість підтримуватись у тюрмі, і що мовні потреби мають реалізовуватись за допомогою звернення до компетентних перекладачів і роздачі інформаційних брошур, складених різними мовами, якими спілкуються у кожній з тюрем. Заявники стверджують, що відповідно до ухвалених у Осло рекомендацій щодо мовних прав національних меншин і статті 51 ухваленого ООН Зведення мінімальних правил щодо поводження з ув’язненими, держава має вжити необхідних заходів для забезпечення їхніх особливих потреб. У їхньому випадку не було вищих суспільних потреб, які могли б виправдати згадане обмеження.

iii. Оцінка Суду

49. Перш за все Суд вважає належним підкреслити, що можливість для ув’язненого спілкуватись усно рідною мовою шляхом телефонних переговорів є, без сумніву, особливою частиною його права на повагу до кореспонденції, але перш за все – його права на повагу до сімейного життя у розумінні статті 8 § 1 Конвенції.

50. Далі Суд нагадує, що захід, який є втручанням у здійснення прав, гарантованих статтею 8 § 1 Конвенції, можна вважати «необхідним у демократичному суспільстві», якщо його вжито у відповідь на вищі суспільні цілі, і якщо застосовані засоби були пропорційними відносно встановленої мети (див. поміж іншими, Campbell проти Сполученого Королівства, 25 березня 1992 року, § 44, série A № 233). Для того, щоб встановити, чи втручання є необхідним у демократичному суспільстві, можна взяти до уваги можливість розсуду держави (ibidem).

51. Тому хоча державні органи повинні першими вирішувати щодо необхідності втручання, Суд має розглянути питання про те, чи підстави для втручання були відповідними і достатніми з огляду на вимоги Конвенції (Szuluk проти Сполученого Королівства, № 36936/05, § 45, CEDH 2009).

52. Суд підкреслює, що для того, аби встановити, чи втручання у реалізацію права ув’язненого на повагу до його кореспонденції було «необхідним» для досягнення однієї з цілей, передбачених у статті 8 § 2 Конвенції, слід взяти до уваги нормальні і розумні вимоги ув’язнення: рекомендований певний контроль за кореспонденцією ув’язнених, який сам по собі ще не суперечить Конвенції (див. поміж іншими, Silver і Інші, цитовано, § 98, Kwiek проти Польщі, № 51895/99, § 39, 30 травня 2006 року, і Ostrovar проти Молдови, № 35207/03,     § 105, 13 вересня 2005 року).

53. Суд нагадує, що неодноразово вже постановляв, що за винятком конкретних прав, перерахованих у статтях 5 § 2 (право бути повідомленим у найкоротший термін і зрозумілою мовою про причини затримання) і 6 § 3 a) і e) (право бути повідомленим у найкоротший термін про характер і причину обвинувачення, і право на допомогу перекладача, якщо особа не розуміє мову судового розгляду), мовна свобода як така не фігурує поміж врегульованими Конвенцією правами (Kozlovs проти Латвії (déc.), № 50835/99, 10 січня 2002 року, і Kemal Taşkın і Інші проти Туреччини, №№ 30206/04, 37038/04, 43681/04, 45376/04, 12881/05, 28697/05, 32797/05 і 45609/05, § 56, 2 лютого 2010 року).

54. У даній справі Суд вважає доцільним знову підкреслити, що порушене у ній питання стосується не мовної свободи заявників як такої, а їхнього права підтримувати активний зв’язок з родиною. Тому потрібно перевірити умови, за яких здійснювались телефонні розмови заявників на підставі чинного на той час положення, аби мати можливість оцінити їх сумісність із вимогами другої частини статті 8 Конвенції.

55. У зв’язку з цим Суд нагадує, що вже привертав увагу державних органів до важливості рекомендацій, перерахованих у Європейських пенітенціарних правилах 2006 року (Рекомендація REC(2006)2) (...), попри те, що вони не є обов’язковими для держав-учасниць (див. поміж іншими, Sławomir Musiał проти Польщі, № 28300/06, § 96, 20 січня 2009 року). Суд наголошує на важливості того, щоб адміністрація допомагала ув’язненим підтримувати зв’язок з близькими родичами.

56. У даній справі Суд зазначає, що національне право визнавало за в’язнями можливість підтримувати зв’язок із зовнішнім світом шляхом телефонних переговорів. Водночас, ці переговори з міркувань безпеки могли контролюватись пенітенціарною адміністрацією, і, з метою належного контролю, під час телефонних розмов в’язні в принципі мали говорити виключно турецькою мовою.

