CASE OF PETROPAVLOVSKIS v. LATVIA - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад було замовлено за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Переклад не є обов’язковим для Суду. Для додаткової інформації дивіться повний текст копірайту наприкінці цього документа.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

СПРАВА “ПЕТРОПАВЛОВСКІС проти ЛАТВІЇ”

(Заява № 44230/06)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

13 січня 2015 року

ОСТАТОЧНЕ РІШЕННЯ

01/06/2015

Це рішення стало остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. У його тексті можливі редакційні правки.

У справі “Петропавловскіс проти Латвії” [Petropavlovskis v. Latvia],

Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи Палатою, у такому складі:

Паайві Ірвела (Päivi Hirvelä), Голова
Інета Зім’єле (Ineta Ziemele),
Ґеорґ Ніколау (George Nicolaou),
Леді Біанку (Ledi Bianku),
Здравка Калайджієва (Zdravka Kalaydjieva),
Кршиштоф Войтичек (Krzysztof Wojtyczek),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović), судді,
та Франсуаза Еленс-Пассос (Françoise Elens-Passos), секретар секції,

після обговорення в закритому засіданні 18 листопада та 9 грудня 2014 року,

виносить таке рішення, яке було прийнято в останню із зазначених дат:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№44230/06) проти Республіки Латвія, яка була подана до Суду 10 жовтня 2006 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (“Конвенція”) “негромадянином, що постійно проживає” в Республіці Латвія, паном Юрійсом Петропавловскісом (Jurijs Petropavlovskis / “заявник”).

2. Заявника представляв пан А. Дімітровс (A. Dimitrovs), адвокат, що практикує в Брюсселі. Уряд Латвії (“Уряд”) представляли його уповноважені особи – пані І. Рейне (I. Reine) та, пізніше, пані К. Ліче (K. Līce).

3. Заявник скаржився за статтями 10, 11 та 13 Конвенції на те, що нібито свавільна відмова в наданні йому латвійського громадянства шляхом натуралізації становила собою покарання, застосоване до нього через те, що він поширював ідеї та здійснював своє права на мирні зібрання з метою критики урядової позиції.

4. Рішенням від 3 червня 2008 року Суд визнав заяву прийнятною та приєднав до суті справи розгляд заперечень Уряду щодо юрисдикції Суду ratione materiae.

5. Заявник та Уряд кожен подали додаткові письмові коментарі щодо суті справи (пункт 1 правила 59).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився в 1955 році та проживає в Ризі.

7. До 29 жовтня 1998 року, коли парламент Латвії (Сейм) ухвалив Закон про освіту, навчання в державних та муніципальних школах продовжувало здійснюватися латвійською та російською мовами – практика, успадкована із радянських часів. Закон про освіту, який набрав чинності 1 червня 1999 року, передбачав, що єдиною мовою викладання в усіх державних та муніципальних школах в Республіці Латвія мала стати державна мова, тобто латвійська. Закон також передбачав, що мова викладання могла бути іншою в приватних школах, у державних та муніципальних школах, які мають програми навчання для національних меншин, та в інших освітніх закладах, передбачених законом. Стосовно державних та муніципальних шкіл, які здійснюють програми навчання для національних меншин, Міністерство освіти повинно було визначити конкретні предмети, які повинні були викладатися державною мовою (пункти (1) та (2) статті 9), а міністр освіти повинен був забезпечити подання відповідних правил на розгляд Кабінетові Міністрів до 1 вересня 1999 року (Перехідні положення, пункт 3). Передбачалося також, що кожен повинен вивчати державну мову та пройти тест на володіння державною мовою для отримання початкової та середньої освіти (пункт (3) статті 9 Закону).

8. У 2003-2004 роках заявник брав активну участь у протестах проти освітньої реформи. Він був одним з головних лідерів руху з назвою “Штаб захисту російських шкіл” (“Krievu skolu aizstāvības štābs” латвійською), який сприяв і пропагував протести проти освітньої реформи. Він брав участь у зустрічах і демонстраціях проти освітньої реформи, робив публічні заяви на захист прав російськомовної спільноти на освіту російською мовою та збереження фінансованих державою шкіл з російською як єдиною мовою викладання. Уряд надав Суду докази висвітлення у ЗМІ цих протестів у період з 28 червня 2003 року до 23 вересня 2005 року, у тому числі новинні повідомлення латвійського інформаційного агентства LETA та статті в щоденних газетах Diena та Lauku Avīze, а також у регіональній газеті Новая Газета (російською). Загалом було тринадцять повідомлень в новинах і статтях.

9. Після кількох значних зібрань і демонстрацій Парламент ухвалив зміни до Закону про освіту від 5 лютого 2004 року. Новий текст передбачав, що починаючи з 1 вересня 2004 року усі середні державні та муніципальні школи, які викладали програму для національних меншин, повинні були забезпечити викладання державною мовою в обсязі не менше 60% навчальної програми, включаючи іноземні мови, стосовно школярів, які починають своє навчання у десятому класі. Ці школи також повинні були забезпечити те, щоб програма стосовно мови меншини, її ідентичності та культури викладалася мовою меншини (Перехідні положення, параграф 3).

9. У листопаді 2003 року заявник звернувся до Комісії з натуралізації (Naturalizācijas Pārvalde) з метою отримання громадянства Латвії шляхом натуралізації. 1 грудня 2003 року він склав іспит з метою натуралізації (див. параграф 29 нижче).

10. Комісія з натуралізації розглянула документи, подані заявником, і, встановивши, що він задовольняв вимогам статей 11 та 12 Закону про громадянство, включила його ім’я у список кандидатів на отримання громадянство. Список додавався до проекту рішення про надання громадянства і був переданий до Кабінету Міністрів (Ministru kabinets) для остаточного рішення.

11. Шістнадцятого листопада 2004 року Кабінет Міністрів вирішив вилучити ім’я заявника із списку, таким чином відмовивши в його клопотанні про натуралізацію.

12. Тридцятого листопада 2004 року Комісія з натуралізації поінформувала заявника про рішення Кабінету Міністрів.

13. Сьомого грудня 2004 року заявник звернувся з адміністративним позовом проти Кабінету Міністрів. Він просив Адміністративний районний суд (Administratīvā rajona tiesa) “зобов’язати Кабінет Міністрів прийняти рішення про надання йому латвійського громадянcтва”. Заявник стверджував, що рішення стосовно прийняття до латвійського громадянства було адміністративним актом і не могло вважатися політичним рішенням. Він вважав, зокрема, що особа виконала обов’язок лояльності, якщо вона відповідала всім вимогам Закону про громадянство і якщо до неї не застосовувалися обмеження, передбачені Законом. Він вважав відмову в наданні йому громадянства незаконною; згідно з принципом рівного ставлення, його погляди не могли бути підставою для відмови. Він стверджував, що його ім’я було вилучено із списку через його участь у діяльності політичної партії “За права людини в об’єднаній Латвії” (“Par cilvēka tiesībām vienotā Latvijā”, PCTVL) та його публічні заяви. Партія PCTVL висунула його на посаду мера Риги, але відмова позбавила його права бути кандидатом на місцевих муніципальних виборах і була політично мотивованою.

14. Десятого грудня 2004 року заявник дав інтерв’ю журналісту щоденної газети Lauku Avīze. Він так відповів на запитання про те, чи сподівався він виграти справу в національних і міжнародних судах:

“Якби я хотів отримати політичний вплив, я давно був би вже натуралізований і був би обраний до [Парламенту]. Шанси виграти справу в суді в Латвії становлять, мабуть, п’ятдесят на п’ятдесят. Але мені це не потрібно. Чесно кажучи, нам потрібен широкий міжнародний скандал. Моєю справою про громадянство ми цього досягнули, і, крім того, [ми отримали] широку PR кампанію для PCTVL задарма.”

15. У своєму запереченні, поданому до Адміністративного районного суду 5 січня 2005 року, Кабінет Міністрів наголосив, що Міністр юстиції звернув увагу на положення Закону про громадянство, які передбачають, що при поданні клопотання на отримання латвійського громадянства кандидат повинен продемонструвати відданість Республіці Латвія – не лише обіцянкою, але й діями, і що дії заявника були несумісні з клятвою відданості Республіці Латвія. Розглянувши наявну в нього інформацію, Кабінет Міністрів вирішив, що дії заявника у відповідний період часу не демонстрували лояльність до Республіки Латвія.

16. У своїх додаткових коментарях від 17 листопада 2005 року до Адміністративного районного суду Кабінет Міністрів стверджував, серед іншого, що його політичне рішення ґрунтувалося на діях заявника; було очевидно, що він не міг щиро поклястися у відданості. Про це свідчили його власні публічні заяви, які показували, що він не мав справжнього зв’язку з Республікою Латвія, що він не мав бажання встановити такий зв’язок і що його клопотання про отримання громадянства було частиною політичної кампанії з метою завдання шкоди Республіці Латвія. Кабінет посилався на заяви, які він зробив під час інтерв’ю 10 грудня 2004 року (див. параграф 15 вище). Спираючись на принцип “демократії, що здатна себе захистити”, Уряд стверджував, що національна безпека, захист інших, а також державної мови, були тими демократичними цінностями, які держава була призначена захищати. Публічні заяви заявника вказували на те, що його дії були спрямовані на дестабілізацію ситуацію в країні і що його намір стати громадянином мав на меті саме це. Його заяви та дії доводили, що він становив реальну загрозу національній безпеці: (і) заявник був лідером організації, чия діяльність була спрямована на порушення громадського порядку та безпеки[1]; (іі) діяльність організації вказувала на можливість застосування насильства[2]; (ііі) заяви заявника свідчили, що він був готовий вдатися до насильства[3]; (iv) дії заявника вказували на його небажання дозволити державі здійснювати правомірний контроль за законністю діяльності організації[4]; і (v) справжньою метою заявника було не здобути латвійське громадянство, але вести організовану кампанію, спрямовану на створення політичного скандалу[5].

17. Шістнадцятого грудня 2005 року Адміністративний районний суд вирішив припинити провадження без розгляду справи по суті. Суд дійшов висновку, що рішення Кабінету Міністрів стосовно прийняття у латвійське громадянство (lēmums par personas uzņemšanu Latvijas pilsonībā) було “політичним рішенням” (див. параграф 33 нижче) і що тому воно не могло бути переглянуто в суді. Заявник подав апеляцію, стверджуючи, серед іншого, що Закон про громадянство не міг використовуватися як політична зброя і що суд повинен мати повну юрисдикцію стосовно таких рішень.

18. Тринадцятого лютого 2006 року Адміністративний регіональний суд (Administratīvā apgabaltiesa) залишив в силі рішення Адміністративного районного суду та підтвердив, що рішення Кабінету Міністрів було політичним. Заявник оскаржив це рішення суду, стверджуючи, зокрема, що надання громадянства не могло використовуватися як політична зброя і що суд повинен мати повну юрисдикцію стосовно таких рішень.

19. Одинадцятого квітня 2006 року Адміністративна палата Сенату Верховного Суду (Augstākās tiesas Senāta Administratīvo lietu departaments) залишила в силі рішення Адміністративного регіонального суду. Суд зазначив, що згідно із Законом про громадянство Комісія з натуралізації повинна підготувати проект рішення стосовно встановлення юридичних фактів. Остаточне рішення приймалося Кабінетом Міністрів. Кабінет приймав своє рішення на підставі проекту рішення, підготовленого Комісією з натуралізації, шляхом голосування. Члени Кабінету не повинні були надавати пояснення свого голосування, а Закон не регулював порядок прийняття рішення в цьому відношенні. Суд зазначив, серед іншого, що:

“[8.3] ... Кабінет Міністрів [має] необмежену компетенцію стосовно надання або відмови в громадянстві особам, котрі, як підтверджено рішенням Комісії з натуралізації, відповідають критеріям для натуралізації. Така необмежена свобода дій, яка до того ж різко контрастує (krasi kontrastē) з детальним регулюванням процесу прийняття рішень Комісією з натуралізації, свідчить, що Кабінет Міністрів в цьому випадку здійснює не адміністративну, а скоріше конституційну функцію. Таким чином Кабінет Міністрів не може розглядатися як орган публічної влади в цілях адміністративної процедури. Отже, твердження в додатковій скарзі про те, що зазначене рішення відповідає всім критеріям адміністративного акта, є безпідставним.

З огляду на зазначене, висновок [Адміністративного регіонального суду] про те, що оскаржуване рішення не може вважатися адміністративним актом, а натомість є політичним рішенням, є правильним. ...

[10] На думку Адміністративної палати, якщо особа відповідає всім вимогам для натуралізації і якщо не застосовується жодне з обмежень в натуралізації, то [існує] лише суб’єктивне право на те, щоб проект рішення стосовно набуття громадянства був розглянутий Кабінетом Міністрів.

[11] Той факт, що законодавство не визначає процедуру для оскарження рішення Кабінету Міністрів, не означає, що таке рішення може бути оскаржено як адміністративний акт відповідно до Закону про адміністративну процедуру. В Латвії відсутня усталена практика зазначати expressis verbis в правовому акті, що відповідне рішення не може бути оскаржено ...

[12] ... На думку Адміністративної палати, закони Латвії передбачають можливість моніторингу (kontrolēt) рішень, що приймаються з питань натуралізації. Тобто рішення Комісії з натуралізації (адміністративні акти) можуть бути оскаржені в суді згідно із Законом про адміністративну процедуру, тоді як - якщо рішення Кабінету Міністрів або його частина суперечить закону – державний обвинувач може подати клопотання про перегляд в порядку нагляду (protests) відповідно до статті 19 Закону про службу державного обвинувача. Тому посилання [заявника] на [статтю 12] Європейської конвенції про громадянство є безпідставним.”

20. Заявник далі не звертався повторно для отримання латвійського громадянства шляхом натуралізації.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A. Конституція (Satversme)

21. Згідно із статтею 4 Конституції, латвійська мова є державною мовою в Республіці Латвія.

22. Згідно із статтею 100 Конституції, кожен має право на свободу вираження поглядів, що включає право вільно отримувати, зберігати та поширювати інформацію та виражати свої погляди. Цензура заборонена.

23. Відповідно до статті 102 Конституції, кожен має право створювати та приєднуватися до об’єднань, політичних партій чи інших публічних організацій.

24. Відповідно до статті 103 Конституції, держава захищає свободу попередньо оголошених мирних зібрань, вуличних процесій та демонстрацій.

25. Відповідно до статті 116, права осіб, передбачені, зокрема, у статтях 100, 102 та 103, можуть обмежуватися за обставин, передбачених в законі, з метою захисту прав інших людей, демократичного ладу держави, а також громадської безпеки, добробуту та моралі. На підставі умов, зазначених у цій статті, обмеження можуть також застосовуватися до вираження релігійних переконань.

B. Закон про громадянство (Pilsonības likums) у редакції, яка була чинною у відповідний період часу

26. Стаття 1(1) Закону про громадянство передбачала, що латвійське громадянство – це стійкий юридичний зв’язок (noturīga tiesiska saikne) між особою та Латвійською Державою (Latvijas valsts). Загалом, законодавство Латвії про громадянство та імміграцію розрізняло кілька категорій осіб, кожна з яких мала спеціальний статус. Їх було узагальнено в рішеннях у справах Slivenko v. Latvia ([GC], заява № 48321/99, параграфи 50-53, ECHR 2003 X) та Sisojeva and Others v. Latvia ((вилучено з реєстру) [GC], заява № 60654/00, параграфи 46-47, ECHR 2007 I).

27. Стаття 11 містила перелік обмежень для натуралізації. Вона передбачала, серед іншого, що особи, які всупереч Конституції діяли проти незалежності Республіки Латвія, демократичної парламентської форми правління в державі або існуючого державного органу в Латвії, коли це було встановлено рішенням суду, не могли бути прийняті до громадянcтва.

28. Стаття 12 передбачала таке:

“(1) До громадянства Латвії шляхом натуралізації можуть бути прийняті лише особи, які зареєстровані в Реєстрі населення, якщо:

1) їх місце постійного проживання, на дату подання заяви про натуралізацію, було в Латвії впродовж не менше п’яти років, починаючи з 4 травня 1990 року (для осіб, які прибули в Латвію після 1 липня 1992 року, п’ятирічний період обраховується з моменту отримання дозволу на постійне проживання);

2) вони володіють [prast] латвійською мовою;

3) вони знають [zināt] основні принципи Конституції Республіки Латвія та Конституційного Закону [від 10 грудня 1991 року] про права та обов’язки осіб і громадян;

4) вони знають текст Національного гімну та історію Латвії;

5) вони мають законне джерело доходу;

6) вони дали клятву відданості Республіці Латвія;

7) вони подали повідомлення про відмову від їхнього попереднього громадянства та отримали дозвіл на позбавлення громадянства від держави свого попереднього громадянства, якщо такий дозвіл передбачений законодавством такої держави, або отримали документ, що посвідчує втрату громадянства, або, якщо вони є громадянами колишнього СРСР і місцем їх постійного проживання станом на 4 травня 1990 року була Латвія, свідоцтво про те, що вони не отримували громадянство іншої держави; та

8) на них не поширюються обмеження щодо натуралізації, передбачені в статті 11 цього Закону.

(2) Лише ті особи, які відповідають всім вимогам, передбаченим в пункті (1) цієї статті, можуть бути прийняті до латвійського громадянства шляхом натуралізації. ...

(6) Особи, заяви з питань громадянства яких були відхилені, можуть подати їх повторно через один рік після прийняття попереднього рішення.”

29. Стаття 17(1) передбачала, що Комісія з натуралізації приймає та розглядає заяви на натуралізацію. Рішення Комісії з натуралізації про відмову в натуралізації могло бути оскаржено в суді (стаття 17(3)). Рішення стосовно прийняття в громадянство приймаються Кабінетом Міністрів (стаття 17(2)).

30. У відповідний період часу (до законодавчих змін, що набрали чинності 1 жовтня 2013 року), згідно із статтею 18, усі особи, які були прийняті в громадянство Латвії, повинні були підписати таку клятву відданості Республіці Латвія:

“Я, (ім’я, прізвище), що народився (місце народження, дата народження), клянусь бути відданим лише Республіці Латвія.

Я зобов’язуюсь сумлінно додержуватися Конституції та законів Республіки Латвія та робити все можливо для їх захисту.

Я зобов’язуюсь, незважаючи на своє життя, захищати незалежність Латвійської Держави (Latvijas valsts) та сумлінно жити і працювати з метою зростання добробуту Латвійської Держави та народу.”

31. Першого жовтня 2013 року набрали чинності кілька змін до Закону про громадянство. Вони включали зміни до всіх згаданих вище положень.

C. Закон про адміністративну процедуру (Administratīvā procesa likums)

32. Відповідно до статті 1(3) Закону про адміністративну процедуру (у редакції, що була чинною з 1 лютого 2004 року до 30 листопада 2006 року), адміністративний акт – це юридичний документ, що спрямований назовні, видається органом публічної влади (iestāde) у сфері публічного права стосовно індивідуально названої особи (чи осіб), встановлюючи, змінюючи, визначаючи або припиняючи конкретні юридичні відносини (tiesiskās attiecības) чи визначаючи існуючу ситуацію. Рішення стосовно встановлення, зміни або припинення юридичного статусу чи про дисциплінарне покарання службової особи (amatpersona) або особи, спеціально підпорядкованої (īpaši pakļauta persona) органу публічної влади, а також інші рішення, якщо вони істотним чином впливають на права службової особи чи особи, спеціально підпорядкованої органу публічної влади, також є адміністративними актами. Рішення чи інший вид дій органу публічної влади у сфері приватного права, а також внутрішнє рішення, яке впливає лише на сам орган публічної влади, підпорядковану йому організацію (padota institūcija) або на особу, спеціально підпорядковану такому органу, не є адміністративними актами. Політичні рішення (політичні оголошення, декларації, запрошення, повідомлення про вибори службових осіб тощо) Сейму, Президента, Кабінету Міністрів або місцевих рад міст (районних і приходських рад), а також рішення стосовно кримінальних проваджень та судові рішення також не є адміністративними актами.

D. Постанова Кабінету Міністрів № 34 (1999) “Отримання та розгляд заяв на натуралізацію”

33. Параграф 32 постанови Кабінету Міністрів № 34 (1999) під назвою “Отримання та розгляд заяв на натуралізацію” (Naturalizācijas iesniegumu pieņemšanas un izskatīšanas kārtība) у редакції, що була чинною з 5 лютого 1999 року до 9 липня 2011 року, визначає певні підстави, за яких голова Комісії з натуралізації може прийняти рішення про відмову в натуралізації. Таке рішення приймається, наприклад, якщо судовим рішенням, яке набрало законної сили, було встановлено, що особа свідомо надала недостовірну інформацію (параграф 32.1), або якщо після розгляду заяви було встановлено, що відсутні законні підстави для натуралізації або що така підстава більше не існує (параграф 32.2).

34. Якщо особа має бути натуралізована, то службова особа Комісії з натуралізації, беручи до уваги документи, що містяться в матеріалах справи про натуралізацію особи, готує проект рішення Кабінету Міністрів щодо надання латвійського громадянства шляхом натуралізації (параграф 33). Комісія з натуралізації інформує особу про рішення, прийняте Кабінетом Міністрів (параграф 34).

E. Рішення Конституційного Суду

35. Тринадцятого травня 2010 року Конституційний Суд (Satversmes tiesa) виніс рішення у справі № 2009-94-01 щодо відповідності окремих слів в першому реченні пункту 1 Перехідних положень Закону про громадянство та другого речення статтям 1 та 2 Конституції та преамбулі Декларації від 4 травня 1990 року “Про відновлення незалежності Республіки Латвія”. Ця справа була спрямована до Конституційного Суду Адміністративною палатою Сенату Верховного Суду (Augstākās tiesas Senāta Administratīvo lietu departaments) із запитанням про те, чи сумісні умови для подвійного громадянства, викладені в законі, з доктриною тяглості державності Латвії. Конституційний Суд визнав відповідні положення такими, що відповідають Конституції та Декларації. У відповідній частині його рішення зазначалося таке (посилання вилучені):

“16. Заявник стверджував, що громадянство повинно розглядатися як одне з прав людини і що оспорювані положення не відповідають принципам пропорційності та юридичної визначеності, що випливають із статті 1 Конституції.

16.1. Конституційний Суд у своїх рішеннях визнав, що з поняття демократичної республіки, закріпленого в статті 1 Конституції, випливає, що держава має обов’язок дотримуватися низки основоположних принципів правової держави (tiesiska valsts), у тому числі принципів пропорційності та юридичної визначеності ....

У сфері регулювання громадянства держава має широкі межі розсуду .... Проте ці межі розсуду не можуть вважатися безмежними. У рамках доктрини сталості [держави] законодавчий орган має обов’язок забезпечити, щоб жодна особа, яка зберігала латвійське громадянство під час окупації, не була виключена з числа громадян, а також щоб вимоги, встановлені для відновлення громадянства, були пропорційними.

Таким чином, Конституційний Суд повинен оцінити, чи перевищувала та впевненість, яка виникла в осіб стосовно можливості збереження подвійного громадянства внаслідок Рішення від 27 листопада 1991 року, дискрецію законодавчого органу в регулюванні громадянства. Це означає, що Конституційний Суд повинен переконатися в тому, що оспорювані положення не порушують право особи на громадянство конкретної держави.

16.2. У Заяві [було зазначено], що громадянство або зв’язок особи з Державою є одним з прав людини, оскільки воно включено в статтю 15 [Загальної] декларації прав людини і, також, у статтю 89 Конституції. Стверджується, що встановлення строку, після спливу якого особа, зареєструвавшись в якості громадянина Латвії, повинна відмовитися від громадянства іншої держави, означає позбавлення громадянства або навіть масове позбавлення громадянства чи позбавлення громадянства групи осіб, яких можна ідентифікувати за конкретною ознакою.

Конституційний Суд зазначає, що Декларація прав людини є авторитетним джерелом прав людини і що зміст її положень збагатився з часом і служив основою для розвитку принципів та звичаїв міжнародного права. Проте для точного встановлення сфери дії статті 15 Декларації прав людини, яка є обов’язковою для Держави відповідно до статті 89 Конституції, слід провести додатковий аналіз.

Стаття 15 Декларації прав людини передбачає, що кожен має право на громадянство. Проте вона не надає людині право на громадянство конкретної держави. Хоча розуміння змісту статті змінилося з часом, а розвиток міжнародного права вплинув на дискрецію держав стосовно питань громадянства, її значення все одно є обмеженим.

У юридичному висновку [було зазначено], що громадянство не є природним чи невідчужуваним правом, оскільки воно по суті випливає з існування суверенної Держави ....

Наразі стаття 15 Декларації прав людини містить три основні елементи: право на громадянство або запобігання безгромадянству; заборона на свавільне позбавлення особи громадянства (у тому числі масового позбавлення громадянства); та право особи змінити своє громадянство. Позбавлення громадянства через політичні або інші дискримінаційні міркування вважається свавільним позбавленням громадянства ... Також будь-яке позбавлення громадянство, яке призводить до безгромадянства, вважається свавільним ... Заборону дискримінації не можна тлумачити широко; наприклад, вимога володіння мовою не вважається дискримінаційною. Крім того, можна відзначити консенсус у таких двох сферах: гендерна рівність, яка означає скорочення безгромадянства у випадках шлюбу; та ще виразніше – обов’язок Держави надати громадянство будь-якій дитині, яка була народжена на її території і яка в іншому разі стане особою без громадянства ...”

III. ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА

A. Рішення Постійної палати міжнародного правосуддя

36. У своєму консультативному висновку стосовно законів про громадянство, виданих у Тунісі та Марокко (7 лютого 1923 року), Постійна палата міжнародного правосуддя дійшла таких висновків:

“Слова “виключно у національній юрисдикції” скоріше вказують на певні питання, які, хоча й можуть дуже тісно стосуватися інтересів більше ніж однієї держави, у принципі, не регулюються міжнародним правом. По відношенню до таких питань кожна держава є сама собі суддя.

Питання того, відноситься чи ні певне питання виключно до національної юрисдикції держави, є, по суті, відносним питанням. Воно залежить від розвитку міжнародних відносин. Таким чином, за існуючого стану міжнародного права, питання громадянства, в принципі, на думку Палати, знаходяться у цій окресленій сфері.

У цілях цього висновку достатньо зазначити, що цілком може бути так, що в питанні, яке, як питання громадянства, не регулюється, в принципі, міжнародним правом, право держави використовувати свою дискрецію тим не менше обмежується обов’язками, які вона могла взяти на себе стосовно інших держав.”

B. Рішення Міжнародного суду ООН

37. У Справі Ноттебома (Ліхтенштейн проти Гватемали, рішення від 6 квітня 1955) Міжнародний суд постановив таке:

“Це справа Ліхтенштейну, як і будь-якої іншої суверенної держави, встановлювати власним законодавством правила стосовно набуття її громадянства та надавати громадянство шляхом натуралізації рішеннями своїх органів відповідно до такого законодавства. Немає необхідності визначати те, чи накладає міжнародне право будь-які обмеження на її свободу прийняття рішень у цій сфері. До того ж, громадянство має свій найбільш безпосередній, далекосяжний та, для більшості людей, свій єдиний вплив саме в рамках правної системи держави, що надає таке громадянство. Громадянство, насамперед, визначає те, що особа, якій воно надано, має права та зв’язана обов’язками, які законодавство відповідної держави надає або покладає на своїх громадян. Це випливає з ширшого поняття про те, що громадянство відноситься до національної юрисдикції держави. ...

Відповідно до практики держав, рішень арбітражних та судових органів і думок учених, громадянство – це юридичний зв’язок, в основі якого суспільний факт пов’язаності, справжнього поєднання існування, інтересів та почуттів, поряд з наявністю взаємних прав і обов’язків. Можна сказати, що воно становить юридичне вираження факту того, що особа, якій воно надано або безпосередньо законом, або внаслідок акта органу влади, насправді є ближче пов’язаною з населенням держави, яка надала їй громадянство, ніж з будь-якою іншою державою. Громадянство надається державою і дозволяє лише цій державі здійснювати захист по відношенню до іншої держави, оскільки громадянство становить собою уособлення в юридичних термінах зв’язку особи з державою, яка зробила її своїм громадянином. ...

Натуралізація – це не та справа, до якої можна ставитися легковажно. Звернення та отримання громадянства – це не щось, що стається часто в житті людини. Воно передбачає розірвання нею зв’язку відданості та встановлення нового зв’язку відданості. Воно може мати далекосяжні наслідки та передбачати глибокі зміни в долі особи, яка отримує громадянство. Воно стосується людини особисто, і тому розглядати його лише з точки зору його наслідків стосовно майна особи означало б не розуміти глибоке значення громадянства. Для того, щоб оцінити міжнародний вплив громадянства, неможливо не брати до уваги обставини, за яких воно надається, його серйозний характер, реальну та дійсну, а не лише усну, перевагу, яку особа, що звертається за громадянством, надає країні, яка надає їй громадянство.”

C. Європейська конвенція про громадянство (Серія договорів Ради Європи № 166)

38. Головним документом Ради Європи стосовно питань громадянства є Європейська конвенція про громадянство, яка була ухвалена 6 листопада 1997 року та набрала чинності 1 березня 2000 року. Вона була ратифікована 20 державами-членами Ради Європи. Латвія підписала Конвенцію 30 травня 2001 року, але не ратифікувала її.

39. Відповідні статті Конвенції передбачають таке:

Стаття 2 – Визначення

“Для цілей цієї Конвенції:

a) "громадянство" означає юридичний зв’язок між особою та державою і не вказує на етнічне походження особи ...”

Стаття 3 – Юрисдикція держави

“1. Кожна держава визначає у своєму законодавстві, хто є її громадянами.

2. Це законодавство визнається іншими державами за умови його відповідності застосовним міжнародним конвенціям, міжнародному звичаєвому праву та принципам права, які є загальновизнаними стосовно громадянства.”

Стаття 4 – Принципи

“Правила кожної держави-учасниці, які стосуються громадянства, повинні ґрунтуватися на таких принципах:

a) кожен має право на громадянство;

b) безгромадянства слід уникати;

c) жодна особа не може бути безпідставно позбавлена громадянства;

d) ні укладення шлюбу, ні розірвання шлюбу між громадянином держави-учасниці та особою, яка має громадянство іншої держави, ні зміна громадянства одним із подружжя під час перебування у шлюбі не повинні автоматично впливати на громадянство другого з подружжя.”

40. Пояснювальний звіт до Конвенції, зокрема, зазначає таке стосовно статті 2:

Стаття 2 – Визначення

“22. Поняття громадянства було проаналізовано Міжнародним судом ООН у справі Ноттебома. Суд визначив громадянство як “юридичний зв’язок, в основі якого суспільний факт пов’язаності, справжнього поєднання існування, інтересів та почуттів, поряд з наявністю взаємних прав і обов’язків” (Справа Ноттебома, ICJ Reports 1955, стор. 23).

23. “Громадянство” визначається у статті 2 Конвенції як “юридичний зв’язок між особою та державою і не вказує на етнічне походження особи”. Воно таким чином вказує на особливі юридичні відносини між особою та державою, які визнаються такою державою. Як уже було зазначено в посиланні до параграфу 1 цього пояснювального звіту, стосовно сфери дії Конвенції, терміни ‘nationality’ та ‘citizenship’ є синонімічними.”

D. Рішення Суду Європейського Союзу

41. У справі № C-135/08 Janko Rottmann v Freistaat Bayern (рішення від 2 березня 2010 року), Суд ЄС постановив таке (посилання вилучені):

“45. Таким чином, держави-члени повинні, під час здійснення своїх повноважень у сфері громадянства, дотримуватися права Європейського Союзу ...

48. Положення про дотримання права Європейського Союзу не суперечить принципу міжнародного права, який був раніше визнаний Судом та згаданий в параграфі 39 вище, а саме те, що держави-члени мають право визначити умови набуття та втрати громадянства. Це положення скоріше втілює той принцип по відношенню до громадян Союзу, що здійснення таких повноважень, наскільки це впливає на права, що надаються та захищаються правопорядком Союзу, як, наприклад, у справі про рішення щодо скасування натуралізації, про яке йдеться в основному провадженні, може зазнати судового перегляду у світлі права Європейського Союзу. ...

55. У такому випадку, проте, це належить вирішити національному суду, чи рішення про скасування, про яке йдеться в основному провадженні, відповідає принципу пропорційності у частині наслідків, які воно тягне за собою для ситуації відповідної особи, у світлі права Європейського Союзу, додатково до перевірки, коли це доречно, пропорційності рішення у світлі національного права.”

E. Рішення Міжамериканського суду з прав людини

42. У справі “Пропоновані зміни до положення щодо натуралізації в Конституції Коста-Рики” (Консультативний висновок № OC-4/84 від 19 січня 1984 року) Міжамериканський суд з прав людини постановив таке:

“31. Запитання, поставлені Урядом, стосуються двох груп загальних юридичних проблем, які Суд розгляне окремо. По-перше, є проблема, яка стосується права на громадянство, встановленого статтею 20 Конституції. Друга група проблем стосується питання можливої дискримінації, яка заборонена Конституцією.

32. Сьогодні загальноприйнято, що громадянство є невід’ємним правом кожної людини. Громадянство є не лише базовою умовою для реалізації політичних прав, але також має важливе значення для правоздатності особи.

Таким чином, попри те, що традиційно вважається, що надання та регулювання громадянства є питаннями, рішення у яких приймає сама держава, сучасний розвиток подій вказує на те, що міжнародне право встановлює певні обмеження на широкі повноваження, які мають держави в цій сфері, і що спосіб, у який держави регулюють пов’язані з громадянством питання, не може розглядатися сьогодні як виключна юрисдикція держав. Такі повноваження держав також обмежуються їхніми обов’язками забезпечити повний захист прав людини.

33. Позиція класичної доктрини, яка розглядала громадянство як ознаку, що надається державою своїм підданим, поступово розвинулася і тепер громадянство розглядається як питання, що стосується як юрисдикції держави, так і прав людини. Це було визнано в регіональному документі – Американській декларації прав і обов’язків людини від 2 травня 1948 року [текст статті 19]. Інший документ – Загальна декларація прав людини ... передбачає таке [текст статті 15].

34. Право кожної людини на громадянство було визнано як таке міжнародним правом. Два аспекти цього права відображені в статті 20 Конвенції: по-перше, встановлене в ній право на громадянство надає особі мінімальний рівень юридичного захисту у міжнародних відносинах за допомогою зв’язку, який її громадянство встановлює між нею та відповідною державою; та, по-друге, передбачений статтею захист особи від свавільного позбавлення її громадянства, без якого особа була б позбавлена в усіх практичних аспектах будь-яких своїх політичних прав, а також тих громадянських прав, які пов’язані з громадянством особи.

35. Громадянство може вважатися політичним та юридичним зв’язком, який пов’язує особу з відповідною державою та прив’язує її до держави відносинами відданості та вірності, надаючи особі дипломатичний захист держави. Більшість держав, у різний спосіб, надають особам, які не мали на початку громадянства цих держав, можливість набути його пізніше, як правило, шляхом заяви про наміри, зробленої після виконання певних умов. У таких випадках громадянство більше не залежить від випадковості народження на певній території або від батьків, які мають це громадянство; воно ґрунтується на добровільному вчинку, спрямованому на встановлення зв’язку з певною політичною спільнотою, її культурою, способом життя та цінностями.

36. Оскільки це держава пропонує можливість набути громадянство особам, які спочатку були для неї іноземцями, природно, що умови та процедури для такого набуття повинні регулюватися, насамперед, національним правом такої держави. Доки такі правила не суперечать нормам вищої сили, саме держава, яка надає громадянство, може найкраще визначити умови, які слід встановити з тим, щоб забезпечити існування дієвого зв’язку між заявником на натуралізацію та системою цінностей і інтересів суспільства, з яким він прагне повною мірою себе пов’язати. Ця держава також може найкраще вирішити, чи було дотримано цих умов. У цих же межах так само логічно, що передбачувані потреби кожної держави повинні визначати те, чи сприяти натуралізації більшою або меншою мірою; і оскільки передбачувані потреби держави не залишаються статичними, цілком природно, що умови для натуралізації можуть бути лібералізовані або посилені із зміною обставин. Тому не дивно, що в певний момент можуть бути накладені нові умови з тим, щоб забезпечити, що зміна громадянства не здійснюється лише для того, щоб вирішити тимчасові проблеми заявників, коли вони не встановили реальних та сталих зв’язків з країною, що обґрунтовувало б такий серйозний та далекосяжний акт як зміна громадянства.”

43. У Справі Girls Yean and Bosico v. Dominican Republic (рішення від 8 вересня 2005 року) Міжамериканський суд з прав людини постановив таке (посилання вилучені):

“139. Американська конвенція визнає обидва аспекти права на громадянство: право мати громадянство з точки зору надання особі “мінімального рівня юридичного захисту у міжнародних відносинах за допомогою зв’язку, який її громадянство встановлює між нею та відповідною державою; та, по-друге, наданий особі захист від свавільного позбавлення її громадянства, без якого особа була б позбавлена в усіх практичних аспектах будь-яких своїх політичних прав, а також тих громадянських прав, які пов’язані з громадянством особи”.

140. Визначення того, хто має право бути громадянином, надалі залишається в національній юрисдикції держави. Проте її дискреційні повноваження у цій сфері поступово обмежуються з розвитком міжнародного права з метою забезпечення кращого захисту особи від свавільних дій держави. Таким чином, за існуючого стану розвитку міжнародного права прав людини, такі повноваження держав обмежені, з одного боку, їх обов’язком надавати особам рівний та дієвий захист закону та, з іншого боку, їх обов’язком запобігати, уникати та зменшувати безгромадянство.

141. Суд вважає, що імперативний юридичний принцип рівного та дієвого захисту закону та недискримінації передбачає, що, регулюючи механізми надання громадянства, держави повинні утримуватися від затвердження правил, які дискримінаційні або мають дискримінаційний ефект на певні групи населення при здійсненні їхніх прав. Крім того, держави повинні боротися проти дискримінаційних практик на всіх рівнях, особливо в державних органах, та, нарешті, повинні вживати позитивні заходи, які потрібні для забезпечення дієвого права на рівний захист для всіх осіб.

