CASE OF O'KEEFFE v. IRELAND - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА «O’KEEFFE ПРОТИ ІРЛАНДІЇ»

(Заява № 35810/09)

РІШЕННЯ

[Витяги]

СТРАСБУРГ

28 січня 2014 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «O’Keeffe проти Ірландії»,

Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільман (Dean Spielmann), Голова,

Жозеп Касадеваль (Josep Casadevall),

Гвідо Раймонді (Guido Raimondi),

Інета Зіємеле (Ineta Ziemele),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefèvre),

Боштьян М. Зупанчіч (Boštjan M. Zupančič),

Альвіна Гюлумян (Alvina Gyulumyan),

Нона Цоцорія (Nona Tsotsoria),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva),

Небойша Вучініч (Nebojša Vučinić),

Вінсент А. де Гаетано (Vincent A. de Gaetano),

Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger),

Андре Потокі (André Potocki),

Кшиштоф Войтишек (Krzysztof Wojtyczek),

Валеріу Гріцко (Valeriu Griţco), судді,

Пітер Чарльтон (Peter Charleton), суддя ad hoc,

та Майкл О’Бойл (Michael O’Boyle), Заступник Секретаря,

Після наради за зачиненими дверима 6 березня та 20 листопада 2013 року,

Постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА    Справу розпочато за заявою (№ 35810/09), поданою до Суду 16 червня 2009 року проти Ірландії згідно зі статтею 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод («Конвенція») громадянкою Ірландії пані Луіс О’Кіффі (Louise O’Keeffe; «заявниця»).    Заявницю представляв пан Е. Кантіллон (E. Cantillon), юрист, що практикує в м. Корк (Cork). Ірландський уряд («уряд») представляв його Уповноважений пан П. Уайт (P. White), Міністерство закордонних справ.    Заявниця головним чином скаржилася за статтею 3 на те, що система початкової освіти не захистила її від сексуальних домагань з боку вчителя в 1973 році, і за статтею 13 на те, що вона не мала ефективного засобу правового захисту в цьому зв’язку. Вона також посилалася на статтю 8 і статтю 2 Протоколу № 1 - як самостійно, так і в поєднанні зі статтею 14 Конвенції. Вона також скаржилася на тривалість її цивільного провадження та відсутність ефективного національного засобу правового захисту в цьому зв’язку, посилаючись на статтю 6 окремо та в поєднанні зі статтею 13 Конвенції.    Заяву було передано на розгляд до П’ятої секції Суду (правило 52 § 1 Регламенту Суду). Суддя Енн Пауер-Форде - суддя, обрана від Ірландії, - відмовилася від участі в розгляді справи у Великій палаті (правило 28). 13 червня 2012 року Голова Палати прийняв рішення призначити пана суддю Пітера Чарльтона в якості судді ad hoc (стаття 26 § 4 Конвенції і правило 29 § 1 Регламенту Суду).    26 червня 2012 року Палата цієї Секції (у складі суддів Діна Шпільмана, Марка Віллігера, Карела Юнгвірта (Karel Jungwiert), Боштьяна Зупанчіча, Ганни Юдківської (Ganna Yudkivska), Андре Потокі і Пітера Чарльтона, судді ad hoc, а також Клаудії Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретаря Секції) розглянула справу. Палата одностайно викреслила зі справи скарги про тривалість національного судового провадження та про відсутність ефективного національного засобу правового захисту в цьому зв’язку, враховуючи мирову угоду, досягнуту сторонами з цих питань. Вона також одностайно визнала прийнятними решту скарг.    20 вересня 2012 року ця Палата (Ангеліка Нуссбергер, запасна суддя, замінила Ганну Юдківську, яка не змогла взяти участь у подальшому розгляді справи (правило 24 § 3)) поступилася юрисдикцію на користь Великої палати; жодна із сторін не заперечувала проти цього (стаття 30 Конвенції та правило 72).    Склад Великої палати було визначено відповідно до положень статті 26 §§ 4 і 5 Конвенції та правила 24 Регламенту Суду; суддя Пітер Чарльтон продовжував брати участь в розгляді справи в якості судді ad hoc (стаття 26 § 4 Конвенції та правило 29 § 1).    Заявниця та уряд подали додаткові письмові зауваження по суті (правило 59 § 1). Крім того, Ірландська комісія з прав людини (Irish Human Rights Commission; ІКПЛ) та Європейський центр за право та справедливість (European Centre for Law and Justice) отримали дозвіл Голови палати (стаття 36 § 2 Конвенції і правило 44 § 3) взяти участь у письмовому провадженні, а їхні подання до Палати були додані до матеріалів справи у Великій палаті.    6 березня 2013 року в Палаці прав людини в Страсбурзі відбулося слухання справи (правило 59 § 3).У Суді були присутні:

(a) від уряду

       ПанП. Уайт, Уповноважений,
ПанФ. МакДоунаг (F. McDonagh), старші юристи,
ПанК. Пауер (C. Power), баррістер,радник,
ПаніС. Фаррелл (S. Farrell), Управління Генерального Атторнея,

ПаніМ. МакГаррі (M. McGarry), Департамент освіти та професійної підготовки,Консультанти.

(b) від заявниці

       ПанД. Холланд (D. Holland), старший юрист,
ПанА. Кітінг (A. Keating), старший юрист,Радники
ПанЕ. Кантіллон, солісітор,

ПаніМ. Скрівен (M. Scriven), солісітор,Представники.

Заявниця також була присутня.Суд заслухав виступи панів Холланда та МакДонага.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИЗаявниця народилася в 1964 році і живе в м. Корк, Ірландія.

A. ПередісторіяНаведені нижче факти сторонами не оскаржувались.З 1968 року заявниця ходила в державну школу Дандерроу (Dunderrow National School). Школа належала через майнових представників католицькому єпископу єпархії Корка і Росса (Ross), якого Департамент освіти та науки («Департамент») визнав покровителем школи (school’s Patron). Управителем школи (Manager), що діяв від імені єпископа, був священиком місцевого приходу («С»). Оскільки останній був літнім і немічним, місцевий священик («О») був фактичним управителем, який діяв від імені та в інтересах С. Посилання нижче на «управителя» включають як О, так і управлінські функції, які він виконував. Державна школа Дандерроу мала двох вчителів, один з яких («Л.Х.») був директором школи (school’s Principal), одруженою людиною. Школа Дандерроу була однією з чотирьох державних шкіл в парафії заявниці.У 1971 році батько однієї дитини поскаржився управителю на те, що Л.Х. піддавав його дитину сексуальному насильству. Цю скаргу не було скеровано до поліції, до Департаменту або будь-якого іншого органу влади; сам управитель на неї теж не відреагував.З січня до середини 1973 року заявницю було піддано приблизно 20 сексуальним домаганням з боку Л.Х. під час уроків музики в його класі. Протягом часу відвідування цих уроків заявниця, а також її батьки не знали про скаргу, подану в 1971 році проти Л.Х.У вересні 1973 року інші батьки довели до відома батьків заявниці подібні скарги щодо Л.Х. Після батьківських зборів з цього питання під головуванням управителя Л.Х. пішов на лікарняний. У вересні 1973 року він звільнився зі своєї посади. Ці скарги не були доведені на той момент до відома поліції, Департаменту або будь-якого іншого державного органу. У короткій розмові мати заявниці запитала її про те, чи торкався її Л.Х. Заявниця відповіла в тому сенсі, що щось, що мало сексуальний характер, мало місце, однак вона не могла згадати, чи говорили вони щось далі про це. У 1974 році управитель повідомив Департамент про те, що Л.Х. звільнився і назвав його заміну. Незабаром після цього Л.Х. почав працювати в іншій державній школі, де він викладав до виходу на пенсію в 1995 році.Між 1969 і 1973 роками призначений у регіоні інспектор (Inspector) шість разів відвідав державну школу Дандерроу, що було, як він пізніше зазначив, надаючи показання, вище середнього числа перевірок. Він зустрівся з Л.Х. та С. Він був присутній на батьківських зборах з питання об’єднання школи Дандерроу з іншими школами. Жодних скарг на Л.Х. йому не робили. Він перевірив роботу Л.Х. із навчання і визнав її задовільною.Заявниця приховувала сексуальну наругу. Хоча в неї були значні психологічні проблеми, вона не пов’язувала їх з цією наругою. У 1996 році її сконтактувала поліція, яка розслідувала скаргу, подану в 1995 році колишнім учнем державної школи Дандерроу проти Л.Х. У січні 1997 року заявниця дала показання в поліції, і її було скеровано до психолога для отримання допомоги. У ході розслідування багато інших учнів дали показання. Л.Х. було звинувачено в 386 епізодах сексуального насильства за участю близько 21 колишніх учнів школи протягом близько 10 років. У 1998 році він визнав себе винним по 21 епізодах звинувачень і був засуджений до тюремного ув’язнення. Міністр освіти («міністр») позбавив його права навчати відповідно до правила 108 Регламенту державної школи 1965 року («Регламент 1965 року»).У червні 1998 року або приблизно в цей час, ознайомившись з показаннями інших жертв, наданими в ході кримінального провадження, та в результаті подальшого лікування, заявниця усвідомила зв’язок між своїми психологічними проблемами та зловживаннями з боку Л.Х. і зрозуміла ступінь цих проблем.

B. Суд з компенсації за шкоду, спричинену злочином (“СКШЗ”)У жовтні 1998 року заявниця звернулася до СКШЗ (Criminal Injuries Compensation Tribunal) за компенсацією. Початкове присудження (44 814,14 євро) було ухвалене одноосібним суддею. Заявниця подала апеляційну скаргу до палати СКШЗ. Вона стверджувала, що СКШЗ давав їй можливість або подати апеляцію (і тим самим понести ризик отримання висновку про те, що її позов до СКШЗ буде відхилено як поданий поза процесуальними строками), або погодитися з початковою пропозицією СКШЗ із присудженням деяких додаткових витрат (53 962,24 євро, з яких моральна шкода складала 27 000 євро). У листі від 5 листопада 2002 року заявниця погодилася з пропозицією і надала стандартне зобов’язання повернути присудження СКШЗ, якщо будь-яке інше джерело ухвалить щодо неї будь-яке інше присудження у зв’язку з тією ж шкодою. Присудження було зроблено на добровільні основі. Оскільки держава ніколи не буває учасником провадження в СКШЗ, їй стало відомо про це присудження пізніше у Високому суді (див. відразу нижче).

C. Цивільний позов щодо компенсації (№ 1998/10555P)

1. Високий суд29 вересня 1998 року заявниця подала цивільний позов проти Л.Х., міністра, а також проти Ірландії та Генерального атторнея, вимагаючи відшкодування за особисту шкоду, отриману в результаті образи дією, включаючи сексуальне насильство з боку Л.Х. Її позов проти останніх трьох відповідачів («державні відповідачі») стосувався трьох аспектів: (а) недбалості з боку держави, яка випливала з того, що державні відповідачі не провели атестацію школи, не здійснили її перевірку та нагляд, та не встановили відповідні міри та процедури для захисту від систематичних зловживань з боку Л.Х. з 1962 року та припинення їх; (б) субсидіарної відповідальності державних відповідачів за дії Л.Х., враховуючи, серед іншого, те, що реальний зв’язок між ним та державою стосувався трудових відносин між роботодавцем і найманим працівником; і (в) відповідальності у зв’язку з конституційним правом заявниці на фізичну недоторканність, обов’язку державних відповідачів щодо надання початкової освіти відповідно до статті 42 Конституції та мір, прийнятих на виконання цього обов’язку.Оскільки Л.Х. не подав заперечень проти позову, 8 листопада 1999 року заявниця отримала рішення, ухвалене проти відповідача внаслідок його неявки до суду. 24 жовтня 2006 року Високий суд здійснив оцінку та присудив відшкодування збитків, що підлягали сплаті Л.Х. в сумі 305 104 євро: 200 000,00 євро в якості загальної компенсації; 50 000,00 євро в якості збільшеного відшкодування шкоди; 50 000,00 євро в якості штрафних санкцій; та 5 104,00 євро в якості спеціальної компенсації за шкоду. Заявниця розпочала виконавче провадження. Л.Х. стверджував, що в нього немає достатніх коштів, відтак вона отримала наказ про розстрочку виплати сум по 400 євро на місяць. Перший платіж був отриманий у листопаді 2007 року, і на сьогодні вона отримала близько 31 000 євро. Вона також зареєструвала іпотеку на підставі судового рішення стосовно тієї частини сімейного будинку, що належить Л.Х.Що стосується її позову проти державних відповідачів, вона попросила професора Фергюсона проконсультувати її з питання адекватності механізмів захисту дітей в Ірландії в 1970-х роках. Він відповів їй листом від 14 квітня 2003 року. Професор Фергюсон погодився, що якби протоколи із захисту дітей, існуючі в 2003 році, існували в 1973 році, було б дуже ймовірним те, що на зловживання щодо заявниці була реакція, яка б забезпечила її захист. Він висловив побоювання, що побудова аргументів у справі на тому, що держава повинна була знати у відповідний час, не матиме успіху, оскільки на минуле неможливо спроектувати знання і системи відповідальності, що існують сьогодні.Слухання Високого суду проти державних відповідачів розпочався 2 березня 2004 року. 5 березня 2004 року, тоді як заявниця представляла свої докази, суддя Високого суду у відповідь на скаргу заявниці про відсутність державної системи привернення уваги до проблем сексуального насильства та їх розгляду в державних школах, запитав адвоката заявниці наступне:

«Які докази я маю, або якого висновку я б дійшов із доказів, які було надано про те, що або діюча система була поганою системою (і я повернуся до цього питання), або що існувала альтернатива система, яка повинна була були застосована, і якою така альтернативна система повинна мала б бути?»Коли розгляд справи заявниці закінчився, державні відповідачі подали клопотання про вилучення справи з реєстру суду на тій підставі, що заявниця достатньо не довела свого позову щодо всіх трьох підстав, зазначивши, зокрема, що жодних доказів недбалості не було. 9 березня 2004 року Високий суд задовольнив клопотання державних відповідачів, «будучи переконаним у тому, що позивачка не довела факту недбалості з боку [державних відповідачів]» («наказ про відмову в позові»). Суд не провів відмінності, і про це ніхто із сторін не клопотав перед ним, між двома підставами позову про недбалість. Разом з тим, заявниця надала достатньо доказів щодо позову в частині питань про субсидіарну та конституційну відповідальність, і суд висунув перед відповідачами вимогу щодо надання коментарів з цих питань. Судове провадження закінчилося 12 березня 2004 року.20 січня 2006 року Високий суд виніс рішення. Він встановив, що позов не підлягав строкам позовної давності. Він також дійшов висновку, що держава не несла субсидіарну відповідальність за сексуальне насильство, скоєне Л.Х., враховуючи відносини між державою та конфесійним управлінням державними школами. Хоча адвокат заявниці в усному слуханні висунув аргумент, що держава повинна нести субсидіарну відповідальність за бездіяльність управителя, рішення Високого суду не містило відповіді на це питання. Нарешті, Високий суд постановив, що позов про порушення конституційного права не може бути задоволено тоді, коли існуюче законодавство (в даному випадку, законодавство про деліктну відповідальність) захищає це право. Судові витрати, пов’язані з провадженням проти державних відповідачів, було покладено на заявницю.

