CASE OF IRINA SMIRNOVA v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ІРИНА СМІРНОВА ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF IRINA SMIRNOVA v. UKRAINE)

(Заява № 1870/05)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

13 жовтня 2016 року

ОСТАТОЧНЕ

06/03/2017

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Ірина Смірнова проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ханлар Гаджиєв (Khanlar Hajiyev),
Андре Потоцький (André Potocki),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 20 вересня 2016 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1.  Справу було розпочато за заявою (№ 1870/05), яку 28 грудня 2004 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Ірина Трохимівна Смірнова (далі – заявниця).

2.  Заявницю, якій було надано правову допомогу, представляли пані Н. Куснер та пан О. Тарахкало, юристи, які практикують у м. Донецьк та м. Київ відповідно. Уряд України (далі – Уряд) представляли його Уповноважені, на останніх етапах провадження
пан І. Ліщина.

3.  Заявниця стверджувала, зокрема, що органи державної влади не захистили її фізичну та психологічну недоторканність, житло та приватне життя від серйозних втручань фізичних осіб, які були співвласниками квартири, де вона проживала, та їхніх гостей і наймачів.

4.  14 грудня 2011 року Голова П’ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд та запросив його надати коментар, чи було порушення статті 8 Конвенції у справі заявниці.

5.  19 вересня 2013 року Голова П’ятої секції вирішив запросити сторони надати коментарі, чи було порушення статті 3 Конвенції у справі заявниці.

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6.  Заявниця народилась у 1940 році та проживає у м. Донецьк.

A.  Попередня інформація щодо конфлікту зі співвласниками її квартири

7.  Наприкінці листопада 2001 року до заявниці прийшли двоє невідомих чоловіків, В.Ш. та А.Н., які запропонували придбати половину квартири, в якій вона проживала, за 700 доларів США (далі – дол. США). Це була двокімнатна квартира площею 43,3 кв. м, нещодавно приватизована в рівних частинах заявницею та її повнолітнім сином, Ю. Заявниця відмовилася продати свою половину квартири. За її твердженням запропонована ціна була значно нижчою за ринкову вартість. За будь-яких обставин вона не мала підстав продавати квартиру, яка протягом декількох десятиліть була її довготривалим житлом. У відповідь В.Ш. та А.Н. попередили заявницю, що вона пошкодує про своє рішення, оскільки Ю. (який був одружений і проживав окремо), запропонував подарувати іншу половину квартири В.Ш. Якщо заявниця відмовиться продати свою половину за запропонованою ціною, В.Ш. вселиться у квартиру та створить для неї неприйнятні умови проживання.

8.  Після цього заявниці стало відомо, що 18 грудня 2001 року Ю. підписав завірений нотаріусом договір дарування, за яким він передав В.Ш. своє право власності на половину квартири (в якій не було виділено часток).

9.  З листопада 2002 року А.Н., В.Ш. та їхні знайомі почали регулярно приходити до квартири заявниці, вимагаючи її продати. За твердженням заявниці вони неодноразово ламали замки, ображали її, знущалися з неї та завдавали шкоди її майну. Після цього А.Н. набув право на частину, а потім усю частку В.Ш. у квартирі, отриманої у подарунок, вартість якого відповідно до договору дарування становила 5 602 українські гривні (далі – грн). Проте, незважаючи на це передання, А.Н. та В.С. продовжили діяти спільно, вимагаючи, щоб заявниця виїхала і продала свою частку.

10.  Наприклад, 23 листопада 2002 року А.Н. і В.Ш. зламали замки на вхідних дверях, коли заявниця була відсутня, увійшли у квартиру та після повернення заявниці повторили свої вимоги щодо продажу нею своєї частки. Оскільки заявниця обурилася їхньою присутністю у квартирі та взагалі їхньою поведінкою, виник конфлікт, під час якого А.Н. ударив заявницю в груди, завдавши синець і набряк м’яких тканин.

11.  26 листопада 2002 року А.Н., В.Ш. і декілька невідомих осіб знову проникли до квартири заявниці. Оскільки гавкіт собаки заявниці роздратував їх, В.Ш. став бити його ногами та вигнав. Згодом заявниця знайшла труп свого собаки у контейнері для сміття.

12.  Крім того, у невстановлений день у листопаді 2002 року В.Ш. з’явився у квартирі після 23 год. 00 хв. (коли заявниця вже спала), відкрив балкон і тримав його відкритим близько чотирьох годин, незважаючи на мінусову температуру на вулиці. У відповідь на подальші зауваження заявниці він пояснив, що хотів, щоб вона застудилась, оскільки вона була впертою.

13.  15 грудня 2002 року, коли заявницю провідувала її дочка, до квартири знову прийшов В.Ш. Виник конфлікт, під час якого В.Ш. вдарив заявницю по голові та у животі, завдавши струс мозку та травму черевної стінки від удару тупим предметом. Він також ударив по голові та інших частинах тіла дочку заявниці, завдавши їй струс головного мозку та синці ніг і рук. Внаслідок конфлікту заявниця та її дочка змушені були звернутися за медичною допомогою у зв’язку зі своїми тілесними ушкодженнями, і заявниця пройшла стаціонарне лікування.

14.  Після цього В.Ш. та А.Н. без згоди заявниці почали заселяти в квартирі від двох до шести невідомих осіб. Ці наймачі, переважно молоді чоловіки, поводилися неналежним чином. Зокрема, вони влаштовували гучні вечірки; неналежно користувалися речами заявниці, шкодили та крали їх; створили антисанітарні умови; недбало користувалися електроенергією, газом і побутовою технікою, часто залишали відчиненими вхідні двері та ігнорували прохання вносити оплату за комунальні платежі за квартиру.

15.  Заявниця неодноразово намагалася виселити наймачів або закликати їх до порядку. Її намагання призвели до конфліктів, під час яких її принижували та залякували. Її спроби замінити замки на вхідних дверях із метою запобігання входу без дозволу призвели до того, що замки були зламані, а наймачі, які часто змінювалися, знову вселилися, незважаючи на її невдоволення. Оскільки вона не могла терпіти такі умови проживання і боялася за своє життя та здоров’я, заявниця фактично виїхала з квартири, виступаючи проти неналежних умов проживання. Проте вона регулярно ненадовго відвідувала квартиру, щоб контролювати ситуацію.

16.  На початку червня 2003 року В.Ш. проїхав автомобілем по тротуару, де стояла заявниця, чекаючи на автобус, налякавши та мало не збивши її.

17.  11 липня 2003 року близько 09 год. 20 хв. В.Ш. прийшов до квартири, коли в ній була заявниця та вимагав, щоб вона уступила свою частку. Виник конфлікт, під час якого В.Ш. вдарив заявницю кулаком у живіт, завдавши їй фізичного болю.

18.  Ще три рази (30 липня 2004 року, 05 серпня та 01 грудня 2005 року) В.Ш. сильно побив заявницю, двічі – разом із його знайомим О.Л. Заявниці було завдано фізичного болю та синців. Крім того, 30 липня 2005 року їй також було завдано другого струсу головного мозку, який вимагав лікування в умовах стаціонару.

19.  У різні дні заявниці стало відомо, що А.Н. і В.Ш. також набули право власності на частки в інших численних квартирах у м. Донецьк і що вони поводилися зі співвласниками цих квартир аналогічним чином, змушуючи їх продати свої частки за несприятливих умов.

B.  Позов заявниці про визнання договору дарування недійсним (перше цивільне провадження)

20.  16 жовтня 2003 року прокурор Ворошилівського району ініціював цивільне провадження в інтересах заявниці, вимагаючи визнати договір дарування між Ю. та В.Ш. недійсним і виселити останнього на тій підставі, що договір дарування був укладений без згоди заявниці.

21.  12 листопада 2003 року Ворошилівський районний суд
м. Донецька (далі – Ворошилівський суд) задовольнив цей позов, встановивши, зокрема, що стаття 113 Цивільного кодексу України 1963 року не дозоляла передання права власності на майно, що належить на праві спільної власності, та в якому не були виділені частки, та зобов’язувала співвласників майна, яке належало на праві сумісної власності, отримати згоду їхніх співвласників до укладання угод щодо неї.

22.  05 лютого 2004 року Апеляційний суд Донецької області (далі – обласний суд) скасував це рішення за апеляційною скаргою опонентів заявниці та відмовив у задоволенні позову прокурора, встановивши, що на відміну від випадку продажу частки у спільному майні її дарування третій особі не вимагало згоди співвласників.

23.  10 серпня 2004 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргами заявниці та прокурора на рішення апеляційного суду. Рішення набрало законної сили.

C.  Позов заявниці з метою припинення права В.Ш. і А.Н. на майно та виселення їх із квартири (друге цивільне провадження)

24.  05 жовтня 2004 року заявниця ініціювала цивільне провадження, вимагаючи припинити право В.Ш. (до цього провадження було залучено А.Н., коли він набув частину частки В.Ш., та замінено В.Ш. на В.Н., коли останній набув усю частку) на його частку у квартирі, враховуючи його незаконні дії щодо неї, неможливість спільного користування квартирою та його відмову сплачувати свою частину комунальних платежів. Вона також просила суд виселити їх з квартири та зобов’язати їх відшкодувати витрати на квартиру за рахунок їхніх часток. Відповідачі подали зустрічний позов, стверджуючи, зокрема, що заявниця втручалась у їхнє особисте життя та заважала користуватися речами, провокуючи конфлікти, принижуючи їх і створюючи неприпустимі умови проживання, які унеможливили здійснення їхнього бажання вселитися у квартиру. Вони просили стягнути з заявниці відшкодування шкоди, завданої її діями та вимагали розділити квартиру на дві частини.

25.  21 червня 2005 року районний суд задовольнив позов заявниці частково та відмовив у задоволенні зустрічного позову її опонентів. Зокрема, посилаючись на статтю 365 нового Цивільного кодексу України 2003 року, він вирішив припинити право А.Н. (на той час власника половини квартири) на його частку за умови виплати заявницею компенсації у розмірі 5 602 грн. Суд зазначив, зокрема, що існували численні докази того, що відповідачі дозволили проживати у квартирі великій кількості невідомих осіб; що заявниця зазнала знущання; що побутові прилади, які знаходились у квартирі, та особисті речі заявниці використовувалися неналежним чином і зазнали пошкоджень. Він також дійшов висновку, що враховуючи розмір і планування квартири, спільне узгоджене володіння нею співвласниками чи розумний поділ її на дві незалежні половини для кожного з них з метою окремого використання є неможливим. При цьому припинення права А.Н. за умови справедливого відшкодування не поставить його в надзвичайно невигідне становище, оскільки він мав інше зареєстроване місце проживання та використовував спірну квартиру здебільшого для передання її в оренду іншим особам. Суд також дійшов висновку, що оскільки А.Н. отримав квартиру в подарунок, справедливою компенсацією буде виплата орієнтовної ціни (5 602 грн), зазначеної сторонами в якості вартості частки в останніх договорах дарування. Зрештою, суд дійшов висновку, що А.Н. і В.Ш. більше не мали права проживати у квартирі та присудив стягнути часткове відшкодування витрат на комунальні платежі за квартиру, понесених заявницею.

26.  20 жовтня 2005 року апеляційний суд, переглянувши справу за апеляційною скаргою опонентів заявниці, залишив рішення без змін у частині відшкодування витрат, понесених заявницею на утримання квартири, та виселення з неї В.Ш., оскільки він більше не володів будь-якою часткою у квартирі. Він також скасував рішення в частині припинення права А.Н., зазначивши, що відповідно до експертної оцінки ринкова вартість спірної квартири становила
147 756 грн, тобто вартість половини квартири становила 73 878 грн. Суд також зазначив, що позов заявниці про припинення права А.Н. і його виселення не ґрунтувалися на будь-якому положенні законодавства. У відповідній частині рішення було зазначено:

«Ані положення Житлового кодексу України, ані положення Цивільного кодексу України 2003 року, які позивачка наводить в обґрунтування своїх вимог, а також Закону України «Про власність» не передбачають припинення права власника на його майно та його виселення з квартири, що перебуває у його власності на підставах наведених заявницею».

27.  Заявниця подала касаційну скаргу. Вона зазначила, зокрема, що А.Н. і В.Ш. набули частки у кількох квартирах у м. Донецьк та умисно створили для своїх співвласників неприйнятні умови проживання з метою набуття права власності на цілі квартири на умовах, надзвичайно невигідних для інших співвласників. Вона також стверджувала, що оскільки вона не мала іншого місця проживання та зазнавала постійного знущання, вона виїхала з квартири та шукала притулку в різних знайомих.

28.  02 грудня 2005 року прокурор району також подав касаційну скаргу в інтересах заявниці, в якій він підтвердив її доводи, що відповідачі знущалися з неї, користувалися квартирою неналежним чином і змусили заявницю, літню жінку, виїхати з житла, в якому вона проживала багато років. Він також стверджував, що сума, запропонована в якості відшкодування частки відповідачів, була справедливою, оскільки вона дорівнювала вартості квартири, зазначеній у договорі дарування, на підставі якого А.Н. набув спірну частку.

29.  11 січня 2006 року Верховний Суд України відмовив у відкритті провадження за касаційною скаргою заявниці.

30.  22 січня 2006 року він аналогічно відмовив у відкритті провадження за касаційною скаргою прокурора, і рішення апеляційного суду набрало законної сили.

D.  Скарги заявниці до правоохоронних органів і кримінальне провадження проти А.Н., В.Ш. та О.Л.

31.  З 2002 року до 2007 року заявниця неодноразово зверталася до Ворошилівського районного відділу міліції у м. Донецьк (далі – райвідділ міліції) зі скаргами щодо численних випадків словесного та фізичного знущання, пошкодження та заволодіння її майном і спроби вимагання в неї її частки у квартирі з боку В.Ш. та А.Н.

32.  У різні дні працівники міліції виїжджали до квартири заявниці за її викликами про допомогу. Вони вивчили ситуацію, опитали заявницю та її опонентів і після цього відмовили у порушенні кримінальної справи (зокрема, 22 січня, 07 лютого та 24 грудня 2002 року; 22 та 24 січня, 22 лютого , 05 та 22 березня, 15 липня, 30 серпня, 18 вересня, 12, 16 та 24 жовтня, 04, 15 та 19 листопада та 05 грудня 2003 року; 01 червня, 03 та 09 серпня та 15 листопада 2004 року, 20 січня, 23 липня, 06 серпня, 19 листопада, 13 і 28 грудня 2005 року; та 04 і 31 березня та 16 і 27 липня 2006 року). У своїх постановах про відмову працівники міліції зазначили, що не було підстав для притягнення А.Н. і В.Ш. до кримінальної відповідальності, оскільки відповідні факти виявляли існування тривалого побутового конфлікту між особами, які законно проживали у квартирі та намагалися залучити міліцію до вирішення своїх особистих спорів. Конфлікт виник всередині господарства та не порушив громадський порядок. Обидві сторони звинувачували одна одну у провокуванні конфлікту, і не було очевидно, яка зі сторін фактично здійснила напад на іншу сторону, а яка з них діяла з метою самозахисту. За будь-яких обставин під час цих конфліктів не було завдано тяжких ушкоджень стану здоров’я заявниці та не були надані будь-які докази, що особи, яких вона звинувачує, дійсно заволоділи її речами або пошкодили їх. Не можна було виключати, що вона сфальсифікувала зникнення своїх речей з метою компрометування небажаних наймачів. Працівники міліції також порекомендували заявниці вирішити спір щодо користування квартирою в рамках цивільного провадження та запевнили її, що зі стверджуваними правопорушниками були проведені «профілактичні бесіди» з метою сприяння ввічливому поводженню з їхнього боку. Кілька разів міліція офіційно попереджала їх, повідомляючи про неприпустимість антисоціальної поведінки.

33.  30 січня 2003 року прокуратура скасувала постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за фактом завдання заявниці тілесних ушкоджень 15 грудня 2002 року. Заявниця неодноразово зверталась із запитами щодо статусу цього провадження та не отримала жодної відповіді. У 2006 році заявницю було повідомлено, що розслідування було зупинене.

34.  19 жовтня 2005 року начальник райвідділу міліції надав своїм працівникам вказівку внести квартиру заявниці до реєстру частих виїздів з метою попередження будь-яких правопорушень і порушень чинного законодавства. Він зазначив, зокрема, що під час розслідування підтвердилися скарги заявниці щодо неналежної поведінки А.Н. і В.Ш. Зокрема, було встановлено, що вони дозволяли проживати у квартирі, що була об’єктом спільної власності, численним наймачам, які призвели до її непридатного та антисанітарного стану. Особи, які проживали у квартирі, також заволоділи особистими речами заявниці без її дозволу та недбало користувалися її меблями, технікою та побутовими приладами, внаслідок чого були пошкоджені ці предмети. Крім того, ці особи перешкоджали доступу заявниці до квартири шляхом заміни замків, а отже фактично перешкоджаючи її проживанню там. Він також визнав, що численні профілактичні бесіди та попередження міліції не призвели до будь-яких позитивних змін.

35.  Ще декілька разів (зокрема, 28 лютого 2006 року, 04 вересня 2006 року, 19 лютого 2007 року та 06 березня 2007 року) Міністерство внутрішніх справ у м. Донецьк у відповідь на подальші скарги заявниці визнало, що її твердження щодо втручання А.Н. і його знайомих у її житло були певним чином обґрунтовані. Воно також запевнило заявницю, що її адресу було внесено до реєстру частих виїздів міліції.

36.  18 липня 2006 року заявниця звернулася до Ворошилівського суду зі скаргою щодо В.Ш., А.Н. та О.Л. у формі приватного обвинувачення. Посилаючись на статті 125 і 126 Кримінального кодексу України, вона стверджувала, що відповідачі систематично били та словесно принижували її. У зв’язку з цим заявниця посилалася на події 23 листопада та 15 грудня 2002 року , 30 липня 2004 року та 05 серпня 2005 року (див. пункти 10, 13 та 18). Вона також зазначила, що на її думку, ці події слід розглядати не як окремі випадки жорстокого поводження, а як епізоди систематичних та умисних злочинних дій організованою групою осіб, яка діяла з метою вимагання квартир у мешканців м. Донецьк. Вона зазначила, що ті ж особи діяли таким же чином щодо кількох інших співвласників об’єктів майна у місті. Відповідно, вона просила допомоги районного суду у передачі її скарг до правоохоронних органів з метою порушення кримінальної справи за фактом вимагання та примусу.

37.  У різні дні п’ятеро інших мешканців м. Донецьк долучилися до провадження, стверджуючи, що ті ж обвинувачені набули частки у їхніх квартирах, чинили на них тиск та залякували їх з метою вимагання решти часток.

38.  19 грудня 2006 року суддя М. Ворошилівського суду постановив, що скарги заявниці та інших скаржників виявляли ознаки вчинення тяжких злочинів, які вимагали порушення кримінальної справи. Відповідно, суддя порушив кримінальну справу за підозрою у вчиненні шахрайства, вимагання, мордування, обходу закону та декількох інших злочинів і направив справу на розслідування до прокуратури Донецької області.

39.  24 січня 2007 року прокуратура оскаржила цю постанову, стверджуючи, що чинне законодавство не надавало суддям право порушувати кримінальну справу за згаданих обставин.

40.  27 березня 2007 року апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу прокуратури та повернув справу до Ворошилівського суду на розгляд іншим суддею в частині скарг, які могли розглядатися у формі приватного обвинувачення.

41.  Після цього (23 серпня 2007 року) суддя П. Ворошилівського суду залишила скаргу заявниці та скарги інших скаржників без розгляду. Вона дійшла висновку, що потерпілі не дотрималися норм щодо територіальної юрисдикції та інших невстановлених процесуальних вимог.

42.  26 липня 2007 року Головне управління міліції у Донецькій області порушило кримінальну справу за скаргою щодо вимагання, поданою деякою А.Ч., яку змусили, як стверджується, виїхати зі своєї квартири у зв’язку з неприпустимими умовами проживання, створеними співвласниками її квартири.

43.  15 серпня 2007 року міліція приєднала скарги заявниці щодо вимагання до зазначеної кримінальної справи.

44.  Того ж дня А.Н., В.Ш. та О.Л. були затримані та взяті під варту.

45.  Надалі у різні дні скарги одинадцятьох інших осіб щодо незаконних дій тих же осіб були приєднані до справи.

46.  29 грудня 2007 року заступник керівника прокуратури області підписав обвинувальний акт щодо А.Н., В.Ш. та О.Л., інкримінуючи їм, зокрема, за частиною четвертою статті 189 Кримінального кодексу України вчинення вимагання майна організованою групою, та передав справу до Київського районного суду м. Донецька (далі – Київський суд) на розгляд.

47.  У різні дні у 2008 році обвинувачені були звільнені з-під варти до судового розгляду.

48.  24 травня 2011 року Київський суд виправдав усіх обвинувачених за статтею 189 Кримінального кодексу України. Він зазначив, зокрема:

«... Суд доходить висновку, що підставою цього кримінального провадження є існування приватноправового спору між обвинуваченими та потерпілими щодо користування спільним майном, який потерпілі вимагають вирішити в рамках кримінального провадження у зв’язку з надзвичайно ворожими відносинами з обвинуваченими.»

49.  27 лютого 2012 року апеляційний суд, розглянувши апеляційну скаргу сторони обвинувачення, скасував цей вирок і направив справу на новий розгляд.

50.  17 квітня 2012 року обвинувачені були знову затримані та взяті під варту.

51.  12 жовтня 2012 року Київський суд визнав усіх обвинувачених винними у вчиненні вимагання за частиною четвертою статті 189 і засудив їх до позбавлення волі на строк одинадцять, десять і вісім років відповідно. Він також зобов’язав конфіскувати все належне їм майно. Суд дійшов висновку, зокрема, що у матеріалах справи було достатньо доказів того, що дійсно мали місце всі епізоди знущання над заявницею (наведені у пунктах 10, 12–13 та 16–18). Він також присудив заявниці 35 273,47 грн у якості відшкодування матеріальної шкоди та 30 000 грн у якості відшкодування моральної шкоди, які слід було стягнути з обвинувачених солідарно та окремо.

52.  06 березня 2013 року за апеляційною скаргою обвинувачених апеляційний суд залишив вирок без змін повністю, окрім одного епізоду, який не стосувався справи заявниці.

53.  18 вересня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без задоволення касаційні скарги, подані А.Н. і В.Ш.

II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A.  Конституція України

54.  Відповідні положення Конституції України (1996 року) передбачають:

Стаття 28

«Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню ...»

Стаття 30

«Кожному гарантується недоторканність житла.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням
суду. ...»

Стаття 32

«Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.»

Стаття 41

«Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю ...»

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом ...

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.»

B.  Цивільний кодекс України 1963 року (втратив чинність з
01 січня 2004 року)

55.  Відповідні положення Цивільного кодексу України, чинного на час ініціювання заявницею першого провадження, передбачали:

Стаття 113.  Право спільної часткової власності

«Володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди – спір вирішується судом.

...

Кожний учасник спільної часткової власності відповідно до своєї частки [у праві спільної власності] має право на доходи від спільного майна, відповідає перед третіми особами по зобов’язаннях, пов’язаних з спільним майном, і повинен брати участь у сплаті всякого роду податків і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільного майна.

Кожний учасник спільної часткової власності має право на оплатне або безоплатне відчуження іншій особі своєї частки в спільному майні.»

Стаття 114.  Право привілеєвої купівлі частки в спільній власності

«При продажу частки в спільній [частковій] власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається по ціні, за якою вона продається ...

Продавець частки в спільній власності зобов’язаний повідомити в письмовій формі решту учасників спільної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких продає її ...

При продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності ... може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обов’язків покупця.»

C.  Цивільний кодекс України 2003 року

56.  Відповідні положення нового Цивільного кодексу України 2003 року передбачають:

Стаття 358.  Здійснення права спільної часткової власності

«1.  Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

2.  Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

3.  Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.»

Стаття 362.  Переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності

«1.  У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів ...»

Стаття 365.  Припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників

«“1.  Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1)  частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2)  річ є неподільною;

3)  спільне володіння і користування майном є неможливим;

4)  таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.

2.  Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.»

Стаття 386.  Засади захисту права власності

«1.  Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб’єктів права власності.

2.  Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.»

Стаття 391.  Захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння

«1.  Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.»

D.  Кримінальний кодекс України

57.  Відповідні положення Кримінального кодексу України (2003 року) у редакції, чинній на час подій, передбачають:

Стаття 125.  Умисне легке тілесне ушкодження

«1.  Умисне легке тілесне ушкодження – карається штрафом ...;

2.  Умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, – карається громадськими роботами ...»

Стаття126.  Побої і мордування

«1.  Умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень, – карається штрафом ...

2.  Ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або з метою залякування потерпілого чи його близьких, – караються обмеженням волі ...»

Стаття 189.  Вимагання

«1.  Вимога передачі чужого майна ... з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод ... цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна, ... – караються обмеженням волі ...;

4.  Вимагання, що завдало майнової шкоди в особливо великих розмірах, або вчинене організованою групою, або поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, – карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна.»

III.  ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ

58.  У своїй Рекомендації Rec(2002)5 від 30 квітня 2002 року про захист жінок від насилля Комітет міністрів Ради Європи зазначив, inter alia, що держави-члени мають запровадити, розробити та/або за необхідності покращити національну політику проти насилля, що ґрунтується на максимальній безпеці жертв і їхньому захисті, підтримці та допомозі, приведенні у відповідність кримінального та цивільного законодавства, приверненні уваги громадськості, спеціальній підготовці представників різних професій, які стикаються з насиллям над жінками, та проведенні попереджувальних заходів.

59.  У Рекомендації також було зазначено, що держави-члени мають забезпечити всім жертвам насилля можливість ініціювати провадження, розробляти положення з метою забезпечення можливості ініціювання провадження прокурором, закликати прокурорів розглядати насилля над жінками як обтяжуючі чи вирішальні обставини при вирішенні питання про притягнення до відповідальності в інтересах суспільства та за потреби забезпечити вжиття заходів з метою ефективного захисту потерпілих від погроз і можливих актів помсти.

ПРАВО

I.  ОБСЯГ СПРАВИ

60.  Суд зазначає, що заявниця висунула декілька нових скарг у своїй відповіді на зауваження Уряду від 10 квітня 2012 року щодо прийнятності та суті цієї справи. Зокрема, вона додатково скаржилася за статтею 6 Конвенції, що тривалість провадження у її справі була необґрунтованою, та посилалася на статтю 13 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з фактами цієї справи.

61.  На думку Суд, нові скарги заявниці не є уточненням її первісних скарг до Суду, щодо яких сторони надали зауваження до їх подання. Таким чином, Суд не вважає за належне розглядати ці питання окремо (див., зокрема, рішення у цій справі «Пиряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від
19 квітня 2005 року).

II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

62.  Заявниця скаржилася, що впродовж тривалого періоду часу державні органи не захистили її від систематичного нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, тобто насилля та словесного приниження з боку співвласників її квартири та їхніх гостей і наймачів. Вона посилалася на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

A.  Прийнятність

63.  Уряд стверджував, що наявні національні засоби юридичного захисту щодо зазначеної скарги не були вичерпані на момент подання його зауважень (23 грудня 2013 року). Перш за все у відповідний час все ще тривало кримінальне провадження, відкрите у 2007 році щодо співвласників квартири заявниці; отже, ухвалення рішення до його результату було передчасним. По-друге, якщо заявниця була незадоволена проведенням цього провадження правоохоронними органами або загалом реагуванням на її скаргу, вона мала право подати скаргу на їхні дії чи бездіяльність і вимагати відшкодування шкоди, завданої тривалим та неефективним розслідуванням. Зрештою, заявниця завжди могла ініціювати кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення з метою покарання стверджуваних правопорушників у зв’язку з епізодами жорстокого поводження, зокрема, за статтями 125 та 126 Кримінального кодексу України. Вона не зробила цього до липня 2006 року, та навіть тоді вона не підтримала свою вимогу.

64.  Заявниця не погодилась. Вона стверджувала, зокрема, що ініційоване державою кримінальне провадження щодо стверджуваних правопорушників було відкрите з неналежним запізненням і необґрунтовано затягувалось, а отже було неефективним. Щодо інших засобів юридичного захисту, наведених Урядом, вони були prima facie неефективні у її справі. Зокрема, притягнення до кримінальної відповідальності у формі приватного обвинувачення не могло виправити ситуацію тривалого та систематичного знущання. У найкращому випадку за його результатами могли бути призначені незначні покарання за окремі епізоди фізичного насилля. У будь-якому випадку заявниця намагалася застосувати цей засіб юридичного захисту у 2006 році та її скаргу було відхилено на формальній процесуальній підставі більше ніж через рік після прийняття її до розгляду. До того часу було відкрите кримінальне провадження щодо основних правопорушників, ініційоване державою. На думку заявниці, це провадження могло призвести до формулювання та належнї кваліфікації всіх її скарг. У цій ситуації для заявниці не було змісту підтримувати позов, поданий у формі приватного обвинувачення. Зрештою, щодо цивільного позову до правоохоронних органів Уряд не довів, яким чином цей засіб юридичного захисту був би застосований на практиці, та яким чином він був би здатний прискорити вирішення системної проблеми заявниці.

65.  Суд зазначає щодо першого заперечення, висунутого Урядом, що 18 вересня 2014 року було ухвалено остаточне рішення у кримінальному провадженні проти А.Н., В.Ш. та О.Л. Відповідно, він вважає, заперечення Уряду щодо передчасності скарги заявниці більше не є обґрунтованим (див. рішення у справі «Кирпиченко проти України» (Kirpichenko v. Ukraine), заява № 38833/03, пункт 63,
від 02 квітня 2015 року).

66.  Що стосується інших заперечень, вони тісно пов’язані з суттю скарги заявниці за статтею 3 Конвенції, а отже мають бути приєднані до суті.

67.  Суд зазначає, що іншим чином ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною на будь-яких інших підставах. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B.  Суть

68.  Заявниця зазначила, що впродовж кількох років починаючи з листопада 2001 року вона жила у тривалій ситуації знущання з боку співвласників її квартири, їхніх гостей і наймачів. При цьому протягом дуже тривалого періоду часу органи влади «поділяли» цю повторювану ситуацію на окремі незначні конфлікти та відмовлялися бачити основну системну проблему. Хоча зрештою було відкрите кримінальне провадження, та доводи заявниці були належним чином приєднані до доказової бази проти основних правопорушників, затримка при відкритті цього провадження та його подальша тривалість спричинили його неефективність.

69.  Уряд визнав, що заявниця, одинока пенсіонерка, була вразливою особою та що держава мала позитивний обов’язок захистити її від жорстокого поводження співвласників її квартири, їхніх гостей і наймачів. Крім того, він стверджував, що цей обов’язок був належним чином виконаний у справі заявниці. Зокрема, первісне небажання міліції порушувати кримінальну справу проти стверджуваних правопорушників було зрозумілим і виправданим: було нелегко відрізнити справу заявниці від незначного побутового конфлікту. Співвласники квартири заявниці, їхні гості та наймачі мали законне право перебувати у квартирі. Обидві сторони звинувачували одна одну у провокуванні конфліктів і створенні неприпустимих умов проживання. З часом стало очевидним, що ситуація була складнішою. Відповідно, була порушена кримінальна справа, та особи, які порушили права заявниці були засуджені до позбавлення волі на значні строки. Заявниця також завжди мала право оскаржити постанови про відмову у порушенні кримінальної справи проти правопорушників до суду, а також притягти їх до кримінальної відповідальності за окремі епізоди жорстокого поводження у формі приватного обвинувачення. Не можна дорікати державі через те, що вона не скористалася цими засобами.

70.  Суд нагадує, що обов’язок Високих Договірних Сторін за статтею 1 Конвенції гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції, у поєднанні зі статтею 3 вимагає від держав прийняття ефективних кримінально-провових норм для попередження вчинення злочинів проти особистої недоторканності, що забезпечуються правоохоронним механізмом для попередження, усунення та покарання порушень таких норм. Ця вимога поширюється на жорстоке поводження фізичних осіб (див., серед інших джерел, рішення у справах «Д.Ф. проти Латвії» (D.F. v. Latvia), заява № 11160/07, пункт 83, від 29 жовтня 2013 року та «Валюлєне проти Литви» (Valiulienė v. Lithuania), заява № 33234/07, пункт 75, від 26 березня 2013 року). Для виникнення такого позитивного обов’язку необхідно встановити, що оскаржуване жорстоке поводження досягло рівня, визначеного статтею 3 (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Б.В. та інші проти Хорватії» (B.V. and Others v. Croatia) (dec.), заява № 38435/13, пункти 152, 153, від 15 грудня 2015 року), або що органи влади знали чи повинні були знати у відповідний час про існування реального та безпосереднього ризику такого жорстокого поводження (див. рішення у справі «Джорджевіч проти Хорватії» (Đorđević v. Croatia), заява № 41526/10, пункт 139, ЄСПЛ 2012).

71.  Не можна очікувати від державних органів застосування кримінально-правового механізму у кожній справі, в якій сусіди, члени сім’ї чи інші особи беруть участь у незначних конфліктах і намагаються врегулювати поточний конфлікт шляхом звернення до органів кримінальної юстиції (див. згадане рішення у справі «Б.В. та інші проти Хорватії» (B.V. and Others v. Croatia), пункти 153, 155–158). З іншого боку важливо запровадити заходи ефективного захисту щодо побутового насилля та інших видів знущання, зокрема, обґрунтовані заходи з метою попередження вірогідного жорстокого поводження (див. рішення у справі Джорджевіч проти Хорватії» (Đorđević v. Croatia), заява № 52442/09, пункт 102, ЄСПЛ 2011 (витяги)). Якщо особа висуває небезпідставну скаргу щодо повторюваних актів домашнього насилля над нею чи інших видів знущання, якими б незначними не були окремі епізоди, національні органи влади зобов’язані оцінити ситуацію загалом, у тому числі й загрозу продовження аналогічних подій. При такій оцінці необхідно в першу чергу врахувати психологічний ефект, який може мати загроза повторного знущання, залякування та насилля на повсякденне життя потерпілого (див. згадані рішення у справах «Валюлєне проти Литви» (Valiulienė v. Lithuania), пункти 68, 69; «Джорджевіч проти Хорватії» (Đorđević v. Croatia), пункти 90–93; рішення у справі «М. і М. проти Хорватії» (M. and M. v.Croatia), заява № 10161/13, пункти 141, 142, ЄСПЛ 2015 (витяги)). Якщо встановлено, що конкретна особа була постійним об’єктом знущань, і є вірогідність продовження жорстокого поводження, окрім реагування на конкретні події органи влади повинні вжити належні заходи загального характеру з метою протидії основній проблемі (див. згадане рішення у справі «Джорджевіч проти Хорватії» (Đorđević v. Croatia), пункти 174–149).

72.  Повертаючись до фактів цієї справи, Суд звертає увагу на повторюваний та умисний характер словесного та фізичного насилля, якого заявниця, одинока пенсіонерка, зазнавала з боку групи молодших і сильніших чоловіків упродовж кількох років. Хоча деякі епізоди при окремому розгляді можна кваліфікувати як незначні побутові конфлікти між особами, які законно проживали у квартирі, інші епізоди насильства, внаслідок яких утворилися тілесні ушкодження (див. пункти 10, 13 та 18), були дуже серйозні самі по собі. Оскільки події регулярно повторювалися протягом періоду часу, вони мають розглядатися в якості ситуації, яка триває, що є обтяжуючою обставиною (див. згадане рішення у справі «Валюлєне проти Литви» (Valiulienė v. Lithuania), пункт 68). З матеріалів справи також вбачається, що повторювані фізичні та словесні атаки спричинили глибокі душевні страждання, тривогу та постійні побоювання за своє життя та фізичну недоторканність. Це страждання було обтяжене тим, що насилля та знущання відбувалися у межах житла заявниці, що унеможливлювало будь-яку допомогу ззовні.

73.  Враховуючи повторюваний та умисний характер словесних атак, поєднаних із епізодами фізичного насилля групи чоловіків над одинокою пенсіонеркою, Суд вважає, що поводження, якого зазнала заявниця, досягло рівня жорстокості, який підпадає під дію статті 3 Конвенції. Він також доходить висновку, що це поводження зумовило позитивний обов’язок держави за статтею 3 Конвенції застосувати захисний законодавчий та адміністративний механізм.

74.  З матеріалів справи вбачається, що основні порушники прав заявниці були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені до позбавлення волі на значні строки. Крім того, суди постановили конфіскувати належне їм майно. Слід зазначити, що злочин, інкримінований нападникам заявниці, був кваліфікований як вимагання, а не жорстоке поводження чи інший аналогічний злочин. Проте з рішень національних судів вбачається, що жорстоке поводження із заявницею було взяте до уваги під час судового розгляду та що вжиті заходи ефективно захистили її від ризику поділу її квартири з колишніми нападниками або їхніми знайомими у майбутньому. Водночас, зважаючи на пред’явлені особам, які жорстоко поводились із заявницею, належним чином усунули її скарги щодо їхнього жорстокого поводження та систематичного приниження, Суд зазначає, що органам державної влади знадобилося більше дванадцяти років для вирішення цієї справи.

75.  Враховуючи це, Суд нагадує, що для цілей статті 3 заходи захисту мають дозволяти органам влади реагувати в надзвичайних випадках пропорційно до передбачуваної загрози, якої зазнає відповідна особа (див. згадане рішення у справі «Д.Ф. проти Латвії» (D.F. v. Latvia), пункти 91 та 95). Якщо ситуація вимагає відкриття кримінального провадження, це провадження загалом, зокрема стадія судового розгляду, має відповідати вимогам статті 3 Конвенції та дозволити розгляд справи по суті протягом розумного строку (див., наприклад, згадане рішення у справі «М. і М. проти Хорватії» (M. and M. v.Croatia), пункти 147–152).

76. Суд визнає, що на початкових стадіях конфлікту між заявницею та співвласниками її квартири національні органи влади могли зазнати певних труднощів під час юридичної кваліфікації ситуації. Проте не було надано достовірних пояснень, які могли виправдати всю затримку тривалістю більше ніж дванадцять років.

77.  Щодо можливості притягнення до кримінальної відповідальності у формі приватного обвинувачення за статтями 125 та 126 Кримінального кодексу (наведеними у пункті 57) або ініціювання цивільного провадження проти правоохоронних органів у зв’язку з їхньою бездіяльністю Суд нагадує, що основа скарги заявниці полягала в систематичному знущанні над нею. При цьому національні органи влади, незважаючи на те, що їм було відомо про цю ситуацію, не вжили належних заходів для покарання правопорушників і попередження подальших нападів і знущань. Таким чином, ситуація потребувала оперативного втручання посадових осіб органів влади. Уряд не довів, що будь-який із зазначених засобів юридичного захисту міг призвести до такого втручання чи ефективного вирішення основної системної проблеми.

78.  За цих обставин Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання засобів національного захисту, раніше приєднане до суті, та доходить висновку, що держава-відповідач не виконала свого позитивного обов’язку за статтею 3 Конвенції щодо захисту заявниці від повторюваного словесного приниження та фізичного насилля двох співвласників її квартири та їхніх знайомих у зв’язку з надзвичайними затримками під час порушення та проведення публічного розслідування в кримінальному провадженні, ініційованому державою проти співвласників квартири заявниці.

79.  Отже, було порушення статті 3 Конвенції.

III.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

80.  Заявниця також скаржилася, що органи державної влади не захистили її житло та приватне життя від небажаного втручання незнайомих осіб. Вона посилалася на статтю 8 Конвенції у зв’язку з цим. Відповідне положення у відповідній частині передбачає:

«1.  Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. ...»

A.  Прийнятність

81.  Уряд стверджував, що не були вичерпані наявні національні засоби юридичного захисту щодо зазначеної скарги. Тією мірою, якою скарга заявниці могла стосуватися епізодів жорстокого поводження та знущання співвласників її квартири, їхніх гостей і наймачів, Уряд надав аргументи, аналогічні тим, що були розглянуті у зв’язку зі статтею 3.

82.  Щодо більш незначної сторони конфлікту (тобто спору щодо порядку використання приміщень і побутових приладів) на думку Уряду, заявниця ніколи не намагалася використати численні доступні цивільно-правові засоби юридичного захисту з метою вирішення цих спорів. До таких засобів юридичного захисту належали: позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, вимога про заборону вчинення дій, які можуть порушити право заявниці на користування її майном, або позов про визначення порядку користування спільним майном (дивіться відповідні положення національного законодавства у пункті 56).

83.  На думку Уряду, заявниця не скористалася будь-яким із цих засобів юридичного захисту, оскільки вона не була дійсно зацікавлена у вирішенні спору та досягненні згоди у відносинах зі співвласниками її квартири. Її єдиним бажанням було набуття у свою власність всієї квартири. Це також було можливо за національним законодавством відповідно до статті 365 Цивільного кодексу (див. пункт 56). Проте з цієї точки зору обов’язок держави полягав не у захисті житла заявниці від небажаних втручань, а у забезпеченні захисту пересічних майнових інтересів двох сторін, які були фізичними особами. Заявниця намагалася скористатися цим засобом юридичного захисту, проте оскільки вона бажала сплатити символічну, незначну суму в якості відшкодування частки її співвласників, судовим органам не можна дорікати за відхилення цієї пропозиції. Заявниця завжди мала можливість заново узгодити припинення права власності співвласників її квартири на більш обґрунтованих умовах.

84.  Заявниця не погодилась. Вона стверджувала, що двокімнатна квартира, в якій вона проживала, була розрахована на проживання однієї родини. Було неможливо поділити її на два окремих житла або в інших спосіб утворити у ній два помешкання, що дало б змогу літній жінці проживати разом із молодими чоловіками належно та узгоджено. За будь-яких обставин А.Н. та В.Ш. не мали наміру проживати разом із заявницею. Вони набули частку в її квартирі з очевидним злочинним наміром: змусити передати іншу частку за надзвичайно несприятливих умов, погрожуючи заявниці та створюючи неприйнятні умови проживання. У цій ситуації не могло бути будь-яких справедливих переговорів і врівноваження приватних інтересів; належним був лише кримінально-правовий засіб захисту. Заявниця зробила добросовісну спробу викупити частку її співвласників у квартирі під час цивільного судового провадження. Вона погодилася, що запропонована нею ціна була нижчою ніж та, яку можна було б отримати за неї, якби квартира продавалася повністю за відсутності будь-яких мешканців та інших обтяжень. Проте на її погляд, гіпотетична частка у неподільній двокімнатній квартирі, зайнятій мешканцями, не мала б ринкової ціни. За будь-яких обставин опоненти заявниці відповідно до документів набули свою частку в її квартирі безоплатно за винятком податку на доходи, сума якого обчислюється відповідно до номінальної вартості, зазначеної у договорі дарування. За цих обставин виплата більшої суми відшкодування – обтяжливої для пенсіонерки – становила б безпідставне збагачення її опонентів.

85.  Суд вважає, що заперечення Уряду тісно пов’язане із суттю скарг заявниці за статтею 8 Конвенції, а отже воно має бути приєднане до суті.

86.  Він зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B.  Суть

1.  Доводи сторін

87.  Заявниця стверджувала, що прибуття непроханих невідомих осіб до її квартири становило грубе втручання у її житло та приватне життя. Тим більше, що нові особи, разом з якими вона проживала, відмовилися належним чином користуватися квартирою, знущалися з заявниці та залякували її. Упродовж років усі її спроби вирішити питання або шляхом переговорів, у цивільному провадженні, або шляхом звернення до правоохоронних органів були марними, та не маючи змоги терпіти осіб, разом із якими вона проживала, вона мала шукати притулку в іншому місці та фактично була позбавлена місця проживання.

88.  Уряд зазначив, що держава-відповідач належним чином виконала свої позитивні обов’язки за статтею 8 щодо заявниці, оскільки з метою захисту її житла та приватного життя від небажаних втручань існував належний правовий та адміністративний механізм. Серед усіх інших інструментів, стаття 365 Цивільного кодексу надавала заявниці можливість припинити право її співвласників на їхню частку у квартирі у зв’язку з неможливістю спільного користування нею. Проте у цьому контексті важливим було те, що В.Ш. і потім А.Н. набули частки у спірній квартирі законно. Відповідно, вони мали право володіти, користуватися та розпоряджатися ними на рівних правах із заявницею. За цих обставин для того, щоб припинити їхні права, заявниця мала сплатити відшкодування в розмірі ринкової вартості, а вона не хотіла цього робити. Вона не могла очікувати, що національне законодавство надасть їй можливість набуття виключного права проживати у квартирі одноосібно без виплати справедливого відшкодування іншим співвласникам. Також не можна було вважати державні органи відповідальними за невикористання заявницею інших, більш гнучких юридичних засобів, згаданих у пункті 82, які могли допомогти їй узгодити справедливі умови спільного проживання у квартирі з її співвласниками.

2.  Оцінка Суду

89.  Суд зазначає, що тією мірою, якою скарга заявниці за статтею 8 може стосуватися приниження та насильницьких дій, вона підпадає під дію статті 8 (див., наприклад, рішення у справі «Хайдуова проти Словаччини» (Hajduová v. Slovakia), пункт 46, від 30 листопада 2010 року; згадані рішення у справах «Сандра Янковіч проти Хорватії» (Sandra Janković v. Croatia), пункт 45; «Реметін проти Хорватії» (Remetin v. Croatia), пункт 90; та «Б.В. та інші проти Хорватії» (B.V. and Others v. Croatia), пункти 149–154). Проте оскільки Суд уже розглядав відповідні доводи заявниці за статтею 3, немає необхідності розглядати їх також за статтею 8 Конвенції (див., наприклад, згадані рішення у справах «Джорджевіч проти Хорватії» (Đorđević v. Croatia), пункт 93, та «М. і М. проти Хорватії» (M. and M. v.Croatia), пункт 143).

90.  При цьому Суд зазначає, що існують інші аспекти скарги заявниці за статтею 8, які ще не були розглянуті ним. Зокрема, з доводів заявниці вбачається, що окрім її скарг щодо насилля та знущання вона також скаржиться (а) щодо самого факту, що вона була зобов’язана терпіти присутність в її житлі осіб, які не були її родичами; (b) щодо їхніх неналежних, але не злочинних дій (зокрема, неналежного користування квартирою та речами заявниці, пошкодження побутових зручностей, шуму та іншого порушення спокою тощо).

91.  Суд вважає, що у кримінальному провадженні, під час якого В.Ш. та А.Н. було інкриміноване вимагання, зрештою, ці аспекти скарги заявниці були розглянуті повторно. Зокрема, як вбачається з вироку Київського суду від 12 жовтня 2012 року, А.Н. і В.Ш. були зобов’язані виплатити відшкодування матеріальної та моральної шкоди на користь заявниці. Крім того, внаслідок рішення про конфіскацію майна було припинене право на їхню частку. Проте враховуючи надзвичайні затримки при відкритті та здійсненні кримінального провадження, які вже були розглянуті у пунктах 76 та 78, їхня ефективність у справі заявниці була значно підірвана. Відповідно, права заявниці за статтею 8 Конвенції порушувалися впродовж дуже значного періоду часу (див. згадані рішення у справах «Суругіу проти Румунії» (Surugiu v. Romania), пункти 60–67, та «Удовічіч проти Хорватії» (Udovičić v. Croatia), пункти 158, 159).

92.  При цьому Суд нагадує, що Конвенція не гарантує жодне абсолютне право на досягнення притягнення до кримінальної відповідальності чи засудження будь-якої конкретної особи (див. рішення у справі «Зьодерман проти Швеції» [ВП] (Söderman v. Sweden) [GC], заява № 5786/08, пункт 83, ЄСПЛ 2013). Хоча кримінально-правовий засіб юридичного захисту може бути необхідним у справах, які стосуються особливо тяжких посягань на фізичну чи психологічну недоторканність особи, щодо менш тяжких втручань у сферу, охоронювану статтею 8, відповідний обов’язок держави-учасниці може бути виконаний шляхом запровадження, зокрема, цивільно-правових засобів, які за потреби мають включати в себе такі процесуальні засоби юридичного захисту як постановлення ухвали про заборону вчиняти дії (там само, пункт 85). У контексті цих міркувань Суд має розглянути, чи мала держава-відповідач за конкретних обставин цієї справи юридичний механізм, окрім кримінально-правового, який надавав заявниці прийнятний рівень захисту від втручань у її приватне життя та здійснення її права на житло (див., mutatis mutandis, так само, пункт 91).

93.  Суд нагадує, що гарантії, надані статтею 8 та, зокрема право на повагу до житла, мають першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., зокрема, згадане рішення у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. The United Kingdom), пункт 82, та рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), заява № 30856/03, пункт 44,
від 02 грудня 2010 року). Житло зазвичай є місцем, де особа має почуватися у безпеці (див. згадане рішення у справі «Зьодерман проти Швеції» (Söderman v. Sweden), пункт 117) та захищеною від небажаної уваги та втручань. Це стосується не лише фізичних втручань, зокрема, проникнення без дозволу, а різних порушень, таких як шум або запахи та інші форми втручання, які перешкоджають спокійному, вільному користуванню зручностями їхнього житла (див. згадане рішення у справі «Удовічіч проти Хорватії» (Udovičić v. Croatia), пункт 136).

94.  У контексті цих міркувань Суд доходить висновку, що спільне проживання у своєму житлі з непроханими невідомими особами, незважаючи на те, якою належною є їхня поведінка, створює дуже важливі потенційні наслідки для приватного життя особи та інших інтересів, охоронюваних статтею 8. Відповідно, якщо держава-учасниця з тієї чи іншої причини застосовує юридичний механізм, який зобов’язує фізичну особу з тих чи інших причин проживати спільно з особами, які не є її родичами, держава має прийняти чіткі нормативні акти та необхідні процесуальні гарантії з метою надання відповідним сторонам можливості захистити свої інтереси, охоронювані Конвенцією.

