Український переклад зроблено в рамках проекту Ради Європи «Подальша підтримка реформи кримінальної юстиції в Україні», за фінансового сприяння уряду Данії.
Інформаційний бюлетень з практики Суду 4
Березень 1999
Pélissier і Sassi проти Франції [ВП] - 25444/94
Рішення від 25.3.1999 [ВП]
Стаття 6
Стаття 6-3-a
Інформація щодо характеру і причини обвинувачення
Стаття 6-3-b
Необхідні можливості
Необхідний час
Зміна кваліфікації правопорушення апеляційним судом без надання захисту можливості належно надати свої аргументи: порушення
Стаття 6
Кримінальне провадження
Стаття 6-1
Розумний строк
Тривалість кримінального провадження: порушення
Факти – Заявники, громадяни Франції Франсуа Пелісьє (François Pélissier) і Філіп Сасі (Philippe Sassi), народжені у 1944 і 1935 роках, мешкають у Санарі-сюр-Мер і у Каннах. За результатами кримінального розслідування справу заявників стосовно банкрутства було направлено до суду з кримінальних справ першої інстанції (tribunal correctionnel). У 1991 році суд з кримінальних справ міста Тулон звільнив їх від кримінальної відповідальності на тій підставі, що їх ні фактично, ні юридично не можна вважати керівниками підприємства. Апеляційний суд міста Екс-ан-Прованс рішенням від 26 листопада 1992 року підтвердив неможливість визнати заявників керівниками підприємства, але вирішив перекваліфікувати факти на змову з метою банкрутства. Апеляційний суд призначив заявникам покарання у вигляді вісімнадцяти місяців позбавлення волі з відстроченням виконання, а також тридцяти тисяч франків штрафу. 14 лютого 1994 року Касаційний суд залишив касаційну скаргу заявників без змін.
Заявники скаржились на те, що зміна кваліфікації фактів на змову з метою банкрутства апеляційним судом у ході розгляду ним справи, наслідком чого стало визнання їх винними, відбулась без змагального судового розгляду. Вони скаржились також на тривалість провадження. Вони посилались на статтю 6 §§ 1 і 3 a) і b) Конвенції. Пан Пелісьє скаржився також на підставі статті 6 § 1 Конвенції на використання апеляційним судом спірного свідоцтва.
Право
Стаття 6 § 1 і 3 a) і b) щодо справедливості провадження: Стосовно скарги про те, що апеляційний суд використав у випадку першого заявника спірне свідоцтво, Європейський Суд, нагадавши основоположні принципи, засновані на його судовій практиці, і з огляду на сукупність наданих йому доказів, вважає, що спірний документ і його використання апеляційним судом міста Екс-ан-Прованс не були визначальними для встановлення вини пана Пелісьє і постановлення вироку проти нього. Так врахування оспорюваного документу не мало наслідком порушення справедливості провадження. Відповідно, використання оспорюваного документу апеляційним судом міста Екс-ан-Прованс не спричинило порушення статті 6 § 1 Конвенції. Залишається дослідити питання щодо перекваліфікації фактів апеляційним судом міста Екс-ан-Прованс. Уточнивши зміст положень статті 6 § 3 a) і b), Суд встановив, що постанова про направлення справи заявників до суду у кримінальних справах стосувалася виключно такого правопорушення, як банкрутство. Ніщо не дозволяє вважати, що можливість змови з метою банкрутства дійсно бралась до уваги під час досудового розслідування. У суді з кримінальних справ обговорення стосувалось тільки такого правопорушення, як банкрутство. Заявникам, коли їхню справу було направлено до апеляційного суду міста Екс-ан-Прованс, судові органи жодного разу не висували обвинувачення у можливій змові з метою банкрутства, ні у виклику до суду, ні під час судового засідання. З огляду на докази у даній справі, не доведено те, що заявники могли знати про можливість зміни апеляційним судом кваліфікації фактів на «змову» з метою банкрутства, і жоден з аргументів, наведених Урядом, як в сукупності, так і окремо, не може бути достатнім для того, щоб гарантувати дотримання положень статті 6 § 3 a) Конвенції. Щодо питання про те, чи поняття змови у французькому праві є таким, що дозволяє заявникам передбачати зміну кваліфікації правопорушення з банкрутства на змову з метою банкрутства, то Суд констатує, що чинні на момент подій положення