CASE OF ODESKA BUTERBRODNA KOMPANIYA, TOV v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ТОВ «ОДЕСЬКА БУТЕРБРОДНА КОМПАНІЯ» ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF ODESKA BUTERBRODNA KOMPANIYA, TOV v. UKRAINE)

(Заява № 59414/15)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

12 грудня 2024 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «ТОВ «Одеська бутербродна компанія» проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

 Марія Елосегі (María Elósegui), Голова,
 Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici),
 Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 59414/15), яку 18 листопада 2015 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) українське підприємство, ТОВ «Одеська бутербродна компанія» (далі – підприємство-заявник), розташоване у м. Одеса, яке представляв пан А.В. Лещенко, юрист, який практикує у м. Одеса;

рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, про скаргу підприємства-заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та визнати решту скарг у заяві неприйнятними;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 21 листопада 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  Заява стосується визнання недійсним права власності підприємства-заявника на майно у судовому провадженні, ініційованому проти нього прокурором, на тій підставі, що майно було самочинною забудовою, зведеною на земельній ділянці, яка перебувала у комунальній власності.

2.  Підприємство-заявник – це приватне товариство з обмеженою відповідальністю, засноване паном і пані Є. та ще однією особою. Пан Є. також є директором підприємства.

3.  Як вбачається з наданих сторонами документів, у 2001 році приватний підприємець, пані Б., вирішила побудувати літнє кафе в парку «Лузанівка» у м. Одеса. Вона отримала попередні дозволи на будівництво та подала документи, необхідні для отримання в оренду земельної ділянки, призначеної для кафе. Як вбачається, вона не отримала її в оренду, але все одно побудувала кафе. Будівельні роботи були завершені у 2004 – 2005 роках.

4.  У 2007 – 2008 роках під час низки господарських проваджень за участю пані Б., Одеської міської ради та районного прокурора суди встановили, що кафе не було «зареєстроване», як того вимагало законодавство для всіх нових об’єктів нерухомості, і пані Б. не мала права на земельну ділянку під кафе. Отже, кафе було самочинною забудовою згідно зі статтею 376 Цивільного кодексу України, яка передбачала, що самочинним будівництвом вважалася будівля, збудована на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснювала будівництво; або ця земельна ділянка не була відведена для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил. Ця ж стаття передбачала, що особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набувала права власності на нього. Право власності на самочинну забудову міг визнати суд, якщо відповідна особа отримала право оренди на землю, на якій був побудований об’єкт нерухомості. Цього не було зроблено у випадку пані Б., і, як вбачалося, органи місцевого самоврядування не мали наміру надавати їй ділянку в оренду.

5.  22 січня 2008 року Одеський апеляційний господарський суд постановив знести кафе. З матеріалів справи вбачається, що знесення здійснено не було. Уряд не надав інформацію про причини невиконання.

6.  У вересні 2008 року (у деяких документах ця дата вказана як вересень 2010 року) пані Б. продала кафе пану М. У договорі вона зобов’язалася завершити необхідне нотаріальне посвідчення, але, як вбачається, вона цього не зробила. Тому пан М. подав проти неї позов, вимагаючи визнання дійсним договору купівлі-продажу, а також визнання його прав власності на кафе. Рішенням від 12 липня 2011 року Суворовський районний суд міста Одеси задовольнив його позовні вимоги в повному обсязі та на підставі цього рішення пан М. зареєстрував своє право власності на кафе.

7.  У грудні 2011 року пан і пані Є. купили кафе у пана М. за 614  479 українських гривень (далі – грн; приблизно 57 320 євро на той момент) кожен. Вони зареєстрували свої права власності на кафе.

8.  У березні 2012 року підприємство-заявник отримало право власності на кафе як внесок пана і пані Є. до статутного фонду.

9.  У квітні 2012 року прокурор району, діючи в інтересах Одеської міської ради, оскаржив рішення від 12 липня 2011 року, яким було визнано право власності пана М. на кафе. Рішенням від 15 червня 2012 року суд задовольнив вимоги прокурора. Суд встановив відсутність доказів того, що пані Б. коли-небудь мала належним чином зареєстроване право власності на кафе; тому договір купівлі-продажу був недійсним.

10.  У травні 2014 року прокурор оскаржив дійсність договорів між паном М. й паном та пані Є., а також їхні права власності та право власності на кафе підприємства-заявника. Прокурор стверджував, що, як було встановлено в попередніх провадженнях, кафе було самочинною забудовою, зведеною на земельній ділянці, яка перебувала у комунальній власності. Для забезпечення звільнення земельної ділянки поточним власником (підприємством-заявником), усі правочини між паном М. й паном та пані Є. мали бути визнані недійсними, а також їхні відповідні права власності.

11.  Суди трьох інстанцій ухвалювали рішення на користь прокурора. 20 квітня 2015 року остаточну ухвалу у справі постановив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

12.  Як вбачається, рішенням від 27 січня 2016 року, ухваленим у межах іншого провадження, підприємство-заявника зобов’язали звільнити відповідну земельну ділянку і знести всі самочинно побудовані об’єкти на ній. Згідно з наданою Урядом інформацією виконавче провадження за цим рішенням досі триває.

ОЦІНКА СУДУ

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

13.  Підприємство-заявник скаржилося за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що позбавлення майна, якого воно зазнало, було незаконним і непропорційним. Воно також скаржилося за статтею 6 Конвенції, що рішення судів у провадженнях про визнання його права власності недійсним були недостатньо обґрунтованими.

14.  Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 і № 22768/12, пункти 114 і 126, від 20 березня 2018 року), вважає, що скарги підприємства-заявника підлягають розгляду лише за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

15.  Уряд зазначив, що встановлення порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції безпосередньо пов’язане із законністю придбання майна та поведінкою покупця. У зв’язку з цим він стверджував, що укладення низки договорів купівлі-продажу майна було відомим способом шахрайства з метою ускладнення можливості швидкого повернення свого майна первинним власником. У цій справі пані Б. продала кафе пану М., але відповідний договір не був нотаріально посвідчений, що було процедурою, спрямованою на забезпечення законності такого договору, у тому числі в частині перевірки права власності на майно. У випадку, якщо сторона договору купівлі-продажу не посвідчила його нотаріально, закон передбачав можливість звернення до цієї сторони з позовом, і рішення суду мало б таку ж юридичну силу, як і нотаріальне посвідчення. Однак сторони, які діяли недобросовісно, іноді зловживали цією процедурою, і Уряд стверджував, що саме так відбулося у цій справі.

16.  На цій підставі Уряд доводив, що право власності на відповідне кафе було набуто незаконно і підприємство-заявник не мало законного права на спірну земельну ділянку, оскільки воно набуло право власності на підставі правовстановлюючих документів, які суди пізніше визнали недійсними. Тому підприємство-заявник не могло стверджувати, що володіло «майном» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

17.  Уряд також стверджував, що учасники підприємства-заявника могли подати позов за статтею 216 Цивільного кодексу України, яка передбачала, що у випадку визнання правочину недійсним кожна сторона була зобов’язана повернути іншій стороні в натурі все, що вона отримала у зв’язку з вчиненням цього правочину або, якщо повернення в натуральній формі було неможливим, надати компенсацію, що була еквівалентна вартості того, що було одержано. Уряд надав приклад з національної практики у зв’язку з цим і також стверджував, що підприємство-заявник не довело, що запропонований засіб юридичного захисту не дозволив би належним чином розглянути його вимоги. Тому Уряд стверджував, що підприємство-заявник не вичерпало національні засоби юридичного захисту.

18.  Підприємство-заявник заперечило, зазначивши, що його права власності на кафе були належним чином зареєстровані і воно не було залучено до шахрайської схеми у зв’язку з цим майном, якщо така схема існувала. Воно також зазначило, що будь-які позови про відшкодування шкоди, які могли ініціювати його учасники, не мали нічого спільного з ним як окремою юридичною особою, і жодних компенсаційних засобів юридичного захисту йому доступно не було.

19.  Суд вважає, що попередні заперечення Уряду тісно пов’язані із суттю справи, і тому вирішує долучити обидва заперечення до розгляду по суті.

20.  Уряд визнав, що «відчуження [певної] земельної ділянки» становило втручання у права власності підприємства-заявника. Проте він стверджував, що воно було законним (хоча Уряд не посилався на конкретні положення законодавства) і було спрямоване на захист інтересів місцевої громади, як власника земельної ділянки. Воно також було пропорційним, оскільки підприємство-заявник мало можливість вимагати відшкодування збитків, завданих, як стверджувалося, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади під час здійснення ними своїх повноважень, а також мало право подати позов про відшкодування моральної шкоди. Уряд також зазначив, що ухвалені не на користь підприємства-заявника рішення судів ще не були виконані, а тому не можна було стверджувати, що воно зазнало будь-яких фактичних збитків. Насамкінець Уряд доводив, що підприємство-заявник не могло стверджувати, що на нього було покладено надмірний тягар з огляду на той факт, що відчуження майна відбулося не внаслідок дій органів державної влади, а радше було результатом дій його учасників, оскільки кафе було їхнім внеском у статутний фонд підприємства-заявника.

21.  Підприємство-заявник погодилося, що відповідне втручання могло мати загальний інтерес, але стверджувало, що це втручання не було законним і пропорційним. Зокрема, воно стверджувало, що було добросовісним власником кафе, а тому кафе не могло бути відчужене у нього жодною особою, не кажучи вже про державу. У будь-якому випадку підприємство-заявник не могло нести відповідальність за помилки органів державної влади. Крім того, воно наголосило, що його скарги стосувалися лише визнання його права власності на кафе недійсним, і воно не висувало жодних вимог чи скарг стосовно земельної ділянки. Підприємство-заявник також зазначило, що воно було позбавлене майна без будь-якої компенсації.

22.  Насамперед Суд зазначає, що підприємство-заявник справді скаржилося на визнання недійсним його права власності на відповідне кафе, і не висувало жодних скарг щодо земельної ділянки, на якій воно розташоване. Водночас Суд зауважує, що кафе було побудоване на комунальній земельній ділянці, яка ніколи не відводилася для цієї мети органами місцевого самоврядування, а тому воно було визнано самочинною забудовою і було видано наказ про його знесення. Ключове занепокоєння органів державної влади в цьому провадженні полягало в тому, щоб повернути земельну ділянку у володіння міської ради, і повернути її до стану, в якому вона була до початку будівельних робіт, а не витребувати будь-які будівлі у підприємства-заявника. Проте провадження призвело до того, що підприємство-заявник втратило своє зареєстроване право власності на об’єкт нерухомості, побудований на цій земельній ділянці.

23.  Загальні принципи щодо захисту власності добре узагальнені у практиці Суду та наведені, серед інших джерел, в рішенні у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункти 41, 42 і 45, від 16 лютого 2017 року).

24.  Наскільки можна зрозуміти Уряд, як такий, що доводить, що підприємство-заявник не володіло «майном» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки відповідне майно було придбано незаконно, Суд зазначає, що ніщо в матеріалах справи не дозволяє припустити, що підприємство-заявник – або, якщо на те пішло, її засновники та учасники пан і пані Є. – порушили закон або брали участь у будь-яких шахрайських діях. Пан і пані Є. придбали кафе у пана М., право власності якого було належним чином зареєстроване органами державної влади на підставі чинного на той момент рішення суду. Суд пам’ятає про нестандартну процедуру, яка призвела до визнання права власності пана М. на кафе (див. пункти 6 і 15), але вважає, що цим не можна дорікнути підприємству-заявнику (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зела проти Албанії» (Zela v. Albania), заява № 33164/11, пункт 93, від 11 червня 2024 року). Право власності підприємства-заявника на кафе також було належним чином зареєстроване органами державної влади, і воно володіло кафе без жодних перешкод щонайменше два роки (з 2012 року, коли воно зареєструвало своє право власності, до 2014 року, коли прокурор ініціював провадження щодо нього). Тому Суд вважає, що відповідне кафе було «майном» підприємства-заявника (див., наприклад, рішення у справах «Іванова та Черкезов проти Болгарії» (Ivanova and Cherkezov v. Bulgaria), заява № 46577/15, пункт 68, від 21 квітня 2016 року; «Газанфар Маммадов проти Азербайджану» [Комітет] (Gazanfar Mammadov v. Azerbaijan) [Committee], заява № 4867/10, пункт 47, від 23 вересня 2021 року; «ТОВ «Азалія» та інші проти України» [Комітет] (Azaliya, TOV and Others v. Ukraine) [Committee], заяви № 31211/14 і № 31338/14, від 09 березня 2023 року та згадане рішення у справі «Зела проти Албанії» (Zela v. Albania), пункти 55 і 56). Отже, визнання недійсним права власності підприємства-заявника на кафе становило втручання в його майнові права. Незалежно від того, чи розглядається це втручання як позбавлення майна або контроль за користуванням майном, застосовні принципи залишаються такими ж (див. рішення у справі «Компанія «Юнспед Пакет Сервісі СаН Ве ТіК. А.Ш. проти Болгарії» (Ünsped Paket Servisi SaN. Ve TiC. A.Ş.v. Bulgaria), заява № 3503/08, пункти 39 і 40, від 13 жовтня 2015 року та згадане рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), пункти 41, 42 і 45). Зокрема, щоб захід, який становить втручання, відповідав статті 1 Першого протоколу до Конвенції, має бути доведено, що він був законним, здійсненим «відповідно до загальних інтересів» і існував розумний зв’язок пропорційності між застосовними засобами та метою, якої прагнули досягти.

