CASE OF RAZVOZZHAYEV v. RUSSIA AND UKRAINE AND UDALTSOV v. RUSSIA - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ТРЕТЯ СЕКЦІЯ

СПРАВА «РАЗВОЗЖАЄВ ПРОТИ РОСІЇ ТА УКРАЇНИ ТА УДАЛЬЦОВ ПРОТИ РОСІЇ»

(CASE OF RAZVOZZHAYEV v. RUSSIA AND UKRAINE AND UDALTSOV v. RUSSIA)

(Заява № 75734/12 та 2 інші - див. перелік у додатку)

РІШЕННЯ

Ст. 1 • Юрисдикція держав

Ст. 3 та п. 1 ст. 5 • Позитивні зобов’язання • Непроведення державами-відповідачами розслідування за твердженнями про міжнародне викрадення та жорстоке поводження за участю представників держави

П. 1 ст. 6 (кримінальний аспект) • Справедливий суд • Співобвинувачений допущений як свідок проти обвинуваченого після засудження в окремому провадженні за угодою про співпрацю без попереднього змагального розгляду • Пп. «b» п. 3 ст. 6 • Належні умови • Тримання обвинуваченого у скляній кабіні під час судових засідань протягом декількох місяців без необхідності • Неефективна участь заявника у розгляді його справи через надмірно інтенсивний графік проведення судових засідань у поєднанні з тривалими перевезеннями

Ст. 8 • Сімейне життя • Ненадання дозволу ув’язненому відвідати хвору матір або згодом бути присутнім на її похороні • Переведення ув’язненого до віддаленої виправної колонії

Ст. 11 • Свобода мирних зібрань • Визнання винним в організації «масових заворушень» через сутички під час демонстрації без належного розгляду дій та намірів організатора події •

Ст. 1 Першого Протоколу • Контроль за користуванням майном • Незаконне тривале застосування арешту до активів заявника після закінчення кримінального провадження

СТРАСБУРГ

19 листопада 2019 року

ОСТАТОЧНЕ

19.02.2020

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Развозжаєв проти Росії та України та Удальцов проти Росії»

Європейський суд з прав людини (Третя секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Поль Лемменс (Paul Lemmens), Голова,
Георгіс А. Сергідес (Georgios A. Serghides),
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Пауло Пінто де Альбукерке (Paulo Pinto de Albuquerque),
Хелен Келлер (Helen Keller),
Дмитро Дедов (Dmitry Dedov),
Олена Полачкова (Alena Poláčková), судді,
та Стівен Філліпс (Stephen Phillips), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 08 жовтня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1.  Справу було розпочато за однією заявою проти Російської Федерації та України (№ 75734/12) та двома заявами проти Російської Федерації (№ 2695/15 та № 55325/15), які 28 листопада 2012 року,
13 січня 2015 року та 10 вересня 2015 року відповідно подали до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) двоє громадян Росії,
пан Леонід Развозжаєв (далі – перший заявник) та пан Сергій Удальцов (далі – другий заявник; разом – заявники).

2.  Заявників представляв пан Д.В. Аграновський, юрист, який практикує у м. Електросталь. Другого заявника також представляла пані В. Волкова, юрист, яка практикує у м. Електросталь. Уряд Росії спочатку представляв пан Г. Матюшкін, Уповноважений Російської Федерації у Європейському суді з прав людини, а згодом його наступник на цій посаді, пан М. Гальперін. Уряд України представляла
в.о. Уповноваженого на той час, пані О. Давидчук.

3.  Перший заявник стверджував, зокрема, що Росія та Україна не провели ефективного розслідування за його твердженнями про незаконне позбавлення свободи і нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. Щодо Росії заявники скаржилися на ненадання достатніх підстав для тримання обох заявників під вартою під час досудового слідства, несправедливий судовий розгляд їхньої кримінальної справи, порушення їхнього права на свободу зібрань, порушення права першого заявника на сімейне життя, а також на незаконність арешту майна другого заявника.

4.  З 07 липня 2014 року до 27 квітня 2016 року Уряди Росії та України було повідомлено про заяви, яким було надано статус пріоритетних відповідно до Правила 41 Регламенту Суду.

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5.  Заявники народилися у 1973 та 1977 роках відповідно та проживають у м. Москва.

6.  Перший заявник є політичним активістом. На момент подій він працював помічником депутата Державної думи Російської Федерації. Другий заявник є політичним активістом і членом опозиційного руху «Лівий фронт». У 2012 році він організував політичний мітинг, який відбувся 06 травня 2012 року на Болотній площі у м. Москва, після якого обох заявників було визнано винними у вступі в змову з метою організації масових заворушень та обрано покарання у виді позбавлення волі на строк чотири з половиною роки.

7.  Факти справи у викладі сторін можуть бути узагальнені таким чином.

A.  Розгін громадського заходу на Болотній площі 06 травня
2012 року

8.  Фактичні обставини, пов’язані з плануванням, проведенням і розгоном зібрання на Болотній площі, наведені в рішенні у справі «Фрумкін проти Росії» (Frumkin v. Russia), заява № 74568/12, пункти 7 – 65, від 05 січня 2016 року). Доводи сторін щодо обставин, безпосередньо пов’язаних з цією справою, наведені далі.

9.  23 квітня 2012 року п’ять осіб (пан І. Бакіров, пан С. Давідіс,
пані Ю. Лук’янова, пані Н. Мітюшкіна та другий заявник) звернулися до мера м. Москва з повідомленням про проведення громадського заходу. Метою демонстрації був «протест проти зловживань і фальсифікацій під час виборів до Державної думи та виборів Президента Російської Федерації, а також вимога провести чесні вибори, поважати права людини, верховенство права та дотримуватися міжнародних зобов’язань Російської Федерації».

10.  03 травня 2012 року Департамент регіональної безпеки
м. Москва затвердив маршрут від Калузької площі, вниз вулицями Большая Якіманка та Большая Полянка, з подальшим проведенням зібрання на Болотній площі, зазначивши, що організатори надали детальний план проведення запропонованих заходів. Хода повинна була початися о 16 год. 00 хв., а зібрання мало закінчитися о
19 год. 30 хв. Вказана кількість учасників була 5 000.

11.  04 травня 2012 року перший заступник начальника Департаменту регіональної безпеки м.Москва провів нараду з організаторами демонстрації на Болотній площі, під час якої вони обговорили питання безпеки. Організатори та органи державної влади погодилися, що схема розміщення учасників зібрання та заходи із забезпечення безпеки будуть ідентичними попередньому громадському заходу, організованому цією самою групою опозиційних активістів 04 лютого 2012 року. Того разу до місця проведення зібрання було включено сквер на Болотній площі та Болотну набережну.

12.  05 травня 2012 року Департамент регіональної безпеки
м. Москва звернувся до Московської міської прокурати з проханням винести попередження організаторам про заборону перевищення вказаної кількості учасників і встановлення наметів на місці проведення зібрання, наміру, нібито висловленого присутніми на нараді з організаторами демонстрації. Департамент регіональної безпеки м. Москва також послався на знайдену в мережі Інтернет інформацію, що після зібрання демонстранти підуть на Манежну площу. Того ж дня прокуратура Центрального округу винесла попередження двом організаторам, пану Давідісу і другому заявнику про заборону перевищення вказаної кількості учасників і встановлення наметів на місці проведення зібрання, наміру, нібито висловленого організаторами демонстрації під час наради.

13.  Того ж дня Управління внутрішніх справ м. Москва опублікувало на своєму вебсайті офіційну інформацію про майбутню демонстрацію 06 травня 2012 року включно з картою. На карті було зображено маршрут ходи, обмеження руху та план доступу до Болотної площі; на ній було вказано відведену для проведення зібрання територію, яка включала сквер на Болотній площі. Прохід до зібрання був позначений через сквер.

14.  Того ж дня начальник Управління внутрішніх справ
м. Москва схвалив план охорони громадського порядку в м. Москва
06 травня 2012 року (далі – план забезпечення безпеки). З огляду на наближення дозволеного зібрання на Болотній площі та передбачувані спроби інших опозиційних груп провести несанкціоновані громадські зібрання план передбачав заходи із забезпечення безпеки в центрі м. Москва та створення оперативного штабу для їхньої реалізації. Підрозділи поліції, призначені для охорони ходи та зібрання, включали 2 400 працівників підрозділу по боротьбі із заворушеннями, з яких 1 158 чергували на Болотній площі. Зокрема, їм було надано вказівку здійснювати обшуки демонстрантів для запобігання пронесенню наметів на місце проведення зібрання та перешкоджати доступу до Великого кам’яного моста, відводячи учасників ходи у бік місця проведення зібрання на Болотній набережній. Сусідній сквер на Болотній площі мав бути оточений.

15.  06 травня 2012 року приблизно о 13 год. 30 хв. організаторам надали доступ до місця проведення зібрання для встановлення сцени і звукового обладнання. Працівники поліції здійснили обшук транспортних засобів, що доставляли обладнання, та вилучили три намети, знайдені серед обладнання. Вони затримали декількох осіб, оскільки вони принесли намети.

16.  На початку ходи полковник поліції А. Махонін зустрівся з організаторами на Калузькій площі для з’ясування будь-яких невирішених організаційних питань і підписання ними зобов’язання забезпечити громадський порядок під час демонстрації. Зокрема, він попросив другого заявника забезпечити, щоб на Болотній площі не встановлювали намети, а учасники зібрання дотримувалися обмежень щодо місця та часу, передбачених для проведення зібрання. Організатори надали свої запевнення з цих питань і підписали зобов’язання.

17.  Хода почалася о 16 год. 30 хв. на Калузькій площі. Вона мирно і без порушень пройшла вулицею Якіманка. Явка перевищила очікування, але єдиної думки щодо точної кількості учасників немає. За офіційними підрахунками присутніми були 8 000 учасників, тоді як організатори вважали, що їх було близько 25 000. ЗМІ повідомляли про різну кількість, яка у деяких випадках значно перевищувала наведені підрахунки.

18.  Приблизно о 17 год. 00 хв. хода наблизилася до Болотної площі. Лідери ходи виявили, що розміщення зібрання та поліцейського оточення не відповідали їхнім очікуванням. На відміну від 04 лютого 2012 року сквер на Болотній площі був виключений з території проведення зібрання, яка обмежувалася Болотною набережною.

19.  Зіткнувшись з поліцейським оточенням та не отримавши доступу до скверу, лідери ходи – другий заявник, пан А. Навальний, пан Б. Нємцов і пан І. Яшин – зупинилися і вимагали, щоб поліція пропустила їх до скверу. Згідно з твердженнями протестувальників вони були обурені зміною очікуваного плану розміщення і не бажали повертати до Болотної набережної; тому вони вимагали, щоб працівники поліції, які стояли в оточенні, відсунули лінію оточення так, щоб надати протестувальникам достатньо місця для проходу і проведення зібрання. Згідно з офіційною версією протестувальники не були зацікавлені в тому, щоб дійти до місця проведення зібрання; вони зупинилися, оскільки планували або прорвати оточення, щоб пройти до Великого кам’яного моста, а потім до Кремля, або підбурити натовп до заворушень. Приблизно через п’ятнадцять хвилин спроб домовитися з працівниками поліції в оточенні, які не вступали у дискусію та не делегували старшого працівника поліції для переговорів, о 17 год. 16 хв. чотири лідери оголосили про початок «сидячого страйку» та сіли на землю. Люди позаду них зупинилися, хоча деякі з них продовжили йти повз них до сцени. Лідери сидячого страйку закликали інших демонстрантів наслідувати їхній приклад і сісти, але це зробили лише деякі з оточуючих (загалом приблизно двадцять – п’ятдесят осіб).

20.  З 17 год. 20 хв. до 17 год. 45 хв. два депутати Державної думи Російської Федерації, пан Г. Гудков і пан Д. Гудков, зв’язалися з невстановленими старшими працівниками поліції, щоб обговорити збільшення обмеженої території шляхом перенесення поліцейського оточення за сквер уздовж ліній, обговорених з організаторами. Водночас пан В. Лукін, Уповноважений з прав людини в Російській Федерації, на прохання полковника поліції Бірюкова, спробував переконати лідерів сидячого страйку продовжити ходу і прямувати до місця проведення зібрання на Болотній набережній, де була встановлена сцена. Протягом цього часу жоден старший працівник поліції або муніципальна посадова особа не прийшли на місце проведення сидячого страйку, і безпосереднього спілкування між органами державної влади та лідерами сидячого страйку не було.

21.  О 17 год. 40 хв. один з учасників зібрання оголосив зі сцени, що лідери закликали демонстрантів підтримати їхній протест. Деякі люди, які стояли перед сценою, вирушили назад до Малого кам’яного моста, щоб підтримати сидячий протест або залишити місце проведення зібрання. Територія перед сценою практично спорожніла.

22.  О 17 год. 43 хв. ЗМІ повідомили, що другий заявник висловив вимогу про надання протестувальникам ефірного часу на головних телевізійних каналах Росії, скасування інавгурації Президента Російської Федерації пана Путіна та проведення нових виборів.

23.  О 17 год. 50 хв. навколо сидячого протесту зібрався натовп, що спричинило певну тисняву, тому лідери зібрання завершили протест і попрямували до сцени, натовп пішов за ними.

24.  О 17 год. 55 хв. ЗМІ повідомили, що правоохоронні органи вважали страйк провокацією масових заворушень і розглядали питання про кримінальне переслідування відповідальних за нього осіб.

25.  Водночас біля поліцейського оточення на місці після закінчення сидячого протесту виникла метушня і в декількох місцях поліцейське оточення було прорвано. Натовп приблизно зі 100 осіб увірвався до простору за оточенням. Через декілька секунд поліція відновила лінію оточення, підкріплену працівниками додаткового підрозділу по боротьбі із заворушеннями. Ті, хто опинився за оточенням, блукали навкруги, не знаючи, що їм робити далі. Декількох осіб затримали, інших заштовхали назад у межі оточення, а деякі продовжили ходити неподалік або попрямували до скверу. Поліцейське оточення почало відтісняти натовп до обмеженої зони і просунулося на декілька метрів, притиснувши натовп.

26.  О 18 год. 00 хв. полковник поліції Махонін сказав
пані Мітюшкіній оголосити зі сцени про закінчення зібрання. Вона так і зробила, але, вочевидь, більшість демонстрантів і представників ЗМІ, які вели репортаж з місця події, не почули її повідомлення. У наданих сторонами записах прямого ефіру відсутні згадки про її оголошення.

27.  Водночас із натовпу, який стояв на розі Малого Кам’яного мосту, у бік відновленого поліцейського оточення був кинутий коктейль Молотова. Він впав за межами оточення і полум’я охопило штани перехожого. Працівниками поліції оперативно загасили полум’я.

28.  О 18 год. 15 хв. на тому самому розі Малого Кам’яного мосту працівники підрозділу по боротьбі із заворушеннями почали прориватися до демонстрантів, щоб розділити натовп. Підтримуючи тісно зімкнутий стрій, вони розділили натовп, затримали декількох осіб, протидіяли іншим протестувальникам і сформували нові лінії оточення для ізоляції частин натовпу. Деякі протестувальники піднімали металеві бар’єри і скріплювали їх у лінію для опору поліції, кидали різні предмети у працівників поліції, кричали і скандували «Ганьба!» та інші гасла, а коли поліція затримувала когось з протестувальників, натовп намагався витягнути їх назад. Поліція застосовувала прийоми рукопашного бою і використовувала кийки.

29.  О 18 год. 20 хв. другий заявник піднявся на сцену з протилежного боку площі, щоб звернутися до учасників зібрання. На той момент перед сценою зібралося багато людей, але, як виявилося, звукове обладнання було відключено. Другий заявник взяв гучномовець і прокричав:

«Любі друзі! На жаль, у нас немає належного звуку, але ми проведемо нашу акцію, ми не підемо через те, що наших товаришів затримали, оскільки завтра відбудеться коронація нелегітимного президента. Ми маємо почати безстрокову акцію протесту. Ви згодні? Ми не підемо, поки наші товариші не будуть звільнені, поки інавгурацію не буде скасовано і поки нам не дадуть ефірний час на центральних телеканалах. Ви згодні? Ми тут влада! Дорогі друзі, [якщо] ми виходили в грудні [2011 року] та в березні [2012 року], то це було не для того, щоб змиритися з вкраденими виборами, ... не для того, щоб бачити головного шахрая та злодія на троні. Сьогодні у нас немає вибору – або залишитися тут, або віддати країну шахраям і злодіям ще на шість років. Я вважаю, ми не повинні йти сьогодні. Ми не підемо!»

30.  У цей момент, о 18 год. 21 хв., декілька працівників поліції затримали другого заявника і забрали його. Пан Навальний і пан Нємцов також були затримані, оскільки намагалися звернутися до людей зі сцени.

31.  Водночас на Малому Кам’яному мості поліція продовжила розділяти натовп і почала відтісняти його частини від місця проведення зібрання. Через гучномовці працівники поліції вимагали, щоб учасники зібрання йшли до станції метро. Розгін тривав щонайменше ще одну годину, поки місце проведення зібрання не було повністю очищено від усіх протестувальників.

B.  Розслідування справи про «масові заворушення»

32.  06 травня 2012 року перший заступник начальника Департаменту регіональної безпеки м. Москва склав рапорт, в якому узагальнив заходи безпеки, вжиті того дня у м. Москва, і повідомив про затримання 656 протестувальників. У рапорті було зазначено, що другий заявник був серед тих, хто спровокував протистояння та прорив поліцейського оточення та закликав демонстрантів залишатися на місці проведення зібрання для участі в безстроковій акції протесту.

33.  Того ж дня Слідчий комітет Російської Федерації порушив кримінальну справу за фактом стверджуваного масового заворушення і застосування насилля до працівників поліції (кримінальне правопорушення за частиною другою статті 212 і частиною першою статті 318 Кримінального кодексу Російської Федерації).

34.  28 травня 2012 року також було порушено кримінальну справу за фактом організації масових заворушень (кримінальне  правопорушення за частиною першою статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації). Того ж дня дві кримінальні справи було об’єднано.

35.  05 жовтня 2012 року телеканал «НТВ» показав фільм «Анатомія протесту, частина друга», в якому фігурували заявники та їхній колега-активіст, пан Л., які обговорювали з паном Т. плани організації опозиційних заходів і варіанти фінансування, у тому числі фінансування їх паном T.

C.  Домашній арешт другого заявника під час проведення розслідування

36.  10 жовтня 2012 року Слідчий комітет Російської Федерації допитав другого заявника на підставі тверджень, висловлених ним у фільмі «Анатомія протесту, частина друга».

37.  16 жовтня 2012 року Слідчий комітет порушив кримінальну справу за підозрою у змові заявників та інших осіб з метою організації масових заворушень у різних областях Росії (частина перша статті 30 і частина перша статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації). Заявники, пан Л. і деякі інші невстановлені особи підозрювалися у вступі у змову з метою організації масових заворушень, і, зокрема плануванні заворушень у Московській, Калінінградській, Владивостоцькій та інших областях Росії, а також в установах виконання покарань, і в плануванні інших дій, таких, як блокування залізниці й протидія підрозділам поліції, відповідальним за забезпечення громадського порядку. Було зазначено, що відповідні протести були заплановані на осінь 2012 року. Заявники та їхні співучасники нібито обговорювали способи залучення фінансових ресурсів для організації цих злочинів, зокрема із-за кордону, і нібито планували завербувати активістів по всій країні для навчання у спеціальних тренувальних таборах.

38.  Наступного дня другому заявнику були пред’явлені обвинувачення. Як запобіжний захід другий заявник зобов’язувався не виїжджати з м. Москва без дозволу слідчого або суду та поводитися належним чином. Того ж дня перший заявник був оголошений у розшук на підставі його відсутності за домашньою адресою.

39.  23 жовтня 2012 слідчий заявив, що того дня не зміг знайти другого заявника за його домашньою адресою або зв’язатися з ним телефоном, щоб викликати його для отримання обвинувального висновку 26 жовтня 2012 року.

40.  26 жовтня 2012 року другий заявник з’явився до слідчого та отримав обвинувальний висновок. Йому було надано статус обвинуваченого у кримінальній справі, порушеній 28 травня
2012 року.

41.  06 грудня 2012 року відповідно до статті 20.2 Кодексу Російської Федерації про адміністративні правопорушення мировий суддя Басманного районного суду міста Москви визнав другого заявника винним у вчиненні адміністративного правопорушення, яке полягало в організації та участі у несанкціонованому громадському заході 27 жовтня 2012 року. Зокрема, було встановлено, що близько п’ятдесяти осіб провели декілька локальних демонстрацій на знак протесту проти репресій, після чого продовжили ходу, який згідно із рішенням призвів до ускладнення дорожнього руху.

42.  01 січня 2013 року Слідчий комітет долучив матеріали кримінальної справи щодо другого заявника до кримінальної справи, порушеної 28 травня 2012 року.

43.  09 лютого 2013 року Басманний районний суд міста Москви розглянув подання слідчого про застосування до другого заявника запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту до закінчення проведення слідства. У поданні було вказано про регулярну відсутність другого заявника за місцем проживання, як стверджувалося, у зв’язку з його поїздками до інших областей і за кордон; про наявність у нього закордонного паспорта; тимчасове проживання його дружини та дітей в Україні; його широкі зв’язки в Росії та за кордоном; труднощі, з якими зіткнувся слідчий, намагаючись зв’язатися із заявником для забезпечення його явки до слідчого, а також про визнання його винним у вчиненні адміністративного правопорушення, яке полягало в участі у несанкціонованій демонстрації 27 жовтня 2012 року, про його подальшу участь в опозиційному мітингу 15 грудня 2012 року та нібито спроби спалити продукцію із символікою під час громадського заходу 13 січня 2013 року, на якому лунали заклики до акцій протесту. Заявник заперечив порушення ним вимог підписки про невиїзд і стверджував, що обставини, які існували на момент обрання первинного запобіжного заходу, не змінилися. Він стверджував, що упродовж дії запобіжного заходу не виїжджав з м. Москва; вчасно з’являвся до слідчого; що він попросив слідчого дозволити йому поїхати до України, але у задоволенні його клопотання було відмовлено; що слідчий не вилучав його закордонний паспорт; і що підписка про невиїзд не перешкоджала йому брати участь у громадських заходах. Він заперечував порушення ним порядку проведення громадських заходів, стверджуючи про незаконність адміністративного покарання у зв’язку з демонстрацією 27 жовтня 2012 року, і зазначив, що твердження про два інші порушення були необґрунтованими. Крім того, він стверджував, що підписка не передбачала заборону вчинення адміністративних правопорушень у відповідний період і не була пов’язана з провадженням, яке тривало.

44. Того ж дня суд задовольнив клопотання слідчого та обрав другому заявнику запобіжний захід у вигляді домашнього арешту на строк два місяці. Він вважав встановленим, що своїми вчинками другий заявник довів існування ризику його переховування від правосуддя, продовження злочинної діяльності, впливу на свідків та інших учасників кримінального провадження, знищення доказів і перешкоджання відправленню правосуддя. Суд послався на тяжкість пред’явлених обвинувачень, вчинені другим заявником адміністративні правопорушення, його судимість, тривалу відсутність за місцем проживання та труднощі, з якими зіткнувся слідчий, намагаючись зв’язатися з ним, і дійшов висновку про порушення другим заявником підписки про невиїзд. Він встановив низку умов на період перебування заявника під домашнім арештом, а саме:

«- [заборона] залишати [місце проживання] без дозволу слідчого ...;

- спілкуватися з кимось, окрім близьких родичів, як передбачено законодавством, свого законного представника у кримінальній справі і [слідчих];

- отримувати та надсилати будь-які листи або телеграми;

- користуватися будь-яким засобом зв’язку або мережею Інтернет.»

45.  06 березня 2013 Московський міський суд залишив без змін постанову про обрання другому заявнику запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту.

46.  У незазначену дату на автомобіль, який належав другому заявнику та його дружині, та суму у розмірі 142 000 російських рублів (далі – руб.) був накладений арешт. Згідно з твердженнями другого заявника ці активи було долучено як (речові) докази.

47.  01 квітня 2013 року Басманний районний суд продовжив строк домашнього арешту другого заявника на чотири місяці до 06 серпня 2013 року, посилаючись на ті самі підстави, які були наведені у первинній постанові. 29 квітня 2013 року Московський міський суд залишив цю постанову без змін.

48.  25 квітня 2013 року Московський міський суд розглянув справу щодо пана Л. у порядку скороченого провадження на підставі попередньо укладеної угоди про співпрацю. Суд визнав його винним в організації масових заворушень та обрав покарання у виді позбавлення волі умовно на строк два з половиною роки.

49.  19 червня 2013 року другому заявнику було пред’явлено обвинувачення.

50.  01 серпня 2013 року Басманний районний суд продовжив строк домашнього арешту другого заявника на два місяці до 06 жовтня
2013 року, посилаючись на ті самі підстави, які були наведені у первинній постанові. Він відмовив у задоволенні клопотання другого заявника про звільнення під заставу та не дозволив йому залишати місце проживання для прогулянок, вправ або відвідування лікаря на тій підставі, що задоволення такого клопотання належало до повноважень слідчих органів. 26 серпня 2013 року Московський міський суд залишив цю постанову без змін.

51.  У незазначену дату слідчий вирішив заборонити захиснику першого заявника, пану Ф., брати участь у провадженні, оскільки той мав бути викликаний як свідок. Згодом суд заборонив пану Ф. брати участь у справі в якості свідка (див. пункт 130).

52.  02 жовтня 2013 року Басманний районний суд продовжив строк домашнього арешту другого заявника на чотири місяці до 06 лютого 2014 року, посилаючись на ті самі підстави, які були наведені у первинній постанові. Він залишив без задоволення клопотання другого заявника про звільнення під заставу. 06 листопада 2013 року Московський міський суд залишив цю постанову без змін.

D.  Стверджуване викрадення першого заявника та тримання під вартою під час досудового слідства

1.  Події у м. Київ

53.  14 жовтня 2012 року перший заявник виїхав з м. Москва.
16 жовтня 2012 року він в’їхав в Україну та прибув до м. Київ.

54.  19 жовтня 2012 року приблизно о 10 год. 00 хв. перший заявник прийшов до київського офісу ХІАС у м. Київ, організації-партнера Верховного комісара ООН у справах біженців (далі – УВКБ), щоб звернутися із заявою про визнання біженцем. Він заповнив формуляри заяв і вийшов з офісу ХІАС пообідати, залишивши там свої речі. Згідно з твердженнями заявника його викрали за межами офісу невстановлені особи, які заштовхали його до мікроавтобуса та вивезли до Росії. Пан С., працівник ХІАС, на консультації в якого був перший заявник, у письмових показаннях описав те, що він вважав викраденням заявника. Зокрема, він зазначив, що почув крики про допомогу, визирнув з вікна та побачив, як двоє чоловіків тягнули іншого чоловіка до чорного мікроавтобуса; незважаючи на його опір, вони заштовхали його до мікроавтобуса і швидко поїхали геть. Працівники ХІАС намагалися зателефонувати першому заявнику, але він не відповідав, а його телефон був вимкнений.

55.  Приблизно о 16 год. 00 хв. пані Б., працівниця УВКБ, яка працювала в офісі ХІАС, на консультації в якої того дня був перший заявник, поінформувала Солом’янське управління міліції в місті Києві про стверджуване викрадення першого заявника та попросила розслідувати це в рамках кримінального провадження.

56.  Того ж дня приблизно о 21 год. 00 хв. перший заявник залишив Україну та перетнув кордон з Росією на автомобілі. У паспорті першого заявника був поставлений штамп українською прикордонною службою, але не російськими органами влади.

57.  Згідно з наданим першим заявником докладним описом, йому зав’язали очі, надягнули наручники, зв’язали скотчем і везли близько чотирьох годин у невідоме місце, де його передали іншій групі невстановлених осіб; остання протягом ще чотирьох або п’яти годин везла його у невідоме місце, можливо, у Брянській області Російської Федерації, де його тримали у підвалі протягом близько двадцяти годин. Згідно з твердженнями першого заявника невстановлені особи в масках одягнули на нього наручники і погрожували зробити йому ін’єкцію, щоб змусити говорити, якщо він не зізнається добровільно. Надана першим заявником версія не задовольнила їх і вони змусили його дати показання, що він з іншими особами планував вчинити насильство та дестабілізувати політичний стан, і зрештою він написав зізнавальні показання так, як йому сказали.

2.  Тримання першого заявника під вартою та його клопотання про розслідування його викрадення

58.  21 жовтня 2012 року Слідчий комітет Російської Федерації допитав першого заявника як підозрюваного і склав протокол, в якому він зізнався у підготовці до організації масових заворушень. Згідно з твердженнями першого заявника його викрадачі доставили його до приміщення Слідчого комітету Російської Федерації. Згідно з твердженнями Уряду заявник прийшов до Головного слідчого управління Слідчого комітету, щоб зізнатися, після чого його допитали як підозрюваного у присутності захисника.

59.  Того ж дня Басманний районний суд міста Москви розглянув клопотання про обрання першому заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту під час слідства і задовольнив його. Суд зазначив, що раніше того дня перший заявник був затриманий і допитаний як підозрюваний у кримінальній справі у присутності свого захисника, хоча перший заявник зазначив, що був позбавлений свободи з 19 жовтня 2012 року.

60.  У цьому провадженні першого заявника представляв призначений судом захисник, оскільки згідно з твердженнями заявника йому не було надано доступ до захисника, вибраного на власний розсуд. Він попросив суд не обирати йому запобіжний захід у вигляді взяття під варту під час слідства, а вибрати інший запобіжний захід. Перший заявник стверджував, що не переховувався від слідства і мав постійне місце проживання та родину в м. Москва. Він оскаржив пред’явлені йому обвинувачення та заперечував ведення будь-якої злочинної діяльності. Суд обрав першому заявнику запобіжний захід у вигляді взяття під варту під час досудового слідства до 16 грудня 2012 року. Суд встановив існування достатніх підстав, щоб вважати, що перший заявник міг переховуватися або перешкоджати відправленню правосуддя шляхом знищення доказів і впливу на свідків. Ухвалюючи таке рішення, суд взяв до уваги тісний зв’язок першого заявника з неурядовими та правозахисними організаціями у Росії і за кордоном, його зв’язки в органах державної влади Росії, його регулярні поїздки за кордон, наявність закордонного паспорту, відсутність постійного місця роботи і непроживання за місцем реєстрації в м. Іркутськ. Суд також вважав, що перший заявник міг продовжити свою злочинну діяльність, оскільки його затримали в момент підготовки до вчинення злочину. Суд врахував рапорти працівників поліції, в яких було зазначено, що перший заявник переховувався від слідства і був оголошений у розшук.

61.  Згідно з твердженнями Уряду Росії під час тримання першого заявника під вартою 21, 22 і 25 жовтня його оглядав лікар, який не виявив жодних тілесних ушкоджень.

62.  23 жовтня 2012 року захисник заявника звернувся зі скаргою до Генеральної прокуратури України, вимагаючи провести розслідування щодо викрадення першого заявника у м. Київ та його тверджень про катування. Він також звернувся із запитом, чи було вивезення першого заявника з території України погоджено українськими органами влади.

63.  24 жовтня 2012 року п’ять членів громадської комісії з моніторингу місць позбавлення волі відвідали слідчий ізолятор, щоб побачитися з першим заявником і перевірити умови його тримання. У звіті комісії було зазначено, що адміністрація слідчого ізолятора заважала їхньому доступу до першого заявника протягом декількох годин, але зрештою дозволила з ним побачитися. Перший заявник детально описав комісії своє викрадення, катування та подальше провадження; він також поскаржився на труднощі у спробах зв’язатися зі своїм захисником для подання скарг. Комісія зазначила про виснажений і пригнічений стан заявника та його страх щодо застосування в установі катувань і насилля.

64.  29 жовтня 2012 року у відповідь на запит захисника першого заявника Генеральна прокуратура України поінформувала його, що українські органи влади не отримували звернень від іноземної держави щодо екстрадиції першого заявника.

65.  01 листопада 2012 року слідчі органи переглянули ще одну, не пов’язану кримінальну справу щодо першого заявника. У цій справі 1997 року розслідування розбійного нападу, вчиненого невстановленим злочинцем, було зупинено у 1998 році, а справу закрито у 2008 році після закінчення строку давності. Матеріали справи були знищені у червні 2012 року. Слідчі органи вирішили, що справу закрили неправомірно, і відновили розслідування.

66.  07 листопада 2012 року Московський міський суд залишив без змін постанову про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття першого заявника під варту від 21 жовтня 2012 року.

67.  У невстановлену дату перший заявник звернувся до Слідчого комітету Російської Федерації зі скаргою на викрадення, примусове вивезення з України та катування. 08 листопада 2012 року він подав додаткові документи, у тому числі пояснення працівників ХІАС у м. Київ, які попросив долучити до матеріалів справи. 12 листопада 2012 року у задоволенні цього клопотання було відмовлено; пояснення свідків були відхилені на тій підставі, що копії пояснень були адресовані українським органам влади, а тому їхній зміст не міг бути перевірений російськими органами влади.

68.  21 листопада 2012 року Слідчий комітет відмовив у порушенні кримінальної справи за скаргою першого заявника на викрадення, примусове вивезення та катування. Він вважав твердження першого заявника необґрунтованими, зазначивши, що перший заявник поїхав з м. Київ добровільно на таксі та повернувся до м. Москва; згодом 21 жовтня 2012 року він прибув до Слідчого комітету, щоб зізнатися у вчиненні кримінальних правопорушень, і зробив це добровільно з патріотичних почуттів. Перший заявник оскаржив цю постанову в Басманному районному суді міста Москви, який 01 квітня 2013 року залишив його скаргу без задоволення. 20 травня 2013 року апеляційний суд залишив постанову без змін.

69.  Того ж дня 21 листопада 2012 року першому заявнику було пред’явлено обвинувачення як підозрюваному у справі 1997 року про вчинення розбійного нападу, провадження в якій було відновлено 01 листопада 2012 року.

70.  22 листопада 2012 року прокуратура Солом’янського районну міста Києва зареєструвала скаргу першого заявника на викрадення та направила її на подальше розслідування.

71.  28 листопада 2012 року Слідчий комітет вирішив об’єднати справу 1997 року про вчинення розбійного нападу зі справою першого заявника щодо масових заворушень.

72.  03 грудня 2012 року першому заявнику було пред’явлено обвинувачення у незаконному перетині російсько-українського кордону.

73.  04 грудня 2012 року строк давності у справі першого заявника щодо вчинення розбійного нападу закінчився.

74.  07 грудня 2012 року прокуратура Солом’янського району міста Києва відмовила у порушенні кримінальної справи за фактом викрадення першого заявника у зв’язку з відсутністю події кримінального правопорушення. Згідно з твердженнями Уряду України, незважаючи на оперативне реагування органів державної влади на заяву про стверджуване викрадення першого заявника, жодних доказів його викрадення виявлено не було. Одразу після повідомлення слідчий орган оглянув місце стверджуваного викрадення і допитав пані Б., яка звернулася із заявою, пана С., який бачив, як когось заштовхували до чорного мікроавтобуса, та їхню колегу, пані Р., яка не бачила і не чула нічого особливого та дізналася про інцидент тільки від пана Р.; він також допитав жителів району, які зазначили, що не бачили, як когось заштовхували до мікроавтобуса; слідчий орган також звернувся із запитами до Міністерства внутрішніх справ України в м. Київ, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України для встановлення місцезнаходження першого заявника. Державна прикордонна служба України повідомила, що перший заявник перетнув кордон того ж дня у звичайному порядку, його виїзд був зареєстрований в офіційній базі даних, він показав свій паспорт і не скаржився працівникам прикордонної служби на викрадення. Слідчий орган також надіслав запит до Інтерполу та дізнався, що 21 жовтня 2012 року перший заявник був затриманий у м. Москва. Щодо стверджуваної відсутності запису про перетин кордону на російському контрольно-пропускному пункті, то українські органи влади не могли це прокоментувати, оскільки це стосувалося подій, які відбулися на російській території і під юрисдикцією Російської Федерації. Насамкінець, слідчий орган вважав цю скаргу у будь-якому випадку явно необґрунтованою.
26 лютого 2013 року ця постанова була підтверджена тим самим органом.

75.  12 грудня 2012 року Басманний районний суд розглянув клопотання про продовження строку тримання першого заявника під вартою. У клопотанні було зазначено, зокрема, що продовження строку було необхідним для розслідування справи про розбійний напад, для цього першого заявника необхідно було перевести до м. Іркутськ. Заявник заперечив і попросив суд обрати інший запобіжний захід, запропонувавши особисту поруку депутата Державної думи, заставу або домашній арешт. Суд продовжив строк тримання першого заявника під вартою до 01 квітня 2013 року, пославшись на справу про «масові заворушення» та вказавши по суті ті самі підстави для продовження строку, які були наведені у первинній постанові.

76.  18 грудня 2012 року першого заявника перевели до м. Іркутськ у зв’язку з необхідністю допитати його як підозрюваного у кримінальній справі 1997 року. Перший заявник був попередньо поінформований про закінчення строку давності цієї справи. Перевезення до м. Іркутськ включало двадцятидвохденну зупинку у слідчому ізоляторі у м. Челябінськ. 09 січня 2013 року заявник прибув до м. Іркутськ, де тримався під вартою до 12 березня 2013 року. Протягом цього часу його допитували у зв’язку з кримінальними обвинуваченнями, а його співкамерники нібито залякували його та піддавали жорстокому поводженню, а також змушували його підписати зізнавальні показання.

77.  Тим часом 21 грудня 2012 року Московський міський суд залишив без змін постанову про продовження строку тримання першого заявника під вартою від 12 грудня 2012 року.

78.  10 січня 2013 року Слідчий комітет відхилив твердження першого заявника про незаконність його переведення до Іркутської області та жорстоке поводження з ним.

79.  17 січня 2013 року першому заявнику пред’явили обвинувачення у завідомо неправдивому доносі, кримінальному правопорушенні за статтею 306 Кримінального кодексу Російської Федерації, вочевидь, у зв’язку з поданими ним скаргами на слідчих.
21 березня 2013 року до обвинувачення було внесено зміни.

80.  21 січня 2013 року у зв’язку з закінченням строку давності з першого заявника було знято обвинувачення у вчиненні розбійного нападу.

81.  29 березня 2013 року Басманний районний суд міста Москви санкціонував подальше продовження строку тримання першого заявника під вартою до 06 серпня 2013 року. У постанові було зазначено про посилання на змову з метою організації масових заворушень та організацію масових заворушень під час демонстрації на Болотній площі 06 травня 2012 року як про два окремі обвинувачення, а також про додаткове обвинувачення у незаконному перетині російсько-українського кордону. Суд вважав тривале тримання першого заявника під вартою необхідним з огляду на ризик його переховування, продовження злочинної діяльності та перешкоджання слідству іншими способами; ці ризики випливали з тяжкості пред’явлених обвинувачень та інформації, що перший заявник уже намагався втекти. Суд відхилив запропоновані першим заявником альтернативні запобіжні заходи, зокрема заставу та особисту поруку депутата Державної думи.

82.  05 квітня 2013 року Солом’янський районний суд міста Києва повернув без розгляду скаргу першого заявника на постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за фактом його викрадення на підставі відсутності повноважень у захисника, який подав скаргу.
22 квітня 2013 року в апеляційній інстанції цю ухвалу було залишено без змін. Як вбачається, у 2014 році інший захисник намагалася оскаржити цю ж постанову в прокуратурі, але не в суді. Згідно з твердженнями Уряду України, захисник попросила провести слідчі дії, які фактично вже були проведені на стадії дослідчої перевірки та стали підставою для винесення постанови від 07 грудня 2012 року.

83.  10 квітня 2013 року слідчий відмовив у задоволенні клопотання першого заявника про повне медичне обстеження його стану здоров’я.

84.  24 квітня 2013 року Московський міський суд залишив без змін постанову про продовження строку тримання першого заявника під вартою від 29 березня 2013 року.

85.  30 липня 2013 року слідчий відмовив у задоволенні клопотання першого заявника про звільнення з-під варти за хворобою.

86.  02 серпня 2013 року Басманний районний суд міста Москви продовжив строк тримання першого заявника під вартою до 06 жовтня 2013 року на тих самих підставах, що й раніше.

87.  04 вересня 2013 року Московський міський суд залишив без змін постанову про продовження строку тримання першого заявника під вартою від 02 серпня 2013 року.

88.  У невстановлену дату перший заявник уперше отримав доступ до матеріалів кримінальної справи. Обвинувачення включали спробу організації масових заворушень (частина перша статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації) та незаконний перетин державного кордону (частина перша статті 322 Кримінального кодексу Російської Федерації).

89.  30 вересня 2013 року Басманний районний суд міста Москви санкціонував подальше продовження строку тримання першого заявника під вартою до 21 жовтня 2013 року, залишивши без задоволення його клопотання про заміну тримання під вартою на домашній арешт за адресою проживання його дружини або звільнення під заставу. Підставами для продовження тримання під вартою були ризик втечі, вплив на свідків, знищення доказів, продовження злочинної діяльності та перешкоджання здійсненню кримінального провадження іншими способами. Суд вважав, що ці ризики все ще існували з огляду на тяжкість пред’явлених обвинувачень і відсутність у першого заявника роботи або постійного доходу, непроживання за місцем реєстрації та наявність попередніх обвинувачень у вчиненні кримінальних правопорушень.

90.  07 жовтня 2013 року Московський міський суд санкціонував подальше продовження строку тримання першого заявника під вартою до 06 лютого 2014 року. Він зазначив, що продовження строку було необхідним для забезпечення доступу першого заявника до багатотомних матеріалів справи, а також у зв’язку з продовженням існування раніше встановлених ризиків. Суд залишив без задоволення клопотання першого заявника про заміну тримання під вартою на домашній арешт або особисту поруку депутата Державної думи у зв’язку з непроживанням першого заявника за місцем реєстрації у м. Іркутськ і відсутністю реєстрації за його фактичною адресою проживання у м. Москва.

91.  30 жовтня 2013 року Московський міський суд залишив без змін постанову про продовження строку тримання під вартою
від 30 вересня 2013 року, а 07 листопада 2013 залишив без змін постанову про продовження строку тримання під вартою від 07 жовтня 2013 року.

92.  15 листопада 2013 року у першого заявника забрали матеріали справи та повернули їх до Московського міського суду для розгляду.

93.  20 грудня 2013 року Московський міський суд запланував проведення підготовчого засідання на 26 грудня 2013 року.

94.  26 грудня 2013 року Московський міський суд направив справу Генеральному прокурору, вказавши на процесуальні недоліки у справі, які необхідно було виправити. Постанова про тримання першого заявника під вартою під час досудового слідства була залишена без змін.

95.  16 січня 2014 року справу було передано до Московського міського суду і підготовче засідання було продовжено.

96.  04 лютого 2014 року Московський міський суд розглянув клопотання про подальше продовження строку тримання першого заявника під вартою. Перший заявник повторив своє прохання про обрання альтернативного запобіжного заходу, у тому числі надав нову особисту поруку депутата Державної думи, та серед підстав для його клопотання про звільнення з-під варти послався на сімейні обставини і стан здоров’я. Суд залишив без задоволення клопотання першого заявника, повторивши підстави, на які посилався у попередніх постановах про тримання під вартою, і продовжив строк тримання першого заявника під вартою до 10 червня 2014 року.

97.  06 лютого 2014 року Московський міський суд закінчив підготовче засідання і запланував початок розгляду справи на
18 лютого 2014 року.

98.  28 лютого 2014 року цей самий суд залишив без змін постанову про продовження строку тримання першого заявника під вартою
від 04 лютого 2014 року.

99.  03 березня 2014 року перший заявник подав клопотання про звільнення з-під варти та обрання альтернативного запобіжного заходу до розгляду справи судом. Зокрема, він скаржився на нелюдські та такі, що принижують гідність, умови тримання під вартою, на погіршення його стану здоров’я, що призвело до нездатності ефективно захищати себе у судових засіданнях. 04 березня 2014 року Московський міський суд залишив його клопотання без задоволення. Зокрема, він постановив про відсутність у першого заявника захворювань, несумісних з триманням під вартою. Щодо графіку проведення засідань суд встановив, що у дні проведення судових засідань перший заявник прибував до слідчого ізолятора приблизно з 20 год. 40 хв. до 22 год. 15 хв. і що умови його перевезення до та із зали суду відповідали нормам законодавства, та зазначив, що заявник раніше не скаржився судам на умови тримання його під вартою і під час перевезень. Він постановив, що засідання призначались з урахуванням вимог здійснення кримінального провадження упродовж розумного строку і без надмірної інтенсивності.

100.  07 травня 2014 року у відповідь на повторні запити першого заявника прокуратура Солом’янського району повідомила про відсутність підстав для перегляду постанови від 07 грудня 2012 року про відмову у порушенні кримінальної справи за фактом його стверджуваного викрадення.

101.  06 червня 2014 року суд першої інстанції продовжив строк тримання першого заявника під вартою до 10 вересня 2014 року на тих самих підставах, які були наведені у постанові від 04 лютого
2014 року; 15 липня 2014 року цю постанову було залишено без змін.

3.  Надана першому заявнику медична допомога

102.  21 жовтня 2012 року після прибуття до слідчого ізолятора перший заявник пройшов медичне обстеження. У записах було вказано низку хронічних захворювань і тілесних ушкоджень, датованих 1991 –
2005 роками, також зазначалося, що його артеріальний тиск був 140/100 мм рт. ст. Наступного дня першого заявника знову оглянули, оскільки він поскаржився на біль у спині; його артеріальний тиск був 120/70 мм рт. ст., а його стан був оцінений як задовільний. У наданій Урядом медичній картці містяться записи про одинадцять подальших візитів до лікаря та призначення у період з жовтня до грудня 2012 року і про один візит до стоматолога; двічі у заявника була гіпертонія та один раз зазначалося про артеріальний тиск 120/80 мм рт. ст.

103.  12 січня 2013 року після переведення до слідчого ізолятора в м. Іркутськ перший заявник був поміщений у лікарню. Під час першого медичного огляду було виявлено крововилив на його правому плечі; артеріальний тиск становив 130/80 мм рт. ст., але загальний висновок полягав у тому, що стан здоров’я заявника був задовільний. 14 січня 2013 року заявника оглянув лікар у зв’язку з болем у спині та сідницях; зазначалося про артеріальний тиск 140/80 мм рт. ст. Наступного дня першого заявника оглянув невролог, який діагностував йому люмбаго та призначив лікування; зазначалося про артеріальний тиск 140/80 мм рт. ст. Протягом наступних трьох днів у першого заявника було ще сім медичних консультацій, у тому числі з терапевтом, неврологом, психіатром і хірургом, а також до нього приходила медсестра. Один раз протягом цього періоду було зафіксовано артеріальний тиск 140/90 мм рт. ст. 22 січня 2013 року заявник пройшов томографію шлунку; того дня у нього було зафіксовано артеріальний тиск 130/80 мм рт. ст. 18 лютого 2013 року його виписали з лікарні.

104.  Протягом 2013 року перший заявник як мінімум шістнадцять разів мав медичні консультації з лікарями, він зробив рентгенологічне обстеження, дві електрокардіограми та аналіз крові; йому було призначено лікування бронхіальної інфекції, болю у спині та гіпертонії; відповідно до записів його артеріальний тиск, який вимірювався додатково до консультацій, варіювався від 120/80 до 140/90 мм рт. ст.

105.  За 2014 рік у медичній картці першого заявника містилися записи про як мінімум три консультації, два аналізи крові та одну електрокардіограму.

106.  01 жовтня 2014 року у заявника був серцевий напад і він був переведений до лікарні при СІЗО-1 (далі – «Матроська Тишина»), де проходив лікування до 14 листопада 2014 року. Протягом цього часу, 12 листопада 2014 року перший заявник пройшов коронарну ангіографію. Його виписали з діагнозом гіпертонія третього ступеня та рекомендували обмежити фізичне навантаження.

107.  Під час тримання під вартою перший заявник отримував медикаменти, призначені йому в лікарнях установ виконання покарань і надані на його прохання родичами. Декілька разів його відвідували члени громадської комісії з моніторингу установ виконання покарань, які у незазначені дати в серпні та вересні 2014 року звернули увагу на прохання першого заявника слідкувати за його артеріальним тиском і його скарги на занадто інтенсивний графік проведення судових засідань.

108.  У своїх клопотаннях про звільнення з-під варти перший заявник посилався на стан здоров’я, але національні суди встановили відсутність доказів несумісності такого стану здоров’я заявника з подальшим триманням під вартою.

E.  Суд над заявниками та подальші події

109.  04 грудня 2013 року Генеральна прокуратура склала обвинувальний висновок проти заявників, який направили до Московського міського суду для розгляду. 20 грудня 2013 року суд призначив розгляд справи на 26 грудня 2013 року (див. пункт 93).
В останню зазначену дату суд повернув справу до прокуратури для усунення низки процесуальних недоліків (див. пункт 94).

110.  16 січня 2014 року справу знову було направлено до Московського міського суду (див. пункт 95). Згідно з твердженнями заявників повторно подана справа не містила переліку свідків сторони захисту, який раніше до неї був долучений.

111.  04 лютого 2014 року Московський міський суд продовжив строк домашнього арешту другого заявника до 10 червня 2014 року, посилаючись на ті самі підстави, що були наведені у первинній постанові, та які, на його думку, залишалися актуальними. Суд залишив без задоволення клопотання другого заявника про звільнення під заставу та відмовив у пом’якшенні обмежень, застосованих у зв’язку з домашнім арештом. Він встановив, що незважаючи на закінчення розслідування, ризик переховування другого заявника або перешкоджання відправленню правосуддя (див. пункт 96) не міг бути виключений.

112.  06 лютого 2014 року Московський міський суд призначив розгляд справи на 18 лютого 2014 року (див. пункт 97). Починаючи з цієї дати і до 24 липня 2014 року судові засідання відбувалися у залі судового засідання № 635 Московського міського суду. Засідання проводилися протягом чотирьох днів щотижня і (враховуючи час на доставляння першого заявника до зали судового засідання) тривали протягом більше восьми годин щодня. Заявник клопотав про менш інтенсивний графік проведення судових засідань, але суд відмовився його змінювати. 28 лютого 2014 року Московський міський суд залишив це рішення без змін.

113.  18 лютого 2014 року перший заявник поскаржився на брак сну через надмірно часте проведення судових засідань і тривалі перевезення зі слідчого ізолятора до суду та у зворотному напрямку. Його скарги були залишені без задоволення.

114.  Під час судового розгляду заявники попросили про можливість викликати та допитати низку свідків сторони захисту, але клопотання щодо п’яти з них були залишені без задоволення на тій підставі, що ці особи брали участь у тому самому провадженні раніше, хоча заявники це заперечували. Клопотання заявників про надання дозволу допитати десятьох підсудних у пов’язаних кримінальних справах, у тому числі першій «Болотній» справі, були залишені без задоволення на тій підставі, що вони були зацікавленими сторонами.

115.  21 лютого 2014 року у паралельному кримінальному провадженні Замоскворецький районний суд міста Москви засудив вісьмох осіб, які брали участь у сутичках з працівниками поліції під час громадського зібрання 06 травня 2012 року (далі – перша «Болотна» справа). Суд визнав їх винними в участі у масових заворушеннях і застосуванні насилля до працівників поліції. Їм було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк від двох з половиною до чотирьох років; одного з них було засуджено умовно. Троє зі співобвинувачених уже були амністовані відповідно до акту про амністію, а ще одна справа була виділена з основного провадження.

116.  26 лютого 2014 року під час судового засідання перший заявник поскаржився на брак сну через надмірно часте проведення судових засідань і тривале перевезення зі слідчого ізолятора до суду та у зворотному напрямку. Його скарги були залишені без задоволення.

117.  Під час судових засідань 03, 04 і 05 березня 2014 року перший заявник поскаржився на брак сну через надмірно часте проведення судових засідань і тривале перевезення зі слідчого ізолятора до суду та у зворотному напрямку. Його скарги були залишені без задоволення з посиланням на інформацію зі слідчого ізолятора, що перший заявник прибував до установи не пізніше 22 год. 15 хв.

118.  12 та 13 березня 2014 року Московський міський суд допитував пана Л. як свідка у кримінальній справі щодо заявника.

119.  Під час судового засідання 12 березня 2014 року перший заявник поскаржився на брак сну через надмірно часте проведення судових засідань і тривале перевезення зі слідчого ізолятора до суду та у зворотному напрямку. Його скарги були залишені без задоволення через відсутність медичних доказів заподіяної його здоров’ю шкоди.

120.  18 березня 2014 року Московський міський суд допитав працівника поліції А.М. як свідка. Під час перехресного допиту захисником заявників він з міркувань конфіденційності відмовився відповідати на низку питань. Суд не розглянув ці міркування, але попередив захисника заявників не ставити питання, які можуть привести до порушення конфіденційності.

121.  20 березня 2014 року перший заявник клопотав про перенесення судового засідання, оскільки він спав лише три години, адже після судового засідання, проведеного попереднього дня, його помістили до камери тільки о 03 год. 00 хв. Було зазначено, що першого заявника перевели до іншого слідчого ізолятора, а засідання було перенесено.

122.  25 березня 2014 року перший заявник поскаржився на брак сну через надмірно часте проведення судових засідань і тривале перевезення зі слідчого ізолятора до суду та у зворотному напрямку. Суд попросив слідчий ізолятор надати інформацію про час виїзду та прибуття заявника.

123.  01 квітня 2014 року другий заявник був доставлений до зали судового засідання, незважаючи на надання довідки про захворювання, яку суд відхилив як сфабриковану. Суд викликав медичного працівника, який дозволив другому заявникові брати участь у провадженні. Коли другий заявник заперечив, суд видалив його із судових засідань на десять днів і продовжив розгляд справи за його відсутності.

124.  08 квітня 2014 року свідок M., журналіст телеканалу «НТВ», надав показання, що відео- та аудіозаписи, використані у фільмі «Анатомія протесту, частина друга», були надані йому невстановленою особою біля його будинку.

125.  10 квітня 2014 року перший заявник поскаржився на брак сну через надмірно часте проведення судових засідань і тривале перевезення зі слідчого ізолятора до суду та у зворотному напрямку. Його скарги були залишені без задоволення у зв’язку з необґрунтованістю.

126.  17 квітня 2014 року Московський міський суд дослідив фільм «Анатомія протесту, частина друга» як доказ.

127.  13 травня 2014 року суд дослідив відео- та аудіозаписи, отримані свідком M. від невстановленої особи. Заперечення другого заявника щодо допустимості цих матеріалів були залишені без задоволення.

128.  20 травня 2014 року у судовому засіданні перший заявник поскаржився на брак сну, оскільки після судового засідання, проведеного попереднього дня, його не поміщали до камери до опівночі. Його скарги були взяті до уваги.

129.  Того ж дня суд допитав депутата Державної думи
пана Пономарьова як свідка. Зокрема, він засвідчив, що перший заявник працював його помічником і 06 травня 2012 року перший заявник діяв за його вказівками; він уточнив, що другий заявник не міг давати вказівки першому заявнику. Пан Пономарьов також стверджував, що під час сидячого страйку саме він запропонував заявникам відтіснити поліцейське оточення до узгоджених меж місця проведення зібрання і сказав першому заявнику знайти для цього сильних чоловіків.

130.  Пізніше того ж дня суд почав допитувати пана Ф., колишнього захисника першого заявника, але вирішив, що його показання та раніше висунуті твердження були неприйнятними через його попередню участь у справі як захисника.

131.  06 червня 2014 року Московський міський суд продовжив строк домашнього арешту другого заявника до 10 вересня 2014 року, здебільшого посилаючись на попередню постанову щодо цього.
15 липня 2014 року той самий суд залишив без задоволення апеляційну скаргу другого заявника та залишив цю постанову без змін.

132.  18 червня 2014 року головуючий суддя, З., був призначений на посаду судді колегії у справах військовослужбовців Верховного Суду Російської Федерації та мав вступити на посаду з 06 серпня 2014 року. Він продовжив розглядати справу заявників.

133.  20 червня 2014 Московський міський суд, діючи як апеляційний суд, у паралельному кримінальному провадженні залишив без змін вирок від 21 лютого 2014 року у першій «Болотній» справі, трохи зменшивши строки позбавлення волі двом обвинуваченим.

134.  20 червня 2014 року перший заявник поскаржився на неможливість зосередитися у зв’язку з браком сну через пізнє прибуття до слідчого ізолятора після судового засідання, проведеного у попередній день. Його скарга була взята до уваги.

135.  30 червня 2014 року Московський міський суд залишив без задоволення клопотання другого заявника про виклик і допит постраждалих у його справі як свідків.

136.  09 липня 2014 року суд призначив засідання для проголошення вироку на 24 липня 2014 року і видалився до нарадчої кімнати.

137.  24 липня 2014 Московський міський суд визнав заявників винними в організації масових заворушень 06 травня 2012 року. У відповідних частинах вироку зазначено:

«Свідок пан Дейніченко повідомив, що 04 травня 2012 року він брав участь у нараді в Департаменті регіональної безпеки м. Москва ... за результатами наради був підготовлений план забезпечення безпеки та правопорядку, а з організаторами були досягнуті всі необхідні домовленості щодо порядку проведення ходи та мітингу, руху колон, місцезнаходження сцени, проходів до місця мітингу, бар’єрів і шляхів виходу від сцени; з чим [організатори] погодилися. Питання використання території скверу на Болотній площі не порушувалося, оскільки заявлена кількість учасників була 5 000, тоді як на площі і набережній могли розміститися 20 000 людей, і [організатори] знали про це заздалегідь. З ними обговорювалось і розміщення оточення від Малого Кам’яного моста до скверу на Болотній площі, тобто про оточення організаторам було відомо заздалегідь. Розміщення оточення було відображено в [плані забезпечення безпеки та правопорядку]. Цей документ був службовим і доводився до відома тільки працівників поліції; у випадку виникнення надзвичайної ситуації розташування сил за рішенням оперативного штабу могло бути змінено. Не наполягали організатори і на попередньому виході на місце проведення зібрання; оскільки такі виходи проводяться тільки з ініціативи самих організаторів, якої останніми проявлено не було, оскільки маршрут ... і місце проведення мітингу ... були їм відомі. [Свідку пану Дейніченко] було відомо, що на початку ходи організатори заходу, у тому числі пан Удальцов, обговорювали між собою, що не повертатимуть до місця проведення мітингу, а зупиняться та спробують прорватися до Великого Кам’яного моста.

...

Свідок Н. Шарапов засвідчив, що пан Удальцов знав маршрут руху демонстрантів і не порушував питання про відкриття проходу до скверу на Болотній площі. Крім того, цей сквер був природоохоронною зоною з вузькими алеями ... раніше сквер відкривали [для проведення громадських заходів] тільки як виняток одного разу 04 лютого 2012 року, коли була зима, лежав сніг, а заявлена кількість учасників значно перевищувала 5 000. Такого винятку станом на 06 травня 2012 року зроблено не було.

... згідно зі схемою Департаменту регіональної безпеки м. Москва, ... місце проведення мітингу на Болотній набережній могло вмістити 26 660 осіб ...

Той факт, що під час наради 04 травня 2012 року жодних схем маршруту руху демонстрантів або розміщення поліцейських сил не розроблялось, і ці питання напряму не обговорювалися, ... а присутнім на цій нараді організаторам не показували жодних схем, підтвердили самі організатори.

... суд доходить висновку, що жодна схема з організаторами офіційно не узгоджувалася, і, на думку суду, [опублікована схема] ґрунтувалася на інтерв’ю пана Удальцова журналістам ...

Таким чином, надана стороною захисту схема має неофіційний характер, джерело її походження невідоме, і тому вона є недостовірною та не відображає справжній маршрут руху демонстрантів і розміщення сил поліції.

... свідок пан Махонін ... засвідчив, що 05 травня 2012 року ним був отриманий [план забезпечення безпеки] ... Перед початком ходи він особисто зустрівся з організаторами заходу, пані Мітюшкіною, паном Удальцовим [і]
паном Давідісом та у присутності представників засобів масової інформації і під відеозапис роз’яснив їм порядок проведення мітингу та ходи, вказав на недопущення порушень громадського порядку під час проведення заходу і на необхідність повідомити йому особисто про можливі провокації по телефону, номер якого був відомий організаторам. Він запитав пана Удальцова про намір рухатися у бік Кремля і спричинити заворушення, оскільки працівники міліції мали оперативну інформацію щодо цього; пан Удальцов запевнив його, що громадський порядок під час проведення заходу порушуватися не буде, а у бік Кремля вони рухатися не мали наміру... Він (пан Махонін) прибув на Болотну площу уже після того, як почалися масові заворушення... Після початку масових заворушень він намагався зателефонувати пану Удальцову, але той не відповідав. Сам пан Удальцов йому не телефонував ... Не звертались до нього й інші організатори заходу з проханням перемістити оточення. З огляду на ситуацію пані Мітюшкіна, на його прохання, оголосила про закінчення мітингу, а працівники поліції відкрили додаткові виходи для бажаючих піти. Крім того, працівники поліції продублювали через гучномовці оголошення про закінчення мітингу …

... свідок пан Здоренко ... засвідчив, що ... у зв’язку з отриманою інформацією [із секретних джерел] про можливе встановлення наметового містечка приблизно о 21 год. 00 хв. 05 травня 2012 року він прибув на Болотну площу та організував перевірку території, у тому числі скверу. Навколо скверу було встановлено огорожу і виставлено пост охорони ... у випадку необхідності за згодою оперативного штабу територія проведення мітингу могла бути значно збільшена за рахунок території скверу [на Болотній площі]. Проте у цьому не було необхідності, оскільки на Болотній площі знаходилося не більше 2 500 – 3 000 людей ... [інших зупинили на] Малому Кам’яному мості.

...

Свідок А. Жарков засвідчив, що ... під час встановлення сцени він бачив, як невідомий чоловік намагався пронести чотири намети, сховані у сміттєві контейнери.

...

Свідок М. Волондіна засвідчила, що ... перед початком ходи працівники поліції отримали оперативну інформацію про наміри організаторів події, взявшись за руки, оточити Кремль, щоб не допустити проведення інавгурації Президента Росії.

Свідок М. Зубарєв засвідчив, що ... здійснював [офіційну] відеозйомку...тоді як працівник поліції Махонін ... роз’яснив правила ... і попередив організаторів ... і попросив пана Удальцова поінформувати його про можливі провокації.
Пан Удальцов заявив, що вони діятимуть у рамках закону та що за його проханням працівники поліції не пропустили на масовий захід тих людей, хто їх не влаштовував...

Свідок Я. Ванюхін засвідчив, що 06 травня 2012 року ... приблизно
о 18 год. 00 хв. пан Удальцов, прямуючи до сцени, заявив тим, хто йшов поруч з ним, що вони будуть встановлювати табір ...

... свідок пані Мірза засвідчила, що ... працівник поліції Бірюков попросив її та [Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації] підійти до Малого Кам’яного моста, де частина демонстрантів, у тому числі пан Нємцов і
пан Удальцов, не повернула направо до сцени, а пішла прямо до оточення, де влаштували сидячий протест, використовуючи як привід закритий прохід до скверу на Болотній площі та встановлення оточення... Поки [Уповноважений з прав людини в Російській Федерації] говорив з людьми, які сиділи на асфальті, вони мовчали і не нічого відповідали, але не встали.

Свідок пан Бабушкін засвідчив, що ... після того, як почалися перші сутички між протестувальниками і поліцією, поліція оголосила чарез гучномовець, що зібрання скасовується, і закликала громадян розійтися.

Свідок пан Пономарьов засвідчив, що ... поліцейське оточення відрізнялося від розміщення [поліцейських] під час аналогічної акції протесту 04 лютого
2012 року ... він запропонував пану Удальцову надавити на оточення, щоб працівники поліції відступили назад і розширили прохід до Болотної площі, а той відповів, що розбереться з цим безпосередньо біля оточення ... йому було відомо, що пан Г. Гудков вів переговори з поліцією про переміщення оточення, яке на той момент було посилено працівниками підрозділу по боротьбі із заворушеннями.

... свідки пан Яшин і пан Нємцов засвідчили, що ... під час засідання організаційного комітету питання встановлення наметів під час громадського заходу не обговорювалося, ... поки [пан Г. Гудков] і [пан Д. Гудков] вели переговори з працівниками поліції ... зібрався натовп [і] неочікувано поліція почала рухатися вперед, протестувальники почали чинити опір і прорвали оточення ...

Свідок пан Г. Гудков [депутат Державної думи] засвідчив, що ... на прохання організаторів, які заявили йому, що нікуди не підуть і сидітимуть, поки поліція не пересуне оточення та не відкриє для проходу сквер на Болотній площі, він брав участь у переговорах з поліцією з цього питання. Він домовився з працівниками Головного управління внутрішніх справ у м. Москва, що оточення буде відсунуто, але для цього організатори, які повідомили [про проведення заходу], повинні були підписати необхідні документи. Однак особи, які влаштували сидячий страйк, у тому числі пан Удальцов, відмовилися [встати та] йти до працівників Головного управління внутрішніх справ у м. Москва і підписувати необхідні документи, хоча він (пан Гудков) декілька разів пропонував їм це зробити ...

... свідок пан Д. Гудков [депутат Державної думи] засвідчив, що ... разом з паном Г. Гудковим він вів переговори з поліцією ... було досягнуто домовленості, що оточення на Малому Кам’яному мості буде відсунуто і буде відкрито доступ до скверу, проте у цей момент декілька молодих людей в капюшонах з числа протестувальників першими почали штовхати громадян на оточення, провокуючи [такі самі] дії у відповідь; після цього оточення було прорвано, почалося затримання громадян [поліцією] і масові заворушення.

...

... суд [відхиляє] показання, що саме працівники поліції першими почали рух до демонстрантів, які спокійно сиділи на асфальті і, таким чином, спровокували прорив оточення ... [і доходить висновку], що саме демонстранти, а не працівники поліції, ... першими почали наступати на оточення, створюючи давку, що призвело до прориву оточення і подальших масових заворушень.

...

Бере до уваги суд і показання пана Давідіса, що ... приблизно о 18 год. 00 хв. пані Мітюшкіна, яка була відповідальною за сцену, повідомила йому про вимогу працівників поліції, щоб вона, як організатор заходу, оголосила про його закінчення. Він передав цю інформацію пану Удальцову по телефону, [який] відповів, що вони встають та йдуть до сцени ... йому було відомо, що 06 травня 2012 року [деякі] громадяни пронесли на Болотну площу декілька наметів, але пан Удальцов не інформував його про необхідність встановлювати намети під час громадського заходу.

...

Суд враховує показання пана Бакірова ..., одного з [офіційних] організаторів заходу ... про необхідність встановлювати намети під час громадського заходу його ніхто не поінформував.

...

[Суд розглянув] відеозапис ... розмови між паном Махоніним і
паном Удальцовим, під час якої пан Удальцов запевнив пана Махоніна, що захід вони проводитимуть відповідно до узгодженого плану, закликати народ залишатися на Болотній площі він не буде, а у випадку виникнення проблем підтримуватиме контакт з поліцією.

...

... [суд розглянув ще один відеозапис], на якому пан Махонін та пан Удальцов обговорюють організаційні питання. Пан Махонін показав пану Удальцову, де будуть встановлені рамки металошукачів; після чого вони домовилися про зустріч о 15 год. 00 хв. ... та обмінялися номерами телефонів ...

...

Згідно з твердженнями [свідків-експертів пані Н. і пані М.], межі Болотної площі в м. Москва проходять вздовж Водовідвідного каналу, вулиці Серафимовича, Софіївської набережної та Фалєєвського проїзду, а [сквер] входить до складу Болотної площі. Під час проведення на Болотній площі громадських заходів цей сквер завжди огороджується та для проходу громадян не використовується.

Ці показання повністю підтверджуються відповіддю голови управи району Якіманка від 27 липня 2012 року і схемою меж Болотної площі.

...

[Суд доходить висновку], що місце проведення сидячого страйку ... знаходилося за межами, узгодженими з органами влади м. Москва для проведення громадського заходу ...

...

Під організацією масових заворушень розуміється підбурювання і керування діями натовпу, спонукання його діяти протизаконно, висування різних вимог представникам органів державної влади. Ця діяльність може набувати різних форм, зокрема планування та підготовка таких дій, вибір групи осіб для провокування та розпалювання масових заворушень, підбурювання до вчинення таких заворушень, висунення петицій і лозунгів, оголошення закликів, здатних наелектризувати натовп та викликати його невдоволення, поступова підготовка настрою людей за допомогою розповсюдження листівок, використання засобів масової інформації, мітингів і різних форм агітації, розробка плану поведінки натовпу з огляду на настрої людей та накопичені образи або безпосередньо скеровування натовпу до вчинення масових заворушень.

... цей злочин вважається закінченим з моменту здійснення щонайменше однієї з дій, передбачених частиною першою статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації ...

... злочин у формі організації масових заворушень вважається закінченим з моменту здійснення організаційної діяльності і не залежить від настання шкідливих наслідків.

...

Немає підстав вважати провокацією перекриття доступу до скверу на Болотній площі і розміщення біля підніжжя Малого Кам’яного моста направляючого поліцейського оточення, ... яке було лише орієнтиром і жодних перешкод для проходу до місця проведення мітингу на Болотній площі не створювало.

... посилення оточення ... за таких обставинах було необхідним ... для недопущення його прориву ... але поліцейське [оточення] у бік протестувальників не просувалося.

Таким чином, цілком доведено, що організовані паном Удальцовим [та іншими] масові заворушення ... призвели до дестабілізації громадського порядку та спокою у громадському місці під час проведення громадського заходу, створили загрозу життю і здоров’ю великої кількості людей, у тому числі тих, які прийшли реалізувати своє конституційне право на участь у мирній ході та мітингах, спричинили значну психологічну напруженість поблизу Болотної площі у м. Москва та супроводжувалися застосуванням насилля до працівників поліції ... і знищенням майна ...»

138.  Московський міський суд визнав обох заявників винними в організації масових заворушень (частина перша статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації) і підготовці до організації масових заворушень (частина перша статті 30 у поєднанні з частиною першою статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації). Перший заявник також був визнаний винним у незаконному перетині кордону. Обом заявникам було обрано покарання у виді позбавлення волі загалом на строк чотири з половиною роки, що включало строк чотири роки і чотири місяці позбавлення волі відповідно до частини першої статті 212, яке співпадало з позбавленням волі на строк чотири роки відповідно до частини першої статті 30 у поєднанні з частиною першою статті 212 Кримінального кодексу Російської Федерації. Згідно з вироком продовжував діяти арешт, накладений на автомобіль і гроші, які належали другому заявнику та його дружині (див. пункт 46), до вирішення будь-яких цивільних позовів проти другого заявника у зв’язку зі шкодою, заподіяною його кримінальним правопорушенням. Суд визнав одну приватну компанію, одне муніципальне підприємство і Міністерство безпеки і внутрішніх справ Російської Федерації цивільними сторонами, яким було заподіяно шкоду, але зазначив, що сума відшкодування мала бути встановлена в окремому цивільному провадженні. У вироку не було вказано, ні на яких підставах спочатку були арештовані активи другого заявника, ні відповідно до якого положення законодавства арешт майна було продовжено.

139.  18 серпня 2014 року Замоскворецький районний суд
міста Москви розглянув другу «Болотну» справу, яка була аналогічною першій, і визнав чотирьох осіб винними в участі в масових заворушеннях і застосуванні насилля до працівників поліції під час зібрання 06 травня 2012 року. Були обрані покарання, які варіювалися від двох з половиною до трьох з половиною років позбавлення волі; одне умовно. 27 листопада 2014 року Московський міський суд залишив цей вирок без змін.

140.  Під час засідання в апеляційній інстанції перший заявник попросив суд змінити запобіжний захід, щоб дозволити відвідати його важко хвору мати, яка проживала в м. Москва, але суд залишив його клопотання без задоволення.

141.  11 вересня 2014 року заступник Генерального прокурора України скасував постанову від 07 грудня 2012 про закриття кримінальної справи за фактом стверджуваного викрадення першого заявника (див. пункт 74). Згідно з твердженнями Уряду України після відновлення розслідування свідки пан С. та пані Р. були допитані повторно, а їхні нові показання відрізнялися від первинних. Пан С. заявив, що особою, яку у нього на очах насильно заштовхали до автомобіля 19 жовтня 2012 року, був перший заявник; пані Р. стверджувала, що бачила чорний мікроавтобус, який виїжджав з парковки перед офісом ХІАС у відповідний час.

142.  18 березня 2015 року Верховний Суд Російської Федерації залишив без змін вирок від 24 липня 2014 року, крім частини щодо визнання заявника винним у незаконному перетині кордону, яка була виключена у зв’язку із закінченням строку давності.

143.  В ухвалі було залишило без змін накладення арешту на активи другого заявника. У ньому було зазначено, що всупереч твердженням другого заявника та його дружини цивільні позови були подані в рамках кримінального провадження, тому вирішення питання щодо арештованих активів необхідно було відкласти. На момент подання зауважень сторін у цій справі постанова про арешт все ще діяла. Заявник стверджував, що автомобіль йому не повернули. Сторони не надали Суду інформацію про попередні або поточні судові справи, для цілей яких ці активи були арештовані.

144.  08 квітня 2015 року померла мати першого заявника. 10 квітня
2015 року після клопотання захисника першого заявника Уповноважений з прав людини Російської Федерації направив телеграму до Федеральної служби виконання покарань Російської Федерації з проханням дозволити першому заявнику бути присутнім на похороні 11 квітня 2015 року. Дозвіл надано не було.

145.  22 травня 2015 року перший заявник був переведений до виправної колонії в Іркутській області для відбування покарання, але незабаром після цього він був переведений до іншої виправної колонії у Красноярській області.

146.  22 червня 2015 року перший заявник звернувся до Конституційного суду Російської Федерації з конституційною скаргою. Він оскаржив положення Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації, відповідно до яких дозволялося здійснення скороченого провадження у справі після укладення
паном Л. угоди про співпрацю, стверджуючи, що таке провадження призвело до порушення прав співобвинувачених відповідача, справи яких розглядалися окремо всупереч конституційним гарантіям справедливого судового процесу.

147.  16 липня 2015 року Конституційний Суд Російської Федерації відхилив конституційну скаргу першого заявника.

148.  25 січня 2016 року Верховний Суд Російської Федерації відмовив у повторному розгляді справи заявників у порядку нагляду.

II.  ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

149.  Кримінальний кодекс Російської Федерації передбачає:

Стаття 30. Готування до злочину та замах на злочин

«1.  Готуванням до злочину є підшукування, виготовлення чи пристосування особою засобів чи знарядь для вчинення злочину, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину або інше умисне створення умов для вчинення злочину, якщо злочин не було доведено до кінця з незалежних від цієї особи обставин.

2.  Кримінальна відповідальність настає за готування тільки до тяжкого та особливо тяжкого злочинів.

3.  Замахом на злочин є умисні діяння (бездіяльність) особи, безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, коли злочин не було доведено до кінця з незалежних від цієї особи обставин.»

Стаття 212. Масові заворушення

«1.  Організація масових заворушень, що супроводжувалися насильством, погромами, підпалами, знищенням майна, застосуванням вогнепальної зброї, вибухових пристроїв, а також чинення збройного опору представнику влади, карається позбавленням волі на строк від чотирьох до десяти років.

2.  Участь у масових заворушеннях, передбачених частиною першою цієї статті, карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

3.  Заклики до масових заворушень, передбачених частиною першою цієї статті, або до участі в них, або заклики до застосування насилля до громадян караються обмеженням волі на строк до двох років, або примусовими роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.»

Стаття 318. Застосування насилля до представника влади

 «1.  Застосування насилля, небезпечного для життя чи здоров’я, або погроза застосування такого насилля до представника влади або його близьких у зв’язку з виконанням ним своїх посадових обов’язків карається штрафом у розмірі до 200 000 російських рублів або в розмір заробітної плати засудженої особи за період 18 місяців, або примусовими роботами на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до п’яти років ...»

150.  Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації у редакції, чинній на момент подій, передбачав:

Стаття 90:  Преюдиція

«Обставини, встановлені вироком, який набрав законної сили, ухваленим судом у рамках кримінального, цивільного, арбітражного або адміністративного судочинства, визнаються судом, прокурором, слідчим, дізнавачем без додаткової перевірки. Водночас такий вирок або рішення не можуть наперед визначати винуватість осіб, які раніше не брали участь у кримінальній справі.»

Стаття 154:  Виділення кримінальної справи

«...

5.  Матеріали кримінальної справи, виділені в окреме провадження, допускаються в якості доказів у цій кримінальній справі... »

Стаття 240:  Безпосередність та усність

«1.  У судовому розгляді всі докази у кримінальній справі підлягають безпосередньому дослідженню, за винятком випадків, передбачених розділом X цього Кодексу [угода про співпрацю та скорочене провадження]. Суд заслуховує показання підсудного, потерпілого, свідків та експертів, розглядає речові докази, оголошує протоколи та інші документи, а також здійснює інші судові дії для дослідження доказів.

2.  Оголошення показань, наданих під час здійснення досудового слідства, можливе лише у випадках, передбачених статтями 276 і 281 цього Кодексу.

3.  Вирок суду може ґрунтуватися лише на тих доказах, які були досліджені у судовому засіданні.»

Стаття 276:  Оголошення показань підсудного

«1.  Показання підсудного, надані під час здійснення досудового слідства ... можуть бути оголошені за клопотанням сторін у таких випадках:

(I) у випадку наявності істотних суперечностей між показаннями, наданими підсудним під час досудового слідства і в суді ...»

Стаття 281:  Оголошення показань потерпілого і свідка

«..

За клопотанням сторін суд має право ухвалити рішення про оголошення показань потерпілого або свідка, раніше наданих під час здійснення досудового слідства або у суді, за наявності істотних суперечностей між раніше наданими показаннями і показаннями, наданими у суді.

...»

151.  29 червня 2015 року статтю 90 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації було змінено таким чином:

«Обставини, встановлені вироком, який набрав законної сили, за винятком вироку, ухваленого судом відповідно до статті 226.9 [скорочене провадження], 316 [судове засідання в рамках скороченого провадження] або 317.7 [угода про співпрацю] цього Кодексу, ухваленим у рамках цивільного, арбітражного або адміністративного судочинства, визнаються судом, прокурором, слідчим, дізнавачем без додаткової перевірки. Водночас такий вирок або рішення не можуть наперед визначати винуватість осіб, які раніше не брали участі у кримінальній справі.»

152.  Відповідні положення Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації узагальнено в рішенні у справі «Полякова та інші проти Росії» (Polyakova and Others v. Russia), заява № 35090/09 та 3 інші, пункти 45 – 52, від 07 березня 2017 року).

153.  Відповідні положення національного законодавства щодо арешту активів у кримінальному провадженні наведені в рішенні у справі «Бокова проти Росії» (Bokova v. Russia), заява № 27879/13, пункти 26 – 32, від 16 квітня 2019 року).

ПРАВО

I.  ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

154.  Беручи до уваги схожість предмету заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ РОСІЄЮ ТА УКРАЇНОЮ СТАТЕЙ 3 ТА 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СТВЕРДЖУВАНИМ ВИКРАДЕННЯМ І ЖОРСТОКИМ ПОВОДЖЕННЯМ З ПЕРШИМ ЗАЯВНИКОМ

155.  Перший заявник скаржився на викрадення з м. Київ 19 жовтня 2012 року невстановленими особами, які згодом піддали його жорстокому поводженню, катували його для отримання зізнавальних показань у вчинені злочину, який полягав у змові для організації масових заворушень у Росії. Згідно з твердженнями першого заявника невстановлені нападники могли бути представниками Російської Федерації, які діяли з мовчазної згоди українських органів влади. Він стверджував, що після викрадення був позбавлений свободи до
21 жовтня 2012 року, коли невстановлені особи доставили його до будівлі Слідчого комітету. Він також скаржився на непроведення російськими та українськими органами влади ефективного розслідування стверджуваного викрадення та жорстокого поводження. Перший заявник стверджував про порушення статей 3 і 5 Конвенції, які передбачають:

Стаття 3 (заборона катування)

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

Стаття 5 (право на свободу та особисту недоторканність)

«1.  Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(a)  законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;

(b)  законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом;

(c)  законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

(d)  затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;

(e)  законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;

(f)  законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

2.  Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.

3.  Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

4.  Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5.  Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.»

