CASE OF PARRILLO v. ITALY - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2016. Цей переклад було замовлено за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Переклад не є обов’язковим для Суду. Для додаткової інформації дивіться повний текст копірайту наприкінці цього документа.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2016. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2016. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА “ПАРРІЛЛО ПРОТИ ІТАЛІЇ”

(Заява № 46470/11)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

27 серпня 2015 року

Це рішення є остаточним, але в його тексті можливі редакційні правки.

У справі “Паррілло проти Італії” [Parrillo v. Italy],

Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою, у такому складі:

Дін Шпільманн (Dean Spielmann), Голова,
Джосеп Касадевалл (Josep Casadevall),
Ґідо Раймонді (Guido Raimondi),
Марк Вілліґер (Mark Villiger),
Ізабелла Берро (Isabelle Berro),

Інета Зім’єле (Ineta Ziemele),

Ґеорґ Ніколау (George Nicolaou),
Андраш Сажо (András Sajó),
Енн Пауер-Форд (Ann Power-Forde),
Небойша Вучініч (Nebojša Vučinić),
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),

Вінсент А. Де Гаетано (Vincent A. De Gaetano),
Джуліа Лаффранж (Julia Laffranque),
Пауло Пінто де Альбукерк (Paulo Pinto de Albuquerque),

Гелен Келлер (Helen Keller),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Дмітрій Дєдов (Dmitry Dedov), судді,
та Джохан Калверт (Johan Callewaert), заступник секретаря Великої палати,

після обговорення у закритому засіданні 18 червня 2014 року та 22 квітня 2015 року,

виносить таке рішення, яке було прийнято в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 46470/11) проти Республіки Італія, поданою до Суду 26 липня 2011 року згідно із статтею 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (“Конвенція”) громадянкою Італії, пані Аделіною Паррілло (Adelina Parrillo / “заявниця”).

2. Заявницю представляли пан Ніколо Паолетті (Nicolò Paoletti), пані Клаудіа Сарторі (Claudia Sartori) та пані Наталія Паолетті (Natalia Paoletti), адвокати, що практикують у Римі. Італійський Уряд (“Уряд”) представляли його Уповноважені особи – пані Паола Аккардо (Paola Accardo) та пан Джанлука Мауро Пеллегріні (Gianluca Mauro Pellegrini).

3. Заявниця стверджувала, зокрема, що заборона за статтею 13 Закону № 40 від 19 лютого 2004 року на передачу для наукових досліджень ембріонів, запліднених шляхом допоміжних репродуктивних технологій, суперечила її праву на повагу до приватного життя та її праву на мирне володіння своїм майном, гарантованим статтею 8 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції відповідно. Вона також скаржилася на порушення свободи вираження поглядів, яка гарантована відповідно до статті 10 Конвенції, важливим аспектом якої, на її думку, були наукові дослідження.

4. Заяву було розподілено до Другої секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду).

5. Двадцять восьмого травня 2013 року скарги за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції були повідомлені Уряду, а решта заяви була визнана неприйнятною.

6. Двадцять восьмого січня 2014 року Палата Другої секції у складі Ісіла Каракаша (Işıl Karakaş), Голова, Ґідо Раймонді, Пера Лорензена (Peer Lorenzen), Драґолюба Поповіча (Dragoljub Popović), Андраша Сажо, Небойші Вучініча та Пауло Пінто де Альбукерк, судді, та Стенлі Найсміта (Stanley Naismith), секретаря секції, відмовилася від юрисдикції на користь Великої палати, проти чого жодна із сторін не заперечувала (стаття 30 Конвенції та правило 72).

7. Склад Великої палати був визначений відповідно до положень пунктів 4 та 5 статті 26 Конвенції та правила 24 Регламенту Суду.

8. Заявник та Уряд кожен подали письмові коментарі щодо прийнятності та суті заяви.

9. Європейському центру за право та справедливість (European Center for Law and Justice / “ЄЦПС”), асоціаціям “Movimento per la vita”, “Scienza e vita”, “Forum delle associazioni familiari”, “Luca Coscioni”, “Amica Cicogna Onlus”, “L’altra cicogna Onlus”, “Cerco bimbo”, “VOX – Osservatorio italiano sui Diritti”, “SIFES – Society of Fertility, Sterility and Reproductive Medicine” та “Cittadinanzattiva” і сорока шести членам Парламенту Італії було надано право взяти участь у провадженні шляхом подання письмових коментарів (пункт 2 статті 36 Конвенції та пункт 3 правила 44).

10. Публічне слухання відбулося в Будівлі прав людини у Страсбурзі 18 червня 2014 року (пункт 3 правила 59).

До Суду з’явилися:

(a) від Уряду
ПаніП. Аккардо,
ПанДж. Мауро Пеллегріні,Уповноважені особи,
ПаніА. Морресі (A. Morresi), член Національного комітету з біоетики та професор фізичної хімії Департаменту хімії, біології та біотехнологій Університету Перуджії,
ПаніД. Фейлі (D. Fehily), інспектор та технічний радник в Національному центрі трансплантації, Рим,              Радники;

(b) від заявника
ПанН. Паолетті,

Пані К. Сарторі,

Пані Н. Паолетті, адвокати,радники;

ПанM. Де Лука,професор біохімії та директор Центру регенеративної медицини “Stefano Ferrari”, Університет Модени та Реджіо Емілії,              радник.

Суд заслухав виступи пані П. Аккардо, пані А. Морресі, пана Н. Паолетті, пана М. Де Луки та пані К. Сарторі, а також відповіді на запитання суддів від пані П. Аккардо, пана Дж. Мауро Пеллегріні, пана М. Де Луки, пані Н. Паолетті та пана Н. Паолетті.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

11. Заявниця народилася в 1954 році та проживає в Римі.

12. У 2002 році вона скористалася допоміжними репродуктивними технологіями – екстракорпоральним заплідненням (запліднення in vitro) разом із своїм партнером в Центрі репродуктивної медицини в Європейському шпиталі (Центр) в Римі. П’ять ембріонів були отримані внаслідок запліднення in vitro та заморожені шляхом кріоконсервування.

13. До того як ембріони можна було імплантувати, партнер заявниці помер 12 листопада 2003 року, під час вибуху в Насірії, Ірак, коли він робив репортаж про війну.

14. Вирішивши не робити імплантацію ембріонів, заявниця намагалася віддати їх для наукових досліджень і таким чином зробити внесок у сприяння лікуванню важких хвороб.

15. Відповідно до інформації, наданої під час слухання перед Великою палатою, заявниця кілька разів неуспішно просила в усній формі надати їй ембріони в Центрі, де вони зберігалися.

16. У листі від 14 грудня 2011 року заявниця просила директора Центру віддати їй п’ять кріозаконсервованих ембріонів для їх використання у дослідженнях стовбурових клітин. Директор відмовив в її проханні, оскільки такий вид дослідження був заборонений і переслідувався в кримінальному порядку в Італії відповідно до статті 13 Закону № 40 від 19 лютого 2004 року (“Закон № 40/2004”).

17. Ембріони, про які йдеться, зараз зберігаються в кріогенному банку в Центрі, де проводилося запліднення in vitro.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА

A. Закон № 40 від 19 лютого 2004 року, чинний з 10 березня 2004 року (“Правила, що регулюють запліднення за допомогою медичних засобів)

Стаття 1 – Мета

“1. З метою вирішення репродуктивних проблем, які виникли в результаті безпліддя людини, може бути використано запліднення за допомогою медичних засобів за умов та відповідно до процедур, визначених цим Законом, який гарантує права всіх відповідних осіб, у тому числі особи, яка була запліднена таким чином.”

Стаття 5 – Умови доступу

“... [лише] пари [, що складаються] з повнолітніх осіб, належать до різних статей, одружені або проживають разом, мають репродуктивний вік можуть скористатися допоміжними репродуктивними технологіями.”

Стаття 13 – Експерименти на людських ембріонах

“1. Будь-які експерименти на людському ембріоні забороняються.

2. Клінічні та експериментальні дослідження на людському ембріоні дозволяються лише за умови, що вони здійснюються виключно в терапевтичних або діагностичних цілях з метою охорони здоров’я та розвитку ембріона і якщо не існує альтернативних методів.

...

4. Порушення заборони, передбаченої в пункті 1, карається строком ув’язнення від двох до шести років та штрафом від 50000 до 150000 євро. ...

5. Медичний працівник, який був засуджений за правопорушення, передбачене цією статтею, позбавляється права практикувати медицину строком від одного до трьох років.”

Стаття 14 – Обмеження щодо застосування технології до ембріонів

“1. Кріоконсервування чи знищення ембріонів заборонено, без шкоди положенням Закону № 194 від 22 травня 1978 року [правила щодо соціального захисту материнства та добровільного припинення вагітності].

2. Технології створення ембріонів не повинні приводити до створення більшої кількості ембріонів, ніж це суворо необхідно для єдиної та одночасної імплантації, і за будь-яких обставин не повинно створюватися більше трьох ембріонів.

3. Якщо ембріони не можуть бути перенесені в матку з причин серйозного та доведеного форс-мажору, що впливає на стан здоров’я відповідної жінки та був непередбачуваний на час запліднення, кріоконсервування дозволяється до дати перенесення, яке здійснюється якомога скоріше.”

18. У рішенні № 151 від 1 квітня 2009 року (див. параграфи 29-31 нижче) Конституційний Суд визнав неконституційним положення пункту 2 статті 14 Закону № 40/2004, згідно з яким технологія створення ембріонів не повинна приводити до створення більшої кількості ембріонів, ніж це суворо необхідно для “єдиної та одночасної імплантації, і за будь-яких обставин не повинно створюватися більше трьох ембріонів”. Суд також визнав неконституційним пункт 3 статті 14 на підставі того, що він не передбачав, що перенесення ембріонів повинно здійснюватися без створення ризику для здоров’я жінки.

B. Висновок Національного комітету з біоетики щодо запозичення для народження (18 листопада 2005 року)

19. Після введення в дію Закону № 40/2004, Національний комітет з біоетики розглянув питання долі покинутих кріозаконсервованих ембріонів. Закон не містив спеціальних положень стосовно цього, але непрямо забороняв використання надлишкових ембріонів для наукових досліджень.

20. У цьому зв’язку Комітет зробив висновок на користь “запозичення для народження” – практики, яка дозволяє парі чи жінці прийняти (“усиновити”) надлишкові ембріони для імплантації і таким чином дозволити використання відповідних ембріонів в цілях зародження життя і нової сім’ї.

C. Наказ Міністерства охорони здоров’я від 11 квітня 2008 року (“Пояснювальна записка щодо допоміжної репродукції”)

“... Кріоконсервування ембріонів: ... Існує дві категорії ембріонів, які можуть бути кріозаконсервовані: перша – це ембріони, які очікують на імплантацію, у тому числі ті, що були кріозаконсервовані до набрання чинності Закону № 40 від 2004 року; друга – це ембріони, які були визнані покинутими ...”

D. Остаточний звіт “Комісії з дослідження щодо ембріонів” від 8 січня 2010 року

21. Наказом від 25 червня 2009 року Міністерство охорони здоров’я призначило Комісію з дослідження питання ембріонів, які зберігаються в кріоконсервованій формі в центрах допоміжної репродукції. Далі наведено витяг з остаточного звіту цієї комісії, який був ухвалений більшістю голосів її членів 8 січня 2010 року:

“Юридична заборона на знищення ембріонів повинна розумітися як заборона переривання кріоконсервування, крім двох випадків: коли розморожений ембріон може бути імплантований в матку матері чи іншої жінки, яка погоджується на імплантацію; або коли природна смерть чи повна втрата життєздатності як організму може бути медично підтверджена. У світлі існуючих [наукових] знань, життєздатність ембріона неможливо підтвердити, якщо він не був розморожений, що створює парадоксальну ситуацію, у якій, після розмороження, ембріон не може бути заморожений повторно, і якщо він негайно не буде імплантований в матку, то він неминуче вмирає. Отже, виникає тьютіористська перспектива зберігання заморожених ембріонів впродовж невизначеного строку. Проте, можна припустити, що досягнення в наукових дослідженнях зроблять можливим визначення критеріїв і методів для діагностування смерті чи втрати життєздатності кріозаконсервованих ембріонів. Таким чином стане можливим подолати існуючий – та юридично неминучий – парадокс потенційно безкінечного кріозберігання. До появи таких досягнень, [слід підтвердити], що пряма заборона згідно із статтею 14 Закону № 40 від 2004 року стосовно знищення ембріонів, у тому числі заморожених ембріонів, не може ігноруватися. Адже, по відношенню до долі надлишкових ембріонів, автори Закону № 40 вирішили на користь їх зберігання, а не знищення, таким чином встановивши в якості принципу те, що вони повинні підтримуватися живими, навіть якщо їхня доля невизначена.”

E. Конституція Італійської Республіки

22. Відповідні статті Конституції передбачають:

Стаття 9

“Республіка сприяє розвитку культури та науково-технічних досліджень. ...”

Стаття 32

“Республіка захищає здоров’я як основоположне право людини та як суспільний інтерес. ...”

Стаття 117

“Законодавча влада здійснюється державою та регіонами відповідно до Конституції та обмежень, які випливають з правопорядку Спільноти та міжнародних обов’язків. ...”

F. Рішення Конституційного Суду №№ 348 та 349 від 24 жовтня 2007 року

23. Ці рішення стосуються запитань, які були поставлені Касаційним судом та Апеляційним судом, щодо відповідності Законодавчого указу № 333 від 11 липня 1992 року про критерії розрахунку компенсації за експропріацію Конституції та пункту 1 статті 6 Конвенції і статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Рішення Конституційного Суду враховували рішення Великої палати Суду у справі Scordino v. Italy (no. 1) ([GC], заява № 36813/97, ECHR 2006‑V).

24. У цих рішеннях, підтвердивши обов’язок законодавчого органу дотримуватися міжнародних обов’язків (стаття 117 Конституції), Конституційний Суд визначив місце Конвенції про права людини в юридичній системі Італії, зазначивши, що воно знаходилося між звичайним законом та Конституцією. Конституційний Суд також постановив, що нижчі суди повинні тлумачити норми національного права у спосіб, що відповідає Конвенції про права людини та практиці Суду (див. нижче рішення № 349, параграф 26, пункт 6.2), і що в разі неможливості такого тлумачення або якщо нижчі суди мали сумнів у відповідності національного права Конвенції, вони повинні були поставити запитання про конституційність перед Конституційним Судом.

25. Відповідні частини рішення № 348 від 24 жовтня 2007 року передбачають таке:

“4.2. ... Необхідно визначити ранг та роль положень Європейської конвенції про права людини з тим, щоб визначити, у світлі [статті 117 Конституції], її вплив на правопорядок Італії. ...