25.  У цій справі, навіть припустивши, що оскаржуване втручання було передбачене законодавством і переслідувало мету, яка відповідала суспільному інтересу, воно в будь-якому випадку не відповідало вимозі пропорційності, з причин наведених далі.

26.  Суд повторює, що необхідність виправити стару «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, добросовісно набуте особою, яка покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб. У контексті скасування помилково наданого права власності принцип належного урядування може не лише покладати на органи державної влади обов’язок діяти невідкладно при виправленні своєї помилки, але й може також вимагати виплати колишньому добросовісному власнику належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування (див., наприклад, рішення у справі «МПП «Фортеця» проти України» [Комітет] (Fortetsya, MPP v. Ukraine) [Committee], заява № 68946/10, пункт 42, від 11 червня 2020 року з подальшими посиланнями).

27.  Справді, ще у 2007 році органи державної влади намагалися виправити ситуацію з будівництвом кафе і навіть домоглися рішення суду про його знесення у січні 2008 року. Однак знесення так і не відбулося, а Уряд не надав жодного пояснення у зв’язку з цим. Це первинне упущення дозволило кафе існувати далі та призвело до подальшого розвитку подій.

28.  У зв’язку з цим Суд також зазначає, що навіть після того, як право власності підприємства-заявника на кафе було визнано недійсним і було знову видано наказ про знесення кафе у 2016 році, жодних дій для виконання цього рішення вжито не було, а виконавче провадження досі триває, хоча минуло вісім років. Причину невиконання протягом такого тривалого періоду Уряд не пояснив.

29.  Крім того, замість того, щоб розглядати цей факт як доказ того, що підприємство-заявник не зазнало жодної фактичної шкоди, як міг стверджувати Уряд, Суд вважає це ознакою тривалого терпимого ставлення органів державної влади до існуючої ситуації або щонайменше небажання остаточно розв’язати її (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Онериїлдиз проти Туреччини» [ВП] (Öneryıldız v. Turkey) [GC], заява № 48939/99, пункт 127, ЄСПЛ 2004-XII та згадане рішення у справі «Зела проти Албанії» (Zela v. Albania), пункт 94). Водночас, оскільки рішення національних судів є остаточними та підлягають виконанню, вони можуть бути виконані в будь-який момент, що викликає стан постійної невизначеності у підприємства-заявника.

30.  У зв’язку з цим Суд не може залишити поза увагою той факт, що з липня 2011 року до березня 2012 року кафе тричі змінювало власників, але жодного разу органи державної влади під час реєстрації прав власності не виявили жодних порушень щодо статусу майна чи не запобігли вчиненню правочинів стосовно нього, хоча їм мало бути відомо щонайпізніше з 2008 року, що це майно було самочинною забудовою (див. згадане рішення у справі «Зела проти Албанії» (Zela v. Albania), пункт 92).