57. Звичайно, національне право передбачало правила реалізації цього положення і не містило жодного положення, яке забороняло би в’язням використовувати під час телефонних розмов із родичами іншу мову, ніж турецька. Стаття 88/2 p) цього положення встановлювала певні формальні вимоги стосовно цієї можливості. Зокрема, вона передбачала можливість для пенітенціарної адміністрації перевірити, чи особа, з якою ув’язнений бажав говорити іншою мовою, дійсно не розуміє турецьку мову.

58. Із чинних на той час норм положення (...) і рішень національних судів (параграфи 13 і 19 вище) видно, що коли пенітенціарна адміністрація вирішувала перевірити інформацію, внесену до формуляру прохання про телефонні переговори, вартість цієї перевірки покладалась на відповідних ув’язнених.

59. Звичайно, Суд вже погоджувався з тим, що особливі міркування безпеки (такі як запобігання ризику втечі) можуть виправдати застосування специфічного режиму ув’язнення і заборону ув’язненому спілкуватися з рідними мовою власного вибору, якщо не буде встановлено, що він не володіє іншою мовою, якою йому дозволено висловлюватись (цитоване рішення у справі Baybaşın). Тому Суд зазначає, що за обставин даної справи згадане положення застосовувалось загалом і недиференційовано до всіх ув’язнених, незалежно від будь-якої індивідуальної оцінки вимог безпеки, які могли бути пов’язані з особою кожного з них або зі злочинами, за які їх було засуджено. Суд відзначає, що державні органи, вивчаючи прохання заявників про можливість спілкуватись по телефону турецькою мовою, знали, що ця мова в Туреччині є однією з поширених (на відміну від ситуації у справі Baybaşın) і використовується певними ув’язненими у спілкуванні з родичами. Проте, державні органи, схоже, не розглядали можливість застосувати систему перекладу. Суд нагадує, що раніше постановляв про важливість для поваги до сімейного життя допомоги ув’язненому з боку пенітенціарної адміністрації у підтриманні активного зв’язку із сім’єю (див. поміж іншими, Baybaşın, цитоване рішення, і Van der Ven проти Нідерландів, № 50901/99, § 68, CEDH 2003‑II). Тому Суд підкреслює, що у даній справі не було підстав брати під сумнів ані твердження заявників про те, що у сімейних стосунках вони використовують курдську мову, ані те, що їхні родичі володіли тільки цією мовою, що Суд вважає у даній справі важливою обставиною.

60. З огляду на матеріали справи і надану інформацію, Суд вважає, що практика застосування до заявників, які бажали говорити зі своїми родичами по телефону курдською мовою, попередньої процедури, спрямованої на перевірку того, чи вони дійсно не могли говорити турецькою мовою, не була заснована на належних і достатніх підставах з огляду на обмеження, які вона спричиняла для заявників під час спілкування з рідними.

61. Тому Суд постановляє, що втручання у право заявників вести телефонні розмови з рідними курдською мовою не може вважатись необхідним. Зміна редакції статті 88/2 p) положення (...), на яку посилається Уряд (параграф 44 вище) і яка передбачає зміни умов для подання прохання про іншу мову телефонних переговорів, ніж турецька, тільки підтверджує цей висновок. Так відповідно до положень цієї статті у зміненій редакції достатньо простої заяви про те, що прохач або його рідні не розуміють турецьку мову.

62. З огляду на наведене, Суд робить висновок про порушення статті 8 Конвенції.

(...)

З ЦИХ ПРИЧИН СУД

1. Вирішує, одноголосно, об’єднати заяви;

(...)

3. Постановляє, п’ятьма голосами проти двох, що було порушення статті 8 Конвенції;

(...)

Складено французькою мовою і повідомлено письмово 22 квітня 2014 року відповідно до статті 77 §§ 2 і 3 Регламенту.

Стенлі НейсмітҐвідо Раймонді
СекретарГолова

Відповідно до статті 45 § 2 Конвенції і Правила 74 § 2 Регламенту Суду, до цього рішення додано окрему думку суддів Раймонді і Каракаш.

Окрема думка не перекладалась, але викладена у французькій офіційній версії рішення, з якою можна ознайомитись у базі даних юриспруденції Суду HUDOC.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014 рік.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська і французька. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду, і Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити із бази даних юриспруденції Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, котрим Суд передав його. Його можна відтворювати з некомерційною метою, за умови цитування повної назви справи, наведеної примітки щодо авторських прав і посилання на Фундацію з прав людини. Якщо є намір використати будь-яку частину перекладу з комерційною метою, звертайтесь, будь ласка, за адресою publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@

 

Full & Egal Universal Law Academy