A.  Прийнятність

1.  Сумісність за ratione loci

156.  З огляду на той факт, що стверджуване викрадення першого заявника відбулося в Україні і включало його перевезення через кордон в Росію, Суд вважає за доцільне розглянути за власною ініціативою сумісність скарги проти Росії та України за критерієм ratione loci з положеннями Конвенції.

157.  Практика Суду щодо питання юрисдикції держав-членів у транскордонному або транс-юрисдикційному контексті наведена в рішенні у справі «Гюзельюртлу та інші проти Кіпру та Туреччини» [ВП] (Güzelyurtlu and Others v. Cyprus and Turkey) [GC],
заява № 36925/07, пункти 178 – 190, від 29 січня 2019 року). Принципи, сформульовані щодо статті 2 Конвенції у зазначеній справі, які також є застосовними до скарг, поданих у цій справі за статтями 3 та 5 Конвенції, є такими:

«178.  «Юрисдикція» відповідно до статті 1 Конвенції є граничним критерієм. ... Як наголосив Суд, з точки зору міжнародного публічного права юрисдикційна компетенція держави є насамперед територіальною ...

...

181.  До сьогодні було мало справ, в яких Суд мав розглядати скарги за процесуальним аспектом статті 2 Конвенції, в яких смерть настала в іншій юрисдикції, ніж юрисдикції держави, в якої мало б виникнути процесуальне зобов’язання.

...

188. У контексті наведеної практики вбачається, що якщо органи слідства або судові органи Договірної держави ініціюють за фактом смерті, яка настала за межами юрисдикції цієї держави, власне кримінальне розслідування або провадження відповідно до їхнього національного законодавства ..., порушення такої кримінальної справи або провадження достатньо для встановлення юрисдикційного зв’язку для цілей статті 1 Конвенції між державою і родичами потерпілого, які в подальшому звертаються до Суду ...

...

190.  Якщо відповідно до національного законодавства у Договірній державі розслідування або провадження за фактом смерті, яка настала за межами її юрисдикції, порушено не було, то Суд повинен буде визначити, чи можна у будь-якому випадку встановити юрисдикційний зв’язок, щоб покласти на цю державу процесуальний обов’язок, передбачений статтею 2 Конвенції. Хоча процесуальне зобов’язання відповідно до статті 2 Конвенції, як правило, виникає тільки для Договірної держави, під чиєю юрисдикцією на момент смерті знаходився померлий, «особливості» цієї справи можуть виправдати зміну цього підходу відповідно до принципів, розроблених в рішенні у справі «Ранцев проти Кіпру та Росії» (Rantsev v. Cyprus and Russia), пункти 243 і 244. Проте Суд не вважає, що повинен визначати in abstracto, які «особливості» справи призводять до існування юрисдикційного зв’язку щодо процесуального обов’язку провести розслідування відповідно до статті 2 Конвенції, оскільки ці особливості обов’язково будуть залежати від конкретних обставин кожної справи і можуть значно варіюватися в кожній справі.»

158.  Крім того, держава також має нести відповідальність за порушення конвенційних прав і свобод осіб, які знаходяться на території іншої держави, але перебувають під владою та контролем першої держави, через її представників, які діють законно чи незаконно в другій державі. Цей принцип застосовувався, коли особу взято під варту представниками держави за кордоном (див. рішення у справах «Оджалан проти Туреччини» [ВП] (Öcalan v. Turkey) [GC], заява № 46221/99, пункт 91, ЄСПЛ 2005‑IV; «Ісса та інші проти Туреччини» (Issa and Others v. Turkey), заява № 31821/96,
пункт 71, від 16 листопада 2004 року та, mutatis mutandis, «Аль-Скейні та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (Al‑Skeini and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 55721/07, пункт 136, ЄСПЛ 2011 з подальшими посиланнями).

159.  Суд зазначає, що твердження першого заявника стосуються подій, які відбувалися в Україні та Росії. Згідно з твердженнями заявника його затримання в м. Київ невстановленими особами, жорстоке поводження з ним, яке полягало в його перевезенні зв’язаним і з пов’язкою на очах в автомобілі до кордону з Росією, підпадало під юрисдикцію України. Щодо Росії, то перший заявник стверджував, що вона несла відповідальність за дії невстановлених викрадачів, оскільки вважав, що вони були представниками Російської Федерації, які виконували службові обов’язки. Крім того, тривале позбавлення його свободи після перетину російського кордону та стверджуване жорстоке поводження з ним, яке призвело до написання ним зізнавальних показань щодо організації масових заворушень, відбувалися на території Російської Федерації. Насамкінець, він наполягав, що обидві держави-члени не провели розслідування його викрадення та жорстокого поводження з ним.

160.  Дотримуючись принципу, що юрисдикційна компетенція держави є насамперед територіальною, Суд вважає, що скарги першого заявника, спрямовані проти двох держав-членів, сумісні за критерієм ratione loci з положеннями Конвенції у зв’язку з подіями, які відбулися на їхніх відповідних територіях. Під час стверджуваного викрадення та жорстокого поводження дорогою до російського кордону перший заявник перебував під територіальною юрисдикцією України. Тому якщо перший заявник подав небезпідставну скаргу про позбавлення його свободи та жорстоке поводження з ним на її території, українські органи влади були зобов’язані розслідувати цю скаргу. Застосовуючи аналогічний принцип, територіальна юрисдикція Росії почала діяти з моменту в’їзду першого заявника на територію Росії, і вона була зобов’язана розслідувати твердження першого заявника про позбавлення свободи та жорстоке поводження на території Росії.

161.  Крім того, оскільки перший заявник стверджував, що невстановлені викладачі могли бути представниками Росії, юрисдикційний зв’язок з Росією встановлюється на тій підставі, що Росія нібито здійснювала свою владу та контроль через своїх представників, які діяли за кордоном (див. справи, наведені в
пункті 158). Ці твердження необхідно розглянути в контексті матеріальних гарантій статей 3 і 5 Конвенції, а також з огляду на процесуальну вимогу розслідувати можливу причетність представників держави до оскаржуваної поведінки.

162.  Зрештою, Суд має компетенцію за критерієм ratione loci розглянути скаргу першого заявника проти Росії та України.

2.  Невичерпання національних засобів юридичного захисту

163.  У своїх початкових зауваженнях, поданих у жовтні 2014 року, Уряд України стверджував, що перший заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку зі стверджуваним непроведенням ефективного розслідування в Україні, оскільки його скаргу на постанову прокурора від 07 грудня 2012 про закриття кримінальної справи до компетентного суду подав неуповноважений представник. Проте в лютому 2015 року Уряд надав нові зауваження і зазначив, що заступник Генерального прокурора України скасував постанову від 07 грудня 2012 року і кримінальне розслідування стверджуваного викрадення першого заявника тривало (див.
пункт 141).

164.  Після відновлення розслідування Уряд України не підтримав свого первинного заперечення про невичерпання національних засобів юридичного захисту. Тому Суд не зобов’язаний його розглядати. Він також зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, та що ця частина заяви не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B.  Суть

1.  Доводи сторін

(a)  Перший заявник

165.  Перший заявник наполягав, що 19 жовтня 2012 року його викрали невстановлені особи, які діяли за вказівкою служби безпеки Росії, незаконно перевезли через українсько-російський кордон і доставили до Слідчого комітету Російської Федерації в м. Москва. Він заперечив твердження, що міг поїхати з м. Київ до м. Москва за власним бажанням, і вказав, що його «зникнення» відбулося під час перерви між консультаціями з ХІАС; він залишив деякі особисті речі в офісі НУО, а деякі – в камері зберігання на залізничному вокзалі м. Київ. Ці речі були передані міліції, а згодом повернуті захиснику заявника. Перший заявник стверджував, що згідно зі штампом української прикордонної служби в його паспорті його викрадачі відхилилися від найкоротшого маршруту до м. Москва як мінімум на 330 км; водночас штампу російської прикордонної служби в його паспорті не було. Перший заявник також вказав, що на момент в’їзду до Росії він перебував у розшуку та його могли затримати, якби він спробував в’їхати у звичайному порядку. Він стверджував, що ні українські, ні російські органи влади не провели належне розслідування його викрадення, незважаючи на загалом достатні докази, у тому числі показання свідків. Крім того, українські органи влади визнали, що розслідування було неповноцінним, коли у
2014 році скасували постанову від 07 грудня 2012 року і відновили розслідування. Щодо російських органів влади вони відмовили у задоволенні його скарги без проведення подальшого розслідування; перевірка, на підставі якої було відмовлено у порушенні кримінальної справи, проводилася Слідчим комітетом, тим самим органом, на дії якого було подано скаргу.

(b)  Уряд України

166.  Спочатку Уряд України наполягав, що твердження першого заявника про викрадення було належним чином розслідувано, а постанова від 07 грудня 2012 року про закриття кримінальної справи була вмотивованою та обґрунтованою. Після відновлення розслідування (див. пункт 163) Уряд заявив, що не міг прокоментувати ефективність розслідування, поки воно тривало; він вказав на надання свідками нових показань. Уряд України не надав додаткової інформації про хід провадження на національному рівні та не змінив свої доводи щодо суті цієї скарги.

167.  У відповідь на твердження першого заявника про причетність українських органів влади до його перевезення до Росії Уряд України зазначив, що його екстрадиція не здійснювалася. Крім того, російські органи влади не направляли запит про видачу особи, який у такому випадку було б направлено до Генеральної прокуратури України, і не повідомили, що він був у розшуку. Уряд України також стверджував, що заявник не мав статусу шукача притулку на момент стверджуваного викрадення та перетину кордону з Росією; він тільки готував заяву про визнання його біженцем.

(c)  Уряд Росії

168.  Уряд Росії заперечив твердження першого заявника про викрадення та жорстоке поводження. Він доводив, що перший заявник залишив Україну без будь-якої участі російських органів влади та повернувся до Росії добровільно для явки з повинною. Уряд Росії зазначив, що у перші декілька днів перебування під вартою першого заявника оглянув лікар (див. пункт 61), і записи в медичній картці не відповідали його твердженням про жорстоке поводження. За результатами проведення перевірки ці твердження були відхилені у зв’язку з необґрунтованістю. Постанову про відмову в порушенні кримінальної справи від 21 листопада 2012 року було залишено без змін компетентними судами (див. пункт 68). Він також вказав на відсутність у нього повноважень допитувати свідків з України.

2.  Оцінка Суду

(a)  Загальні принципи

169.  Згідно з практикою Суду держава несе відповідальність за статтями 3 і 5 Конвенції, зокрема якщо органам державної влади відомо про незаконне тримання під вартою, навіть приватними особами, але вони висловили мовчазну згоду або не припинили це (див. рішення у справах «Рієра Блюме та інші проти Іспанії» (Riera Blume and Others v. Spain), заява № 37680/97, пункти 29 – 35,
ЄСПЛ 1999‑VII; «Медова проти Росії» (Medova v. Russia),
заява № 25385/04, пункти 123 – 125, від 15 січня 2009 року; «Ранцев проти Кіпру та Росії» (Rantsev v. Cyprus and Russia), заява № 25965/04, пункти 319 – 321, ECHR 2010 (витяги); «Лопатін та Медведський проти України» (Lopatin and Medvedskiy v. Ukraine), заяви № 2278/03 і № 6222/03, пункт 85, від 20 травня 2010 року і «Коваль та інші проти України» (Koval and Others v. Ukraine), заява № 22429/05, пункти 54 і 73, від 15 листопада 2012 року).

170.  Коли особа висуває небезпідставну скаргу на серйозне жорстоке поводження з нею працівників міліції або інших представників держави, яке було незаконним і таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення за своєю суттю вимагає проведення ефективного офіційного розслідування (див. рішення у справах «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria),
від 28 жовтня 1998 року, пункт 102, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998‑VIII та «Мокану та інші проти Румунії» [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заява № 10865/09 та 2 інших заяви, пункти 315 – 325, ECHR 2014 (витяги). Крім того, не можна вважати, що це позитивне зобов’язання в принципі обмежується тільки справами про жорстоке поводження представників держави (див. рішення у справі «М.С. проти Болгарії» (M.C. v. Bulgaria),
заява № 39272/98, пункт 151, ECHR 2003‑XII).

171.  Хоча обсяг позитивних зобов’язань держави може відрізнятися у справах, в яких мало місце поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, здійснене за участю представників держави, і у справах, в яких насилля застосовувалося приватними особами (див. рішення у справі «Беганович проти Хорватії» (Beganović v. Croatia),
заява № 46423/06, пункт 69, від 25 червня 2009 року), вимоги про проведення офіційного розслідування однакові. Для того, щоб розслідування вважалося «ефективним», воно, в принципі, має бути здатним призвести до встановлення фактів справи, а також до встановлення і покарання винних. Це не є обов’язком досягнення результату, а обов’язком вжиття заходів. Органи державної влади повинні вживати всіх розумних і доступних їм заходів для збирання доказів, які стосуються події, у тому числі, inter alia, показання свідків та висновки судово-медичних експертиз. Будь-який недолік у розслідуванні, який перешкоджає встановленню походження тілесних ушкоджень або винних осіб, може призвести до порушення цього стандарту, також у зв’язку з цим існує вимога оперативності та розумної швидкості (див. серед багатьох інших джерел рішення у справах «Міхєєв проти Росії» (Mikheyev v. Russia), заява № 77617/01, пункти 107 і далі, від 26 січня 2006 року та «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09,
пункти 183 – 185, ЄСПЛ 2012).

172.  У справах про порушення статей 2 і 3 Конвенції щодо ефективності офіційного розслідування Суд часто оцінював, чи оперативно реагували органи державної влади на скарги у відповідний час (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 133 і далі, ECHR 2000‑IV). Враховувалися відкриття провадження у справі, затримки під час отримання показань (див. рішення у справі «Тімурташ проти Туреччини» (Timurtaş v. Turkey), заява № 23531/94, пункт 89,
ЄСПЛ 2000‑VI та «Текін проти Туреччини» (Tekin v. Turkey),
від 09 червня 1998 року, пункт 67, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998‑IV) і тривалість початкового розслідування (див. рішення у справі «Інделікато проти Італії» (Indelicato v. Italy),
заява № 31143/96, пункт 37, від 18 жовтня 2001 року).

173.  У справах щодо стверджуваного викрадення з жорстоким поводженням, Суд вважав, що характер та обсяг процесуальних зобов’язань держави провести розслідування стверджуваного викрадення був однаковим як за статтею 3, так і за статтею 5 Конвенції (див. згадані рішення у справах «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункт 242 та, mutatis mutandis, «Медова проти Росії» (Medova v. Russia), пункт 123).

(b)  Застосування зазначених принципів у цій справі

174.  Суд зазначає, що твердження першого заявника про викрадення та жорстоке поводження стосуються як негативних, так і позитивних зобов’язань Росії і України за статтями 3 та 5 Конвенції. Щодо негативних зобов’язань, наскільки можна зрозуміти першого заявника, як такого, який скаржиться на причетність російських органів влади до його викрадення, а також на допомогу або мовчазну згоду українських органів влади, то немає доказів, що викрадачі діяли за вказівкою російських органів влади або що українські органи влади активно чи пасивно брали участь у викраденні. Тому Суд не вбачає підстав для висновку, що якась із держав-відповідачів порушила матеріальні гарантії цих положень.

175.  З іншого боку, Суд вважає, що перший заявник висунув небезпідставну скаргу на викрадення та жорстоке поводження, з якою звернувся до органів влади обох держав. Суд зазначає, що основні факти, на яких ґрунтувалася скарга першого заявника на викрадення, Урядами держав-відповідачів не оскаржувалися. Всі сторони погодилися, що вранці 19 жовтня 2012 року перший заявник перебував у м. Київ, а приблизно о 21 год. 00 хв. того ж дня перетнув українсько-російський кордон на автомобілі. Уряд України також підтвердив, а Уряд Росії не заперечив, що вранці того дня перший заявник відвідав офіс ХІАС, згодом пішов пообідати, але назад до офісу не повернувся.

176.  Крім того, українські органи влади визнали, що приблизно
о 16 год. 00 хв. того ж дня юрист ХІАС повідомила міліцію
міста Києва щодо підозри про можливе викрадення першого заявника та просила порушити кримінальну справу. З огляду на те, що згідно з твердженнями свідків першого заявника насильно заштовхали до автомобіля, ця скарга свідчить не лише про незаконне позбавлення його свободи, але й про існування ризику жорстокого поводження викрадачів. З моменту отримання українськими органами влади цієї заяви, вони були зобов’язані провести розслідування цього інциденту відповідно до статей 3 і 5 Конвенції.

177.  Дійсно, українські органи влади не оскаржували, що були зобов’язані провести ефективне розслідування у цій справі. Проте спочатку вони відмовили у порушенні кримінальної справи за результатами проведення поверхової перевірки, яка закінчилася винесенням постанови від 07 грудня 2012 року про відмову в порушенні кримінальної справи. Українські органи влади опосередковано визнали, що перевірка не була ефективним розслідуванням. У грудні 2014 року вони зобов’язалися провести повноцінне розслідування (див. пункт 163). Проте за відсутності будь-якої інформації від держави-відповідача про хід провадження Суд не може не дійти висновку, що українські органи влади досі не виконали це зобов’язання.

178.  Щодо російських органів влади, до яких перший заявник звертався зі скаргами незабаром після його затримання у м. Москва, Уряд Росії заявив, що його твердження були необґрунтованими, оскільки у першого заявника не було жодних тілесних ушкоджень, які він міг би продемонструвати як доказ. Однак Суд не вважає відсутність тілесних ушкоджень достатньою підставою для залишення без задоволення подібної скарги. Надавши показання працівників ХІАС, перший заявник висунув обґрунтовану скаргу на викрадення, можливо, поєднане з нелюдським або таким, що принижує гідність, поводженням під час його перевезення до Росії, що зобов’язало російські органи влади провести розслідування. Якщо вони не могли вжити жодних практичних заходів для проведення перевірки через відсутність територіальної юрисдикції, вони були зобов’язані звернутися по допомогу до українських органів влади (див. згадане рішення у справі «Гюзельюртлу та інші проти Кіпру та Туреччини» (Güzelyurtlu and Others v. Cyprus and Turkey), пункти 232 і 233), але це зроблено не було. У будь-якому випадку, як стверджувалося, саме у Росії було дано вказівку викрасти першого заявника, і російські органи влади були зобов’язані перевірити ці твердження. Крім того, позбавлення свободи першого заявника та жорстоке поводження, як стверджувалося, продовжилося на території Росії. Тому Суд не може погодитися, що російські органи влади не могли вжити жодних заходів в межах своєї компетенції.

179.  Суд доходить висновку, що органи влади обох держав-відповідачів не вжили необхідних заходів для перевірки правдоподібних тверджень першого заявника про викрадення та жорстоке поводження з ним невстановлених осіб.

180.  Україною було порушено процесуальні гарантії статей 3 і 5 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування за твердженнями першого заявника про незаконне позбавлення свободи і нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження на території України.

181.  Росією було порушено процесуальні гарантії статей 3 і 5 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування за твердженнями першого заявника про незаконне викрадення та жорстоке поводження з ним представників Російської Федерації, які діяли на території України, а також за його твердженнями про незаконне позбавлення свободи і нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження на території Росії.

III.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ РОСІЄЮ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З НЕНАДАННЯМ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ПЕРШОМУ ЗАЯВНИКУ ТА ІНТЕНСИВНИМ ГРАФІКОМ ПРОВЕДЕННЯ СУДОВИХ ЗАСІДАНЬ

182.  Перший заявник стверджував, що не отримував належної медичної допомоги під час тривалого тримання під вартою в ході досудового слідства, а надмірно інтенсивний графік проведення судових засідань призвів до погіршення стану його здоров’я, що порушувало статтю 3 Конвенції.

1.  Доводи сторін

(a)  Уряд Росії

183.  Уряд оскаржив твердження першого заявника про надання неналежної медичної допомоги і заперечив, що це призвело до загострення його захворювання. Уряд вказав, що перший заявник не надав жодної медичної довідки або експертного висновку, що погіршення його стану здоров’я, якщо таке взагалі було, могло бути пов’язано з умовами тримання його під вартою або неналежною медичною допомогою. Заявнику надавалася необхідна медична допомога і за необхідності його доставляли до лікарні слідчого ізолятора, зокрема з 24 січня до 19 лютого 2013 року та з 01 до
14 жовтня 2014 року. Уряд посилався на медичну довідку від
12 жовтня 2014 року, видану до того, як першого заявника виписали з лікарні слідчого ізолятора, в якій зазначалося, що він був здоровим, і вказав, що всі медичні обстеження підтвердили, що перший заявник міг брати участь в судовому процесі, залишатися під вартою під час досудового слідства та відбувати покарання у виді позбавлення волі. Щодо інтенсивності графіку проведення судових засідань, то вона була обґрунтованою з огляду на необхідність забезпечити дотримання права заявника на розгляд справи судом упродовж розумного строку. Уряд надав графік, відповідно до якого засідання проводилися чотири дні на тиждень, зазвичай розчинаючись о 11 год. 00 хв. і закінчуючись
о 17 год. 00 хв.

(b)  Перший заявник

184.  Перший заявник стверджував, що його стан здоров’я значно погіршився під час тримання його під вартою, і протягом перших двох років тримання під вартою він не отримував лікування. Він стверджував, що йому почали надавати медичну допомогу з 01 жовтня 2014 року, коли у нього стався серцевий напад, після чого його перевели до лікарні СІЗО-1 («Матроська тишина»), де він проходив лікування до 14 листопада 2014 року. Заявник стверджував, що його повернули до слідчого ізолятора, хоча він усе ще був тяжко хворий і йому було складно ходити. Він звертався до суду, в якому розглядалася його справа, з численними клопотаннями про зменшення інтенсивності графіку проведення судових засідань і про зміну його запобіжного заходу на домашній арешт, щоб мати можливість одужати після хвороби, стресу та втоми. Заявник посилався на результати коронарної ангіографії від 12 листопада 2014 року та стверджував, що внаслідок тривалого тримання під вартою в умовах, які становили жорстоке поводження, та виснажливого кримінального провадження його гіпертонія прогресувала.

185.  Перший заявник не оскаржив твердження Уряду про кількість проведених судових засідань на тиждень та їхню тривалість. Проте він вказав, що процедура його перевезення зі слідчих ізоляторів до суду та у зворотному напрямку була такою, що він мусив прокидатися
о 06 год. 00 хв. і повертався до своєї камери близько півночі. Таким чином, багато годин на день він проводив в автомобілі для перевезення ув’язнених і недостатньо спав у дні проведення засідань.

2.  Оцінка Суду

186.  Суд зазначає, що відповідно до медичного висновку
від 12 листопада 2014 року протягом року артеріальний тиск першого заявника іноді піднімався до 170/100 мм рт. ст., але на момент, коли його виписали з лікарні, був 120/70 мм рт. ст. Хоча заявник стверджував, що новий діагноз гіпертонія третього ступеня доводив, що умови тримання його під вартою та ненадання йому медичної допомоги заподіяли шкоду його здоров’ю, Суд вважає, що цього недостатньо для встановлення порушення статті 3 Конвенції. Надані Урядом медичні документи (див. пункти 102 – 106) свідчать, що заявника регулярно оглядали різні лікарі та він отримував лікування у зв’язку з різними розладами здоров’я. Його двічі поміщали до лікарні слідчого ізолятора, зокрема після серцевого нападу, а для діагностики його стану була проведена коронарна ангіографія. Перший заявник не навів жодних прикладів відмови або ненадання йому медичної допомоги у зв’язку з конкретною потребою. З цього випливає, що Уряд Росії виконав свої позитивні зобов’язання щодо надання заявнику належної медичної допомоги.

187.  Так само, ніщо в матеріалах справи не підтверджує скаргу першого заявника на неналежні умови тримання під вартою або їхній зв’язок зі станом його здоров’я.

188.  Щодо інтенсивності графіку проведення судових засідань Суд зазначає, що раніше визнавав брак сну в результаті частоти і тривалості перевезення одним із факторів для досягнення загалом мінімального рівня суворості, який вимагається для кваліфікації поводження як такого, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «Ярослав Белоусов проти Росії» (Yaroslav Belousov v. Russia), заяви № 2653/13 та № 60980/14,
пункт 110, від 04 жовтня 2016 року). Суд зазначає, що згідно з твердженнями обох сторін засідання проводилися чотири дні на тиждень, приблизно з 11 год. 00 хв. до 17 год. 00 хв. Проте це не включало час, витрачений на перевезення першого заявника між слідчим ізолятором і судом. Під час розгляду справи він регулярно скаржився на ранній виїзд зі слідчого ізолятора – приблизно
о 06 год. 00 хв. – і пізнє прибуття після судових засідань, зазвичай після 23 год. 00 хв., а інколи й після опівночі, і просив суд зменшити частоту проведення засідань, перевести його до іншого слідчого ізолятора або обрати йому запобіжний захід, не пов’язаний з позбавленням волі. Уряд не прокоментував доводи заявника про ранні від’їзди і пізні приїзди. З довідки слідчого ізолятора вбачається, що час прибуття був 22 год. 15 хв., що означало, що у першого заявника було сім годин і сорок п’ять хвилин до від’їзду на засідання наступного дня. Суд вважає, що таким чином час для відпочинку першого заявника був далеким від достатнього (див. також пункти 254 і 255). Однак у цій справі наявна інформація про інтенсивність графіку проведення судових засідань сама собою або у поєднанні з іншими відомими елементами умов тримання першого заявника під вартою і наданою йому медичною допомогою, не дозволяє Суду дійти висновку, що оскаржувані умови досягли рівня суворості, який вимагається для кваліфікації поводження як такого, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції.

189.  З цього випливає, що скарга першого заявника на порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з неналежним рівнем наданої йому медичної допомоги, інтенсивністю графіку проведення судових засідань та умовами в суді є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

IV.  ПОРУШЕННЯ РОСІЄЮ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ТРИМАННЯМ ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ

190.  Перший заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції, що позбавлення його свободи з 19 до 21 жовтня 2012 року, або тримання його під вартою під час досудового слідства десять діб у 1997 році, не було враховано під час обчислення строку тримання його під вартою під час досудового слідства. Крім того, він стверджував, що тримання його під вартою під час досудового слідства не ґрунтувалося на «обґрунтованій підозрі» про вчинення ним злочину. Перший заявник також скаржився, що тримання його під вартою під час досудового слідства не було виправдано «відповідними та достатніми підставами», як вимагається пунктом 3 статті 5 Конвенції.

A.  Прийнятність

191.  Щодо періоду з 19 до 21 жовтня 2012 року Суд встановив відсутність у нього доказів, що викрадачі першого заявника діяли за вказівкою органів державної влади (див. пункт 174). Тому він не може погодитися із твердженням, що триденний період, протягом якого перший заявник був позбавлений свободи невстановленими особами, становив частину його досудового тримання під вартою. Так само, Суд не може погодитися із твердженням, що десять днів досудового тримання першого заявника під вартою у 1997 році стосувалися строку тримання його під вартою, санкціонованого у 2012 році, оскільки постанови про тримання під вартою 2012 року обґрунтовувалися посиланням на обвинувачення в організації масових заворушеннях; а згадка справи 1997 року у поданні слідчого не стосується оцінки цього питання.

