Цей переклад підготовлений Радою Європи в межах Плану дій Ради Європи для України на 2018-2021 роки та фінансований за рахунок коштів на рівні Плану дій, наданих Естонією, Ірландією, Латвією, Литвою, Ліхтенштейном, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Фінляндією, Чеською Республікою, Швейцарією, Швецією та Канадою.
This translation is produced by the Council of Europe within the framework of the Council of Europe Action Plan for Ukraine 2018-2021 and funded with Action Plan-level funds provided by the Czech Republic, Estonia, Finland, Hungary, Ireland, Latvia, Liechtenstein, Lithuania, Luxembourg, the Netherlands, Norway, Poland, Romania, Sweden, Switzerland, Turkey and Canada.
ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ
СПРАВА R.B. ПРОТИ УГОРЩИНИ
(Заява № 64602/12)
РІШЕННЯ
(витяги)
СТРАСБУРГ
12 квітня 2016 року
ОСТАТОЧНЕ
12/09/2016
Це рішення стало остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі R.B. проти Угорщини,
Європейський суд з прав людини (четверта секція) на засіданні Палати у складі:
Вінсент А. Де Гаетано (Vincent A. De Gaetano), Голова,
Андраш Сайо (András Sajó),
Боштян М. Жупанчічь (Boštjan M. Zupančič),
Нона Цоцорія (Nona Tsotsoria),
Пауло Пінто де Альбукерк (Paulo Pinto de Albuquerque),
Кшиштоф Войтичек (Krzysztof Wojtyczek),
Габріелє Кукско-Штадльмаєр (Gabriele Kucsko-Stadlmayer), судді,
і Франсуаз Елан-Пасо (Françoise Elens-Passos), секретар секції,
Розглянувши справу на закритому засіданні 8 березня 2016 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:
процедура
1. Справа була відкрита за заявою (№ 64602/12), поданою проти Угорщини її громадянкою, пані R.B. («заявниця»), яка звернулась до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Конвенція») 2 жовтня 2012 року. Голова секції задовольнив клопотання заявниці про нерозкриття її особи (стаття 47 § 4 Регламенту).
2. Заявниця була представлена паном С. Санта (Sz. Sánta), адвокатом з Будапешта. Уряд Угорщини («Уряд») був представлений уповноваженою особою, паном З. Талоді (Z. Tallódi) з Міністерства юстиції.
3. У своїй заяві пані R.B., котра вважала, що стала об’єктом образ і погроз расистського характеру, стверджувала, що влада не запобігала таким діянням і не провела ефективне розслідування цих подій, порушивши тим свої позитивні зобов’язання, що випливають зі статті 8 Конвенції, а також статті 3, окремо і в сукупності зі статтею 14.
4. 8 вересня 2014 року заява була комунікована Уряду.
5. Як заявниця, так і Уряд надали зауваження щодо прийнятності і щодо суті справи. Європейський центр з прав ромів, якому було дозволено вступити у письмове провадження, також надав свої зауваження (статті 36 § 2 Конвенції і 44 § 3 Регламенту Суду).
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Заявниця народилась у 1988 році. Вона живе у селищі Гьонгьошпото (Gyöngyöspata), у якому 2 800 мешканців, приблизно 450 з них є ромами.
7. 6 березня 2011 року Рух за кращу Угорщину (Jobbik Magyarországért Mozgalom), права політична партія, організувала маніфестацію у селищі Гьонгьошпото. З цієї нагоди Громадська організація самооборони задля кращого майбутнього (Szebb Jövőért Polgárőr Egyesület) і дві праві парамілітарні групи (Betyársereg et Véderő) між 1 і 16 березня 2011 року організували марші у ромському кварталі селища.
8. 6, 9 і 10 березня 2011 року, з нагоди цих подій, відбулась значна мобілізація сил поліції.
9. 10 березня 2011 року, близько 11 години, голова місцевого органу самоорганізації ромської меншини, J.F., повідомив поліції, що меру селища і йому самому погрожували невідомі особи. Мер повідомив про такі ж події і пояснив, що раніше того ж дня приблизно п’ятдесят представників ромської меншини перестріли п’ятнадцятьох членів Громадської організації самооборони, до яких приєднались четверо або п’ятеро невідомих осіб, один з яких мав при собі сокиру, а інший – батога.
10. Із матеріалів справи видно, що четверо чоловіків приблизно в той самий час пройшли біля будинку заявниці, вигукуючи: «Заходьте до хати, смердюче циганське лайно!» у відповідь заявниця, в присутності своєї дочки, і знайомі, які разом з нею були на той час у її садку, попросили чотирьох чоловіків піти і сказали, що йдеться про їхнє село. Один з чоловіків продовжував їм погрожувати, вигукуючи, що збудує дім у ромському кварталі «на їхній крові». Він підійшов до загорожі, розмахуючи сокирою у напрямку заявниці, але його стримали його спільники.
