© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
Інформаційний бюлетень практики Суду № 170
Січень 2014
O’Keeffe проти Ірландії [ВП] - 35810/09
Рішення від 28.1.2014 [ВП]
Стаття 3
Позитивні зобов’язання
Нездатність держави впровадити належні механізми захисту учениці державної школи від сексуального насильства з боку вчителя: порушення
Факти - Заявниця стверджувала, що в 1973 році, коли вона була ученицею в державній школі, яку фінансувала держава, та якою володіла й управляла католицька церква, вона була піддана сексуальному насильству з боку вчителя (Л.Х.). Державні школи були засновані в Ірландії на початку дев’ятнадцятого століття як форма навчання в початковій школі, яка безпосередньо фінансувалася державою, але управлялася спільно державою, покровителем і місцевими представниками. У рамках цієї системи держава надає більшу частину фінансування і встановлює нормативні положення з таких питань, як навчальний план та професійна підготовка і кваліфікація вчителів, однак більшість шкіл перебувають у власності священнослужителів (покровителів), які призначають шкільного управителя (завжди представник церкви). Покровитель і управитель вибирають, наймають і звільняють вчителів.
Л.Х. звільнився з посади у вересні 1973 року після того, як інші учні подали скарги на наругу з його боку. Проте на той момент Департамент освіти і науки не було повідомлено про ці скарги, і жодної скарги не було подано до поліції. Л.Х. перейшов працювати до іншої державної школи, в якій він продовжував викладати до виходу на пенсію в 1995 році. Заявниця приховувала наругу, якій вона була піддана, і лише в кінці 1990-х років, після отримання психологічної допомоги за результатами розслідування поліції за скаргою іншої колишньої учениці, вона зрозуміла зв’язок між психологічними проблемами, які вона мала, та наругою, якій вона була піддана. У 1997 році вона дала свідчення в поліції. Згодом Л.Х. було пред’явлено звинувачення по 386 епізодах сексуального насильства за участю близько 21 колишнього учня державної школи, до якої ходила заявниця. У 1998 році він визнав себе винним у 21 епізодах, і його було засуджено до позбавлення волі.
Згодом заявниці було присуджено відшкодування Судом з компенсації за шкоду, спричинену злочином, а також компенсацію за позовом проти Л.Х. Вона також подала цивільний позов про компенсацію шкоди, стверджуючи наявність недбалості, субсидіарної відповідальності та конституційної відповідальності з боку різних державних органів (з технічних причин, вона не подавала позову проти церкви). Проте Високий суд відхилив ці вимоги у рішенні, яке було залишено в силі Верховним судом 19 грудня 2008 року, головним чином на тій підставі, що Конституція Ірландії спеціально передбачала передачу реального управління державними школами інтересам, представленим покровителем і управителем, що управитель був більш належним відповідачем у позові про недбалість, і що управитель діяв як представник церкви, а не держави.
У своїй скарзі до Європейського суду заявниця скаржилася, зокрема, що держава не структурувала систему початкової освіти таким чином, щоб захистити її від поганого поводження (стаття 3 Конвенції), і що вона не змогла отримати визнання нездатності держави захистити її, а також компенсації за це (стаття 13).
Право – Стаття 3
(a) Матеріальний аспект - невід’ємним обов’язком уряду було забезпечення захисту дітей від поганого поводження, особливо в контексті початкової освіти, через прийняття у разі необхідності спеціальних заходів і гарантій. У зв’язку з цим, характер сексуального насильства над дітьми був таким, особливо коли кривдник перебував у становищі влади над дитиною, що існування корисних механізмів виявлення та повідомлення мало фундаментальне значення для ефективної реалізації кримінального закону, розробленого для попередження такого насильства. Держава не могла зняти з себе свої зобов’язання по відношенню до неповнолітніх дітей в початкових школах, делегуючи ці зобов’язання приватним юридичним чи фізичним особам. Так само, якщо дитина обрала один з погоджених державою варіантів отримання освіти (державна школа, платна школа або навчання вдома), вона не звільнялася від свого позитивного зобов’язання щодо захисту лише через вибір дитиною школи.
Таким чином, Суд повинен був встановити, чи надавала правова система держави, зокрема її механізми виявлення та повідомлення, ефективний захист дітям, які відвідували державну школу, проти будь-якого ризику сексуального насильства, про яке органи влади знали або повинні були знати на той момент. Оскільки відповідні факти мали місце в 1973 році, будь-яка відповідальність держави у справі заявниці повинна була бути оцінена з точки зору фактів і стандартів, існуючих на той час, не беручи до уваги обізнаність з ризиком сексуального насильства над неповнолітніми дітьми в освітньому контексті, яку суспільство з тих пір отримало.
Сторонами не заперечувалося, що заявниця була піддана сексуальному насильству з боку Л.Х., або що погане поводження з нею підпадало під сферу застосування статті 3. Між сторонами також майже не було розбіжностей щодо структури ірландської системи початкової школи, яка як продукт історичного досвіду Ірландії була унікальною в Європі: зокрема, держава гарантувала освіту (затвердження навчальних програм, ліцензування вчителів та фінансування шкіл), а державні школи забезпечували щоденне управління. Те, в чому сторони розходилися, стосувалося відповідальності держави за національним правом та Конвенцією, яка в результаті виникала.