4.3. Хоча, з одного боку, [ці положення] доповнюють захист основоположних прав і, таким чином, доповнюють цінності та основоположні принципи, які захищаються самою Італійською Конституцією, з іншого боку, вони зберігають свій формальний статус як простого джерела звичайного законодавства. ...

Зараз Конституційному Суду належить з’ясувати нормативне та інституційне питання, [згадане вище], що має важливе практичне значення для щоденної роботи правників. ...

Звичайні суди не мають повноваження скасувати звичайне законодавство, що суперечить Європейській конвенції про права людини, оскільки можлива несумісність між ними піднімає питання конституційності стосовно можливого порушення пункту 1 статті 117 Конституції і [таким чином] відноситься до виключної юрисдикції Конституційного Суду. ...

4.5. Втілений у пункті 1 статті 117 Конституції принцип стане дієвим на практиці, лише якщо “міжнародно-правові зобов’язання”, що покладаються на законодавчі повноваження держави та регіонів, будуть чітко визначені. ...

4.6. Порівняно з іншими міжнародними договорами, Європейська конвенція про права людини має особливість у вигляді запровадження юрисдикції суду – Європейського суду з прав людини, якому надано роль тлумачення положень Конвенції. Пункт 1 статті 32 [Конвенції] передбачає: “Юрисдикція Суду поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47”.

Оскільки юридичні положення набувають значення (vivono) шляхом тлумачення, що надається їм правниками, і в першу чергу судами, природнім наслідком пункту 1 статті 32 Конвенції є те, що міжнародно-правові зобов’язані, які взяті на себе Італією при підписанні та ратифікації Європейської конвенції про права людини, включають обов’язок привести власне законодавство у відповідність до положень Конвенції згідно із значенням, яке їм надається [Європейським] судом [з прав людини], що був спеціально створений для тлумачення та застосування цих положень. Тому слід казати не про юрисдикційну компетенцію, що діє додатково до компетенції судів Італії, а скоріше про виключну роль тлумачення, яку держави-підписанти визнали за Європейським судом, таким чином сприяючи визначенню їхніх міжнародно-правових зобов’язань у цій конкретній сфері.

4.7. Із зазначеного не випливає, що положення Європейської конвенції про права людини, у тлумаченні Страсбурзького Суду, мають силу конституційного закону і тому уникають контролю з боку цього суду стосовно їхньої конституційної легітимності. Саме тому, що ці положення доповнюють конституційні принципи, при цьому залишаючись нижчими в ранзі, необхідно, щоб вони відповідали Конституції ... .

Оскільки, як зазначено вище, положення Європейської конвенції про права людини набувають значення шляхом тлумачення, що надається їм Європейським судом, контроль за їх конституційністю повинен враховувати норми, що походять з такого тлумачення, а не взяті самі по собі положення. До того ж рішення Страсбурзького Суду не є безумовно обов’язковими в цілях перевірки конституційності національних законів. Така перевірка повинна завжди полягати в збалансуванні обмежень, що випливають з міжнародно-правових зобов’язань згідно з пунктом 1 статті 117 Конституції, та конституційно захищених інтересів, що втілені в інших статтях Конституції. ...

5. У світлі викладених вище методологічних принципів, конституційна перевірка, прохання про яку надійшло з відповідного суду, повинна здійснюватися в такий спосіб, щоб встановити: а) чи дійсно існує суперечність, яку не можна вирішити шляхом тлумачення, між відповідним положенням національного права та положеннями Європейської конвенції про права людини, які розтлумачені Європейським судом та вважаються джерелом, що доповнює конституційний принцип, який міститься в пункті 1 статті 117; та б) чи відповідають положення Європейської конвенції про права людини, які інтегрують цей принцип та розуміються відповідно до їх тлумачення [Європейським] судом, конституційному порядку Італії. ...”

26. Відповідні частини рішення № 349 від 24 жовтня 2007 року передбачають таке:

“ 6.2 ... [Принцип, викладений] в пункті 1 статті 117 Конституції, [не означає], що положення, які викладені в міжнародних договорах та реалізуються через звичайне законодавство, як це має місце для положень Європейської конвенції про права людини, повинні вважатися такими, що мають конституційний статус. Оскільки конституційний принцип, який розглядається, покладає обов’язок на законодавчий орган дотримуватися таких положень, будь-яке положення національного права, що суперечить Європейській конвенції про права людини і, таким чином, “міжнародно-правовим зобов’язанням”, згаданим в пункті 1 статті 117, ipso facto порушуватиме цей конституційний принцип. У підсумку, пункт 1 статті 117 створює зв’язок з положеннями Конвенції, які можуть бути доречні в конкретній справі, надаючи життя (dà vita) та зміст загальним міжнародно-правовим зобов’язанням та [конституційному] принципу в їх основі, що розуміється як “перенесені положення”, які, у свою чергу, перевіряються на їх сумісність з Конституцією, про що йтиметься далі.

З цього випливає, що завдання звичайних судів полягає в тлумаченні національного права у відповідності з міжнародно-правовим зобов’язанням, про яке йдеться ... Коли це неможливо, або якщо суд має сумніви щодо відповідності національного права “перенесеним” положенням Конвенції, він повинен звернутися до Конституційного Суду із запитанням щодо конституційності у світлі пункту 1 статті 117 Конституції ... .

Стосовно Європейської конвенції про права людини, слід враховувати її особливу природу порівняно з іншими міжнародними договорами, оскільки вона йде далі, ніж просто перелічує взаємні права та обов’язки держав-підписантів. Останні створили систему єдиного захисту основоположних прав. Застосування та тлумачення цієї системи в першій інстанції, природно, здійснюється судами держав-членів, які є звичайними судами по відношенню до конвенційного права. Єдність практики застосування, з іншого боку, гарантується централізованим тлумаченням Європейської конвенції про права людини – завдання, яке покладено на Європейський суд з прав людини в Страсбурзі, за яким останнє слово і юрисдикція якого “поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до [Конвенції]” (пункт 1 статті 32 Конвенції). ...

Конституційний Суд та Страсбурзький Суд, врешті-решт, мають різні ролі, хоча обидва поділяють мету захисту, у якнайефективніший спосіб, основоположних прав. Тлумачення Римської Конвенції та Протоколів є завданням Страсбурзького Суду, який гарантує застосування однакового рівня захисту в усіх державах-членах.

Проте, коли до Конституційного Суду спрямовується запитання щодо конституційності положення національного права у світлі пункту 1 статті 117 Конституції стосовно невідповідності – що не може бути вирішена за допомогою тлумачення – одному чи кільком положенням Європейської конвенції про права людини, саме цей суд повинен вирішити, чи дійсно існує невідповідність, та, [якщо було підтверджено її існування], перевірити, чи гарантують положення Європейської конвенції про права людини, як вони тлумачаться Страсбурзьким Судом, захист основоположних прав як мінімум на рівні, еквівалентному тому, що гарантується Італійською Конституцією.

Це не вимагає оцінки тлумачення Страсбурзьким Судом положення Європейської конвенції про права людини ... але перевірки того, чи відповідає це положення, як воно тлумачиться судом, що прямо уповноважений на це державами-членами, відповідним конституційним положенням. Відповідно, буде знайдено правильний баланс між конституційним обов’язком гарантувати дотримання міжнародних зобов’язань та необхідністю запобігання тому, щоб це призводило до порушення самої Конституції.”

G. Практика Конституційного Суду

1. Ухвала Конституційного Суду № 396 від 24 жовтня 2006 року

27. У цій ухвалі Конституційний Суд визнав неприйнятним запитання щодо конституційності, яке спрямував суд Кальярі стосовно статті 13 Закону № 40/2004, що забороняє використання предімплантаційної діагностики.

28. В ухвалі Конституційний Суд зазначив, що суд, який направив запитання для попереднього рішення, обмежився запитанням щодо конституційності лише статті 13 Закону № 40/2004, тоді як, згідно з поданням про попереднє рішення, інші положення того ж Закону також призводили до заборони предімплантаційної діагностики, особливо стаття 14(3).

2. Рішення Конституційного Суду № 151 від 1 квітня 2009 року

29. Це рішення стосувалося конституційності положень статей 14(2) та 14(3) Закону № 40/2004, які передбачають створення обмеженої кількості ембріонів (максимум трьох) та обов’язок імплантувати їх одночасно, а також забороняють кріоконсервування надлишкових ембріонів.

30. Конституційний Суд постановив, що відповідні положення були неконституційними, оскільки вони ставили під загрозу здоров’я жінок, змушуючи їх проходити кілька циклів стимуляції яєчників, а також наражаючи їх на ризик множинних вагітностей з огляду на заборону вибіркового аборту.

31. Рішення не містило жодних посилань на Європейську конвенцію про права людини. Конвенція також не згадувалася судами, які звернулися з проханням про рішення (Регіональний адміністративний суд Лаціо та суд Флоренції).

3. Ухвала Конституційного Суду № 97 від 8 березня 2010 року

32. У цій ухвалі Конституційний Суд визнав неприйнятними запитання щодо конституційності, які суд Мілана поставив перед ним, оскільки ці запитання вже були розглянуті в його рішенні № 151/2009.

4. Ухвала Конституційного Суду № 150 від 22 травня 2012 року

33. У цій ухвалі, в якій містилося посилання на рішення у справі S.H. and Others v. Austria ([GC], заява № 57813/00, ECHR 2011), Конституційний Суд повернув для повторного розгляду справу, що стосувалася заборони гетерологічного запліднення, передбаченої в Законі № 40/2004.

5. Рішення Конституційного Суду № 162 від 10 червня 2014 року

34. Це рішення стосується конституційності повної заборони на доступ до гетерологічного запліднення у випадку медично підтвердженого безпліддя, як це передбачено в Законі № 40/2004.

35. Три суди загальної юрисдикції звернулися до Конституційного Суду з проханням про попереднє рішення стосовно запитання про те, чи відповідав зазначений Закон статті 2 (непорушні права), 3 (принцип рівності), 29 (права сім’ї), 31 (обов’язок держави захищати права сім’ї) та 32 (право на здоров’я) Конституції. Один з цих судів – суд Мілана – також просив Конституційний Суд прийняти рішення щодо відповідності зазначеного Закону статтям 8 та 14 Конвенції.

36. Конституційний Суд визнав відповідні законодавчі положення неконституційними.

37. Він, зокрема, постановив, що рішення позивачів у провадженнях стати батьками та заснувати родину з дітьми було складовою їхньої свободи на самовираження стосовно сфери їхнього приватного та сімейного життя, які захищалися статтями 2, 3 та 31 Конституції. Суд також відзначив, що особи, які страждали від повного безпліддя, мали право на захист свого здоров’я (стаття 32 Конституції).

38. Суд вирішив, що хоча відповідні права могли бути обмежені на підставі етичних міркувань, такі обмеження не могли полягати в повній забороні, якщо тільки інакше неможливо було захистити інші конституційно гарантовані свободи.

39. Стосовно відповідності оспорюваних законодавчих положень статтям 8 та 4 Конвенції, Конституційний Суд обмежився тим, що зазначив, що відповідні питання були охоплені висновками, які він зробив стосовно конституційності відповідних законодавчих положень (див. вище).

H. Ухвали національних судів стосовно доступу до предімплантаційної діагностики

1. Ухвала суду Кальярі від 22 вересня 2007 року

40. У цій ухвалі суд Кальярі зазначив, що позивачі спочатку ініціювали термінове провадження, у контексті якого постало питання конституційності. Він додав, що це питання далі було визнано неприйнятним ухвалою Конституційного Суду № 396 від 24 жовтня 2006 року (див. параграфи 27-28 вище), який таким чином не надав жодного керівництва стосовно тлумачення національного права у світлі Конституції.

41. Стосовно цивільного провадження в суді Кальярі, суд вказав на те, що не існувало прямої заборони за національним правом на доступ до предімплантаційної діагностики, і що тлумачення Закону таким чином, щоб вважалося, що заборона існує, суперечило б праву позивачів на належне інформування щодо лікування, яке вони мали намір отримати.

42. Крім того, суд відзначив, що заборона предімплантаційної діагностики була запроваджена пізніше підзаконним актом, а саме наказом Міністерства охорони здоров’я № 15165 від 21 липня 2004 року (зокрема, положенням, яке передбачало, що “тести для визначення стану здоров’я ембріонів, створених in vitro, у розумінні статті 14(5) [Закону № 40 від 2004 року], не могли проводитися в цілях, інших ніж спостереження за ембріонами” - dovrà essere di tipo osservazionale). Суд зазначив, що це суперечило принципу законності та “Ов’єдській Конвенції” Ради Європи.

43. Суд, наприкінці, постановив, що тлумачення Закону № 40/2004 у спосіб, що дозволяв доступ до предімплантаційної діагностики, відповідало праву на здоров’я, визнаному по відношенню до матері. Тому, суд дозволив доступ позивачів до предімплантаційної діагностики.

2. Ухвала суду Флоренції від 17 грудня 2007 року

44. У цій ухвалі суд Флоренції послався на цитовану вище ухвалу суду Кальярі і зазначив, що він погоджувався з його тлумаченням національного права. Тому, суд задовольнив вимоги позивачів щодо доступу до предімплантаційної діагностики.

3. Ухвала суду Болоньї від 29 червня 2009 року

45. У цій ухвалі суд Болоньї надав позивачам доступ до предімплантаційної діагностики, зазначивши, що це відповідало захисту здоров’я жінки, визнаному у тлумаченні Конституційного Суду національного права в його рішенні № 151 від 1 квітня 2009 року (див. параграфи 29-31 вище).

4. Ухвала суду Салерно від 9 січня 2010 року

46. У цій ухвалі, винесеній в результаті термінового провадження, суд Салерно послався на нові положення, запроваджені наказом Міністерства охорони здоров’я № 31639 від 11 квітня 2008 року, а саме те, що тести для визначення здоров’я ембріонів, створених in vitro, більше не обмежувалися спостереженням за ембріонами і що доступ до допоміжної репродукції був дозволений для пар, у яких чоловік був носієм вірусних хвороб, що передаються статевим шляхом.

47. Суд постановив, що предімплантаційна діагностика повинна розглядатися лише як один з видів пренатального догляду, спрямованого на визначення стану здоров’я ембріона.

48. Таким чином, суд дозволив предімплантаційну діагностику ембріонів in vitro позивачів.

5. Ухвала суду Кальярі від 9 листопада 2012 року

49. У цій ухвалі суд Кальярі послався на обґрунтування в згаданих вище рішеннях судів. Він зазначив далі, що рішення №№ 348 та 349 Конституційного Суду від 24 жовтня 2007 року підтверджували, що тлумачення Закону з метою гарантування доступу до предімплантаційної діагностики відповідало Європейській конвенції про права людини, особливо з огляду на рішення Страсбурзького Суду у справі Costa and Pavan v. Italy (заява № 54270/10, 28 серпня 2012 року).

6. Ухвала суду Рима від 15 січня 2014 року

50. У цій ухвалі суд поставив запитання щодо конституційності пунктів (1) та (2) статті 1 та пункту (1) статті 4 Закону № 40/2004, які забороняли парам, що не були безплідними, використовувати допоміжні репродуктивні технології з метою отримання предімплантаційного діагнозу. Суд також розглянув це питання з точки зору статей 8 та 14 Конвенції.

51. Враховуючи рішення у справі Costa and Pavan v. Italy (цитовано вище), суд постановив, що Закон не повинен тлумачитися розширено, тому що він прямо передбачав, що доступ до допоміжних репродуктивних технологій призначався для безплідних пар.

I. Запитання щодо конституційності статті 13 Закону № 40/2004, яке поставив суд Флоренції

52. У рішенні від 7 грудня 2012 року суд Флоренції поставив запитання щодо конституційності заборони за статтею 13 Закону №40/2004 на передачу надлишкових ембріонів для наукових досліджень стосовно статей 9 та 32 Конституції, які гарантують свободу наукового дослідження та право на здоров’я відповідно.

53. Дев’ятнадцятого березня 2014 року Голова Конституційного Суду відклав розгляд судом цієї справи до ухвалення рішення Великої палати за цією заявою – Паррілло проти Італії (заява № 46470/11).

III. ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИРекомендація № 1046 (1986) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо використання людських ембріонів і плодів у цілях діагностики, терапії, наукових досліджень, промислового використання і торгівлі

“... 6. [Парламентська Асамблея], усвідомлюючи, що зазначений прогрес зробив юридичний статус ембріона і плода особливо хиткими, і що дотепер їх юридичний статус не визначений правом;

7. Усвідомлюючи, що наразі відсутні адекватні положення, що регулюють використання живих або мертвих ембріонів і плодів;

8. Будучи переконаною, що з огляду на науковий прогрес, який робить можливим втручання в розвиток людського життя від моменту запліднення, вкрай необхідно визначити ступінь його юридичного захисту;

9. Беручи до уваги розмаїття етичних позицій стосовно питання використання ембріона або плода або їх тканин та враховуючи конфлікт, що виникає між цінностями;

10. Враховуючи, що за будь-яких обставин з людськими ембріонами і плодами слід поводитися з повагою, з якою належить ставитися до людської гідності, і що використання їх матеріалів і тканин повинно бути суворо обмеженим і регульованим ... у цілях, що є очевидно терапевтичними і для досягнення яких не існує інших засобів; ...

13. Підкреслюючи необхідність європейського співробітництва;

14. Рекомендує Комітету Міністрів:

А. Звернутися із закликом до урядів держав-членів:

...

ii. обмежити використання (у промисловому контексті) людських ембріонів і плодів, а також отриманих з них матеріалів і тканин, цілями, які є суворо терапевтичними і для досягнення яких не існує інших засобів, відповідно до принципів, наведених у Додатку, і привести своє законодавство у відповідність із зазначеними принципами або прийняти правила, що їм відповідають і які б, серед іншого, визначали умови, за яких допускається вилучення і використання з метою діагностики чи терапії;

iii. заборонити будь-яке створення людських ембріонів шляхом штучного запліднення з метою проведення досліджень під час їхнього життя або після смерті;

iv. заборонити все, що може вважатися як небажане використання або відхилення від цих методів, включаючи:

...

- дослідження на життєздатних людських ембріонах;

- експерименти на живих людських ембріонах, незалежно від того, чи є вони життєздатними...”

B. Рекомендація № 1100 (1989) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо використання людських ембріонів та плодів в наукових дослідженнях

“... 7. Враховуючи, що людський ембріон, хоча й має послідовні фази у своєму розвитку ... відображає також прогресивну диференціацію як організм і тим не менше зберігає послідовну біологічну та генетичну ідентичність;

8. Нагадуючи про необхідність європейської співпраці та якнайширшого регулювання з метою подолання суперечностей, ризиків та передбачуваних недоліків виключно національних стандартів у цих сферах;

...

21. Слід заборонити умисне створення та/або підтримання в живому стані ембріонів або плодів - in vitro чи in utero – для будь-яких цілей наукових досліджень, наприклад для отримання генетичного матеріалу, клітин, тканин або органів.

...”

54. Відповідні частини додатку до рекомендації передбачали таке:

“B. Щодо живої предімплантації ембріонів: ...

4. Відповідно до Рекомендацій № 934 (1982) та 1046 (1986), дослідження життєздатних ембріонів in vitro можуть бути дозволені лише:

- для прикладних цілей діагностичного характеру або в профілактичних чи терапевтичних цілях;

- якщо не здійснюється втручання в їхній непатологічний генетичний набір.

5. ... дослідження на живих ембріонах повинні бути заборонені, зокрема:

- якщо ембріон є життєздатним;

- якщо існує можливість використання тваринної моделі;

- якщо це не передбачено в рамках проектів, що були належним чином представлені до та схвалені відповідним науковим органом чи органом охорони здоров’я або, на підставі делегованих повноважень, відповідним національним багатодисциплінарним комітетом;

- якщо здійснюється не в часових межах, визначених згаданими вище органами.

...

H. Передача людського ембріологічного матеріалу ...

20. Передача людського ембріологічного матеріалу дозволяється виключно для наукових досліджень в діагностичних, профілактичних або терапевтичних цілях. Забороняється його продаж.

21. Забороняється умисне створення та/або підтримання в живому стані ембріонів або плодів - in vitro чи in utero – для будь-яких цілей наукових досліджень, наприклад для отримання генетичного матеріалу, клітин, тканин або органів.

22. Передача та використання людського ембріологічного матеріалу можливі за умови надання вільної письмової згоди батьків-донорів.

23. Передача органів не повинна мати жодного комерційного аспекту. Забороняється купівля або продаж ембріонів чи плодів або їх частин батьками-донорами або іншими особами, а також їх імпорт чи експорт.

24. Забороняється передача та використання людського ембріологічного матеріалу для виготовлення небезпечної та нищівної біологічної зброї.

25. Для всієї цієї рекомендації, під “життєздатними” ембріонами слід розуміти ембріони, які позбавлені біологічних характеристик, що, ймовірно, не дозволять їх розвиток; проте, нежиттєздатність людських ембріонів та плодів повинна визначатися виключно на підставі об’єктивних біологічних критеріїв на підставі властивих ембріону дефектів.”

C. Конвенція Ради Європи про права людини та біомедицину (Ов’єдська Конвенція) 4 квітня 1997 року

Стаття 2 – Пріоритет людини

“Інтереси та добробут окремої людини превалюють над виключними інтересами суспільства чи науки.”

Стаття 18 – Дослідження на ембріонах in vitro

“1. Якщо законодавство дозволяє дослідження на ембріонах in vitro, воно повинно забезпечити належний захист ембріона.

2. Вирощування людських ембріонів для цілей дослідження забороняється.”

Стаття 27 – Ширший захист

“Жодне з положень цієї Конвенції не повинно розумітися як таке, що обмежує або іншим чином зашкоджує можливості Сторони надавати ширший захист стосовно застосування біології чи медицини, ніж це передбачено цією Конвенцією.”

D. Додатковий протокол до Ов’єдської Конвенції, стосовно біомедичних досліджень, від 25 січня 2005 року

Стаття 2 – Сфера застосування

“1. Цей Протокол застосовується до повного спектра дослідної діяльності у сфері охорони здоров’я, що передбачає втручання в людський організм.

2. Цей Протокол не застосовується до досліджень на ембріонах in vitro, але застосовується до досліджень на плодах та ембріонах in vivo.

...”

E. Звіт Робочої групи з питань захисту людського ембріона та плода Комітету з питань біоетики, оприлюднений 19 червня 2003 року - Висновок

“Метою цього звіту було зробити огляд існуючих в Європі позицій стосовно захисту людського ембріона in vitro та доводів на його користь.

Звіт свідчить про наявність широкого консенсусу щодо необхідності захисту ембріона in vitro. Проте, визначення статусу ембріона залишається сферою, у якій наявні засадничі відмінності, що ґрунтуються на сильних доводах. Ці відмінності лежать в основі більшості розбіжностей навколо інших питань, що стосуються захисту ембріона in vitro.

Тим не менше, навіть якщо не можна досягнути згоди стосовно статусу ембріона, можна розглянути можливість перегляду окремих питань у світлі останніх подій у біомедичній галузі та пов’язаного з ними потенційного прогресу в терапії. У цьому контексті, визнаючи та поважаючи важливий вибір різних країн, видається можливим та бажаним – стосовно необхідності захисту ембріона in vitro, з чим всі країни погодилися, - ідентифікувати спільні підходи з метою забезпечення належних умов для застосування процедур, які передбачають вирощування та використання ембріонів in vitro. Цей звіт має на меті допомогти досягненню цього завдання.”

F. Резолюція № 1352 (2003) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо досліджень стовбурових клітин людини

... 3. Стовбурові клітини людини можуть бути отримані з усебільшої кількості тканин та рідин людей будь-якого віку та не обмежуються ембріональними джерелами.

...

5. Збір ембріональних стовбурових клітин наразі вимагає знищення людських ембріонів.

...

7. Асамблея відзначає, що низка ліній ембріональних стовбурових клітин людини, придатних для наукових досліджень, вже доступні у світі.

...

10. Знищення людини в дослідницьких цілях є порушенням права на життя всіх людей і суперечить моральній забороні на будь-яку інструменталізацію людей.

11. Тому Асамблея закликає держави-члени:

i. сприяти проведенню наукових досліджень стовбурових клітин тією мірою, якою вони поважають життя людини у всіх станах її розвитку;

ii. заохочувати наукові методи, які не є соціально та етично суперечливими, з метою сприяння використанню плюрипотентності клітин і розробки нових методів регенеративної медицини;

iii. підписати та ратифікувати Ов’єдську Конвенцію з тим, щоб ввести в дію заборону вирощування людських ембріонів для досліджень;

iv. сприяти спільним європейським програмам базових досліджень у галузі стовбурових клітин дорослих;

v. забезпечити, щоб у країнах, де це дозволено, будь-які дослідження над стовбуровими клітинами, що передбачають знищення людських ембріонів, були належним чином дозволені та контролювалися відповідними національними органами;

vi. поважати рішення країн не брати участь у міжнародних програмах досліджень, які суперечать етичним цінностям, закріпленим у національному законодавстві, та не очікувати від таких країн прямого чи непрямого внеску в такі дослідження;

vii. надавати пріоритет етичним аспектам досліджень над суто утилітарними та фінансовими аспектами;

viii. сприяти створенню органів, у рамках яких науковці та представники громадянського суспільства можуть обговорювати різні типи проектів досліджень над стовбуровими клітинами людини з метою посилення прозорості та демократичної підзвітності.”

G. Рекомендація Комітету Міністрів державам-членам щодо досліджень над біологічними матеріалами людського походження (Rec(2006)4), схвалена Комітетом Міністрів 15 березня 2006 року

55. Ця рекомендація, яка не застосовується до тканин ембріона чи плода (див. пункт 3 статті 2), спрямована на захист основоположних прав осіб, чий біологічний матеріал може використовуватися для дослідницького проекту після збирання та зберігання: (і) для конкретного дослідницького проекту до схвалення цієї рекомендації; (іі) для майбутнього невизначеного дослідження або (ііі) в якості залишкового матеріалу, що був первинно зібраний для клінічних чи криміналістичних цілей. Ця рекомендація має намір, серед іншого, сприяти створенню практичних керівництв з боку держав-членів та зменшити до мінімуму пов’язані з дослідницькою діяльністю ризики для приватного життя відповідних осіб. Рекомендація також містить правила щодо отримання та збирання біологічних матеріалів.

H. “Етика в науці та техніці”, Резолюція № 1934 (2013) Парламентської Асамблеї Ради Європи

“2. ... Асамблея вважає необхідним додатково спільно оцінити з точки зору етики – на національному, надрегіональному та глобальному рівнях – завдання і цілі, які переслідують наука і техніка, використовувані ними інструменти й методи, їх можливі наслідки та побічні ефекти, а також загальну систему норм і поведінки, в рамках яких вони функціонують.

3. Асамблея вважає, що створення постійно діючої глобальної системи етичної оцінки дозволило б розглядати питання етики як "рухливу мету", замість того, щоб встановлювати якийсь "етичний кодекс", і дало б можливість періодично переосмислювати навіть базові припущення, такі як визначення понять “людська особистість” або “людська гідність”.

4. Асамблея вітає ініціативу ЮНЕСКО із створення Міжнародної комісії з етики наукових знань і технологій (COMEST) з метою участі в поточному етичному осмисленні і вивченні можливостей розроблення і періодичного оновлення набору основоположних етичних принципів на основі Загальної декларації прав людини. Асамблея вважає, що Рада Європи повинна зробити свій внесок у цей процес.

5. У цьому зв’язку Асамблея рекомендує Генеральному секретареві Ради Європи розглянути можливість створення гнучкої неформальної структури для осмислення питань етики на основі співробітництва між відповідними комітетами Асамблеї та членами відповідних експертних комітетів, у тому числі Комітету з біоетики (DH-BIO), з метою ідентифікації нових етичних проблем і формулювання основних етичних принципів, які могли б служити орієнтирами для політичних і юридичних заходів у Європі.

6. Для зміцнення загальноєвропейської етичної бази в науково-технічній сфері, Асамблея рекомендує державам-членам, які ще не зробили цього, підписати та ратифікувати Конвенцію про захист прав і гідності людини у зв’язку із застосуванням біології та медицини - Конвенцію про права людини та біомедицину (ETS № 164, "Ов’єдська конвенція") і протоколи до неї, а також брати активну участь у роботі Комітету з біоетики.

...

10. Асамблея пропонує Європейському Союзу і ЮНЕСКО співпрацювати з Радою Європи з метою зміцнення загальноєвропейських механізмів дотримання етичних норм у науково-технічній сфері і з цією метою:

10.1. створити європейські та регіональні платформи для регулярного обміну досвідом та найкращими практиками роботи, які охоплюють всі галузі науки і техніки, використовуючи досвід, накопичений у рамках Європейської конференції національних комітетів з етики (COMETH), яка була проведена за ініціативи Ради Європи, і, нещодавно, Форуму національних комітетів з етики (Форум NEC), що фінансується Європейською Комісією, а також в рамках засідань Комітету з біоетики Ради Європи;

10.2. розробити і періодично переглядати набір основоположних етичних принципів, які повинні застосовуватися в усіх сферах науки і техніки;

10.3. підготувати додаткові рекомендації з тим, щоб допомогти державам-членам гармонізувати свої етичні норми та процедури моніторингу, спираючись на позитивний вплив етичних вимог, передбачених Сьомою рамковою програмою наукових досліджень і технологічного розвитку Європейської Комісії (2007-2013) (FP7).”

IV. ВІДПОВІДНЕ ПРАВО ТА МАТЕРІАЛИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

A. Європейська група з етики в науці та нових технологіях (EGE) при Європейській Комісії

56. Створена в 1991 році Європейською Комісією EGE є незалежним органом, що складається з експертів, завданням яких є надання порад Європейській Комісії з етичних питань стосовно науки та нових технологій. EGE підготувала два висновки щодо використання ембріонів in vitro у цілях наукових досліджень.

1. Висновок № 12: Етичні аспекти досліджень з використанням людських ембріонів у контексті 5-ої Рамкової програми, 14 листопада 1998 року

57. Висновок був опублікований на прохання Європейської Комісії після пропозиції Європейського Парламенту позбавити дослідницькі проекти, які призводять до знищення людських ембріонів, можливості фінансування в рамках 5-ої рамкової програми. Відповідні частини висновку передбачають:

“... 2.6 ... [У] рамках європейських дослідницьких програм питання досліджень на людських ембріонах повинно розглядатися не лише з точки зору поваги до основоположних етичних принципів, спільних для всіх держав-членів, але також беручи до уваги різноманітні світоглядні та етичні підходи, виражені через практику та національні правила, що діють у цій сфері. ...

2.8 У світлі вищезазначених принципів та особливостей, Група вважає, що відповідно до етичного виміру П’ятої рамкової програми Спільноти фінансування Спільноти не повинно апріорі виключати дослідження на людських ембріонах, що є предметом різних етичних підходів в різних країнах ...”

2. Висновок № 15: Етичні аспекти досліджень та використання людських стовбурових клітин, 14 листопада 2000 року

58. Відповідні частини висновку передбачають:

“2.3. Плюралізм та європейська етика

... У контексті європейського плюралізму кожна держава-член самостійно вирішує – забороняти чи дозволяти дослідження на ембріонах. В останньому випадку, повага до людської гідності вимагає регулювання досліджень на ембріонах та створення гарантій проти ризику свавільних експериментів та інструменталізації людських ембріонів.

2.5. Етична прийнятність відповідної сфери досліджень

Група відзначає, що в деяких країнах дослідження на ембріонах заборонені. Але коли такі дослідження дозволені, з метою покращення лікування безпліддя, важко знайти конкретні доводи на користь заборони поширення сфери таких досліджень з метою розробки нових видів лікування серйозних хвороб чи травм. Як і у випадку досліджень у сфері безпліддя, дослідження стовбурових клітин спрямовано на послаблення гострого людського страждання. У будь-якому разі, ембріони, які використовувалися для досліджень, повинні бути знищені. Відповідно, відсутні підстави для виключення фінансування такого виду досліджень з рамкової програми досліджень Європейського Союзу, якщо вони відповідають етичним та юридичним вимогам, визначеним в цій програмі.”

B. Регламент № 1394/2007 Європейського Парламенту і Ради від 13 листопада 2007 року про лікувальні препарати прогресивної терапії та внесення змін до Директиви №2001/83/EC та Регламенту (ЄС) № 726/2004

“(7) Регулювання лікувальних препаратів прогресивної терапії на рівні Спільноти не повинно суперечити рішенням держав-членів щодо того, чи дозволяти використання будь-якого конкретного типу людських клітин, таких як ембріональні стовбурові клітини, чи тваринних клітин. Воно також не повинно впливати на застосування національного законодавства, яке забороняє або обмежує продаж, постачання чи використання лікувальних препаратів, які містять, складаються з або отримані з таких клітин.”

C. Рішення Суду Європейського Союзу від 18 жовтня 2011 року (№ C-34/10 у справі Oliver Brüstle v Greenpeace eV)

59. У цьому рішенні, винесеному на підставі прохання про попереднє рішення, що надійшло від Федерального суду справедливості Німеччини (Bundesgerichtshof), Суд Європейського Союзу вирішив питання тлумачення Директиви 98/44/EC Європейського Парламенту та Ради від 6 липня 1998 року щодо юридичного захисту біотехнологічних винаходів.

60. Питання стосувалося частини директиви, яка, пом’якшуючи принцип неможливості отримання патенту на використання людських ембріонів для промислових або комерційних цілей, уточнювала, що цей виняток з патентноздатності не стосувався “винаходів для терапевтичних або діагностичних цілей, які застосовуються до людського ембріона та корисні для нього”.

61. Суд ЄС відзначив, що мета зазначеної директиви полягала не в регулюванні використання людських ембріонів у контексті наукових досліджень. Вона обмежувалася регулюванням патентноздатності біотехнологічних винаходів. Суд далі висловив думку, що винаходи, які передбачають використання людських ембріонів, все одно виключаються з патентноздатності, навіть якщо вони призначалися для наукових досліджень (це призначення не можна було відрізнити, коли це стосувалося патентів, від інших промислових та комерційних цілей). Водночас Суд вказав, що це виключення не стосувалося винаходів для терапевтичних або діагностичних цілей, які застосовувалися до людських ембріонів та були корисними для них.

D. Фінансування Європейського Союзу наукового та технологічного розвитку

62. Починаючи з 1984 року Європейський Союз надавав фінансування для наукових досліджень за допомогою рамкових програм, які охоплювали кількарічні періоди.

63. Відповідні частини Рішення № 1982/2006/EC стосовно Сьомої рамкової програми Європейської Спільноти для досліджень, технологічного розвитку та демонстраційної діяльності (2007-2013) передбачають таке:

Стаття 6 – Етичні принципи

“1. Уся дослідницька діяльність, що здійснюється відповідно до Сьомої рамкової програми, повинна здійснюватися у відповідності з основоположними етичними принципами.

2. Відповідно до цієї Рамкової програми не повинні фінансуватися такі сфери досліджень:

– дослідницька діяльність, спрямована на клонування людини для репродуктивних цілей;

– дослідницька діяльність, спрямована на зміну генетичного набору людини, що може призвести до спадковості таких змін;

– дослідницька діяльність, спрямована на створення людських ембріонів виключно для цілей досліджень або з метою отримання стовбурових клітин, у тому числі шляхом перенесення ядра соматичної клітини.

3. Дослідження на людських стовбурових клітинах, як дорослих, так і ембріональних, можуть фінансуватися, залежно від змісту наукової пропозиції та юридичної системи держави-члена (держав-членів), які в цьому задіяні. ...”

64. Відповідні частини Регламенту № 1291/2013 Європейського Парламенту і Ради від 11 грудня 2013 року щодо заснування Рамкової програми досліджень та інновацій “Горизонт 2020” (2014-2012) передбачать таке:

Стаття 19 – Етичні принципи

“1. Уся дослідницька та інноваційна діяльність, що здійснюється в рамках Програми “Горизонт 2020”, повинна відповідати етичним принципам та відповідному національному, ЄС та міжнародному законодавству, у тому числі Хартії основоположних прав Європейського Союзу та Європейській конвенції про права людини і її додатковим протоколам ...

...

3. Не повинні фінансуватися такі сфери досліджень:

(a) дослідницька діяльність, спрямована на клонування людини для репродуктивних цілей;

(b) дослідницька діяльність, спрямована на зміну генетичного набору людини, що може призвести до спадковості таких змін;

(c) дослідницька діяльність, спрямована на створення людських ембріонів виключно для цілей досліджень або з метою отримання стовбурових клітин, у тому числі шляхом перенесення ядра соматичної клітини.

4. Дослідження на людських стовбурових клітинах, як дорослих, так і ембріональних, можуть фінансуватися, залежно від змісту наукової пропозиції та юридичної системи держави-члена (держав-членів), які в цьому задіяні. Не повинно надаватися фінансування дослідженням, які заборонені в усіх державах-членах. Не може фінансуватися діяльність в державі-члені, якщо вона там заборонена.

...”

E. Повідомлення Європейської Комісії щодо Ініціативи європейських громадян “Один із нас” № COM(2014) 355 final (Брюссель, 28 травня 2014 року)

65. Десятого квітня 2014 року ініціатива громадян “Один із нас” запропонувала законодавчі зміни з метою виключення з європейського фінансування наукових проектів, які передбачають знищення людських ембріонів.

66. У своєму повідомленні від 28 травня 2014 року Європейська Комісія зазначила, що вона не могла підтримати це прохання, оскільки її пропозиція фінансувати відповідні проекти враховувала етичні міркування, потенційні переваги для здоров’я та підтримку на рівні Європейського Союзу досліджень стовбурових клітин.

V. ВІДПОВІДНІ МАТЕРІАЛИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

A. Звіт Міжнародного комітету з біоетики (МКБ) ЮНЕСКО щодо етичних аспектів досліджень з людськими ембріональними стовбуровими клітинами (6 квітня 2001 року)

67. Відповідні частини висновків звіту передбачають таке:

“A. МКБ визнає, що дослідження з людськими ембріональними стовбуровими клітинами є темою, щодо якої бажано провести дискусію на національному рівні з тим, щоб визначити, яку позицію схвалити з цього питання, у тому числі щодо утримання від проведення таких досліджень. Комітет закликає провести таку дискусію на належному регуляторному рівні всередині країн, дозволивши висловлення спектра думок, та, коли це можливо, досягнути консенсусу щодо меж дозволеного в цій важливій новій галузі терапевтичних досліджень.

Повинен існувати постійний процес навчання та інформування в цій сфері. Держави повинні вжити належних заходів для ініціювання постійного діалогу всередині суспільства з етичних питань, які такі дослідження піднімають, із залученням усіх сторін.

B. Яка б форма досліджень на ембріонах не була дозволена, слід зробити кроки для забезпечення того, щоб такі дослідження здійснювалися в рамках підтримуваної державою регуляторної системи, що надає належну вагу етичним міркуванням, та для визначення відповідних правил. Коли розглядається питання дозволу на передачу надлишкових предімплантаційних ембріонів, отриманих від запліднення in vitro, для цілей терапевтичних досліджень з ембріональними стовбуровими клітинами, особливу увагу слід звертати на гідність та права обох батьків-донорів ембріонів. Таким чином, важливо, щоб передача здійснювалася лише після надання донорам повної інформації щодо наслідків дослідження та після отримання їх попередньої, вільної та поінформованої згоди. Цілі, у яких проводиться таке дослідження, та спосіб його проведення повинні оцінюватися відповідними комітетами з етики, які повинні бути незалежними від залучених дослідників. Така оцінка повинна включати ретроспективну етичну оцінку такого дослідження. ...”

B. Рішення Міжамериканського суду з прав людини у справі “Murillo and Others v. Costa Rica” (28 листопада 2012 року)

68. У цій справі Міжамериканський суд виніс рішення стосовно заборони на проведення запліднення in vitro в Коста-Риці. Він постановив, серед іншого, що ембріон не може вважатися “особою” у розумінні статті 4.1 Американської конвенції про права людини (що захищає право на життя), а “запліднення” має місце лише з моменту імплантації ембріона в матку.

VI. ПОРІВНЯЛЬНІ ЮРИДИЧНІ МАТЕРІАЛИ

69. Відповідно до наявної в Суду інформації про законодавство сорока держав-членів[1] стосовно використання людських ембріонів для наукових досліджень, три країни (Бельгія, Сполучене Королівство та Швеція) дозволяють наукові дослідження на людських ембріонах та створення ембріонів для цієї мети.

70. Створення ембріонів для наукових досліджень заборонено в чотирнадцяти країнах[2]. Проте дослідження з використанням надлишкових ембріонів загалом дозволені в цих країнах за певних умов.

71. Як і Італія, три держави-члени (Австрія, Німеччина та Словаччина) забороняють наукові дослідження на ембріонах в принципі, і дозволяють їх у дуже обмежених випадках, таких як з метою захисту здоров’я ембріона або якщо дослідження проводиться з лініями клітин, які були імпортовані із-за кордону.

72. У Словаччині будь-які дослідження на ембріонах суворо заборонені, крім досліджень для медичних цілей на користь здоров’я осіб, які беруть безпосередню участь у відповідному дослідженні.

73. У Німеччині імпорт та використання для дослідницьких цілей ембріональних клітин, у принципі, заборонені законом та дозволені лише як виняток та під жорсткими умовами.

74. В Австрії закон передбачає, що “життєздатні клітини” не можуть використовуватися для цілей інших ніж запліднення in vitro. Проте поняття “життєздатних клітин” у законі не визначено. Відповідно до практики та юридичних коментарів, передбачена законом заборона стосується лише “тотипотентних” ембріональних клітин[3].

75. У чотирьох країнах (Андорра, Латвія, Мальта та Хорватія) закон прямо забороняє будь-які дослідження на ембріональних стовбурових клітинах.

76. У шістнадцяти країнах це питання не регулюється. Це Вірменія, Азербайджан, Боснія та Герцеговина, Грузія, Ірландія, Ліхтенштейн, Литва, Люксембург, Республіка Молдова, Монако, Польща, Румунія, Росія, Сан-Марино, Туреччина та Україна. Деякі з цих держав обрали досить обмежувальний підхід на практиці (наприклад, Туреччина та Україна), тоді як інші мають протилежну практику (наприклад, Росія).

ПРАВО

77. Суд відзначає на початку, що Уряд заявив низку заперечень щодо прийнятності цієї заяви. Уряд стверджував, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту, доступні їй за національним правом; що вона не подала свою заяву упродовж шестимісячного терміну, передбаченого пунктом 1 статті 35 Конвенції; і що вона не мала статусу потерпілої. Суд розгляне нижче ці заперечення перед тим, як проаналізувати інші аспекти заяви.

I. НЕВИЧЕРПАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ЗАСОБІВ ЮРИДИЧНОГО ЗАХИСТУ

A. Доводи Уряду

78. Уряд стверджував, що заявниця могла оскаржити заборону на передачу своїх ембріонів для наукових досліджень до звичайного цивільного суду на тій підставі, що заборона суперечила Конституції Італії та Європейській конвенції про права людини. На підтримку цього твердження Уряд послався на низку рішень на національному рівні, у яких національні суди тлумачили Закон № 40/2004 у світлі Конституції та Європейської конвенції про права людини, зокрема стосовно доступу до предімплантаційної діагностики (ухвали суду Кальярі від 22 вересня 2007 р. та 9 листопада 2012 р., а також ухвали судів Флоренції, Болоньї та Салерно від 17 грудня 2007 р., 29 червня 2009 р. та 9 січня 2010 р. відповідно, див. параграфи 40-49 вище).

79. Відповідно до позиції Уряду, відповідний суд повинен би був тоді розтлумачити Закон, що забороняє передачу ембріонів, у світлі Конвенції, як це вимагалось рішеннями Конституційного Суду №№348 та 349 від 24 жовтня 2007 р.

80. Якби суд вважав, що існував нездоланний конфлікт між його тлумаченням Закону та правами, на які посилався позивач, він мав би направити запитання стосовно конституційності до Конституційного Суду. Останній тоді розглянув би по суті питання сумісності з правами людини та був би здатний скасувати положення національного законодавства, і таке рішення мало б зворотну силу та поширювалося б на невизначене коло осіб.

