PANTALON v. Croatia (№ 2953/14) Текст неофіційного перекладу рішення: Обставини справи Справа стосувалася скарги заявника на його засудження за вчинення проступку, пов’язаного з недекларуванням під час перетину кордону зброї для підводного полювання. У 2009 році заявникові було пред’явлено обвинувачення у вчиненні незначного правопорушення, пов’язаного з недекларуванням зброї, після того, як його автомобіль було обшукано хорватськими прикордонними службами на шляху повернення заявника з Боснії і Герцеговини. Під час обшуку серед пляжних речей було знайдено гарпун. Заявника у 2010 році було визнано винним у вчиненні цього правопорушення, призначено покарання у вигляді штрафу та конфісковано гарпун. Заявник у своїй скарзі на це рішення вказував, що гарпун не вважався зброєю за національним законодавством. У 2012 році Вищий суд із незначних правопорушень відхилив скаргу, підкресливши, що гарпун – це зброя з тятивою, а тому під час перетину кордону заявник мав декларувати це знаряддя для підводного полювання. Конституційна скарга заявника, у якій він зазначав, що його гарпун був зі стрічкою, а не з тятивою та використовувався ним виключно для риболовлі, у 2013 році була відхилена як явно необґрунтована. Посилаючись на статтю 7 Конвенції, заявник стверджував, що його було засуджено за дії, які не становили правопорушення згідно з національним законодавством. Оцінка Суду Відповідні принципи, які постають із практики Суду за статтею 7 Конвенції, були узагальнені в Консультативному висновку щодо використання відсильних методів під час визначення правопорушення та стандартів порівняння кримінального закону, чинного на час вчинення правопорушення, із кримінальним законом, викладеним у новій / зміненій редакції № 16-2019-001, а також у справах Vasiliauskas (процит. вище, §§ 153–55), Rohlena v. the Czech Republic ([ВП], no. 59552/08, §§ 50-53, ECHR 2015) та Dragotoniu and Militaru-Pidhorni v. Romania (nos. 77193/01 та 77196/01, §§ 33–38, 24 травня 2007 року) (пункт 45 рішення). Насамперед Суд визнав за необхідне підкреслити, що стаття 7 Конвенції не обмежується ретроактивним застосуванням кримінального права на шкоду обвинуваченому. Вона також закріплює в загальнішому плані принцип, згідно з яким лише законом може визначатися злочин і встановлюватися покарання (nullum crimen, nulla poena sine lege – див., до прикладу, Vasiliauskas, процит. вище, § 154). Відповідно до цього принципу положення кримінального права мають бути чітко визначені (див. Dragotoniu and Militaru-Pidhorni, процит. вище, § 40). Стаття 7 Конвенції також закріплює принцип lex stricta, за яким кримінальний закон не має широко тлумачитися на шкоду обвинуваченому до ступеня, рівноцінного аналогії (див., до прикладу, Vasiliauskas, процит. вище, § 154 ) (пункт 46 рішення). Однак повноваження Суду з перегляду мають бути ширшими, коли Конвенція, а саме стаття 7 Конвенції, вимагає наявності правової основи для засудження та покарання. Пункт 1 статті 7 Конвенції вимагає, щоб Суд з’ясував, чи були на той час правові підстави для засудження заявника, і, зокрема, переконався, чи були досягнуті національними судами результати сумісними зі статтею 7 Конвенції. Надання Суду меншого ступеня повноважень із перегляду позбавить статтю 7 Конвенції свого сенсу. За таких обставин Суд повинен мати повноваження з’ясувати, чи було дотримано відповідне положення кримінального права, оскільки застосування цього положення до діяння, не охоплюваного ним, може прямо призвести до суперечності зі статтею 7 Конвенції (див. Žaja, процит. вище, § 92) (пункт 48 рішення). З огляду на наведені вище принципи щодо меж перегляду Суду ЄСПЛ наголосив, що він не покликаний вирішувати питання індивідуальної кримінальної відповідальності заявника, оскільки це питання має вирішуватися насамперед національними судами (див., до прикладу, Navalnyye v. Russia, no. 101/15, § 58, 17 жовтня 2017 року) (пункт 49 рішення). Ураховуючи характер скарги заявника за статтею 7 Конвенції, завдання Суду навпаки полягало в з’ясуванні з точки зору пункту 1 статті 7 Конвенції, чи охоплювалися діяння заявника визначенням незначного правопорушення, за яке його було засуджено, і, зрештою, чи було передбачуваним те, що його дії можуть становити це правопорушення (там само, §§ 58 та 62). Тобто завдання Суду полягало в тому, щоб визначити, чи не було на шкоду заявникові тлумачення національними судами відповідних положень Закону про зброю у визнанні заявникового гарпуна зброєю, а його самого – винним у незначному правопорушенні у зв`язку з недекларуванням зброї під час перетину кордону (пункт 50 рішення). У зв'язку із цим ЄСПЛ визнав вирішальними такі елементи: - стаття 4 Закону про зброю прямо виключала підводну зброю, призначену для риболовлі, зокрема гарпуни, виходячи з поняття зброї, передбаченого цим законом; - Уряд не заперечував того, що не задекларований заявником гарпун, виявлений під час перетину кордону, був знайдений у багажнику його автомобіля разом із пляжним приладдям, що свідчило про правдивість наміру заявника порибалити; - підводна зброя (зокрема гарпуни) та зброя з тятивою були по-різному визначені в Законі про зброю, оскільки підводна зброя трактувалась як зброя, що стріляє списами чи гарпунами за допомогою пружини, резинових стрічок чи стисненого газу, а зброя з тятивою водночас була визначена як луки, арбалети чи інші знаряддя, які стріляють за допомогою стріл чи інших засобів шляхом натягнутої тятиви; - Уряд не заперечував аргументу заявника, що національні суди не оглянули його гарпуна чи фото знаряддя задля встановлення використовуваного привідного механізму; - Уряд не надав жодних копій інших рішень судів, у яких останні визнавали гарпуни «зброєю» у розумінні Закону про зброю чи подібного законодавства (див. mutatis mutandis, Dragotoniu and Militaru-Pidhorni, процит. вище, § 43, та Parmak and Bakır v. Turkey, nos. 22429/07 та 25195/07, § 66, 3 грудня 2019 року); - аргумент заявника про те, що володіння гарпуном не вимагає дозволу, який зазвичай вимагався для володіння зброєю за відповідним законом був не лише нерозглянутим, а й запереченим Урядом (пункт 51 рішення). Ці елементи були достатніми для висновку Суду, що національні суди суперечать закону, а тому незавбачливо протлумачили відповідні положення Закону про зброю на шкоду заявникові (порівняйте, mutatis mutandis, Başkaya and Okçuoğlu v. Turkey [ВП], nos. 23536/94 та 24408/94, § 42, ECHR 1999-IV) (пункт 52 рішення). Щодо аргументу Уряду, що в разі сумніву в тому, чи є гарпун зброєю згідно з національним законодавством, заявник мав би повідомити про це прикордонні органи влади, попередивши вчинення правопорушення, ЄСПЛ нагадав, що жодна особа не має примушуватися до того, щоб під загрозою засудження думати, чи заборонена її поведінка чи ні або піддаватися необґрунтовано широкій дискреції органів влади (див. Žaja, процит. вище, § 105) (пункт 53 рішення). Висновок Порушення статті 7 Конвенції (ніякого покарання без закону). Рішення в цій справі ухвалене Палатою 19 листопада 2020 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Full & Egal Universal Law Academy