ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ПАЛИВОДА ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF PALYVODA v. UKRAINE)
(Заява № 20901/19)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
26 березня 2026 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Паливода проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Марія Елосегі (María Elósegui), Голова,
Андреас Зюнд (Andreas Zünd),
Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяву (№ 20901/19), яку 09 квітня 2019 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Дмитро Леонідович Паливода (далі – заявник), 1981 року народження, який помер у 2023 році, та якого представляла пані М. Захарова, юрист, яка практикує у м. Кривий Ріг;
рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, а пізніше виконувач обов’язків Уповноваженого, пані І. Коваль, з Міністерства юстиції;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 05 березня 2026 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
предмет справи
1. Справа стосується стверджуваного жорстокого поводження із заявником працівників поліції та неефективності відповідного розслідування на національному рівні. Заявник посилався на статті 3 та 13 Конвенції.
2. Пізно ввечері 19 березня 2018 року три працівники патрульної поліції були направлені до житлового будинку в м. Кривий Ріг у зв’язку з повідомленням про порушення громадського порядку. Під час подальшого затримання одного з мешканців виникла сутичка. Почувши шум, заявник, який на той момент був визнаний особою з інвалідністю та користувався допоміжним засобом для пересування, вийшов зі своєї квартири, розташованої по сусідству, на сходовий майданчик та підійшов до працівників поліції, щоб з’ясувати що відбувалося. Щодо подальших подій, які призвели до отримання заявником тілесних ушкоджень, сторонами не дійшли згоди.
3. Заявник зазначив, що після того, як він спробував поговорити з працівниками патрульної поліції, один із них вдарив його по нозі та штовхнув у плече, внаслідок чого він упав на підлогу сходового майданчика. Оскільки було темно, він не зміг ідентифікувати особу, яка на нього напала. Працівники поліції зазначили, що заявник, який здавався таким, що перебував у стані алкогольного сп’яніння, намагався перешкодити затриманню свого сусіда, перегородив шлях працівникам поліції та зрештою сам упав на підлогу без застосування будь-якої сили.
4. У ранні години 20 березня 2018 року було викликано бригаду швидкої медичної допомоги. Медичні працівники оглянули заявника, який повідомив їм, що його побили працівники поліції. Медичні працівники задокументували наявність у заявника тілесних ушкоджень на правій нозі. Пізніше того ж дня заявника, який спочатку відмовився від госпіталізації, госпіталізували до лікарні та діагностували йому ушкодження обох ніг: перелом правого стегна та забій і гемартроз лівого колінного суглоба (згодом діагностований як перелом лівої гомілки). Заявник переніс операцію на нозі та проходив стаціонарне лікування до 10 квітня 2018 року.
5. За скаргою заявника 22 березня 2028 року Криворізькою місцевою прокуратурою було порушено кримінальне провадження за фактом стверджуваного перевищення службових повноважень працівником поліції. Оскільки новостворене Державне бюро розслідувань (далі – ДБР), уповноважене здійснювати розслідування неправомірних дій працівників поліції, на той момент ще не розпочало свою діяльність, справу заявника доручили слідчому відділу Криворізького ВП ГУНП в Дніпропетровській області. Після того як у листопаді 2018 року ДБР розпочало свою діяльність, заявник декілька разів безуспішно намагався домогтися передачі своєї справи до цього органу.
6. Під час досудового розслідування, здійсненого працівниками поліції, було проведено низку слідчих дій, у тому числі допитано заявника та двох із трьох залучених працівників патрульної поліції. Також було допитано декількох свідків: двоє з них підтвердили версію подій заявника, засвідчивши, що один з працівників поліції вдарив його ногою, тоді як один свідок зазначив, що падіння заявника було випадковим. Крім того, слідчий переглянув відеозапис з однієї з двох нагрудних відеокамер, які носили працівники патрульної поліції на місці події.
7. Згідно з протоколом слідчого на відеозаписі було видно, що під час конфлікту між працівниками поліції та мешканцями будинку заявник розмовляв із працівницею поліції та тримав її за руку, коли вона спускалася сходами. У певний момент інший працівник поліції наказав заявникові повернутися до своєї квартири, взяв його за лікоть і відштовхнув, унаслідок чого той вдарився об стіну та впав. Заявник самостійно підвівся та повернувся до своєї квартири.
8. Також було проведено дві судово-медичні експертизи. Експерти, зокрема, дійшли висновку, що тілесні ушкодження заявника виникли від ударної дії тупого твердого предмета на дві окремі ділянки його ніг, ймовірно у день, зазначений заявником, і обидва ці тілесні ушкодження навряд чи могли бути спричинені падінням на підлогу, проте могли виникнути внаслідок падіння на сходинках.
9. 22 вересня 2019 року кримінальне провадження закрили у зв’язку з відсутністю у діях працівників поліції складу кримінального правопорушення та закінченням строку досудового розслідування[1]. Хоча 21 грудня 2019 року районний суд міста Кривого Рогу скасував зазначену постанову, 14 січня 2020 року слідчий знову закрив провадження з тих самих підстав.
оцінка суду попереднє питання10. Суд зазначає, що після подання цієї заяви заявник помер і його мати, пані Валентина Миколаївна Паливода, висловила бажання підтримати провадження від його імені. Уряд не заперечував.
11. Беручи до уваги обставини справи, Суд погоджується, що мати заявника має законний інтерес у підтриманні заяви від імені її покійного сина. Однак з міркувань зручності у тексті цього рішення посилання на пана Дмитра Паливоду й надалі буде робитися як на «заявника».
стверджуване порушення статті 3 конвенції12. Заявник скаржився на те, що він зазнав жорстокого поводження працівників поліції, а його твердження щодо цього не були належним чином розслідувані. Хоча він посилався на статті 3 та 13 Конвенції, Суд вважає за доцільне розглянути його скарги лише за статтею 3 Конвенції (див., рішення у справі «Поміляйко проти України» (Pomilyayko v. Ukraine), заява № 60426/11, пункт 41, від 11 лютого 2016 року).
Прийнятність13. Уряд доводив, що скарги заявника були передчасними, оскільки на момент подання цієї заяви відповідне провадження на національному рівні все ще тривало, а тому заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту. Заявник заперечив.
14. Суд відхиляє заперечення Уряду, оскільки в будь-якому випадку воно втратило свою актуальність після закриття відповідного кримінального провадження невдовзі після подання заявником цієї заяви до Суду (див. рішення у справі «Честаро проти Італії» (Cestaro v. Italy), заява № 6884/11, пункти 145 – 149, від 07 квітня 2015 року). Суд також вважає, що скарги заявника не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятними з будь-яких інших підстав і мають бути визнані прийнятними.
Суть Доводи сторін15. Заявник підтримав свою скаргу, стверджуючи, що він зазнав жорстокого поводження працівників поліції. Він також зазначив, що з огляду на наявність у нього явних ознак обмежених можливостей будь-яке застосування до нього сили працівниками поліції було заборонене згідно з національним законодавством, окрім виняткових обставин[2]. Крім того, розслідування було неефективним і не повинно було здійснюватися поліцією, працівники якої були причетні до оскаржуваного правопорушення.
16. Уряд заперечив, стверджуючи, що, попри всі зусилля слідчого, точні обставини, за яких заявник отримав тілесні ушкодження, встановити не вдалося. Показання свідків були суперечливими, а висновки судово-медичних експертів – непереконливими. Крім того, підстав для розслідування цієї справи ДБР не було.
Оцінка Суду17. Відповідні загальні принципи наведені в рішенні у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 81 – 90 та 114 – 123, ЄСПЛ 2015).
18. Насамперед Суд зазначає, що скарга заявника, подана до компетентних національних органів влади разом з медичними доказами, що підтверджували наявність у нього тілесних ушкоджень, становила небезпідставну скаргу на жорстоке поводження працівників поліції (див. рішення у справі «Джорджевіч проти Хорватії» (Đorđević v. Croatia), заява № 52442/09, пункт 86, ЄСПЛ 2011 (витяги)). Тому органи державної влади були зобов’язані провести ефективне офіційне розслідування.
19. На думку Суду, це зобов’язання виконано не було, оскільки розслідуванню бракувало ретельності. Зокрема, із трьох працівників поліції, присутніх на місці події, було допитано лише двох, а з відеозаписів із двох нагрудних відеокамер, які носили працівники поліції на місці події, було переглянуто лише один. Причини відсутності допиту третього працівника поліції, а також дослідження відеозапису з другої нагрудної відеокамери залишаються незрозумілими.
Органи державної влади також не забезпечили належного подальшого реагування на результати огляду відеозапису з нагрудної відеокамери працівника поліції. Хоча цей відеозапис свідчив, що заявника відштовхнув працівник патрульної поліції (див. пункт 7), жодних спроб встановити особу цього працівника здійснено не було. Органи державної влади також не оцінили, чи відповідало таке штовхання національним нормам, що регулюють застосування сили працівниками поліції (див. пункт 15), а також чи узгоджувалися тілесні ушкодження заявника з його описом подій (удар ногою з подальшим падінням на підлогу).
20. Наведених недоліків достатньо для висновку Суду, що розслідування скарги заявника на жорстоке поводження було неефективним. З огляду на цей висновок немає потреби додатково розглядати аргумент заявника щодо стверджуваної відсутності незалежності органу досудового розслідування (див. рішення у справі «Піхоні проти Албанії» (Pihoni v. Albania), заява № 74389/13, пункт 96, від 13 лютого 2018 року).
21. Стосовно суті тверджень заявника Суд вважає, що наявні у нього докази не дають можливості встановити поза розумним сумнівом, що тілесні ушкодження заявника були спричинені жорстоким поводженням працівників поліції, як він стверджував. Зокрема, неможливо дійти висновку – ані на підставі опису відеозапису, ані за результатами судово-медичних експертиз – чи справді заявника вдарили по нозі та чи могло таке застосування сили, навіть у поєднанні з подальшим падінням, спричинити його тілесні ушкодження. Така невизначеність принаймні частково зумовлена непроведенням національними органами влади ефективного розслідування (див. рішення у справі «Сладкова проти Чеської Республіки» (Sládková v. the Czech Republic), заява № 15741/15, пункт 89, від 10 листопада 2022 року).
22. Водночас Суд зауважує, що сторони не оскаржували той факт, що на момент події заявник мав обмеження опорно-рухових можливостей та користувався допоміжним засобом для пересування (див. пункт 2).
З огляду на це Суд не може залишити поза увагою висновки національного слідчого, згідно з якими під час розмови заявника з працівницею поліції інший працівник поліції взяв заявника за лікоть і відштовхнув його (див. пункт 7). Навіть враховуючи, що в той момент заявник тримав працівницю поліції за руку і ця ситуація сталася посеред метушливої сцени у темному сходовому майданчику, Суд не вбачає, яким чином дії заявника з огляду на очевидні ознаки обмеження опорно-рухових можливостей могли виправдати застосування маневру, який призвів до того, що заявник вдарився об стіну та впав на підлогу (див. рішення у справах «Аркіп проти Румунії» (Archip v. Romania), заява № 49608/08, пункти 56 – 57, від 27 вересня 2011 року; та в якості протилежного прикладу ухвалу щодо прийнятності у справі «Кутра і Кацакі проти Греції» (Koutra and Katzaki v. Greece), заява № 459/16, пункт 49, від 07 жовтня 2025 року). Тим більше з огляду на те, що на момент події заявник перебував у меншості порівняно з трьома навченими працівниками поліції. За таких обставин є вкрай сумнівним, що заявник становив будь-яку загрозу громадському порядку або що працівник поліції міг відчувати будь-яку небезпеку, коли відштовхував заявника (див. рішення у справі «Міцу проти Республіки Молдова» (Mîţu v. the Republic of Moldova), заява № 23524/14, пункт 34, від 30 червня 2020 року).
23. З огляду на наведені обставини Суд вважає, що ступінь застосованої до заявника сили – особи з інвалідністю та очевидними ознаками обмеження опорно-рухових можливостей – яка не була суворо необхідною з огляду на його поведінку, порушила його людську гідність, а тому суперечила статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «Греміна проти Росії» (Gremina v. Russia), заява № 17054/08, пункт 83, від 26 травня 2020 року та в якості протилежного прикладу рішення у справі «Васильчук проти України» (Vasylchuk v. Ukraine), заява № 24402/07, пункт 53, від 13 червня 2013 року). У результаті заявник зазнав такого, що принижує гідність, поводження (див. рішення у справі «Ілієві та Ганчеві проти Болгарії» (Ilievi and Ganchevi v. Bulgaria), заяви № 69154/11 та № 69163/11, пункт 56, від 08 червня 2021 року).
24. З огляду на наведене Суд вважає, що було порушено матеріальний та процесуальний аспекти статті 3 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ25. Мати заявника вимагала суму у розмірі від 15 000 до 20 000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, що згідно з її оцінкою відповідало витратам на лікування та реабілітацію, понесеним унаслідок стверджуваного жорстокого поводження з її сином, а також 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
26. Уряд заперечив проти цих вимог.
27. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та матеріальною шкодою, яка вимагалася, тому він відхиляє цю вимогу. Однак він присуджує матері заявника 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
за цих підстав суд одноголосноОголошує, що мати заявника, пані Валентина Миколаївна Паливода, має право продовжити це провадження від імені заявника;Оголошує заяву прийнятною;Постановляє, що було порушено матеріальний та процесуальний аспекти статті 3 Конвенції;Постановляє, що: упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити матері заявника, пані Валентині Миколаївні Паливоді, 10 000 (десять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу; із закінченням тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 26 березня 2026 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Марія Елосегі
(María Elósegui)
Голова
[1] Частина перша статті 219 та пункт 10 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України у відповідний момент передбачали, що кримінальне провадження за фактом вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину закривалося у разі, якщо жодній особі не було повідомлено про підозру протягом 18 місяців з моменту початку досудового розслідування.
[2] Відповідно до частини п’ятої статті 43 Закону України «Про Національну поліцію» працівникам поліції забороняється застосовувати фізичну силу до осіб з явними ознаками обмежених можливостей, крім випадків учинення ними збройного чи групового нападу, учинення збройного опору поліцейському, що загрожує життю і здоров’ю інших осіб або поліцейських, якщо відбити такий напад або опір іншими способами і засобами неможливо.