31.  Стосовно аргументів Уряду, що підприємство-заявник могло вимагати компенсацію за втрату майна, Суд зауважує, що частина цього аргументу стосується передбачуваної можливості пана та пані Є., учасників підприємства-заявника, подати позов про відшкодування шкоди проти пан М. Суд не вбачає, а Уряд не надав детального пояснення свого твердження, на підставі яких конкретних положень національного законодавства це було б можливим, і як це могло б виправити ситуацію для підприємства-заявника як окремої юридичної особи. Подібне стосується другої частини аргументу Уряду, а саме, що підприємство-заявник могло отримати відшкодування за незаконні дії чи рішення органів державної влади (див. пункт 20), що не було підтверджено жодними поясненнями чи прикладами з національної практики. Суд не має жодних наданих йому матеріалів, які б свідчили, що підприємство-заявник мало будь-які способи отримання компенсації.

32.  Беручи до уваги наведені міркування, Суд вважає, що попередні заперечення Уряду є необґрунтованими та мають бути відхилені.

33.  Наведених міркувань достатньо, щоб Суд дійшов висновку про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

34.  Підприємство-заявник вимагало 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 18 000 українських гривень (далі – грн, приблизно 440 євро) в якості компенсації судових та інших витрат, що відповідало сумі, яка підлягала сплаті згідно з договором між підприємством-заявником та його представником у Суді. Підприємство-заявник зазначило, що воно вже сплатило 9 000 грн (приблизно 220 євро), у зв’язку з чим була надана квитанція, і мало сплатити решту суми. Підприємство-заявник також вимагало, щоб компенсація судових та інших витрат була сплачена безпосередньо на банківський рахунок його представника.

35.  Уряд заперечив проти цих вимог як надмірних та необґрунтованих. Він також повторив свою позицію щодо неприйнятності заяви.

36.  Суд, беручи до уваги встановлення порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, присуджує підприємству-заявнику 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

37.  Стосовно судових та інших витрат, то відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. Хоча підприємство-заявник ще не сплатило всю суму своїх витрат на правову допомогу, воно зобов’язане зробити це за договором. Як вбачається з матеріалів справи, пан Лещенко належним чином представляв підприємство-заявника у Суді, а тому має право вимагати сплату свого гонорару за договором. Тому Суд вважає, що витрати були «фактично понесені» (див. рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 115, від 07 листопада 2013 року з подальшими посиланнями). Суд також погоджується, що кошти, присуджені у зв’язку з компенсацією судових та інших витрат, можуть бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявника (там само, пункт 116 з подальшими посиланнями).

38.  У контексті наявних матеріалів Суд вважає за розумне присудити підприємству-заявнику 400 євро в якості компенсації судових та інших витрат, та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватися. Ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок пана Лещенка.

39.  Підприємство-заявник вимагало 1 230 000 грн в якості відшкодування матеріальної шкоди (або 117 031,39 євро за його розрахунками станом на березень 2012 року), що відповідало сумі, сплаченій паном та пані Є. пану М. за кафе. Воно не надало жодних інших аргументів чи документів на підтримку цієї вимоги.

40.  Беручи до уваги обставини цієї справи та його висновки по суті, Суд вважає, що питання про застосування статті 41 Конвенції за цим пунктом не готове для вирішення. Отже, вирішення цього питання має бути відкладено, має бути призначено додатковий розгляд і належним чином враховано будь-яку угоду, якої можуть досягти Уряд та підприємство-заявник (пункти 1 та 4 Правила 75 Регламенту Суду).

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a) відкладає розгляд цього питання;

(b) закликає Уряд і підприємство-заявника упродовж трьох місяців з дати повідомлення про це рішення надати свої письмові зауваження з цього питання та, зокрема, повідомити Суд про будь-яку угоду, якої вони можуть досягти;

(c) відкладає подальший розгляд цього питання та делегує Голові комітету повноваження вирішити його за необхідності;

(a)  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити підприємству-заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i)  3 000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii)  400 (чотириста) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись підприємству-заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок пана Лещенка;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 грудня 2024 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Марія Елосегі

(María Elósegui)

Голова