Цей переклад підготовлений Радою Європи в межах Плану дій Ради Європи для України на 2018-2021 роки та фінансований за рахунок коштів на рівні Плану дій, наданих Естонією, Ірландією, Латвією, Литвою, Ліхтенштейном, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Фінляндією, Чеською Республікою, Швейцарією, Швецією та Канадою.
This translation is produced by the Council of Europe within the framework of the Council of Europe Action Plan for Ukraine 2018-2021 and funded with Action Plan-level funds provided by the Czech Republic, Estonia, Finland, Hungary, Ireland, Latvia, Liechtenstein, Lithuania, Luxembourg, the Netherlands, Norway, Poland, Romania, Sweden, Switzerland, Turkey and Canada.
Perinçek проти Швейцарії [ВП] - 27510/08
Рішення від 15.10.2015 [ВП]
Стаття 10
Стаття 10-1
Свобода вираження поглядів
Притягнення до кримінальної відповідальності за заперечення юридичної кваліфікації як «геноциду» звірств, скоєних Османською імперією проти вірменського народу починаючи з 1915 року: порушення Факти – Заявник є доктором права і головою турецької робітничої партії. У 2005 році він брав участь у різних конференціях, під час яких публічно заперечував існування будь-якого геноциду, скоєного Османською імперією проти вірменського народу починаючи у 1915 році та у наступні роки. Зокрема, він кваліфікував ідею геноциду вірменів як «міжнародну брехню». Громадська організація «Швейцарія-Вірменія» подала скаргу проти заявника стосовно змісту згаданих висловлювань. Заявник був засуджений до покарання у вигляді 90 днів сплати штрафу у розмірі 100 швейцарських франків (CHF), з відстрочкою у два роки, і сплати штрафу у розмірі 3 000 CHF, котрий міг бути замінений на 30 днів позбавлення свободи, а також до сплати відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 000 CHF на користь організації «Швейцарія-Вірменія». Рішенням від 17 грудня 2013 року (див. Інформаційне повідомлення 169), палата Суду дійшла висновку, п’ятьма голосами проти двох, про порушення статті 10 Конвенції. 2 червня 2014 року на прохання Уряду справу було передано до Великої Палати. Право – Предмет спору : Суд не лише не уповноважений вирішувати, чи масові вбивства та депортації вірменського народу від рук Османської імперії починаючи з 1915 року можуть бути кваліфіковані як геноцид у тому значенні, як воно використовується у міжнародному праві, але він також не компетентний робити у будь-який спосіб обов’язковий юридичний висновок з цього питання. Стаття 17 : Вирішальне питання полягає у тому, чи висловлювання заявника мали на меті спровокувати ненависть чи насильство, і, чи, роблячи їх, він намагався використати Конвенцію для того, аби вдатись до діяльності або скоїти діяння, спрямовані на знищення гарантованих нею прав і свобод, але на це питання не можна дати негайну відповідь, і воно перетинається з питанням, чи втручання у реалізацію ним права на свободу вираження поглядів було «необхідним у демократичному суспільстві». Тому питання про застосування статті 17 має бути об’єднане щодо суті зі скаргою, порушеною заявником з точки зору статті 10. Висновок : питання про застосування статті 17 долучене до розгляду щодо суті (чотирнадцять голосів проти трьох). Стаття 10 : Призначення заявникові покарання і сплати відшкодування шкоди організації «Швейцарія-Вірменія» становить втручання у реалізацію права на свободу вираження поглядів. Тим не менш, Суд спочатку розгляне, чи стаття 16 Конвенції застосовується у даній справі. a) Застосування статті 16 – Хоча заявник у даній справі є іноземцем, Суд однак вважає, що стаття 16 дозволяє виправдати згадане втручання. Оскільки Європейська комісія з прав людини вважала, що ця стаття відображає застарілу концепцію міжнародного права, Парламентська асамблея Ради Європи запропонувала її скасувати. Ні Комісія, ні Суд ніколи беззастережно не застосовували статтю 16, аби обмежити можливість іноземців здійснювати своє право на свободу вираження поглядів, що суперечило б рішенням Суду, якими було визнано, що іноземці можуть користуватися цим правом, і ніде не було згадано, що стаття 16 має стати цьому на перешкоді. Суд, до