192.  З цього випливає, що скарга першого заявника на порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з неправильним обчисленням строку тримання його під вартою під час досудового слідства є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

193.  Щодо подальшого періоду Суд зазначає, що Басманний районний суд міста Москви санкціонував взяття першого заявника під варту і цей самий суд сім разів, а також і Московський міський суд після направлення до нього справи на судовий розгляд продовжували строк тримання його під вартою. Під час ухвалення цих постанов національні суди діяли в межах своїх повноважень і ніщо не свідчить, що їхні постанови були необґрунтованими або незаконними відповідно до національного законодавства. Отже, тримання першого заявника під вартою було санкціоновано і продовжено відповідно до процедури, передбаченої законом.

194.  Щодо твердження, що тримання першого заявника під вартою не ґрунтувалося на обґрунтованій підозрі про вчинення ним злочину, його скарга за пунктом 1 статті 5 Конвенції пов’язана з його скаргою за пунктом 3 статті 5 Конвенції, що органи державної влади не навели відповідні та достатні підстави для виправдання продовження строку тримання його під вартою під час кримінального провадження. Відповідно до практики Суду з останнього питання існування обґрунтованої підозри є умовою sine qua non для законності тривалого тримання під вартою (див. рішення у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC],
заява № 23755/07, пункт 87, ЄСПЛ 2016 (витяги). Крім існування обґрунтованої підозри тримання під вартою під час досудового слідства також має бути виправданим відповідними і достатніми підставами вже на момент ухвалення першого рішення про взяття під варту (там само, пункт 102). З огляду на характер тверджень заявника Суд вважає більш доречним розглянути питання, висунуті у скарзі, за пунктом 3 статті 5  Конвенції (див. рішення у справах «Ходорковський проти Росії» (Khodorkovskiy v. Russia), заява № 5829/04, пункт 165,
від 31 травня 2011 року; «Тараненко проти Росії» (Taranenko v. Russia), заява № 19554/05, пункт 46, від 15 травня 2014 року та «Ковязін та інші проти Росії» (Kovyazin and Others v. Russia), заяви № 13008/13, № 60882/12 та № 53390/13, пункт 71, від 17 вересня 2015 року).

195.  Щодо скарги першого заявника на порушення пункту 3
статті 5 Конвенції Суд вважає, що вона не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що ця частина заяви не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B.  Суть

1.  Доводи сторін

196.  Заявник скаржився, що строк тримання його під вартою було продовжено за формальних підстав без оцінки зміни обставин і без ретельного розгляду можливості застосування альтернативних запобіжних заходів.

197.  Уряд Росії зазначив, що тримання першого заявника під вартою було належним чином санкціоновано та продовжено вмотивованими та обґрунтованими постановами компетентних судів, які ретельно розглянули всі відповідні обставини та ситуацію, що змінюється. Тривалість тримання його під вартою протягом трохи більше одного року і дев’яти місяців не перевищувала розумний строк. Уряд повторив причини, наведені національними судами в цих постановах, і доводив, що не було порушено пункти 1 і 3 статті 5 Конвенції.

2.  Оцінка Суду

198.  Період тримання під вартою, який має враховуватися у цій справі, почався 21 жовтня 2012 року (дата затримання першого заявника) і закінчився 24 липня 2014 року (дата його засудження судом першої інстанції). Отже, період, який має враховуватися, становив один рік, дев’ять місяців і три дні. З огляду на цю значну тривалість тримання під вартою у контексті презумпції свободи Суд вважає, що російські органи влади мали навести дуже вагомі підстави для тримання заявника під вартою протягом такого тривалого часу.

199.  У першій постанові про взяття під варту було зазначено, що перший заявник міг переховуватися або перешкоджати відправленню правосуддя шляхом знищення доказів і впливу на свідків з огляду на його впливові зв’язки в Росії і за кордоном, його регулярні поїздки за кордон, наявність закордонного паспорта, відсутність постійного місця роботи та непроживання за місцем реєстрації у м. Іркутськ. Суд також вважав, що перший заявник міг продовжити злочинну діяльність, оскільки його затримали в момент підготовки до вчинення злочину. Він врахував рапорти працівників поліції, в яких було зазначено, що перший заявник раніше втікав і оголошувався у розшук. У постановах про продовження строку тримання під вартою суди так само посилалися на інформацію, що перший заявник раніше намагався втекти, не мав постійного місця роботи або постійного доходу, а також не проживав за місцем реєстрації у м. Іркутськ. У деяких постановах про продовження строку тримання під вартою суди також посилалися на тяжкість пред’явлених обвинувачень та його переслідування в минулому за інші кримінальні правопорушення. Після закінчення розслідування у постановах про продовження строку тримання під вартою також вказувалося про необхідність продовження строку тримання під вартою для забезпечення доступу першого заявника до матеріалів кримінальної справи. У відповіді на клопотання першого заявника про зміну його запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на домашній арешт за адресою його дружини у м. Москва суди зазначили, що перший заявник не був зареєстрований за цією адресою.

200.  У цій справі Суд готовий визнати, що характер і тяжкість злочинів, у вчиненні яких першому заявнику були пред’явлені обвинувачення, тобто підготовка масових заворушень, могли вплинути на вибір запобіжного заходу на початковій стадії розслідування. Однак Суд повторює, що хоча тяжкість обвинувачень і суворість покарання, які загрожували першому заявнику, є важливими для оцінки ризику переховування обвинуваченого, повторного вчинення злочину або перешкоджання здійсненню правосуддя, вони не можуть самі собою слугувати виправданням тривалих періодів тримання під вартою
(див. рішення у справах «Ілійков проти Болгарії» (Ilijkov v. Bulgaria), заява № 33977/96, пункти 80 і 81, від 26 липня 2001 року та «Артемов проти Росії» (Artemov v. Russia), заява № 14945/03, пункт 77,
від 03 квітня 2014 року).

201.  Суд зазначає, що протягом усього періоду тримання першого заявника під вартою національні суди визнавали існування ризику його переховування через інформацію поліції про його попередню спробу ухилитися від слідства, а також його непроживання за місцем реєстрації і відсутність у нього постійного місця роботи. Посилання на його часті поїздки, наявність закордонного паспорта і зв’язки в Росії та за кордоном у подальших постановах про продовження строку тримання під вартою не вказувалися. Тому Суд розгляне, чи залишалися три згадані фактори відповідними та достатніми на пізніших стадіях кримінального провадження.

202.  Суд зазначає, що суди приділили увагу рапортами поліції про спробу втечі першого заявника та оголошення його в розшук у жовтні 2012 року. Проте згідно з офіційною версією 21 жовтня 2012 року перший заявник сам з’явився, щоб зробити явку з повинною. Крім того, на момент поїздки до України у жовтні 2012 року він не мав статусу підозрюваного у кримінальній справі та до нього не застосовувався жоден запобіжний захід, відсутність заявника за місцем реєстрації в момент, коли органи державної влади вирішили пред’явити обвинувачення, не порушувала жодне положення законодавства або зобов’язання. Вбачається, що суди не здійснили ретельну оцінку наданої поліцією інформації і не поставили під сумнів суперечливі твердження поліції щодо попередніх спроб першого заявника втекти. Щодо відсутності постійного місця роботи у першого заявника і відсутності реєстрації за своїм de facto місцем проживання у м. Москва Суд вважає, що національні суди не надали достатнього пояснення, чому ці обставини були перешкодою для застосування інших запобіжних заходів, зокрема домашнього арешту.

203.  Так само обґрунтування судів не містило достатніх деталей, які могли б дозволити Суду підтримати їхні висновки, що на останніх стадіях розслідування та під час судового розгляду все ще існував ризик повторного вчинення злочину першим заявником, фальсифікації доказів і впливу на свідків. Отже, у Суду немає підстав визнавати, що ці ризики не могли бути попереджені іншими запобіжними заходами.

204.  Суд також зазначає, що 07 жовтня 2013 року національний суд продовжив строк тримання першого заявника під вартою під час досудового слідства, зокрема для надання йому та його захиснику достатнього часу для доступу до матеріалів розслідування. Проте незрозуміло, чому заявник для цього мав залишатися під вартою. Безперечно, у випадку звільнення він мав би доступ до матеріалів справи на тих самих умовах, як і особи, до яких ніколи не застосовувався запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час досудового слідства. Крім того, Суд раніше встановлював, що положення російського законодавства щодо продовження строку тримання під вартою під час ознайомлення підсудних з матеріалами справи були непередбачуваними у своєму застосуванні, що було порушенням пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справах «Царенко проти Росії» (Tsarenko v. Russia), заява № 5235/09, пункти 59 – 63, від 03 березня 2011 року та «Пятков проти Росії» (Pyatkov v. Russia), заява № 61767/08, пункти 86 – 91, від 13 листопада 2012 року).

205.  З огляду на наявні документи Суд вважає, що, не розглянувши конкретні факти або можливість застосування інших запобіжних заходів, органи державної влади продовжували строк тримання першого заявника під вартою на підставах, які хоча і були «відповідними» на початку, не можуть вважатися «достатніми» для виправдання тримання першого заявника під вартою більше ніж один рік і дев’ять місяців.

206.  Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

V.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ РОСІЄЮ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ДОМАШНІМ АРЕШТОМ ДРУГОГО ЗАЯВНИКА

207.  Другий заявник скаржився за пунктами 1 і 3 статті 5 Конвенції на незаконність і надмірну тривалість його домашнього арешту під час провадження.

A.  Прийнятність

208.  Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B.  Суть

1.  Доводи сторін

209.  Другий заявник оскаржив твердження Уряду, що він порушив зобов’язання і таким чином сам спровокував подальше обмеження його свободи. Зокрема, він зазначив, що в день, коли органи державної влади, як стверджувалося, не змогли знайти його за домашньою адресою, він насправді перебував у кабінеті слідчого та отримував обвинувальний висновок. Згідно з доводами заявника запобіжний захід у вигляді домашнього арешту було обрано йому після відмови
пана Развозжаєва надати зізнавальні показання, і метою якого було чинення тиску на обох співобвинувачених.

210.  Уряд Росії стверджував, що домашній арешт другого заявника відповідав статті 5 Конвенції. Уряд зазначив, що обраний 17 жовтня 2012 року другому заявнику первинний запобіжний захід – підписка про невиїзд з м. Москва і належна поведінка – був замінений на домашній арешт після того, як другий заявник це порушив. Зокрема, він неодноразово їздив до інших областей і за кордон, часто був відсутній за адресою і до нього неможливо було додзвонитися. Крім того, другому заявнику було пред’явлено обвинувачення та визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення за участь у несанкціонованій демонстрації 27 жовтня 2012 року; згодом 15 грудня 2012 року він був затриманий на опозиційному мітингу;
а 13 січня 2013 року намагався підпалити певну продукцію під час громадського заходу, закликаючи до протестів. Тому суд вважав за необхідне застосувати більш суворий запобіжний захід і помістив другого заявника під домашній арешт. Застава, як альтернативний запобіжний захід, була відхилена. Згідно з доводами Уряду такий запобіжний захід не міг перешкодити заявнику вчинити новий злочин.

211.  Щодо тверджень другого заявника, що він не міг отримати належну медичну допомогу під час перебування під домашнім арештом, Уряд зазначив, що статтею 107 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації вимагалося, щоб другий заявник отримав дозвіл слідчого залишати визначене приміщення. Отже, він міг отримати такий дозвіл для візитів до лікаря і справді тричі успішно це робив. До того ж він викликав швидку допомогу за місцем свого проживання як мінімум один раз і таким чином отримав необхідну медичну допомогу.

2.  Оцінка Суду

212.  Відповідні загальні принципи, застосовні у цій справі, узагальнені Судом в рішенні у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], пункти 86 – 91). Зокрема, домашній арешт з огляду на його рівень і напруженість вважається позбавленням свободи у розумінні статті 5 Конвенції. Суд постановив, що цей спосіб позбавлення свободи вимагає існування відповідних і належних підстав, як і тримання під вартою під час досудового слідства. Він уточнив, що поняття «рівень» і «напруженість» у його практиці, як критерії застосовності статті 5 Конвенції, стосується тільки рівня обмеження свободи пересування, а не відмінностей за рівнем комфорту або у внутрішньому режимі у різних місцях позбавлення волі. Тому Суд застосовує ті самі критерії щодо позбавлення свободи незалежно від місця тримання заявника під вартою (там само, пункти 104 і 113 – 114).

213.  З огляду на обставини домашнього арешту другого заявника, описані у пункті 44, Суд вважає, що обрання йому цього запобіжного заходу з 09 лютого 2013 року до 24 липня 2014 року, тобто більш ніж на один рік і п’ять місяців, становило позбавлення свободи у розумінні статті 5 Конвенції.

214.  Суд зауважує, що тримання другого заявника під домашнім арештом було виправдано недотриманням ним попереднього запобіжного заходу, а саме, підписки про невиїзд з м. Москва і належну поведінку, зокрема з огляду на його участь у громадських заходах та з урахуванням того, що як мінімум один раз до нього було застосовано адміністративне стягнення за порушення порядку проведення громадських заходів. Хоча другий заявник вважав останнє стягнення незаконним і таким, що не стосувалося цього запобіжного заходу, Суд зазначає, що кримінальні обвинувачення у цій справі стосувалися заворушень під час громадського заходу; тому посилання на поведінку другого заявника на зібраннях у період, коли він перебував під підпискою про невиїзд, було важливим для оцінки ризику повторного вчинення ним злочину. Тому як мінімум одна з підстав, на які посилалися органи державної влади, могла вважатися дійсно такою, що відповідала меті обмежень, дозволених
підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, як вбачається, ніякої недобросовісності або введення в оману органами державної влади допущено не було (див. рішення у справі «Сааді проти Сполученого Королівства» [GC] (Saadi v. the United Kingdom) [GC],
заява № 13229/03, пункт 69, ЄСПЛ 2008 і наведені в ньому справи). Тому у зв’язку з цим не було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції. Питання, яке слід розглянути за пунктом 3 статті 5 Конвенції полягає у тому, чи існували підстави, які були «відповідними» і «достатніми» для виправдання домашнього арешту (див. згадане рішення у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» (Buzadji v. the Republic of Moldova), пункт 61).

215.  Як було зазначено, домашній арешт другого заявника був виправданий недотриманням ним попереднього запобіжного заходу, а саме, підписки про невиїзд з м. Москва і належної поведінки. Хоча ризики його впливу на свідків, продовження злочинної діяльності, знищення доказів і перешкоджання здійсненню розслідування також були перелічені серед підстав, суд не вказав жодних конкретних фактів, які б довели появу таких ризиків. На тяжкість обвинувачень, наявність у другого заявника закордонного паспорту, тимчасове місце проживання його дружини та дітей в Україні та його зв’язки посилалися у загальних формулюваннях, і ці обставини вже існували на момент постанови про обрання первинного запобіжного заходу, тобто підписки про невиїзд, а не домашнього арешту. Тому їх не можна вважати відповідними для заміни цього запобіжного заходу на інший.

216.  Отже, Суд розгляне, чи могло лише порушення підписки про невиїзд виправдати домашній арешт другого заявника.

217.  Встановлюючи, що другий заявник порушив підписку про невиїзд, національний суд, насамперед, зазначив про його часту відсутність за місцем реєстрації та поїздки до інших областей та за кордон, і дійшов висновку про існування ризику переховування другого заявника від правосуддя. Цей висновок ґрунтувався виключно на одному рапорті, в якому було зазначено, що працівник поліції не міг зв’язатися з другим заявником, щоб викликати його для отримання обвинувального висновку 26 жовтня 2012 року. Проте, як вбачається з доводів сторін, того дня другий заявник особисто був присутній під час процедури вручення обвинувального висновку. Тому навіть якщо один раз за три дні до цього другий заявник не відповів на телефонний дзвінок, це не вплинуло на хід розслідування. Крім того, ніщо в матеріалах справи не підтверджує заяву, що складнощі у встановленні зв’язку з другим заявником були постійною проблемою або що він виїжджав за межі м. Москва, порушуючи підписку про невиїзд. Отже, ризик його переховування не було достатньо доведено у постановах суду про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту.

218.  По-друге, щодо стверджуваного порушення зобов’язання про належну поведінку суд посилався на інформацію про участь другого заявника як мінімум у трьох опозиційних зібраннях, один з яких став підставою для притягнення до адміністративної відповідальності за проведення громадського заходу без дотримання встановленого законодавством порядку; на цій підставі суд встановив існування ризику повторного вчинення злочину. Як було визнано, участь другого заявника в громадських заходах і його поведінка під час них могла бути законно врахована з огляду на пред’явлені у кримінальній справі обвинувачення (див. пункт 214). Незважаючи на незгоду другого заявника з адміністративним покаранням, суд, який вирішував питання обрання запобіжного заходу, не був зобов’язаний повторно розглядати адміністративні обвинувачення, вже розглянуті іншим компетентним судом. З метою поміщення його під первинний двомісячний домашній арешт посилання на остаточне рішення можна було вважати «відповідним» і «достатнім». Проте в п’яти наступних постановах про продовження строку домашнього арешту другого заявника більш ніж на сімнадцять місяців повторювалися підстави, наведені у первинній постанові, без нового розгляду їхньої відповідності та достатності. Зокрема, не було пояснено, чому початкова оцінка суду, що двомісячний строк домашнього арешту міг належним чином зменшити ризик повторного вчинення злочину, підлягала перегляду. У постановах про продовження строку домашнього арешту не було вказано обставин, що виникли під час перших двох місяців домашнього арешту, які вказували б на схильність другого заявника вчинити повторний злочин, або будь-які зовнішні підстави, які вказували б на існування цього конкретного ризику. Крім того, суди систематично відхиляли пропозицію другого заявника про обрання запобіжного заходу у вигляді застави без наведення інших підстав, окрім формальної вказівки, що цього запобіжного заходу було б недостатньо.

219.  З цього випливає, що органи державної влади переконливо не продемонстрували існування ризиків переховування другого заявника і повторного вчинення злочину, які могли б виправдати продовження строку його домашнього арешту більш ніж на сімнадцять місяців.

220.  Суд вважає, що не було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції, але було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

VI.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ РОСІЄЮ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

221.  Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що їх визнав винними суд, який не був незалежним і безстороннім та «встановленим законом» з огляду на те, що під час судового розгляду головуючий суддя був призначений на іншу посаду судді у Верховному Суді Російської Федерації, але продовжив розгляд їхньої справи. Вони також скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що кримінальне провадження щодо них не відповідало гарантіям справедливого судового розгляду, зокрема принципам змагальності судового процесу та рівності сторін і способу прийняття доказів судом. Заявники стверджували, що визнання їх винними ґрунтувалося на недостовірних доказах, зокрема на фільмі «Анатомія протесту, частина друга» і зізнавальних показаннях першого заявника, як стверджувалося, наданих ним під тиском, і від яких він пізніше відмовився. Вони також скаржилися на розгляд справи щодо їхнього співобвинуваченого Л. в рамках окремого скороченого провадження, яке включало угоду про співпрацю, і на подальше використання показань, наданих Л. як свідком у кримінальній справі щодо них.

222.  Відповідно до пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції заявники скаржилися на порушення права на виклик і допит свідків сторони захисту на тих самих умовах, що і свідків сторони обвинувачення. Зокрема, вони посилалися на відмову суду викликати і допитати деяких потерпілих і підсудних у пов’язаних кримінальних справах, а також допитати певних свідків на підставі їхньої попередньої участі у провадженні. Крім того, другий заявник скаржився, що йому не дозволили поставити певні питання працівникам поліції, яких допитували як свідків, зокрема A.M.

223.  Перший заявник також стверджував, що не міг ефективно брати участь у провадженні через тримання його у скляній кабіні та виснаження і брак сну внаслідок надмірно інтенсивного графіку і тривалих перевезень. Він посилався на пункт 1 та підпункт «b»
пункту 3 статті 6 Конвенції.

224.  Другий заявник також стверджував про порушення підпункту «b» пункту 3 статті 6 Конвенції, посилаючись на період у квітні
2014 року, коли йому перешкоджали брати участь у розгляді справи, та про відсутність у нього доступу до протоколів судових засідань під час розгляду справи у першій інстанції.

225.  Відповідні частини статті 6 Конвенції передбачають:

«1.  Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, … який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення…

3.  Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права...

(b)  мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту; ...

(d)  допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення...»

A.  Прийнятність

226.  Щодо призначення судді, який розглядав справу, на іншу посаду до закінчення судового розгляду їхньої справи Уряд підтвердив, що 18 червня 2014 року суддя З., який виконував обов’язки головуючого судді у справі заявників, був призначений на посаду судді Верховного Суду (колегія у справах військовослужбовців) та мав вступити на посаду з 06 серпня 2014 року. Уряд вважав, що, у принципі, його призначення не підривало законність, незалежність або безсторонність судового розгляду справи заявників. Навпаки, воно забезпечило дотримання права обвинувачених на розгляд їхньої справи одним і тим самим складом суду протягом провадження. Крім того, вирок у справі заявників було ухвалено до вступу судді на посаду.

227.  Заявники стверджували, що призначення судді З. на іншу посаду до кінця судового розгляду порушило їхні права з двох причин. По-перше, слід звернути увагу на роль Верховного Суду як вищого суду відносно Московського міського суду; протягом місяця відповідний суддя одночасно обіймав посади судді суду першої інстанції та апеляційного суду. По-друге, призначення судді призвело до встановлення чіткого строку для закінчення розгляду справи у першій інстанції та ухвалення вироку, і це могло мотивувати суддю відхиляти клопотання заявників про допит свідків, щоб мати можливість закінчити розгляд справи до вступу його на нову посаду. Заявники вказали, що не заявляли про відвід судді через численні попередження захисникам протягом засідань, коли вони зверталися з процесуальними клопотаннями, такими, як клопотання про допит певних свідків. Суддя розглянув деякі з цих клопотань як зловживання процесуальними правами, що карається, і це знеохотило захисника порушувати важливі процесуальні питання, у тому числі питання про незалежність і безсторонність судді.

228.  Суд повторює, що, у принципі, він має компетенцію розглядати, чи були дотримані положення національного законодавства, що регулюють створення та компетенцію судових органів. Проте з огляду на загальний принцип, що саме національні суди повинні тлумачити положення національного законодавства, Суд вважає, що не може ставити під сумнів їхнє тлумачення, якщо тільки воно не є свавільним або явно необґрунтованим (див. рішення у справі «Молла Салі проти Греції» [ВП] (Molla Sali v. Greece) [GC],
заява № 20452/14, пункт 149, від 19 грудня 2018 року). У цій справі Суд не вбачає підстав для висновку, що призначення судді З. до вищестоящого суду перешкоджало йому продовжити розгляд справи до вступу на нову посаду. Тому Суд розгляне, чи підірвало це призначення незалежність і безсторонність суду першої інстанції у справі заявників.

229.  З огляду на критерії оцінки незалежності суду (див. рішення у справі «Мустафа Тунч і Феджире Тунч проти Туреччини» [ВП] (Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey) [GC], заява № 24014/05,
пункт 221, від 14 квітня 2015 року) Суд не вважає, що незалежність суду була під питанням. У зв’язку з тим, що заявники стверджували, що З. міг згодом взяти участь у розгляді справи на стадії оскарження, Суд зазначає, що З. був призначений до колегії у справах військовослужбовців Верховного Суду Російської Федерації, тоді як справу заявників мала розглядати судова колегія у кримінальних справах. Крім того, навіть якщо гіпотетично він міг бути призначений розглядати справу заявників, не заявивши про самовідвід, заявники могли заявити про його відвід на цій стадії.

230.  Стосовно твердження, що призначення судді З. встановило строки для розгляду справи і змусило суддю пришвидшити провадження, воно має бути розглянуто за суб’єктивним критерієм (див. рішення у справі «Кіпріану проти Кіпру» [ВП] (Kyprianou v. Cyprus) [GC], заява № 73797/01, пункт 118, ЄСПЛ 2005‑XIII). Суд неодноразово встановлював, що особиста безсторонність судді презюмується, поки не доведено протилежного (там само, пункт 119; див. також рішення у справі «Хаушільдт проти Данії» (Hauschildt v. Denmark), від 24 травня 1989 року, пункт 47, серія А № 154). Суд зазначає, що рішення про призначення З. було ухвалено 18 червня
2014 року, через чотири місяці після початку судового розгляду і приблизно за місяць до його закінчення, враховуючи два останні тижні, коли суд видалявся до нарадчої кімнати для обговорення, готуючи текст вироку. Ніщо в матеріалах справи не свідчить, що призначення судді З. вплинуло на його поведінку, зокрема на його підхід до допиту свідків і розгляду доказів під час судового розгляду. Крім того, заявники не висунули жодних заперечень щодо цього у відповідний час і не посилалися на які-небудь конкретні випадки у своїх апеляційних скаргах. Отже, ця скарга не підтверджується доказами, необхідними для спростування презумпції безсторонності.

231.  Насамкінець, Суд враховує скаргу другого заявника, що під час судового розгляду у нього не було доступу до протоколів судових засідань, незважаючи на його клопотання та клопотання його захисника, а також його скаргу на видалення із зали судового засідання на чотири дні як покарання за неповагу до суду. З огляду на всі наявні матеріали Суд вважає, що ці твердження не виявляють жодних ознак порушення гарантій справедливого судового розгляду у розумінні пунктів 1 і 3 статті 6 Конвенції.

232.  З цього випливає, що ці скарги є явно необґрунтованими та мають бути відхилені відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.

233.  З іншого боку, Суд зазначає, що решта скарг за статтею 6 Конвенції не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

B.  Суть

1.  Доводи сторін

(a)  Заявники

234.  Заявники стверджували, що визнання Л. винним в окремому кримінальному провадженні призвело у подальшому до несправедливості судового розгляду їхньої справи, оскільки факти, встановлені у цьому провадженні, згідно із законом мали преюдиційне значення для цілей пов’язаного провадження. Це надало стороні обвинувачення перевагу порівняно зі стороною захисту, яку жодним чином компенсовано не було. Крім того, заявники стверджували, що угода про співпрацю змусила Л. підтримати ті самі показання під час подальшого провадження незалежно від їхньої правдивості. Заявники також скаржилися, що суд врахував показання Л., надані на стадії слідства, хоча вони значно відрізнялися від показань, наданих під час судового розгляду справи заявників.

235.  Заявники зазначили, що відмова допитати чотирьох свідків на тій підставі, що вони раніше були присутні в залі судового засідання, була необґрунтованою. Вони стверджували, що був тільки офіційний запис, що ці свідки були присутні у будівлі суду, тоді як інформації про присутність у залі судового засідання не збереглося. Крім того, не була здійснена перевірка можливого попереднього відвідування зали судових засідань свідками сторони обвинувачення; тобто ця вимога застосовувалося вибірково, тільки до свідків сторони захисту. Заявники оскаржили рапорт судових розпорядників щодо цього як неправильний, а також посилання одного із зазначених свідків на ЗМІ як недоречне. Перший заявник також підтримав свою скаргу на відмову суду викликати та допитати його колишнього захисника як свідка. Він зазначив, що Ф. змусили відмовитися бути його захисником після того, як він був допитаний як свідок під час розслідування.