81. До того ж, кілька справ щодо конституційності Закону №40/2004 вже направлялися до Конституційного Суду. З цього приводу було винесено низку рішень, зокрема ухвали Конституційного Суду №№ 369, 97 та 150 (ухвалені 24 жовтня 2006 р., 8 березня 2010 р. та 22 травня 2012 р. відповідно), рішення № 151 від 1 квітня 2009 р., а також ухвали судів Флоренції та Риму, ухвалені 7 грудня 2012 р. та 15 січня 2014 р. відповідно (див. параграфи 27-33 вище).

82. На думку Уряду, заявниця також порушила принцип субсидіарності, викладений в Протоколі № 15 від 24 червня 2013 р., оскільки вона не скористалася національними засобами юридичного захисту перед поданням своїх скарг до Суду.

83. Нарешті, питання конституційності стосовно ідентичної до цієї справи було поставлено судом Флоренції перед Конституційним Судом (див. параграфи 52-53 вище). Якщо рішення Конституційного Суду буде не на користь позивача, останній зможе подати заяву до [Європейського] Суду.

B. Доводи заявниці

84. Заявниця стверджувала, що будь-який позов до звичайного суду був приречений на безуспішне завершення, оскільки національне законодавство встановлювало повну заборону на передачу ембріонів для наукових досліджень.

85. Вона також вважала, що засіб конституційного оскарження не міг вважатися засобом юридичного захисту, що повинен був бути використаний у цілях пункту 1 статті 35 Конвенції, оскільки італійська юридична система не передбачала можливості прямого звернення до Конституційного Суду.

86. Нарешті, вона вказала на те, що 19 березня 2014 року Голова Конституційного Суду відклав розгляд судом питання, яке було поставлено судом Флоренції, на яке посилався Уряд, до винесення рішення Великої палати в цій справі.

C. Оцінка Суду

87. Суд, насамперед, наголошує, що згідно з пунктом 1 статті 35 він може розглядати справу лише після вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту. Заявники повинні спочатку надати національним судам можливість, яка загалом призначена Договірним Сторонам, запобігти чи виправити порушення, які, на їх думку, мали місце проти них. Це правило ґрунтується на припущенні, що в національній системі існує ефективний засіб юридичного захисту по відношенню до стверджуваного порушення. Єдині засоби юридичного захисту, які належить вичерпати відповідно до пункту 1 статті 35, є ті, що стосуються стверджуваного порушення, є доступними та достатніми. Існування таких засобів повинно бути достатньо визначеним не лише в теорії, але й на практиці, інакше вони не матимуть потрібних якостей доступності та ефективності: тягар доведення того, що ці якості наявні, покладається на державу-відповідача (див., серед багатьох інших рішень, рішення у справах: McFarlane v. Ireland [GC], заява № 31333/06, параграф 107, 10 вересня 2010 р.; Mifsud v. France (рішення щодо прийнятності) [GC], заява №57220/00, параграф 15, ECHR 2002‑VIII; Leandro Da Silva v. Luxembourg, заява № 30273/07, параграфи 40 та 42, 11 лютого 2010 р.; та Vučković and Others v. Serbia [GC], заява № 17153/11, параграфи 69-77, 25 березня 2014 р.).

88. У справі, що розглядається, посилаючись на систему конституційного контролю, що була визначена в рішеннях Конституційного Суду №№ 348 та 349 від 24 жовтня 2007 року, Уряд стверджував, що наявні для заявниці в національному праві засоби юридичного захисту не були вичерпані. Уряд посилався на приклади рішень по суті та ухвали Конституційного Суду стосовно Закону №40/2004.

89. Суд, по-перше, відзначає, що в зазначених вище рішеннях №№348 та 349 Конституційний Суд визначив місце, яке посідає Конвенція про права людини в юридичній системі Італії, а саме що воно знаходиться на рівні між звичайним правом та Конституцією. Він також постановив, що судді звичайних судів повинні тлумачити національне законодавство у спосіб, сумісний з Конвенцією про права людини та практикою Суду. Він зазначив, що якщо таке тлумачення було неможливим або якщо звичайний суд мав сумніви щодо відповідності національного законодавства Конвенції, то він повинен був поставити питання про конституційність положення перед Конституційним Судом.

90. Суд також наголошує, що за відсутності спеціально запровадженого засобу юридичного захисту розвиток та наявність стверджуваного засобу захисту, а також його обсяг та застосування, повинні бути обґрунтовані Урядом з посиланням на практику національних судів (див., mutatis mutandis, рішення у справах Melnītis v. Latvia, заява № 30779/05, параграф 50, 28 лютого 2012 р.; McFarlane, цитовано вище, параграфи 115-27; Costa and Pavan v. Italy, заява №54270/10, параграф 37, 28 серпня 2012 р.; та Vallianatos and Others v. Greece [GC], заяви №№ 29381/09 та 32684/09, параграфи 52-58, ECHR 2013 (витяги)).

91. У справі, що розглядається, Суд відзначає, що Уряд послався на низку справ стосовно Закону № 40/2004, але не надав прикладів рішень на національному рівні, у яких розглядалося б питання передачі надлишкових ембріонів для проведення досліджень. Більше того, Суд не може критикувати заявницю за відсутність прохання дозволити їй дії, заборонені законом.

92. Стосовно твердження Уряду про те, що після ухвалення рішень №№ 348 та 348 звичайні суди зобов’язані тлумачити Закон, яким передбачено заборону, у світлі Конвенції та практики Страсбурзького Суду, хоча раніше вони не були зобов’язані це робити, низка міркувань змушують Суд зробити висновок, що це твердження насправді не дотримується в усталеній судовій практиці, зокрема, у сфері допоміжної репродукції.

93. Суд зазначає, насамперед, що у справі, яка схожа на цю і стосувалася заборони передачі надлишкових ембріонів для наукових досліджень, суд Флоренції вирішив 7 грудня 2012 року поставити перед Конституційним Судом запитання стосовно конституційності статті 13 Закону № 40/2004 з урахуванням статей 9 та 32 Конституції, які гарантують свободу наукових досліджень та право на здоров’я відповідно (див. параграф 22 вище). Суд відзначає, проте, що нижчий суд не поставив запитання щодо відповідності заборони, про яку йдеться у цій справі, гарантованим Конвенцією правам.

94. По-друге, Суд зазначає, що, крім деяких винятків, рішення нижчих судів та Конституційного Суду стосовно Закону № 40/2004, які згадувалися Урядом (див. параграфи 78 та 81 вище), не містять посилань на Конвенцією про права людини. Це стосується ухвал №№396/2006 та 97/2010 Конституційного Суду та його рішення №151/2009, ухвал судів Кальярі, Флоренції, Болоньї та Салерно від 22 вересня 2007 року, 17 грудня 2007 року, 29 червня 2009 року та 9 січня 2010 року відповідно, а також рішення суду Флоренції від 7 грудня 2012 року.

95. Дійсно, в ухвалі № 150 від 22 травня 2012 року, у якій він повернув на новий розгляд до нижчого суду справу стосовно заборони гетерологічного запліднення, Конституційний Суд послався, серед іншого, на статті 8 та 14 Конвенції. Але Суд не може не відзначити, що у своєму рішенні № 162 від 10 червня 2014 року у тій же справі Конституційний Суд розглянув відповідну заборону лише у світлі статей Конституції, про які йшлося у справі (а саме статей 2, 31 та 32). Щодо статей 8 та 14 Конвенції, на які зробив посилання лише один з трьох нижчих судів (див. параграф 35 вище), він лише відзначив, що підняті за цими статтями питання були охоплені висновками, які він зробив стосовно конституційності (див. параграф 39 вище).

96. Відповідно, ухвали суду Кальярі (від 9 листопада 2012 року) та суду Рима (від 15 січня 2014 року) були єдиними винятками, коли Конвенція та практика її застосування були взяті до уваги. З огляду на висновки Суду у справі Costa and Pavan (цитовано вище), суд Кальярі дозволив доступ позивачів до предімплантаційної діагностики, а суд Рима поставив запитання щодо конституційності з цього питання перед Конституційним Судом. Залишається фактом те, що це лише дві окремі справи з одинадцяти, на які посилався Уряд і які стосуються іншої теми ніж та, що розглядається у цій справі, і стосовно якої Суд вже виніс своє рішення.

97. Крім того, оскільки сумісність статті 13 Закону № 40/2004 з правами, гарантованими Конвенцією, є новим питанням, Суд не переконаний, що наявна в заявниці можливість подати свої скарги до звичайного суду становить ефективний засіб юридичного захисту.

98. Рішення №№ 348 та 349 самі роз’яснюють різницю між відповідними ролями Страсбурзького Суду та Конституційного Суду, встановлюючи, що перший має завдання тлумачити Конвенції, тоді як другий повинен визначити, чи існує суперечність між конкретним положенням національного законодавства та гарантованими Конвенцією правами, зокрема, у світлі тлумачення, наданого Європейським судом з прав людини (див. параграф 26 вище).

99. Більше того, рішення, прийняте 19 березня 2014 року Головою Конституційного Суду, про відкладення розгляду цим судом питання, яке поставив суд Флоренції 7 грудня 2012 року, до винесення рішення Судом в цій справі (див. параграф 53 вище), узгоджується з цим підходом.

100. У цьому контексті Суд відзначає, що нещодавно у своєму рішенні (№ 49 від 26 березня 2015 року), у якому він аналізував, серед іншого, місце Європейської конвенції про права людини та практики Суду в національній юридичній системі, Конституційний Суд визначив, що звичайні суди були зобов’язані дотримуватися практики Суду, якщо вона “добре усталена” або виражена в “пілотному рішенні”.

101. У будь-якому разі Суд неодноразово постановляв, що в італійській юридичній системі позивачі не мають права звернутися безпосередньо до Конституційного Суду. Лише суд, який розглядає справу по суті, має можливість звернення до Конституційного Суду на прохання сторони або за власною ініціативою. Відповідно, таке звернення не може бути засобом юридичного захисту, який належить вичерпати відповідно до Конвенції (див., серед інших, рішення справах: Brozicek v. Italy, заява № 10964/84, 19 грудня 1989 р., параграф 34, Series A no. 167; Immobiliare Saffi v. Italy [GC], заява №22774/93, параграф 42, ECHR 1999‑V; C.G.I.L. and Cofferati v. Italy, заява № 46967/07, параграф 48, 24 лютого 2009 р.; Scoppola v. Italy (no. 2) [GC], заява № 10249/03, параграф 75, 17 вересня 2009 р.; та M.C. and Others v. Italy, заява № 5376/11, параграф 47, 3 вересня 2013 р.). Водночас Комісія та Суд постановляли стосовно інших держав-членів, що пряме звернення до Конституційного Суду є національним засобом юридичного захисту, який повинен бути використаний (див., наприклад, рішення у справах W. v. Germany, заява № 10785/84, 18 липня 1986 р., Decisions and Reports (DR) 48, p. 104; Union Alimentaria Sanders SA v. Spain, заява № 11681/85, 11 грудня 1987 р. DR 54, сторінки 101 та 104; S.B. and Others v. Belgium (рішення щодо прийнятності), заява № 63403/00, 6 квітня 2004 р.; та Grišankova and Grišankovs v. Latvia (рішення щодо прийнятності), заява № 36117/02, ECHR 2003‑II (витяги)).

102. З огляду на зазначене, Суд не може розглядати систему, що вимагає тлумачення положень національного законодавства у світлі Конвенції та була визначена рішеннями №№ 348 та 349, як поворотну точку, що здатна змінити цей висновок (див., від зворотного, нещодавні рішення Суду, у яких було визнано ефективність звернень до Конституційного Суду Туреччини після створення системи безпосереднього звернення до цього суду: Hasan Uzun v. Turkey (рішення щодо прийнятності), заява № 10755/13, параграфи 25-27, 30 квітня 2013 р., та Ali Koçintar v. Turkey (рішення щодо прийнятності), заява № 77429/12, 1 липня 2014 р.).

103. Принципи, визначені у рішеннях №№ 348 та 349 від 24 жовтня 2007 року, слід вітати, особливо щодо місця, яке відводиться Конвенції в італійській юридичній системі, та заохочення національних судів до тлумачення національних стандартів і Конституції у світлі Європейської конвенції про права людини та практики Суду. Суд також відзначає, що у сферах, інших ніж допоміжна репродукція, існує багато рішень, у яких Конституційний Суд визнавав положення національного законодавства неконституційним на підставі, серед іншого, його несумісності з правами, гарантованими за Конвенцією та практикою Суду (див., наприклад, рішення № 39 від 5 березня 2008 року щодо неправоздатності у результаті банкрутства, рішення № 93 від 17 березня 2010 року щодо публічного характеру слухання під час провадження стосовно виконання запобіжних заходів та рішення №210 від 3 липня 2013 року щодо зворотної дії кримінального закону в часі).

104. Проте спочатку слід зазначити, що італійська система надає лише можливість непрямого звернення осіб до Конституційного Суду. До того ж Уряд не довів, підтвердивши це усталеною судовою та іншою практикою, що в питанні передачі ембріонів для досліджень позов заявника до звичайних судів разом із обов’язком цих судів поставити питання про конституційність перед Конституційним Судом у світлі Конвенції становить ефективний засіб юридичного захисту в цій справі, який заявниця повинна була використати.

105. З огляду на вищенаведене та той факт, що Конституційний Суд вирішив зупинити свій розгляд схожої справи до винесення рішення Судом у цій справі, заперечення Уряду-відповідача слід відхилити.

II. ДОТРИМАННЯ ШЕСТИМІСЯЧНОГО ТЕРМІНУ

A. Доводи Уряду

106. Під час слухання Уряд заперечив, що заява була подана із запізненням, стверджуючи, що Закон, який забороняв передачу ембріонів для наукових досліджень, набрав чинності 10 березня 2004 року, і що заявниця не зверталася з проханням про видачу її ембріонів для цілей такої передачі до 14 грудня 2011 року, коли вона надіслала лист, датований цим днем, до центру репродуктивної медицини, де ембріони були кріозаконсервовані.

B. Подання заявниці

107. Заявниця відповіла на це заперечення під час слухання, зазначивши, що вона дійсно звернулася письмово до центру репродуктивної медицини про видачу її ембріонів 14 грудня 2011 року, але раніше подавала ідентичні звернення усно.

108. У будь-якому разі заявниця стверджувала, що будь-яке звернення до центру репродуктивної медицини було б неуспішним, оскільки застосовний закон категорично забороняв передачу ембріонів для наукових досліджень.

C. Оцінка Суду

109. Суд раніше вже визнавав, що коли втручання в право, на яке посилається заявник, походить безпосередньо із законодавства, збереження в силі оскаржуваного законодавства саме по собі може становити триваюче втручання у відповідне право (див., наприклад, рішення у справах Dudgeon v. the United Kingdom, 22 жовтня 1981 р., параграф 41, Series A no. 45, та Norris v. Ireland, 26 жовтня 1988 р., параграф 38, Series A no. 142, у яких заявники, які були гомосексуалістами, скаржилися, що закони, які визначали гомосексуальну практику як кримінальні правопорушення, порушували їхнє право на повагу до їхнього приватного життя).

110. Суд нещодавно спирався на цю позицію у справі Vallianatos and Others v. Greece ([GC], заяви №№ 29381/09 та 32684/09, параграф 54, ECHR 2013 (витяги)), у якій заявники скаржилися на триваюче порушення статей 14 та 8 Конвенції через те, що вони, як одностатеві пари, не мали можливості укласти “цивільний союз”, хоча різностатеві пари мали юридичну можливість зробити це. Далі, у справі S.A.S. v. France ([GC], заява № 43835/11, параграф 110, ECHR 2014 (витяги)), яка стосувалася встановленої законом заборони на носіння одягу, призначеного приховувати обличчя в публічних місцях, Суд відзначив, що ситуація заявника була схожою на заявників у справах Dudgeon та Norris, у яких він визнав триваюче втручання у здійснення прав, захищених статтею 8 Конвенції.

111. Суд визнає, що в цитованих вище справах вплив оскаржуваних законодавчих заходів на щоденне життя заявників був більш значним та безпосереднім, ніж у цій справі. Тим не менше, встановлена законом заборона на передачу ембріонів для наукових досліджень, про яку йдеться тут, безсумнівно мала вплив на приватне життя заявниці. Цей вплив, що ґрунтується на біологічному зв’язку між заявницею та її ембріонами і планом створити сім’ю, що був в основі створення ембріонів, є прямим наслідком набрання чинності Закону № 40/2004 і становить триваючу ситуацію, оскільки він не припиняв негативно впливати на заявницю з того часу (див. остаточний звіт Комісії з дослідження питання ембріонів від 8 січня 2010 року, який вказує на потенційно безстрокове кріозберігання заморожених ембріонів, параграф 21 вище).

112. У справі такого типу, відповідно до практики Суду, шестимісячний строк не починає свій перебіг до моменту, коли оскаржувана ситуація припиняється (див., серед інших, рішення у справі Çınar v. Turkey, заява № 17864/91, рішення Комісії від 5 вересня 1994 року). Тому Суд не приймає аргумент Уряду про те, що цей строк починає свій перебіг з дати набрання чинності Закону.

113. Більше того, твердження Уряду рівносильно тому, щоб вважати, що заявниця мала намір передати свої ембріони з дати набрання чинності відповідного Закону, з приводу чого Суд не може спекулювати.

114. Таким чином, заперечення на підставі затримки з поданням заяви, яке було зроблено Урядом відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції, не може бути підтримано.

III. СТАТУС ПОТЕРПІЛОЇ В ЗАЯВНИЦІ

A. Подання Уряду

115. Уряд також заперечував на тій підставі, що заявниця не мала статусу потерпілої, стверджуючи, що у період з 12 листопада 2003 року (дати смерті її партнера) до 10 березня 2004 року, коли набрав чинність Закон № 40/2004, заявниця мала можливість передати свої ембріони для дослідження, оскільки на той момент не існувало правил, що регулювали б це питання, і тому подібна передача не була забороненою.

B. Подання заявниці

116. Заявниця зазначила під час слухання, що між датою смерті її партнера та датою набрання чинності Законом минув дуже короткий період часу – приблизно чотири місяця, і що вона не була здатна чітко визначитися в цей час, що саме вона хотіла робити з ембріонами, отриманими в результаті процедури запліднення in vitro, яку вона пройшла.

C. Оцінка Суду

117. Суд повторює, що коли втручання в приватне життя заявника походить безпосередньо із законодавства, збереження в силі оскаржуваних положень становить триваюче втручання у здійснення відповідного права. За особистих обставин заявниці, саме існування такого законодавства безперервно та безпосередньо негативним чином впливало на її приватне життя (див. цитовані вище рішення у справах Dudgeon, параграф 41, та Norris, параграф 34).

118. У цій справі заявниця не мала можливості передати свої ембріони для досліджень з часу набрання чинності Закону № 40/2004 (див. також параграф 113 вище). Оскільки з того часу ситуація залишалася без змін, той факт, що заявниця мала бажання передати свої ембріони для досліджень на момент подання своєї заяви, є достатнім для висновку Суду про те, що вона має статус потерпілої. Крім того, стосовно аргументу Уряду про те, що заявниця могла передати свої ембріони для наукових досліджень у період з моменту смерті її партнера до набрання чинності Закону, Суд бере до уваги подану заявницею інформацію про те, що вона під час цього короткого періоду, який згадано вище, не могла однозначно визначитися щодо долі ембріонів.

119. Тому заперечення Уряду-відповідача щодо відсутності статусу потерпілої в заявниці повинно бути відхилено.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

120. Посилаючись на статтю 8 Конвенції, заявниця стверджувала, що заборона згідно із статтею 13 Закону № 40/2004 щодо передачі ембріонів для наукових досліджень призвела до порушення її права на повагу до її приватного життя. Відповідні частини статті 8 передбачають:

“1. Кожен має право на повагу до свого приватного ... життя ...

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”

A. Подання сторін

1. Подання Уряду

121. Уряд стверджував від початку, що питання того, чи можуть бути людські ембріони передані для наукових досліджень, не відноситься до сфери “права на повагу до приватного життя”.

122. Під час слухання Уряд заявив, що стаття 8 Конвенції могла застосовуватися в цій справі лише “опосередковано”, а саме лише якби заявниця хотіла створити сім’ю шляхом імплантації її ембріонів і не могла цього зробити через застосування Закону № 40/2004.

123. У будь-якому разі Уряд вважав, що стверджуване втручання у приватне життя заявниці відповідало закону та переслідувало правомірну мету захисту потенціалу ембріона дати життя.

124. Стосовно домірності оскаржуваного заходу, Уряд обмежився у своїх письмових коментарях посиланням на доводи, наведені ним за статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Проте під час слухання Уряд стверджував, що італійське законодавство не було суперечливим, вважаючи, що заявниця хибно заявляла, що кріозаконсервовані ембріони не могли розвинутися в людське життя. У цьому зв’язку Уряд вважав, що, якщо воно належно здійснювалося, кріоконсервування не обмежувалося в часі і що наразі були відсутні наукові методи, які дозволяли б визначити життєздатність кріозаконсервованих ембріонів без їх розмороження.

125. Уряд також стверджував, що італійське законодавство, яке дозволяло аборти, не суперечило забороні на передачу ембріонів для досліджень, оскільки у випадку аборту захист життя плода очевидно слід було збалансувати із ситуацією та інтересами матері.

126. Під час слухання Уряд також зазначив, що ембріони однозначно захищалися в європейському праві. Відповідно до Уряду, Конвенція Ради Європи про права людини та біомедицину (Ов’єдська Конвенція) від 4 квітня 1997 року точно не вимагала від держав дозволити деструктивні наукові дослідження на ембріонах, оскільки, на думку Уряду, вибір щодо проведення таких досліджень відносився до широких меж розсуду держав у цій сфері.

127. Далі Уряд зазначив, що підготовчі матеріали до Закону №40/2004 свідчили, що він був кінцевим результатом значної роботи, що врахувала широкий спектр наукових та етичних думок і питань з цієї теми. Більше того, щодо зазначеного Закону було ініційовано кілька референдумів стосовно, зокрема, збереження статті 13, які були визнані недійсними, оскільки не було подано мінімально необхідної кількості голосів.

128. Крім того, визнаючи, що в наукових дослідженнях в Італії використовувалися лінії клітин, отримані із-за кордону та внаслідок знищення первинних ембріонів, Уряд указав на те, що створення таких ліній клітин не здійснювалося на прохання італійських лабораторій, і відзначив, що у світі загалом існувало приблизно триста ліній ембріональних клітин, які були доступні для всієї наукової спільноти. У цьому зв’язку Уряд зазначив, що умисне знищення людських ембріонів не можна було порівнювати з використанням ліній клітин з людських ембріонів, які вже були знищені.

129. Стосовно фінансування Європейським Союзом наукових досліджень, Уряд зазначив, що Сьома рамкова програма досліджень та технологічного розвитку і Рамкова програма досліджень та інновацій “Горизонт 2020” (див. параграф 64 вище) не передбачали фінансування проектів, що включали знищення ембріонів, незалежно від того, чи були вони створені в Європі або імпортовані з третіх країн.

130. Уряд наприкінці відзначив, що у своєму висновку від 18 листопада 2005 року стосовно “запозичення для народження” (див. параграфи 19-20 вище) Національний комітет з біоетики вже розглядав питання долі надлишкових ембріонів з метою знаходження вирішення проблеми, яке б поважало їхнє життя.

131. На його думку, таке вирішення могло тепер стати реальністю з огляду на рішення № 162 від 10 червня 2014 року, у якому Конституційний Суд визнав заборону гетерологічного запліднення неконституційною, таким чином дозволивши використання надлишкових ембріонів від запліднення in vitro для дій, які не передбачають знищення ембріонів, відповідно до мети, яку переслідує італійське законодавство у цій сфері.

2. Доводи заявниці

132. Заявниця наголосила на самому початку, що відповідно до практики Суду “приватне життя” було широким поняттям (вона послалася на рішення у справах Pretty v. the United Kingdom, заява №2346/02, параграф 61, ECHR 2002‑III, та Evans v. the United Kingdom [GC], заява № 6339/05, параграф 71, ECHR 2007‑I).

133. Вона далі зазначила, що вона втратила свого партнера за трагічних обставин і що тому вона не мала можливості створити сім’ю, як вона цього хотіла. Під час слухання вона пояснила, що з часу смерті її партнера до введення в дію закону минуло лише чотири місяці. Тому вона не мала достатньо часу, щоб обдумати свої плани стосовно створення сім’ї, але в будь-якому разі імплантація ембріонів після смерті була незаконною.

134. Таким чином, вона вважала, що держава вимагала від неї стати свідком знищення її ембріонів замість того, щоб дозволити їй передати їх для досліджень, що переслідувало б благородну мету та було б джерелом утіхи для неї після сумних подій, що сталися в її житті. За таких обставин вона стверджувала, що у справі йшлося про її право на приватне життя.

135. Вона також вважала, що заборона на передачу ембріонів була повністю нелогічною, оскільки єдиною альтернативою, яку пропонувала система, була смерть ембріонів. Під час слухання вона вказала на суперечності, наявні в італійській юридичній системі, стверджуючи, що право ембріонів на життя, на яке спирався Уряд, не узгоджувалося з можливістю жінок робити аборт до третього місяця вагітності та із використанням італійськими лабораторіями ліній ембріональних клітин, отриманих внаслідок знищення ембріонів за кордоном.

136. Крім того, вона вважала, що можливість передавати ембріони, які не призначалися для імплантації, також відповідала суспільному інтересу, оскільки дослідження на індукованих плюрипотентних стовбурових клітинах ще не замінили собою дослідження на стовбурових клітинах і що саме тому останні залишалися одним з найперспективніших методів досліджень, особливо стосовно лікування певних невиліковних хвороб.

137. Вона також стверджувала, що держава не мала широких меж розсуду у цій справі, особливо з огляду на існування європейського консенсусу щодо можливості передачі для наукових досліджень ембріонів, які не призначалися для імплантації.

138. Під час слухання вона послалася на рішення від 18 жовтня 2011 року Суду Європейського Союзу у справі Oliver Brüstle v Greenpeace eV (див. параграфи 59-61 вище). Відзначивши, що це рішення обмежувалося забороною патентноздатності винаходів, що передбачали знищення людських ембріонів, на її думку, з рішення випливало, що самі такі винаходи (і дослідження, що їм передували) не були заборонені на європейському рівні.

139. Нарешті, вона стверджувала, що Повідомлення Європейської Комісії стосовно ініціативи європейських громадян “Один із нас” від 28 травня 2014 року (див. параграфи 65-66 вище) підтверджувало, що фінансування досліджень на ембріональних людських стовбурових клітинах було дозволеним.

3. Подання третіх сторін

(a) Європейський центр за право та справедливість (“ЄЦПС”)

140. ЄЦПС стверджував, що в цій справі інтереси науки, яким заявниця надавала вагу, не мали пріоритету перед повагою до ембріона відповідно до принципу “примату людини”, закріпленого в статті 2 Ов’єдської Конвенції.

141. Він також зазначив, що в усіх справах, що розглядалися в Суді та в яких піднімалися питання стосовно допоміжної репродукції, втручання у приватне та сімейне життя заявників походило із закону, який не дозволяв парі чи матері мати дитину. Тут же ситуація була іншою, тому що заявниця вирішила не імплантувати ембріони, хоча на момент, коли вона проходила лікування естракорпорального запліднення, не існувало закону, що забороняв запліднення після смерті.

142. Також, посилаючись на цитовані вище рішення у справах S.H. and Others v. Austria та Evans, ЄЦПС зазначив, що державам-членам надавалися широкі межі розсуду в цій сфері.

(b) Асоціації “Movimento per la vita”, “Scienza e vita” та “Forum delle associazioni familiari”, які представляв пан Карло Касіні (Carlo Casini)

143. Ці асоціації стверджували, що експерименти, що передбачали знищення, на людських ембріонах, які були “суб’єктами”, були заборонені законом, і що Ов’єдська Конвенція не покладала жодного обов’язку дозволити такі експерименти.

144. Вони також відзначили, що держави-члени мали широкі межі розсуду в цій сфері.

(c) Асоціації “Luca Coscioni”, “Amica Cicogna Onlus”, “L’altra cicogna Onlus” та “Cerco bimbo” і 46 членів парламенту Італії, яких представляла пані Філомена Ґалло (Filomena Gallo)

145. Ці треті особи стверджували, що поняття “приватне життя” розвивалося, що його не можна було вичерпно визначити і що заявниця захищала, зокрема, право на повагу до свого рішення передати для досліджень власний біологічний матеріал, а саме ембріони, які більше не призначалися для запліднення і в будь-якому разі мали бути знищені.

146. Вони додали, що втручання, про яке йшлося, не було обґрунтовано заявленою метою, оскільки італійське право не надавало абсолютний захист життю ембріона.

(d) Асоціації “VOX – Osservatorio italiano sui Diritti”, “SIFES – Society of Fertility, Sterility and Reproductive Medicine” та “Cittadinanzattiva”, які представляли пані Марія Еліза Д’Аміко (Maria Elisa D’Amico), пані Марія Паола Костантіні (Maria Paola Costantini), пан Массімо Клара (Massimo Clara), пані К’яра Раґні (Chiara Ragni) та пані Бенедетта Лібералі (Benedetta Liberali)

147. Ці асоціації вказали на те, що стаття 13 Закону № 40/2004 обмежувала свободу осіб вирішувати долю власних ембріонів, які необхідно було кріоконсервувати на необмежений строк, що вимагало значних витрат.

148. На їхню думку, кріоконсервування не було жодним чином корисним ні для ембріонів, які повинні були померти, ні для пар, які, як правило, не були заінтересовані у використанні для імплантації ембріонів, що були кріозаконсервовані тривалий період часу, оскільки “якість” ембріонів погіршувалася з часом. Кріоконсервування було так само непотрібним для медичних центрів, де вони зберігалися.

B. Оцінка Суду

1. Застосовність до цієї справи статті 8 Конвенції та прийнятність скарги заявниці

149. У цій справі Суду належить вперше прийняти рішення з питання, чи може “право на повагу до приватного життя”, яке гарантоване статтею 8 Конвенції, включати право, заявлене в Суді заявницею, а саме використовувати ембріони, отримані внаслідок запліднення in vitro, у цілях передачі їх для наукових досліджень.

150. Уряд стверджував, що зазначене положення могло застосовуватися в цій справі лише опосередковано та виключно в його аспекті “сімейного життя”, тобто лише якщо заявниця мала намір створити сім’ю за допомогою кріоконсервування та наступної імплантації її ембріонів і не змогла цього зробити через застосування Закону № 40/2004.

151. Проте заявниця зазначила в аплікаційній формі (див. параграф 14 вище) та повторила під час слухання (див. параграф 116 вище), що після смерті свого партнера вона більше не мала наміру створити сім’ю. Більше того, вона жодного разу не заявила в Суді, що мало місце порушення її права на повагу до її сімейного життя згідно із статтею 8 Конвенції.

152. Насправді, предметом справи, що розглядається в Суді, є обмеження заявленого заявницею права вирішувати долю її ембріонів, права, яке щонайбільше стосується “приватного життя”.

153. Як і заявниця, Суд зазначає на початку, що відповідно до його практики поняття “приватного життя” у розумінні статті 8 Конвенції є широким, не може визначатися вичерпно та включає, серед іншого, право на самовизначення (див. цитоване вище рішення у справі Pretty, параграф 61). Це поняття також включає право на повагу до рішення стати або не стати батьком чи матір’ю (див. цитоване вище рішення у справі Evans, параграф 71, та рішення у справі A, B and C v. Ireland [GC], заява № 25579/05, параграф 212, ECHR 2010).

154. У справах, які розглядалися Судом і у яких піднімалося окремо питання долі ембріонів, отриманих від допоміжної репродукції, Суд брав до уваги свободу вибору сторін.

155. У справі Evans (цитовано вище), аналізуючи баланс, який необхідно знайти між конфліктуючими правами, на які сторони запліднення in vitro можуть посилатися відповідно до статті 8 Конвенції, Велика палата “не вважала, що праву заявниці на повагу до рішення стати матір’ю в генетичному розумінні повинна надаватися більша вага, ніж праву [її колишнього партнера] на повагу до його рішення не мати генетично пов’язану дитину з нею” (див. цитоване вище рішення у справі Evans, параграф 90).

156. Більше того, у справі Knecht v. Romania (заява № 10048/10, 2 жовтня 2012 року), у якій заявниця скаржилася, зокрема, на відмову національних органів дозволити передачу її ембріонів з медичного центру, де вони зберігалися, до обраної нею спеціалізованої клініки, Суд вирішив, що стаття 8 була застосовною лише з точки зору поваги до приватного життя заявниці (див. цитоване вище рішення у справі Knecht, параграф 55), хоча заявниця також стверджувала, що мало місце порушення її права на повагу до її сімейного життя (див. параграф 51 цього рішення).

157. Стосовно національного права, Суд зазначає, що, як повідомив Уряд під час слухання, рішення № 162 від 10 червня 2014 року, у якому Конституційний Суд визнав неконституційною заборону на гетерологічне запліднення (див. параграфи 34-39 вище), повинно тепер дозволяти “запозичення для народження” – практику, яка полягає в тому, що пара або жінка приймають (“усиновлюють”) надлишкові ембріони з метою їх імплантації, і яка була передбачена Національним комітетом з біоетики в 2005 році. Крім того, Суд відзначає, що в зазначеному рішенні Конституційний Суд постановив, що рішення заявників стати батьками і заснувати родину з дітьми було аспектом “їхньої свободи на самовизначення стосовно сфери їхнього приватного та сімейного життя” (див. параграф 37 вище). Це означає, що італійська юридична система також надає вагу свободі вибору сторін запліднення in vitro стосовно долі ембріонів, які не призначаються для імплантації.

158. У справі, що розглядається, Суд повинен також враховувати зв’язок, який існує між особою, яка пройшла через запліднення in vitro, і ембріонами, отриманими таким чином, і який пояснюється тим, що ембріони містять генетичний матеріал відповідної особи і тому становлять складову частину генетичного матеріалу цієї людини і її біологічної ідентичності.

159. Суд доходить висновку, що здатність заявниці приймати свідоме та обдумане рішення щодо долі її ембріонів стосується інтимного аспекту її особистого життя і таким чином стосується її права на самовизначення. Отже, стаття 8 Конвенції, з точки зору права на повагу до приватного життя, є застосовною в цій справі.

160. Суд також відзначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту “а” пункту 3 статті 35 Конвенції і не може бути визнана неприйнятною з будь-якої іншої підстави. Тому її слід визнати прийнятною.

2. Суть скарги заявниці

(a) Чи мало місце “втручання” “згідно із законом”

161. Як і сторони, Суд вважає, що заборона відповідно до статті 13 Закону № 40/2004 на передачу для наукових досліджень ембріонів, які отримані внаслідок запліднення in vitro та не призначені для імплантації, становить втручання у право заявниці на повагу до її приватного життя. Суд відзначає в цьому відношенні, що на момент, коли заявниця скористалася заплідненням in vitro, не існувало юридичних положень, які регулювали передачу неімплантованих ембріонів, що були отримані із застосування цієї технології. Відповідно, до набрання чинності Закону для заявниці не існувало жодних перешкод для передачі її ембріонів для наукових досліджень.

(b) Правомірність мети, яка переслідувалася

162. Під час слухання Уряд зазначив, що мета, яка переслідувалася оскаржуваним заходом, полягала в захисті “потенційного життя ембріона”.

163. Суд наголошує, що перелік винятків з права особи на повагу до її приватного життя, передбачений у пункті 2 статті 8, є вичерпним, а їх визначення – обмеженим. Для того, щоб бути сумісним з Конвенцією, обмеження цієї свободи повинно, зокрема, переслідувати мету, яка може бути пов’язана з однією з тих, що перелічені в зазначеному положенні (див. цитоване вище рішення у справі S.A.S. v. France, параграф 113).

164. Суд зазначає, що ані у своїх письмових коментарях, ані у відповіді на запитання, поставлене під час слухання, Уряд не посилався на положення пункту 2 статті 8 Конвенції.

165. Проте у своїх письмових коментарях стосовно статті 8 Конвенції Уряд послався на міркування, викладені ним щодо статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції (див. параграф 124 вище), згідно з якими в італійській юридичній системі людський ембріон вважається суб’єктом права, що має право на повагу до людської гідності (див. параграф 205 нижче).

166. Суд також відзначає, що схожим чином дві треті сторони (ЄЦПС та асоціації “Movimento per la vita”, “Scienza e vita” і “Forum delle associazioni familiari”) вказали на те, що людський ембріон мав статус “суб’єкта” (див. параграфи 140 та 143 вище).

167. Суд визнає, що “захист потенційного життя ембріона”, у розумінні цього поняття, яке йому надає Уряд, може бути пов’язано з метою захисту моралі та прав і свобод інших осіб (див. цитоване вище рішення у справі Costa and Pavan, параграфи 45 та 59). Це, проте, не передбачає будь-якої оцінки Судом того, чи поширюються слова “інші особи” на людські ембріони (див. цитоване вище рішення у справі A, B and C v. Ireland, параграф 228).

(c) Необхідність заходу в демократичному суспільстві

(i) Принципи, встановлені в практиці Суду стосовно допоміжної репродукції

168. Суд повторює, що при визначенні того, чи був оскаржуваний захід “необхідним в демократичному суспільстві”, він розгляне, у світлі справи в цілому, чи були причини, якими обґрунтовується цей захід, доречними та достатніми в цілях пункту 2 статті 8 (див., серед багатьох інших рішень, рішення у справах: S.H. and Others, цитовано вище, параграф 91; Olsson v. Sweden (no. 1), 24 березня 1988 р., параграф 68, Series A no. 130; K. and T. v. Finland [GC], заява №25702/94, параграф 154, ECHR 2001‑VII; Kutzner v. Germany, заява №46544/99, параграф 65, ECHR 2002‑I; та P., C. and S. v. the United Kingdom, заява № 56547/00, параграф 114, ECHR 2002‑VI).

169. Крім того, слід взяти до уваги низку чинників при визначенні широти меж розсуду, які надаються державі у будь-якій справі за статтею 8. Якщо йдеться про особливо важливий аспект існування чи ідентичності особи, то межі розсуду, які дозволяються державі, як правило, будуть звужені (див. цитоване вище рішення у справі Evans, параграф 77, та інші рішення, які там цитуються, а також рішення у справі Dickson v. the United Kingdom [GC], заява № 44362/04, параграф 78, ECHR 2007‑V). Проте, якщо серед держав-членів Ради Європи відсутній консенсус щодо відносної важливості інтересу, який стоїть на кону, або щодо найкращих засобів його захисту, особливо якщо справа піднімає чутливі моральні або етичні проблеми, межі розсуду будуть ширшими (див. рішення у справах: S.H. and Others, цитовано вище, параграф 94; Evans, цитовано вище, параграф 77; X, Y and Z v. the United Kingdom, 22 квітня 1997 р., параграф 44, Reports of Judgments and Decisions 1997‑II; Fretté v. France, заява № 36515/97, параграф 41, ECHR 2002‑I; Christine Goodwin v. the United Kingdom [GC], заява №28957/95, параграф 85, ECHR 2002‑VI; та A, B and C v. Ireland, цитовано вище, параграф 232).

170. Суд також відзначав, що в будь-якому разі “рішення, які приймаються законодавчим органом, не знаходяться поза його контролем. Суду належить уважно розглянути доводи, які були взяті до уваги під час законодавчого процесу і привели до вибору рішення законодавчим органом, а також визначити, чи був знайдений справедливий баланс між конкуруючими інтересами держави і тих осіб, на кого відповідне законодавче рішення має прямий вплив” (див. цитоване вище рішення у справі S.H. and Others, параграф 97).

171. У зазначеній вище справі Суд також відзначив, що австрійський парламент поки що “не провів ретельний аналіз правил, які регулюють штучне дітонародження, враховуючи динамічний розвиток в науці та суспільстві”, і вказав на те, що “ця сфера, у якій, схоже, право постійно еволюціонувало, і в якій мав місце особливо динамічний розвиток в науці та праві, вимагала постійної уваги з боку Договірних Держав” (див. цитоване вище рішення у справі S.H. and Others, параграфи 117 та 118).

172. У рішенні у справі Costa and Pavan (цитовано вище, параграф 64) Суд постановив, що італійське законодавство щодо предімплантаційного діагнозу було суперечливим в тому, що воно не дозволяло обмеження імплантації ембріонами, які не були вражені хворобою, здоровими носіями якої були відповідні особи, але натомість дозволяло заявниці зробити аборт, якщо плід народився би з відповідною хворобою.

173. Він також вирішив, що це не було його завданням заміняти власним рішенням рішення національних органів влади щодо вибору найбільш доречних правил, що регулюють допоміжну репродукцію, зазначивши, зокрема, що використання методу запліднення in vitro піднімало чутливі моральні та етичні питання у сфері, яка постійно розвивалася (див. рішення у справі Knecht, параграф 59).

(ii) Застосування зазначених вище принципів до справи, що розглядається

174. Суд на початку зазначає, що на відміну від цитованих вище справ ця справа не стосується майбутнього батьківства. Відповідно, хоча воно, звичайно, є важливим, заявлене заявницею право передати ембріони для наукових досліджень не є одним з ключових прав, що захищається статтею 8 Конвенції, оскільки воно не стосується особливо важливого аспекту існування та ідентичності заявниці.

175. Відповідно, і враховуючи принципи, встановлені в його практиці, Суд вважає, що державі-відповідачу повинні бути надані широкі межі розсуду в цій справі.

176. Крім того, Суд зазначає, що питання передачі ембріонів, які не призначені для імплантації, явно піднімає “делікатні моральні та етичні питання” (див. цитовані вище рішення у справах Evans, S.H. and Others та Knecht), і що порівняльно-правові матеріали, доступні Суду (див. параграфи 69-76 вище), показують, що, всупереч твердженням заявниці, європейський консенсус з цього питання відсутній (див. параграф 137 вище).

177. Дійсно, деякі держави-члени обрали незаборонний підхід в цій сфері: сімнадцять із сорока держав-членів, щодо яких у Суду наявна інформація, дозволяють дослідження на лініях людських ембріональних клітин. У деяких інших державах регулювання відсутнє, але відповідна практика не має заборонного характеру.

178. Проте деякі держави (Андорра, Латвія, Мальта та Хорватія) ухвалили законодавство, яке прямо забороняє будь-які дослідження на ембріональних клітинах. Інші країни дозволяють такий вид досліджень, але лише за жорстких умов, вимагаючи, наприклад, щоб метою був захист здоров’я ембріона або щоб в дослідженні використовувалися клітини, імпортовані із-за кордону (Австрія, Італія, Німеччина та Словаччина).

179. Отже, Італія не є єдиною державою-членом Ради Європи, яка забороняє передачу людських ембріонів для наукових досліджень.

180. Більше того, цитовані вище матеріали Ради Європи та Європейського Союзу підтверджують, що національні органи влади мають широкі межі дискреції в ухваленні обмежувального законодавства, коли йдеться про знищення людських ембріонів, враховуючи, серед іншого, етичні та моральні аспекти, які властиві концепції зародження людського життя, та розмаїття існуючих поглядів на це питання серед різних держав-членів.

181. Прикладом цього є Ов’єдська Конвенція, стаття 27 якої передбачає, що жодне з її положень не повинно тлумачитися таким чином, щоб обмежувати можливість Сторони надати ширший захист стосовно застосування біології та медицини. Висновок № 15, ухвалений 14 листопада 2000 року Європейською групою з етики в науці та нових технологіях при Європейській Комісії, Резолюція №1352 (2003) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо досліджень стовбурових клітин людини та Регламент № 1394/2007 Європейського Парламенту і Ради від 13 листопада 2007 року про лікувальні препарати прогресивної терапії містять схожі положення (див. параграф 58, підрозділ “F” розділу III та підрозділ “В” розділу IV вище).

182. Обмеження, встановлені на європейському рівні, спрямовані скоріше на запобігання надмірностям у цій сфері. Це стосується, наприклад, заборони на створення людських ембріонів для наукових досліджень у статті 18 Ов’єдської Конвенції або заборони на патентування наукових винаходів, які передбачають в процесі знищення людських ембріонів (див. рішення Суду Європейського Союзу у справі Oliver Brüstle v Greenpeace eV від 18 жовтня 2011 року).