речі, однозначно висловився, що стаття 10 § 1 Конвенції гарантує свободу вираження поглядів «незважаючи на кордони», і тому у її реалізації не може існувати жодного розрізнення між громадянами та іноземцями*. Оскільки положення, які виправдовують втручання у права, гарантовані Конвенцією, мають тлумачитись вузько, Суд вважає, що єдине тлумачення, яке може мати статті 16, полягає у тому, що вона дозволяє лише обмеження «діяльності», безпосередньо пов'язаної з політичними процесами. Оскільки дана справа не стосується такої діяльності, тому уряд Швейцарії не може посилатись на це положення для обґрунтування своєї позиції. У підсумку, у даній справі стаття 16 Конвенції не дозволяла швейцарській владі обмежувати реалізацію заявником права на свободу вираження поглядів. b) «Передбачені законом» – Заявник міг розумно передбачати, за потреби – звернувшись до професіоналів, що висловлювання стосовно подій, що стались 1915 року і у наступні роки, могли спричинити притягнення його до кримінальної відповідальності на підставі статті 261bis, п. 4, Кримінального кодексу. Те, що попередні кримінальні провадження, відкриті за подібні висловлювання, завершились виправданням, нічого не змінює. Швейцарським судам не можна ставити за провину відсутність значної практики у цій сфері, аби встановити, чи ці події становили «геноцид» у розумінні згаданого положення. Їхнє мотивування у даній справі було достатньо передбачуваним, беручи до уваги, зокрема, ухвалення тим часом Національною радою постанови про визнання згаданих подій геноцидом. В цьому не слід вбачати ні раптову та непередбачувану зміну судової практики, ні розширення за аналогією сфери дії кримінального права. Отже, втручання у реалізацію заявником права на свободу вираження поглядів було достатньо передбачуваним і, відповідно, «передбачене законом» у розумінні статті 10 § 2 Конвенції. c) Законні цілі i. «Запобігання заворушенням» – Суд вважає, що найкращий спосіб узгодити вирази «défense de l’ordre» і «prevention of disorder» у французькому та англійському текстах статті 10 § 2 полягає у тому, щоб тлумачити їх у найменш широкому сенсі, оскільки слова, вжиті у англійському тексті, можуть розумітись лише у вузькому значенні. Отже, аргументи, які уряд виводить, поміж іншим, із захищених правових інтересів, захищених статтею 261bis, стосуються якнайширшого тлумачення і тому не можуть застосовуватись. Водночас, уряд не продемонстрував, що швейцарська влада, переслідуючи висловлювання заявника, мала на увазі, що вони суперечать правопорядку. Не було доведено, що два зібрання, на яких виступав заявник, і які відбулись приблизно за рік до подій, за які заявника було засуджено, дійсно спричинили сутички. Зокрема, під час розгляду кримінальної справи швейцарські суди жодним чином не згадували про ці чинники у своїх рішеннях. Зрештою, ніщо не доводить, що на момент громадських заходів, під час яких було виголошено згадані промови, швейцарська влада вбачала у них ризик заворушень, або, що вона намагалась контролювати їх з цієї підставі, або, що такий різновид висловлювань становив ризик серйозного напруження і міг призвести до зіткнень. Отже, втручання у право заявника на свободу вираження поглядів не було спрямовано на «запобігання заворушенням». ii. «Захист прав інших осіб» – Оскільки значна кількість нащадків жертв і втікачів від цих подій, особливо тих, хто належить до вірменської діаспори, вибудовують свою ідентичність довкола ідеї, що їхня громада була жертвою геноциду, Суд визнає, що втручання, спрямоване проти висловлювань заявника, у яких він заперечував те, що вірмени були жертвами геноциду, мало на меті захистити цю ідентичність і, отже, гідність сучасних вірменів. Натомість, заявник, котрий оспорював юридичну кваліфікацію цих подій, у жодному випадку не може вважатися тим, хто принижував цих осіб, позбавляв їх гідності або применшував їхню людяність. Також не схоже, щоб він спрямовував обвинувачення проти жертв чи їхніх нащадків, коли називав «міжнародною брехнею» ідею геноциду вірменів. Водночас, не можна оминати увагою те, що в одній зі своїх промов заявник назвав вірменів, які були причетними до цих подій, «знаряддями імперіалістичних сил» і закидав їм те, що вони вдавались до «винищення турків та мусульман». За таких обставин втручання мало також на меті захистити гідність цих осіб і, отже, їхніх нащадків. Втручання у право заявника на свободу вираження поглядів може, таким чином, вважатись таким, що мало на меті «захист прав інших осіб». d) Необхідність втручання у демократичному суспільстві – Суд не має висловлюватись щодо того, чи криміналізація заперечення геноциду чи інших історичних фактів може, в принципі, бути виправданою. Обмежений фактами конкретної справи, він зосереджується на тому, аби встановити, чи застосування статті 261bis, п. 4, Кримінального кодексу у випадку заявника було «необхідним у демократичному суспільстві» у розумінні статті 10 § 2 Конвенції. Потрібно встановити, чи існувала необхідність захистити згадані «права інших осіб» за допомогою засобів кримінально-правового характеру. Задіяне у цьому випадку право є правом вірменів та їхніх предків на повагу до їхньої гідності, у тому числі до їхньої ідентичності, вибудуваної довкола ідеї, що їхня громада була жертвою геноциду. У світлі практики щодо застосовності статті 8 Конвенції, у її аспекті стосовно «приватного життя», як до етнічної ідентичності, так і до репутації предків, Суд погоджується, що згадане право було захищене цієї статтею. Тому Суд покликаний забезпечити рівновагу між двома захищеними Конвенцією правами: гарантованим статтею 10 правом на свободу вираження поглядів і гарантованим статтею 8 правом на повагу до приватного життя. i. Характер висловлювань заявника – Висловлювання заявника стосувались питань історичного і правового характеру, але контекст, у якому вони були виголошені, тобто громадські заходи, під час яких він звертався до аудиторії, близької йому за переконаннями, засвідчує, що він взяв слово як політичний діяч, а не як історик або юрист. Він взяв участь у давній дискусії, щодо якої Суд вже встановив у кількох справах, поданих проти Туреччини, що вона стосувалась питання, яке становить громадський інтерес, і що вона викликає «жваві дебати не лише в Туреччині, але й у міжнародній сфері». Усвідомлюючи, що вірменська громада залишається чутливою до питання, стосовно якого висловився заявник, Суд, враховуючи загальний зміст згаданих висловлювань, не вбачає у них різновид підбурювання до ненависті або нетерпимості. Заявник не виявляв зневаги або ненависті щодо жертв цих подій і зазначив, що турки і вірмени мирно співіснували протягом багатьох століть. Він не називав вірменів брехунами, не вживав щодо них образливих висловів і не висміював їх. Його твердження, висловлені із запалом, були спрямовані проти «імперіалістів» та їхніх підступних планів, які вони плекали щодо Османської імперії та Туреччини. Отже, чи могли все ж згадані висловлювання вважатись різновидом підбурювання до ненависті або нетерпимості щодо вірменів, беручи до уваги становище заявника або загальний контекст, у якому їх було виголошено? У справах, які розглядали Комісія і Суд стосовно висловлювань щодо Голокосту, з огляду на історію та контекст, ці висловлювання неодмінно вважались такими. Проте, Суд не вважає, що у даній справі можна йти тим же шляхом, оскільки заявник висловлювався у Швейцарії на предмет подій, які відбулись на території Османської імперії приблизно за 90 років до того. Хоча й не можна виключати, що висловлювання стосовно цих подій можуть також переслідувати расистські та антидемократичні цілі за допомогою алюзій, а не відкрито, проте з контексту не можна автоматично зробити такий висновок, як і немає достатньо доказів, аби довести у даній справі існування таких цілей. Отже, спроби Уряду та деяких третіх осіб змалювати заявника як екстреміста, звиклого реалізовувати своє право на свободу вираження поглядів у безвідповідальний та небезпечний спосіб, не можуть бути узгоджені з тим, що у двох справах, поданих проти Туреччини, Суд постановив рішення, у яких дійшов висновку про порушення на підставі втручання у право заявника на свободу вираження поглядів. Те, що у виступах заявника вірмени були згадані як спільнота, не дозволяє саме по собі зробити з цього висновок, що він переслідував расистські цілі, оскільки, з огляду на визначення поняття «геноциду» у міжнародному праві, будь-які висловлювання стосовно доцільності кваліфікувати у такий спосіб історичний факт неодмінно спрямований на конкретну національну, етнічну, расову або релігійну групу. На думку Суду, висловлювання заявника, якщо оцінювати їх як в цілому, так і у їхньому безпосередньому та загальному контексті, не можуть бути ототожнені із закликами до ненависті, насильства або нетерпимості щодо вірменів. Звичайно, вони були запальними, а їхній автор – безкомпромісним, але слід визнати, що вони вочевидь містили елемент перебільшення, оскільки він мав на меті привернути увагу. Відповідно, висловлювання заявника, котрі стосувались питання, що становить громадський інтерес, вимагали посиленого захисту з боку статті 10 Конвенції, а влада Швейцарії мала лише обмежену можливість розсуду, аби обмежувати їх. ii. Контекст втручання α. Географічні та історичні чинники Практика Суду стосовно Голокосту доводить, що криміналізація його заперечення є виправданою, оскільки, з огляду на історичний контекст у згаданих державах, заперечення, навіть замасковане під неупереджені історичні дослідження, неухильно призводить до антидемократичної та антисемітської ідеології. Натомість, ніщо не доводить існування безпосереднього зв’язку між Швейцарією та подіями, що відбулись 1915 року і у наступні роки у Османській імперії. Єдиний прямий зв’язок може витікати з присутності вірменської громади на швейцарській території, але він вкрай незначний. Полеміка, спричинена заявником, є чужою для політичного життя Швейціарії, оскільки він є іноземцем, котрий повернеться до своєї країни. До того ж, ніщо не доводить, що на момент, коли заявник виголошував промови, політичний клімат у Швейцарії був напруженим і міг породити серйозні зіткнення між турками та вірменами, котрі проживають у ній. Притягнення заявника до кримінальної відповідальності у Швейцарії не може також бути виправдане становищем у Туреччині, де вірменська меншина представлена як жертва ворожості та дискримінації. Ні швейцарські суди, ні Уряд не посилались на контекст у Туреччині. Спроба виправдати втручання останньої посиланням на статтю 16 Конвенції доводить, що воно прив’язувалось, головним чином, до контексту національної політики. Дійсно, у наш час, особливо завдяки засобам електронного спілкування, жодний з меседжів не може вважатись суто локальним. Похвальним та відповідним ідеї універсального захисту прав людини є те, що Швейцарія намагається захистити права жертв масових звірств, де б вони не були скоєні. Водночас, ширше поняття пропорційності, невід’ємне від виразу «необхідне у демократичному суспільстві», вимагає існування раціонального зв’язку між заходами, вжитими владою, та метою, яку вони переслідують; іншими словами, необхідно, щоб ці заходи були розумними, аби вони могли призвести до бажаного результату. У жодному випадку не можна стверджувати, що ворожість, яка могла виникнути в Туреччині до вірменської меншини, могла би бути наслідком промов, виголошених заявником у Швейцарії, або ж що притягнення його до кримінальної відповідальності у Швейцарії могло дійсно захистити права цієї меншини або ж дозволити їй почуватися більш безпечно. Також ніщо не доводить, що висловлювання заявника самі по собі породили ненависть до вірменів у Туреччині, або ж що він за іншої нагоди намагався розпалювали таку ненависть. Зрештою, ніщо не доводить, що промови заявника мали безпосередній наслідок для беззаперечної ворожості, виявленої щодо турецьких вірменів з боку певних ультранаціоналістичних кіл або ж у іншому міжнародному контексті, наприклад, у Франції, де живе третя за розміром громада вірменської діаспори. β. Часовий чинник Існує значна часова відстань між промовами заявника та трагічними подіями, про які він згадував, – приблизно 90 років, і на момент, коли він виголошував ці промови, безсумнівно, залишались живими дуже мало осіб, котрі пережили ці події. Незважаючи на те, що для багатьох вірменів, зокрема