142. Держави мають обов’язок не застосовувати практику або ухвалювати закони стосовно надання громадянства, які сприяють зростанню кількості осіб без громадянства. Цей стан виникає через відсутність громадянства, коли особа не має право на його отримання за законами держави, у зв’язку із свавільним позбавленням громадянства або наданням громадянства, яке, насправді, не є реальним. Безгромадянство позбавляє особу можливості користуватися громадянськими та політичними правами і ставить її у ситуацію крайньої вразливості.”

44. Принципи, закріплені в практиці Міжамериканського суду з прав людини стосовно права на громадянство, нещодавно були підтверджені у справі Expelled Dominicans and Haitians v. Dominican Republic (рішення від 28 серпня 2014 року, параграфи 253-264).

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 10 ТА 11 КОНВЕНЦІЇ

45. Заявник скаржився за статтями 10 та 11 Конвенції на те, що нібито свавільна відмова в латвійському громадянстві шляхом натуралізації була каральним заходом, застосованим до нього, тому що він поширював ідеї та здійснював своє право на зібрання з метою критики позиції уряду. Він далі скаржився, що зазначені порушення його прав, усупереч пункту 2 статті 10 та пункту 2 статті 11 Конвенції, не були передбачені законом, не переслідували правомірної мети, були непропорційними та не були необхідними в демократичному суспільстві. Статті 10 та 11 Конвенції передбачають таке:

Стаття 10 (свобода вираження поглядів)

“1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.”

Стаття 11 (свобода зібрань та об’єднання)

“1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави.”

46. Уряд заперечував проти того, що мало місце порушення зазначених статей.

A. Подання сторін

1. Заявник

47. Заявник зазначив, що питання, які стосуються громадянства, не знаходяться у виключній компетенції держави, якщо вони зачіпають права людини. Він стверджував, що Консультативний висновок стосовно законів про громадянство, виданих у Тунісі та Марокко, та справа Ноттебома відображали ситуацію в міжнародному праві, відповідно, в 1923 та 1955 роках, але не поточну ситуацію. Він стверджував, що виник міжнародний консенсус про те, що закони та практика з питань громадянства повинні узгоджуватися із загальними принципами міжнародного права, зокрема правом прав людини. Державна дискреція в наданні громадянства не була зовсім необмеженою. Посилаючись на пункт 1 статті 15 Загальної декларації прав людини, заявник стверджував, що рішення стосовно громадянства повинні розглядатися у світлі прав людини. Він посилався на параграфи 32 та 140, відповідно, двох справ у Міжамериканському суді з прав людини (див. параграфи 43 та 44 вище). Заявник доводив, що підхід Міжамериканського суду був також підтверджений в Європі, посилаючись на статтю 4 Європейської конвенції про громадянство та пояснювальний звіт до неї. Заявник описував свій статус як “негромадянин” та вважав себе “привілейованою” особою без громадянства у розумінні міжнародного права. Він також послався на рішення у справі Ноттебома та пояснив, що він народився у Латвії, місце його постійного проживання та центр інтересів знаходяться у Латвії, його дружина та дві доньки живуть у Латвії. Він стверджував, що він не мав справжнього або дійсного зв’язку з будь-якою іншою державою.

48. Визнаючи, що право на конкретне громадянство як таке не гарантувалося Конвенцією чи її протоколами, заявник посилався на рішення Суду у справі Karassev v. Finland ((рішення щодо прийнятності), заява № 31414/96, ECHR 1999‑II) та стверджував, що свавільне позбавлення громадянства може за певних обставин поставити питання за статтею 8 Конвенції у зв’язку з наслідками для прав особи. Він також послався на справу Genovese v. Malta (заява № 53124/09, параграф 45, 11 жовтня 2011 року), у якій Суд визнав порушення статті 14 у поєднанні із статтею 8 стосовно доступу до громадянства. Заявник вважав, що іншими міжнародними судами було визнано, що національна компетенція для встановлення правил стосовно громадянства не є виключною; він послався на цитоване вище рішення у справі Rottmann Суду Європейського Союзу як приклад. Він також стверджував, що в цілях цієї справи обов’язок скорочувати безгромадянство обмежував дискрецію держави та, посилаючись на справу Andrejeva v. Latvia ([GC], заява № 55707/00, параграф 88, ECHR 2009), вважав, що Латвія була єдиною державою, з якою він мав сталі юридичні зв’язки.

49. Заявник погоджувався, що він не мав права набути громадянство Латвії згідно з Конвенцією. На його думку, його права за статтями 10 та 11 були порушені під час процесу натуралізації. У практиці Суду ніщо не вказувало на те, що можуть виникнути питання лише за статтями 8 та 14. На його думку, “свавільне позбавлення громадянства” також могло становити порушення за статтями 10 та 11. Заявник стверджував, що існував достатній причинний зв’язок між його участю у заходах проти запровадження державної мови Республіки Латвія в школах, які мали російську мову як мову викладання, та наступним рішенням Кабінету Міністрів про відмову в його натуралізації. Він вважав “відмову в громадянстві” каральним заходом, використаним проти нього у відповідь на його діяльність та заяви.

50. Заявник був не згоден з твердженням Уряду про те, що справу Ezelin слід було відрізняти від цієї справи. Заявник вважав, що природа та суворість застосованої санкції були чинниками, які слід було враховувати при оцінці пропорційності втручання (він послався на рішення у справі Sürek v. Turkey (no. 1) [GC], заява № 26682/95, параграф 64, ECHR 1999‑IV). Відмова надати йому латвійське громадянство мала низку негайних наслідків. Він навів один такий приклад: те, що він не міг висуватися на муніципальних виборах, проведених у 2005 році, оскільки він міг повторно звернутися за натуралізацією лише через один рік (стаття 12(6) Закону про громадянство). Такий наслідок був непередбачуваним з огляду на позитивний висновок Поліції безпеки. Заявник залишався “негромадянином” і був усунений від повноцінної участі в політичних процесах. Він вказав на те, що він не мав право голосу або висуватися на будь-яких виборах – муніципальних, парламентських чи виборах до Європейського Парламенту.

51. Погоджуючись з тим, що ці санкції не забороняли йому висловлювати свої думки, тим не менше вони, на його думку, становили вид цензури, яка ймовірно спонукала його не поширювати таку критику надалі (він послався на рішення у справі Lingens v. Austria, 8 липня 1986 року, параграф 44, Series A no. 103). Загалом, заявник вважав, що вжиті національними органами влади заходи були здатні спонукати “негромадян” не брати участь у дебатах з питань правомірного суспільного занепокоєння (він процитував рішення у справі Bladet Tromsø and Stensaas v. Norway [GC], заява № 21980/93, параграф 64, ECHR 1999‑III).

52. У відповідь на довід Уряду про те, що він не виконав передумову відданості, заявник розрізнив відданість державі та відданість уряду. Він визнав, що вимога відданості державі може бути правомірною, але вона не повинна використовуватися для протидії плюралізму думок, коли такі думки були виражені згідно із законом (він послався на рішення у справі Tănase v. Moldova [GC], заява № 7/08, параграф 166-167, ECHR 2010). Заявник далі стверджував, що Уряд не надав докази його нібито закликів до повалення уряду, використання насильства та спричинення міжнародного скандалу. Заявник був здивований тим, що Уряд посилався на повідомлення в ЗМІ для обґрунтування своїх тверджень, коли можна було знайти об’єктивніші докази. Він послався на позитивний висновок Поліції безпеки та зазначив, що він був покараний лише один раз письмовим попередженням за участь у демонстрації і що до нього ніколи не застосовувалися кримінальні санкції, а повідомлення ЗМІ відображали лише думки їх авторів. Він спирався на ті ж повідомлення у ЗМІ (див. параграф 17 вище) для доведення того, що його протести були спрямовані виключно проти конкретного уряду на чолі з Прем’єр-міністром та правлячої коаліції, а не проти будь-якого легітимного уряду як такого; що він не хотів використання будь-якого насильства; його запрошення до “боксерського бою в поліцейському спортклубі” мало на меті запобігти будь-якому насильству на вулицях. Нарешті, заяви, зроблені під час його інтерв’ю 10 грудня 2004 року, не могли бути підставою для відмови, оскільки інтерв’ю було зроблено після того, як Кабінет Міністрів відмовив у наданні йому латвійського громадянства.

53. У будь-якому разі, свобода вираження поглядів охоплює також ідеї та висловлювання, які ображають, шокують чи викликають занепокоєння (він процитував рішення у справі Handyside v. the United Kingdom, 7 грудня 1976 року, параграф 49, Series A no. 24), а свобода зібрань захищає також демонстрації, які можуть дратувати або ображати осіб, які не підтримують ідеї чи вимоги, які такі демонстрації намагаються просувати (він послався на рішення у справі Plattform “Ärzte für das Leben” v. Austria, 21 червня 1988 року, параграф 32, Series A no. 139). Крім того, межі для критики є ширшими по відношенню до уряду, ніж до приватної особи (він процитував рішення у справі Castells v. Spain, 23 квітня 1992 року, параграф 46, Series A no. 236).

2. Уряд

54. Уряд наполягав на тому, що скарга заявника була прихованою спробою оскаржити відмову в його клопотанні про натуралізацію. Уряд стверджував, що заявник не довів, яким чином ця відмова була втручанням чи іншим чином мала негативний ефект на його права і свободи згідно із статтями 10 та 11 Конвенції.

