CASE OF POGREBNYY AND OTHERS v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ПОГРЕБНИЙ ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF POGREBNYY AND OTHERS v. UKRAINE)

(Заява № 42419/04)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

19 жовтня 2023 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Погребний та інші проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), Голова,

Лятіф Гусейнов (Lətif Hüseynov),

Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 42419/04), яку 15 листопада 2004 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Борис Олександрович Погребний (далі – перший заявник), а також 17 листопада 2008 року подали громадські організації «Родина» (далі – друга заявниця), «Милосердя» (далі – третя заявниця) і «Спілка багатодітних Київщини» (далі – четверта заявниця), яких представляв до початку 2020 року пан П. Павлик, юрист, який практикує у м. Київ;

рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження, пан І. Ліщина з Міністерства юстиції;

лист Секретаріату з повідомленням Уряду, що заява може бути передана на розгляд Комітету у складі трьох суддів;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 28 вересня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  Справа стосується різних аспектів кримінальної справи щодо першого заявника, у тому числі вилучення та накладення арешту на майно, яке він та інші заявники мали у своєму розпорядженні. Справа стосується питань за статтею 8 Конвенції.

ФАКТИ

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

2.  Перший заявник народився у 1955 році та проживав у м. Васильків Київської області. Він був єдиним засновником і директором трьох інших організацій-заявниць.

3.  Друга, третя і четверта заявниці – неприбуткові благодійні громадські організації у м. Васильків. 13 березня 2007 року третя заявниця була ліквідована на підставі рішення суду за позовом Державної податкової адміністрації України.

4.  У невстановлену дату неурядова організація «Каунтерпарт», розташована у Сполучених Штатах Америки, доставила одяг і постільну білизну другій та четвертій заявницям в якості гуманітарної допомоги. Ці організації-заявниці мали розподілити її серед бенефіціарів під наглядом організації «Каунтерпарт» та Кабінету Міністрів України.

5.  У квітні 1999 року представники організації «Каунтерпарт» звернулися до відділу міліції із заявою, що перший заявник розкрав гуманітарну допомогу. 15 квітня 1999 року працівники Васильківського міського відділу ГУ МВС України порушили щодо нього кримінальну справу (справа № 08-6086) і затримали його. Згідно з твердженнями першого заявника працівники міліції одягнули на нього кайданки і побили, не дозволили йому зв’язатися із захисником й не повідомили йому причин затримання.

6.  12 квітня 2000 року працівники міліції також порушили кримінальну справу (справа № 08-7003) за фактом викрадення грошових коштів з банківських рахунків, що належали другій та четвертій заявницям. Неодноразово цю справу об’єднували та виділяли матеріали щодо неї зі справи № 08-6086, однак жодних обвинувачень у межах справи № 08-7003 першому заявнику пред’явлено не було.

7.  Перший заявник залишався під вартою до 20 вересня 1999 року, коли його звільнили під підписку про невиїзд.

8.  Кримінальне провадження щодо першого заявника у справі № 08-6086 неодноразово закривалося і відновлювалося. У періоди з 12 квітня до 27 грудня 2000 року, з 15 січня до 22 березня 2001 року і з 23 березня до 17 вересня 2001 року щодо нього не була порушена жодна справа.

9.  31 липня 2002 року справу № 08-6086 закрили у зв’язку з відсутністю corpus delicti. Цією ж постановою було скасовано підписку про невиїзд першого заявника. Розслідування у справі № 08-7003 продовжувалося.

10.  У січні 2006 року перший заявник звернуся до Міністерства внутрішніх справ України з клопотанням відновити провадження у справі № 08-6086, об’єднати її зі справою № 08-7003 та закрити об’єднану кримінальну справу.

11.  19 січня 2006 року Міністерство внутрішніх справ України дало вказівку відновити провадження у кримінальній справі № 08-6086. Згідно з твердженнями першого заявника того ж дня його підписка про невиїзд знову набула чинності, однак матеріали справи цього не підтверджують. 18 травня 2006 року справи № 08-6086 і № 08-7003 були об’єднані у справу № 08-6086.

12.  29 травня 2006 року працівники міліції відмовилися від обвинувачень щодо першого заявника.

13.  Працівники міліції продовжували розслідування за фактом привласнення коштів з рахунків другої та четвертої заявниць щонайменше до 2010 року.

14.  У квітні 1999 року в межах кримінальної справи щодо першого заявника працівники міліції вилучили у нього близько 2 500 одиниць гуманітарної допомоги. Вони також вилучили два автомобільні багажники, вісімнадцять шампурів, факс, ваги та візки, що належали першому заявнику особисто. Згідно з його твердженнями працівники міліції також вилучили інше майно та 10 000 доларів США, які належали йому особисто.

15.  Гуманітарна допомога була долучена до матеріалів кримінальної справи № 08-6086 в якості доказу.

16.  31 липня 2002 року працівники міліції винесли постанову, що всі речі, вилучені та долучені в якості доказів до кримінальної справи щодо першого заявника, мали бути повернуті йому як директору четвертої заявниці. Однак майно не повернули, тому він подав декілька позовів до суду у зв’язку з цим.

17.  Згідно з твердженнями першого заявника у квітні 1999 року в межах тієї ж кримінальної справи щодо нього працівники міліції також вилучили як його особисті документи, так і документи, які стосувалися його професійної діяльності, зокрема: (i) його дипломи лікаря та бухгалтера, два свідоцтва про підвищення кваліфікації лікаря, його військовий квиток, свідоцтво про закінчення курсів іноземних мов, посвідчення водія та закордонний паспорт (далі – особисті документи); (ii) фінансові документи, пов’язані з діяльністю другої заявниці, у тому числі її статути та різні незазначені довідки від органів державної влади (далі – фінансові документи); та (iii) статути другої, третьої та четвертої заявниць.

18.  Згідно з твердженнями Уряду працівники міліції ніколи не вилучали особисті документи першого заявника. Уряд подав до Суду довідку, видану департаментом ГУ МВС України у Київській області, відповідальним за видачу паспортів для виїзду за кордон особам, які проживають на території Київської області, в тому числі й у м. Васильків. Згідно з твердженнями представників міліції перший заявник ніколи не отримував такий паспорт. Уряд також надав довідку, видану Державною службою зайнятості України, що у 2007 році перший заявник зареєструвався там як безробітний, і надав свій диплом лікаря.

19.  Перший заявник подав позов до суду, вимагаючи повернути йому особисті документи і фінансові документи, пов’язані з діяльністю другої заявниці.

20.  У липні 1999 року ГУ МВС України у Київській області винесло постанову про накладення арешту та вилучення двох квартир першого заявника та предметів побуту, що знаходилися в них.

21.  31 липня 2002 року працівники міліції зняли арешти, однак з невідомих причин це не було належним чином зареєстровано у відповідному державному реєстрі.

22.  30 травня 2006 року за клопотанням першого заявника, поданого за три дні до цього, працівники міліції знову винесли постанову про скасування арешту. 08 червня 2006 року відповідні записи було внесено до реєстру.

23.  У 2007 році перший заявник безуспішно просив суди визнати незаконними постанови про накладення арешту.

24.  19 грудня 2002 року суд присудив першому заявнику відшкодування у розмірі 10 000 українських гривень (далі – грн)[1] у зв’язку з незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності (невідомо, яких саме аспектів це стосувалося). В ухвалі суду було зазначено лише обвинувачення, висунуті в межах першої кримінальної справи щодо нього (справа № 08-6086). Апеляційні скарги першого заявника були залишені без розгляду у зв’язку з недотриманням процесуальних норм. 23 квітня 2003 року рішення від 19 грудня 2002 року було виконано у повному обсязі.

25.  23 грудня 2003 року за позовом першого заявника Фастівський районний суд зобов’язав працівників міліції повернути йому незазначені фінансові документи, пов’язані з діяльністю другої заявниці, вилучені в межах кримінальної справи. Суд також присудив першому заявнику 32 940 грн[2] в якості компенсації побутової техніки, вилученої працівниками міліції, але пізніше ними втраченої. Суд також присудив першому заявнику 500 грн[3] в якості компенсації судових витрат. Стосовно деяких інших предметів і грошових коштів, які заявник хотів повернути, суд встановив відсутність доказів, що вони дійсно були вилучені працівниками міліції.

26.  Рішення від 23 грудня 2003 року набрало законної сили 08 червня 2004 року.

27.  26 жовтня 2005 року перший заявник отримав рекомендованим листом невказані документи, пов’язані з діяльністю другої заявниці. Згідно з твердженнями Уряду того дня він отримав усі фінансові документи, пов’язані з діяльністю другої заявниці, вилучені у межах кримінальної справи. Своєю чергою, перший заявник доводив національним органам влади та Суду, що він отримав деякі, але не всі фінансові документи. Він не уточнив у Суді, яких саме документів бракувало, чи яким було їхнє значення.

28.  01 серпня 2012 року за позовом першого заявника Київський апеляційний адміністративний суд зобов’язав виконавчу службу повернути йому всі фінансові документи, пов’язані з діяльністю другої заявниці, згідно з рішенням від 23 грудня 2003 року та сплатити йому непогашену за цим рішенням суму у розмірі 3,34 грн. Суд не уточнив, які з документів другої заявниці ще не було повернуто. Він також присудив йому 500 грн[4] в якості відшкодування моральної шкоди, спричиненої тим, що довгий час рішення від 23 грудня 2003 року залишалося невиконаним. Незрозуміло, чи була ця сума виплачена заявнику.

29.  04 квітня 2003 року за клопотанням першого заявника слідчий ГУ МВС України у Київській області виніс постанову про відшкодування йому шкоди у зв’язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності (справа № 08-6086). Оскільки жодної копії клопотання не було надано Суду, неможливо встановити, у зв’язку з якими саме аспектами кримінальної справи перший заявник вимагав відшкодування.

30.  28 серпня 2003 року суд скасував постанову від 04 квітня 2003 року, і працівників міліції зобов’язали повторно розглянути клопотання першого заявника.

31.  Остаточною ухвалою від 17 грудня 2003 року Апеляційний суд міста Києва вніс зміни до постанови від 28 серпня 2003 року, уточнивши, що відповідну постанову повинен був винести С. – начальник слідчого управління ГУ МВС України в Київській області.

32.  21 березня 2006 року за скаргою першого заявника Шевченківський районний суд міста Києва встановив, що постанова від 28 серпня 2003 року залишалася невиконаною, і зазначив, що працівники міліції ще не повернули першому заявнику фінансові та особисті документи, а також особисті речі. Проте резолютивна частина рішення не містила ані переліку таких предметів, ані зобов’язання повернути їх.

33.  21 березня 2006 року постанова набрала законної сили.

34.  Під час виконання постанови від 28 серпня 2003 року М., слідчий СУ ГУ МВС України у Київській області, двічі виносив постанову про відмову у задоволенні клопотання першого заявника про відшкодування шкоди, зазначаючи, що заявнику вже було присуджено відшкодування шкоди рішенням від 19 грудня 2002 року. Скарги заявника на постанови М. були залишені без розгляду судами у зв’язку з недотриманням процесуальних вимог.

35.  Державні виконавці встановили, що постанови, згадані в пункті 37, не були складені С., особою щодо якої було ухвалено постанову від 21 березня 2006 року. 19 листопада 2007 року державні виконавці закрили виконавче провадження щодо С., оскільки неможливо було виконати постанову за відсутності співпраці з його боку.

36.  Згідно з твердженнями першого заявника постанова від 21 березня 2006 року залишається невиконаною.

37.  У листопаді 2006 року перший заявник звернувся до Шевченківського районного суду із позовом проти ГУ МВС України у Київській області, вимагаючи повернути гуманітарну допомогу та його особисті речі (три сервізи, два магнітофони, три дивани, п’ять килимів, деякі меблі, газову плиту, холодильник, вісімнадцять шампурів, два автомобільні багажники) та його особисті документи, вилучені у межах кримінальної справи.

38.  17 квітня 2007 року Шевченківський районний суд зобов’язав ГУ МВС України у Київській області повернути заявнику його особисті документи (зокрема, дипломи лікаря та бухгалтера, свідоцтво про закінчення курсів іноземних мов, посвідчення водія і закордонний паспорт) та особисті речі, згадані в попередньому пункті. Суд відмовив у поверненні йому гуманітарної допомоги, оскільки він не був її законним власником.

39.  Було відкрито виконавче провадження. Державні виконавці встановили, що зазначені у рішенні речі не перебували у розпорядженні ГУ МВС України у Київській області, а тому не могли бути повернуті.

40.  27 серпня 2008 року Верховний Суд України залишив без змін рішення від 17 квітня 2007 року у частині щодо гуманітарної допомоги та скасував його стосовно решти. Суд зазначив, що працівники міліції дійсно вилучали особисті документи. Однак не було доказів, що вони все ще перебували у працівників міліції і тому могли бути повернуті. Суд також зазначив, що сервізи, два магнітофони, три дивани, п’ять килимів, меблі, газова плита та холодильник у заявника не вилучалися. Верховний Суд України направив на новий розгляд до Шевченківського районного суду вимоги заявника щодо його особистих документів, шампурів, автомобільних багажників і предметів домашнього вжитку.

41.  Доки цей суд розглядав справу, перший заявник неодноразово уточнював свої вимоги. Зрештою, він вимагав повернути йому особисті документи або відшкодувати їхню вартість у розмірі понад 45 мільярдів гривень. Він також вимагав повернення двох багажників і вісімнадцяти шампурів, які, як він стверджував, були виготовленні із золота.

42.  24 жовтня 2011 року Шевченківський районний суд зобов’язав ГУ МВС України у Київській області повернути заявнику вісімнадцять шампурів і один багажник. У цьому ж рішенні суд зазначив, що працівники міліції вилучили особисті документи першого заявника. Однак вони не могли повернути їх, оскільки документи були втрачені. Суд відмовив у задоволенні позовних вимог заявника щодо відшкодування шкоди за документи, зазначивши, що він не довів їхньої матеріальної цінності, або що він витратив грошові кошти для їхньої заміни.

43.  09 лютого 2012 року Апеляційний суд міста Києва вніс зміни у рішення, зобов’язавши ГУ МВС України у Київській області повернути першому заявнику вісімнадцять шампурів і два багажники. Це рішення набрало законної сили.

44.  12 червня 2012 року працівники поліції попросили першого заявника прийти і забрати вісімнадцять шампурів та два багажники. Залишається невідомим, чи зробив він це, але у своєму листі до Суду від 28 серпня 2017 року заявник зазначив, що рішення від 17 квітня 2007 року залишилося невиконаним.

45.  Перший заявник ініціював інші численні провадження проти різних органів державної влади та їхніх посадових осіб, безуспішно вимагаючи, inter alia, подальшого відшкодування шкоди у зв’язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності; подальшого відшкодування «моральної шкоди», завданої застосуванням до нього підписки про невиїзд, вилученням і неповерненням його документів, його безробіттям та незаконним притягненням до відповідальності; повернення гуманітарної допомоги; надання відшкодування у зв’язку зі стверджуваними незаконними арештами, накладеними на його майно; стверджуваною неможливістю голосувати; відшкодування шкоди у зв’язку з його нездатністю працювати та отримувати заробітну плату на посаді директора другої і четвертої заявниць, а також втраченим доходом; відшкодування шкоди у зв’язку з невиконанням і затримкою у виконанні рішень національних судів, ухвалених на його користь; та поновлення на посаді і відшкодування моральної шкоди за невідповідні відмітки в його трудовій книжці, що перешкоджало його працевлаштуванню. Його позовні вимоги були залишені без розгляду, головним чином, у зв’язку з недотриманням процесуальних вимог і отриманням ним уже відшкодування шкоди у зв’язку з притягненням його до відповідальності.

46.  Перший заявник звертався до національних судів з клопотанням надіслати йому різні матеріали справи, щоб подати їх до Суду. У задоволенні деяких з його запитів було відмовлено. Однак у Суді перший заявник не довів, що він не зміг зібрати запитувані документи за допомогою інших способів.