2. Верховний суд (O’Kіффі проти Хіккі, [2008] IESC 72)У травні 2006 року заявниця подала апеляційну скаргу до Верховного суду. Її повідомлення про подачу апеляції оскаржувало висновок щодо субсидіарної відповідальності і посилалося на два питання: відсутність причин для попередньої ухвали від 9 березня 2004 року і відмови Високого суду в прийнятті рішення про субсидіарну відповідальність за бездіяльність управителя. Суддя Хардіман (Hardiman) охарактеризував апеляцію як таку, що була обмежена питаннями субсидіарної відповідальності держави за дії Л.Х. та управителя, прокоментувавши при цьому у своєму рішенні дві інші первинні вимоги заявниці (пряма недбалість та конституційна скарга). Суддя Феннеллі (Fennelly) також порахував, що апеляція стосується лише субсидіарної відповідальності за дії Л.Х., хоча він відмовився визнати, що держава несла субсидіарну відповідальність за управителя.Апеляцію було розглянуто 11-13 червня 2006 року. Рішенням більшості від 19 грудня 2008 року (судді Хардіман і Феннеллі, з думкою яких погодилися старші судді Мюррей (Murray) і Денхем (Denham), а суддя Геохеган (Geoghegan) не погодився), Верховний суд відхилив апеляційну скаргу.Суддя Хардіман докладно описав правовий статус державних шкіл. Хоча система освіти в державних школах могла «здатися досить дивною сьогодні», вона повинна розглядатися в контексті історії Ірландії на початку 19 століття. Після релігійного конфлікту і подальшої емансипації католиків у 1829 році, церкви-дисиденти і католицька церква бажали забезпечити отримання дітьми їх конфесій освіту в школах, контрольованих ними, а не державою чи державною (англіканською) церквою. Ці церкви були «дуже успішними» в досягненні цієї мети: від самого початку функціонування ірландської системи державної освіти (резюмованої в «листі Стенлі» 1831 року) державні органи фінансували систему державної освіти, «але не керувати нею і не втручалися в її функціонування». Остання функція залишилася за управителем - місцевим представником церкви. Хоча державне фінансування забезпечувалося на пропорційній основі всім релігійним школам, населення на той час було головним чином католицьким, а тому більшість державних шкіл мали католицьких покровителів та управителів.Далі суддя Хардіман назвав «чудовим» той факт, що хоча в Європі 19 століття між церквою та державою існували більш значні відмінності, а вплив церкви на надання державних послуг (включаючи освіту) пішов на спад, в Ірландії позиція церкви стала сильнішою і більш глибоко укоріненою. Він прийняв доказ одного експерта (у сфері історії освіти в Ірландії), який описав становище після започаткування Ірландської вільної держави в 1922 році, і зазначив, що католицькі управителі в цій «управлінській» ​​системі

«були вкрай чіткими і дуже ... точними в тому, як вони тлумачили те, якою була ситуація в державних школах у новій Ірландії ... Зокрема, це мали бути католицькі школи під католицьким управлінням, з католицькими викладачами, католицькими учнями».Цей експерт далі описав відповідь католицької церкви в 1950-х роках на клопотання профспілки вчителів про те, щоб місцеві комітети займалися питаннями утримання/ремонту шкіл. Католицька церква відповіла, що жодного втручання в «успадковану традицію управлінських прав школи» не буде. Обмежену пропозицію профспілки порахували такою, що знаходиться «на вістрі ножа», тому що з часом клопотання може втрутитися в «інші аспекти повноважень управителя по відношенню до призначення і звільнення вчителів, що звичайно було ключовим питанням, якого добилися у великій боротьбі протягом багатьох років». Суддя Хардіман послався на «наполегливе бажання» конфесій зберегти свою роль в початковій освіті.Суддя Хардіман пояснив, що Конституція відображала їхню управлінську структуру: зобов’язання держави в статті 42(4) «забезпечити» безкоштовну початкову освіту відображало в значній мірі фінансовану державою, але повністю керовану церквою систему освіти. У результаті, в Ірландії було близько 3000 державних шкіл: більшість з них знаходилися під контролем католицьких покровителів та управителів, декілька були під контролем інших конфесій, і ще менше шкіл контролювалися неконфесійними групами.Він зазначив, що останнім часом, і після більш ніж півтора століття, надання освіти було із запізненням, і принаймні частково, врегульовано законодавством, зокрема, Актом «Про освіту» 1998 року: до цього Акту система регулювалася Регламентом 1965 року, а також іншими міністерськими листами, циркулярами і інформаційними повідомленнями.Що стосується того, що можна було почерпнути з Регламенту 1965 року, суддя Хардіман зазначив:

«Міністр встановив правила для державних шкіл, але вони носили загальний характер і не дозволяли йому керувати кожним окремим аспектом діяльності будь-якого окремо взятого вчителя. Він перевіряв школи на предмет їхньої успішності (крім питань релігійного навчання), але все це не йшло далі цих питань. Він був ... позбавлений прямого контролю над школами, а також величезних повноважень, які цей контроль передбачає, тому що «між державою та учнем був поставлений управитель, комітет або рада директорів». Так само, міністр не призначав управителя або вчителя і не здійснював над ними безпосередні наглядові функції. Такою в дійсності була суть «управлінської системи». У світлі наявних доказів я не бачу, яким чином він мав будь-яку можливість зробити власний висновок про будь-кого з цих двох осіб. Більше того, вбачається, що батьки, які скаржилися на першу із зазначених осіб, інстинктивно погодилися з тим, що ті, хто мали безпосередні повноваження отримувати скаргу і реагувати на неї, були представники церкви і призначений церквою управитель. Із наявних доказів не вбачається, що будь-яка із скарг направлялася міністру або будь-якому державному органу. Справи розглядалися, так би мовити, «вдома», на вибір скаржників. Кінцевим результатом цього процесу стало звільнення за власним бажанням із наступним працевлаштуванням [Л.Х.] в іншій школі неподалік.

Усі ці фактори, які мають тенденцію віддаляти міністра та органи державної влади від управління школою та контролю над першим із зазначених відповідачів, є прямими наслідкам давно встановленої системи освіти, описаної вище, і закладеної в Конституції, за якою міністр фінансує і певною мірою регулює, але школи і вчителі перебувають під контролем своїх церковних управителів і покровителів. Також завданням суду не є схвалення або ж критика цієї системи; він лише констатує її існування і той очевидний факт, що вона позбавляє міністра і державу прямого контролю над школами, вчителями та учнями».Суддя Хардіман зазначив, що сексуальне насильство над учнем було паплюженням того, задля чого Л.Х. був найнятий на роботу, однак він також встановив, що в 1973 році «це було незвичайним вчинком, мало обговорюваним і, звичайно, не таким, що розглядався як звичайний передбачуваний ризик, пов’язаний з відвідуванням школи». Він порахував «помітним» той факт, що вона не подала в суд на покровителя, діоцезом якого був єпископ, його наступника або спадкоємця, піклувальників майна єпархії Корка і Росса (власників школи), управителя або їх спадкоємців чи наступників.Суддя Хардіман дійшов висновку, що з урахуванням відповідної перевірки на субсидіарну відповідальність та вищеописаних механізмів контролю та управління державних шкіл, державні відповідачі не несли відповідальності перед заявницею за правопорушення, скоєні по відношенню до неї. Зокрема, навіть застосовуючи більш широку форму субсидіарної відповідальності, на яку робилося посилання, відсутність у міністра прямого контролю над Л.Х., який давно було передано управителю і покровителю, не дозволяла ухвалити рішення проти міністра. Стосунки Л.Х. із державою - «трикутні відносини з церквою» - мали цілком особливий характер, а також були продуктом унікального історичного досвіду Ірландії. Управитель

«призначався покровителем, тобто тим джерелом влади, що не стосувалася міністра, і він не повідомляв міністра про будь-які проблеми з [Л.Х.] або скарги на нього, або про його звільнення та працевлаштування в іншому місці, до тих пір поки це все не стало фактами, що відбулися. Він був представником не міністра, а католицької церкви, в інтересах якої міністр був позбавлений повноважень щодо управління школою».Суддя Хардіман прокоментував дві первісні частини позову заявниці, по яких «не було надано відповіді».Щодо позову в частині недбалості держави він зазначив, що:

«...це частина позову, яку більш належно треба було подавати проти управителя. Саме він мав повноваження застосувати відповідні заходи і процедури, що регулюють керівництво школою. Міністр навряд чи може нести відповідальність за нездатність «припинити» дії, про існування яких він взагалі не знав».Щодо позову в частині обов’язку держави в питанні забезпечення початкової освіти за статтею 42 Конституції та заходів, запроваджених для виконання цього обов’язку, суддя Хардіман зазначив:

«Я вже проаналізував положення статті 42, з яких вбачається, що міністр у випадку цієї державної школи просто надавав допомогу та субсидії приватним і юридичним (римо-католицькій церкві) особам, залишаючи за цими приватними та юридичними особами питання управлінні школою. Тим самим, як зазначив суддя Кенні (Kenny) у справі «Crowley проти Ірландії» [1980] І.R. 102], міністр позбавлений контролю над освітою через втручання покровителя і управителя між ним та учнями. Ці особи, і особливо останній, знаходяться в набагато тіснішому та частішому контакті зі школою, аніж міністр або Департамент.

Я не тлумачу положення статті 42.4  як такі, що вимагають більше ніж те, що міністр повинен «прагнути підтримувати і надавати розумну допомогу освітнім ініціативам приватних і юридичних осіб» та «забезпечувати безкоштовну початкову освіту». ...На мій погляд, Конституція спеціально передбачає  насправді не делегування, а передачу реального управління школами інтересам, представленим покровителем та управителем».Суддя Хардіман закінчив свою думку, підкресливши, що нічого в рішенні не могло тлумачитися як таке, що свідчить про відповідальність з боку церкви і в будь-якому разі це і не можна було робити, оскільки суд не заслухав ці органи, оскільки заявниця проти них позову не подавала.Суддя Феннеллі, який приєднався до рішення більшості, передусім зазначив те, що лихо здійснення повноважень над дітьми з метою застосування до них сексуального насильства потрясло основи суспільства. Справи про сексуальне насильство перебували на розгляді кримінальних судів і Верховного суду протягом багатьох років, і дивним було те, що цей суд вперше зіткнувся з питаннями про відповідальність інституцій, включаючи державу, за сексуальне насильство з боку вчителів над школярами в державній школі.Суддя Феннеллі також описав дещо детально історію і подальший правовий статус державних шкіл, система яких пережила незалежність в 1922 році, і прийняття Конституції в 1937 році. Він прийняв докази експерта про те, що це була не державна система, а радше «система, підтримувана державою». Він відзначив чіткий розподіл повноважень між державою (фінансування та затвердження навчального плану) і управителем (щоденне управління школою, включаючи наймання та звільнення вчителів), зазначивши, що різні концесії були сповнені рішучості зберегти і захистити свою власну, відміну від інших, релігійну освіту, а тому державні школи розвивалися на конфесійній основі.На його думку, інспектори були кардинально важливою частиною системи державного нагляду та підтримки стандартів, які дозволяли міністру переконатися в якості системи. Разом з тим він зазначив, що режим перевірок не змінив розподілу обов’язків між державою та управителем, оскільки інспектори не мали права давати вчителям вказівки щодо здійснення ними своїх обов’язків. Регламент 1965 року відображав цей розподіл обов’язків між церквою і державними органами. Навіть якщо в наші дні держава і відіграє більш активну роль, відповідальність за щоденне управління залишається за управителем. Він дійшов висновку, що держава не несла субсидіарну відповідальність за дії Л.Х. або, з тих же причин, за те, що управитель не повідомив державу про скаргу 1971 року. За законодавством Л.Х. був найнятий не державою, а управителем. Хоча Л.Х. повинен був мати кваліфікації, встановлені міністром, і повинен був дотримуватись Регламенту 1965 року, і хоча держава мала у цьому зв’язку дисциплінарні повноваження, Л.Х. не був найнятий державою, і остання не могла звільнити його.Повертаючись до посилання в повідомленні про апеляційне оскарження на відповідальність держави за неповідомлення управителем про скаргу 1971 року, суддя Феннеллі дійшов висновку, що «з цієї ж причини, настільки це необхідно зазначити, відповідальності за неповідомлення [управителем] про скаргу 1971 року не може бути. [Управитель] не був найнятим працівником другого зазначеного відповідача».Суддя Геохеган не погодився. Він погодився, що ані Департамент, ані його інспектори не знали про акти наруги. Він зазначив, що з практичної точки зору більша частина системи початкової освіти в Ірландії прийняла форму спільного підприємства між церквою та державою, і він вважав, що ці стосунки були такими, що існував достатній зв’язок між державою і створенням ризику для того, щоб притягнути державу до відповідальності. При цьому суддя Геохеган послався, зокрема, на роль шкільних інспекторів. Він оглянув у деяких деталях докази, надані шкільними інспекторами, та які стосувалися їх ролі, відзначивши, зокрема, що якщо твердження про сексуальне насильство з боку вчителя щодо учня державної школи вважалося добре обґрунтованим слідчою комісією, створеною Департаментом, це могло призвести до позбавлення офіційного визнання або ж до поліцейського розслідування і, якщо поліція вважала скаргу обґрунтованою, до позбавлення вчителя ліцензії на навчання.Рішенням від 9 травня 2009 року Верховний суд скасував наказ Високого суду щодо судових витрат, покладених на заявницю, оскільки її справа безспірно була важливою та складною пілотною справою. Він встановив, що кожна сторона повинна понести свої власні судові витрати, пов’язані з позовом проти державних відповідачів.Протягом усього цивільного провадження заявниця мала юриста, однак безоплатну правовому допомогу вона не отримувала.

II. ВІДПОВІДНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА

A. Початкова освіта в Ірландії

1. КонтекстСуд посилається на опис історії та структуру системи державних шкіл початкової освіти, викладені Верховним судом у цій справі (справа «О’Кіффі проти Хіккі», [2008] IESC 72) і, зокрема, суддями Хардіманом та Феннеллі (пункти 30-35 і 42-44 вище).Стаття 4 Акту «Про відвідування шкіл» 1926 року вимагала, щоб батьки забезпечували відвідування їхніми дітьми державної школи або іншої належної школи, якщо лише не було поважних підстав цього не робити. Такі підстави включали той факт, що дитина отримувала належну початкову освіту в іншому місці, що не було доступної державної школи, проти якої батьки б не заперечували за релігійними мотивами, або що дитина не могла відвідувати школу з будь-якої іншої поважної причини. Таким чином, відвідування школи в очній формі навчання було обов’язковим для всіх дітей віком від 6 до 14 років до 1969 року, коли офіційний вік закінчення школи було збільшено до 16 років. Починаючи з 19 століття, початкова освіта по всій Ірландії є безкоштовною.Переважна більшість учнів початкової школи відвідують «державні школи», які є  закладами початкової освіти і які фінансуються державою та управляються церквою. Звіти Департаменту за 1972-1973 і 1973-1974 роки відзначили існування, відповідно, 3776 і 3688 державних шкіл. Статистичний звіт Департаменту за лютий 1973 року зазначає, що 94% початкових шкіл були державними школами. Відповідно до Звіту про інвестиції в освіту в 1962-1963 роках, випущеного в 1965 році, 91% державних шкіл були школами, якими управляла католицька церква, і які надавали освіту 97,6% учнів державної школи, а 9% шкіл управлялися протестантською церквою і надавали освіту 2,4% таких учнів. Звіт Департаменту за 2011 рік відзначає, що близько 96% початкових шкіл залишалися під конфесійним покровительством та управлінням (в тому числі 89,65 % шкіл під католицьким покровительством  і управлінням).У 1963-1964 роках існували 192 платні недержавні початкові школи, в яких навчалося близько 21 000 дітей, які представляли близько 4-4,5 % від усіх учнів початкової школи. Переважна більшість цих шкіл знаходилися в містах, більшість з них - у Дубліні.У лютому 2011 року Звіт Комісії з шкільних установ «Про переглянуті критерії заснування нових початкових шкіл» підтвердив, що до 1970-х років єдиним реальним вибором, який існував для батьків, була місцева державна школа. Згідно зі Звітом, на кінець 1970 року почали відбуватися зміни. Так, у 1978 році було створено першу багатоконфесійну школу. Крім того, почала зростати кількість міжрелігійних та мультирелігійних шкіл ірландської мови.

2. Конституція 1937 рокуСтаття 42 має назву «Освіта» і передбачає наступне:

«1. Держава визнає, що головним і природним вихователем дитини є сім’я, і гарантує повагу до невід’ємного права та обов’язку батьків забезпечувати відповідно до своїх можливостей релігійно-моральне, інтелектуальне, фізичне і соціальне виховання своїх дітей.

2. Батьки вправі вільно вибирати спосіб забезпечення цього виховання  - вдома, в приватних школах або в школах, визнаних або заснованих державою.

3(1) Держава не зобов’язує батьків у порушення їх свободи совісті та законної переваги відправляти своїх дітей у школи, засновані державою, або в будь-яку спеціальну школу, призначену державою.

(2) Разом з тим, держава як гарант загального блага може вимагати, з огляду на існуючі умови, щоб діти отримували певну мінімальну освіту, моральне, інтелектуальне і соціальне виховання.

4. Держава забезпечує безоплатну початкову освіту і докладає зусиль для того, щоб доповнити і дати розумну допомогу освітнім ініціативам приватних та юридичних осіб, і, якщо цього вимагає загальне благо, засновувати інші освітні заклади чи установи, при цьому враховуючи права батьків, особливо в питаннях релігійного і морального становлення.

5. У виняткових випадках, коли батьки з фізичних чи моральних причин не виконують обов’язків по відношенню до своїх дітей, держава як гарант загального блага відповідними засобами прагне виконати обов’язки батьків, при цьому завжди враховуючи природні і невід’ємні права дитини».У справі «McEneaney проти міністра освіти» ([1941] ІR 430) Верховний суд зазначив, що «понад століття визнано те, що надання початкової освіти є зобов’язанням держави». Стаття 42(4) надала дітям право на отримання безкоштовної початкової освіти, а слова «забезпечує» означали, що держава не повинна сама надавати освіту дітям, а радше повинна забезпечити надання їм належної освіти (справа «Crowley проти Ірландії» [1980] ІR 102).

3. Відповідне законодавствоАкт «Про дітей» 1908 року регулював захист дітей і передбачав втручання держави у вигляді прийняття дитини під опіку у випадках зловживань у сім’ї. Акт «Про освіту» 1998 року («Акт 1988 року») став першим комплексним законодавством у сфері освіти з моменту заснування держави. Він законодавчо закріпив природу початкової освіти за формулою «державне фінансування/приватне управління», не роблячи в ній жодних фундаментальних структурних змін.

4. Регламент державних шкіл («Регламент 1965 року») і відповідні міністерські циркуляриДо отримання незалежності в 1922 році до державних шкіл застосовувалися положення, допоки в 1965 році Департамент не прийняв Регламент. Хоча Регламент 1965 року не був ані законодавчим, ані підзаконним актом, він має юридичну силу та є частиною відповідного статутного права (справа «Brown проти Ради з управління Ратфарнгемської (Rathfarnham) парафіяльної державної школи» ([2006] IEHC 178). У решті Департамент регулював питання в межах своїх повноважень інформаційними листами, циркулярами та іншими офіційними документами Департаменту. Міністр міг позбавити школу офіційного визнання або відкликати ліцензію окремого вчителя при недотриманні Регламенту 1965 року (відповідно, правила 30 і 108 Регламенту 1965 року).

5. Управителі та Ради з управлінняПравило 15 Регламенту 1965 року передбачало, що на управителя покладалися функції прямого управління школою, призначення вчителів та, за згодою міністра, їх звільнення. Управитель повинен був перевіряти школу та забезпечувати дотримання Регламенту 1965 року (правило 16). Знаходячись під керівництвом управителя, директор відповідав за дисципліну, контроль інших членів викладацького складу і всі інші питання, пов’язані з діяльністю школи (правило 123(4)).Правило 121 встановлювало правила поведінки вчителів: зокрема, вони повинні діяти в дусі дотримання закону; приділяти найсуворішу увагу моральній і загальній поведінці своїх учнів; вживати всіх розумних запобіжних заходів для забезпечення безпеки своїх учнів; і виконувати всі законні вказівки управителя. Правило 130 вимагало від вчителів уважно ставитися до вдосконалення і загального добробуту своїх учнів, ставитися до них з добротою в поєднанні з твердістю, та керувати ними своєю любов’ю та розумом, а не жорсткістю і суворістю.Більшість початкових шкіл зараз мають ради з управління. Міністерський циркуляр (16/76) регулював ці питання до того, як Акт 1998 року не врегулював питання рад на законодавчій основі. Стаття 14 цього Акту передбачає, що обов’язком покровителя є призначення, наскільки це є можливим і відповідно до «принципу партнерства», ради, склад якої узгоджується між міністром і освітніми партнерами. Ради є юридичними особами з безперервним правонаступництвом і можуть виступати стороною в судовому провадженні.

6. ІнспекториРегламент 1965 року передбачав, що міністр та уповноважені ним особи (інспектори) могли прийти і перевірити школу, коли вони вважали це за потрібне (правило 11). Правило 161 визначало інспекторів як представників міністра, які повинні були надати міністру таку місцеву інформацію, яку міністр міг потребувати для ефективного управління системою. Вони були зобов’язані звертати увагу управителів і вчителів на положення, які, на їхню думку, порушувалися. Вони мали право спілкуватися з управителем з питань загального стану школи «або питань, які потребують уваги управителя, і робити пропозиції, які вони вважатимуть необхідними». Інспектор був зобов’язаний часто випадково перевіряти школи свого району і робити обов’язкові щорічні перевірки для оцінки роботи вчителів. Циркуляр 16/59 надавав інспекторам вказівки щодо їх ролі по відношенню до управителів і вчителів, щодо того, яким чином слід здійснювати випадкові та загальні перевірки, та щодо здійснення ними оцінки роботи вчителів.

7. СкаргиКерівництво від 6 травня 1970 року розписувало процедуру, якій необхідно було слідувати в питаннях скарг проти вчителів. Скаржника необхідно було повідомити, що питання по першій інстанції розглядається управителем, та уточнити в нього, чи була скарга доведена до відома управителя. Управитель повинен був отримати коментарі від відповідного вчителя і скерувати ці коментарі, разом з власними коментарями, до Департаменту. Потім заступник головного інспектора Департаменту повинен був встановити, чи необхідне проведення розслідування. Якщо так, інспектор повинен був опитати управителя, вчителя та батьків. Якщо розслідування призводило до відповідних висновків проти вчителя, правило 108 уповноважувало міністра вжити заходів проти вчителя, якщо останній повів себе неналежним чином або не дотримався чи відмовився дотриматися Регламенту 1965 року. Міністр міг здійснювати переслідування вчителя, відкликати офіційне визнання та/або відкликати/зменшити зарплату. Як зазначалося вище, управитель міг звільнити вчителя за згодою міністра.

B. Кримінальне право та інші пов’язані питанняСексуальне насильство над неповнолітнім було заборонено статтями 50 і 51 Акту «Про злочини проти особи» 1861 року (зі змінами). Акт «Про кримінальне право» (зі змінами) 1935 року («Акт 1935 року») був розроблений для того, щоб передбачити подальший захист дівчаток та внести зміни до законодавства про сексуальні злочини. Статті 1 і 2 Акту 1935 року передбачали в якості злочину осквернення дівчаток віком до 15 років і дівчат віком від 15 до 17 років. Стаття 14 Акту 1935 року також передбачає, що:

«Доведення того, що особа віком до п’ятнадцяти років погодилася на розпусну дію, не є захистом у звинуваченні в скоєнні такої дії».

Відповідно, будь-яка дівчинка віком до п’ятнадцяти років не може дати згоду на будь-яку форму сексуального контакту і будь-який такий контакт був (і залишається) злочином. На додаток до того, що ці злочини передбачені кримінальним законодавством, вони також становили типовий акт насилля (ordinary assault).В Ірландії не існувало строків давності щодо притягнення до відповідальності за злочини, які розглядаються судом присяжних (indictable offences), а тому злочинця можна було притягнути до відповідальності протягом усього його життя.Жертва злочину може звернутися за компенсацією шкоди, заподіяної їй внаслідок насильницьких актів, згідно з системою компенсації за шкоду кримінального характеру, нанесену особі. Система перебуває у віданні Суду з компенсації за шкоду, спричинену злочином («СКШЗ»). Строк давності становить три місяці, однак він може бути продовжений. Первісне рішення приймається без проведення слухання, а слухання проводиться відділом СКШЗ за закритими дверима. Рішення по апеляції є остаточним. Компенсація виплачується на добровільні основі. Вона покриває витрати і збитки (понесені жертвою витрати та оплачені рахунки, крім соціальних виплат та зарплати, отриманих під час перебування лікарняному) і, до 1986 року, моральну шкоду.

C. Цивільне право та пов’язані питанняДеліктом є цивільне правопорушення, яке спричиняє виникнення в когось шкоди, результатом чого є юридична відповідальність особи, що вчиняє делікт (делінквент). Делікт, що полягає в недбалості, потребує доведення того, що між позивачем та відповідачем існував обов’язок проявляти обережність (duty of care; в тому числі встановлення зв’язку такої близькості між сторонами, що вимагала б проявлення обережності однією із сторін по відношенню до іншої), що цей обов’язок було порушено, і що це порушення було причиною виникнення шкоди (наприклад, справа «Beatty проти суду з питань квартирної плати» (Beatty v. The Rent Tribunal), [2005] IESC 66).Субсидіарна відповідальність є покладанням відповідальності на фізичну або юридичну особу, яка не спричинила шкоди, і яка не може бути винною, однак яка має особливий юридичний зв’язок з особою, яка спричинила шкоду і яка сама була винною, в т.ч. винною з необережності. Правові відносини, які можуть привести до субсидіарної відповідальності, включають відносини роботодавця і працівника.Крім того, можна посилатися на Конституцію з метою отримання відшкодування проти особи за порушення своїх конституційних прав. У справі «Meskell v. CIE» [1973] ІR 121) суд зазначив, що:

«...Якщо особа зазнала шкоди внаслідок порушення конституційного права або невизнання конституційного права, вона вправі домагатися відшкодування шкоди особою або особами, які порушили це право».

Таке посилання на конституційно передбачені делікти має місце лише тоді, коли існує прогалина в існуючому деліктному праві, яку необхідно таким чином заповнити.

D. Відповідні події в питаннях публічного розслідування та захисту дітей

1. Звіт Керрігана (Carrigan) 1931 рокуУ 1930 році було створено Комітет Керрігана для розгляду питань про те, чи потребували певні кримінальні закони змін, а також для внесення пропозицій щодо боротьби з «проблемою дитячої проституції». Він провів 17 засідань, заслухавши 29 свідків та розглянувши інші письмові матеріали.20 серпня 1931 року Комітет надав міністру юстиції свій остаточний звіт. У звіті рекомендувалося поєднати соціальні і законодавчі реформи, зокрема, в питаннях сексуальних злочинів проти неповнолітніх.Комісар поліції був важливим свідком у Комітеті. До того, як виступити в Комітеті, він надавав статистичну інформацію, яку він почерпнув із відповідей на циркуляр, розісланий ним у близько 800 поліцейських відділів щодо переслідування сексуальних злочинів, скоєних з 1924 по 1930 рік, у тому числі злочину «скверни, вступу в статевий акт або зґвалтування» дівчат у віці до 10 років, з 10 до 13 років, з 13 до 16 років, з 16 до 18 років і старше 18 років. Він надав докладний аналіз цих статистичних даних, відзначивши, зокрема, що існувала «тривожна кількість сексуальних злочинів, яка зростає щороку. Їх особливістю була велика кількість випадків злочинів по відношенню до дівчаток та дітей віком до 16 років, в тому числі багато випадків злочинів щодо дітей у віці до 10 років». Він висловив думку, що з різних причин, в тому числі через небажання батьків продовжувати справу з різних мотивів, переслідувалося менше 15% сексуальних злочинів.За порадою Департаменту юстиції (у меморандумі, що супроводжував звіт), ані докази, надані до Комітету Керрігана, ані сам звіт не було оприлюднено. Надавши таку пораду, Департамент юстиції піддав звіт критиці по декількох аспектах і відзначив, що очевидним висновком, який можна було з нього зробити, було те, що звичайні почуття порядності і впливу релігії зазнали в Ірландії невдачі, і що єдиним засобом захисту було звернення до поліції. У парламентському комітеті пройшли дебати по звіту. Кілька рекомендацій було реалізовано, в тому числі прийняття в 1935 році Акту «Про кримінальне право» (поправки; пункт 63 вище). Документи Департаменту юстиції по цьому звітові були оприлюднені в 1991 році. Подальші архівні матеріали були оприлюднені в 1999 році.

2. Виправні та промислові школиВиправні школи були створені в 1850-х роках, а промислові - в 1860-х роках. В основному, ці школи управлялися церквою та фінансувалися державою. У перших навчалися малолітні правопорушники, але таких шкіл завжди було всього декілька. Водночас, існувало 50 або близько того промислових шкіл. Крім навчання, вони також забезпечували дітям проживання, одяг та харчування (стаття 44 Акту «Про дітей» 1908 року). З 1936 по 1970 рік в цілому 170 000 дітей і підлітків (приблизно 1,2 % відповідної вікової групи) вступили до промислових шкіл. Середня тривалість навчання становила близько семи років. Переважна більшість дітей вступала до промислових шкіл з причини «нужденності», а наступними найбільш частими причинами вступу до них було вчинення злочину або невідвідування школи. Кожна з цих причин передбачала рішення районного суду. Стаття 7 Регламенту та положень для промислових шкіл 1933 року передбачала, що загальна складова навчання відповідала програмі державних шкіл, і встановлювала рекомендовану тривалість як загальної, так і професійної складової навчання.

3. Звіти Кассена (Cussen) та Кеннеді (Kennedy) про виправні та промислові школиЗвіт Кассена, опублікований у 1936 році на замовлення держави, стосувався роботи виправних та промислових шкіл. Звіт схвалив систему, залежну від реалізації 51 висновку та рекомендації. Система залишалася в основному без змін до того, як наступний Комітет, створений державою та очолюваний суддею Ейлін Кеннеді (Eileen Kennedy), не проінспектував ці школи. Звіт Кеннеді було опубліковано в 1970 році, коли система виправних та промислових шкіл вже знаходилася в стані занепаду. Були зроблені рекомендації щодо закриття певних шкіл, а також були зроблені інші пропозиції щодо прийняття змін. Зокрема, було встановлено, що система перевірок була абсолютно неефективною, і було рекомендовано створення незалежного офіційного органу для забезпечення найвищих стандартів у вихованні дітей та, зокрема, для здійснення ролі наглядача, а також інших механізмів звітності.

4. Звіт Райана (Ryan) про виправні та промислові школиПісля публічного оприлюднення інформації та протиріч у кінці 1980-х - на початку 1990-х років про, зокрема, зловживання дітьми з боку церковних представників в Ірландії, Прем’єр-міністр зробив наступну письмову заяву 11 травня 1999 року:

«Від імені держави і всіх громадян держави уряд хоче принести щире і давно назріле вибачення жертвам поганого поводження з дітьми за нашу спільну нездатність втрутитися, виявити їх страждання та прийти їм на допомогу».У 2000 році було прийнято Акт «Про Комісію з розслідування насильства над дітьми» (зі змінами 2005 року). Комісія (пізніше відома як «Комісія Райана») досліджувала і звітувала з питань поганого поводження з дітьми (у тому числі сексуального насильства), передусім в виправних та промислових школах. Оскільки всього було відносно небагато виправних шкіл, робота Комісії головним чином стосувалася промислових шкіл.Мандат Комісії в основному покривав період з 1930-х по 1970-ті роки - період між звітами Кассена та Кеннеді. Докази збиралися протягом дев’яти років; вони включали об’ємну документацію, висновки експертів та показання близько 1500 скаржників. «Слідчий комітет» заслухав свідчення свідків, які хотіли, щоб їхні твердження були розслідувані, тоді як «Конфіденційний комітет» забезпечував приватний форум для свідків, які на ньому могли розповісти про скоєні проти них порушення. Тому докази, надані в останньому комітеті, не могли бути оскаржені в суді.У травні 2009 року Комісія видала звіт («звіт Райана»). У ньому було встановлено, що мали місце широко поширене, хронічне та важке фізичне, включаючи сексуальне, насильство над дітьми, в основному з боку представників духовенства, у виправних та промислових школах. Хоча релігійні органи прагнули розглядати ці випадки так, щоб захистити конгрегацію і звести до мінімуму ризик їх публічного розголошення, звіт підтвердив, що вони таки повідомляли в поліцію скарги на сексуальне насильство над учнями з боку мирських (нецерковних) осіб. Генеральний секретар Департаменту, надаючи докази Слідчому комітету, висловив жаль з приводу значних недоліків у відповідальності Департаменту перед дітьми у виправних та промислових школах: хоча ці установи знаходились у приватній власності та управлінні, держава мала чіткий обов’язок щодо забезпечення належного захисту, а Департамент не забезпечив задовільного рівня захисту. Скарги на наругу над дітьми з боку церковних представників рідко повідомлялися самому Департаменту, а останній неналежним чином розглядав скарги, які до нього доходили.Розділ 14 Тома І («Розділ Брандера» (Brander)) розглянув кар’єру «серійного сексуального та фізичного кривдника», який був мирським вчителем приблизно в 10 школах (у тому числі в 6 державних школах) протягом 40 років (до 1980 року). Після виходу на пенсію він був визнаний винним у численних звинуваченнях у сексуальному насильстві учнів. У звіті зазначалося, що коли батьки намагалися боротися з його поведінкою в 1960-х і 1970-х роках, його захищали єпархіальні та шкільні органи, і він переходив із школи в школу. Були надані докази подачі скарг до поліції в 1960 році. Скарги, подані на початку 1980-х до Департаменту, було проігноровано - позиція, яку, як Департамент визнав в Комісії, неможливо було захистити навіть за мірками того часу. Мало того, що розслідування саме по собі було шокуючим, воно демонструвало «легкість, з якою сексуальні хижаки могли діяти в системі освіти держави, не боячись розголошення або покарання».Том III включав звіт Конфіденційною комітету, який заслухав свідчення зловживань у 1930-1990 роках від 1090 осіб про 216 установ, які стосувалися в основному виправних та промислових шкіл, а також включали й державні школи. Комітет заслухав 82 повідомлення про наругу від 70 свідків щодо 73 початкових та середніх шкіл: більшість стосувалося дітей, які закінчили школу до або протягом 1970-х років, а сексуальна наруга була повідомлена більш ніж половиною свідків. Сьогоднішні скарги подавалися, серед іншого, до поліції та Департаменту. Деякі свідки підкреслювали публічний, а тому очевидний, характер сексуального насильства.Розділ 1 Тома IV стосувався Департаменту, який ніс юридичну відповідальність згідно з Актом «Про дітей» 1908 року за дітей, направлених до виправних і промислових шкіл. Департамент володів недостатньою інформацією, оскільки його перевірки були неналежними. Посадові особи Департаменту знали про зловживання, які мали місце, і повинні були більш активно використати свої широкі юридичні повноваження щодо відповідних шкіл в інтересах дітей, зокрема повноваження щодо звільнення управителя. Однак Департамент не зробив жодної спроби впровадити зміни, які б поліпшили долю багатьох затриманих дітей. Дійсно:

«Невдачі Департаменту також можна було розглядати як мовчазне визнання з боку держави панування конгрегацій і їх володіння системою. Генеральний секретар Департаменту [зазначив], що Департамент проявив «дуже значну повагу» до релігійних конгрегацій. Ця повага перешкоджала змінам, а тому для зміни тривалої та застарілої системи мало місце незалежне втручання у формі звіту Кеннеді 1970 року».Том V містив, серед іншого, копії звітів експертів. Деякі скаржники попросили старшого викладача кафедри історії Ірландії, професора Феррітера (Ferriter), розглянути аргумент про те, що державі стало відомо (на рівні поліції) про фізичну наругу над неповнолітніми лише у 1970-х роках, а про сексуальні зловживання щодо неповнолітніх - в 1980-ті роки. Комісія як спонсор цього звіту додала його до свого власного звіту. Звіт професора Феррітера представив події перед Комісією Райана в їх історичному контексті. Він описав звіт Керрігана (1931) як «віху» в наданні зібраної інформації про масштаби переслідування сексуальних злочинів в Ірландії. Він також представив і проаналізував пізнішу статистику переслідування (1930-1960-ті роки), взяту з архівів кримінальних судів. Поліція була цілком активною в переслідуванні педофілів, але той факт, що більшість сексуальних злочинів у дійсності не повідомлялися, говорив про те, що такі злочини були серйозною проблемою в 20-му столітті в Ірландії. Він далі відзначив, що архіви кримінального суду показали «незмінно високий рівень сексуальної злочинності проти юнаків та дівчат». Хоча більшість з цих випадків не оприлюднювалися в засобах масової інформації, він вважав, що поліція у відповідний час добре знала про існування цих злочинів.Том V додавав дослідницький звіт, підготовлений паном Роллісоном (Rollison) на прохання самої Комісії Райана, під назвою: «Захист дітей в інтернатах Англії в 1948-1975 роках: історія і звіт» (“Residential Child Care in England, 1948 – 1975: A History And Report”). Він виклав історію інтернатів в Англії протягом 1948-1975 років. У рубриці «зловживання» пан Роллісон зазначив, що до середини 1980-х років існувало «мало роз’яснювальної роботи з боку професіоналів або дорослого населення щодо поняття або можливостей зловживання» і що «важливо було уникнути пастки і потенційних надлишків» судження про цей період за сьогоденними мірками.Звіт Райана містила кілька рекомендацій. В якості першого кроку вважалося важливим, щоб держава визнала, що насильство над дітьми мало місце через недоліки системи та політики, управління та адміністрації, а також старших співробітників, які займалися питаннями виправних та промислових шкіл. Низка інших рекомендацій стосувалася розробки і перегляду політики та послуг держави, пов’язаних з дітьми, відповідальності, необхідності належних і незалежних перевірок всіх послуг, що надаються дітям, та найбільш повного виконання «Діти передусім: державні стандарти щодо захисту та благополуччя дітей» (Children First: The National Guidelines for the Protection and Welfare of Children; пункт 89 нижче).

5. Більш пізні звіти про сексуальну наругуБільш пізні публічні розслідування та звіти розкритикували реакцію з боку католицької церкви на звинувачення в сексуальному насильстві над дітьми з боку духовенства.Звіт Фернса (Ferns) 2005 року виявив більше 100 скарг на наругу над дітьми, поданих у 1962-2002 роках проти 21 священика єпархії Фернс. Звіт піддав критиці реакцію церкви, але посилався лише на декілька скарг до державних органів до або протягом 1970-х років.Звіт Мерфі (Murphy) 2009 року стосувався розгляду церквою та державою скарг на наругу над дітьми, поданих протягом 1975-2004 років проти духовенства архієпархії Дубліна. У звіті було визнано, що сексуальне насильство над дітьми з боку духовенства було дуже поширеним у відповідний період. Хоча потребу в законодавстві щодо захисту дітей було чітко визнано ще на початку 1970-х років, законодавчу затримку до початку 1990-х років було охарактеризовано як «надзвичайну».У 1996 році ірландські єпископи прийняли рамковий документ під назвою: «Сексуальне насильство над дітьми: рамкове керівництво для реагування церкви» (Child Sexual Abuse: Framework for a Church Response). Звіт Клойна (Cloyne) 2011 року розглянув реакцію органів католицької церкви на скарги, подані їм на сексуальне насильство з боку духовенства після того, як було прийнято рамковий документ – момент, в який ці органи можна було розумно вважати такими, що були обізнані про масштаби цієї проблеми і про шляхи боротьби з нею. Звіт піддав різкій критиці реакцію церкви, навіть у цей більш пізній період.

6. Інші події у сфері захисту дітейУ листопаді 1991 року Департамент підготував керівні принципи щодо процедур розгляду тверджень або підозр у нарузі над дітьми (Циркуляр 16/91). Вони були оновлені в 2001 році («Захист дітей: керівні принципи та процедури» - «Child Protection - Guidelines and Procedures») та в 2006 році («Керівні принципи щодо захисту дітей та процедури для початкових шкіл» - «Child Protection Guidelines and Procedures for Primary Schools»). У 1999 році держава прийняла перші всеосяжні керівні принципи захисту дітей («Діти передусім: державні стандарти щодо захисту і благополуччя дітей»). Ці стандарти були покликані надати допомогу у встановленні та повідомленні фактів наруги над дітьми та поліпшити професійні практики організацій, що надають послуги дітям та сім’ям. З тих пір кодекс оновлювався, останній раз - у 2011 році. У 2012 році уряд опублікував законопроект «Діти передусім» з метою забезпечення ефективного впровадження цих стандартів.У 2002 році з метою підвищення рівня обізнаності громадськості про права дітей було створено посаду Уповноваженого з прав дитини. Було передбачено нові специфічні злочини, в тому числі злочин залишення дитини в небезпеці з необережності (стаття 176 Закону «Про кримінальне правосуддя» 2006 року). Було встановлено різні системи компенсації для забезпечення відшкодування в основному жертвам насильства в виправних та промислових школах. Наслідком референдуму про права дітей 2012 року стало ухвалення 31-ї поправки до Конституції, яка пропонує включити положення, орієнтовані на права дітей та їх захист, до статті 42 Конституції. Через певні триваючі процедури ця поправка ще не набрала чинності.

III. ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА

A. Рада ЄвропиПарламентська Асамблея Ради Європи («ПАРЄ») вперше підготувала рекомендації щодо захисту дітей в 1969 році у своїй Рекомендації 561 під назвою: «Захист неповнолітніх від поганого поводження». Хоча вона передусім стосувалася домашнього насильства, вона рекомендувала, щоб держави «вжили всіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб компетентні міністерства і відомства були обізнані про серйозність і масштаби проблеми дітей, які стають жертвами фізичної або психічної жорстокості» і, крім того, щоб вони «вказали офіційним службам, відповідальним за захист дітей, над якими було здійснено наругу, наскільки це можливо координувати свої дії з роботою, яка проводиться приватними організаціями». Рекомендація № R (79) 17 Комітету Міністрів «Про захист дітей від поганого поводження» спирається на цю рекомендацію ПАРЄ: уряди повинні були вжити всіх необхідних заходів для забезпечення безпеки дітей, які зазнали насильства, «якщо насильство було скоєно діями або бездіяльністю осіб, відповідальних за захист дитини, або інших осіб, під тимчасовим або постійним контролем яких вона знаходиться».Стаття 7 Європейської соціальної хартії 1961 року передбачає, що діти і підлітки мають право на особливий захист від фізичної та моральної небезпеки, якій вони піддаються.

B. Організація Об’єднаних НаційУ 1924 році Ліга Націй прийняла Женевську декларацію прав дитини, яка підкреслила в якості преамбули до її п’яти захисних принципів, що людство мало дати дитині «найкраще, що воно повинне було дати». У 1959 році Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй прийняла одностайними голосуванням Декларацію прав дитини, яка розширила Декларацію 1924 року. Цю Декларацію 1959 року передує загальний принцип, що дитина внаслідок своєї фізичної та розумової незрілості потребує спеціальної охорони і захисту. Принцип № 2 передбачає, що дитина користується особливим захистом, і їй повинні бути надані можливості і засоби, щоб вона могла розвиватися фізично, розумово, морально, духовно і соціально здоровим і нормальним шляхом і в умовах свободи та гідності, причому найкращі інтереси дитини завжди стоять понад усе. Принцип № 8 передбачає, що дитина повинна за всіх обставин бути серед перших, хто отримує захист та допомогу, а Принцип № 9 говорить, що дитина повинна бути захищена від усіх форм недбалого ставлення, жорстокості і експлуатації.Загальна декларація прав людини 1948 року («ЗДПЛ») містить дві статті, які прямо стосуються дітей: стаття 25 щодо особливого захисту і допомоги та стаття 26 щодо права на безкоштовну початкову освіту, а також каталог прав людини, які застосовуються до всіх людей, включаючи право не піддаватися жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню.Стаття 24 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права («МПГПП») передбачає, що «кожна дитина має, без будь-якої дискримінації ... право на такі заходи захисту, які є необхідними в її становищі як малолітньої з боку її сім’ї, суспільства і держави». Стаття 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права («МПЕСКП») вимагає від держав вживати заходів, зокрема законодавчих, щоб поступово реалізовувати права, гарантовані в Пакті. Стаття 10 МПЕСКП послідовно передбачає, що по відношенню до молоді повинні прийматися спеціальні заходи охорони і допомоги. Стаття 12 стосується права всіх на «найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я» і включає в себе конкретне положення, за яким держави-​учасниці зобов’язані вжити заходів для забезпечення здорового розвитку дітей. Обидва Пакти були відкриті для підписання в 1966 році, і вони були підписані і ратифіковані Ірландією в 1973 і 1989 роках, відповідно.Передмова до Міжнародної конвенції про права дитини 1989 року нагадує, зокрема, різні положення щодо захисту дітей Декларацій 1924 і 1959 років, ЗДПЛ та МПГПП. Стаття 19 передбачає, що держава повинна захищати дитину від поганого поводження з боку батьків або інших осіб, відповідальних за турботу про дитину, і впроваджувати відповідні соціальні програми, спрямовані на запобігання зловживань та лікування жертв.

ПРАВОЗаявниця скаржилася, що держава не захистила її від сексуальної наруги з боку вчителя в її державній школі, і що вона в цьому зв’язку не мала права на ефективний засіб правового захисту проти держави. Вона посилалася на статтю 3 (окремо і в поєднанні зі статтею 13), статтю 8, статтю 2 Протоколу № 1, а також на ці останні статті в поєднанні зі статтею 14 Конвенції.

...

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ МАТЕРІАЛЬНОГО АСПЕКТУ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ                     Стаття 3 передбачає:

«Ніхто не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню».

A. Доводи сторін

1. Заявниця                     Головною скаргою заявниці було те, що держава в порушення свого позитивного зобов’язання за статтею 3 не впровадила належної правової бази для захисту дітей від сексуального насильства, про ризик чого держава знала або повинна була знати, яка могла б компенсувати неучасть держави в управлінні державними школами. Для відповідних суб’єктів не існувало чітких та належних правових зобов’язань, які б гарантували їхні активні дії в контролі за поводженням з дітьми і розгляді будь-яких скарг на погане поводження, включаючи наругу. Статті 3 і 8, а також стаття 2 Протоколу № 1, взяті разом, покладають на державу обов’язок щодо організації своєї системи освіти таким чином, щоб забезпечити виконання нею свого зобов’язання щодо захисту дітей - зобов’язання, виконанню якого стаття 42 Конституції сприяла, але не вимагала.                     Освіта є зобов’язанням держави (справи «McEneaney» та «Crowley», згадані вище), як це є в будь-якій розвиненій демократії. Стаття 42 Конституції має дозвільний характер, тому держава могла і повинна була обрати шляхи, якими вона могла б сама забезпечити надання освіти. Навіть якщо держава і переклала це зобов’язання на недержавних суб’єктів, модель державної школи могла і повинна була передбачити краще регулювання питань захисту дітей. Так чи інакше, держава не може уникнути своїх зобов’язань щодо захисту за Конвенцією шляхом делегування питань початкової освіти приватному суб’єкту (справа «Costello-Roberts проти Сполученого Королівства»). Нарешті, держава не може зняти з себе відповідальність, сказавши, що заявник має інші альтернативи у сфері освіти, яких заявниця в будь-якому разі не мала.                     Заявниця послалася на певні матеріали, зокрема, на звіти Керрігана і Райана, з метою обґрунтування свого твердження про те, що держава знала або повинна була знати про ризик поганого поводження з дітьми в державних школах. Вона підкреслила, що звіт Райана був опублікований після 9 років розслідування і після рішення Верховного суду по її цивільному позову. Вона також стверджувала, що держава знала або повинна була знати про те, що належні захисні заходи, в тому числі механізми належного моніторингу та повідомлення, не були впроваджені з метою запобігання таких зловживань. Іншими словами, вона стверджувала, що зловживанням по відношенню до учнів державних шкіл сприяла система початкової освіти, заснована на моделі державної школи, в поєднанні з нездатністю впровадити ефективні заходи захисту щодо запобігання та виявлення сексуального насильства.                     Міри, на які посилався уряд, були недостатніми, і взагалі заявниця вважала, що вони підтверджували відсутність контролю з боку держави. Регламент 1965 року та циркуляри не були ані законами, ані підзаконними актами, їх правовий статус не був чітким, вони були настільки численними і такими, що покривали ті ж самі питання, що ступінь, до якого вони залишалися в силі, також не був зрозумілим; крім того, вони не були легко доступними для громадськості. У будь-якому разі, цей Регламент і циркуляри не були ефективними: в них не було жодних посилань на сексуальне насильство, не було передбачено порядку подачі скарг на насильство і не містилося обов’язкової вимоги щодо контролю, розслідування або інформування відповідного державного органу про насилля. Для батьків контактною особою залишався управитель. Була скарга доведена до відома держави чи ні – не мало значення, оскільки відсутність ефективного виявлення скарг та процедури їх розгляду означала, що скарги не передавалися на розгляд державі.                     Заявниця також вважала, що система інспекторів могла, але не захистила дітей від наруги. Вона була розроблена для того, щоб забезпечити якість викладання, а не контроль над поведінкою вчителів або отримання скарги на насильство. Відповідно, батьки вважали себе зобов’язаними скаржитися управителю, і дійсно, Керівна записка від 6 травня 1970 року так і говорила їм робити. Ані теоретично, ані практично між інспектором та батьками не існувало зв’язку, і жоден з керівництв або циркулярів не посилався на будь-який контакт між батьками та інспекторами. На думку заявниці, невідповідність державної системи перевірок була встановлена, зокрема, у звіті Райана шляхом порівняння з широко зарегламентованими принципами захисту дітей, які були ухвалені з тих пір, а також фактами даної справи. У цьому останньому відношенні, починаючи з середини 1960-х років, у державній школі Дандерроу з боку Л.Х. мало місце 400 випадків наруги, і жоден з них не було повідомлено інспектору.                     У цілому заявниця підкреслила разючий контраст між детальними доводами держави по її позову на національному рівні, в яких вона стверджувала, що не здійснює жодного контролю, не має жодної обізнаності та не грає жодної ролі в управлінні школою або в питаннях поведінки або схильностей вчителів, і в яких вона недвозначно переклала повну відповідальність на покровителів/управителів, з позицією держави в цьому Суді, згідно з якою вона стверджувала про існування чіткої правової бази в питанні захисту з боку держави.                     Нарешті, причинно-наслідкова перевірка була викладена у справі «Е. та інші проти Сполученого Королівства», згадана вище, §§ 98-100). Заявниця стверджувала, що якби існував ефективний механізм повідомлення, скарга 1971 року була б повідомлена, а тому існувала більш ніж «реальна перспектива» того, що насильство, скоєне в 1973 році, не було б скоєне.

2. Уряд                     Уряд підтвердив опис Верховним судом розвитку та структури ірландської системи початкової освіти, додавши, що вона вже існувала на момент створення в 1922 році ірландської держави і була врегульована прийняттям статті 42 Конституції Ірландії на всенародному референдумі в 1937 році. Тому державна школа Дандерроу перебувала у власності, розпорядженні та управлінні католицької церкви та її представників. Л.Х. був найнятий не державою, а управителем, який, у свою чергу, управляв школою від імені покровителя. Це було не технічною бюрократичною відмінністю, а справжньою «передачею» конфесіям права власності та управління школами. Ця ситуація влаштовувала конфесії більшості і меншості, вона відображала волю ірландського народу, а до завдань цього Суду не входить переробка відносин, які лягли в основу значної частини ірландської системи початкової освіти. Той аргумент, що початкова освіта є державною функцією, яка повністю належить державі в розвиненій демократії, випливав з певної ідеологічної перспективи, однак його не обов’язково поділяють всі Договірні держави, в тому числі Ірландія. Він підкреслив, що жоден законодавчий акт не зобов’язував дитину ходити в державну школу, оскільки законодавство дозволяло інші варіанти навчання.                     Що стосується суті скарги про нездатність захистити за статтею 3, уряд стверджував, що відповідальність держави не виникала. Справа «Van der Mussele проти Бельгії» (23 листопада 1983 року, Series A no. 70) була іншою, оскільки в ній не поставало жодного питання про «передачу» зобов’язань, так як стаття 2 Протоколу № 1 вимагала від держави, щоб ніхто не був позбавлений права на освіту. Справа «Costello Roberts» теж була іншою, оскільки тілесні покарання були частиною дисциплінарної системи, а отже - в межах сфери освіти, тоді як поведінка Л.Х. була «самим запереченням» ролі вчителя. Тому відповідальність держави за скоєння кримінальних злочинів, не пов’язаних із забезпеченням права за Конвенцією, була обмежена функціональним зобов’язанням щодо захисту (справа «Osman проти Сполученого Королівства», 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII), а доказів того, що держава знала або повинна була розумно знати в 1973 році про реальний ризик наруги вчителя над дитиною або про наругу Л.Х. заявниці, не було.                     Що стосується того, що державі було в дійсності відомо, уряд відзначив, що ані документи, ані докази інспектора державної школи Дандерроу, надані до Високого суду, не свідчили про те, що державні органи отримали будь-яку скаргу на поведінку Л.Х.                     Та й не можна було говорити, що держава повинна була знати про ризик сексуального насильства над дітьми з боку вчителів державних шкіл в 1970-х роках. Фундаментальне значення мала оцінка питання про презюмовану обізнаність держави, не вдаючись до ретроспективного підходу: в 1973 році усвідомлення ризику поганого поводження з дітьми майже не існувало, а стандарти не можуть бути ретроспективно застосовані до початку 1970-х років на основі сьогоднішнього підвищеного рівня знань та стандартів. Основне питання полягало в тому, що саме мало сприйматися в якості ризику сексуального насильства над дітьми з боку вчителів у початкових школах в Ірландії на початку 1970-х років. Відповідь уряду на це – нічого. Уряд підкреслив посилання судді Хардімана на інший  менталітет, який існував у 1970-ті роки, що пояснювало, чому жоден з батьків не подав прямої скарги до державних органів у відповідний період часу. Уряд також послався на науково-дослідну роботу під назвою «Захист дітей в інтернатах Англії в 1948-1975 роках: історія та звіт», додану до звіту Райана. Сама заявниця в національних судах не надала жодних доказів щодо рівня обізнаності з ризиком в 1970-ті роки; більше того, її експерт (професор Фергюсон) вважав, що жодних доказів необхідності попереджувальних стратегій на початку 1970-х років не було. Звіт Керрігана не допоміг їй: хоча він містив деякі відомості про зростання сексуальної злочинності і відзначав, що поліція була активною в переслідуванні подібних злочинів проти дівчаток, жодного припущення того, що дівчинка перебувала в небезпеці, яка йшла від учителя в школі, не робилося. Хоча уряд визнав, що Департамент погано розглянув скаргу пана Брандлера (Brander), з цього не можна було екстраполювати наявність презюмованої обізнаності з боку держави в 1970-ті роки із загальним ризиком сексуального насильства проти дітей в школах. Щойно держава отримала відповідну обізнаність і знання цих питань, були введені відповідні керівництва.                     У будь-якому разі, національне законодавство передбачало ефективні механізми захисту, порівнювальні з будь-якими ризиками, які можна було б сприйняти у відповідний час. Дії Л.Х. були злочинами за кримінальним законодавством, і насправді, щойно скарги були подані до поліції в середині 1990-х років, було проведене всебічне кримінальне розслідування, а Л.Х. було засуджено та покарано до позбавлення волі. Цивільне деліктне законодавство передбачало підстави для подачі цивільного позову проти Л.Х. і конфесійних органів.                     Регламент 1965 року також забезпечував захист. Він представляв собою правові норми, які чітко встановлювали зобов’язання вчителя і управителя, і які чітко встановлювали, як подавати та розглядати скаргу. Зокрема, уряд посилався на правила 121 і 130, які встановлювали стандарти поведінки вчителів, а також правило 108 та Інструкцію від 6 травня 1970 року щодо механізмів розгляду дій вчителів, які не вели себе належним чином. Крім того, функцією інспектора було, зокрема, звітування міністру про якість системи і, зокрема, чи був дотриманий Регламент 1965 року, а також забезпечення «належного рівня освіти» в усіх початкових школах. Крім того, кожен управитель, вчитель та батько відігравав роль у захисті дітей і кожен міг, але не подав у справі заявниці, скаргу безпосередньо інспектору, міністру, до Департаменту або до поліції. Будь-яка така скарга призвела б до відповідного дізнання та слідства, а за необхідності - і до санкцій, зокрема, відкликання міністром ліцензії вчителя на навчання. Проблема в дійсності полягала в тому, що ніхто не скористався існуючими процедурами: перша скарга проти Л.Х. була подана управителю, а не до державного органу.                     У цілому уряд стверджував, що були передбачені гарантії, співмірні з будь-яким ризиком, про який держава повинна була б знати у відповідний час, а ця презюмована  обізнаність повинна була оцінюватися з точки зору 1970-х років, не вдаючись до ретроспективних підходів, зокрема, не розглядаючи контекст 40-річної давнини через призму сьогоденних знань і стандартів.

B. Доводи третіх сторін

1. Ірландська комісія з прав людини («ІКПЛ»)                     ІКПЛ було створено відповідно до закону в 2000 році з метою підтримання та захисту прав людини кожного в Ірландії; вона має свої витоки в Угоди Страсної п’ятниці 1998 року. ІКПЛ вже виступала в якості третьої сторони в провадженні в Суді.                     Так, ІКПЛ відзначила позитивні зобов’язання щодо запобігання поводженню, яке суперечить статті 3, включаючи більш загальний обов’язок щодо створення структури системи початкової освіти таким чином, щоб захистити дітей. Ці зобов’язання не можна уникнути шляхом делегування приватному суб’єкту функції державної послуги. У цьому контексті ІКПЛ вважала, що поставало серйозне питання щодо того, чи підтримувала держава достатній рівень контролю над фінансованими нею державними школами для цілей гарантування дотримання прав за Конвенцією. Правовий статус Регламенту 1965 року не був зрозумілим. Регламент був нечітким в питаннях ролі інспектора та поведінки вчителя, і хоча Регламент посилався на «неналежну поведінку» з боку вчителів, він не визначав, що це, і не передбачав будь-якої процедури розгляду такого питання. Оскільки приватні платні школи і домашнє навчання не були альтернативою, доступною для переважної більшості ірландських батьків, встановлення обов’язковості початкової освіти в дійсності вимагало від батьків посилати своїх дітей до державних шкіл, не зробивши чого вони ризикували кримінальним переслідуванням, штрафами і можливістю відібрання дітей під опіку. У цілому, в типовій державній школі, яку неминуче відвідувала більшість ірландських дітей, шкільне управління не мало вказівок щодо того, як розглядати твердження або підозри в насильстві, школи не мали жодного зобов’язання щодо повідомлення про такі твердження до Департаменту або поліції, соціальні служби мали обмежені повноваження для розгляду будь-яких таких тверджень або підозр і, нарешті, діти і батьки стикалися з труднощами при подачі будь-яких таких скарг.

2. Європейський центр за право та справедливість («ЄЦПС»)                     ЕЦПС описав себе як неурядову організацію, що займається в основному питаннями захисту релігійної свободи. Раніше він виступав в якості третьої сторони у справах в Суді. ЕЦПС зосередився на питанні про те, чи може держава вважатися відповідальною за зловживання з боку Л.Х. по відношенню до заявниці.                     ЕЦПС зазначив, що починаючи зі створення системи освіти, роль держави в ній була обмеженою її фінансуванням і контролем якості навчального плану та навчання. Ця система не створювала ієрархічних відносин між державою та школою/вчителями або, у дійсності, будь-якої правової основи для зобов’язання з боку останніх щодо інформування першої. Так само, не вимагала і стаття 2 Протоколу № 1, щоб держава безпосередньо управляла школами, в тому числі займалась управлінням усіх дисциплінарних питань.                     Тим не менш, що стосується питання про те, чи виконала держава своє позитивне зобов’язання щодо запобігання поводження, що суперечить статті 3, ЕЦПС не вважав, що на додаток до забезпечення наявності кримінального та цивільному судочинстві на початку 1970-х років держава повинна була вжити інших заходів.                     Оскільки ані національне право, ані Конвенція не вимагали від держави брати на себе щоденне управління початковою освітою, держава не несла відповідальності за дії вчителя початкової школи. Припущення про те, що вона несла відповідальність за те, що вона не запобігла діям вчителя, становило б накладення суворої відповідальності. Приватний і конфесійний характер управління школою ніколи не був перешкодою для попередження або стримування насильства і ніколи не виключав застосування закону.

C. Оцінка Суду                     Відповідні факти даної справи мали місце в 1973 році. Як це підкреслив уряд, Суд повинен оцінити будь-яку пов’язану з ними  відповідальність держави з точки зору фактів і стандартів 1973 року і, зокрема, не посилаючись на обізнаність сучасного суспільства з ризиком сексуального насильства неповнолітніх в освітньому контексті, оскільки ця обізнаність є результатом нещодавніх суспільних дебатів з цього питання, в тому числі в Ірландії (пункти 73-88 вище).

1. Застосовне позитивне зобов’язання держави                     Суд вкотре повторює, що стаття 3 закріплює одну з основних цінностей демократичного суспільства. Вона забороняє катування і нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Зобов’язання Високих Договірних Сторін за статтею 1 Конвенції щодо забезпечення кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, прав і свобод, визначених в Конвенції, взяте в поєднанні зі статтею 3, вимагає від держав вжиття заходів, спрямованих на забезпечення того, щоб особи, які перебувають під їхньою юрисдикцією, не були піддані катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, в тому числі поганому поводженню з боку приватних осіб. Це позитивне зобов’язання щодо захисту слід тлумачити так, щоб не покласти на органи влади надмірний тягар, зокрема пам’ятаючи про непередбачуваність людської поведінки і оперативних варіантів, які повинні бути зроблені з точки зору пріоритетів і ресурсів. Відповідно, не кожен ризик поганого поводження може тягти за собою вимогу за Конвенцією вжиття державними органами заходів для запобігання реалізації такої загрози. Разом з тим, необхідні заходи повинні як мінімум надавати ефективний захист, зокрема дітей та інших вразливих осіб, і повинні включати розумні кроки для запобігання поганого поводження, про яке органи влади знали або повинні були знати («X та Y проти Нідерландів», рішення від 26 березня 1985 року, Series A no. 91, §§ 21–27; «А. проти Сполученого Королівства», рішення від 23 вересня 1998 року, Reports 1998-VI, § 22; «Z та інші проти Сполученого Королівства», згадане вище, §§ 74-75, ECHR 2001‑V;  «D.P. та J.C. проти Сполученого Королівства», № 38719/97, § 109, рішення від 10 жовтня 2002 року; та «M.C. проти Болгарії», № 39272/98, § 149, ECHR 2003‑XII).                     Крім того, основний контекст початкової освіти в цій справі визначає значною мірою характер і важливість цього зобов’язання. Прецедентне право Суду дає чітко зрозуміти, що позитивне зобов’язання щодо захисту набуває особливого значення в контексті надання такої важливої державної послуги, як початкова освіта. При цьому шкільні органи зобов’язані захищати здоров’я та благополуччя школярів і, зокрема, малих дітей, які є особливо вразливими і знаходяться під виключним контролем цих органів (справи «Grzelak проти Польщі», № 7710/02, § 87, рішення від 15 червня 2010 року; та «Ilbeyi Kemaloğlu та Meriye Kemaloğlu проти Туреччини», № 19986/06, § 35, рішення від 10 квітня 2012 року).                     У цілому, беручи до уваги фундаментальний характер прав, гарантованих статтею 3, і особливо вразливу природу дітей, невід’ємним обов’язком держави є забезпечення їх захисту від поганого поводження, особливо в контексті початкової освіти, шляхом прийняття за необхідності спеціальних заходів та гарантій.                     Більше того, це є зобов’язання, яке застосовувалося під час подій, що мають відношення до цієї справи, а саме в 1973 році.

Низка міжнародних документів, прийнятих до цього періоду, яку було узагальнено вище в пунктах 91-95, підкреслила необхідність вжиття державами спеціальних заходів по захисту дітей. Суд відзначає, зокрема, МПГПП та МПЕСКП, обидва з яких були відкриті для підписання в 1966 році і підписані Ірландією в 1973 році, хоча обидва були ратифіковані в 1989 році (пункт 95 вище).

Крім того, практика цього Суду підтвердила вже в його п’ятому рішенні, що Конвенція може накладати позитивні зобов’язання на держави, і вона накладає такі зобов’язання в контексті статті 2 Протоколу № 1, яка стосується права на освіту («Справа, що стосується певних аспектів законів про використання мов в освіті в Бельгії», рішення по суті від 23 липня 1968 року, § 3, Series A no. 6). Часто цитувалося й формулювання, вжите у справі «Marckx» («Marckx проти Бельгії», рішення від 13 червня 1979 року, § 31, Series A no. 31) для опису позитивних зобов’язань за статтею 8 щодо забезпечення інтеграції дитини у сім’ю (зокрема, у справі «Airey проти Ірландії», рішення від 9 жовтня 1979 року, § 25, Series A no. 32). Найбільш доречно, у первинному прецеденті - справі «X і Y проти Нідерландів», згаданій вище, - було встановлено, що відсутність законодавства про криміналізацію сексуальних домагань  по відношенню до розумово відсталих підлітків означала, що держава не виконала свого позитивного зобов’язання щодо захисту прав жертви за статтею 8. Дійшовши такого висновку, Суд відхилив аргумент уряду про те, що факти були «винятковими» і що законодавча прогалина не була передбачуваною. Держава-відповідач повинна була знати про ризик сексуальної наруги по відношенню до розумово відсталих підлітків в приватному будинку догляду за дітьми і повинна була законодавчо передбачити цю можливість. Ці справи стосувалися фактів, які мали місце до фактів даної справи або одночасно з ними.

Хоча після цих справ Суд і дійсно в подальшому пояснив широту та характер позитивних зобов’язань держав, це було лише роз’ясненням судової практики, яка залишається застосовною до більш ранніх фактів без постання будь-якого питання про ретроактивність (справа «Varnava та інші проти Туреччини» [ВП], №№ 16064/90, 16065/90, 16066/90, 16068/90, 16069/90, 16070/90, 16071/90, 16072/90 та 16073/90, § 140, ECHR 2009).                     Що стосується змісту позитивного зобов’язання щодо захисту, Суд нагадує, що ефективні заходи стримування проти таких грубих актів, як ті, про які йде мова в цій справі, можуть бути досягнуті лише шляхом існування ефективних положень кримінального права, підкріплених системою правоохоронних органів (справа «X і Y проти Нідерландів», згадана вище, § 27; та, наприклад, справи «Beganović проти Хорватії», № 46423/06, § 71, рішення від 25 червня 2009 року; «Mahmut Kaya проти Туреччини», № 22535/93, § 115, ECHR 2000‑III; та «M.C. проти Болгарії», згадана вище, § 150). Важливо відзначити, що характер сексуального насильства над дітьми є таким, зокрема якщо кривдник знаходиться в позиції влади над дитиною, що існування корисних механізмів виявлення та повідомлення мають фундаментальне значення для ефективної реалізації відповідного кримінального законодавства (справа «Juppala проти Фінляндії», № 18620/03, § 42, рішення від 2 грудня 2008 року). Суд хотів би прояснити, що він, як і уряд, вважає, що в Суд не було надано жодних доказів функціональної нездатності захистити заявницю (справа «Osman проти Сполученого Королівства», §§ 115-116). До того, як скарги проти Л.Х. не були доведені до відома органів державної влади в 1995 році, держава ані знала, ані могла знати, що цей конкретний учитель, Л.Х., становив загрозу для цієї конкретної учениці - заявниці.                     Слід також нагадати, що необхідності доводити те, що «якби не» упущення держави, поганого поводження не було б, немає. Неприйняття розумно доступних заходів, які могли б мати реальну перспективу зміни результату або пом’якшення шкоди, є достатнім для того, щоб призвести до відповідальності держави (справа «Е. та інші проти Сполученого Королівства», згадана вище, § 99).                     І дійсно, як це було підкреслено заявницею, держава не може звільнити себе від своїх зобов’язань перед неповнолітніми в початкових школах, делегувавши ці зобов’язання приватним органам або приватним особам (справа «Costello-Roberts проти Сполученого Королівства», згадана вище, § 27. Див також, з відповідними змінами, справу «Storck проти Німеччини», № 61603/00, § 103, ECHR 2005‑V). Втім, це не означає, що дана справа оспорює, як це вважає уряд, підтримання моделі недержавного управління початковою освітою та ідеологічні вибори, що лежать в її основі. Радше, порушене в даній справі питання полягає в тому, чи мала таким чином збережена система достатні механізми захисту дітей.                     Нарешті уряд, як це вбачалося, намагався довести, що держава звільнялася від своїх зобов’язань за Конвенцією, оскільки заявниця прийняла рішення ходити в державну школу Дандерроу. Проте Суд вважає, що заявниця не мала «реалістичної і прийнятної альтернативи», крім відвідування, разом з переважною більшістю дітей молодшого шкільного віку, своєї місцевої державної школи (справа «Campbell та Cosans проти Сполученого Королівства», рішення від 25 лютого 1982 року, § 8, Series A no. 48). Початкова освіту була обов’язковою (статті 4 і 17 Акту «Про відвідування шкіл» 1926 року), мало хто з батьків мав ресурси використовувати два інші варіанти навчання (домашнє навчання або поїздки до нечисленних платних початкових шкіл), у той час як державні школи були безкоштовними, а їх мережа була розгалуженою. У приході заявниці існувало чотири державні школи; жодної інформації про відстань до найближчої платної школи надано не було. У будь-якому разі, держава не може бути звільнена від свого позитивного зобов’язання щодо захисту лише тому, що дитина вибирає один з освітніх варіантів, погоджених державою, будь це державна школа, платна школа або навіть домашнє навчання (справа «Costello-Roberts», згадана вище, § 27).                     Загалом, питання для поточних цілей полягає, відповідно, в тому, чи надавала законодавча база держави, зокрема її механізми виявлення та повідомлення, ефективний захист дітей, які ходили до державних шкіл, від ризику сексуального насильства, про ризик якого можна вважати, що органи влади знали або повинні були знати в 1973 році.