55. На думку Уряду, відмова в натуралізації жодним чином не обмежувала права і свободи заявника. Уряд посилався на широке висвітлення в ЗМІ публічних заяв заявника, у яких він вільно висловлював свої погляди та позицію стосовно освітньої реформи, а також свої плани і дії у цьому зв’язку. Висвітлення у ЗМІ також відображало участь заявника в подальших зустрічах та демонстраціях у 2005 році. Він став помічником члена Європейського Парламенту пані Жданока (Ždanoka) та продовжував висловлюватися проти урядової політики стосовно освітньої реформи. Уряд навів приклади конкретних зібрань, у яких заявник брав участь після рішення від 16 листопада 2004 року (наприклад, зібрання 6 грудня 2004 року стосовно освітньої реформи). Крім того, Уряд згадав, що в 2012 році заявник був одним з організаторів збору підписів для ініціювання референдуму щодо громадянства для “негромадян”. Того ж року заявник взяв участь у створенні організації з назвою “Конгрес негромадян” і в рамках неї, 1 червня 2013 року, він був обраний членом самопроголошеного “Парламенту позбавлених представництва”. Він брав участь у низці конференцій, протестів та демонстрацій, під час яких він вільно висловлював свою думку про те, що “негромадяни” повинні автоматично отримати громадянство.

56. Заявник також не зазнав жодного покарання, санкції, переслідування чи засудження з боку будь-якої державної інституції за свої висловлювання чи публічні ремарки. Уряд послався на справу Jokšas v. Lithuania (заява № 25330/07, 12 листопада 2013 року) та вважав її доречною в цілях цієї справи, оскільки в тій справі не було встановлено втручання та, відповідно, порушення за відсутності будь-якої дисциплінарної санкції, кримінального переслідування або засудження за публічні заяви.

57. Уряд не погоджувався із заявником в тому, що відмова органів влади Латвії надати йому громадянство була каральним заходом, та відрізняв цю справу від справи Ezelin v. France (26 квітня 1991 року, Series A no. 202). В останній справі заявник отримав дисциплінарну санкцію за участь у демонстрації; таке покарання мало негативні юридичні наслідки для трудової історії заявника. У цій же справі, натомість, відмова надати громадянство мала лише один безпосередній наслідок – неможливість в певний момент часу отримати латвійське громадянство. Уряд повторив, що не існувало негативних наслідків для прав заявника за статтями 10 та 11 Конвенції, і що відмова не перешкоджала заявнику подати нове клопотання в майбутньому.

58. Уряд також вважав, що цю справа слід відрізняти від справ Redfearn та Vogt, у яких заявники в подальшому мали складності з працевлаштуванням після відмови (рішення у справах Redfearn v. the United Kingdom, заява № 47335/06, 6 листопада 2012 року, та Vogt v. Germany, 26 вересня 1995 року, Series A no. 323). На відміну від цього, відмова в наданні латвійського громадянства шляхом натуралізації в цій справі не призвела до невідворотних складностей для заявника, оскільки він міг заново звернутися за отриманням латвійського громадянства. Це також не створило жодних негативних наслідків для його політичної кар’єри. Те, що заявник не подавав повторно клопотання про натуралізацію, свідчило, що він ніколи не мав справжнього наміру отримати латвійське громадянство.

59. Уряд послався на вищезгадані Консультативний висновок стосовно законів про громадянство, виданих у Тунісі та Марокко, та справу Ноттебома, стверджуючи, що відповідно до міжнародного права питання громадянства відносилися до виключної компетенції держави і були справою виключно національної юрисдикції держав. Регулювання в міжнародному праві на тему громадянства залишалося фрагментованим – воно охоплювало такі питання як конфлікти юрисдикції при вирішенні питання громадянства та правонаступництво держав, жодне з яких не мало відношення до цієї справи. Уряд зазначив, що спроби розробити більш уніфіковані стандарти стосовно громадянства в цілому все ще продовжувалися, вказавши на те, що Європейська конвенція про громадянство була ратифікована лише 16 державами на момент подання Урядом його перших коментарів по справі (зараз – 20 державами, див. параграф 39 вище).

60. З посиланням на страсбурзьку судову практику (рішення у справах: Family K. and W. v. the Netherlands, заява № 11278/84, рішення Комісії від 1 липня 1985 року, Decisions and Reports (DR) 43, стор. 216; Slepcik v. the Netherlands and the Czech Republic, заява № 30913/96, рішення Комісії від 2 вересня 1996 року, DR 86-B, p. 176; та Jazvinsky v. the Slovak Republic (рішення щодо прийнятності), заяви №№ 33088/96, 52236/99, 52451/99, 52452/99, 52453/99, 52455/99, 52457/99, 52458/99, 52459/99, 7 грудня 2000 року) Уряд повторив, що право на громадянство певної держави не було серед прав, гарантованих Конвенцією або її протоколами.

61. Посилаючись на рішення Конституційного Суду у справі № 2009-94-01, Уряд стверджував, що держава має широкі межі розсуду при визначенні правил щодо громадянства (див. параграф 36 вище). Уряд повторив, що натуралізація є політичним рішенням держави і що кожна держава має механізм, спрямований на те, щоб визначити громадян, які були відданими цій державі; держава не могла бути зобов’язана надавати громадянство особам, яких вона вважала неінтегрованими, нелояльними та не вартими довіри.

62. Латвійське законодавство не гарантувало право на набуття латвійського громадянства шляхом натуралізації; воно лише передбачало право подати клопотання про його отримання, якщо було дотримано певних критеріїв. Уряд далі пояснив двоетапний процес натуралізації. По-перше, Комісія з натуралізації виконувала адміністративне завдання з отримання та розгляду індивідуальних заяв для визначення того, чи відповідали вони визначеним законом критеріям, а її рішення могло бути оскаржено в судовому порядку відповідно до статті 17(3) Закону про громадянство. По-друге, завдання Кабінету Міністрів мало дискреційну природу, що включало, серед іншого, врахування політичних міркувань, у тому числі відданості особи Республіці Латвія. Кабінет Міністрів дійшов висновку, що заяви та дії заявника були спрямовані на дестабілізацію ситуації в державі і що він зловживав процедурою натуралізації для досягнення цієї мети (див. параграф 17 вище).

63. Крім того, заяви та дії заявника були несумісні з основоположними цінностями Республіки Латвія як демократичної держави і він не виконав передумову відданості згідно із статтею 18 Закону про громадянство. Посилаючись на згадану вище справу Ноттебома, Уряд вважав нормальною вимогу до осіб, які подають клопотання про натуралізацію, продемонструвати свій реальний зв’язок з країною, у тому числі певний рівень відданості Республіці Латвія, під час набуття громадянства. Хоча визнаючи, що, в принципі, стаття 10 Конвенції захищає право висловлюватися у спосіб, що ображає, шокує чи викликає занепокоєння, Уряд також зазначив, що особа, яка здійснює свою свободу на вираження поглядів, має обов’язки та відповідальність, обсяг яких залежить від конкретної ситуації (Уряд послався на цитоване вище рішення у справі Handyside, параграф 49). На думку Уряду, заявник мав обов’язок обирати засоби, завдяки яким він хотів досягнути своїх цілей, і утримуватися від провокативних заяв щодо можливості застосування насильства, таким чином підриваючи основоположні цінності демократичного суспільства. Так само Уряд зазначив, що стаття 11 Конвенції не захищала тих, хто мав насильницькі наміри, що призводять до порушення громадського порядку (Уряд послався на рішення у справі G. v. the Federal Republic of Germany, заява № 10833/84, рішення Комісії від 13 жовтня 1987 року).

64. У цій справі заявник не міг вважатися таким, що здійснює свою свободу на вираження поглядів чи зібрань під час пропагування ідей стосовно російськомовної спільноти та освітньої реформи. Відмовляючи йому в наданні громадянства шляхом натуралізації, Уряд мав на меті не покарати заявника за будь-які порушення, але захистити демократію, як це передбачено в Конституції.

65. Нарешті, у своїх коментарях, поданих після прийняття рішення щодо прийнятності, Уряд зазначив, що в національному провадженні заявник ніколи не скаржився на будь-яке втручання чи обмеження його свободи вираження поглядів або зібрань. Натомість він прямо скаржився на рішення про відмову в натуралізації. Тому, на думку Уряду, цю справу слід відрізняти від справи Heinisch v. Germany (заява № 28274/08, ECHR 2011 (витяги)).

B. Оцінка Суду

1. Загальні принципи

66. У рішенні Великої палати Суду у справі Mouvement raëlien suisse v. Switzerland (заява № 16354/06, параграф 48, ECHR 2012 (витяги)) було таким чином викладено основоположні принципи стосовно свободи вираження поглядів (з посиланням на рішення у справах Stoll v. Switzerland [GC], заява № 69698/01, параграф 101, ECHR 2007 V, та Steel and Morris v. the United Kingdom, заява № 68416/01, параграф 87, ECHR 2005-II):

“(i) Свобода вираження поглядів становить одну з основ демократичного суспільства і одну з базових умов для його розвитку та для самореалізації кожної особи. З урахуванням пункту 2 статті 10, вона застосовується не лише до “інформації” чи “ідей”, які сприймаються прихильно чи байдуже або вважаються необразливими, але й тих, що ображають, шокують чи викликають занепокоєння. Саме такими є вимоги плюралізму, терпимості та широти поглядів, без яких “демократичне суспільство” не існує. Як передбачено в статті 10, ця свобода має винятки, які ... повинні, проте, розумітися вузько, а потреба в будь-якому обмеженні повинна бути переконливо доведена ...