47.  Друга і четверта заявниці вимагали залучити їх до кримінальних проваджень, порушених щодо колишніх високопосадовців (зокрема, колишнього Прем’єр-міністра України Т. та колишнього Генерального прокурора України П.), стверджуючи, що ці особи були відповідальними за описані раніше події, зокрема, вилучення гуманітарної допомоги. Суди залишили клопотання заявниць у зв’язку з цим без задоволення, встановивши відсутність зв’язку між кримінальними провадженнями і описаними подіями.

48.  Третя заявниця не ініціювала жодних судових проваджень.

ПРАВО

49.  Перший заявник стверджував, що працівники міліції вилучили та не повернули його особисті документи, а також фінансові документи, пов’язані з діяльністю другої заявниці. Він посилався на багато положень Конвенції.

Суд вважає, що скарга повинна розглядатися виключно за статтею 8 Конвенції (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункт 126, від 20 березня 2018 року), яка передбачає:

Стаття 8 Конвенції

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2.  Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»

50.  Суд зазначає, що рішенням від 23 грудня 2003 року, яке набрало законної сили 08 червня 2004 року, від держави вимагалося, inter alia, повернути першому заявнику фінансові документи, пов’язані з діяльністю другої заявниці, вилучені в межах кримінальної справи.

51.  Уряд зазначив, що 26 жовтня 2005 року перший заявник отримав усі документи. Перший заявник заперечив і стверджував, що того дня отримав певні, але не всі документи. Проте він не уточнив, які саме документи він не отримав у цю дату та яке значення вони мали. Тому Суд схильний прийняти позицію Уряду. Отже, ця частина скарги першого заявника має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

52.  Уряд стверджував, що перший заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки провадження стосовно повернення його особистих документів усе ще тривало в національних судах. Уряд стверджував, що зауваження заявника були частково неправдивими і працівники міліції не вилучали його особистих документів. Уряд надав задокументовані докази, які свідчили, що у 2007 році перший заявник мав диплом лікаря, водночас він ніколи не мав паспорта для виїзду за кордон. Згідно з твердженнями Уряду єдиним рішенням, яке зобов’язувало органи державної влади повернути особисті документи першого заявника, було рішення від 17 квітня 2007 року, яке згодом скасував Верховний Суд України.

53.  Перший заявник заперечив і стверджував, що зрештою він не зміг повернути свої особисті документи. Факт вилучення документів був встановлений судовими рішеннями від 21 березня 2006 року та 17 квітня 2007 року.

54.  Суд зазначає, що заявник неодноразово скаржився до національних органів влади на вилучення та неповернення його особистих документів і ініціював різні провадження у зв’язку з цим. Таким чином, Суд переконався, що, хоча деякі з цих проваджень могли усе ще тривати на момент подання заяви, заявник довів свою скаргу до відома органів державної влади, надавши їм можливість виправити ситуацію. Проте документи йому не повернули. З цього випливає, що скарга не може бути відхилена у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.

55.  Суд зазначає, що ця частина заяви не є ні явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

56.  Уряд висунув аргументи, наведені в пункті 52. Заявник підтримав свої скарги.

57.  Суд зауважує, що Уряд надав докази, які свідчили, що перший заявник ніколи не мав паспорта для виїзду за кордон і мав диплом лікаря у своєму розпорядженні принаймні з 2007 року. Тим не менш, Суд вважає, що саме національні суди мають встановлювати факти справи. 21 березня 2006 року, 17 квітня 2007 року та 24 жовтня 2011 року вони встановлювали, що працівники міліції вилучили документи заявника та не повернули їх. Крім того, сторонами не оскаржувалося, що рішення апеляційного суду від 17 квітня 2007 року, хоча воно згодом було скасовано, зобов’язувало працівників міліції повернути особисті документи першого заявника. Для Суду цього достатньо, щоб прийняти твердження заявника.

58.  Суд вважає, що перший заявник вжив достатніх заходів, звернувшись до органів державної влади зі скаргою стосовно своїх особистих документів, і йому не потрібно було користуватися іншим засобом юридичного захисту або чекати закінчення четвертого провадження (див. пункти 37 – 44), перш ніж подати цю скаргу до Суду. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту.