тих, хто живе у діаспорі, це питання досі лишається актуальним, часовий чинник не можна ігнорувати. Хоча, щодо відносно недавньої події, котра може лишатись травматизуючою, може бути виправданим протягом певного часу застосовувати посилений контроль за висловлювання з цього приводу, проте, необхідність подібного заходу неухильно зменшується зі спливом часу. iii. Наскільки висловлювання заявника порушували права членів вірменської громади – Суд усвідомлює значну важливість, якої надає вірменська громада питанню про те, чи трагічні події, котрі стались 1915 року і у наступні роки, мають вважатись геноцидом, а також крайню чутливість цієї громади до будь-яких висловлювань з цього приводу. Водночас, Суд не може погодитися з тим, що згадані тут промови заявника настільки втручались у гідність вірменів, котрі постраждали та загинули під час цих подій, а також у гідність та ідентичність їхніх нащадків, аби виправдати застосування у Швейцарії кримінально-правових засобів. Напади, висловлені заявником у промовах, були спрямовані не проти цих осіб, а проти «імперіалістів», яких він вважав відповідальними за ці звірства. Якщо додати до цього час, що сплинув після згаданих ним подій, Суд має зробити висновок, що ці висловлювання не можуть вважатись такими, що спричинили настільки травмуючі наслідки, які їм хотіли приписати. Суд також не переконаний у тому, що промови, у яких заявник оспорював, що події 1915 року та наступних років мали характер геноциду, але не заперечував реальність масових вбивств та депортацій, могли мати серйозні наслідки для ідентичності вірменів як спільноти. Промови, у яких оспорюється, нехай і у запальний спосіб, значення історичних подій, які особливо чутливі для певної країни та впливають на її національну ідентичність, не можна самі по собі вважати серйозною образою для тих, кого вони стосуються. Суд не виключає, що можуть існувати обставини, за яких, з огляду на специфічний контекст, висловлювання щодо травматичних історичних подій можуть спричинити тяжке втручання у гідність спільнот, яких торкнулись ці події, наприклад, якщо вони є особливо запальними і поширюються у вигляді, який неможливо проігнорувати. Єдині справи, у яких Комісія і Суд погодились з існуванням таких обставин, не володіючи конкретними доказами, пов'язані із запереченням Голокосту. Проте, як вже було зазначено, це слід розглядати як наслідок дуже особливих обставин, пов'язаних з цими справами. Зрештою, заявник виголосив ці промови під час трьох громадських заходів. Отже, розголос цих промов, безсумнівно, був досить обмеженим. iv. Щодо існування чи відсутності консенсусу між Високими Договірними Сторонами – Протягом останніх років ситуація стосовно цього питання по-різному розвивалась всередині правових систем Високих Договірних Сторін. Деякі Високі Договірні Сторони не криміналізують заперечення історичних подій. Інші криміналізують у різний спосіб лише заперечення Голокосту та злочинів нацизму. Треті криміналізують заперечення злочинів нацизму та комунізму. Четверті криміналізують заперечення будь-якого геноциду. Правила, застосовані на рівні Європейського Союзу, мають широкий обсяг, але, все ж, що заперечення геноциду має бути караним лише тоді, коли може спричинити очевидні негативні наслідки. Суд бере до уваги ці розбіжності. Тим не менш, чітко зрозуміло, що, криміналізуючи заперечення будь-якого геноциду, не вимагаючи, аби воно здійснювалось у спосіб, що може розпалювати насильство та ненависть, Швейцарія перебуває на самому краю порівняльної таблиці. За таких обставин, і з огляду на існування у даній справі інших чинників, котрі значно впливають на обсяг застосовної можливості розсуду, становище у порівняльному праві не може мати великої ваги для висновків, які Суд зробить з цього питання. v. Чи може це втручання вважатись таким, що передбачене міжнародними зобов’язаннями Швейцарії? – Встановивши, що промови заявника не можуть ототожнюватись з різновидом розпалювання ненависті чи дискримінації, Суд має тільки встановити, чи Швейцарія була змушена, на підставі своїх міжнародних зобов’язань, криміналізувати заперечення