© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад було замовлено за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Переклад не є обов’язковим для Суду. Для додаткової інформації дивіться повний текст копірайту наприкінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
Інформаційний бюлетень практики Суду № 181
Січень 2015 року
Петропавловскіс проти Латвії – заява № 44230/06
Рішення від 13.1.2015 [Секція IV]
Стаття 10
Пункт 1 статті 10
Свобода вираження поглядів
Стаття 11
Пункт 1 статті 11
Свобода мирних зібрань
Відмова надати громадянство лідеру протестного руху проти урядової мовної політики: статті 10 та 11 не застосовні
Факти – Заявник був “негромадянином, що постійно проживає,” Республіки Латвія – юридичний статус, що був наданий громадянам колишнього Радянського Союзу, які втратили своє радянське громадянство після розпаду СРСР, але, хоча маючи на це право, не набули в подальшому будь-яке інше громадянство. Заявник був одним з лідерів руху, який протестував проти освітньої реформи в Латвії в 2003 та 2004 роках. У цій ролі він робив публічні заяви, захищаючи права російськомовної спільноти на освіту російською мовою та збереження фінансованих державою шкіл з російською як єдиною мовою викладання. У 2004 році Кабінет Міністрів відмовив в задоволенні його клопотання про отримання латвійського громадянства, а його подальші апеляції були неуспішними. У своїй заяві до Європейського Суду він скаржився на те, що ця відмова була каральним заходом, застосованим через те, що він критикував Уряд.
Право – Статті 10 та 11: Суд не бачив, яким чином відмова надати латвійське громадянство заявнику могла перешкодити йому у вираженні своєї незгоди з урядовою політикою або участі в зібраннях чи рухах. Рішення стосовно його натуралізації не могло вважатися покаранням за його ідеї і воно не послабило його рішучість висловлюватися та брати участь у дебатах з питань суспільного інтересу. Навпаки, його погляди на освітню реформу широко висвітлювалися в ЗМІ і він залишався політично активним навіть після відмови в його клопотанні про натуралізацію. Він ніколи не притягався до кримінальної відповідальності за вираження своїх поглядів чи за участь в демонстраціях.
Крім того, відповідно до міжнародного права, рішення щодо натуралізації були питаннями, що відносилися в першу чергу до національної юрисдикції і, як правило, ґрунтувалися на критеріях, спрямованих на встановлення зв’язку між державою та особою, що звертається з проханням про натуралізацію. Ні Європейська Конвенція, ні міжнародне право загалом не передбачали право набути конкретне громадянство. У національному законодавстві ніщо не вказувало на те, що заявник мав безумовне право на латвійське громадянство або що рішення органів влади могли розглядатися як свавільні.
Здійснюючи свою свободу вираження поглядів та зібрань, заявник міг вільно не погоджуватися з урядовою політикою, доки така критика здійснювалася відповідно до закону. Межі такої критики були ширшими по відношенню до уряду, ніж до приватної особи чи навіть політика. Проте це було зовсім інше питання порівняно з питанням критеріїв та процедур, установлених для натуралізації, які були визначені національним законодавством. У багатьох юрисдикціях набуття громадянства супроводжувалося клятвою відданості, за якою особа клялася у відданості Державі та її Конституції, як і в цій справі. Така вимога – яку слід було відрізняти від критерію, що вимагав клятви відданості конкретному урядові, - не могла вважатися каральним заходом, що міг становити втручання у свободу вираження поглядів та зібрань. Це скоріше був критерій, який повинна була виконати будь-яка особа, яка хотіла отримати латвійське громадянство шляхом натуралізації.
Висновок: Статті 10 та 11 не застосовні (одноголосно).
(Див. також рішення у справах: Slivenko v. Latvia [GC], заява № 48321/99, 9 жовтня 2003 року, Інформаційний бюлетень №57; Kolosovskiy v. Latvia (рішення щодо прийнятності), заява № 50183/99, 29 січня 2004 року, Інформаційний бюлетень № 60; Sisojeva and Others v. Latvia вилучено з реєстру [GC], заява № 60654/00, 15 січня 2007 року, Інформаційний бюлетень № 93; та Fehér and Dolník v. Slovakia (рішення щодо прийнятності), заяви №№ 14927/12 та 30415/12, 21 травня 2013 року)
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Цей стислий виклад, підготовлений канцелярією Суду, не є зобов’язальним для Суду.
Щоб перейти до інформаційних бюлетенів з практики Суду, натисніть тут
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy