ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ПЛЕШКОВ ТА ПЛЕШКОВА ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF PLESHKOV AND PLESHKOVA v. UKRAINE)
(Заява № 5783/20)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
09 березня 2023 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Плешков та Плешкова проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni), Голова,
Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar),
Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 5783/20), яку 13 січня 2020 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) двоє громадян України, пан Дмитро Геннадійович Плешков (далі – перший заявник) та його донька, пані Аліса Дмитрівна Плешкова (далі – друга заявниця; разом – заявники), 1974 та 2011 років народження відповідно, та які згідно з останньою інформацією проживають у м. Київ і м. Ірпінь відповідно, їх представляла на останніх етапах провадження пані М. Корнієнко, юрист, яка практикує у м. Київ;
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції, про скаргу за статтею 8 Конвенції на невиконання судового рішення, яким було встановлено домовленості про побачення заявників, та визнати решту скарг у заяві неприйнятними;
рішення надати заяві статус пріоритетної (Правило 41 Регламенту Суду);
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 09 лютого 2023 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
предмет справи
1. Справа стосується стверджуваного невиконання органами державної влади рішення, ухваленого Дніпровським районним судом міста Києва 24 жовтня 2016 року та зміненого Апеляційним судом міста Києва 21 лютого 2017 року, яким було встановлено домовленості про побачення першого і другої заявників, які проживали окремо один від одного. Заявники скаржилися на порушення статті 8 Конвенції.
2. Мати другої заявниці, Л., з якою вона проживала, не виконувала ці домовленості. З цієї причини під час виконавчого провадження, яке було відкрито у вересні 2018 року та усе ще триває, державні виконавці наклали на Л. два штрафи, які вона не сплатила, та винесли постанову про тимчасове обмеження її у праві керування транспортними засобами. Крім того, оскільки Л. неодноразово не з’являлася на їхні виклики, державні виконавці безуспішно намагалися порушити щодо неї кримінальну справу та тимчасової заборони їй залишати країну. 10 листопада 2018 року під час єдиної зустрічі, яку державні виконавці організували між заявниками в присутності Л., друга заявниця відмовилася спілкуватися з першим заявником, оскільки боялася його. Згідно з висновками психологічного обстеження другої заявниці від 26 червня 2019 року, призначеного державними виконавцями, її негативне ставлення до першого заявника було пов’язане з конфліктом між ним і Л. Психолог вказав на необхідність покращення стосунків між першим заявником і Л. як на передумову для відновлення «психологічного контакту» між заявниками. Уряд стверджував, що представник місцевого органу опіки і піклування був залучений до виконавчого провадження, але не навів додаткових відомостей.
оцінка суду
3. Перший заявник скаржився від свого імені та від імені другої заявниці на невиконання рішення, ухваленого Дніпровським районним судом міста Києва 24 жовтня 2016 року. Він посилався на статті 8 і 46 Конвенції, зазначивши, що проблема вказувала на існування структурних і системних недоліків у національній правовій системі.
4. Уряд стверджував, що перший заявник зловживав своїм правом на подання індивідуальної заяви, оскільки не повідомив усіх відповідних фактів. Він ніс відповідальність за відсутність спілкування з другою заявницею, оскільки не зміг «мирно взаємодіяти» з Л. і натомість «передчасно» залучив до суперечки працівників поліції та державних виконавців, тоді як останні вжили належних заходів у справі з огляду на ворожість, яка існувала між Л. і першим заявником. Крім того, перший заявник міг звернутися до суду із позовом про встановлення опіки над другою заявницею.
5. Суд вважає, що цю скаргу слід розглядати виключно за статтею 8 Конвенції.
6. Ніщо не свідчить, що перший заявник не повідомив Суд про будь-які істотні факти. Хоча він не вказав певної інформації стосовно провадження на національному рівні, немає підстав вважати, що це було зроблено навмисно або що це слід розглядати як доказ наміру ввести Суд в оману.
7. Суд також вважає, що скарга заявників не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною, а заперечення Уряду щодо цього мають бути відхилені.
8. Загальні принципи стосовно позитивних зобов’язань держави щодо захисту стосунків між батьками та їхніми дітьми наведені, серед інших джерел, в рішенні у справі «Вишняков проти України» (Vyshnyakov v. Ukraine), заява № 25612/12, пункти 35 – 37, від 24 липня 2018 року).
9. Суд неодноразово встановлював у справах проти України, що неналежний спосіб виконання судових рішень щодо дітей був наслідком недостатньо розвинутих законодавчих та адміністративних механізмів, які б могли прискорити добровільне дотримання домовленостей із залученням фахівців органів опіки та піклування. Крім того, наявні механізми не передбачали відповідні і конкретні заходи для забезпечення примусового виконання рішення, відповідно до принципу пропорційності (див. згадане рішення у справі «Вишняков проти України» (Vyshnyakov v. Ukraine), пункт 46; рішення у справах «Бондар проти Україна» [Комітет] (Bondar v. Ukraine) [Committee], заява № 7097/18, пункт 36, від 17 грудня 2019 року; «Швець проти України» [Комітет] (Shvets v. Ukraine) [Committee], заява № 22208/17, пункт 38, від 23 липня 2019 року, «Ген та інші проти України» [Комітет] (Gen and others v. Ukraine) [Committee], заяви № 41596/19 та № 42767/19, пункт 68, від 10 червня 2021 року; «Спіцин проти України» [Комітет] (Spitsyn v. Ukraine) [Committee], заява № 52411/18, пункт 32, від 07 жовтня 2021 року та «Жупан проти України» [Комітет] (Zhupan v. Ukraine) [Committee], заяви № 38882/18 і № 50200/19, пункт 36, від 07 жовтня 2021 року).
10. Ці висновки так само застосовні і до цієї справи. Хоча було оперативно встановлено та пізніше підтверджено психологом, що друга заявниця не бажала спілкуватися з першим заявником, органи державної влади не вжили жодних заходів, аби допомогти дитині пристосуватися до свого батька, від якого вона, як вбачалося, серйозно віддалилася. Зокрема, не було забезпечено жодної професійної цільової підтримки, яка б допомогла їй звикнути до думки про спілкування з першим заявником, а Л. не було роз’яснено, що це відповідало найкращим інтересам дитини згідно з обов’язковим для виконання рішенням Дніпровського районного суду від 24 жовтня 2016 року (див. пункт 2 та для порівняння згадане рішення у справі «Жупан проти України» (Zhupan v. Ukraine), пункт 33). Крім того, характер і ступінь участі органу опіки та піклування у зв’язку з цим питанням залишається незрозумілим.
11. Органам державної влади було відомо, що мати другої заявниці перешкоджала побаченням заявників. Однак застосовані до неї обмежені примусові заходи у зв’язку з цим не дали результатів (див. пункт 2 та для порівняння рішення у справі «Бегович проти Хорватії» [Комітет] (Begović v. Croatia) [Committee], заява № 35810/14, пункт 67, від 13 червня 2019 року).
12. Загалом, беручи до уваги, що завдання національних органів влади у цій справі було ускладнено напруженими стосунками між першим заявником і Л., Суд вважає, що органи державної влади не виконали свого позитивного зобов’язання за статтею 8 Конвенції щодо забезпечення дотримання домовленостей про побачення заявників, встановлених у рішенні Дніпровського районного суду від 24 жовтня 2016 року (див. для порівняння згадане рішення у справі «Бегович проти Хорватії» (Begović v Croatia), пункти 69 – 73). За цих обставин першому заявнику не можна дорікнути, що він не звернувся до суду з позовом про встановлення опіки над другою заявницею.
13. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
14. Заявники спільно вимагали 15 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Перший заявник також вимагав 68 000 українських гривень (еквівалент приблизно 1 800 євро) та додатково будь-який податок на додану вартість, які відповідали сумі, яку він зобов’язався сплатити представникам заявників під час провадження у Суді згідно з відповідними договорами про надання правової допомоги, та 500 євро в якості компенсації поштових витрат.
15. Уряд стверджував, що вимоги були необґрунтованими та надмірними.
16. Суд присуджує заявникам спільно 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, і 1 000 євро першому заявнику в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватися. Суд відхиляє решту вимог заявників.
17. Пеня має призначатися на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Оголошує заяву прийнятною;Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції;Постановляє, що:(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро заявникам спільно та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(іі) 1 000 (одна тисяча) євро першому заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватися, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 березня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Карло Ранцоні
(Carlo Ranzoni)
Голова