183. Водночас, межі розсуду держави не є безмежними і завдання Суду полягає в тому, щоб дослідити доводи, які враховувалися законодавцем при прийнятті його рішення, та визначити, чи було встановлено справедливий баланс між інтересами держави та тих осіб, кого відповідне рішення прямо зачіпає (див. цитоване вище рішення у справі Evans, параграф 86, та цитоване вище рішення у справі S.H. and Others, параграф 97).

184. Суд зазначає в цьому контексті, що, спираючись на документи, пов’язані з підготовкою Закону № 40/2004, Уряд стверджував під час слухання, що підготовка Закону викликала дискусії, які враховували різні наукові та етичні погляди і питання з цієї теми (див. параграф 127 вище).

185. Із звіту XII Постійного комітету, поданого до Парламенту 26 березня 2002 року, видно, що лікарі, спеціалісти та асоціації, які працюють у сфері допоміжної репродукції, взяли участь в обговоренні, і що найбільш жвава дискусія загалом стосувалася сфери індивідуальних свобод, де зіткнулися прихильники світської концепції держави з тими, хто виступав на користь релігійного підходу.

186. Більше того, під час обговорень 19 січня 2004 року Закон №40/2004 також критикувався на тих підставах, зокрема, що визнання ембріона в якості суб’єкта права згідно із статтею 1 Закону призводило, на думку деяких, до низки заборон, таких як заборона на застосування гетерологічного запліднення та використання кріозаконсервованих ембріонів, які не призначалися для імплантації, для наукових досліджень.

187. Як і Уряд, Суд повторює, що Закон № 40/2004 був предметом кількох референдумів, які були визнані недійсними через недосягнення необхідної мінімальної кількості поданих голосів. З метою сприяння розвитку наукового дослідження в Італії у сфері важких хвороб, один з таких референдумів пропонував скасувати ту частину статті 13, яка ставила дозвіл на проведення наукових досліджень на ембріонах під умову захисту їхнього здоров’я і розвитку.

188. Тому Суд відзначає, що під час підготовки зазначеного Закону законодавчий орган вже врахував різні інтереси, які зачіпалися, зокрема інтерес держави у захисті ембріона та інтереси відповідних осіб стосовно реалізації їхнього права на особисте самовизначення у формі передачі їхніх ембріонів для досліджень.

189. Суд бере до уваги твердження заявниці, що італійське законодавство про медичну допоміжну репродукцію є суперечливим, на підтримку її подання про непропорційність оскаржуваного втручання.

190. У своїх письмових коментарях та під час слухання заявниця зазначила, що важко було узгодити захист ембріона, за який виступав Уряд, з юридичною можливістю жінки перервати вагітність з терапевтичних причин до третього місяця вагітності, а також з використанням італійськими дослідниками ліній ембріональних клітин, отриманих з ембріонів, що були знищені за кордоном.

191. Завдання Суду полягає не в абстрактному аналізі узгодженості італійського законодавство. Для того, щоб бути доречним в цілях аналізу Суду, оскаржувані заявницею суперечності повинні стосуватися предмету скарги, яку вона подає до Суду, а саме обмеження її права на самовизначення по відношенню до долі її ембріонів (див., mutatis mutandis, цитоване вище рішення у справі Olsson (no. 1), параграф 54, цитоване вище рішення у справі Knecht, параграф 59).

192. Стосовно досліджень, що проводяться в Італії над імпортованими лініями ембріональних клітин, отриманих з ембріонів, що були знищені за кордоном, Суд відзначає, що хоча заявлене заявницею право вирішувати долю її ембріонів стосується її бажання зробити внесок у наукові дослідження, це, проте, не може розглядатися як обставина, що прямо впливає на заявницю.

193. Більше того, Суд бере до уваги інформацію, надану Урядом під час слухання, згідно з якою лінії ембріональних клітин, що використовуються в італійських лабораторіях в дослідницьких цілях, ніколи не створюються на прохання італійських органів влади.

194. Суд погоджується з Урядом в тому, що умисне та активне знищення людського ембріона не можна порівняти з використанням ліній клітин, отриманих з людських ембріонів, які були знищені раніше.

195. На підставі зазначеного Суд доходить висновку, що, навіть якщо припустити, що існують суперечності в законодавстві, як стверджує заявниця, вони не можуть прямо вплинути на право, заявлене нею в цій справі.

196. Нарешті Суд зазначає, що в цій справі рішення передати зазначені ембріони для наукових досліджень походить лише від заявниці, оскільки її партнер помер. Суд не має доказів на підтвердження того, що її партнер, який мав такий самий інтерес в зазначених ембріонах, як і заявниця, на момент запліднення, зробив би такий же вибір. Більше того, відсутнє регулювання такої ситуації на національному рівні.

197. На підставі зазначених вище причин, Суд вважає, що Уряд не вийшов за широкі межі розсуду, які він мав в цій справі, і що заборона, про яку йдеться, була “необхідною в демократичному суспільстві” у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції.

198. Отже, було відсутнє порушення права заявниці на повагу до її приватного життя згідно із статтею 8 Конвенції.

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ № 1 ДО КОНВЕНЦІЇ

199. Посилаючись на статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції, заявниця скаржилася, що вона не мала можливості передати свої ембріони і була зобов’язана тримати їх в стані кріоконсервації до їхньої смерті. Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції передбачає таке:

“Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.”

A. Подання сторін

1. Доводи Уряду

200. Уряд стверджував на самому початку, що людський ембріон не міг вважатися “річчю” і що в будь-якому разі було неприйнятним наділяти його економічною вартістю. Він зазначив, що в італійській правній системі людський ембріон вважався суб’єктом права, який мав право на повагу до людської гідності.

201. Уряд також стверджував, що Суд надавав державам-членам широкі межі розсуду стосовно визначення початку людського життя (Уряд послався на цитоване вище рішення у справі Evans, параграф 56), особливо в таких сферах як ця, де йшлося про складні моральні та етичні питання, щодо яких не існувало консенсусу серед держав-членів Ради Європи.

202. Уряд зробив висновок, що було відсутнє порушення статті 1 Протоколу № 1 в цій справі.

2. Доводи заявниці

203. Заявниця стверджувала, що ембріони, які були отримані внаслідок запліднення in vitro, не могли вважатися “особами”, оскільки якщо вони не імплантувалися, то вони не могли розвитися в плід і бути народженими. Вона зробила висновок, що з юридичної точки зору вони були “майном”.

204. За наявних обставин вона вважала, що вона мала право власності на свої ембріони і що держава встановила обмеження на це право, які не були обґрунтованими з будь-яких підстав суспільного інтересу. На її думку, не можна було розумним чином посилатися на захист потенційного життя ембріонів, оскільки вони призначалися для знищення.

3. Погляди третіх сторін

(a) Європейський центр за право та справедливість (“ЄЦПС”)

205. ЄЦПС вважав, що ембріони не могли вважатися “речами” і тому не могли бути навмисно знищені. Центр також стверджував, що поняття “майна” мало внутрішньо властивий економічний відтінок, який слід було виключити у випадку людських ембріонів.

206. Посилаючись на рішення у справі Vo v. France ([GC], заява №53924/00, параграф 82, ECHR 2004‑VIII), він зазначив, що Суд дозволяв державам визначати у своїй національній правній системі, “коли починається право на життя”, і що Суд надавав їм широкі межі розсуду в цій сфері (цитоване вище рішення у справі A, B and C v. Ireland, параграф 237).

(b) Асоціації “Movimento per la vita”, “Scienza e vita” та “Forum delle associazioni familiari”, які представляв пан Карло Касіні

207. Ці треті сторони стверджували, що людський ембріон ніколи не міг вважатися “річчю”.

208. Вони далі стверджували, що італійське законодавство з цього питання не було суперечливим. Хоча вони визнавали, що аборт був законним з терапевтичних підстав, вони зазначили, що це було не тому що ембріон міг вважатися “річчю”, але тому що враховувалися різні інтереси, особливо інтереси матері.

(c) Асоціації “Luca Coscioni”, “Amica Cicogna Onlus”, “L’altra cicogna Onlus” та “Cerco un bimbo” і 46 членів парламенту Італії, яких представляла пані Філомена Ґалло

209. Пані Ґалло повторила доводи, подані заявницею стосовно статусу ембріона.

(d) Асоціації “VOX – Osservatorio italiano sui Diritti”, “SIFES – Society of Fertility, Sterility and Reproductive Medicine” та “Cittadinanzattiva”, які представляли пані Марія Еліза Д’Аміко, пані Марія Паола Костантіні, пан Массімо Клара, пані К’яра Раґні та пані Бенедетта Лібералі

210. Ці треті сторони не подали коментарі за статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

B. Оцінка Суду

1. Принципи, встановлені в практиці Суду

211. Суд повторює, що поняття “майно” у розумінні статті 1 Протоколу № 1 має автономне значення, яке не обмежується власністю на матеріальні речі і не залежить від формальної класифікації у національному праві: певні інші права та інтереси, які становлять собою активи, можуть також вважатися “майновими правами” і, таким чином, “майном” у цілях цього положення. У кожній справі слід дослідити питання того, чи обставини справи, взяті разом, наділяли заявника правом на істотний інтерес, який захищається статтею 1 Протоколу № 1 (див. рішення у справах: Iatridis v. Greece [GC], заява №31107/96, параграф 54, ECHR 1999‑II; Beyeler v. Italy [GC], заява №33202/96, параграф 100, ECHR 2000‑I; Broniowski v. Poland [GC], заява №31443/96, параграф 129, ECHR 2004‑V).

212. Стаття 1 Протоколу № 1 застосовується лише до існуючого майна особи. Майбутній дохід не може розглядатися як “майно”, якщо тільки він вже не був зароблений або точно може бути виплачений. Крім того, надія на те, що майнове право, яке вже давно не існує, може бути відновлено, не може вважатися “майном”; так само ним не може вважатися умовна вимога, яка втратила силу через невиконання відповідної умови (див. рішення у справі Gratzinger and Gratzingerova v. the Czech Republic (рішення щодо прийнятності), заява №39794/98, параграф 69, ECHR 2002‑VII).

213. Проте за певних обставин “правомірне очікування” отримання активу може також захищатися статтею 1 Протоколу № 1. Так, якщо майновий інтерес має характер вимоги, особа, яка ним наділена, може вважатися такою, що має правомірне очікування, якщо для такого інтересу наявна достатня основа в національному праві, наприклад, якщо існує усталена практика національних судів, що підтверджує його існування (див. рішення у справі Kopecký v. Slovakia [GC], заява № 44912/98, параграф 52, ECHR 2004‑IX).

2. Застосування зазначених принципів до справи, що розглядається

214. Суд відзначає, що ця справа піднімає попереднє питання застосовності до фактів справи статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Він зазначає, що сторони мають діаметрально протилежні погляди на це питання, особливо стосовно статусу людського ембріона in vitro.

215. Суд вважає, проте, що немає необхідності розглядати тут чутливе та суперечливе питання моменту, коли починається людське життя, оскільки в цій справі не йдеться про статтю 2 Конвенції. Стосовно статті 1 Протоколу № 1, Суд вважає, що вона не застосовується до цієї справи. Враховуючи економічний та майновий предмет регулювання цієї статті, людські ембріони не можуть бути зведені до “майна” у розумінні цього положення.

216. Оскільки стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції не застосовується в цій справі, цю частину заяви слід відхилити як несумісну ratione materiae з положеннями Конвенції відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 останньої.

З ЦИХ ПІДСТАВ, СУД

1. Відхиляє, одноголосно, заперечення Уряду з підстав невичерпання національних засобів юридичного захисту;

2. Відхиляє, більшістю голосів, заперечення Уряду з підстав затримки в поданні заяви;

3. Відхиляє, більшістю голосів, заперечення Уряду з підстав відсутності в заявниці статусу потерпілої;

4. Визнає, більшістю голосів, заяву прийнятною в частині скарги на підставі статті 8 Конвенції;

5. Визнає, одноголосно, заяву неприйнятною в частині скарги на підставі статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції;

6. Постановляє, шістнадцятьма голосами проти одного, що було відсутнє порушення статті 8 Конвенції.

Учинено англійською та французькою мовами і оголошено під час публічного слухання в Будівлі прав людини у Страсбурзі 27 серпня 2015 року.

              Джохан КалвертДін Шпільманн
              Заступник СекретаряГолова

Згідно з пунктом 2 статті 45 Конвенції та пунктом 2 правила 74 Регламенту Суду, до цього рішення додаються такі окремі думки:

(a) окрема думка, що збігається з думкою більшості, судді Пінто де Альбукерк;

(b) окрема думка, що збігається з думкою більшості, судді Дєдова;

(c) спільна окрема думка, що частково збігається з думкою більшості, суддів Касадевалла, Раймонді, Берро, Ніколау та Дєдова;

(d) спільна окрема думка, що частково не збігається з думкою більшості, суддів Касадевалла, Зім’єле, Пауер-Форд, Де Гаетано та Юдківської;

(e) окрема думка, що частково не збігається з думкою більшості, судді Ніколау;

(f) окрема думка, що не збігається з думкою більшості, судді Сажо.

D.S.
J.C.

Окремі думки не перекладаються, але доступні англійською та/або французькою мовою у версії рішення офіційною мовою, яка може бути знайдена в базі даних рішень Суду HUDOC.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2016

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Переклад не є обов’язковим для Суду, також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Він може бути завантажений з бази даних рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () чи будь-якої іншої бази даних, з якою Суд поділився цим перекладом. Переклад може бути відтворено у некомерційних цілях за умови цитування в повному обсязі назви справи, а також зазначення наведеного вище копірайту та згадки про Трастовий фонд з прав людини. Якщо планується використати будь-яку частину цього перекладу в комерційних цілях, прохання звернутися за адресою publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2016

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2016

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante: publishing@.

[1]. Андорра, Вірменія, Австрія, Азербайджан, Бельгія, Боснія та Герцеговина, Болгарія, Хорватія, Чеська Республіка, Естонія, Фінляндія, Франція, Грузія, Німеччина, Греція, Угорщина, Ірландія, Латвія, Ліхтенштейн, Литва, Люксембург, “колишня Югославська Республіка Македонія”, Монако, Нідерланди, Польща, Португалія, Румунія, Росія, Сан-Марино, Сербія, Словаччина, Словенія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Туреччина, Сполучене Королівство та Україна.

[2]. Болгарія, Чеська Республіка, Естонія, Фінляндія, “ колишня Югославська Республіка Македонія”, Франція, Греція, Угорщина, Нідерланди, Португалія, Сербія, Словенія, Іспанія та Швейцарія.

[3]. Ембріональні клітини, які ще не поділилися, і кожна з яких, окремо, здатна дати початок цілому новому організму (Медичний словник Larousse).

Full & Egal Universal Law Academy