236.  Щодо видалення другого заявника із судового засідання
01 квітня 2014 року він заперечив твердження Уряду, що його медична довідка була недійсною, і доводив, що її достовірність була підтверджена у судовому засіданні того ж дня внесенням відповідного запису до протоколу засідання. Він також заперечив проти твердження Уряду, що медичний працівник надав належний дозвіл на його учать у засіданні, і стверджував, що лікар швидкої допомоги, який його оглядав, відмовився надавати такий дозвіл; дозвіл було надано медичними працівниками суду, які не оглядали заявника, проте за вказівкою головуючого судді дозволили йому бути присутнім. Другий заявник стверджував, що того дня страждав від болю в животі, який заважав його участі у засіданні, і просив суд відкласти засідання. Суд залишив клопотання без задоволення, хоча того дня не повинні були вживатися жодні термінові заходи. Коли другий заявник повторно заявив своє клопотання, суддя оголосив йому і його захиснику попередження. Другий заявник, все ще страждаючи від болю, емоційно повторив, що змушувати його брати участь у провадженні в такому стані було нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням, і його видалили із зали судового засідання в якості покарання за неповагу до суду. Він повернувся до зали судового засідання тільки 07 квітня 2014 року, пропустивши перехресний допит одинадцяти свідків і чотирьох потерпілих, а також розгляд деяких письмових показань.

237.  Щодо тримання першого заявника у скляній кабіні під час судових засідань він стверджував, зокрема, що ця конструкція заважала його участі у провадженні та його спілкуванню зі своїм захисником.

238.  Доводи заявників щодо надмірної інтенсивності графіку проведення судових засідань аналогічні доводам, узагальненим у пунктах 184 і 185.

(b)  Уряд Росії

239.  Уряд заперечив твердження заявників. Він зазначив, що використання скороченої процедури здійснення провадження та угоди про співпрацю в окремому провадженні щодо Л. не мало негативного впливу на справедливість кримінального провадження щодо заявників. Уряд посилався на статтю 90 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації, яка передбачала, що вироком не могла бути заздалегідь встановлена вина особи, яка не брала участь у розглянутій кримінальній справі. У будь-якому випадку 29 червня 2015 року до статті 90 були внесені зміни, які передбачали виняток з правила, що обставини, встановлені в ухваленому раніше вироку, повинні були прийматися судом без додаткової перевірки: це положення більше не застосовувалося до рішень у рамках скороченого провадження. Уряд також доводив, що у вироку Л. не було вказано імен або ініціалів заявників, і він посилався на них тільки у загальних формулюваннях. Л. було допитано у перехресному допиті під час розгляду справи заявників і його показання були прийняті як докази без урахування res judicata показань, наданих ним в його власній справі. Уряд вказав, що перший заявник безуспішно оскаржив відповідні положення Кодексу в Конституційному Суді Російської Федерації.

240.  Щодо скарги на відмову викликати і допитати свідків за клопотанням заявників Уряд зазначив, що четверо відповідних свідків (пан A.K., пані П.Б., пані E.В. і пані E.T.) були присутні на відкритих засіданнях у справі заявників до заявлення клопотання про виклик їх як свідків. Тому суддя вирішив залишити без задоволення клопотання заявників, вважаючи, що суд вже заслухав доводи інших учасників судового процесу. Уряд також стверджував, що ці свідки не були «основними» у цій справі; інакше заявники попросили б допитати їх на більш ранній стадії провадження. Щодо скарги першого заявника на відмову суду викликати і допитати його колишнього захисника Ф. як свідка Уряд зазначив, що Ф. було надано статус свідка у кримінальному провадженні, яке згодом було долучено до провадження, в якому він брав участь як захисник першого заявника. Тому він не міг брати участь як захисник в об’єднаній справі. Водночас він не міг давати показання у тому самому провадженні щодо обставин, на які поширювалася вимога до захисника не розголошувати інформацію щодо клієнта. Тому Уряд стверджував, що Ф. слід було замінити для забезпечення процесуальних прав першого заявника як підсудного.

241.  Щодо відсутності другого заявника в деякі дні під час розгляду справи Уряд зазначив, що 26 березня 2014 року суд відклав засідання до 01 квітня 2014 року на підставі поданої заявником медичної довідки і звернувся із запитом до лікарні, в якій була видана довідка. 01 квітня 2014 року лікарня надала відповідь, що не видавала другому заявнику лікарняного листа. Того ж дня суд зобов’язав заявника з’явитися у судове засідання і він був доставлений до суду; його здатність брати участь у провадженні оцінив викликаний до зали судового засідання лікар, і другий заявник заявив, що не потребував медичної допомоги. Тому суд продовжив засідання в присутності другого заявника. Проте заявник був видалений із зали судового засідання на три дні
(01 – 03 квітня 2014 року) в якості покарання за неповагу до суду після його гучних зауважень, які принизили суд першої інстанції. Упродовж трьох днів розгляду справи, коли другий заявник був відсутнім, його представляли його захисники. Тому у зв’язку з цим не було порушено статтю 6 Конвенції.

242.  Щодо тримання першого заявника у скляній кабіні під час судових засідань Уряд зазначив, що ця конструкція не заважала участі підсудного у провадженні; кабіна була обладнана мікрофоном, який дозволяв звертатися до суду, і в ній були отвори, через які заявник міг спілкуватися зі своїм захисником. Захисник сидів поруч з кабіною. Уряд стверджував, що часті консультації першого заявника із захисником і його активна участь у провадженні демонстрували відсутність будь-яких перешкод для здійснення його процесуальних прав.

243.  Доводи Уряду щодо стверджуваної надмірної інтенсивності графіку проведення судових засідань узагальнені в пункті 183.

2.  Оцінка Суду

(a)  Виділене кримінальне провадження щодо Л. і визнання його винним на підставі угоди про співпрацю

244.  Суд зазначає, що кримінальне провадження, спочатку порушене щодо трьох співобвинувачених, а саме: обох заявників і Л., – було виділено у дві окремі кримінальні справи, одна з яких – щодо Л. – закінчилася визнанням останнього винним у рамках скороченого провадження на підставі угоди про співпрацю. Згодом Л. надав показання як свідок під час розгляду справи заявників, що, на думку заявників, підірвало загальну справедливість судового розгляду їхньої кримінальної справи. Суд уже розглядав скарги на відсутність гарантій, пов’язаних з аналогічними процедурами, та узагальнив відповідні принципи, застосовні до встановлення фактів і використання показань співобвинувачених як свідків у виділених провадженнях (див. рішення у справі «Навальний та Офіцеров проти Росії» (Navalnyy and Ofitserov v. Russia), заяви № 46632/13 і № 28671/14, пункти 96 – 101 і 105, від 23 лютого 2016 року), постановивши так:

«99.  Суд допускає, що в рамках складного кримінального провадження за участю декількох осіб, яких неможливо судити одночасно, для вирішення питання вини відповідних підсудних суду першої інстанції може бути необхідно послатися на участь у вчиненні злочину третіх сторін, яких згодом будуть судити окремо. Суди, які розглядають кримінальні справи, зобов’язані встановити факти у справі, необхідні для вирішення питання про юридичну відповідальність обвинуваченого, наскільки це можливо правильно та точно, і вони не можуть представляти встановлені факти просто як припущення або підозри. Це стосується і фактів, пов’язаних з причетністю третіх сторін; хоча у випадку необхідності вказати такі факти суд не має надавати більше відомостей, ніж необхідно для вирішення питання про юридичну відповідальність тих обвинувачених, чия справа розглядається. Навіть якщо закон чітко зазначає про неприпустимість будь-яких висновків про винуватість особи за результатами кримінального провадження, в якому ця особа не брала участі, вироки суду мають бути сформульовані так, щоб уникнути навіть потенційної преюдиції щодо вини третіх осіб і не поставити під загрозу справедливість судового розгляду в окремому провадженні (див. згадане рішення у справі «Караман проти Німечинни» (Karaman v. Germany), пункти 64 і 65).

...

104.  Суд уже підкреслював значення першої та найбільш очевидної гарантії, яка повинна бути забезпечена, коли співобвинувачених судять в окремих провадженнях, а саме: зобов’язання судів утриматися від будь-яких тверджень, які можуть мати преюдиціальний вплив на провадження, яке триває, навіть якщо такі твердження не мають обов’язкової сили (див. згадане рішення у справі «Караман проти Німечинни» (Karaman v. Germany), пункти. 42 – 43 і 64 – 56) ...

105.  Друга вимога до здійснення паралельного провадження полягає у тому, що статус res judicata не повинен застосовуватися до фактів, встановлених у справі, в якій ці особи не були стороною. Статус доказів, прийнятих судом в одній справі, має залишатися суто відносним, а їхній вплив – обмежуватися конкретним провадженням. ...»

245.  Суд зазначає, що всупереч наведеним вимогам у цій справі рішення про виділення справи щодо Л. не включало оцінку протилежних інтересів або обговорення із заявниками для надання їм можливості заперечити проти виділення окремих справ. Суд вважає, що визнання Л. винним після використання угоди про співпрацю і скороченого провадження підірвало довіру до нього як до свідка у справі заявників, оскільки він був змушений підтримати показання, надані ним без складання присяги свідка для того, щоб домовитися про зменшення строку свого покарання.

246.  Крім того, слід зазначити, що стаття 90 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації у редакції, чинній на момент подій, чітко надавала статус res judicata вирокам, ухваленим навіть у рамках скороченого провадження. Суд нагадує свої попередні висновки, що навіть якщо суди були зобов’язані обґрунтовувати свою оцінку виключно на матеріалах справи і показаннях, наданих у судових засіданнях, це положення зобов’язувало суд погоджуватися з попереднім вироком, що так само стосується цієї справи (див. згадане рішення у справі «Навальний та Офіцеров проти Росії» (Navalnyy and Ofitserov v. Russia), пункт 236). Суд вважає, що Л. і національні суди мали очевидний мотив для підтримання висновків, зроблених у рамках скороченого провадження, хоча ці висновки не були перевірені відповідно до принципу змагальності процесу.

247.  Суд доходить висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо обох заявників.

(b)  Тримання першого заявника у скляній кабіні в залі судового засідання

248.  Перший заявник скаржився на тримання його у скляній кабіні у залі судового засідання № 635 Московського міського суду. Умови тримання у цій конкретній залі судового засідання вже розглядалися Судом з точки зору статей 3 і 6 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Ярослав Белоусов проти Росії» (Yaroslav Belousov v. Russia), пункти 127 і 148 – 153 відповідно). Суд встановив, що хоча умови в залі судового засідання № 635 Московського міського суду не досягли мінімального рівня суворості для встановлення порушення статті 3 Конвенції, вони становили непропорційне обмеження прав підсудних на ефективну участь у провадженні та отримання практичної та ефективної правової допомоги. Зокрема, від решти зали судового засідання підсудних відділяло скло, фізична перешкода, яка певною мірою зменшувала їхню пряму участь у засіданнях та унеможливлювала їхнє конфіденційне спілкування із захисником. Проте, як вбачається, суд першої інстанції не визнав вплив таких умов у залі судового засідання на права підсудних на захист, і не вжив жодних заходів для компенсації цих обмежень.

249.  У цій справі, як і згаданій справі «Ярослав Белоусов проти Росії» (Yaroslav Belousov v. Russia), використання цієї захисної конструкції не було виправдано жодними конкретними ризиками для безпеки або питаннями забезпечення порядку в залі судового засідання, а використовувалося для першого заявника автоматично, оскільки він тримався під вартою під час досудового слідства, без вжиття будь-яких заходів для компенсації цього. Такі обставини мали місце протягом більше п’яти місяців під час розгляду справи судом першої інстанції та неминуче негативно вплинули на справедливість провадження в цілому.

250.  З цього випливає, що під час розгляду справи судом першої інстанції були обмежені права першого заявника на ефективну участь у провадженні та отримання практичної і ефективної правової допомоги, і такі обмеження не були ні необхідними, ні пропорційними. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у поєднанні з
підпунктами «b» і «c» пункту 1 статті 6 Конвенції.

(c)  Стверджувана надмірна інтенсивність графіку проведення судових засідань щодо першого заявника

251.  Перший заявник стверджував, що судові засідання призначалися занадто часто та у нього не було достатньо часу на відпочинок, що призвело до його виснаження і знизило ефективність його участі в провадженні.

252.  Суд повторює, що обов’язок держави за підпунктом «b» пункту 3 статті 6 Конвенції щодо забезпечення права обвинуваченого на захист у кримінальній справі включає обов’язок організувати провадження у такий спосіб, щоб не перешкоджати здатності обвинуваченого зосередитися та застосовувати розумові здібності для захисту своєї позиції (див. рішення у справі «Макфі проти Франції» (Makhfi v. France), заява № 59335/00, пункти 40 і 41, від 19 жовтня 2004 року). У випадку тримання підсудних під вартою умови тримання під вартою, перевезення, харчування та інші подібні умови є важливими факторами, які мають розглядатися у зв’язку з цим (див., наприклад, рішення у справах «Барбера, Мессегве та Хабардо проти Іспанії» (Barberà, Messegué and Jabardo v. Spain), від 06 грудня 1988 року, пункти 71 і 89, Серія A № 146; «Майзіт проти Росії» (Mayzit v. Russia), пункт 81, від 20 січня 2005 року та «Моісєєв проти Росії» (Moiseyev v. Russia), заява № 62936/00, пункти 221 і 222, від 09 жовтня 2008 року).

253.  Суд зазначає, що під час провадження на національному рівні суд першої інстанції залишав без задоволення скарги першого заявника, посилаючись на надану слідчим ізолятором інформацію, що першого заявника доставляли не пізніше 22 год. 15 хв. і вказав на відсутність медичних доказів погіршення стану здоров’я першого заявника. Тільки один раз 20 березня 2014 року суд переніс засідання на тій підставі, що перший заявник потребував відпочинку після переведення до іншого слідчого ізолятора. Проте подальші скарги першого заявника на неможливість зосередитися через виснаження і брак сну були залишені без задоволення як необґрунтовані.

254.  У цій справі, хоча Суд уже дійшов висновку, що інтенсивність графіку проведення судових засідань не досягла достатнього рівня суворості, щоб вважатися нелюдським або таким, що принижує гідність, поводженням у розумінні статті 3 Конвенції (див. пункт 188), він вважає, що вона вплинула на здатність першого заявника ефективно брати участь у провадженні та давати вказівки своїм захисникам. Суд зазначає, що перший заявник та його захисники подали численні детальні та конкретні скарги, стверджуючи, що перший заявник не міг сконцентруватися під час судових засідань через виснаження і брак сну. Проте суди вважали, що графік був розумним з огляду на час, проведений першим заявником у суді. Вони не врахували час на перевезення першого заявника, хоча визнали прийнятною довідку слідчого ізолятора, в якій прибуття першого заявника до ізолятора вказано 22 год. 15 хв., що означало, що у нього залишалося сім годин і сорок п’ять хвилин до виїзду у судове засідання, яке проводилося наступного дня. Крім того, тривалі перевезення в поганих умовах до суду та у зворотному напрямку, вочевидь, були поширені в м. Москва на момент подій (див. згадане рішення у справі «Ярослав Белоусов проти Росії» (Yaroslav Belousov v. Russia), пункти 103 – 111). Загальний результат виснаження внаслідок тривалих перевезень, після яких першому заявнику залишалося менше восьми годин на відпочинок і які повторювалися чотири дні на тиждень упродовж більше чотирьох місяців, мав серйозно підірвати здатність першого заявника стежити за ходом провадження, подавати клопотання, робити записи та давати вказівки своїм захисникам. Хоча Суд погоджується з наведеними національним судом підставами для прискорення здійснення провадження, він вважає, що у цій справі клопотання першого заявника щодо зменшення інтенсивності графіку проведення судових засідань не були розглянуті належним чином.

255.  Тому Суд постановляє, що першому заявнику не були забезпечені належні можливості для підготовки свого захисту, що суперечило вимогам справедливого судового розгляду та рівності сторін і порушило пункт 1 та підпункт «b» пункту 3 статті 6 Конвенції.

(d)  Висновки за статтею 6 Конвенції

256.  Суд вважає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з допущенням Л. як свідка в кримінальній справі заявників після визнання його винним у рамках окремого скороченого провадження на підставі угоди про співпрацю.

257.  Щодо першого заявника, то також було порушено пункт 1 та підпункт «b» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з надмірно інтенсивним графіком проведення судових засідань і тривалими перевезеннями, а також пункт 1 та підпункти «b» і «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з тримання його у скляній кабіні в залі судового засідання.

258.  З огляду на ці висновки Суд не вважає за необхідне розглядати інші скарги заявників за пунктами 1 і 3 статті 6 Конвенції.

VII.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ РОСІЄЮ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА

259.  Перший заявник скаржився, що під час тримання під вартою йому не було надано дозвіл на короткочасний виїзд до його вмираючої матері або згодом на присутність на її похороні. Він також скаржився на переведення його до дуже віддаленої виправної колонії для відбування покарання, що перешкоджало його контакту з родиною, а також соціальним зв’язкам. Ці скарги слід розглянути за статтею 8 Конвенції, яка передбачає:

Стаття 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя)

«1.  Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2.  Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»

A.  Прийнятність

260.  Уряд стверджував, що перший заявник не оскаржував в національних судах переведення його до виправної колонії в Красноярській області. Аналогічне заперечення щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту було нещодавно розглянуто і відхилено на тій підставі, що заявник не мав у своєму розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку зі своїми скаргами за статтею 8 Конвенції (див. рішення у справі «Войнов проти Росії» (Voynov v. Russia), заява № 39747/10, пункт 47, від 03 липня 2018 року). Суд не вбачає підстав відходити від цього висновку. Отже, він відхиляє заперечення Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою.

261.  Суд зазначає, що скарги за статтею 8 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому ця частина заяви має бути визнана прийнятною.

B.  Суть

1.  Доводи сторін

(a)  Перший заявник

262.  Перший заявник заперечив твердження Уряду про неможливість організувати його присутність на похороні матері і зазначив, що він тримався під вартою в м. Москва, тому самому місті, де відбувався похорон.

263.  Щодо його переведення до виправної колонії в Красноярській області, то перший заявник вважав його незаконним відповідно до національного законодавства, а також таким, що порушувало статтю 8 Конвенції. Він зазначив, що поїздка з м. Москва до місця тримання його під вартою включала п’ятигодинний переліт і була дорогою. Тому друзі, родичі і прихильники не відвідували його регулярно.

(b)  Уряд Росії

264.  Щодо неможливості першого заявника відвідати вмираючу матір і/або бути присутнім на її похороні Уряд стверджував, що присутність першого заявника на похороні була практично неможливою через повідомлення про це в останній момент. Уряд зазначив, що телеграма Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації щодо смерті матері першого заявника 08 квітня 2015 року була отримана Федеральною службою виконання покарань Російської Федерації 10 квітня 2015 року, і це завадило службі організувати своєчасне доставляння першого заявника наступного дня на місце проведення похорону. Уряд додав, що перший заявник особисто не клопотав про присутність на похороні. Він не прокоментував стверджувану відмову дати першому заявнику дозвіл на короткочасний виїзд, щоб відвідати матір перед її смертю.

265.  Щодо переведення першого заявника до установи виконання покарань у Красноярській області Уряд стверджував, що воно було законним і не порушувало право першого заявника на сімейне життя. Уряд зазначив, що в цій установі першого заявника відвідували родичі і він регулярно надсилав листи своїй дружині. Уряд вказав, що частина друга статті 73 Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації передбачала виняток із загального правила про розподіл ув’язнених, коли було неможливо помістити ув’язненого до установи виконання покарань, розташованої в області його «проживання», у зв’язку з чим його не перевели до Іркутської області.

2.  Оцінка Суду

(a)  Дозвіл відвідати хвору мати та її похорон

266.  Суд зазначає, що Уряд не заперечував, що під час тримання першого заявника під вартою йому не було надано дозвіл на короткочасний виїзд, щоб відвідати вмираючу матір або згодом бути присутнім на її похороні. Уряд не стверджував, що перший заявник не мав права на такий дозвіл. Уряд посилався на повідомлення про бажання бути присутнім на похороні у занадто короткий строк і подання цього клопотання Уповноваженим з прав людини в Російській Федерації, а не самим заявником. Уряд не навів жодного обґрунтування щодо залишення без задоволення попереднього клопотання першого заявника про побачення з важко хворою матір’ю.

267.  Суд повторює, що сприяння адміністрацією установи виконання покарань підтриманню зв’язків засуджених зі своїми близькими родичами є важливою складовою їхнього права на повагу до сімейного життя (див. рішення у справах «Мессіна проти Італії (№ 2)» (Messina v. Italy (no. 2), заява 25498/94, пункт 61, ЄСПЛ 2000‑X, «Курковський проти Польщі» (Kurkowski v. Poland), заява № 36228/06, пункт 95, від 09 квітня 2013 року та «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine), заява № 28403/05, пункт 78, від 23 жовтня 2014 року). Суд також повторює, що відмова в задоволенні клопотання про відвідання похорону близького родича є втручанням у право на повагу до сімейного життя (див. рішення у справах «Шемкампер проти Франції» (Schemkamper v. France), заява № 75833/01, пункт 31, від 18 жовтня 2005 року; «Лінд проти Росії» (Lind v. Russia), заява № 25664/05, пункт 92, від 06 грудня 2007 року та «Фельдман проти України (№ 2)» (Feldman v. Ukraine (№ 2), заява № 42921/09, пункт 32, від 12 січня 2012 року). Беручи до уваги, що стаття 8 Конвенції не гарантує особі, яка тримається під вартою, безумовне право на отримання дозволу відвідати похорон родича, і навіть якщо сам характер її ситуації передбачає застосування різноманітних обмежень її прав і свобод, однак кожне з таких обмежень має бути виправдано як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. згадані рішення у справах «Лінд проти Росії» (Lind v. Russia), пункт 94 та «Фельдман проти України (№ 2)» (Feldman v. Ukraine (№ 2), пункт 34). Органи державної влади можуть відмовити особі у праві відвідати похорон її батьків, тільки якщо для цього існують вагомі підстави та неможливо знайти альтернативне рішення (див. рішення у справах «Птоський проти Польщі» (Ptoski v. Poland), заява № 26761/95, пункт 37,
від 12 листопада 2002 року та «Гімон проти Франції» (Guimon v. France), заява № 48798/14, пункти 44 – 51, від 11 квітня 2019 року).

268.  У цій справі російські органи влади не розглянули клопотання першого заявника, в яких він зазначав про важку хворобу його матері, а після її смерті органи державної влади вважали, що у них було недостатньо часу вжити необхідні заходи для його участі в похороні. Остання відмова не ґрунтувалася на оцінці індивідуальної ситуації першого заявника, зокрема того, що заявнику не було надано можливість побачитися з матір’ю перед її смертю. Дефіцит часу, який ускладнював планування присутності на похороні, не був достатньою підставою для відмови. Для похорону є типовим, що він організовується в дуже короткі строки і вважається невідкладною справою. У цій справі перший заявник фізично міг приїхати на похорон, який відбувався наступного дня у тому самому місті. Отримання клопотання від Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації, а не першого заявника, не повинно було мати значення, оскільки з листа Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації було очевидно, що клопотання подав захисник заявника (див. пункт 144). На думку Суду, рішення про відмову у задоволенні клопотання першого заявника на виїзд за межі ізолятора було ухвалено у спосіб, несумісний із зобов’язанням держави здійснити індивідуальну оцінку конкретної ситуації першого заявника і довести, що обмеження його права бути присутнім на похороні родича було «необхідним у демократичному суспільстві».

269.  Отже, було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з відмовою надати дозвіл першому заявнику відвідати його важко хвору матір і згодом бути присутнім на її похороні.

(b)  Віддалене розташування виправної колонії

270.  Як було зазначено (див. пункт 267), важливою складовою права ув’язненого на повагу до сімейного життя є дозвіл або за необхідності сприяння органів державної влади у підтриманні зв’язків з його близькими родичами, а щодо питань сімейних побачень стаття 8 Конвенції вимагає від держав враховувати інтереси ув’язненого та його родичів і членів родини. Поміщення засудженого до конкретної установи виконання покарань може порушити питання за статтею 8 Конвенції, якщо його вплив на приватне і сімейне життя ув’язненого виходить за межі «звичайних» труднощів та обмежень, притаманних самій концепції позбавлення волі, зокрема через географічне розташування віддалених установ виконання покарань і сучасний стан транспортної системи (див. з подальшими посиланнями згадане рішення у справі «Полякова та інші проти Росії» (Polyakova and Others v. Russia), пункт 81).

271.  Суд уже здійснював аналіз національної правової системи Росії у контексті географічного розподілу ув’язнених (там само, пункти 90 – 115) і дійшов висновку, що система не забезпечувала належний рівень правового захисту від можливих зловживань, а частини друга та четверта статті 73 і стаття 81 Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації не відповідали критерію «якості закону» (там само, пункти 117 і 118).

272.  У доводах Уряду щодо цієї справи ніщо не переконує Суд відійти від зазначених висновків. Тому Суд вважає, що у цій справі втручання у право першого заявника на повагу до його сімейного життя відбувалося не «згідно із законом» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції.

273.  Отже, було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з переведенням першого заявника до виправної колонії в Красноярській області.

VIII.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ РОСІЄЮ СТАТЕЙ 10 ТА 11 КОНВЕНЦІЇ

274.  Заявники скаржилися на порушення їхніх прав на свободу вираження поглядів і права на свободу мирних зібрань. Вони стверджували, що їх притягнули до відповідальності за заворушення на місці проведення зібрання на Болотній площі, хоча, на їхню думку, це сталося через органи державної влади, а також що визнання їх винними в організації масових заворушень було незаконним, свавільним і непропорційним. Обидва заявника посилалися на статтю 11 Конвенції, а перший заявник також посилався на статтю 10 Конвенції. Ці статті передбачають:

Стаття 10 (свобода вираження поглядів)

«1.  Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.»

Стаття 11 (свобода зібрань та об’єднання)

«1.  Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави.»

A.  Доводи сторін

275.  Уряд Росії стверджував, що обидва заявники неодноразово організовували масові заворушення, щоб викликати політичні хвилювання, у тому числі під час громадського заходу 06 травня
2012 року. Уряд стверджував, що під час останнього заходу заявники вступили у змову з іншими особами для прориву поліцейського оточення, направлення протестувальників за межі визначеної території, застосування насилля до працівників поліції, встановлення наметового містечка на території проведення зібрання і проведення там сидячого протесту. Уряд стверджував, що у цій справі не було втручання у права заявників за статтями 10 і 11 Конвенції, оскільки заявники планували не скористатися своїм правом на мирне зібрання, а вчинити кримінальне правопорушення. У будь-якому випадку обидва положення дозоляли обмеження цих прав в інтересах національної або громадської безпеки або для запобігання заворушенням чи злочинам.

