PERVANE v. Turkey (№ 74553/11) Текст неофіційного перекладу рішення: Обставини справи Справа стосувалася скарги заявника на упередженість суду під час кримінального провадження у зв’язку із відсутністю доступу до захисника. 12 листопада 1999 року спалахнуло збройне зіткнення між представниками Робітничої партії Курдистану (далі – РПК; незаконна збройна організація) та силами безпеки у м. Курталані. Заявник був серед поранених членів РПК; пізніше його заарештували за незаконне поводження зі зброєю. Під час перебування під вартою він заявляв і надавав пояснення щодо свого членства у РПК. Впродовж всього кримінального провадження заявник продовжував визнавати членство РПК, що мав зброю, але заперечував її використання під час сутички. У 2009 році визнали його винним у спробі зруйнувати державний суверенітет Туреччини та вивести частину країни з-під контролю органів державної влади. Суди дійшли висновку, що заявник вчинив збройний напад; на час затримання спільно з іншими членами РПК незаконно володів зброєю. Посилаючись на пункт 1 та підпункт «c» пункту 3 статті 6 Конвенції, заявник стверджував, що порушене проти нього провадження було несправедливим, оскільки він не міг скористатися правовою допомогою захисника під час досудового провадження, а його показання (одержані за відсутності захисника) були використані судом першої інстанції для обґрунтування його засудження. Оцінка Суду Загальні принципи щодо права доступу до адвоката, право зберігати мовчання, права не свідчити проти себе та зв'язок цих прав із загальною справедливістю провадження за кримінальним аспектом статті 6 Конвенції викладені у справах Beuze v. Belgium ([ВП], заява № 71409/10, пункти 119–50, рішення від 9 листопада 2018 року) та Ibrahim and Others v. the United Kingdom ([ВП], заява № 50541/08 та 3 інші, пункти 249–74, рішення від 13 вересня 2016 року) (пункт 23 рішення). Чи було обмеження права на захисника Суд підкреслив, що доступ заявника до захисника був обмежений в силу Закону № 3842 і, по суті, був системним обмеженням, що застосовувався на час арешту заявника (див.: Salduz v. Turkey [ВП], заява № 36391/02, п. 56, ЄСПЛ 2008; Bayram Koç v. Turkey, заява № 38907/09, п. 23, рішення від 5 вересня 2017 року). Таким чином, заявник не мав доступу до адвоката на стадії досудового провадження (пункт 24 рішення). Стосовно вагомих підстав для обмеження права доступу до захисника на стадії досудового розгляду Суд нагадав, що таке обмеження дозволено лише за виключних обставин, воно повинно мати тимчасовий характер та ґрунтуватися на індивідуальній оцінці конкретних обставин справи. Повторюючи, що існування виключних обставин, які задовольняють матеріально-правову вимогу вагомості підстав, автоматично не забезпечує адекватного виправдання в обмеженні права підозрюваних на правову допомогу, Суд зазначив, що встановлене законом обмеження, про яке зазначено вище, і яке виключає будь-яку індивідуальну оцінку, не може бути піддано ретельному розгляду щодо процесуальних вимог поняття «вагомі підстави» (див. справу Beuze, згадану вище, п. 138 зазначеного рішення). Суд дійшов висновку, що у цій справі вагомих підстав для обмеження права заявника на правову допомогу під час перебування під вартою у відділі поліції не було (пункт 25 рішення). Справедливість провадження в цілому ЄСПЛ зазначив, що у разі відсутності вагомих підстав для обмеження права заявника на адвоката на стадії досудового розгляду він повинен вжити заходи щодо суворого контролю в аспекті оцінки справедливості (див. справу Beuze, п. 165 зазначеного рішення). Тому тягар доказування покладається на Уряд, який має переконливо продемонструвати, що заявник мав право на справедливе провадження в цілому. Нездатність Уряду установити переконливі причини значно впливають на ситуацію, і можна дійти висновку про порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції (пункт 26 рішення). ЄСПЛ підкреслив, що, зважаючи на обставини справи, він має з’ясувати, чи було заподіяно шкоду загальній справедливості кримінального провадження в результаті використання наданих за відсутності адвоката показань заявника для його засудження (пункт 28 рішення). Щодо наведених обставин, у зв’язку з якими заявника було заарештовано, Суд погодився з Урядом, що обставини справи слід розглядати як інцидент in flagrante delicto1, як чинник, який слід ураховувати при оцінці загальної справедливості провадження (пункт 29 рішення). Суд далі зазначив, що хоча заявник надавав зізнавальні показання щодо його членства та діяльності у РПК за відсутності адвоката на стадії досудового розслідування справи, він на жодній стадії провадження не визнавав, що вчинив збройний акт під час конфлікту. Отже, аргумент про те, що засудження заявника за статтею 125 чинного на відповідний час Кримінального кодексу, що стосується вчинення ним збройного акту, обґрунтовано заявами, які він зробив за відсутності адвоката, не може бути піддано критиці. Дійсно, як видно з мотивованого рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, без урахування показань, які надав заявник за відсутності адвоката, щодо встановлення його відповідальності за участь у збройному конфлікті (порівняйте Mehmet Ali Eser v. Turkey, заява № 1399/07, пункти 52–60, рішення від 15 жовтня 2019 року), де Суд вважав, що право заявника не свідчити проти себе за заявами, які він зробив на стадії попереднього розслідування, не може перешкоджати загальній оцінці справедливості провадження, порушеного проти нього) (пункт 30 рішення). Отже, Суд не може дійти висновку, що використання показань заявника, наданих за відсутності адвоката, для його засудження за статтею 125 Кримінального кодексу непоправно зашкодило загальній справедливості провадження проти нього. Той факт, що суд першої інстанції у своїй загальній оцінці провадження у справі заявника спирався на частину його заяв, що стосується членства у РПК, не змінює цього 1 Переклад з лат.: «на місці злочину». висновку у світлі, зокрема, факту, що заявник на жодній стадії провадження не заперечував своєї причетності до РПК (порівняйте Mehmet Zeki Çelebi v. Turkey, заява № 27582/07, пункти 57–73, рішення від 28 січня 2020 року, де зміна позиції заявника стосовно його попередніх заяв щодо звинувачення проти нього вимагали ефективної дії процесуальних гарантій національних судів із метою усунення упереджень, що випливають із системного обмеження права заявника на правову допомогу) (пункт 31 рішення). Ураховуючи наведене, варто зауважити, що хоча у справах, де відсутні вагомі підстави для обмеження права заявника на адвоката варто застосовувати суворий підхід, Суд вирішив, що Уряд переконливо довів, що систематичне обмеження права заявника на адвоката в ході досудового провадження не заподіяло шкоду загальній справедливості кримінального провадження щодо нього (див., mutatis mutandis, Moroz v. Ukraine, заява № 5187/07, п. 72, рішення від 2 березня 2017 року, a contrario, Aras v. Turkey (№ 2), заява № 15065/07, пункти 36–42, рішення від 18 листопада 2014 року), а отже, пункт 1 та підпункт «c» пункту 3 статті 6 Конвенції порушено не було (пункти 32–33 рішення). Висновок Відсутність порушення пунктів 1 та підпункту «c» пункту 3 статті 6 Конвенції. Рішення в цій справі ухвалене Палатою 8 вересня 2020 року і набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Full & Egal Universal Law Academy