© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2012. Цей переклад було замовлено за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Переклад не є обов’язковим для Суду. Для додаткової інформації дивіться повний текст копірайту наприкінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2012. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2012. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
O’Halloran and Francis v. the United Kingdom [GC] – заява № 15809/02
Рішення від 29.6.2007 [Велика палата]
Стаття 6
Кримінальне провадження
Пункт 1 статті 6
Кримінальне обвинувачення
Справедливий розгляд
Обов’язок зареєстрованого володільця транспортного засобу надати інформацію, що ідентифікує водія, у випадку, коли є підозра у вчиненні порушення правил дорожнього руху: відсутнє порушення
Факти: Згідно зі статтею 172 Акта про дорожній рух 1998 року від зареєстрованого володільця транспортного засобу може вимагатися надати інформацію про особу водія, коли наявна підозра вчинення певних порушень правил дорожнього руху. Якщо такий володілець не доведе, що він не знав і не міг розумними зусиллями з’ясувати особу водія, то ненадання такої інформації вважається правопорушенням. В окремих один від одного епізодах транспортні засоби заявників були зафіксовані камерами фіксації швидкості при порушенні обмежень щодо дозволеної швидкості. У подальшому їх попросили ідентифікувати водія або зазнати можливого переслідування. Перший заявник визнав, що він був водієм у його випадку, і був засуджений за перевищення дозволеної швидкості після його невдалої спроби вилучити з доказів його зізнання. Його було оштрафовано і в його дозвіл на керування було внесено штрафні бали. Другий заявник послався на своє право зберігати мовчання та не свідчити проти себе. Його було засуджено за статтею 172. Він отримав штраф та штрафні бали у дозвіл на керування.
Право: Суд не погодився з доводом заявників, що право зберігати мовчання та право не свідчити проти себе є абсолютними правами. Для з’ясування того, чи було порушено саму сутність цих прав, Суд зосередив свою увагу на природі та ступені примусу, який було застосовано для отримання доказів, на існуванні будь-яких відповідних процесуальних гарантій та їх застосуванні до отриманого таким чином матеріалу.
(a) Природа і ступінь примусу – Хоча примус мав прямий характер, будь-хто, хто вирішив володіти чи керувати автомобілем, знав, що таким чином він піддає себе режиму регулювання, котрий застосовується, оскільки визнавалося, що володіння і користування автомобілем може потенційно завдати серйозної шкоди. Можна вважати, що ті, хто вирішив володіти та керувати автомобілями, погодилися на певну відповідальність та обов’язки, у тому числі обов’язок - у випадку існування підозри про вчинення дорожнього правопорушення - інформувати органи влади про особу водія у відповідний момент. Крім того, розслідування, яке було дозволено проводити поліції, мало обмежений характер. Стаття 172 застосовувалася лише тоді, коли існувала підозра, що водій вчинив відповідне правопорушення, і вона дозволяла поліції вимагати інформацію лише щодо особи водія.
(b) Гарантії – Правопорушення не мало місце, якщо володілець транспортного засобу доводив, що він не знав і не міг розумними зусиллями з’ясувати особу водія. Тому це правопорушення не мало ознак об’єктивної відповідальності і ризик ненадійного зізнання був незначним.
(c) Використання зроблених повідомлень – Хоча повідомлення першого заявника про те, що він був водієм автомобіля, було визнано прийнятним доказом цього факту після його неуспішної спроби його вилучення, державне обвинувачення все одно повинно було довести правопорушення поза розумним сумнівом, а перший заявник міг подавати докази та викликати свідків за його бажанням. Особа водія була лише одним з елементів правопорушення перевищення дозволеної швидкості, і не могло бути й мови про вирок в основному провадженні виключно у зв’язку з інформацією, отриманою внаслідок застосування статті 172. У випадку другого заявника основне провадження не було розпочато, оскільки він відмовився надати інформацію. Відповідно, питання використання його повідомлення у кримінальному проваджені не поставало, оскільки його відмова надати інформацію не використовувалася в якості доказу – вона становила правопорушення сама по собі.
Ураховуючи всі обставини цієї справи, у тому числі особливу природу режиму регулювання, та обмежений характер інформації, яка вимагалася в повідомленні згідно зі статтею 172, сутність права заявників зберігати мовчання та не свідчити проти себе не було зруйновано.
Висновок: порушення відсутнє (п’ятнадцять голосів проти двох).
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Цей стислий виклад рішення, підготовлений секретаріатом, не є обов’язковим для Суду.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2012.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад підготовлено на замовлення і за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду і Суд також не несе відповідальності за його якість. Переклад можна завантажити з електронної бази рішень (HUDOC) Європейського Суду з прав людини () або з будь-якої іншої бази, в якій його розміщено з дозволу Суду. Копіювання тексту перекладу допускається в некомерційних цілях за умови наведення повної назви справи, разом із вищенаведеним повідомленням про авторські права та посиланням на Цільовий фонд «Права людини». З питань, пов’язаних з наміром використати ту чи іншу частину цього перекладу в комерційних цілях, прохання звертатися за адресою publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2012.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2012.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy