ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ОМЕЛЬЧЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF OMELCHENKO v. UKRAINE)
(Заява № 44158/19)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
23 березня 2023 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Омельченко проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni), Голова,
Ладо Чантурія (Lado Chanturia),
Марія Елосегі (María Elósegui), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 44158/19), яку 02 серпня 2019 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) пан Максим Миколайович Омельченко (далі – перший заявник) від свого імені та від імені свого сина, пана Владислава Максимовича Омельченка (далі – другий заявник), які є громадянами України 1982 та 2009 років народження і проживають у м. Дніпро та м. Краків відповідно, їх представляв
пан Б. Фокій, юрист, який практикує у м. Чернівці;
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції, про скарги за статтями 6, 8 і 13 Конвенції на тривалість двох проваджень на національному рівні, відомості щодо яких наведено далі, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;
рішення надати заяві статус пріоритетної (Правило 41 Регламенту Суду);
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 02 березня 2023 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
предмет справи
1. Заява стосується, як стверджувалося, надмірної тривалості проваджень щодо домовленостей про побачення між заявниками й виїзду другого заявника за кордон, а також стверджуваної відсутності ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим. Заявники посилаються на статті 6, 8 і 13 Конвенції.
2. 04 листопада 2013 року перший заявник звернувся з позовом проти О., матері другого заявника, стверджуючи, що вона перешкоджала спілкуванню між заявниками (далі – перше провадження). Під час цього провадження низку засідань було відкладено, головним чином, у зв’язку з тим, що О. не змогла або не з’явилася у засідання і неодноразово оскаржувала різні процесуальні рішення. Перший заявник чотири рази вносив зміни до своєї позовної заяви та подавав численні клопотання про прискорення розгляду справи, зазначаючи, що він не мав повноцінного спілкування з другим заявником, вони періодично зустрічалися декілька разів з листопада 2013 року, а із січня 2015 року взагалі не зустрічалися. Справу розглядав Дніпропетровський районний суд, який ухвалив спочатку рішення від 14 січня 2015 року, яке було скасовано 27 березня 2015 року, потім рішення від 22 травня 2015 року, яке було переглянуто та зрештою скасовано апеляційним і касаційним судами 19 жовтня 2015 року та 27 квітня 2016 року відповідно, і зрештою рішення від 14 листопада 2017 року. Це останнє рішення було частково змінено Апеляційним судом Дніпропетровської області 01 червня 2018 року та остаточно залишено без змін Верховним Судом 05 грудня 2018 року. Першого заявника повідомили про постанову Верховного Суду 14 березня 2019 року. Суди встановили детальний графік регулярних зустрічей і спілкування заявників й зобов’язали О. не перешкоджати цьому. 18 березня 2019 року державні виконавці відкрили виконавче провадження за рішенням суду від 14 листопада 2017 року, але воно залишилося невиконаним.
3. 24 червня 2014 року О. звернулася до Уманського міськрайонного суду з позовною заявою про надання дозволу на виїзд другого заявника за кордон без згоди першого заявника (далі – друге провадження). 25 липня 2014 року суд, розглянувши справу за відсутності першого заявника, надав такий дозвіл. Першого заявника повідомили про це провадження лише у травні 2016 року, і 30 травня 2016 року він оскаржив це рішення. 07 грудня 2016 року Уманський міськрайонний суд скасував своє попереднє рішення та відновив провадження. 02 лютого 2021 року за клопотанням О. суд залишив її позов без розгляду. Згідно з твердженнями першого заявника він оскаржив ухвалу від 02 лютого 2021 року. Результат розгляду його скарги невідомий.
4. Тим часом у травні 2015 року О. разом із другим заявником виїхала з України та почала жити в Польщі. 23 лютого 2016 року за сприяння Міністерства юстиції України перший заявник подав позов проти О. до польських судів, вимагаючи повернення другого заявника в Україну відповідно до Гаазької конвенції від 25 жовтня 1980 року про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі – Гаазька конвенція). 11 березня 2021 року Краківський окружний суд постановив повернути другого заявника, встановивши, що його переїзд до Польщі неправомірно позбавив першого заявника його прав на спілкування та опіку. 18 червня 2019 року у відповідь на запит першого заявника Міністерство юстиції України повідомило його про процедуру, якої він мав дотримуватися, щоб відкрити виконавче провадження в Польщі у зв’язку з рішенням Дніпропетровського районного суду від 14 листопада 2017 року. Невідомо, чи скористався цією процедурою перший заявник. Згідно з останніми наданими Суду матеріалами другий заявник перебував у Польщі.
оцінка суду
НАДМІРНА ТРИВАЛІСТЬ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ ТА ВІДСУТНІСТЬ ЕФЕКТИВНОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАСОБУ ЮРИДИЧНОГО ЗАХИСТУ5. Посилаючись на статті 6 і 8 Конвенції, заявники скаржилися, що судове провадження на національному рівні було невиправдано тривалим. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, вони скаржилися на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим.
6. Уряд стверджував, головним чином, що тривалість провадження не була необґрунтованою і стаття 13 Конвенції не застосовувалася.
7. Суд доходить висновку, що ці скарги заявників мають розглядатися виключно за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції.
8. Суд вважає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
9. Відповідні загальні принципи щодо зобов’язань держави за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції забезпечити, щоб справи, які стосуються стосунків особи з її дитиною, розглядалися з особливою чи винятковою ретельністю, а також щоб був доступний ефективний засіб юридичного захисту у випадку ймовірного порушення вимоги «розумного строку», наведено в декількох рішеннях у справах (див., серед інших джерел, рішення у справах «Лаїно проти Італії» [ВП] (Laino v. Italy) [GC], заява № 33158/96, пункт 18, ЄСПЛ 1999-I; «Кудла проти Польщі» [ВП] (Kudła v. Poland) [GC], заява № 30210/96, пункт 156, ЄСПЛ 2000-XI та «Мілованович проти Сербії» (Milovanović v. Serbia), заява № 56065/10, пункт 88, від 08 жовтня 2019 року).
Перше провадження10. Відповідне провадження стосувалося перешкоджання спілкуванню та побаченням між батьком та його дитиною. На момент подання позову дитині було менше шести років, і за своїм характером провадження явно потребувало особливої ретельності.
11. Розгляд справи тривав близько п’яти років у національних судах трьох інстанцій. Більшу частину цього періоду – загалом близько трьох років – справа перебувала на розгляді у суді першої інстанції, якому довелося тричі повторно розглядати її. Цей період був надзвичайно тривалим, і хоча перший заявник неодноразово повідомляв суд, що його спілкуванню з другим заявником перешкоджала протилежна сторона, факт, який зрештою був підтверджений рішенням Дніпропетровського районного суду від 14 листопада 2017 року, не було вжито жодного належного заходу для прискорення розгляду справи (див. пункт 2).
12. Заявник частково сприяв загальній тривалості провадження, декілька разів вносив зміни до своєї позовної заяви та подавав різноманітні процесуальні клопотання і скарги, проте немає доказів, що він зловживав своїми процесуальними правами замість того, аби здійснювати законну процесуальну діяльність і, крім того, його дії не призвели до значних затримок.
13. Уряд вказав на тактику затягування протилежної сторони, але така тактика не звільняє органи державної влади від їхнього обов’язку забезпечити швидкий розгляд справи (див., серед інших джерел, рішення у справах «Карчева та Штарбова проти Болгарії» (Karcheva and Shtarbova v. Bulgaria), заява № 60939/00, пункт 47, від 28 вересня 2006 року та «Мінчева проти Болгарії» (Mincheva v. Bulgaria), заява № 21558/03, пункт 68, від 02 вересня 2010 року). Особливо це було актуально у справі заявника, в якій суди не вжили особливих застережних заходів для уникнення непотрібних затримок, зокрема, забезпечуючи дотримання сторонами дуже щільного графіку.
14. З огляду на зазначене Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку» (див. для порівняння ситуацію в рішеннях у справах «Забара проти України» [Комітет] (Zabara v. Ukraine) [Committee], заява № 26007/17, пункти 19 – 22, від 07 листопада 2019 року, «Пономаренко проти України» [Комітет] (Ponomarenko v. Ukraine) [Committee], заява № 17030/20, пункти 7 – 12, від 22 вересня 2022 року та «Трєт’як проти України» [Комітет] (Tryetyak v. Ukraine) [Committee], заява № 10919/20, пункти 10 – 18, від 22 вересня 2022 року). Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
15. Суд неодноразово встановлював порушення статті 13 Конвенції у справах, в яких порушувалися питання, аналогічні порушеним у цій справі, зазначаючи про відсутність наразі в українському законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість провадження (див. рішення у справах «Єфіменко проти України» (Efimenko v. Ukraine), заява № 55870/00, пункти 48 – 50 та 64, від 18 липня 2006 року, «Ващенко проти України» (Vashchenko v. Ukraine), заява № 26864/03, пункт 59, від 26 червня 2008 року та «Забара проти України» [Комітет] (Zabara v. Ukraine) [Committee], заява № 26007/17, пункти 19 – 22, від 07 листопада 2019 року). Ніщо не свідчить, що такий засіб юридичного захисту був доступний заявникам у цій справі. Отже, було порушено статтю 13 Конвенції.
Друге провадження16. Беручи до уваги наведені висновки (див. пункти 14 і 15), Суд вважає, що немає потреби оцінювати, чи було порушено Конвенцію у зв’язку з тривалістю другого провадження, яке більшою мірою перетиналося з уже розглянутим першим провадженням.
ТРИВАЛЕ невиконання РІШЕННЯ ДНІПРОпетроВСЬКОГО РАЙОННОГО СУДУ ВІД 14 ЛИСТОПАДА 2017 РОКУ17. Заявники також скаржилися за статтями 6 і 8 Конвенції на тривалість виконавчого провадження за рішенням Дніпропетровського районного суду від 14 листопада 2017 року. Суд зазначає, що на момент ухвалення цього рішення другий заявник уже жив з матір’ю в Польщі, і зрештою там залишився. Українські органи влади пояснили першому заявнику, якої процедури він міг дотримуватися для виконання відповідного судового рішення у Польщі, а також допомогли йому подати клопотання про повернення другого заявника в Україну на підставі Гаазької конвенції (див. пункт 4). Заходи, вжиті українськими органами влади, не вбачаються неналежними чи недостатніми (див. для порівняння ухвалу щодо прийнятності у справі «Нерівня проти України» [Комітет] (Nerivnya v. Ukraine) [Committee], заява № 36525/19, пункт 21, від 18 лютого 2021 року та в якості протилежного прикладу рішення у справі «Іглесіас Джіл та А.Ю.І. проти Іспанії» (Iglesias Gil and A.U.I. v. Spain), заява № 56673/00, пункт 59, ЄСПЛ 2003‑V). Питання виконання рішення про повернення, ухваленого Краківським окружним судом 11 березня 2021 року, щодо якого заявники подали до Суду окрему заяву проти Польщі у вересні 2021 року, не входить у межі розгляду цієї справи.
18. Отже, Суд вважає, що зазначену частину цієї заяви слід відхилити як явно необґрунтовану відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
19. Заявники вимагали 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди; 8 219,40 українських гривень (далі – грн, еквівалент приблизно 250 євро) в якості компенсації витрат на сплату судового збору у національних судах, а також компенсації поштових витрат і витрат на переклад, понесених під час провадження у Суді; та 5 460 євро компенсації роботи їхнього представника під час провадження у Суді (сорок п’ять з половиною годин з погодинною ставкою у розмірі 120 євро) – перший заявник уже сплатив частину цієї суми представнику та зобов’язався сплатити йому решту. Заявники надали копії відповідних договорів, квитанцій і детальний акт наданої правової допомоги їхнім представником, й просили, щоб сума, яка вимагалася за цю роботу, була сплачена безпосередньо на банківський рахунок пана Б. Фокія.
20. Уряд стверджував, що більшість вимог була необґрунтованою та/або надмірною.
21. Суд присуджує заявникам 7 500 євро спільно в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, і 1 000 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам. Остання сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок пана Б. Фокія (див., наприклад, рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288 , від 15 грудня 2016 року). Решту вимог заявників слід відхилити.
22. Пеня має призначатися на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Оголошує прийнятними скарги заявників за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції на тривалість судового провадження на національному рівні та відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим, а решту скарг у заяві – неприйнятними;Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю провадження щодо домовленостей про побачення;Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного національного засобу юридичного захисту стосовно цього питання.Постановляє, що немає необхідності вирішувати, чи було порушено Конвенцію у зв’язку з тривалістю провадження щодо виїзду другого заявника за кордон;Постановляє, що:(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам спільно такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 7 500 (сім тисяч п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 1 000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат, ця сума має бути сплачена на банківський рахунок пана Б. Фокія;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 березня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Карло Ранцоні
(Carlo Ranzoni)
Голова