При визначенні відповідальності держави Суд повинен був розглянути питання про те, чи повинна держава була знати у відповідний час про ризик сексуальних зловживань стосовно таких неповнолітніх, як заявниця в державній школі, і чи захистила вона належним чином дітей від таких зловживань через свою правову систему.
Суд встановив, що держава повинна була знати про рівень сексуальної злочинності проти неповнолітніх завдяки масштабному кримінальному переслідуванню таких злочинів до 1970-х років. Низка звітів з 1930-х по 1970-ті роки надавала докладні статистичні свідчення масштабів переслідування в Ірландії сексуальних злочинів проти дітей. Звіт Райана (травень 2009 року) також засвідчив наявність скарг на сексуальну наругу над дітьми з боку дорослих, поданих органам влади до і протягом 1970-х років. Хоча цей звіт зосереджувався на виправних і промислових школах, скарги на наругу в державних школах також були зазначені.
Відповідно, відмовившись від контролю над освітою переважної більшості дітей на користь недержавних суб’єктів, держава повинна була прийняти співмірні заходи і гарантії захисту дітей від потенційних ризиків їхній безпеці через, як мінімум, ефективні механізми виявлення контрольованим державою органом та повідомлення йому про будь-яке погане поводження.
Однак механізми, які були передбачені, і на які посилався уряд, не були ефективними. Регламент державних шкіл 1965 року і Циркуляр 1970 року, які викладали практичні кроки, які необхідно було здійснити при подачі скарг на вчителів, не посилалися на будь-яке зобов’язання з боку державних органів щодо контролю поводження вчителів з дітьми, і не передбачали процедуру, яка б сприяла подачі дитиною чи батьками скарг на погане поводження безпосередньо до державного органу. Навпаки, Циркуляр явно і прямо прив’язував скарги на вчителів до недержавних конфесійних управителів, якими, як правило, були місцеві священики, як і в справі заявниці. Таким чином, хоча в 1971 і 1973 роках насправді подавалися скарги проти Л.Х. управителю школи заявниці, він не доніс їх до відома будь-якого державного органу. Так само, система шкільних інспекторів, на яку уряд також покладався, конкретно не посилалася на будь-яке зобов’язання інспекторів щодо розслідування або контролю поводження вчителів з дітьми, оскільки їх завдання головним чином полягало в контролі та повідомленні про якість викладання та успішність. Хоча інспектор, призначений у школі заявниці, з 1969 по 1973 рік здійснив шість візитів до школи, скарга проти Л.Х. йому не подавалася жодного разу. Насправді, до державних органів не подавалося жодних скарг на дії Л.Х. до 1995 року, коли він вийшов на пенсію. Суд дійшов висновку, що будь-яка система виявлення та повідомлення, яка допустила існування більш ніж 400 випадків наруги з боку вчителя протягом такого тривалого періоду, має бути визнана неефективною.
Від належного реагування на скаргу 1971 року можна було б розумно очікувати уникнення наруги над заявницею два роки по тому з боку того ж вчителя в тій же школі. Однак відсутність будь-якого механізму ефективного контролю державою відомих їй ризиків сексуального насильства, які відбувалися, призвела до бездіяльності недержавного управителя щодо попередніх скарг на сексуальну наругу, послідуючу сексуальну наругу над заявницею з боку Л.Х. і, в більш широкому сенсі, до тривалих і серйозних сексуальних зловживань з боку Л.Х. по відношенню до багатьох інших учнів в тій самій державній школі. Таким чином, держава не виконала свого позитивного зобов’язання щодо захисту заявниці від сексуальної наруги.
Висновок: порушення (одинадцятьма голосами проти шести).
(b) Процесуальний аспект – Щойно скаргу на сексуальне насильство Л.Х. над учнем державної школи було подано до поліції в 1995 році, було розпочато розслідування, в ході якого заявниці було надано можливість дати свідчення. Результатом розслідування стало звинувачення Л.Х. по багатьох епізодах сексуального насильства, його засудження та ув’язнення. Заявниця не оскаржувала те, що Л.Х. було дозволено визнати себе винним у низці епізодів, або призначене йому покарання.
Висновок: немає порушення (одностайно).
Стаття 13, взята в поєднанні зі статтею 3: заявниця мала право на засіб правового захисту, який би встановив відповідальність держави. Відповідно, пропоновані цивільні засоби правового захисту проти інших фізичних осіб і недержавних суб’єктів, на які посилався уряд, слід розглядати як неефективні в даній справі, незалежно від їхніх шансів на успіх. Так само, хоча засудження Л.Х. займає центральне місце серед процесуальних гарантій статті 3, воно не було ефективним засобом правового захисту для заявниці за змістом статті 13.
Що стосується стверджуваної наявності засобів правового захисту проти держави, то ефективності жодних із наведених таких засобів (субсидіарна відповідальність держави, позов проти держави щодо прямої недбалості або конституційний деліктний позов) по відношенню до скарги заявниці на нездатність держави захистити її від поганого поводження доведено не було.
Висновок: порушення (одинадцятьма голосами проти шести).
Стаття 41: загальне присудження на суму в 30 000 євро в якості компенсації за матеріальну та моральну шкоду, беручи до уваги грошову компенсацію, яку заявниця вже отримала, і невизначеність з приводу будь-яких майбутніх платежів з боку Л.Х.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Цей стислий виклад, підготовлений канцелярією Суду, не є зобов’язальним для Суду.
Щоб перейти до інформаційних бюлетенів з практики Суду, натисніть тут
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy