CASE OF REVA AND OTHERS v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «РЕВА ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF REVA AND OTHERS v. UKRAINE)

(Заява № 68519/12 та 2 інші заяви)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

27 березня 2025 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Рева та інші проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Армен Арутюнян (Armen Harutyunyan), Голова,
 Андреас Зюнд (Andreas Zünd),
 Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяви, які подали у різні дати, зазначені в таблиці у додатку, до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) троє громадян України, пан Дмитро Валентинович Рева (заява № 68519/12, далі – перший заявник), пан Віктор Валерійович Сукачов (заява № 5810/13, далі – другий заявник) та пан Лев Володимирович Просвірнін (заява № 32912/13, далі – третій заявник);

рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, про скарги за статтями 5, 6, 8 і 13 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;

зауваження сторін;

рішення відхилити заперечення Уряду проти розгляду заяви комітетом;

після обговорення за зачиненими дверима 06 березня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  27 квітня 2012 року, напередодні Чемпіонату Європи з футболу (UEFA) 2012 року, що проходив в Україні, у м. Дніпропетровськ (нині Дніпро) сталася серія вибухів, внаслідок яких численні перехожі отримали тілесні ушкодження. Ці вибухи вважалися терористичним актом.

2.  31 травня 2012 року першого та другого заявників затримали у зв’язку з підозрою в причетності до згаданого теракту. 01 червня 2012 року третій заявник був затриманий з тих же підстав.

3.  02 червня 2012 року Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська (далі – районний суд) ухвалив постанову про взяття заявників під варту, головним чином, посилаючись на тяжкість висунутих щодо них обвинувачень і ризик того, що вони могли переховуватися від слідства і суду та перешкоджати встановленню істини у справі чи продовжити свою злочинну діяльність. Перший і третій заявники оскаржили постанову районного суду, проте безуспішно.

4.  26 липня та 26 вересня 2012 року районний суд продовжував строк тримання заявників під вартою, оскільки зазначені раніше підстави для тримання їх під вартою продовжували існувати. В останню дату строк тримання під вартою першого та другого заявників був продовжений до 30 жовтня 2012 року, а строк тримання під вартою третього заявника був продовжений до 31 жовтня 2012 року.

5.  24 жовтня 2012 року кримінальну справу щодо заявників було направлено до Індустріального районного суду міста Дніпропетровська (далі – суд першої інстанції) для розгляду по суті. 08 листопада 2012 року суд першої інстанції прийняв справу до розгляду та продовжив строк тримання заявників під вартою, не зазначивши підстав для такого тримання та не вказавши жодних строків.

6.  11 березня 2014 року прокуратура відмовилась від обвинувачень щодо першого та третього заявників у зв’язку з відсутністю доказів, і того ж дня суд першої інстанції постановив звільнити їх.

7.  З 18 червня 2015 року і надалі суд першої інстанції продовжував строк тримання під вартою другого заявника, встановлюючи строки, які тривали від двох до чотирьох місяців.

8.  20 лютого 2018 року другий заявник був визнаний винним за усіма пунктами обвинувачення і йому було обрано покарання у виді позбавлення волі. Вирок не оскаржувався і набрав законної сили.

9.  У період з червня 2012 року до квітня 2013 року посадові особи прокуратури (у тому числі Генеральний прокурор України та прокурор Дніпропетровської області), Служби безпеки України та Віце-прем’єр-міністр України робили публічні заяви, які поширювали різні медіа, описуючи хід розслідування та наявність доказів, що підозрювані, імена яких не розголошувалися, вчинили вказаний злочин. Хід розслідування також широко висвітлювався в медіа, зокрема, у двох документальних фільмах, знятих у 2012 році, в яких, як стверджувалося, були вказані імена заявників, показані їхні обличчя, та вони були названі виконавцями терористичного акту.

10.  02 червня 2012 року депутат Верховної Ради України М., який належав до опозиційної партії, зробив заяву для медіа, в якій назвав імена заявників як підозрюваних у справі, але поставив під сумнів їхню причетність до відповідного злочину.

11.  У жовтні 2012 року перший заявник подав позов про захист честі та гідності проти однієї з медіакомпаній, яка транслювала один із документальних фільмів (див. пункт 9), заявивши, що його зміст завдав шкоди його репутації. У лютому 2013 року третій заявник подав аналогічний позов.

12.  04 червня 2013 року Апеляційний суд міста Києва скасував рішення суду першої інстанції, ухваленого на користь першого заявника, та відмовив у задоволенні його позову про захист честі та гідності. Ніщо не свідчить, що перший заявник подавав касаційну скаргу. Стосовно позову третього заявника про захист честі та гідності, національні суди відмовляли у задоволенні його позову як необґрунтованого, а остаточне рішення у справі було ухвалено Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ 02 вересня 2013 року.

13.  У вересні 2013 року третій заявник звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про постановлення окремої ухвали щодо порушення принципу презумпції невинуватості у зв’язку із твердженнями прокурора Дніпропетровської області під час розслідування та судового розгляду, а також поширеними у медіа різними публікаціями щодо цього. 25 вересня 2013 року суд першої інстанції відмовив у задоволенні цього клопотання, встановивши, що посадова особа, яка брала участь у відповідному кримінальному провадженні, не порушувала національне законодавство.

14.  Заявники, головним чином, скаржилися за пунктами 1 і 3 статті 5 Конвенції, що тримання їх під вартою у період від закінчення досудового розслідування до початку судового розгляду не було санкціоноване жодною ухвалою суду, а також що тримання їх під вартою було загалом невиправданим і надмірним. Перший і третій заявники також скаржилися за пунктом 2 статті 6 Конвенції, що публічні твердження державних посадовців порушували принцип презумпції невинуватості.

ОЦІНКА СУДУ

15.  Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

16.  Суд вважає, що наведені в пункті 14 скарги заявників за статтею 5 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

17.  Уряд стверджував, що не було порушено прав заявників за Конвенцією. Заявники заперечили.

18.  Суд зазначає, що Уряд не надав ухвалу суду чи будь-яке інше пояснення для виправдання тримання заявників під вартою у період з 30 – 31 жовтня 2012 року, коли закінчився строк дії ухвали суду про тримання їх під вартою, до 08 листопада 2012 року, коли суд першої інстанції розглянув питання про продовження тримання заявників під вартою (див. пункти 4 і 5). Суд уже розглядав і встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції в низці справ, пов’язаних з практикою тримання обвинувачених під вартою виключно на підставі направлення обвинувального акта до суду першої інстанції. Суд постановляв, що практика тримання обвинувачених під вартою без конкретних законних підстав або чітких норм, які б регулювали його ситуацію, – в результаті чого вони можуть бути позбавлені свободи на необмежений період часу без рішення суду – є несумісною з принципами юридичної визначеності і захисту від свавілля. Крім того, Суд вказав на цю проблему як на повторювану в Україні (див. рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 71 і 98, від 10 лютого 2011 року).

19.  Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням під вартою першого і другого заявників з 30 жовтня до 08 листопада 2012 року та третього заявника – з 31 жовтня до 08 листопада 2012 року.

20.  Перший заявник посилався на період з 31 травня 2012 року до 11 березня 2014 року, що становить один рік і дев’ять місяців.

21.  Другий і третій заявники посилалися на період з 31 травня 2012 року до 20 лютого 2018 року та з 01 червня 2012 року до 11 березня 2014 року відповідно. З огляду на те, що вони не оскаржили ухвалу районного суду про продовження строку тримання їх під вартою з 26 липня до 26 вересня 2012 року, дотримуючись звичайної процедури оскарження, яка була їм доступна (див. рішення у справі «Бевз та інші проти України» [Комітет] (Bevz and others v. Ukraine) [Committee], заява № 17955/13 та 6 інших заяв, пункти 16 – 19, від 25 червня 2020 року), цей період слід вирахувати з періоду тримання під вартою, який підлягає розгляду, і, таким чином, він становить п’ять років і сім місяців й один рік і сім місяців відповідно.

22. Розглянувши всі наявні у нього матеріали та, зокрема, з огляду на той факт, що з 08 листопада 2012 року до 11 березня 2014 року перший і третій заявники перебували під вартою на підставі ухвали суду першої інстанції, яка не містила обґрунтування і не встановлювала строку такого тримання, а також, що другий заявник перебував під вартою з 08 листопада 2012 року до 18 червня 2015 року на тих же підставах (див. пункти 5 і 7), Суд доходить висновку, що скарги заявників свідчать про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у контексті висновків в згаданому рішенні у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), пункти 79 – 81 і 99).

23.  Уряд стверджував, що заявники не вичерпали ефективних національних засобів юридичного захисту, зокрема, не скористалися доступним їм цивільно-правовим засобом юридичного захисту.

24.  Перший і третій заявники доводили, що твердження посадових осіб під час висвітлення у медіа кримінального провадження щодо заявників, порушували принцип презумпції невинуватості. Вони також зазначили, що використали всі доступні їм засоби юридичного захисту.

25.  Суд зауважує, що немає потреби ухвалювати рішення щодо заперечення Уряду, оскільки зазначена скарга в будь-якому випадку є неприйнятною з таких причин.

26.  Скаржачись на порушення їхнього права на презумпцію невинуватості, заявники, головним чином, посилалися на публікації в медіа, які здебільшого ґрунтувалися на офіційній інформації або твердженнях залучених до розслідування правоохоронних органів, або інших державних високопосадовців (див. пункт 9). Проте Суд не переконаний, що медіаджерела, на які посилалися заявники, були простим дослівним відтворенням (або, іншими словами, прямим цитуванням) будь-якої частини такої офіційної інформації (див. рішення у справі «Мітянін і Леонов проти Росії» (Mityanin and Leonov v. Russia), заяви № 11436/06 і № 22912/06, пункт 102, від 07 травня 2019 року).

27.  Суд також повторює, що пункт 2 статті 6 Конвенції не може перешкоджати органам державної влади інформувати громадськість про триваюче розслідування, але вимагає, щоб вони робили це з усією обережністю та обачністю, необхідними для дотримання презумпції невинуватості (див. рішення у справі «Аллене де Рібемонт проти Франції» (Allenet de Ribemont v. France), від 10 лютого 1995 року, пункт 38, Серія A № 308).

28.  У зв’язку з цим Суд зауважує, що у твердженнях державних посадовців, на які посилалися заявники, не називалося їхніх імен і вони загалом були стримано сформульовані.

29.  Стосовно твердження М., народного депутата, який назвав імена заявників (див. пункт 10), Суд зазначає, по-перше, що наявні матеріали не свідчать, що М. мав будь-який зв’язок із розслідуванням або обіймав будь-яку серйозну посаду в Уряді, яка дозволила б йому вплинути на розслідування чи думку громадськості. За відсутності такої вказівки та без будь-яких додаткових обґрунтувань заявників, він не міг вважатися тим, хто діяв як посадова особа у розумінні пункту 2 статті 6 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «МакКанн та Хелі проти Португалії» (McCann and Healy v. Portugal), заява № 57195/17, пункти 65 і 66, від 20 вересня 2022 року). Стосовно суті його твердження, то М. не висловив думку щодо вини заявників, а натомість висловив сумнів щодо їхньої причетності до терористичного акту та їхньої здатності вчинити відповідний злочин. Отже, немає підстав, щоб наведене твердження могло спонукати громадськість вважати заявників винними та призвести до упередженої оцінки фактів компетентним судовим органом.

30.  Навіть припустивши, що оскаржуване формулювання могло справити враження ствердного твердження про вину заявників, наявні матеріали не доводять, що держава повинна нести відповідальність за пунктом 2 статті 6 Конвенції у цьому випадку. Отже, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена на підставі підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

31.  Заявники також скаржилися за пунктами 1 і 4 статті 5, статтями 6, 8 і 13 Конвенції на деякі порушення з документуванням їхнього затримання, відсутність ефективного порядку оскарження законності тримання під вартою, необґрунтовану тривалість провадження, а також на обмеження побачень і листування з родичами під час тримання їх під вартою. Беручи до уваги факти справи, доводи сторін і свої попередні висновки Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у справі, і немає потреби розглядати решту скарг (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

32.  Перший заявник вимагав 5 414,27 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди у зв’язку з втратою доходу, спричиненого притягненням його до кримінальної відповідальності і триманням під вартою, 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, 5 957,23 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах, і 3 150 євро – понесених під час провадження у Суді.

33.  Третій заявник вимагав 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, 13 550 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах і у Суді, і 27 949 українських гривень (далі – грн, 700 євро) в якості компенсації поштових і канцелярських витрат, витрат на переклад документів й проведення експертизи. Він також надав акт виконаних робіт, в якому зазначено, що його захисник витратив 118 годин на представництво його інтересів на національному рівні з погодинною ставкою у розмірі 25 євро та 220 годин на представництво його інтересів у Суді з погодинною ставкою у розмірі 30 євро.

34.  Уряд заперечив проти вимог заявників, стверджуючи, що вони були надмірними та необґрунтованими.

35.  Суд зазначає, що другий заявник не висунув вимог щодо справедливої сатисфакції протягом встановленого строку. Тому він нічого не присуджує йому у зв’язку з цим.

36.  Крім того, Суд не вбачає причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та матеріальною шкодою, про яку стверджує перший заявник; тому він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, він вважає за розумне присудити першому та третьому заявникам суми, зазначені в таблиці у додатку, в якості відшкодування моральної шкоди, та додатково суму будь-якого податку, що може їм нараховуватися.

37.  Стосовно судових та інших витрат, то згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі Суд відхиляє вимоги першого заявника, оскільки він не надав договір про надання правової допомоги, укладений із його захисником, або затверджений акт виконаних робіт із зазначенням наданих юридичних послуг. Суд присуджує третьому заявнику суму в розмірі 1 500 євро, які охоплюють судові та інші витрати за усіма пунктами, та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватися.

ЗА ЦИХ ПіДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a)  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити першому та третьому заявникам суми, зазначені в таблиці у додатку, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди та компенсації судових та інших витрат; ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 27 березня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Армен Арутюнян

(Armen Harutyunyan)

Голова

ДОДАТОК

Перелік справ

№

№ заяви

Назва справи

Подано

Заявник
Рік народження
Місце проживання

Представник

Період тримання під вартою, який розглядається за пунктом 1 статті 5 Конвенції

Період тримання під вартою, який розглядається за пунктом 3 статті 5 Конвенції, тривалість

Сума, присуджена в якості відшкодування моральної шкоди

(в євро)

Сума, присуджена в якості компенсації судових та інших витрат (в євро)

1.

68519/12

Рева проти України

16.10.2012

Дмитро Валентинович РЕВА
1978
м. Дніпро

Віталій Едуардович ПОГОСЯН

З 30 жовтня 2012 року до 08 листопада 2012 року

з 31 травня 2012 року до 11 березня 2014 року,

1 рік і 9 місяців

2 300

0

2.

5810/13

Сукачов проти України

14.01.2013

Віктор Валерійович СУКАЧОВ
1978
м. Дніпро

Віталій Вікторович САВКО

З 30 жовтня 2012 року до

08 листопада 2012 року

з 31 травня 2012 року до 20 лютого 2018 року,

5 років і 7 місяців

0

0

3.

32912/13

Просвірнін проти України

18.05.2013

Лев Володимирович ПРОСВІРНІН
1978
м. Дніпро

Олена Юріївна КИРИЛЛОВА

З 31 жовтня 2012 року до

08 листопада 2012 року

з 01 червня 2012 року до 11 березня 2014 року,

1 рік і 7 місяців

2 300

1 500

які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявника пані Кириллової, як вимагалося, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику на зазначену суму