2. Чи було позитивне зобов’язання виконане?                     Сторонами не заперечувалося, що в 1973 році заявницю було піддано сексуальному насильству з боку Л.Х. Останній визнав себе винним по декількох епізодах звинувачення в сексуальному насильстві учнів з тієї ж державної школи. Він не заперечував проти цивільного позову заявниці, і Верховний Суд визнав, що Л.Х. наругався над нею. Суд також вважає, і це не заперечувалося сторонами, що це погане поводження підпадає під дію статті 3 Конвенції. Зокрема, коли заявниці було дев’ять років, протягом приблизно шести місяців вона була піддана близько 20 сексуальним актам наруги з боку Л.Х., який як її вчитель і директор школи перебував у становищі влади і контролю над нею (див., наприклад, згадану вище справу «Е. та інші проти Сполученого Королівства», § 89).                     Між сторонами також існувало мало розбіжностей стосовно структури ірландської системи початкової освіти, хоча між ними й існували розбіжності щодо відповідальності держави, яка в результаті наступала за національним законодавством та Конвенцією.                     Відповідні ролі релігійних громад і держави в ірландській початковій освіті не змінювалися з початку 19 століття до теперішнього часу. Держава забезпечувала освіту (встановлювала навчальну програму, ліцензувала вчителів і фінансувала школи), але більша частина початкової освіти забезпечувалася державними школами. Релігійні органи володіли державними школами (покровителі) і управляли ними (управителі). Як підкреслив суддя Хардіман, управління державних шкіл релігійними органами було не просто дозволом з боку держави брати участь у наданні початкової освіти, а радше це була «передача» державними школами управління конфесійним суб’єктам і їх інтересам, які стояли між державою і дитиною. Тому міністр освіти не здійснював жодного прямого або щоденного управління або контролю над державними школами (пункти 35 і 40 вище). Як підкреслили судді Верховного суду Хардіман і Феннеллі, представники церкви висловили тверде бажання зберегти цю модель державної школи в початковій освіті, а також свій контроль над цією системою. Оскільки метою деномінацій було забезпечення відображення їхнього менталітету в школах, державні школи перетворилися переважно на конфесійну систему: відповідно державна школа, що управлялася католицькою церквою, зазвичай мала католицького управителя (як правило, сільського священика), а також католицьких вчителів та учнів (див. суддів Хардімана та Феннеллі, пункти 31-32 і 43 вище).                     Модель державної школи пройшла момент незалежності держави в 1922 році і була передбачена та погоджена в тексті статті 42(4) Конституції, прийнятої в 1937 році. На початку 1970-х років державні школи представляли 94% від усіх початкових шкіл. Приблизно 91% з цих державних шкіл були власністю та управлялися католицькою церквою, хоча відсоток школярів початкової освіти, яких обслуговували державні школи під католицьким управлінням, ймовірно був вищим.                     Відповідно, на початку 1970-х років переважна більшість ірландських дітей віком до 12-13 років ходили, як і заявниця, до місцевої державної школи. Як зазначили судді Верховного суду Хардіман і Феннеллі, державні школи були навчальними закладами, якими володів та управляв недержавний суб’єкт у своїх інтересах, виключаючи будь-який контроль з боку держави. Крім того, цей недержавний суб’єкт мав значний вплив, зокрема на учнів та батьків, та був сповнений рішучості зберегти своє становище.                     Як вбачається, ця модель початкової освіти була унікальною в Європі. Верховний суд визнав це, описуючи систему як цілковито своєрідну та продукт унікального історичного досвіду Ірландії.                     Паралельно з підтриманням державою цієї унікальної моделі освіти держава також знала про рівень сексуальної злочинності проти неповнолітніх через реалізацію своїх кримінальних законів з цього питання.                     Ірландська держава залишила закони або прийняла нові закони після здобуття незалежності в 1922 році, спеціально криміналізуючи сексуальне насильство над неповнолітніми, включаючи статті 50 і 51 Акту «Про злочини проти особистості» 1861 року (зі змінами) і Акту «Про кримінальне право» (зі змінами) 1935 року («Акт 1935 року»). Такі дії також становили злочини непристойної поведінки та загального насильства за загальним правом.                     Крім того, докази, надані до Суду, свідчать про стійкий рівень переслідування сексуальних злочинів проти дітей до 1970-х років. Зокрема, Суд відзначає детальні статистичні докази, надані Комісаром поліції в Комітет Керрігана ще в 1931 році (пункт 71 вище). На основі інформації, яку він зібрав з 800 поліцейських дільниць в Ірландії, він дійшов висновку про існування тривожних масштабів сексуальної злочинності в Ірландії, особливістю якої була велика кількість справ, що стосуються неповнолітніх, включаючи дітей віком до 10 років. Більше того, цей свідок вважав, що кримінальні переслідування проводилися лише щодо невеликої частини злочинів, які в дійсності вчинялися. Проводячи причинний зв’язок між частотою насилля щодо дітей та безкарністю, очікуваною кривдниками, звіт Комітету рекомендував запровадження законодавчих змін та більш суворих покарань, що призвело до прийняття Акту 1935 року, який, зокрема, передбачив певні сексуальні злочини проти дівчаток. Звіт професора Феррітера, проспонсованого Комісією Райана і доданого до її звіту (пункт 82 вище), проаналізував статистичні докази кримінальних переслідувань, зібрані з архівів кримінального суду в період після звіту Керрігана до 1960-х років. Так, у своєму звіті він дійшов висновку, що ці архіви продемонстрували високий рівень сексуальної злочинності, спрямованої проти юнаків та дівчат. Нарешті, звіт Райана також засвідчив скарги, подані до державних органів до і протягом 1970-х років на сексуальну наругу над дітьми з боку дорослих (пункти 78-81 вище). Хоча звіт в першу чергу стосувався промислових шкіл, в яких програма відрізнялася від програми державних шкіл, і в яких діти були ізольовані від сім’ї і громади (див. опис промислових шкіл у пункті 73 вище), ці більш ранні скарги все рівно становили повідомлення державі про сексуальне насильство з боку дорослих щодо неповнолітніх в освітньому контексті. У будь-якому випадку, скарги державі до і протягом 1970-х років, зазначені в Томі ІІІ звіту Райана стосувалися, серед іншого, державних шкіл (пункт 80 вище).                     Таким чином, держава знала про рівень сексуальної злочинності з боку дорослих щодо неповнолітніх. Відповідно, відмовляючись від контролю над освітою переважної більшості дітей на користь недержавних суб’єктів, держава також повинна була знати, враховуючи притаманне їй зобов’язання захищати дітей у цьому контексті, про потенційні ризики їх безпеці в разі відсутності належних рамок їх захисту. На цей ризик треба було відреагувати шляхом прийняття співмірних заходів і гарантій. Як мінімум, вони повинні були включати ефективні механізми виявлення контрольованим державою органом та повідомлення йому про будь-яке погане поводження, оскільки такі процедури мають фундаментальне значення для забезпечення дотримання кримінального законодавства, для запобігання такого поганого поводження, а тому, в більш загальному сенсі, для виконання позитивного зобов’язання держави щодо захисту (пункт 148 вище).                     Першим механізмом, на який послався уряд, була процедура повідомлення, викладена в Регламенті 1965 року і Циркулярі 6 травня 1970 (пункт 62 вище). Однак жоден з наданих документів не посилався на будь-яке зобов’язання державного органу щодо контролю поводження вчителів з дітьми, і жоден з них не передбачав процедуру, яка б сприяла подачі дитиною чи батьками скарг на погане поводження безпосередньо до державного органу. Навпаки, особи, які мали скарги проти вчителів, були явно прив’язані до недержавного конфесійного управителя текстом Циркуляра 6 травня 1970 року, на який посилався уряд. Тому якщо батьки бажали обійти управителя (як правило, місцевого священика, як і в цій справі) і поскаржитися до державного органу, відповідні норми відраджували їх від цього.                     Другим механізмом, на який посилався уряд, була система шкільних інспекторів, також регульована Регламентом 1965 року, а також Циркуляром 16/59 (пункт 61 вище). Однак Суд відзначає, що головним завданням інспекторів був контроль та повідомлення про якість викладання та успішність. У документах, на які посилався уряд, не було жодного конкретного посилання на зобов’язання інспекторів щодо розслідування або контролю поводження вчителів з дітьми, на будь-яку можливість дітей або батьків поскаржитися безпосередньо до інспектора, на вимогу повідомляти батьків заздалегідь про візит інспектора або взагалі на будь-яку пряму взаємодію між інспектором та учнями та/або їх батьками. Періодичність візитів інспекторів до шкіл (пункт 61 вище) говорить про те, що вони були епізодичними. Відповідно до цього факту уряд не надав жодної інформації про скарги, подані інспектору на погане поводження вчителя з дитиною. Як зазначив суддя Верховного суду Хардіман, міністр (через своїх інспекторів) перевіряв школи на предмет їхньої успішності, але далі цього все це не йшло: міністр був позбавлений прямого контролю над школами, оскільки між державою та дітьми стояв недержавний управитель (пункт 35 вище).                     Таким чином, Суд вважає, що механізми, на які посилався уряд, не передбачали жодного ефективного захисного зв’язку між державними органами та дітьми початкової школи та/або їх батьками. І дійсно, це відповідало конкретному розподілу обов’язків в моделі державної школи.                     На думку Суду, обставини даної справи свідчать про наслідки цієї відсутності захисту і демонструють, що від ефективної нормативно-правової бази щодо захисту, якби вона існувала до 1973 року, можна було б «судячи розумно, очікувати уникнення або принаймні зведення до мінімуму ризику або шкоди, спричиненої» даній заявниці (згадана вище справа «E та Інші проти Сполученого Королівства», § 100). З середини 1960-х років у державній школі Дандерроу мали місце більше 400 випадків наруги з боку Л.Х. У 1971 і 1973 роках проти Л.Х. були подані скарги до конфесійного управителя, однак, як визнав Верховний суд, управитель не довів ці скарги до відома будь-якого державного органу. Інспектор, призначений в цю школу, здійснив шість перевірок з 1969 по 1973 рік, і жодних скарг проти Л.Х. йому не подавалось. Насправді, до 1995 року - після того, як Л.Х. звільнився, -  жодних скарг проти його дій державним органам не подавалося. Будь-яку систему виявлення та повідомлення, яка дозволила такій масштабній та серйозній поганій поведінці продовжувати існувати так довго, слід вважати неефективною (справа «C.A.S. та C.S. проти Румунії», № 26692/05, § 83, рішення від 20 березня 2012 року). Якби на скаргу 1971 року було належне реагування, можна було б розумно очікувати уникнення даною заявницею наруги два роки по тому тим самим вчителем у тій самій школі.                     Нарешті, лист професора Фергюсона, на який посилався уряд, був не звітом за результатами експертного розслідування, а швидше досудовою консультацією, а тому неминуче також стосувався таких питань, як шанси на успіх та можливі судові витрати. Коментарі професора Роллісона, на які уряд також послався, стосувалися стану усвідомлення ризику сексуального насильства в Об’єднаному Королівстві, тоді як питання, що розглядаються в цьому Суді, вимагають оцінки, що стосується конкретної країни.                     На закінчення слід зазначити, що ця справа не є справою, яка безпосередньо стосується відповідальності Л.Х., церковного управителя або покровителя, батьків або взагалі будь-кого іншого за сексуальну наругу над заявницею в 1973 році. Заява радше стосується відповідальності держави. Точніше, в ній здійснюється перевірка того, чи повинна держава-відповідач була знати про ризик сексуальної наруги щодо таких неповнолітніх, як заявниця, в державних школах у відповідний час, і чи захищала вона дітей належним чином через свою правову систему від такого поводження.

Суд визнав, що в 1970-ті роки притаманним державі позитивним зобов’язанням був захист дітей від поганого поводження. Крім того, це зобов’язання мало гостру важливість в контексті початкової освіти. Це зобов’язання не було виконано: Ірландія, яка повинна вважатися такою, що знала про сексуальне насилля над дітьми з боку дорослих, зокрема через кримінальне переслідування таких злочинів у значних масштабах, тим не менш продовжувала довіряти управління початковою освітою переважної більшості ірландських дітей недержавним суб’єктам (державним школам), не передбачивши жодного механізму ефективного державного контролю ризиків виникнення такого насильства. Навпаки, потенційні скаржники відкеровувалися від державних органів і направлялися до недержавних конфесійних управителів (пункт 163 вище). Наслідками в цій справі стали бездіяльність недержавного управителя по відношенню до більш ранніх скарг на сексуальну наругу з боку Л.Х., до подальшої наруги над заявницею з боку Л.Х. і, в більш широкому сенсі, до тривалих і серйозних сексуальних злочинів Л.Х. проти багатьох інших учнів у тій самій державній школі.                     За таких обставин державу слід вважати такою, що не виконала свого позитивного зобов’язання щодо захисту даної заявниці від сексуальної наруги, якій вона була піддана в 1973 році, коли вона була ученицею в державній школі Дандерроу. Таким чином, мало місце порушення прав за статтею 3 Конвенції. Відповідно, Європейський суд відхиляє попереднє заперечення уряду про те, що ця скарга є явно необґрунтованою.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО АСПЕКТУ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ                     Заявниця стверджувала, що держава також належним чином не розслідувала або не надала належної судової відповіді на стверджуване погане поводження. Вона стверджувала, що відсутність механізмів ефективного виявлення та повідомлення означала, що скаргу 1971 року проти Л.Х. не було повідомлено, що призвело до тривалої затримки в кримінальному переслідуванні і засудженні Л.Х.                     Уряд стверджував, що в 1973 році існували достатні процедури, однак державному органу скарга була подана лише в 1995 році. У цей момент держава виконала свої процесуальні зобов’язання: поліція провела розслідування, Л.Х. було засуджено, заявниці було присуджено компенсацією СКЗШ, її цивільний позов проти Л.Х. було задоволено, а її цивільний позов проти держави щодо недбалості було відхилено лише з підстави недостатності доказів.                     Суд нагадує принципи, викладені в справі «C.A.S. та C.S. проти Румунії» (див. вище, §§ 68-70), згідно з якими стаття 3 вимагає від органів влади проведення ефективного офіційного розслідування стверджуваного поганого поводження з боку приватних осіб. Як таке, це розслідування повинне бути здатним привести до встановлення фактів справи і до встановлення та покарання винних. Це розслідування має бути проведено незалежно, швидко і з розумною старанністю. Жертва повинна мати можливість брати в ньому ефективну участь.                     Існування механізмів належного виявлення і повідомлення було розглянуто вище в контексті позитивних зобов’язань держави в рамках матеріального аспекту статті 3 Конвенції. Процесуальні зобов’язання виникають після того, як питання було доведене до відома органів влади (справа «C.A.S. та C.S. проти Румунії», § 70 з подальшими посиланнями в ньому). У цій справі відразу після того, як у 1995 році до поліції було подано скаргу на сексуальне насильство з боку Л.Х. щодо учня з державної школи Дандерроу, було розпочате розслідування. Заявницю сконтактували і на початку 1997 року вона дала свідчення, після чого її направили до психолога (наприклад, справа «C.A.S. та C.S. проти Румунії», § 82). Л.Х. було пред’явлено звинувачення за 386 епізодами сексуального насильства, які включали 21 учня з державної школи Дандерроу. Л.Х. визнав себе винним у 21 епізоді. Його було засуджено і покарано до позбавлення волі. Із представлених матеріалів не є зрозумілим, чи входила справа заявниці до цих епізодів. Втім, вона не оскаржувала ані те, що Л.Х. дозволили визнати себе винним у зазначених епізодах, ані призначене йому покарання. Будь-яке питання про неможливість з її боку отримати визнання і компенсацію за нездатність держави захистити її має бути розглянуте нижче за статтею 13, взятою в поєднанні зі статтею 3 Конвенції.                     З цих підстав Суд вважає, що порушення процесуальних зобов’язань держави за статтею 3 Конвенції не було.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13, ВЗЯТОЇ В ПОЄДНАННІ З МАТЕРІАЛЬНИМ АСПЕКТОМ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ                     Стаття 13 передбачає  наступне:

«Кожен, чиї права та свободи,  визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на  ефективний  засіб  правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».                     Заявниця скаржилася, що вона мала право, але не отримала ефективного національного засобу правового захисту проти держави в питанні нездатності держави захистити її від сексуального насильства. Уряд же стверджував, що ефективні засоби правового захисту проти державних та недержавних суб’єктів існували.                     Суд нагадує, як він це зробив вище в пункті 115, що в такій справі, як ця, стаття 13 вимагає забезпечення механізму для встановлення відповідальності посадових осіб або органів держави за дії або бездіяльність в порушення Конвенції, а також те, що компенсація за нематеріальну шкоду, яка з цього випливає, також повинна бути частиною спектра наявних засобів правового захисту (справа «Z та інші проти Сполученого Королівства», згадана вище, § 109). Суд також посилається на відповідне прецедентне право і принципи, викладені в пунктах 107-108 рішення у справі «McFarlane проти Ірландії» ([ВП], № 31333/06, від 10 вересня 2010 року). Зокрема, роль Суду полягає в тому, щоб визначити, чи становили, у світлі поданих сторонами аргументів, пропоновані процедури ефективні засоби правового захисту, які були доступні для заявниці в теорії і на практиці, тобто, були доступними, такими, що могли відновити права, і передбачали розумні шанси на успіх. Суд також підкреслює важливість забезпечення розвитку засобів правового захисту в системі загального права та в писаній Конституції (див., зокрема, справу «D проти Ірландії», № 26499/02, § 85, ухвала щодо прийнятності від 27 червня 2006 року).

A. Цивільні засоби правового захисту проти недержавних суб’єктів                     Уряд стверджував, що заявниця повинна була подати позов проти колишнього та/або теперішнього покровителя школи, в єпархії якої він був єпископом, управителя та/або їхніх правонаступників або спадкоємців, підкресливши, що суддя Хардіман з Верховного суду дійшов висновку про те, що невиконання цієї вимоги було «помітним». Без шкоди для первинного аргументу заявниці про необхідність існування засобу правового захисту проти держави, заявниця зазначила, що покровитель і управитель померли на момент подачі її цивільного позову, що нинішній єпископ заперечував відповідальність у відповідь на її лист, надісланий йому перед подачею позову, і що закон був на його стороні, оскільки проти єпископа не можна було пред’явити позову з огляду на те, що він не був юридичною особою з безперервним правонаступництвом.                     Оскільки Суд вважає, що заявниця мала право на засіб правового захисту, шляхом якого можна було встановити відповідальність держави, пропоновані цивільні засоби правового захисту проти інших осіб і недержавних суб’єктів повинні вважатися неефективними в даній справі, незалежно від їхніх шансів на успіх (позов проти покровителя і управителя) і незалежно від можливості отримання присудженої компенсації (цивільний позов проти Л.Х.). Так само, засудження Л.Х., на яке також посилався уряд, хоч і займає центральне місце серед процесуальних гарантій статті 3, не є ефективним засобом правового захисту для заявниці за змістом статті 13 Конвенції.

B. Цивільні засоби правового захисту проти держави

1. Доводи сторін                     Уряд стверджував, що заявниця могла добиватися субсидіарної відповідальності держави за дії покровителя та/або управителя. Втім, уряд головним чином посилався на два інші засоби правового захисту. По-перше, він посилався на позов, в якому вона могла стверджувати, що система початкової освіти, передбачена статтею 42 Конституції, порушила її незазначене конституційне право на фізичну недоторканність (конституційний деліктний позов). По-друге, він стверджував, що вона могла б продовжити свій позов щодо недбалості в своїй апеляційній скарзі до Верховного суду, стверджуючи, що держава не змогла структурувати систему початкової освіти так, щоб захистити її від поганого поводження. У цьому полягала її скарга за статтею 3 Конвенції. Високий суд в результаті відхилив (відмовив у позові) її вимоги, оскільки вона не надала жодних доказів: дійсно, навіть її експерт (професор Фергюсон, пункт 24 вище) порадив їй не подавати позову на підставі відсутності належної обізнаності про ризик з боку держави. Тому стверджувати, що зараз можна її звільнити від обов’язку подавати апеляційну скаргу, оскільки в її позові було відмовлено з причини ненадання доказів, було б нечесно. У будь-якому разі, уряд стверджував, що певне національне прецедентне право свідчило, що відхилення позову на підставі ненадання доказів можна було оскаржити і, крім того, що вона могла оскаржити відхилення позову, тому що Високий суд не надав чітких підстав для свого рішення і тому що він окремо не розглянув її позов у частині недбалості.                     Заявниця стверджувала, що вона добивалася в національному судовому провадженні субсидіарної відповідальності держави за дії покровителя та/або управителя. Вона також оскаржувала ефективність двох інших засобів правового захисту від держави, на які посилався уряд. Відхилення Високим судом конституційного деліктного позову не підлягало оскарженню. Захист державою незазначеного конституційного права на фізичну недоторканність реалізовувався в рамках деліктного права, а жодної окремої процедури подачі позову про відшкодування шкоди за порушення конституційного права на фізичну недоторканність не існувало. Позов про недбалість теж не був би ефективним. Її позов був відхилений по першій інстанції, і хоча жодних підстав зазначено не було, зрозумілим було те, що його було відхилено тому, що надані нею докази не обґрунтували наявність недбалості. Однак у неї не було ресурсів для того, щоб провести необхідні розслідування, широта якого була засвідчена величезними державними ресурсами, які пізніше були визнані необхідними в розслідуванні та звіті Комісії Райана (пункт 77 вище). Апеляція проти висновку Високого суду з питань доказів навряд чи мала б шанси на успіх незалежно від того, чи застосовувалося б прецедентне право, на яке посилався уряд.

2. Подання ІКПЛ                     ІКПЛ не вважала, що конституційний деліктний позов є ефективним засобом правового захисту. Зокрема, вона зазначила, що хоча суди теоретично підтримували ідею про формування засобів правового захисту від передбачуваних порушень конституційних прав (справи «Byrne проти Ірландії» [1972] ІR 241, стор. 281, та «Meskill проти Ірландії» [1973] ІR 121), ті ж суди, як правило, уникали заміни існуючих засобів правового захисту, передбачених у статутному чи загальному праві, окремим режимом засобів конституційного захисту, а тому конституційні суди посилалися на існуючі засоби правового захисту, зокрема на передбачені деліктним правом (справа «W проти Ірландії» (№ 2) ([1999] 2 ІR 141). ІКПЛ стверджувала, що саме це мало місце в цій справі: для того, щоб скористатися правом на конституційну скаргу проти держави, достатньо було скерувати заявницю до використання засобу правового захисту, передбаченого деліктним правом, зокрема, за порушення її прав на особисту недоторканність/приватність. Проте природа деліктних правовідносин (недбалість/ субсидіарна відповідальність) визначала зобов’язання/відповідальність держави, а не можливо більш широкий обов’язок держави щодо відстоювання прав дитини в системі державної освіти. У свою чергу, це порушувало питання про те, чи був засіб правового захисту для встановлення цивільної відповідальності достатнім для захисту суті конституційних прав заявниці, не в останню чергу тому, що приватно-правовий засіб захисту фокусувався на поведінці держави, а не на правах заявниці.

3. Оцінка Суду                     Суд не переконаний у тому, що в цій справі урядом було доведено ефективність будь-якого засобу правового захисту проти держави.                     По-перше, Верховний суд відхилив субсидіарну відповідальність держави за дії Л.Х., який був мирським учителем із зарплатою від держави. Ще менш ймовірним можна вважати встановлення субсидіарної відповідальності держави за покровителя та/або управителя, які були представниками релігії, яким держава зарплату не платила. З цим узгоджуються і висновки судді Феннеллі, який зазначив, що держава не могла нести відповідальність за управителя, оскільки вона його не працевлаштовувала (пункт 45 вище).                     По-друге, позов проти держави про пряму недбалість потребував би визнання, зокрема, таких близьких відносин між державою та заявницею, щоб призвести до обов’язку держави дотримуватися обережності щодо заявниці (пункт 66 вище). Проте втручання конфесійних управителів, яке виключало державний контроль у державних школах, здавалося б таким, що є несумісним з існуванням будь-якого такого обов’язку дотримуватися обережності (див. також висновки судді Хардімана в пунктах 35 і 39 вище).                     По-третє, уряд стверджував, що заявниця повинна була продовжити свій конституційний деліктний позов у Верховному суді (пункт 180 вище). Однак, навіть якби Верховний суд не направив її до існуючих деліктних засобів правового захисту, як це зробив Високий суд, уряд не довів, з посиланням на відповідну судову практику, яким чином держава може нести відповідальність за порушення її конституційного права на тілесну цілісність завдяки системі, спеціально передбаченій статтею 42 Конституції. Незалежно від того, чи була ця підстава належним чином піднята у Верховному суді, доречним слід відзначити те, що суддя Хардіман з Верховного суду відхилив її (пункт 40 вище).

C. Висновок Суду                     З цих причин, Суд вважає, що факт наявності в заявниці ефективного засобу правового захисту щодо її скарги за матеріальним аспектом статті 3 Конвенції доведений не був. Таким чином, мало місце порушення статті 13 Конвенції. Відповідно, Суд відхиляє попереднє заперечення уряду про те, що ця скарга є явно необґрунтованою.

...

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ                     Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд  визнає  факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

1. Доводи сторін                     Заявниця вимагала присудження 223 000 євро в якості компенсації за моральну шкоду: присудження Високим судом 250 000 євро (загальне та збільшене відшкодування шкоди), мінус присудження компенсації за моральну шкоду в сумі 27 000 євро з боку СКЗШ і за умови, що держава не буде вимагати відшкодування присудження СКЗШ. Вона послалася на медичні та психіатричні докази, подані до Високого суду стосовно наслідків для неї сексуального насильства з боку Л.Х. Беручи до уваги характер наруги, її тривалість і наслідки для неї, вона вважала, що порушення статті 3 повинне розглядатися як особливо важке. Вона також вимагала присудження 5 104 євро в якості компенсації за матеріальну шкоду, що була сумою, присудження якої вона вимагала у Високому суді, і який її присудив в якості спеціального відшкодування. Це присудження включало минулі та майбутні медичні, транспортні та інші витрати, пов’язані з сексуальним насильством, яке вона пережила. Заявниця визнала, що присудження СКЗШ, а також кошти, які вона вже отримала від Л.Х., становили часткове відшкодування.                     Уряд стверджував, що вимоги заявниці про відшкодування матеріальної та моральної шкоди не були належним чином деталізовані або обґрунтовані. Він також вважав, що між встановленим порушенням та будь-якою шкодою не існувало причинно-наслідкового зв’язку. Уряд не запропонував розміру відшкодування моральної шкоди, однак він не погодився з тим, що для обґрунтування своїх вимог у Суді заявниця лише послалася на присудження Високим судом відшкодування моральної шкоди. Це посилання було недоречним (оскільки це було присудження, яке стосувалося дій Л.Х., а не держави) і недостатнім (присудження Високого суду не оскаржувалося Л.Х.). Заявниця на сьогоднішній день вже отримала певні виплати, вона мала низку механізмів примусового виконання рішення проти Л.Х., і держава не відповідала за платоспроможність Л.Х. Уряд також підкреслив, що присудження СКЗШ виплачувалося державою, і зазначив, що заявниця визнала доречність цього присудження для будь-якого присудження справедливої сатисфакції. Уряд так само оскаржував посилання заявниці в частині її вимоги про компенсацію матеріальної шкоди в Суді на присудження Високим судом спеціального відшкодування.

2. Оцінка Суду                     Суд повторює, що стаття 41 дає йому право присудити жертві порушення таку сатисфакцію, яку він вважає за належне.                     Якщо Суд встановлює порушення важливого права, передбаченого Конвенцією, яке призвело до значної болі і страждань, він може присудити компенсацію моральної шкоди (наприклад, справа «El Masri проти колишньої Югославської Республіки Македонія» [ВП], № 39630/09, § 269, ECHR 2012).                     Що стосується матеріальної шкоди, необхідно встановити чіткий причинно-наслідковий зв’язок між стверджуваною шкодою і порушенням Конвенції. Точному розрахунку сум, необхідних для того, щоб надати повну компенсацію (restitutio in integrum), може завадити властивий шкоді, яка випливає з порушення, невизначений характер. Тим не менш, присудження можна зробити: питання стоїть у тому, на якому рівні необхідно присудити справедливу сатисфакцію - стосовно як минулих, так і майбутніх матеріальних втрат. Це питання Суд визначає за своїм розсудом, з урахуванням того, що є справедливим (справа «Е. та Інші проти Сполученого Королівства», згадана вище, §§ 120-121).                     Суд взяв до відома докази, визнані Високим судом в якості минулих та майбутніх матеріальних втрат заявниці (включають головним чином минулі і майбутні медичні та психіатричні витрати), а також суму в 5 104 євро, присуджену в цьому відношенні. Крім того, зважаючи на характер серйозності поганого поводження, якому була піддана заявниця, Суд вважає, що їй було завдано моральної шкоди, яку не можна достатньою мірою компенсувати лише встановленням порушення Конвенції. Хоча й необхідно провести відмінність між сумами, присудженими на національному рівні, і які не стосувалися відповідальності держави, та даною скаргою, яка сфокусована на відповідальності держави, Суд вважає, що будь-яке присудження за статтею 41 повинне враховувати присудження Високого суду (305 104 євро в цілому), а також ту міру, до якої це присудження було і буде сплачене Л.Х. Також слід взяти до уваги присудження СКЗШ, виплачене заявниці (53 962,24 євро), припускаючи, що держава не вимагатиме його відшкодування. Обидва присудження містять в собі компенсацію як матеріальної, так і моральної шкоди.                     Беручи до уваги грошову компенсацію, отриману заявницею на сьогоднішній день, а також в світлі невизначеності щодо будь-яких майбутніх платежів з боку Л.Х., Суд вирішив присудити загальну суму компенсації за матеріальну та моральну шкоду. Тому Суд присуджує на справедливих засадах суму в 30 000 євро в цілому щодо матеріальної та моральної шкоди , плюс будь-який податок, який може справлятися.

...

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД:

...

3. Постановляє одинадцятьма голосами проти шести, що мало місце порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції стосовно невиконання державою свого зобов’язання щодо захисту заявниці та, як наслідок, відхиляє заперечення уряду про те, що ця скарга є явно необґрунтованою;

4. Постановляє одинадцятьма голосами проти шести, що мало місце порушення статті 13 Конвенції, взятої в поєднанні з матеріальним аспектом статті 3 Конвенції, у зв’язку з відсутністю ефективного засобу правового захисту відносно невиконання державою свого зобов’язання щодо захисту заявниці і, відповідно, відхиляє заперечення уряду про те, що ця скарга є явно необґрунтованою;

5. Постановляє одностайно, що порушення процесуального аспекту статті 3 не було;

...

7. Постановляє одинадцятьма голосами проти шести,

(a) що держава-відповідач повинна протягом трьох місяців сплатити заявниці наступні суми:

(i) 30 000 євро (тридцять тисяч євро), плюс будь-який податок, який може нарахований, в якості компенсації матеріальної та моральної шкоди; ...

Учинено англійською та французькою мовами та винесено на відкритому слуханні в Палаці прав людини в Страсбурзі 28 січня 2014 року.

Майкл O’БойлДін Шпільман
              Заступник СекретаряГолова

У відповідності до статті 45 § 2 Конвенції та правила 74 § 2 Регламенту Суду до цього рішення було додано наступні окремі думки:

(a) співпадаюча думка судді Зіємеле;

(b) спільна частково неспівпадаюча думка суддів Зупанчіч, Гюлумян, Калайджиєвої, Де Гаетано та Войтишек; та

(c) частково неспівпадаюча думка судді Чарльтона.

Д.Ш.
M.O’Б.

Окремі думки не перекладались, однак їх викладено англійською та французькою мовами в офіційних мовних версіях рішення, яке можна знайти в базі рішень Суду HUDOC.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.

 

Full & Egal Universal Law Academy