11. Близько 14 години того ж дня працівники поліції K.K. і A.B. допитали і обшукали чотирьох чоловіків, S.T., F.W., Cs.F. і G.M. Мер Гьонгьошпото упізнав двох з них, S.T. і F.W., поміж тими, хто брав участь у ранковому інциденті. Обидва чоловіки були членами Betyársereg. S.T. у поліції заявив, що він є керівником одного з «кланів» всередині організації і пояснив, що певні члени його групи, у кількості приблизно двохсот, мали намір приїхати до Гьонгьошпото для «врегулювання ромської проблеми», і що він приїхав до цього селища «на розвідку». Згодом того ж дня S.T., який у той час перебував у стадії глибокого сп’яніння, був знову помічений поліцією, коли знайома жінка відтягала його від ромського кварталу. На допиті у поліції він заявив, що він просто хотів пограти у футбол з ромськими дітьми.
12. 7 квітня 2011 року заявниця подала до обласної служби поліції області Гевеш скаргу на X за насильницькі діяння проти члена етнічної групи, переслідування і спробу завдати удари і тяжкі тілесні ушкодження. Поліція відкрила слідче провадження за переслідування з насильницькими діями, що є злочином, передбаченим статтею 176/A (2) Кримінального кодексу.
13. Водночас прокуратура округу Гьонгьош (Gyöngyös) відкрила слідче провадження за переслідування на підставі заяв J.F., голови місцевого органу самоорганізації ромської меншини.
14. 12 квітня 2011 року заявниця була допитана щодо цих подій у якості свідка. Вона повідомила, що троє чоловіків і одна жінка проходили біля її будинку, і один з них, який розмахував батогом, погрожував звести дім на їхній крові.
15. Служба поліції округу Гьонгьош, на прохання адвоката заявниці, повідомила їй перш за все, що було відкрите кримінальне провадження за переслідування за заявою, поданою J.F., а потім – що її скарга була долучена до цього провадження.
16. 14 липня 2011 року служба поліції округу Гьонгьош закрила кримінальне провадження на тій підставі, що переслідування є кримінально караним тільки тоді, коли воно спрямоване проти чітко встановленої особи, і що кримінальна відповідальність не може бути встановлена на підставі погроз, висловлених «загалом».
17. Водночас вирішивши, що оскаржувана поведінка була «антисоціальною», поліція відкрила провадження про адміністративні правопорушення.
18. 14 вересня 2011 року, під час судового засідання у рамках цього провадження, S.T. і п’ять інших осіб, C.S.F., F.W., G.M., A.B.I. і I.N.I., постали перед судом міста Гьонгьош за порушення громадського порядку.
Усі шість осіб, притягнених до відповідальності, заперечували те, що погрожували членам ромської громади.
J.F., допитаний у якості свідка, повторив, що двоє з осіб, притягнених до відповідальності, розмахували сокирою і батогом і погрожували мешканцям ромського кварталу вбити їх і пофарбувати їхні будинки їхньою кров’ю.
L.T., мер Гьонгьошпото, засвідчив, що одна з цих осіб перебувала у Гьонгьошпото 10 березня 2011 року, але не міг засвідчити, що висловлені погрози були спрямовані проти ромів.
Інший свідок, P.F., зазначив, що троє притягнених до відповідальності осіб брали участь у інциденті, і що саме I.N.I. погрожував мешканцям ромського кварталу.
Заявниця, також допитана у якості свідка, ствердила, що S.T. і F.W. були озброєні, і що S.T. заявив, що «пофарбує будинки кров’ю [заявниці]».
19. У невстановлений день вона додала до кримінальної справи витяги з публічних коментарів на інтернет-сайті правих сил, у яких S.T. був названий чоловіком, який «відновив порядок поміж ромами Гьонгьошпото за допомогою звичайного батога».
20. Під час іншого судового засідання, 5 жовтня 2011 року, адвокат заявниці просив призупинити провадження про адміністративні правопорушення, оскільки тривало кримінальне провадження проти X.
21. 7 жовтня 2011 року, після того, як обласній службі поліції області Гевеш було повідомлено про процесуальні помилки у рамках слідства за скаргою J.F., прокуратура міста Гьонгьош повідомила заявниці, що порушила окреме провадження за переслідування на підставі заяв, наведених у її скарзі.
22. У рамках цього провадження, 20 жовтня 2011 року адвокат заявниці просив прокуратуру міста Гьонгьош розпочати слідство за «насильницькі дії проти члена етнічної групи», що є злочином, передбаченим статтею 174/B (1) Кримінального кодексу. Він вважав, що насправді погрози, висловлені щодо заявниці, були спричинені її ромським походженням, що підтверджувалось присутністю на момент подій різних воєнізованих угруповань, які «інспектували» ромський квартал, з метою «придушити циганську злочинність».
23. 3 листопада 2011 року прокуратура залишила це клопотання без задоволення, вирішивши, що на цій стадії провадження неможливо встановити застосування сили, що є об’єктивною стороною злочину «насильницькі дії проти члена етнічної групи», визначеного статтею 174/B (1) Кримінального кодексу у редакції, чинній на момент подій.
28 листопада 2011 року заявниця повторно подала цю скаргу, але безуспішно.
24. Слідчі органи встановили особу тих, хто проходив поруч з будинком заявниці, а також особи, підозрюваної у скоєнні злочину - S.T. Поліцейські органи допитали також певну кількість свідків, у тому числі знайомих заявниці, присутніх під час інциденту, але тільки двоє з них надали свідчення, що стосувались справи. S.T. відмовився давати покази.
25. 2 лютого 2012 року, констатувавши, що S.T. відмовився давати покази, і що покази I.B. дозволили встановити існування погроз, але не уточнювали, чи вони були спрямовані проти певної особи, служба поліції округу Гьонгьош дійшла висновку, що жодне зі свідчень не підтверджувало повідомлення про погрози щодо заявниці, і припинили слідство за фактом переслідування.
26. Заявниця оскаржила це рішення, стверджуючи, що свідки чітко повідомили, що S.T. висловлював принизливі погрози, з яких, з огляду на обставини справи, випливало, що вони були спрямовані проти неї. Вона скаржилась також на те, що слідчі органи не заслухали S.T. і двох інших осіб, підозрюваних у згаданих злочинах.
27. 21 березня 2012 року прокуратура міста Гьонгьош залишила без змін рішення від 2 лютого 2012 року на тій підставі, що покази свідків не дозволяли встановити, чи S.T. був озброєний на момент подій, і чи висловлені погрози і образи були спрямовані проти заявниці. Прокуратура дійшла висновку, що неможливо було встановити наявність ні переслідування, ні «насильницьких дій проти члена етнічної групи».
Це рішення, повідомлене заявниці 2 квітня 2012 року, також повідомляло її про можливість подати приватне обвинувачення щодо суті.
28. 1 червня 2012 року заявниця, у якості приватного обвинувача, звернулась до суду міста Гьонгьош, який 13 червня 2012 року проголосив заяву прийнятною.
29. 6 листопада 2012 року це провадження було закрите після того, як сама заявниця відмовилась від його продовження, оскільки боялась переслідування.
II. ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЄ ПРАВО
30. Кримінальний кодекс, чинний на момент подій, у відповідних частинах звучав так:
Насильство проти члена національної, етнічної, расової або релігійної групи
Стаття 174/B
“(1) Кожен, хто застосовує насильство проти іншого через те, що ця особа належить до національної, етнічної, расової або релігійної групи, або змушує цю особу насильством або погрозами робити чи не робити будь-що, або дозволяє таку поведінку, є винним у вчиненні злочину, що карається позбавленням волі на термін до трьох років.”
Переслідування
Стаття 176/A
« (1) Будь-яка особа, яка регулярно переслідує іншу особу, зокрема, зв’язавшись з ним чи нею особисто або через телекомунікаційні мережі, для того, щоб залякати її або порушити повсякденне життя у свавільний спосіб, є винною у злочині, який карається позбавленням волі на строк до одного року, якщо це не є більш тяжким злочином. »
31. 19 квітня 2011 року парламентський комісар з прав національних і етнічних меншин оприлюднив звіт щодо подій, які мали місце у Гьонгьошпото у березні 2011 року. У звіті сказано:
« Незважаючи на відмінності в уніформі, яку носять маніфестанти, ромське населення не в змозі визначити, чи були образи виголошені членами Асоціації громадянської самооборони, чи представниками іншої групи. (...) Багато хто із відповідних осіб сказав, що, хоча існує певна різниця в поведінці між членами Асоціації громадянської самооборони, Védegylet і Betyársereg, проте поведінка усіх їх була відкрито ворожою щодо ромів. Така поведінка втілювалась головним чином у словесне насильство: висловлювалися такі слова, як "Ви помрете", "Ми пустимо вас на мило" або "Ми обмалюємо стіни вашою кров’ю".. не було жодних вибухів фізичного насильства, головним чином тому, що ромське населення не піддавалось на провокації. Багато хто з ромів стверджував, що один з членів Betyársereg погрожував молодій ромській жінці і напав на неї, розмахуючи батогом, і що лише завдяки втручанню його знайомих було можливо уникнути агресії. »
Стосовно маніфестації, організованої політичною партією 6 березня 2011 року, медіатор зазначив наступне:
«Організатор заходу зробив необхідне повідомлення до поліції міста Гьонгьош 2 березня 2011 року. Щодо мети заходу, у заяві зазначалось: «Ми організовуємо маніфестацію в інтересах місцевого населення Гьонгьошпото, тероризованого місцевим ромським населенням, яке здобуває засоби існування злочинним шляхом (...) »
З цього твердження видно, що метою заходу було не створення форуму для місцевих і національних членів політичної партії задля звернення до протестуючих, а "надіслання повідомлення" стверджуваним злочинцям поміж ромським населенням. »
Стосовно поведінки сил поліції у звіті зазначалось:
« Згідно з даними поліції, «неможливо було обмежити рух членів Асоціації громадянської самооборони в районі, де живуть роми, оскільки громадянське право на свободу пересування не може зазнавати перешкод. Поліція і місцеве населення констатували, що вони [члени Асоціації громадянської самооборони] не порушували закон.». На мою думку, загрозлива присутність воєнізованої групи та маршів, які вона організувала, не може бути прирівняна до "патрулів" або заходів спостереження чи запобігання небезпеці. Тому поліція порушила закон.
Поліцейські сили можна "привітати" із запобіганням, протягом двох тижнів безперервної присутності, будь-яким актам насильства щодо осіб і майна та обмеження словесних нападів. Однак я хотів би підкреслити, що вони могли б проявити «більшу твердість» у послабленні етнічної напруженості, незважаючи на недоліки та суперечності законодавства в цій сфері. »
ПРАВО
(...)
II. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
53. Заявниця стверджує, що державні органи не вжили жодних належних заходів, зокрема, кримінально-правових, проти анти-ромських маніфестантів, аби запобігти скоєнню актів переслідування, що мали расистський характер і, зрештою, відбулись. Вона також стверджує, що влада не провела належне розслідування расистських образ, яких, як вона стверджує, вона зазнала, і, таким чином, не дотрималася покладених на неї позитивних зобов’язань. Вона посилається на статтю 8 Конвенції, яка звучить наступним чином:
“1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі, або для захисту прав і свобод інших осіб.”
54. Уряд заперечує проти цього.
A. Щодо скарги про неспроможність державних органів провести ефективне розслідування
(...)
2. Щодо суті
a) Аргументи сторін
67. Заявниця стверджує, що правоохоронні органи під час розслідування не звернули уваги на расистський мотив оскаржуваних діянь. Вона зазначає, що оскільки расові упередження могли бути мотивом для агресії, жертвою якої вона себе вважає, то її адвокат просив поліцію зосередити розслідування на такому злочині, як насильство проти членів групи, а не на злочині переслідування. Проте, на її думку, органи поліції знехтували цим аспектом справи і доказами на підтвердження цих заяв, зокрема щодо приналежності S.T. до крайньої правої організації, його заяв працівнику поліції і способу, у який згаданий інцидент був описаний на інформаційному сайті правих сил.
68. Заявниця також стверджує, що неефективність розслідування злочинів, мотивом яких була ненависть, скоєних проти членів уразливої міноритарної групи, а також неспроможність влади серйозно поставитись до таких злочинів, є структурною проблемою у практиці правоохоронних органів Угорщини.
69. Заявниця стверджувала також про численні помилки слідчих органів, зокрема те, що поліцейські служби вчасно не повідомили їй про те, що її скарга була долучена до скарги, поданої J.F. З цього вона зробила висновок, що державні органи не опрацювали її скаргу у належний час, і вказувала у зв’язку з цим, що розслідування за її скаргами було відкрите тільки через сім місяців після інциденту, у жовтні 2011 року. Вона також стверджувала, що поліцейські служби вчасно не вжили заходів, необхідних для допиту свідків, котрі вперше були допитані тільки приблизно через дев’ять місяців після інциденту, або для влаштування перехресного допиту між свідками або з нею для того, щоб пояснити певні суперечності у показах.
70. Водночас заявниця закидає державним органам те, що вони знехтували доказами, котрі могли виявити расистський мотив даного інциденту, такі як приналежність особи, котра скоїла ці діяння, до правої воєнізованої організації, Betyársereg, його заяви у поліції щодо його наміру «відновити громадський порядок поміж місцевою ромською громадою» і пізніші коментарі, які він оприлюднив на інтернет-сайті щодо відновлення «порядку поміж ромами Гьонгьошпото за допомогою звичайного батога».
71. Уряд вважає, що державні органи провели ефективне розслідування за скаргою заявниці і, таким чином, виконали покладені на них позитивні зобов’язання.
72. Уряд вважає, що кримінальне розслідування поведінки S.T., проведене після завершення маніфестацій, відповідало процесуальному зобов’язанню держави притягнути до кримінальної відповідальності особу, котра скоїла злочинне діяння, і пролити світло на стверджувані расистські мотиви. Уряд стверджує, що, оскаржуючи проведене слідство, заявниця бажає виключно отримати нову оцінку доказів, отриманих у рамках цих розслідувань. Він нагадує, що тлумачення національного права не належить до завдань Суду, і тому вважає недоречним аргумент, однозначно наведений заявницею, про те, що державні органи мали постановити рішення щодо кримінальної відповідальності підозрюваного, застосувавши менш суворий критерій встановлення доказів.
73. Стосовно інших стверджуваних недоліків розслідування, Уряд зазначає, що у рамках провадження щодо адміністративної відповідальності було проведено перехресний допит між заявницею і S.T., і протокол цього допиту було долучено до справи стосовно обвинувачення у переслідуванні. Стосовно скарги заявниці про те, що цих свідків було заслухано занадто пізно, Уряд вважає, що це не мало жодного впливу на результат справи, оскільки жоден зі свідків не повідомив, що забув інцидент через сплив часу.
74. Уряд також пояснив, що на момент подій воєнізовані маніфестації правих сил були новим явищем, і що законодавці усвідомили їхній протиправний характер лише у 2011 році, коли було ухвалено закон № XL про внесення змін до Кримінального кодексу, і поняття насильницьких дій проти члена певної групи було поширене на антисоціальну провокаційну поведінку, котра може спричинити почуття неспокою. Уряд водночас стверджував, що згадане положення не може мати зворотньої дії, і тому не може застосовуватись до скарги заявниці.
75. Європейський центр з прав ромів, зі свого боку, наполягає на «антициганських проявах» у даному випадку і стверджує, що в Угорщині наявна ескалація антиромських дискурсів, расизму і фізичного насильства проти ромів. Він підтверджує, що Спеціальний доповідач ООН з питань сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії та пов’язаної з ними нетерпимості, Amnesty International і Агенція Європейського Союзу з питань основоположних прав (FRA) констатували тенденцію до зростання кількості актів агресії проти ромів, зокрема, актів переслідування, агресії і погроз, а також до збільшення кількості воєнізованих організацій, котрі проголошують расистські заклики.
76. Європейський центр з прав ромів також змальовує загальне становище з інституційним расизмом проти ромської меншини у рамках державних органів Угорщини, котрий виявляється у «неспроможності влади надати належні і професійні послуги певним особам через їхній колір шкіри, культурну приналежність або етнічне походження». Він цитує тематичний звіт FRA «Расизм, дискримінація, нетерпимість і екстремізм: уроки подій, що мали місце у Греції і Угорщині», котрий доводить, що законодавство, яке регулює розслідування і кримінальне переслідування правопорушень, що мають расовий характер, не застосовується у дієвий спосіб. Він додає, що Комісар з прав людини Ради Європи у своєму звіті за наслідками візиту до Угорщини 1- 4 липня 2014 року висловив занепокоєння неспроможністю угорської влади визнати злочини, мотивом яких є ненависть, і надати належну відповідь на них.
77. Європейський центр з прав ромів зрештою стверджує, що уразливим потерпілим, котрі повідомляють про насильницькі діяння, що мають расистський характер, складно довести поза будь-яким розумним сумнівом, що вони стали об’єктами дискримінації, зокрема, коли вони є потерпілими водночас від неспроможності державних органів провести ефективне розслідування. Він вважає, що аналіз Суду з точки зору статті 14 в сукупності з процесуальним аспектом статтей 2 або 3 (див., наприклад, Natchova і Інші проти Болгарії [ВП], №№ 43577/98 і 43579/98, CEDH 2005‑VII, і Šečić проти Хорватії, № 40116/02, 31 травня 2007) є обмеженим, оскільки не торкається питання про те, чи відсутність ефективного розслідування з боку влади спричинена, загалом, інституційним расизмом. Він пропонує Суду сказати, що недоліки розслідування злочинів, мотивом яких є ненависть, є в сукупності наслідком дискримінації, котра позбавляє ромів доступу до доказів, необхідних для доведення порушень статті 14 в сукупності зі статтею 3 у її процесуальному аспекті.
b) Оцінка Суду
78. Поняття “приватне життя” у розумінні статті 8 Конвенції є широким поняттям, котре не може мати вичерпного визначення. Поняття особистої автономії є важливим принципом, що лежить в основі інтерпретації гарантій, передбачених цим положенням. Іноді воно може включати численні аспекти фізичної і соціальної ідентичності особи. Суд у минулому визнав, що етнічна приналежність людини повинна розглядатися як один з таких чинників (див. S. і Marper проти Сполученого Королівства [ВП], №№ 30562/04 і 30566/04, § 66, ECHR 2008-V, і Ciubotaru проти Молдови, № 27138/04, § 49, 27 квітня 2010). Зокрема, будь-яке негативне стереотипне уявлення про групу, коли воно досягає певного рівня, здатне впливати на почуття ідентичності групи та почуття самооцінки та впевненості в собі членів групи. Саме в цьому сенсі його можна вважати таким, що впливає на приватне життя членів групи (див. Aksu проти Туреччини [ВП], №№ 4149/04 і 41029/04, § 58, ECHR 2012).
79. Практика Суду не виключає того, щоб поводження, яке не досягає рівня тяжкості, достатнього для того, аби відносити його до сфери дії статті 3, могло, тим не менш, порушувати аспект приватного життя відповідно до статті 8 (Khan проти Німеччини, № 38030/12, § 35, 23 квітня 2015, і Costello-Roberts проти Сполученого Королівства, 25 березня 1993, § 36, Series A № 247‑C).
80. Повертаючись до обставин даної справи, Суд зазначає, що заявниця, ромського походження, почувалась ображеною і травмованою через маніфестації, ворожі, на її думку, до ромів, організовані різними правими угрупованнями між 1 і 16 березня 2011 року у кварталі села Гьонгьошпото, де мешкали переважно роми, і, зокрема, образами расистського характеру і спробами агресії, потерпілою від яких вона стала у присутності своєї дитини 10 березня 2011 року. На думку Суду, головна проблема, порушена цією скаргою, полягає у тому, що оскаржувані діяння, котрі мали місце під час маніфестацій, ворожих до ромів, були спрямовані проти заявниці через її приналежність до етнічної меншини. Ці діяння безперечно заторкнули приватне життя заявниці через її етнічну ідентичність у розумінні статті 8 Конвенції.
81. Стосовно цього твердження, на користь якого висловлюється заявниця, про відсутність ефективності розслідування щодо стверджувано расистського характеру, Суд нагадує, що хоча головна мета статті 8 Конвенції полягає у захисті осіб від свавільних дій з боку державних органів, проте вона не обмежується тим, що наказує державі утримуватись від подібних втручань: до цього негативного зобов’язання можуть додаватись позитивні зобов’язання, невід’ємні від ефективної поваги до приватного життя, і ці зобов’язання можуть передбачати вжиття заходів у сфері стосунків між індивідами (Tavlı проти Туреччини, № 11449/02, § 28, 9 листопада 2006). Водночас, коли йдеться про позитивні зобов’язання, невід’ємні від статті 8, держави мають широку можливість розсуду аби встановити, залежно від потреб і ресурсів громади і осіб, ті заходи, які мають бути вжиті задля забезпечення дотримання Конвенції (Abdulaziz, Cabales і Balkandali проти Сполученого Королівства, 28 травня 1985, § 67, série A № 94).
82. Суд також нагадує, що його завдання полягає не у тому, щоб самому займати місце уповноважених державних органів Угорщини і визначати найвідповідніші методи захисту осіб від зазіхань на їхню особисту недоторканність, а радше у тому, щоб переглядати відповідно до Конвенції рішення, котрі ці органи ухвалили у рамках реалізації своїх дискреційних повноважень (Sandra Janković проти Хорватії, № 38478/05, § 46, 5 березня 2009).
83. Розслідуючи інциденти насильства, державні органи несуть також зобов’язання, відповідно до статті 3 Конвенції, вжити усіх розумних заходів аби встановити, чи був присутній расистський мотив, і чи почуття ненависті або упередження, засновані на етнічному походженні, могли також відіграти роль у цих подіях (Abdu проти Болгарії, № 26827/08, § 44, 11 березня 2014, і Šečić, цитовано, § 66). Окрім того, Суд вже раніше постановляв у сфері застосування статті 8 Конвенції, що насильницькі дії, котрі полягають у, наприклад, завданні легких тілесних ушкоджень або висловленні словесних погроз, можуть вимагати від держав вжиття належних позитивних заходів у рамках захисту, передбаченого кримінальним правом (Sandra Janković, цитовано, § 47).
84. Тому Суд вважає, що позитивне зобов’язання може виникати тоді, коли поводження, мотивоване упередженням, не досягає ступеню тяжкості, необхідного з точки зору статті 3, а становить втручання у реалізацію заявником права на повагу до його приватного життя, передбаченого статтею 8. Це той випадок, коли особа обґрунтовано стверджує, що зазнала расово мотивованих переслідувань, включно з образами та фізичними погрозами. У цьому відношенні Суд підкреслює, що вимоги стосовно захисту прав людини і основних свобод, що постійно зростають, водночас неминуче передбачають більшу рішучість у оцінці порушень засадових цінностей демократичних суспільств (див., mutatis mutandis, Selmouni проти Франції [ВП], № 25803/94, § 101, CEDH 1999‑V). Окрім того, на думку Суду, коли докази вказують на існування тенденції до насильства і нетерпимості щодо етнічної меншини (параграфи 75‑76 вище), тоді покладені на державу позитивні зобов’язання передбачають вищий рівень вимог до відповіді на інциденти, котрі можуть бути мотивовані упередженнями.
85. Тому Суд дослідить, чи Угорщина, розглядаючи справу заявниці, порушила своє позитивне зобов’язання відповідно до статті 8 Конвенції, зокрема, чи застосування кримінально-правового механізму у даній справі було настільки недосконалим, що спричинило порушення цих позитивних зобов’язань.
86. У даній справі скарга заявниці на образи і погрози, висловлені щодо неї маніфестантами, була подана 7 квітня 2011 року, тобто менш ніж через місяць після інциденту. Тоді поліція долучила цю скаргу до іншого кримінального провадження щодо тих самих подій і відкрила розслідування щодо переслідування. У відповідь на прохання заявниці надати інформацію щодо наслідків розгляду її скарги, 7 жовтня 2011 року було відкрито нове слідче провадження щодо її заяв.
87. У своїй первинній скарзі від 7 квітня 2011 року заявниця вже називала себе потерпілою від агресії расового характеру, що становить переслідування і насильство щодо члена певної групи. Правоохоронні органи, відкривши розслідування, все ж продовжували зосереджуватись на кваліфікації переслідування. У наступних проханнях від 20 жовтня і 28 листопада 2011 року, спрямованих на те, щоб державні органи поширили розслідування на «насильство проти члена етнічної групи», заявниця навела детальний опис подій і стверджувала, що анти-ромський мотив був їх важливою складовою, існування якого мало бути встановлене в ході розслідування. Проте ці аргументи залишились без відповіді, оскільки прокуратура вирішила, що застосування сили, що є об’єктивною стороною стверджуваного правопорушення, не могло бути встановлено. Тому працівники поліції обмежились оцінкою того, чи погрози S.T. були спрямовані проти заявниці або були висловлені «загалом», і після цього дійшли висновку, що оскільки вони не були спрямовані безпосередньо на заявницю, то таке правопорушення, як переслідування, було відсутнє.
88. Образи і оскаржувані дії були скоєні членом воєнізованої крайньої правої групи, і вони мали місце під час анти-ромської маніфестації, яка тривала протягом кількох днів. З огляду на ці фактичні обставини, Суд вважає, що існували підстави вважати, що заявниця була ображена і зазнала погроз з боку члена воєнізованого правого угрупування саме через її ромське походження. Тому важливо, щоб компетентні національні органи брали до уваги у своєму розслідуванні цей конкретний контекст і вживали всіх розумних заходів для того, щоб пролити світло на наявність расистських мотивів у цьому випадку. Необхідність серйозного розслідування дискримінаційних мотивів цих злочинів була тим більш гострою, оскільки це був не окремий випадок, а частина загальної ворожості до ромської спільноти у Гьонгьошпото (параграф 31 вище).
89. Стосовно кримінально-правових механізмів в угорській системі права, Суд зазначає, що статті 174/B (насильство проти члена групи) і 269 (підбурювання до насильства проти групи осіб) Кримінального кодексу, у редакції, чинній на момент подій, могли бути належною правовою підставою для відкриття кримінального слідства щодо заяв про расистські мотиви. Проте у даній справі правоохоронні органи дійшли висновку, що об’єктивна сторона злочину насильницьких дій проти члена певної групи не могла бути встановлена, і тому не було підстав для продовження слідства. Суд також робить висновок, що положення Кримінального кодексу щодо переслідування не робить жодних посилань на расистський мотив.
90. З огляду на конкретні і ретельно викладені твердження, висловлені заявницею під час слідства, а також на фактичні обставини справи, уповноважені державні органи мали докази того, що словесне насильство, спрямоване проти заявниці, могло спиратись на расистський мотив. Проте правові положення, чинні на момент подій, не надавали заявниці жодної належної правової можливості для притягнення до відповідальності осіб, котрі вчинили образи, породжені, на її думку, расистським мотивом.
91. Суд вважає, що за таких обставин заявниця не могла скористатись належним захистом від посягань на її недоторканність, і що у даній справі застосування кримінально-правових механізмів було настільки недосконалим, що спричинило порушення позитивних зобов’язань, покладених на державу-відповідача відповідно до статті 8 Конвенції.
(...)
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
103. Відповідно до статті 41 Конвенції,
« Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. »
A. Шкода
104. Заявниця вимагає 4 000 євро (EUR) на відшкодування моральної шкоди, котрої, як вважає, вона зазнала.
105. Уряд вважає, що ця сума є надмірною.
106. Суд вважає, що заявниця повинна була зазнати моральної шкоди внаслідок виявленого порушення, і присуджує їй суму відшкодування, про яку вона просила, у повному обсязі.
(...)
З ЦИХ ПРИЧИН СУД
(...)
3. Постановляє, шістьма голосами проти одного, що було порушення статті 8 Конвенції через неналежний характер розслідування, проведеного за скаргою заявниці щодо расистського характеру образ;
4. Постановляє, шістьма голосами проти одного,
a) що держава-відповідач має сплатити заявниці протягом трьох місяців, починаючи з дня, коли дане рішення стане остаточним відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, наступні суми, конвертовані у грошову одиницю держави-відповідача за курсом, чинним на момент розрахунку:
i. 4 000 EUR (чотири тисячі євро), включно з будь-якими податками, які заявниця у зв’язку з цим має сплатити, на відшкодування моральної шкоди;
(...)
Складено англійською мовою і письмово повідомлено 12 квітня 2016 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту.
Франсуаз Елан-ПасоВенсан А. Де Гаетано
секретарГолова
До даного рішення було долучено, відповідно до статтей 45 § 2 Конвенції і 74 § 2 Регламенту, окрему думку судді Войтичека.
V.D.G.
F.E.P.
ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ВОЙТИЧЕКА
(переклад)
1. Я не поділяю підхід, застосований більшістю у даній справі. На мою думку, справа порушує серйозні питання з точки зору статті 3 Конвенції. Етнічна дискримінація є найтривожнішою проблемою, і поводження, котрого зазнала заявниця, може вважатись таким, що принижує гідність. Висловлені нею скарги за статтею 3 мали бути не відхилені, як явно необґрунтовані, а розглянені щодо суті.
2. Водночас я не можу погодитись зі способом, у який стаття 8 була застосована у даній справі. Зокрема, більшість нагадує, що, як вже постановляв Суд у численних справах, «поняття « приватного життя » у розумінні статті 8 Конвенції є широким поняттям, котре не може мати вичерпного значення». Цей підхід може бути спростований з методологічної точки зору. Сенс цієї цитати незрозумілий. Дійсно, вичерпний чи невичерпний характер визначення може бути оцінений лише тоді, коли воно має вигляд переліку. Проте існують численні різновиди визначень. Питання полягає не у тому, чи можливо визначити « приватне життя » у вичерпний спосіб, як перелік, а у тому, як правильно уточнити це поняття, аби воно відповідало вимогам тотожності між definiens і definiendum, а також уникнути будь-яких логічних помилок, наприклад, ignotum per ignotum.
3. Верховенство права на міжнародному рівні засноване на правовій визначеності. Вона відштовхується, зокрема, від принципу, що міжнародні договори створюють правові норми, обов’язкові для сторін. Чим зрозумілішими і точнішими є ці норми, тим легше буде державам-учасницям передбачати наслідки своїх дій і бездіяльності і дотримуватись своїх міжнародно-правових зобов’язань.
Звичайно ж, міжнародні договори можуть помітно відрізнятись поміж собою, і імплементація двостороннього договору порушуватиме інші труднощі, ніж багатосторонній договір. Перший може бути значно легше пояснений або змінений завдяки наступній узгодженій практиці обох сторін. Другий виконуватиме свою нормативну функцію тільки тоді, коли обсяг зобов’язань, покладених на сторони-учасниці, є достатньо точним і зрозумілим. Тому міжнародні органи, уповноважені застосовувати його, повинні надавати перевагу ясності і точності наведених у ньому правових понять, а не посилювати його семантичну гнучкість. Якщо поняття, вжите у договорі, що стосується прав людини, виглядає нечітким і широким, тоді уповноважений орган має уточнити його значення у достатньо точний спосіб. Не можна обґрунтовано закидати державам, що вони не дотримуються норм, неточність яких посилюватиметься органами, заснованими відповідно до Конвенції.
4. Дійсно, низка дослідників підкреслюють труднощі визначення приватного життя, особливо у контексті швидких соціальних змін повсюди у світі. За таких обставин стверджувати у параграфі 78, у мотивувальній частині, що приватне життя не може мати вичерпного визначення, може спричинити думку, що неможливо визначити «приватне життя» у сфері дії Конвенції. Я не згоден з цією думкою. В принципі, будь-яке правове поняття, вжите у міжнародному договорі, навіть якщо воно є широким і розпливчастим, має певний сенс і може бути визначене. Якщо словосполучення «приватне життя», застосоване у Конвенції, не може бути визначене, тоді значення правової норми, закріпленої у статті 8 Конвенції, стає непевним, і правова сила цього положення Конвенції ставиться під сумнів. Навіть якщо припустити, що поняття «приватне життя» не може бути визначеним, однак Суд має надати якомога точніші вказівки щодо змісту і обсягу позитивних зобов’язань, покладених на Високі Договірні Сторони.
Немає жодних вагомих підстав не роз’яснювати точне значення поняття «приватне життя» у сфері дії Конвенції надаючи визначення, і навіть існують найвищі причини робити це. Доки Суд продовжуватиме підтримувати непевність щодо цього поняття, обсяг зобов’язань, що випливають зі статті 8, залишатиметься невизначеним. Хоча у певних питаннях, що стосуються «приватного життя», практика Суду є достатньою, аби передбачити майбутні рішення Суду, проте широка сфера залишається у непевності. Високі Договірні Сторони усвідомлюють, що вони мають захищати певні цінності, пов’язані з приватною сферою, проте вони мають лише обмежене знання точного змісту своїх зобов’язань і не можуть точно передбачати, де вони зупиняються. Не можна обґрунтовано закидати державам те, що вони не завжди дотримуються положень Конвенції, точний сенс яких залишається переважно невідомим для них. За таких умов встановлення порушення статті 8 спричиняє фрагментацію визначеного міжнародним правом режиму відповідальності держав за порушення договорів.
5. Деякі автори вважають, що приватне життя, так як воно розуміється різними судовими органами, є сукупністю складових прав і свобод (див., наприклад, M.-T. Meulders-Klein, « Vie privée, vie familiale et droits de l’homme », Revue internationale de droit comparé, 1992 № 4, стор. 771). Це зауваження є особливо цінним для судового застосування статті 8, яке стало правовою засадою вкрай різнорідних прав і свобод, котрі не мають між собою ні взаємного, ні логічного зв’язку. Плутанина в поняттях відображає недоліки судової практики. Суд користується цим положенням, аби заповнити прогалини у Конвенції і поширити її захист на вкрай різноманітні особисті інтереси, на які вона доти не поширювалась. Відсутність точного визначення згаданого поняття залишає для Суду дуже широку свободу дії. Проте таке становище є абсолютно неприйнятним, оскільки воно становить загрозу для правової визначеності і, загалом, для верховенства права на міжнародному рівні. До того ж, практика Суду виходить за прийнятні межі еволютивного тлумачення договорів і перетворює судове застосування Конвенції на первинну нормотворчу владу, демократична легітимність якої є недостатньою. Зокрема, такий підхід спричиняє також обмеження обсягу права на участь у політичному житті шляхом парламентських виборів, захищеного статтею 3 Протоколу № 1. Саме у такий спосіб міжнародний суддя покликаний вирішувати питання, котрі повинні бути вирішені або за допомогою нових договорів, ратифікованих за згодою національних демократично обраних парламентів, або за допомогою національного законодавства, ухваленого національними парламентами (див. текст моєї окремої думки, долученої до рішення від 12 серпня 2014 року у справі Firth і Інші проти Сполученого Королівства, №№ 47784/09 і 9 інших).
6. На мою думку, поняття «поваги до приватного життя», засноване на Конвенції, має позначати однорідну сукупність, яке саме по собі може бути визначене і відсилає до чіткого і послідовного бачення цього питання. Беручи до уваги практику Суду та національних судів, і не вдаючись зараз до детального правового аналізу, достатньо коротко сказати, що «повагу до приватного життя» можна розуміти як захист автономії і таємниці у особистих справах. Це поняття не включає у себе етнічну ідентичність, котра є окремим питанням. Етнічна ідентичність захищена певною мірою іншими положеннями Конвенції, зокрема статтями 3 і 14, і, головне, вона користується набагато більшим і дієвішим захистом у інших міжнародних договорах.
7. Суд часто наполягає на тому, що Конвенція є «живим знаряддям». На мою думку, цей вислів означає, що правові питання, що виникають у сфері дії Конвенції, весь час залишаються у невизначеному стані і можуть бути переглянені. Необхідне уточнення правових норм, закріплених у Конвенції, не лише виправдовує, але й вимагає, аби Суд переглянув визначення приватного життя, що використовується у цьому міжнародному договорі.
Full & Egal Universal Law Academy