276.  Заявники заперечили проти твердження Уряду, що вони спричинили або планували викликати масові заворушення 06 травня 2012 року. Вони стверджували, що протистояння між протестувальниками і працівниками поліції було результатом надмірних заходів контролю над поведінкою натовпу, і коли протистояння почалося, другий заявник спробував вести переговори з органами державної влади за посередництва двох депутатів Державної думи і Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації. Згідно з твердженнями заявників переміщення поліцейського оточення на вимогу протестувальників вирішило б конфлікт. Заявники також стверджували, що їхнє кримінальне покарання не переслідувало законну мету, а становило державні репресії проти лідерів опозиції для знеохочення всіх політичних активістів виражати свої погляди і брати участь в громадських зібраннях.

B.  Оцінка Суду

1.  Межі розгляду скарг заявників

277.  Суд зазначає, що на відміну від раніше розглянутих справ активістів, засуджених за участь у масових заворушеннях на Болотній площі, заявники у цій справі були визнані винними в організації цих самих масових заворушень. Обвинувачення проти них ґрунтувалися, з одного боку, на матеріалах стеження під прикриттям і фільмі «Анатомія протесту, частина друга», та, з іншого боку, на показаннях свідка Л., які вказували, що заявники готувалися спровокувати невстановлені масові заворушення. Заявників також обвинувачували в тому, що вони були відповідальними за цей випадок масових заворушень під час мітингу на Болотній площі 06 травня
2012 року. У своїх скаргах до Суду обидва заявники зосередилися на другому пункті, оскаржуючи свою відповідальність за заворушення на Болотній площі.

278.  Щодо посилання заявників на статтю 10 Конвенції у зв’язку з подіями на Болотній площі, то їхні твердження стосуються тільки питань, безпосередньо пов’язаних з проведенням зібрання без виокремлення будь-якої форми висловлювання поглядів, здійснюваної незалежно від свободи зібрань. Тому за обставин цієї справи статтю 10 Конвенції слід розглядати як lex generalis щодо статті 11 Конвенції, яка є lex specialis (див. рішення у справах «Езелін проти Франції» (Ezelin v. France), від 26 квітня 1991 року, пункт 35, серія А № 202; «Акарсубаши та Алчічек проти Туреччини» (Akarsubaşı and Alçiçek v. Turkey), заява № 19620/12, пункти 31 – 33, від 23 січня 2018 року та «Йору проти Туреччини» (Öğrü v. Turkey), заява № 19631/12, пункт 13, від 17 жовтня 2017 року). Як такі, скарги заявників слід розглядати за статтею 11 Конвенції. З іншого боку, незважаючи на її самостійну роль і певну сферу застосування, стаття 11 Конвенції у цій справі також має розглядатися в контексті статті 10 Конвенції. Захист особистих поглядів, гарантований статтею 10 Конвенції, є однією з цілей свободи мирних зібрань, закріплених у статті 11 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Езелін проти Франції» (Ezelin v. France), пункт 37).

2.  Встановлення фактів

279.  Насамперед, Суд зазначає, що під час провадження на національному рівні та у Суді заявники стверджували, що 06 травня 2012 року на Болотній площі масових заворушень не було. Вони стверджували, що зміна в останній момент органами державної влади схеми розміщення зібрання призвела до протистояння між протестувальниками та працівниками поліції, а також до певних окремих сутичок, але не заворушень. Суд уже розглядав ці події у зв’язку зі скаргами на деструктивні заходи безпеки, вжиті на місці проведення зібрання на Болотній площі (див. рішення у справі «Фрумкін проти Росії» (Frumkin v. Russia), заява № 74568/12, пункти 7 – 41 і 102 – 130, від 05 січня 2016 року та згадане рішення у справі «Ярослав Белоусов проти Росії» (Yaroslav Belousov v. Russia),
пункти 169 – 171). Зокрема, він встановив, що сидячий страйк почався через несподівану зміну місця проведення зібрання, про що поліція не поінформувала організаторів. Суд також постановив, що органи державної влади доклали недостатньо зусиль для діалогу з організаторами зібрання для зменшення напруженості, спричиненої плутаниною щодо місця проведення зібрання, а також не було доведено, що прагнення організаторів полягало у прориві поліцейського оточення (див. загадане рішення у справі «Фрумкін проти Росії» (Frumkin v. Russia), пункти 113 – 116 і 128).

280.  Твердження сторін у цій справі та подані ними матеріали не містять жодної інформації, здатної змінити зазначені висновки Суду. Тому Суд врахує ці висновки у цій справі.

281.  Повертаючись до конкретних фактів цієї справи, Суд також зазначає, що вирок від 24 липня 2014 року містив посилання на матеріали стеження під прикриттям, зокрема аудіозаписи розмов, зміст яких заявники частково оскаржили. Той самий вирок також містив посилання на зміст фільму «Анатомія протесту, частина друга», який ґрунтувався на відеоматеріалах, походження і достовірність яких були оскаржені заявниками під час розгляду справи судом. Під час провадження у Суді сторони не надали детальних доводів щодо цих доказів. Беручи до уваги, що національні суди розглянули їх під час змагального судового процесу, в якому заявники могли ознайомитися та оскаржити спірні докази, Суд не зобов’язаний замінювати оцінку національних судів своєю власною оцінкою змісту і доказової сили цих записів, або ставити під сумнів встановлені на підставі них факти (див., inter alia, рішення у справах «Клаас проти Німеччини» (Klaas v. Germany), від 22 вересня 1993 року, пункт 29, Серія А № 269 та «Кудревічюс та інші проти Литви» [ВП] (Kudrevičius and Others v. Lithuania) [GC], заява № 37553/05, пункт 169, ЄСПЛ 2015). Тому Суд ґрунтуватиме свою оцінку на версії подій, викладеній у рішеннях на національному рівні.

3.  Прийнятність

282.  Суд повторює, що стаття 11 Конвенції захищає тільки право на «мирне зібрання», поняття, яке не охоплює демонстрацію, якщо її організатори та учасники мають насильницькі наміри (див рішення у справі «Станков та Об’єднана македонська організація «Ілінден» проти Болгарії» (Stankov and the United Macedonian Organisation Ilinden v. Bulgaria), заяви № 29221/95 і № 29225/95, пункт 77, ЄСПЛ 2001-IX). Тому гарантії статті 11 Конвенції застосовуються до всіх зібрань, окрім випадків, коли організатори та учасники мають такі наміри, підбурюють до насилля або іншим чином виступають проти основ демократичного суспільства (див. рішення у справах «Сергій Кузнєцов проти Росії» (Sergey Kuznetsov v. Russia), заява № 10877/04, пункт 45, від 23 жовтня 2008 року; «Алексєєв проти Росії» (Alekseyev v. Russia), заяви № 4916/07, № 25924/08 і № 14599/09, пункт 80, від 21 жовтня 2010 року; «Фабер проти Угорщини» (Fáber v. Hungary),
заява № 40721/08, пункт 37, від 24 липня 2012 року; «Гюн та інші проти Туреччини» (Gün and Others v. Turkey), заява № 8029/07, пункт 49, від 18 червня 2013 року; згадані рішення у справах «Тараненко проти Росії» (Taranenko v. Russia), пункт 66; «Кудревічюс та інші проти Литви» (Kudrevičius and Others v. Lithuania), пункт 92 та рішення у справі «Навальний проти Росії» [ВП] (Navalnyy v. Russia) [GC], заява № 29580/12 та 4 інші, пункт 98, від 15 листопада
2018 року). Тому необхідно встановити, чи підпадають факти цієї справи під сферу дії статті 11 Конвенції.

283.  Суд розглянув низку справ, в яких встановлював, що зібрання на Болотній площі підпадало під сферу дії статті 11 Конвенції, і визнавав, що заявники у цих справах користувалися захистом цього положення, оскільки не були серед осіб, відповідальних за первинні акти агресії, які підірвали мирний характер зібрання (див. серед інших джерел згадане рішення у справі «Ярослав Белоусов проти Росії» (Yaroslav Belousov v. Russia), пункт 172; рішення у справах «Степан Зімін проти Росії» (Stepan Zimin v. Russia), заяви № 63686/13 і
№ 60894/14, пункт 72, від 30 січня 2018 року та «Луцкевич проти Росії» (Lutskevich v. Russia), заяви № 6312/13 і № 60902/14, пункт 94, від 15 травня 2018 року). Проте Суд визнав, що в натовпі могла перебувати певна кількість осіб, які підбурювали до сутичок між протестувальниками та поліцією, і чия ситуація могла відрізнятися від ситуації заявників у згаданих справах (див. згадане рішення у справі «Барабанов проти Росії» (Barabanov v. Russia), пункт 72).

(a)  Перший заявник

284.  У цій справі перший заявник був визнаний винним у підбурюванні низки осіб прорвати поліцейське оточення, і свідки підтвердили, що у нього був такий намір. З огляду на те, що прорив оточення призвів до ескалації насилля у критичний момент та спричинив перші сутички, Суд вважає, що умисні дії першого заявника, які сприяли їхньому виникненню, не відповідають поняттю «мирного зібрання», яке захищається статтею 11 Конвенції. Тому Суд відхиляє скаргу першого заявника як несумісну з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae.

(b)  Другий заявник

285.  З іншого боку, щодо другого заявника Суд вважає, що дії, у вчинені яких він обвинувачувався, – тобто участь у сидячому страйку та заохочування інших осіб приєднатися до нього, його заклики до протестувальників почати «безстрокову акцію протесту» на місці скасованого зібрання і встановити незаконне наметове містечко – демонстрували відсутність у нього насильницьких намірів. Під час розгляду справи жоден свідок не заявив, що другий заявник брав участь в яких-небудь насильницьких діях або закликав до їх вчинення; навпаки, він наполягав на «виключно мирній» формі поведінки. Слід зазначити, що перший заявник не діяв за вказівками другого заявника, вирішуючи прорватися через поліцейське оточення (див. показання свідка, депутата Державної думи Іллі Пономарьова, пункт 129). Тому
стаття 11 Конвенції є застосовною до скарги другого заявника.

286.  Суд зазначає, що скарга другого заявника не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

4.  Суть

287.  Суд встановив, що стаття 11 Конвенції є застосовною до скарги другого заявника на обвинувачення та визнання його винним в організації масових заворушень під час зібрання на Болотній площі (див. пункт 285). Отже, ці заходи становили втручання у здійснення права на свободу зібрання (див. згадане рішення у справі «Ярослав Белоусов проти Росії» (Yaroslav Belousov v. Russia), пункт 172). Тому Суд розгляне, чи було втручання «встановлене законом», переслідувало законну мету та «необхідним у демократичному суспільстві», як вимагає пункт 2 статті 11 Конвенції.

288.  Стосовно питання, чи було кримінальне покарання другого заявника законним Суд враховує його аргумент, що сутички, які відбулися на Болотній площі 06 травня 2012 року, не могли бути охарактеризовані як «масові заворушення» у розумінні статті 212 Кримінального Кодексу Російської Федерації. Як і в попередніх справах, Суд вважає, що застосовність цього положення не була повністю неможливою, і у Суду немає підстав не погодитися з оцінкою ситуації, проведеною національними судами в межах їхніх дискреційних повноважень (там само, пункти 173 – 175). Тому Суд вважає, що кримінальне покарання другого заявника було «встановлено законом». Суд також визнає, що воно переслідувало законну мету запобігти заворушенням і злочинам, захистити права і свободи інших осіб, як і стверджував Уряд.

289.  Повертаючись до питання, чи було кримінальне покарання другого заявника «необхідним у демократичному суспільстві», Суд зазначає, що заявнику було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк чотири з половиною роки за організацію масових заворушень на Болотній площі, і він відбував це покарання одночасно з обраним у тому самому провадженні покаранням у виді позбавлення волі на строк чотири роки за вступ у змову з метою організації багатьох масових заворушень.

290.  Щодо подій на Болотній площі визнання другого заявника винним ґрунтувалося на висновку, що він, як один з організаторів події, ніс відповідальність за протистояння між протестувальниками та поліцією, і до того ж протистояння було частиною плану перемістити місце проведення зібрання за межі визначеного периметра і встановити наметове містечко у сквері на тривалий час.

291.  Як зазначено в пункті 279, Суд, урахувавши доводи сторін у цій справі, підтримує свій висновок, що напруженість на Болотній площі виникла внаслідок неповідомлення органами державної влади про зміну місця проведення зібрання для запобігання встановленню незаконного наметового містечка в сквері на Болотній площі (див. згадане рішення у справі «Фрумкін проти Росії» (Frumkin v. Russia), пункт 106). Суд також вважає достатньо встановленим, що напруженість переросла у сутички через неспроможність працівників правоохоронних органів зв’язатися з організаторами зібрання для вирішення суперечки щодо розташування поліцейського оточення (там само, пункти 112 – 115 і 126). Проте відповідно до вироку другого заявника відповідальність за вчинення насилля була покладена на протестувальників і на нього особисто, як одного з організаторів, без оцінки рівня впливу органів державної влади на підрив мирного характеру зібрання.

292.  Крім того, Суд вважає, що поведінка другого заявника та його звернення до громадськості залишалися мирними на всіх етапах. Він вимагав надання ефірного часу на головних телеканалах Росії, закликав скасувати інавгурацію пана Путіна та провести нові вибори, а також закликав учасників зібрання залишитися на місці проведення зібрання для безстрокової акції протесту. Він також міг закликати до встановлення наметового містечка, нібито натхнений рухом «Захопи». Ці заклики, зокрема залишитися після закінчення відведеного для проведення зібрання часу і встановити наметове містечко, були явно незаконними, оскільки порушували встановлені правила проведення громадських зібрань.

293.  Проте жодне з тверджень другого заявника не призвело до застосування фізичної сили або дій деструктивного характеру. Навпаки, другий заявник неодноразово закликав учасників зберігати спокій та не порушувати громадський порядок. Можливість вчинення певними протестувальниками насильницьких дій не впливає на оцінку поведінки другого заявника за відсутності доказів, що він їх до цього підбурював. Самого лише факту, що другий заявник був одним з організаторів події, недостатньо для притягнення його до відповідальності за поведінку присутніх (див. рішення у справі «Месут Ілдиз та інші проти Туреччини» (Mesut Yıldız and Others v. Turkey), заява № 8157/10, пункт 34, від 18 липня 2017 року).

294.  Також висновок про насильницькі наміри другого заявника не може бути зроблений з огляду на обставини, які лежать в основі пов’язаних обвинувачень, розглянутих у тому самому провадженні, а саме: підготовка до організації масових заворушень (крім заворушень на Болотній площі). Зокрема, такі наміри не були очевидними з огляду на збір заявником коштів до та після 06 травня 2012 року для фінансування опозиційних протестів, тренінгів для активістів і кампаній в ЗМІ. У записах переговорів, розглянутих під час провадження у суді, та на які посилалися у вироку, не було жодної згадки про збройні або інші насильницькі методи здійснення політичного тиску на органи державної влади. Зокрема, пропозиція заблокувати залізницю, висловлена під час таємно записаних переговорів, на яку посилалися у вироку на національному рівні, належала першому заявнику, і в будь-якому випадку ступінь тяжкості насилля, який передбачала ця пропозиція, не оцінювався. Так, у рішеннях на національному рівні залишилося відкритим питання, чи передбачала «політична нестабільність», до якої, як стверджувалося, закликав другий заявник, елемент насилля у виді повстань або масових заворушень, на противагу пропагуванню політичних змін мирними засобами. Тому національні суди упустили вирішальний елемент дотримання балансу, передбаченого принципом пропорційності, під час обрання покарань за протиправну поведінку під час зібрань (див. згадане рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» (Kudrevičius and Others v. Lithuania), пункти 142 – 144 та рішення у справі «Гюльджю проти Туреччини» (Gülcü v. Turkey),
заява № 17526/10, пункти 110 – 117, від 19 січня 2016 року).

295.  Суд повторює, що характер і суворість обраних покарань є факторами, які слід враховувати під час здійснення оцінки пропорційності втручання переслідуваній меті (див. згадане рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» (Kudrevičius and Others v. Lithuania), пункт 146). Якщо застосовані до демонстрантів санкції є кримінальними за своїм характером, вони вимагають особливого обґрунтування (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Рай та Еванс проти Сполученого Королівства» (Rai and Evans v. The United Kingdom), заяви № 26258/07 і № 26255/07, від 17 листопада 2009 року). Мирна демонстрація, у принципі, не повинна піддаватися загрозі кримінального покарання, а особливо позбавлення свободи
(див. рішення у справі «Акгьол та Гьол проти Туреччини» (Akgöl and Göl v. Turkey), заяви № 28495/06 і № 28516/06, пункт 43, від 17 травня 2011 року та згадане рішення у справі «Гюн та інші проти Туреччини» (Gün and Others v. Turkey), пункт 83). Таким чином, Суд з особливою ретельністю повинен розглядати випадки, коли застосовані національними органами державної влади санкції за мирну поведінку передбачають позбавлення свободи (див. згадане рішення у справі «Тараненко проти Росії» (Taranenko v. Russia), пункт 87).

296.  У цій справі кримінальне покарання другого заявника не ґрунтувалося на оцінці характеру його поведінки, тобто, чи були його дії та наміри насильницькими або мирними. Не обґрунтувавши кримінальне покарання конкретним посиланням на насильницький характер його поведінки, національні органи влади не застосували стандарти, які відповідали принципам, закріпленим у статті 11 Конвенції, а тому не довели, що кримінальне покарання другого заявника за організацію масових заворушень на Болотній площі відповідало «нагальній суспільній потребі» (див. згадане рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» (Kudrevičius and Others v. Lithuania), пункт 143).

297.  Крім того, слід наголосити, що кримінальне покарання другого заявника, а особливо суворість його покарання, неминуче знеохотило його та інших лідерів опозиції, а також громадськість у цілому, брати участь у демонстраціях і загалом у відкритих політичних дебатах. Негативний вплив цього покарання також посилювався тим, що воно стосувалося відомої публічної особи та супроводжувалося масштабним провадженням у цій справі, яке широко висвітлювалося у засобах масової інформації.

298.  Суд доходить висновку, що з огляду на суворість санкції, обраної другому заявнику, та відсутність оцінки рівня впливу органів державної влади на підрив мирного характеру зібрання (див.
пункт 291) кримінальне покарання було заходом, непропорційним законним цілям запобігання заворушенням і злочинам, а також захисту прав і свобод інших осіб. Тому воно не було необхідним у демократичному суспільстві.

299.  Отже, було порушено статтю 11 Конвенції щодо другого заявника.

IX.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ РОСІЄЮ СТАТТІ 18 КОНВЕНЦІЇ

300.  Другий заявник скаржився за статтею 18 Конвенції, що його затримання на місці проведення зібрання, домашній арешт і подальше притягнення до відповідальності становили репресії за висловлену ним критику органів державної влади та були спрямовані на обмеження його політичної діяльності і знеохочення інших брати участь в організованих опозицією громадських зібраннях. Цю скаргу слід розглянути у поєднанні зі статтями 10 і 11 Конвенції. Стаття 18 Конвенції передбачає:

Стаття 18 (межі застосування обмежень прав)

«Обмеження, дозволені згідно з [цією] Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені.»

301.  Уряд заперечив цей аргумент. Він стверджував, що другий заявник був законно визнаний винним у вчиненні тяжких злочинів і не зміг зняти з себе тягар доведення продемонструвати, що притягнення його до відповідальності та засудження переслідували приховану мету.

302.  Суд зазначає, що ця скарга пов’язана із вже розглянутою скаргою, а тому так само повинна бути визнана прийнятною.

303.  Суд уже встановлював, що кримінальне покарання другого заявника не було необхідним у демократичному суспільстві та перешкодило йому і знеохотило його та інших брати участь у протестних зібраннях та активно займатися опозиційною діяльністю (див. пункти 297 – 298).

304.  Суд повторює, що сам факт невідповідності обмеження конвенційного права або свободи всім вимогам положення, яким воно дозволено, необов’язково порушить питання за статтею 18 Конвенції. Окремий розгляд скарги за цією статтею є виправданим, тільки якщо скарга, що обмеження застосовано для цілі, невстановленої Конвенцією, є основним аспектом справи (див. рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC],
заява № 72508/13, пункт 291, від 28 листопада 2017 року та згадане рішення у справі «Навальний проти Росії» [ВП] (Navalnyy v. Russia) [GC], пункт 154 і далі, від 15 листопада 2018 року).

305.  У цій справі доводи сторін за цією статтею були по суті тими самими, що й їхні аргументи щодо стверджуваного втручання у право на свободу вираження поглядів і право на свободу зібрань. Отже, Суд не має підстав для висновку, що скарга за статтею 18 Конвенції становить основний аспект справи.

306.  З огляду на зазначене Суд вважає, що скарга за статтею 18 Конвенції у поєднанні зі статтями 10 і 11 Конвенції не порушує окремого питання і немає необхідності розглядати, чи було це положення порушено у цій справі.

X.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ РОСІЄЮ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ДРУГОГО ЗАЯВНИКА

307.  Другий заявник стверджував про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, посилаючись на арешт, накладений на його активи у кримінальній справі, – зокрема на автомобіль і суму в розмірі 142 000 руб., якими він володів разом з дружиною, – та який продовжував діяти після закінчення кримінального провадження. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»

308.  Уряд Росії стверджував, що ця скарга була явно необґрунтованою у зв’язку з відсутністю інформації, що другий заявник звернувся з цивільним позовом про зняття арешту. Уряд посилався на рішення у справі «Полонський проти Росії» (Polonskiy v. Russia), заява № 30033/05, від 19 березня 2009 року), в якому скарга була визнана неприйнятною, оскільки заявник не скаржився на відповідне накладення арешту на його автомобіль.

309.  Другий заявник підтримав свою скаргу, зазначивши, що арешт досі діяв. Він також стверджував, що автомобілем користувалася його дружина і він не мав жодного стосунку до правопорушення, у вчиненні якого обвинувачувався другий заявник.

A.  Прийнятність

310.  Суд звертає увагу на твердження Уряду, що другий заявник не довів, що ініціював цивільне провадження про зняття арешту з коштів та автомобіля. Однак Уряд не стверджував, що невикористання такого провадження становило невичерпання національних засобів юридичного захисту. У будь-якому випадку Уряд не вказав, відповідно до якого положення другий заявник мав подати цивільний позов, про який зазначив Уряд. На відміну від згаданої справи «Полонський проти Росії» (Polonskiy v. Russia), пункт 178), заявник у цій справі не скаржився на первинний арешт, а лише на продовження строку його дії вироком, тобто після закінчення кримінального провадження. Крім того, Уряд не стверджував, що під час розгляду цивільної справи суд міг зняти арешт, накладений в рамках кримінальної справи, зокрема з огляду на те, що заявник у цій кримінальній справі був підсудним, а не третьою стороною (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Бокова проти Росії» (Bokova v. Russia), пункт 57). Суд зазначає, що ця скарга була включена до апеляційної скарги, розглянутої і залишеної без задоволення 18 березня 2015 року Верховним Судом Російської Федерації, який постановив про законність тривалого арешту майна. З доводів сторін вбачається, що наразі відповідні активи не було конфісковано і з них не знято арешт, і що вони залишаються під арештом.

311.  Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B.  Суть

312.  Сторони не оскаржують, що другий заявник був законним власником вилучених коштів та автомобіля, або що вони становили його та його дружини «майно» для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Таким чином, рішення суду першої інстанції про арешт цих активів до розгляду можливого цивільного провадження про відшкодування шкоди було втручанням у право заявника мирно володіти своїм майном.

313.  Арешт активів другого заявника був заходом, який становив здійснення контролю за користуванням майном (див. з подальшими посиланнями рішення у справі «Міжнародний банк комерції та розвитку АД та інші проти Болгарії» (International Bank for Commerce and Development AD and Others v. Bulgaria), заява № 7031/05,
пункт 123, від 02 червня 2016 року). Згідно з твердженнями заявника тривале застосування цього заходу після закінчення кримінального провадження було незаконним.

314.  Суд зазначає, що вирок від 24 липня 2014 року, яким другого заявника було визнано винним в організації масових заворушень, не містив рішення про конфіскацію або зняття арешту з активів, вилучених під час кримінального провадження. Замість цього він продовжував строк дії арешту на тій підставі, що у зв’язку з вчиненим ним злочином міг бути поданий цивільний позов про відшкодування шкоди. В якості сторін, які мали право звернутися з цивільним позовом, було визнано одну приватну компанію, одне муніципальне підприємство і Міністерство безпеки і внутрішніх справ Російської Федерації. Проте ні національний суд, ні Уряд не вказали норму законодавства, яка регулювала питання тривалого арешту після закінчення кримінального провадження. Крім того, сторони не поінформували Суд про будь-яке цивільне провадження щодо другого заявника, для якого активи повинні були залишатися під арештом. Насамкінець, Уряд не уточнив, які законні заходи міг вжити другий заявник для повернення свого майна, як особа, визнана винною у відповідному кримінальному провадженні (див. пункт 310).

315.  Суд доходить висновку, що арешт активів другого заявника, накладений вироком від 24 липня 2014 року, не ґрунтувався на чітких і передбачуваних положеннях законодавства. Тому він був незаконним.

316.  Отже, Суд вважає, що у цій справі було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другого заявника.

XI.  ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ РОСІЄЮ

317.  Другий заявник скаржився за статтею 3 Конвенції, що стан його здоров’я погіршився внаслідок ненадання медичної допомоги під час його домашнього арешту і надмірної частоти та інтенсивності проведення судових засідань. Проте з огляду на всі наявні у нього матеріали та належність цих скарг до сфери його компетенції Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.

XII.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

318.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A.  Шкода

319.  У заяві № 75734/12 перший заявник вимагав 1 000 000 євро від Росії та 500 000 євро від України в якості відшкодування моральної шкоди. У своїй заяві № 55325/15 проти Росії він вимагав
2 000 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

320.  Другий заявник вимагав 1 000 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

321.  Щодо заяви № 75734/12 Уряд Росії заперечив проти вимоги першого заявника як надмірної і в будь-якому випадку необґрунтованої, оскільки Уряд вважав, що у його справі жодного порушення положень Конвенції не було. Уряд України також вважав вимогу першого заявника до України надмірною. Він стверджував про відсутність причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваними порушеннями Конвенції та заявленою сумою відшкодування моральної шкоди.

322.  Щодо заяв № 55325/15 і № 2695/15 Уряд Росії надав такі самі зауваження щодо вимог обох заявників про відшкодування моральної шкоди. Уряд стверджував, що якщо у цій справі Суд встановить порушення статті 6 Конвенції, це саме собою становитиме справедливу сатисфакцію. Уряд стверджував, що у будь-якому випадку порушення статті 6 Конвенції, якщо його встановить Суд, буде підставою для відновлення провадження у кримінальній справі щодо заявників відповідно до статті 413 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації. Уряд зазначив, що у випадку виправдання заявники матимуть право на відшкодування та на тій стадії зможуть звернутися зі своїми вимогами до національних судів.

323.  Суд встановив порушення статей 3, 5, 6 і 8 Конвенції щодо першого заявника та порушення статей 5, 6 та 11 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другого заявника. Суд вважає, що за таких обставин страждання і розчарування заявників у результаті порушення статей 3, 5 і 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції не можна компенсувати самим лише встановленням порушення. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує такі суми в якості відшкодування моральної шкоди:

-  11 000 євро першому заявнику, які має сплатити Росія;

-  4 000 євро першому заявнику, які має сплатити Україна; та

-  9 000 євро другому заявнику, які має сплатити Росія.

324.  Крім того, Суд посилається на свою усталену практику, що коли заявник зазнав страждань від порушення його прав, гарантованих
статтею 6 Конвенції, він має бути, наскільки це можливо, повернутий у становище, в якому б він перебував, якби це положення порушено не було, а найбільш належною формою відшкодування було б відновлення провадження, у разі подання відповідної заяви (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Оджалан проти Туреччини» (Öcalan v. Turkey), пункт 210 in fine та рішення у справі «Попов проти Росії» (Popov v. Russia), заява № 26853/04, пункт 264,
від 13 липня 2006 року). Це стосується обох заявників у цій справі. Крім того, Суд вважає, що ця можливість також здатна забезпечити відшкодування другому заявнику за порушення статті 11 Конвенції. У зв’язку з цим Суд зазначає, що у статті 413 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації вказані підстави для відновлення провадження у випадку встановлення Судом порушення Конвенції.

325.  З огляду на зазначене, Суд враховує твердження Уряду щодо можливості відновлення провадження у кримінальній справі заявників.

B.  Судові та інші витрати

326.  Заявники не подали жодних вимог за цим пунктом. Отже, присудження відшкодування не вимагається.

C.  Пеня

327.  Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД

1.  Вирішує одноголосно об’єднати заяви;

2.  Оголошує одноголосно прийнятними скарги першого заявника на його викрадення та непроведення Росією та Україною ефективного розслідування за його твердженнями про незаконне позбавлення свободи і нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження;

3.  Оголошує одноголосно прийнятними скарги першого заявника щодо стверджуваного порушення Росією пункту 3 статті 5,
пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з несправедливим судовим розглядом, підпунктів «b», «c» і «d» пункту 3 статті 6 та статті 8 Конвенції;

4.  Оголошує більшістю голосів неприйнятними скаргу першого заявника за статтею 3 Конвенції на надмірно інтенсивний графік проведення судових засідань і тривалість перевезень та його скаргу за статтею 11 Конвенції;

5.  Оголошує одноголосно прийнятними скарги другого заявника щодо стверджуваного порушення Росією пункту 1 та 3 статті 5, пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з несправедливим судовим розглядом, статті 11 і 18 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції;

6.  Оголошує одноголосно решту скарг у заявах неприйнятними;

7.  Постановляє одноголосно, що Росією та Україною було порушено статті 3 і 5 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування за твердженнями першого заявника про незаконне позбавлення свободи і нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження;

8.  Постановляє одноголосно, що Росією не було порушено пункт 1
статті 5 Конвенції щодо другого заявника;

9.  Постановляє одноголосно, що Росією було порушено пункт 3
статті 5 Конвенції щодо обох заявників;

10.  Постановляє одноголосно, що Росією було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо обох заявників у зв’язку з участю Л. як свідка у кримінальній справі заявників після його засудження в окремому скороченому провадженні на підставі угоди про співпрацю;

11.  Постановляє одноголосно, що Росією було порушено пункт 1 і підпункт «b» пункту 3 статті 6 Конвенції щодо першого заявника у зв’язку з надмірно інтенсивним графіком проведення судових засідань і тривалістю перевезень, а також пункт 1 та підпункти «b» і «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з триманням його у скляній кабіні у залі судових засідань;

12.  Постановляє одноголосно, що немає необхідності розглядати інші скарги за статтею 6 Конвенції;

13.  Постановляє одноголосно, що Росією було порушено статтю 8 Конвенції щодо першого заявника у зв’язку з відмовою у наданні дозволу на його тимчасовий виїзд зі слідчого ізолятора та його переведенням до віддаленої виправної колонії;

14.  Постановляє одноголосно, що Росією було порушено статтю 11 Конвенції щодо другого заявника;

15.  Постановляє одноголосно, що не виникає окремого питання у зв’язку зі статтею 18 Конвенції у поєднанні зі статтями 10 і 11 Конвенції щодо другого заявника;

16.  Постановляє одноголосно, що Росією було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другого заявника;

17.  Постановляє одноголосно, що:

(a)  упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держави-відповідачі повинні сплатити заявникам такі суми в якості відшкодування моральної шкоди, що мають бути конвертовані в російські рублі за курсом на день здійснення платежу:

(i)  Уряд Росії повинен сплатити першому заявнику
11 000 (одинадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику на зазначену суму;

(ii)  Уряд України повинен сплатити першому заявнику
4 000 (чотири тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику на зазначену суму;

(iii)  Уряд Росії повинен сплатити другому заявнику
9 000 (дев’ять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику на зазначену суму;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

18.  Відхиляє одноголосно решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 19 листопада 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Стівен Філліпс
(Stephen Phillips)
Секретар

Поль Лемменс
(Paul Lemmens)
Голова

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 Правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додаються окремі думки суддів Лемменса, Юдківської, Пінто де Альбукерке та Келлер.

П.Л.
Дж.С.П.

СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА СУДДІВ ЛЕММЕНСА, ЮДКІВСЬКОЇ ТА ПІНТО ДЕ АЛЬБУКЕРКЕ, ЯКА СПІВПАДАЄ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Вступ

1.  Одна з основних скарг у цій справі стосується твердження, що пан Развозжаєв (перший заявник) був викрадений в Україні представниками Російської Федерації і повернений до Росії завдяки співробітництву з українськими органами влади.

Ми проголосували разом з більшістю за встановлення порушення статей 3 і 5 Конвенції Росією та Україною у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування за твердженнями пана Развозжаєва про незаконне позбавлення свободи і нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження (див. пункт 7 резолютивної частини рішення).

Проте ми вважаємо, що в матеріалах справи достатньо доказів, які дають нам можливість продовжити та дійти висновку, що обидві держави-відповідачі порушили не тільки процесуальний, але й матеріальний аспект статей 3 і 5 Конвенції. Тому з усією повагою ми не погоджуємося з твердженням більшості у пункті 174 рішення.

Факти справи щодо викрадення першого заявника

2.  Факти цієї справи вражають.

Пан Развозжаєв поїхав із м. Москва до України 14 жовтня 2012 року (див. пункт 53 рішення) через два дні після допиту пана Удальцова (другий заявник) про їхній спільний план організувати масові опозиційні заходи у зв’язку з твердженнями, висловленими у документальному фільмі «Анатомія протесту, частина друга» (див. пункт 36 рішення). 16 жовтня 2012 року пан Развозжаєв прибув до м. Київ, а 19 жовтня 2012 року відвідав офіс ХІАС у м. Київ (Товариство допомоги єврейським іммігрантам), організація, яка допомагає біженцям звернутися із заявою про визнання біженцем в Україні та за кордоном. Він заповнив формуляри заяви і пішов з офісу пообідати, тоді як його речі залишилися в офісі (див. пункт 54 рішення). Ці факти були підтверджені свідками, і, як правильно зазначила більшість, не оскаржувалися Урядами держав-відповідачів (див. пункт 175).

Сторони не дійшли спільної думки, що сталося далі. Згідно з твердженнями пана Развозжаєва його викрали в мікроавтобусі представники російських спецслужб, відвезли до Росії, тримали під вартою, піддали жорстокому поводженню та змусили підписати зізнавальні показання (див. пункт 57 рішення). Єдине, що вказав Уряд України стосовно цього інциденту, це те, що о 16 год. 08 хв. працівниця УВКБ, яка працювала в офісі ХІАС, повідомила органи влади про викрадення заявника (див. пункт 55) і що заявник перетнув українсько-російський кордон того ж дня о 20 год. 56 хв.
(див. пункт 56 рішення). Уряд Росії стверджує, що 17 жовтня
2012 року заявник був оголошений у розшук, 19 жовтня 2012 року він виїхав з України та 21 жовтня 2012 року з’явився до Слідчого комітету в м. Москва, де надав письмові зізнавальні показання (див. пункт 58 рішення). Практично, обидва Уряди держав-відповідачів стверджують, що не сталося нічого незвичайного, або їм невідомо про те, що сталося.

Оцінка доказів

3.  Дійсно, прямих доказів причетності російських або українських органів влади немає.

Проте Суд має право сам оцінювати всі докази. Доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту (див. серед багатьох інших джерел рішення у справах «Ірландія проти Сполученого Короліства» (Ireland v. The United Kingdom), від 18 січня 1978 року, пункт 161, Серія А № 25 та «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункт 151, ЄСПЛ 2012).

Крім того, провадження за положеннями Конвенції не зводяться у всіх справах до неухильного застосування принципу affirmanti incumbit probatio (той, хто щось стверджує, повинен довести це твердження). За певних обставин, коли відповідні події відомі повністю або значною мірою виключно органам державної влади, можна вважати, що тягар доведення покладається на органи державної влади, які мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. серед інших джерел рішення у справах «Салман проти Туреччини» [ВП] (Salman v. Turkey) [GC], заява № 21986/93, пункт 100, ЄСПЛ 2000‑VII та «Д.Х. та інші проти Чеської Республіки» [ВП] (D.H. and Others v. the Czech Republic) [GC], заява № 57325/00, пункт 179, ЄСПЛ 2007‑IV).

4.  У цій справі пан Развозжаєв надав конкретний та послідовний опис подій з моменту його стверджуваного викрадення у м. Київ до прибуття до будівлі Слідчого комітету у м. Москва (див. пункт 165 рішення).

Крім того, ми вважаємо повністю малоймовірним, що
пан Развозжаєв, перебуваючи у розшуку в Росії, поїхавши з Росії та готуючи заяву про визнання його біженцем, добровільно повернувся б до м. Москва, щоб здатися Слідчому комітету. Враховуючи також показання працівника ХІАС як свідка (див. пункт 54 рішення), єдине розумне пояснення полягає в тому, що заявник дійсно був викрадений у м. Київ і згодом доставлений до м. Москва. Оскільки між викраденням у м. Київ і доставлянням до м. Москва минуло два дні, слід також вважати, що протягом цього періоду заявник тримався під вартою. Насамкінець, з огляду на надання у Слідчому комітеті зізнавальних показань, що є абсолютно незрозумілим за цих обставин, ми вважаємо достовірним наданий заявником опис жорстокого поводження з ним під час тримання його під вартою.

Відповідальність Росії за викрадення першого заявника

5.  Залишається питання: хто викрав, тримав під вартою і піддав жорстокому поводженню пана Развозжаєва?

Ми не вважаємо, що пан Развозжаєв був викрадений друзями або іншими дружньо налаштованими особами. Він мав бути викрадений особами, які були зацікавлені в ньому, зокрема зацікавлені в ньому як учаснику попередніх демонстрацій і комусь, підозрюваному в плануванні подальших заходів. Оскільки він був доставлений до Слідчого комітету, ми вважаємо, що існує обґрунтована презумпція, що він був викрадений представниками Російської Федерації.

Цю презумпцію підсилює той факт, що пан Развозжаєв, перебуваючи у розшуку в Росії, зміг повернутися до Росії без затримання на російському кордоні.

Презумпція також передбачає зміщення тягаря доведення на Уряд Росії. Однак Уряд не надав правдоподібне пояснення зазначеним подіям. Хоча російські органи влади мали можливість провести розслідування цих подій, вони відмовилися це робити. Надане на той момент пояснення цієї відмови полягало в тому, що заявник поїхав з м. Київ добровільно, повернувся до м. Москва на таксі та прибув до Слідчого комітету, щоб зізнатися «з патріотичних почуттів»
(див. пункт 68 рішення). Ми вважаємо це абсолютно неймовірним.

З огляду на наведені підстави ми не можемо не зробити висновок, що Росія була причетна до викрадення першого заявника і подальших подій.

Відповідальність України за викрадення першого заявника

6.  А як щодо України?

Ми зазначаємо, що відповідні події відбулися до конфлікту між Україною та Росією.

Ми також зазначаємо, що свідок поінформував про викрадення
пана Развозжаєва українські органи влади о 16 год. 08 хв. Згідно з наданою Урядом України офіційною інформацією пан Развозжаєв перетнув українсько-російський кордон о 20 год. 56 хв., тобто майже через п’ять годин. В українських органів влади, яким мало бути відомо про репутацію першого заявника в Росії, було достатньо часу для попередження прикордонної служби. Але замість того, щоб звернути увагу на першого заявника, коли він прибув, як стверджувалося, на контрольно-пропускний пункт в м. Гоптівка, прикордонна служба просто поставила штамп в його паспорті та зареєструвала його виїзд в офіційній базі даних. Ми маємо серйозні сумніви, що невстановлені викрадачі могли перевезти пана Развозжаєва з України до Росії проти його волі так, щоб працівники Державної прикордонної служби України не помітила нічого підозрілого (див. схожу ситуацію в рішенні у справі «Іскандаров проти Росії» (Iskandarov v. Russia),
заява № 17185/05, пункт 113, від 23 вересня 2010 року).

Зазначений перебіг подій, припустивши, що події відбувалися саме так, як описано, становить достатній доказ причетності українських органів влади до перевезення першого заявника до Росії (див. для порівняння згадане рішення у справі «Іскандаров проти Росії» (Iskandarov v. Russia), пункт 114).

У цій ситуації презумпція також передбачає зміщення тягаря доведення на Уряд держави-відповідача. Проте, як і Уряд Росії, Уряд України не надав правдоподібне пояснення цим подіям. Він просто пояснив, що перший заявник міг вільно перетнути кордон, оскільки Уряд Росії не направляв офіційного запиту про його затримання та видачу (див. пункт 167 рішення). Жодного пояснення відсутності будь-якого реагування працівників прикордонної служби, незважаючи на отримання органами влади у м. Київ повідомлення про викрадення заявника за п’ять годин до цього, надано не було.

З огляду на наведені підстави ми не можемо не зробити висновок, що Україна була причетна до викрадення першого заявника і подальших подій.

Висновок

7.  У підсумку ми вважаємо, що більшість не зробила всі належні висновки з огляду на факти справи. Ми вважаємо, що Росія та Україна несли відповідальність за матеріальне порушення прав
пана Развозжаєва за статтями 3 і 5 Конвенції.

СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА СУДДІВ ЛЕММЕНСА, ЮДКІВСЬКОЇ ТА КЕЛЛЕР, ЯКА ЧАСТКОВО СПІВПАДАЄ І ЧАСТКОВО НЕ СПІВПАДАЄ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

1.  Ми проголосували разом з нашими колегами за встановлення порушення Росією статті 11 Конвенції щодо пана Удальцова (другий заявник) (див. пункт 14 резолютивної частини рішення).

Нам нічого додати щодо відповідної частини рішення.

2.  Щодо пана Развозжаєва (перший заявник) більшість постановила, що його скарга, хоча і дуже схожа, є несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae (див. пункт 284 рішення) і тому неприйнятною (див. пункт 4 резолютивної частини рішення).

З усією повагою ми не погоджуємося.

3.  Більшість вважає, що пан Развозжаєв умисно спрямував низку осіб прорвати поліцейське оточення, що призвело до ескалації насилля та спричинило сутички. Більшість постановила, що ці дії виходили за межі поняття «мирне зібрання» у розумінні статті 11 Конвенції
(див. пункт 284 рішення).

Ці факти не вбачаються нам настільки очевидними.

4.  Перший заявник стверджував, що сутички з поліцією відбулися через скупчення великої кількості людей, а також через несподівану зміну розміщення залучених поліцейських підрозділів. Згідно з твердженнями першого заявника прохід до місця проведення зібрання, Болотної площі, був спеціально звужений працівниками поліції, працівниками підрозділу по боротьбі із заворушеннями і військовослужбовцями, а також офіцерами у повному бойовому обмундируванні. Вочевидь, доступ до цієї території був занадто малим для великої кількості протестувальників. Переговори з представниками органів влади про відкриття проходу виявилися безрезультатними. Заявник визнав, що відбулося декілька сутичок між протестувальниками і представниками правоохоронних органів, але заявив, що вони були спонтанними та сталися через штовханину, спричинену діями поліцейського оточення, паніку серед протестувальників і відсутність у них можливості залишити місце подій.

Як зазначено в пункті 279 рішення, Суд уже розглядав події
06 травня 2012 року на Болотній площі. Щодо прориву поліцейського оточення він зазначив, що «біля поліцейського оточення на місці після закінчення сидячого протесту виникла метушня і в декількох місцях поліцейське оточення було прорвано. Натовп приблизно зі ста осіб увірвався до простору за оточенням. Через декілька секунд поліція відновила лінію оточення» (див. рішення у справі «Фрумкін проти Росії» (Frumkin v. Russia), заява № 74568/12, пункт 35, від 05 січня 2016 року; щодо цього також див. рішення у справі «Ярослав Белоусов проти Росії» (Yaroslav Belousov v. Russia), заяви № 2653/13 і
№ 60980/14, пункт 22, від 04 жовтня 2016 року). Цей опис, який здебільшого відповідає наданому паном Развозжаєвим опису, робить правдоподібною ідею, що люди, які стояли поруч з оточенням, були «змушені» прорвати його через тисняву в результаті зростаючого числа протестувальників, які наближалися до площі.

5.  Ми визнаємо, що Суд уже зазначив, що у натовпі могла бути певна кількість осіб, які підбурювали до сутичок між протестувальниками та поліцією (див. згадане рішення у справі «Ярослав Белоусов проти Росії» (Yaroslav Belousov v. Russia),
пункт 179; «Барабанов проти Росії» (Barabanov v. Russia),
заяви № 4966/13 і № 5550/15, пункт 74, від 30 січня 2018 року; «Поліхович проти Росії» (Polikhovich v. Russia), заяви № 62630/13 і № 5562/15, пункт 77, від 30 січня 2018 року та «Степан Зімін проти Росії» (Stepan Zimin v. Russia), заяви № 63686/13 і № 60894/14,
пункт 77, від 30 січня 2018 року; див. також пункт 283 рішення).

Проте сам факт, що хтось «підбурював до сутичок», не обов’язково виключає, що ця особа діяла мирно. Важливий контекст.

6.  Більшість посилається на той факт, що під час розгляду справи щодо заявників свідок заявив, що пан Развозжаєв мав намір прорвати поліцейське оточення (див. пункт 284 рішення). Цим свідком був пан Пономарьов, депутат Державної думи Російської Федерації, помічником якого працював пан Развозжаєв. Він зазначив, що
він «був тим, хто під час сидячого страйку запропонував заявникам відтіснити поліцейське оточення до узгоджених кордонів місця проведення зібрання, і сказав першому заявнику знайти для цього сильних чоловіків» (див. пункт 129 рішення).

Ми не вважаємо, що це твердження є надійною підставою для встановлення того, що поведінка пана Развозжаєва не було «мирною». По-перше, пан Пономарьов говорив про те, щоб відтіснити поліцейське оточення, а не проривати його. Крім того, невідомо, чому
пан Пономарьов дав своєму помічнику вказівку знайти сильних чоловіків, щоб відтіснити поліцейське оточення. Причиною цьому могло бути скупчення людей, яких ставало все більше і більше, і відповідна необхідність відкрити прохід до місця проведення зібрання. У будь-якому випадку твердження пана Пономарьова навряд можна розглядати як аргумент на підтримку думки, що пан Развозжаєв умисно прорвав оточення, щоб спровокувати конфлікт з працівниками правоохоронних органів.

7.  Коротко кажучи, ми не переконані, що пан Развозжаєв поводився так, що його дії не підпадали під захист статті 11 Конвенції.

Насамкінець, на нашу думку, це питання слід вивчити під час розгляду суті скарги. З огляду на цю підставу ми проголосували проти оголошення цієї скарги неприйнятною.

.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ПІНТО ДЕ АЛЬБУКЕРКЕ, ЯКА ЧАСТКОВО НЕ СПІВПАДАЄ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

На додаток до моєї думки, яка співпадає з позицією судді Юдківської та судді Лемменс, я не погоджуюся з висновком, що скарга першого заявника на порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з інтенсивністю графіку проведення судових засідань є явно необґрунтованою. На мою думку, рання година виїзду та пізня година приїзду, в результаті чого у першого заявника залишалося менше восьми годин на добу для відпочинку, досягли рівня суворості, який вимагається для кваліфікації поводження як нелюдського або такого, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції. Мені багато про що говорить те, що Уряд навіть не прокоментував доводи першого заявника щодо цього (див. пункт 188 рішення), таким чином опосередковано визнавши, що у зв’язку з цим дійсно було порушено статтю 3 Конвенції. Тому я не розумію, чому більшість надала меншого значення цій поведінці, яка принижує гідність, розглянувши її за статтею 6 Конвенції, а не статтею 3 Конвенції. Надане більшістю правове обґрунтування щодо цього є досить суперечливим: з одного боку, більшість визнала, що «загальний вплив виснаження внаслідок тривалих перевезень, після яких заявнику залишалося менше восьми годин на відпочинок і які повторювалися чотири дні на тиждень упродовж більше чотирьох місяців, мав серйозно підірвати здатність першого заявника стежити за ходом провадження, надавати доводи, робити записи та давати вказівки захисникам» (див. пункт 254 рішення), але, з іншого боку, більшість не визнала, що ця сама серйозна деструктивна поведінка принизила заявника до рівня простого об’єкту під контролем органів влади. На мою думку, надзвичайно виснажливі ранні виїзди та пізні приїзди, надмірно інтенсивний графік судових засідань і тривалі перевезення були першопричиною не лише для визнаного більшістю порушення права на справедливий суд за статті 6 Конвенції (див. пункт 255 рішення), але й порушення заборони такого, що принижує гідність, поводження за статтею 3 Конвенції, якого більшість не визнала.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ КЕЛЛЕР, ЯКА СПІВПАДАЄ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

1.  Я згодна з Судом, що скаргу пана Удальцова за статтею 18 Конвенції не слід розглядати. Проте мені здається правильним пояснити причини, чому я дійшла цього висновку, оскільки у попередніх справах я не погоджувалася з Судом щодо цього (див., наприклад, мою окрему думку, яка частково не співпадає з позицією більшості, у справі «Каспаров проти Росії» (Kasparov v. Russia), заява № 53659/07, від 11 жовтня 2016 року, і мою спільну окрему думку з суддями Ніколау і Дедовим, яка частково не співпадає з позицією більшості, в рішенні у справі «Навальний та Офіцеров проти Росії» (Navalnyy and Ofitserov v. Russia), заяви № 46632/13 і
№ 28671/14, від 23 лютого 2016 року).

2.  У цій справі я вважаю, що пан Удальцов не обґрунтував свою скаргу за статтею 18 Конвенції. Суть скарги за статтею 18 Конвенції полягає в обмеженні конвенційного права головним чином для цілі, не передбаченої Конвенцією (див. рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13,
пункт 305, від 28 листопада 2017 року). В єдиному пункті своїх зауважень щодо статті 18 Конвенції пан Удальцов стверджував, що притягнення його до кримінальної відповідальності могло мати негативний вплив на нього та інших осіб, які відкрито критикували Уряд. Проте він не оскаржував, що притягнення його до кримінальної відповідальності було здійснено з «прихованою метою» змусити його замовкнути (див. в якості протилежного прикладу рішення у справі «Ільгар Мамедов проти Азербайджану» (Ilgar Mammadov v. Azerbaijan), заява № 15172/13, пункти 133 – 144, від 22 травня
2014 року). У зв’язку з ненаданням інформації паном Удальцовим щодо цього Суд міг розглянути лише вказані Урядом цілі для притягнення до відповідальності: запобігання заворушенням і злочинам, захист прав і свобод інших осіб. Це – законні цілі, як і зазначено в пункті 288 рішення Суду.

3.  Суд погодився б з переважанням такої прихованої мети, як придушення критики, невластивої ідеалам і цінностям демократичного суспільства, яке керується принципом верховенства права (див. згадане рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» (Merabishvili v. Georgia), пункт 307). Проте оскільки пан Удальцов не стверджував про існування прихованої мети, розгляд за статтею 18 Конвенції не є необхідним. У зв’язку з цим моє переконання посилюється ще більше тим, що другий заявник не стверджував, що «прихована мета» органів державної влади становила основний аспект його справи (див. в якості протилежного прикладу рішення у справі «Навальний проти Росії» [ВП] (Navalnyy v. Russia) [GC], заява № 29580/12 і 4 інші, пункт 156, від 15 листопада 2018 року). Як зазначає Суд в пункті 305 свого рішення, аргумент другого заявника щодо статті 18 Конвенції був по суті таким самим, як і аргумент щодо статей 10 і 11 Конвенції. Слід відзначити, що пан Удальцов знаходиться у досить несприятливій ситуації. Він подав свої доводи у 2016 році, до ухвалення рішень у справах «Мерабішвілі проти Грузії» (Merabishvili v. Georgia)
(28 листопада 2017 року) і Навальний проти Росії» (Navalnyy v. Russia) (15 листопада 2018 року) (див. згадані рішення у справах Навальний проти Росії» (Navalnyy v. Russia), пункт 165 та «Мерабішвілі проти Грузії» (Merabishvili v. Georgia), пункти 309 – 317). Таким чином, на момент подання ним своїх зауважень критерії для достатності доказу могли бути менш чітко визначені у практиці Суду. Однак після ухвалення рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» (Merabishvili v. Georgia) і за відсутності твердження, що цей аспект справи був основним, у цій справі ніщо не спонукає Суд відійти від своєї усталеної практики, яка не передбачає розгляд питань, які Суд вже розглянув за іншими положеннями Конвенції (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

4.  Крім того, пан Удальцов мав надати деякі докази, які могли вважатися достатньо серйозними. Суд чітко дав зрозуміти, що заявники можуть посилатися на висновки і «неспростовні презумпції фактів», та що його буде легше переконати, якщо стверджувана мета особливо ганебна або відповідне конвенційне право має особливе значення (див. згадане рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» (Merabishvili v. Georgia), пункт 314).

5.  Становище пана Удальцова як політичного активіста та члена опозиції саме собою не вимагає розгляду за статтею 18 Конвенції (там само, пункт 323). На жаль, він посилався на статтю 18 Конвенції, належно не обґрунтувавши свою скаргу. Тому я погоджуюся з Судом, що немає необхідності розглядати цей аспект його скарги.

Додаток

Перелік заяв

1.  75734/12Развозжаєв проти Росії та України

2.  2695/15Удальцов проти Росії

3.  55325/15Развозжаєв проти Росії

Full & Egal Universal Law Academy