59.  Суд зазначає, що вилучення документів, які часто необхідні у повсякденному житті для підтвердження особи, наприклад, паспорт, становлять втручання у приватне життя (див., наприклад, рішення у справах «Смірнова проти Росії» (Smirnova v. Russia), заяви № 46133/99 і № 48183/99, пункти 95 – 97, від 24 липня 2003 року та «Ілетміш проти Туреччини» (İletmiş v. Turkey), заява № 29871/96, пункти 42 і 43, від 06 грудня 2005 року). Не беручи до уваги стверджуване вилучення паспорта першого заявника для виїзду за кордон, оскільки не зовсім зрозуміло, чи був такий паспорт йому виданий, Суд зазначає, що вилучене в нього посвідчення водія також було документом, необхідним для щоденного використання. Таким чином, його вилучення становило тривале втручання в особисте життя заявника. Суд також зазначає, що Уряд не стверджував, що неповернення особистих документів заявника після закриття кримінальної справи щодо нього мало законні підстави або переслідувало законну мету. Отже, Суд вважає, що втручання не було виправданим для цілей пункту 2 статті 8 Конвенції, а тому було порушено статтю 8 Конвенції.

60.  Перший заявник скаржився на тривалість кримінальної справи щодо нього. Крім того, він скаржився за статтею 3 Конвенції, що у квітні 1999 року працівники міліції одягнули на нього кайданки і побили його.

61.  Крім того, він висунув скарги за статтею 5 Конвенції у зв’язку з триманням його під вартою, яке закінчилося у вересні 1999 року.

62.  Він також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на результати різноманітних судових спорів і те, що деякі рішення, ухвалені на його користь, залишалися невиконаними протягом тривалого періоду часу або взагалі не виконувалися.

63.  Заявник стверджував за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що працівники міліції не повернули йому різні предмети гуманітарної допомоги та особисті речі, як стверджується, вилучені у межах кримінальної справи; а арешти були незаконно накладені на його майно і не зняті вчасно.

64.  Посилаючись на статтю 2 Протоколу № 4 до Конвенції, він стверджував, що його свобода пересування була обмежена триманням його під вартою та підпискою про невиїзд.

65.  Крім того, він доводив, що відмови судів надіслати йому копії документів з матеріалів його справи становили порушення статті 34 Конвенції.

66.  До того ж заявник скаржився за статтею 3 Першого протоколу до Конвенції, що він не міг проголосувати під час виборів у 1999, 2004 і 2006 роках.

67.  Насамкінець він стверджував, що відновлення кримінальної справи щодо нього становило порушення статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції.

68.  Уважно розглянувши ці зауваження у контексті всіх наявних у нього матеріалів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, зазначених у Конвенції. З цього випливає, що ця частина заяви має бути оголошена неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

69.  Друга, третя і четверта заявниці скаржилися на вилучення гуманітарної допомоги органами державної влади. Суд вважає, що ця скарга підлягає розгляду за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

70.  Уважно розглянувши ці зауваження у контексті всіх наявних у нього матеріалів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, зазначених у Конвенції. З цього випливає, що ця частина заяви також має бути оголошена неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

71.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

72.  Заявники вимагали 45 000 000 000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та 4 000 000 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

73.  Уряд заперечив проти цих вимог.

74  Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленими порушеннями та стверджуваною матеріальною шкодою; тому він відхиляє вимогу щодо відшкодування матеріальної шкоди. З іншого боку, він вважає за розумне присудити першому заявнику 1 200 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

75.  Заявники також вимагали 77 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах і у Суді.

76.  Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії Суд вважає за розумне присудити першому заявнику суму у розмірі 100 євро, яка охоплює витрати на листування, понесені під час провадження у Суді.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a)  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити першому заявнику 1 200 (одна тисяча двісті) євро в якості відшкодування моральної шкоди та 100 (сто) євро в якості компенсації судових та інших витрат й додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на ці суми; ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 19 жовтня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Мартіньш Мітс

(Mārtiņš Mits)

Голова

ДОДАТОК

Перелік заявників

[1]  Близько 1 888 євро

[2]  Близько 4 869 євро

[3]  Близько 72 євро

[4]  Близько 45 євро