статтей 59 і 60 Кримінального кодексу однозначно передбачали, що змова могла бути наявна лише за умови поєднання певної кількості особливих складових, а також суворо визначених і кумулятивних умов. Тому Суд не може погодитись з Урядом у твердженні, що змова є просто ступенем участі у основному правопорушенні. Суд не має оцінювати обґрунтованість засобів захисту, яких заявники могли б вжити, якби мали можливість дебатувати у судовому засіданні щодо змови з метою банкрутства. Суд просто встановлює, що цілком вірогідно стверджувати, що ці засоби захисту були б іншими, ніж ті, які були обрані для спростування основного діяння. Зрештою, принцип суворого тлумачення кримінального закону забороняє оминати особливі складові змови. Суд також вважає, що змова не була невід’ємною складовою первинного обвинувачення, яке висувалось заявникам від початку провадження. Тому Суд вважає, що апеляційний суд міста Екс-ан-Прованс, використовуючи своє безспірне право змінювати кваліфікацію фактів, за яким до нього регулярно звертаються, мав надати заявникам можливість реалізувати у цьому питанні свої права сторони захисту у визначений і дієвий спосіб, зокрема у належний час. У даній справі Суд не вбачає жодних доказів, які могли б пояснити, наприклад, відсутність повернення справи до суду першої інстанції для проведення судових дебатів або, у крайньому випадку, пропозиції до заявників надати свої письмові зауваження під час судового розгляду. Натомість із матеріалів справи зрозуміло, що заявникам не надали можливості організувати свій захист з огляду на нову кваліфікацію, оскільки вони змогли дізнатись про зміну кваліфікації тільки з рішення апеляційного суду, що, вочевидь, було запізно. Суд робить висновок, що було порушено право заявників бути детально повідомленими про характер і причину висунутого проти них обвинувачення, а також їхнє право мати необхідні час і можливості для підготовки свого захисту. Отже, було порушення частини 3 a) і b) статті 6 Конвенції, в сукупності з частиною 1 тієї ж статті.
Висновок: порушення (одноголосно).
Стаття 6 § 1 щодо тривалості провадження: Суд зазначає, що строк, який слід брати до уваги для оцінки тривалості провадження з огляду на вимогу «розумного строку», передбачену статтею 6 § 1, розпочався з моменту пред’явлення підозри пану Пелісьє і пану Сасі, а саме, відповідно, 14 вересня 1984 року і 12 червня 1985 року, і завершився з рішенням Касаційного суду від 14 лютого 1994 року. Тобто провадження тривало дев’ять років і п’ять місяців щодо першого заявника і вісім років, вісім місяців і два дні для другого заявника. Розумний характер тривалості провадження оцінюється залежно від обставин справи і з огляду на критерії, напрацьовані у практиці Суду, зокрема, залежно від складності справи, поведінки заявника і поведінки причетних державних органів. У даній справі Суд вважає, що складність справи не може виправдати таку тривалість провадження і не виявляє жодного доказу, який міг би вказувати на відповідальність заявників у затягуванні провадження. Натомість Суд вважає, що під час розслідування, зокрема на стадії досудового розслідування, мали місце затримки і періоди невиправданої бездіяльності, винними у яких є державні органи. Тому мало місце порушення статті 6 § 1 Конвенції стосовно тривалості провадження.
Висновок: порушення (одноголосно).
Щодо застосування статті 41: Суд вважає, що єдина підстава для присудження справедливої сатисфакції у даній справі полягає у тому, що заявники не змогли скористатись гарантіями статті 6. Звичайно ж, він не буде розмірковувати про те, яким був би результат провадження у протилежному випадку, але не вважає необґрунтованим припустити, що заявники втратили реальні шанси на успіх. До цього додається моральна шкода, яка не може бути відшкодована самим лише встановленням порушення у даному рішенні. Вирішуючи по справедливості, як того вимагає стаття 41, Суд призначає кожному заявнику 90 000 FRF. На відшкодування видатків і витрат Суд, вирішуючи по справедливості на підставі наданих доказів, Суд надає заявникам 70 000 FRF.
Full & Egal Universal Law Academy