геноциду як таке. Жодний чинний щодо Швейцарії міжнародний договір не зобов’язує у чітких та однозначних фразах кримінально переслідувати заперечення геноциду як таке. Звичаєве міжнародне право також не містить таких зобов'язань. Міжнародні зобов'язання Швецарії не можуть, отже, вважатись такими, що зобов'язують її чи, тим паче, виправдовують, здійснене втручання у реалізацію заявником права на свободу вираження поглядів. vi. Мотивування, наведене швейцарськими судами на виправдання визнання заявника винним – Розглядаючи мотивування національних судів, не можна впевнено сказати, чи заявника було покарано за те, що він заперечував правову кваліфікацію подій, що трапились 1915 року і у наступні роки, чи за те, що він висловив незгоду з панівною думкою щодо цього питання у швейцарському суспільстві. У другому випадку, необхідно констатувати, що притягнення його до кримінальної відповідальності є несумісним з можливістю у «демократичному суспільстві» формулювати свої думки, розбіжні з поглядами влади або ж будь-якої частини населення. vii. Тяжкість втручання – Різновид згаданого втручання, а саме, притягнення до кримінальної відповідальності, котра могла призвести навіть до позбавлення волі, є тяжким покаранням, з огляду на існування інших засобів втручання і спростування, зокрема, за допомогою цивільно-правових механізмів. Це ж стосується даної справи: важливим є не тяжкість призначеного заявникові покарання, а саме притягнення до кримінальної відповідальності, тобто, один з найтяжчих різновидів втручання у свободу вираження поглядів. viii. Врівноваження права заявника на свободу вираження поглядів і права вірменів на повагу до їхнього приватного життя – Втручання у право на свободу вираження поглядів, що набуває вигляду притягнення до кримінальної відповідальності, неухильно вимагає поглибленого судового розгляду саме тієї поведінки, яка має бути покарана. У подібних випадках, в принципі, не достатньо, аби втручання було застосовано тому, що його предмет належить до тієї чи іншої категорії, що підпадає під сферу дії правової норми, сформульованої у загальних фразах: натомість, необхідно переконатись, що це необхідно з огляду на обставини справи. Проте, уважне прочитання мотивування, наведеного швейцарськими судами у своїх рішеннях у даній справі, не виявляє, що вони окремо врахували забезпечення такої рівноваги. Тому Суд має самостійно здійснити таке врівноваження. З огляду на сукупність проаналізованих доказів, а саме, що промови заявника стосувались питання, що становить громадський інтерес і не можуть ототожнюватись із закликами до ненависті чи нетерпимості, що контекст, у якому вони були виголошені, не був відзначений ні сильним напруженням, ні конкретними історичними прецедентами у Швейцарії, що ці висловлювання не можна вважати такими, що зазіхають на гідність членів вірменської громади аж настільки, щоб вимагати від Швейцарії кримінально-правової реакції, що жодний міжнародний договір не вимагав від Швейцарії криміналізовувати подібні висловлювання, що швейцарські суди, схоже, покарали заявника за висловлення думки, відмінної від тієї, яка поширена у Швейцарії, і, що втручання набуло тяжкого вигляду притягнення до кримінальної відповідальності – Суд робить висновок, що не було необхідності у демократичному суспільстві притягати заявника до кримінальної відповідальності, аби захистити задіяні у цій справі права вірменської громади. Висновок : порушення статті 10 (десять голосів проти семи) ; стаття 17 не застосовується (тринадцять голосів проти чотирьох). Стаття 41 : визнання порушення є достатнім відшкодуванням моральної шкоди; прохання про відшкодування матеріальної шкоди відхилене. (стосовно статті 17, див. Leroy проти Франції, 36109/03, 2 жовтня 2010, Інформаційне повідомлення 112 ; стосовно статті 16, див. Piermont проти Франції, 15773/89 і 15774/89, 27 квітня 1985) * Cox проти Туреччини, 2933/03, 20 травня 2010, Інформаційне повідомлення 130. ** Parti socialiste і Інші проти Туреччини, 21237/93, 25 травня 1998, і Perinçek проти Туреччини, 46669/99, 21 червня 2005.
Full & Egal Universal Law Academy