(ii) Прикметник “необхідний” у розумінні пункту 2 статті 10 передбачає існування “нагальної суспільної потреби”. Договірні Держави мають певні межі розсуду при оцінюванні того, чи існує така потреба, але це супроводжується європейським наглядом, що охоплює як законодавство, так і рішення про його застосування, навіть якщо вони прийняті незалежним судом. Тому Суд уповноважений винести остаточне рішення щодо того, чи сумісне “обмеження” із свободою вираження поглядів, яка захищається статтею 10.

(iii) Завданням Суду, під час здійснення його наглядової юрисдикції, є не підміна компетентних національних органів, але перегляд за статтею 10 рішень, які вони прийняли відповідно до свого права розсуду. Це не означає, що нагляд обмежується встановленням того, чи використала держава свою дискрецію обґрунтовано, обережно та сумлінно. Що Суду належить зробити, так це розглянути оскаржуване втручання у світлі справи в цілому та визначити, чи було воно “пропорційним до правомірної мети, яка переслідується,” та чи були причини, використані національними органами для його обґрунтування, “доречними та достатніми” .... При здійсненні цього Суд повинен переконатися, що національні органи застосували стандарти, які відповідали принципам, закріпленим у статті 10, та, більше того, що вони спиралися на прийнятну оцінку відповідних фактів ....”

67. Суд також наголошує на “стримувальному ефекті”, який має почуття страху зазнати покарання на здійснення свободи вираження поглядів. Цей ефект, який завдає шкоди цілому суспільству, є також чинником, що впливає на пропорційність і, відповідно, на обґрунтування санкцій, застосованих до осіб (див. рішення у справі Kudeshkina v. Russia, заява № 29492/05, параграф 99, 26 лютого 2009 року з наступними посиланнями).

68. Винятки з правила свободи зібрань, передбачені в статті 11, як і ті, що містяться в статті 10, повинні розумітися вузько і лише переконливі та нагальні причини можуть обґрунтувати обмеження цієї свободи. Будь-яке обмеження повинно відповідати “нагальній суспільній потребі”. Тому поняття “необхідний” не має гнучкості таких формулювань як “корисний” чи “бажаний” (див. рішення у справі Gorzelik and Others v. Poland [GC], заява № 44158/98, параграф 95, ECHR 2004‑I).

69. Суд нещодавно підтвердив, що плюралізм, терпимість та широта поглядів є визначальними ознаками “демократичного суспільства”. Хоча індивідуальні інтереси інколи повинні підкорятися інтересам групи, демократія не означає, що погляди більшості повинні завжди переважати: повинен бути досягнений баланс, який забезпечує справедливе ставлення до людей з меншин та не дозволяє якихось зловживань домінуючим становищем. Плюралізм та демократія повинні також базуватися на діалозі та дусі компромісу, що обов’язково передбачає різні поступки з боку осіб чи груп осіб, які виправдані задля збереження та просування ідей і цінностей демократичного суспільства (див. рішення у справі S.A.S. v. France [GC], заява № 43835/11, параграф 128, ECHR 2014 (витяги) з наступними посиланнями). Повага держави до поглядів меншини шляхом дозволу на поведінку, яка сама по собі не є несумісною із цінностями демократичного суспільства або не знаходиться зовсім поза нормами поведінки такого суспільства, не створює несправедливу нерівність чи дискримінацію, забезпечує єдність та стабільний плюралізм і сприяє гармонії та терпимості в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення у справі Bayatyan v. Armenia [GC], заява № 23459/03, параграф 126, ECHR 2011).

70. Суд також постановляв, що “висловлювання, спрямовані проти базових цінностей Конвенції,” позбавляються захисту статті 10 в силу статті 17 (див. рішення у справах Lehideux and Isorni v. France, 23 вересня 1998 року, параграф 53, Reports 1998-VII, та Garaudy v. France (рішення щодо прийнятності), заява № 65831/01, ECHR 2003-IX). Свободи, гарантовані статтями 10 та 11 Конвенції, не можуть позбавляти органи влади держави, у якій об’єднання шляхом своєї діяльності ставить під загрозу державні інституції, права захищати такі інституції. У цьому зв’язку Суд нагадує, що він раніше зазначав, що конвенційній системі властивий певний компроміс між вимогами захисту демократичного суспільства та індивідуальними правами. Для того, щоб досягнути такого компромісу, будь-яке втручання з боку органів влади повинно відповідати пункту 2 статті 11. Лише після перевірки цього, Суд зможе вирішити, у світлі обставин справи, чи повинна застосовуватися стаття 17 Конвенції (див. рішення у справі Refah Partisi (the Welfare Party) and Others v. Turkey [GC], заяви №№ 41340/98, 41342/98, 41343/98 та 41344/98, параграф 96, ECHR 2003‑II).

71. Суд вважає, що нікому не повинно дозволятися покладатися на положення Конвенції з метою послаблення чи знищення ідеалів та цінностей демократичного суспільства. Відповідно, задля гарантування стабільності та ефективності демократичної системи, від держави може вимагатися вжиття конкретних заходів для свого захисту. Щоразу, коли держава має намір покластися на принцип “демократії, що здатна себе захищати,” з метою обґрунтування втручання в індивідуальні права, вона повинна уважно оцінити зміст та наслідки заходу, що розглядається, з тим, щоб забезпечити досягнення згаданого балансу (див. рішення у справі Ždanoka v. Latvia [GC], заява № 58278/00, параграфи 99 та 100, ECHR 2006‑IV).

72. Нарешті, Суд наголошує, що “право на громадянство”, подібне до того, що міститься у статті 15 Загальної декларації прав людини, або право набувати чи зберігати конкретне громадянство не гарантуються Конвенцією чи протоколами до неї. Проте Суд не виключав можливості того, що свавільна відмова в громадянстві може за певних обставин поставити питання про порушення статті 8 Конвенції через вплив такої відмови на особисте життя особи (див. цитоване вище рішення у справі Karassev, та рішення у справі Slivenko and Others v. Latvia (рішення щодо прийнятності) [GC], заява № 48321/99, параграф 77, ECHR 2002-II). Так само Суд постановляв, що Конвенція чи протоколи до неї не гарантують право відмовитися від громадянства, але він не може виключати, що свавільна відмова прохання про відмову від громадянства може за певних дуже виключних обставин поставити питання про порушення статті 8 Конвенції, якщо така відмова має вплив на особисте життя особи (див. рішення у справі Riener v. Bulgaria, заява № 46343/99, параграфи 153-154, 23 травня 2006 року).

73. Отже, Суд вважав, що за обставин, коли держава-член виходила за межі своїх обов’язків за статтею 8, створивши право на громадянство внаслідок походження і встановила процедуру для цього, така держава в подальшому повинна забезпечити, щоб це право гарантувалося без дискримінації у розумінні статті 14 Конвенції (див. цитоване вище рішення у справі Genovese, параграф 34).

2. Застосування цих принципів до справи, що розглядається

74. Суд зазначає, що заявник вважав, що Кабінет Міністрів втрутився у його свободу вираження поглядів та зібрань, прийнявши негативне рішення стосовно його клопотання про набуття латвійського громадянства шляхом натуралізації і таким чином покаравши його за його погляди, що мало стримувальний ефект на здійснення його свобод. Уряд розрізняв рішення не надавати громадянство шляхом натуралізації та право на свободу вираження поглядів, де останнє могло вільно здійснюватися заявником з латвійським громадянством чи без нього.

75. З огляду на рішення Суду приєднати до розгляду по суті заперечення Уряду щодо юрисдикції Суду ratione materiae (див. параграф 4 вище), перше питання, яке Суд повинен зараз вирішити, полягає в тому, чи застосовні статті 10 та 11 до обставин в цій справі.

76. Заявник стверджував, що відмова надати йому латвійське громадянство шляхом натуралізації була каральним заходом у відповідь на погляди, які він висловлював під час різних демонстрацій проти освітньої реформи. Суд відзначає, проте, що заявник мав можливість вільно виражати свої погляди, які широко висвітлювалися в ЗМІ в той час (див. параграфи 8, 15, 17 та 56 вище). Крім того, він продовжував виражати свої погляди на освітню реформу без жодних перешкод після відмови в задоволенні його клопотання про натуралізацію (див. параграфи 8 та 15 вище). До того ж заявник залишався політично активним та продовжував висловлювати свої погляди також з інших питань суспільного інтересу (див. параграф 56 вище). Суд відзначає, що наявність чи відсутність певного громадянського статусу, як видається, не вплинули на громадську діяльність заявника. Хоча заявник переконував, що рішення стосовно його заяви на натуралізацію вплинуло на його сміливість у вираженні своєї позиції і тому перешкоджало його участі в дебатах з питань суспільного інтересу, Уряд подав багато доказів протилежного (див. параграфи 8, 15, 17 та 56 вище), а заявник не надав далі підтвердження своїх звинувачень та не подав жодних доказів у цьому відношенні. У Суду також відсутня будь-яка інша інформація, яка підтверджувала б, що політика Уряду стосовно громадянства могла мати стримувальний ефект на заявника чи тих, хто висловлював схожі думки.

77. Заявник навів один відчутний наслідок відмови в натуралізації – він не міг голосувати чи висуватися як кандидат на муніципальних, парламентських виборах чи виборах в Європейський Парламент. Проте Суд зазначає, що скарга заявника в цій справі не стосується прав, передбачених у статті 3 Протоколу № 1 до Конвенції (на відміну від цитованого вище рішення у справі Ždanoka, параграф 73). Заявник також не скаржиться на порушення статті 8 Конвенції через неможливість збереження свого існуючого громадянського стану (на відміну від рішення у справі Kurić and Others v. Slovenia [GC], заява № 26828/06, параграф 314, ECHR 2012 (витяги)). Крім того, рішення Суду щодо прийнятності цієї заяви визначає межі справи, яку Суд тепер розглядає, і вона не включає інші скарги, крім поданих за статтями 10, 11 та 13 Конвенції (див. параграфи 3 та 4 вище).

78. До того ж, заявник сам визнав, що до нього ніколи не застосовувалися кримінальні санкції за вираження його поглядів чи за участь у демонстрації. Схоже, що він отримав одне попередження за участь у протесті. Проте він не навів подробиць щодо цього – дату, місце чи контекст.

79. Суд тепер оцінить те, чи мало рішення щодо натуралізації будь-яку каральну природу по відношенню до здійснення свободи заявника на вираження поглядів та зібрань. Згідно з міжнародним правом, рішення щодо натуралізації чи інших форм надання громадянства є питаннями, що відносяться в першу чергу до національної юрисдикції держави; як правило, вони ґрунтуються на різних критеріях, які мають на меті встановити зв’язок між державою та особою, яка звертається за отриманням громадянства (див. параграфи 37 та 38 вище). Хоча Європейська конвенція про громадянства не була широко ратифікованою державами-членами Ради Європи (див. параграф 39 вище), як зазначається в пояснювальному звіті, її визначення покладається на традиційне розуміння зв’язку громадянства, як він викладений Міжнародним судом в Справі Ноттебома (див. параграфи 40 та 41 вище). Вибір критеріїв в цілях процедури натуралізації, в принципі, не регулюється спеціальними правилами міжнародного права і держави вільні приймати рішення щодо натуралізації окремих осіб (див. параграф 38 вище). У певних ситуаціях, проте, дискреція держави може бути обмежена принципом невтручання, згідно з яким державі заборонено втручатися у внутрішні або міжнародні справі іншої держави (див. рішення у справі Military and Paramilitary Activities in and against Nicaragua (Nicaragua v. United States of America), рішення по суті, рішення Міжнародного суду від 27 червня 1986 року, параграфи 202-205). Тим не менше, таке обмеження немає жодного відношення до справи, що розглядається.

80. У цьому відношенні заявник навів два доводи, щоб довести, що дискреція держави не є повністю необмеженою у питаннях, які стосуються надання громадянства. По-перше, він послався на Загальну декларацію прав людини та на практику Міжамериканського суду з прав людини. Проте, як Суд вже зазначив вище, згідно з Конвенцією не існує “права на громадянство”, подібного до того, що передбачено в статті 15 Загальної декларації прав людини (див. параграф 73 вище). Посилання заявника на практику Міжамериканського суду з прав людини також є недоречним, оскільки Американська конвенція з прав людини, яка є регіональним документом, прямо передбачає право на громадянство у своїй статті 20 (див. параграфи 43-45 вище).

81. Другий аргумент заявника полягав в тому, що дискреція держави обмежувалася обов’язком скорочувати безгромадянство. Суд відзначає, що заявник належить до категорія резидентів Латвії, яким було надано особливий громадянський статус згідно з національним законодавством – “негромадяни, що постійно проживають” в Латвії (nepilsoņi) – тобто громадяни колишнього СРСР, які втратили своє радянське громадянство після розпаду СРСР, але, хоча мали на це право, не отримали в подальшому будь-яке інше громадянство (див. більше подробиць щодо категорій резидентів Латвії у цитованих вище рішеннях у справах Slivenko, параграфи 50-53, та Sisojeva and Others, параграфи 46-47). Заявник не довів, яким чином наявність чи відсутність певного статусу в національному законодавстві могли негативно вплинути на здійснення його свободи вираження поглядів та зібрань.

82. Повертаючись до конвенційної системи, Суд повторює, що за певних обставин він вирішував, що свавільні або дискримінаційні рішення у сфері громадянства могли поставити питання щодо прав людини загалом і за Конвенцією зокрема (див. цитовані вище рішення у справах Karassev, Riener, параграф 153, та Genovese, параграф 34). Проте, як зазначалося вище, ні Конвенція, ні міжнародне право загалом не передбачають право набути конкретне громадянство. Заявник погодився з цим. Суд відзначає, що в Законі Латвії про громадянство відсутні будь-які положення, які б вказували на те, що заявник може безумовно вимагати право на латвійське громадянство (див. параграфи 20, 29 та 63 вище) або що негативне рішення Кабінету Міністрів може вважатися свавільною відмовою в такому громадянстві (на відміну від цитованого вище рішення у справі Genovese, параграф 34).

83. Питання того, чи має заявник право набути громадянство держави, яке може бути доведено, повинно, в принципі, вирішуватися з посиланням на національне законодавство цієї держави (див. рішення у справі Kolosovskiy v. Latvia (рішення щодо прийнятності), заява № 50183/99, 29 січня 2004 року). Так само питання того, чи було особі відмовлено в громадянстві держави свавільно, що може створити проблему за Конвенцією, слід вирішувати з посиланням на положення національного законодавства (див. рішення у справі Fehér and Dolník v. Slovakia (рішення щодо прийнятності), заяви №№ 14927/12 та 30415/12, параграф 41, 21 травня 2013 року). Вибір критеріїв в цілях надання громадянства шляхом натуралізації відповідно до національного законодавства пов’язаний з природою зв’язку між державою та відповідною особою, який кожне суспільство вважає за необхідне встановити. У багатьох юрисдикціях набуття громадянства супроводжується присягою на відданість, якою особа присягається бути відданим певній державі. Суд розглядав питання відданості, хоча й в дещо іншому контексті виборчих прав, та розрізнив відданість державі та відданість урядові (див. цитоване вище рішення у справі Tănase, параграф 166).

84. Суд зазначає, що оцінка відданості в цілях рішення про натуралізацію в цій справі не посилається на відданість уряду при владі, але державі та її Конституції. Суд вважає, що демократична держава має право вимагати від осіб, які бажають отримати її громадянство, бути відданими цій держави та, зокрема, конституційним принципам, на яких вона заснована. Заявник не заперечував проти цього. Суд погоджується із заявником в тому, що при здійсненні своєї свободи вираження поглядів та зібрань він вільний не погоджуватися з урядовою політикою тією мірою, якою ця незгода виражається відповідно до закону. Також правильно те, що межі допустимої критики ширші по відношенню до уряду, ніж до приватних осіб чи навіть політиків. Проте це зовсім інше питання порівняно з питанням критеріїв, установлених для натуралізації та її процедури, які визначаються національним законодавством. Вимога відданості державі та її Конституції не може вважатися каральним заходом, що може становити втручання у свободу вираження поглядів та зібрань. Це скоріше критерій, який повинен бути виконаний будь-якою особою, яка хоче отримати латвійське громадянство шляхом натуралізації.

85. Суд не бачить, яким чином заявнику не дозволялося виражати свою незгоду з урядовою політикою в питанні, яке його цікавило. Суд також не бачить якихось фактів, які б вказували на те, що існували перешкоди для його участі в будь-яких зібраннях чи рухах.

86. Відповідно, статті 10 та 11 Конвенції не застосовні за обставин цієї справи і Суд підтримує заперечення Уряду.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

87. Заявник також скаржився за статтею 13 Конвенції на те, що він не мав жодних ефективних засобів юридичного захисту на національному рівні стосовно стверджуваних порушень його прав, оскільки Сенат Верховного Суду вирішив, що рішення Кабінету Міністрів було політичним рішенням. Він вважав, що звернення за здійсненням нагляду з боку державного обвинувача не було ефективним засобом захисту, оскільки рішення обвинувача в цій справі не могло бути далі оскаржено.

88. Стаття 13 Конвенції передбачає:

“Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.”

89. Уряд не погодився з цим.

90. Як Суд вже неодноразово постановляв, стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобів захисту для реалізації змісту конвенційних прав та свобод, у якій би формі вони не гарантувалися в національному правопорядку. Таким чином стаття 13 вимагає надання національного засобу захисту для розгляду по суті “скарги, що може бути доведена,” за Конвенцією та надання відповідного захисту, хоча Договірні Держави мають деяку дискрецію щодо способу, у який вони виконують свої конвенційні обов’язки згідно з цим положенням (див., наприклад, рішення у справі Bazjaks v. Latvia, заява № 71572/01, параграф 127, 19 жовтня 2010 року, з наступними посиланнями).

91. Визнавши, що статті 10 та 11 Конвенції не застосовні до цієї справи, Суд доходить такого ж висновку щодо статті 13, оскільки не існує “скарги, що може бути доведена,” відповідно до Конвенції (див. рішення у справі Boyle and Rice v. the United Kingdom, 27 квітня 1988 року, параграф 52, Series A no. 131).

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО,

1. Постановляє, що статті 10 та 11 Конвенції не застосовні;

2. Постановляє, що стаття 13 Конвенції не застосовна.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 січня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду.

Франсуаза Еленс-ПассосПаайві Ірвела
СекретарГолова

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Переклад не є обов’язковим для Суду, також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Він може бути завантажений з бази даних рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () чи будь-якої іншої бази даних, з якою Суд поділився цим перекладом. Переклад може бути відтворено у некомерційних цілях за умови цитування в повному обсязі назви справи, а також зазначення наведеного вище копірайту та згадки про Трастовий фонд з прав людини. Якщо планується використати будь-яку частину цього перекладу в комерційних цілях, прохання звернутися за адресою publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante: publishing@.

[1]. Посилання на повідомлення в ЗМІ від 27 квітня, 28 липня, 14 та 17 серпня 2004 року.

[2]. Посилання на повідомлення в ЗМІ від 21 лютого та 13 березня 2004 року.

[3]. Посилання на повідомлення в ЗМІ від 21 лютого, 8 березня та 1 квітня 2004 року.

[4]. Посилання на повідомлення в ЗМІ від 21 лютого 2004 року.

[5]. Посилання на повідомлення в ЗМІ від 10 грудня 2004 року.

Full & Egal Universal Law Academy