95.  У цій справі вбачається, що чинне законодавство не передбачало судових органів, у яких заявниця могла заперечити проти спільного проживання з А.Н., В.Ш. та їхніми знайомими у зв’язку з тим, що таке спільне проживання створило непропорційні наслідки для її прав, гарантованих статтею 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справах «МакКанн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункти 49, 50 та 55, ЄСПЛ 2008; «Чосіч проти Хорватії» (Ćosić v. Croatia),
заява № 28261/06, пункти 21–23, від 15 січня 2009 року; та «Б. проти Республіки Молдова» (B. v. the Republic of Moldova), заява № 61382/09, пункт 74, від 16 липня 2013 року) та отримати належний та оперативний захист від небажаних втручань у її особистий простір і житло, зокрема, за потреби, шляхом постановлення ухвали про заборону вчинення дій (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Зьодерман проти Швеції» (Söderman v. Sweden), пункт 85).

96.  Зокрема, слід зазначити, що квартира була розрахована на проживання однієї сім’ї (сім’ї заявниці), яка в ній проживала, потім заявниця проживала там сама. Договір, за яким В.Ш., особа, яка не була родичем заявниці, отримала право вселитися у квартиру, був укладений без отримання згоди заявниці. Цей договір, визнаний законним національними судами (див. пункти 22, 23), також автоматично надав В.Ш. право запросити інших осіб проживати там і передати свою частку у квартирі третім особам без згоди заявниці. Відповідно, заявниця втратила будь-який контроль над кількістю осіб, які отримають право проживання в її квартирі, або над вибором цих осіб. Отже, її двокімнатна квартира була практично перетворена на гуртожиток, при цьому у розпорядженні заявниці не було засобів для заперечення проти такої зміни.

97.  Так само після укладення зазначеного договору заявниця не мала засобу юридичного захисту, який надав би їй можливість стверджувати, що спільне проживання з А.Н., В.Ш. та їхніми знайомими поклало непропорційний тягар на її здатність користуватися правом, гарантованим статтею 8. Суд готовий визнати, що цивільно-правові засоби юридичного захисту, зазначені Урядом у пункті 82, зокрема, позов про відшкодування шкоди, вимога щодо заборони вчинення дій, які можуть порушити право іншої особи на користування майном, або позов про визначення порядку користування спільним майном могли бути доцільними у ситуації, коли законним співвласникам необхідно вирішити конкретні спори щодо користування спільною квартирою. Проте з матеріалів справи вбачається, що ситуація у цій справі була значно складнішою. Зокрема, скарга заявниці полягала в тому, що користування її квартирою більшою кількістю осіб, ніж одна родина, було неможливим, та що В.Ш. і А.Н. проникли в квартиру шляхом злому та заволоділи нею проти її волі. Уряд не довів, яким чином зазначені засоби юридичного захисту могли усунути першопричину згаданих скарг і надати відшкодування.

98.  Суд зазначає, що Уряд у своїх запереченнях також посилався на статтю 365 Цивільного кодексу України як на юридичний засіб, на підставі якого компетентний суд міг припинити спільну власність у справі заявниці. Ця стаття (див. текст у пункті 56) встановлювала можливість припинення права співвласника на його частку у неподільному об’єкті власності, якщо інші співвласники вважали, що спільне користування цим об’єктом було неможливим. Проте з тексту цього положення вбачається, що воно могло використовуватися лише проти співвласників, чиї частки були «незначними». Навіть більше, Уряд не довів, що цей засіб юридичного захисту, очевидно, призначений для вирішення спорів щодо права власності, міг оперативно усунути скаргу щодо проникнення зі зломом у її квартиру, що була її встановленим «житлом», яке раніше належало її сім’ї багато років, проти волі заявниці та незважаючи на те, що вона не була розрахована на проживання лише однієї сім’ї. У контексті зазначеного Суд не вбачає, яким чином ця процедура могла надати оперативний та належний засіб юридичного захисту у зв’язку зі скаргою заявниці щодо втручання невідомих осіб у її житло та особистий простір. Відповідно, Суд не переконаний, що стаття 365 Цивільного кодексу могла надати заявниці будь-яке відшкодування, незважаючи на які-небудь аргументи щодо ціни та інші аргументи.

99.  Отже, ані з матеріалів справи, ані із заперечень Уряду не вбачається, що у розпорядженні заявниці був будь-який дієвий судовий орган для висунення аргументу, що обов’язок спільно володіти своїм житлом разом із В.Ш. і А.Н. та їхніми знайомими непропорційно вплинув на її приватне життя та користування своїм житлом. Відповідно, Суд вважає, що національна нормативно-правова база не надала заявниці необхідних процесуальних гарантій для захисту її права на повагу до житла і приватного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.

100.  Відповідно, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання, висунуте у пунктах 82, 83.

101.  Враховуючи міркування, наведені у пунктах 91 та 99, Суд констатує, що було порушення статті 8 Конвенції.

IV.  ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

102.  Насамкінець, заявниця також скаржилася за статтею 6 Конвенції щодо результату двох її цивільних проваджень і посилалася на статті 9, 14 та 17 Конвенції та статтю 2 Протоколу № 4 до Конвенції у зв’язку з фактами цієї справи.

103.  Розглянувши ці скарги з огляду на всі наявні у нього матеріали, Суд доходить висновку, що з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї.

104.  Отже, ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

V.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

105.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A.  Шкода

106.  Заявниця спочатку вимагала 100 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди у зв’язку зі стверджуваним порушенням статті 8 (у її відповіді на зауваження Уряду від 10 квітня 2012 року) та додатково 200 000 євро в якості відшкодування шкоди у зв’язку зі стверджуваним порушенням статті 3 Конвенції (у її відповіді на додаткові зауваження Уряду від 25 грудня 2013 року). Крім того, у своїй відповіді на заперечення Уряду від 10 квітня 2012 року вона також просила зобов’язати державу-відповідача викупити її частку у спірній квартирі за справедливою ціною, яка відповідає ринковій ціні половини квартири, для того, щоб надати заявниці можливість купити іншу квартиру, яка належатиме виключно їй.

107.  Уряд стверджував, що ця вимога була надмірною та необґрунтованою.

108.  Суд нагадує, що справа, яка розглядається, стосувалася порушення статей 3 та 8 Конвенції. Він не вбачає будь-якого причинно-наслідкового зв’язку між порушеннями цих положень та вимогою надання коштів з метою придбання нової квартири для заявниці. Отже, він відхиляє цю вимогу. З іншого боку Суд вважає, що заявниця, очевидно, зазнала страждань і тривоги у зв’язку з фактами, що призвели до встановлення порушень статей 3 та 8 Конвенції. Суд, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявниці 4 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B.  Судові та інші витати

109.  У своїй відповіді на зауваження Уряду від 10 квітня 2012 року заявниця також вимагала компенсації судових витрат, понесених у зв’язку представництвом у Суді, невстановлених судових витрат і витрат на переклад невстановлених документів англійською мовою. Вона надала деякі документи, зокрема, копію її договору з фірмою «Дімекс» про надання юридичних послуг; проте вона не зазначила конкретну суму своєї вимоги щодо компенсації судових чи будь-яких інших витрат. У відповіді на додаткові зауваження Уряду від 25 грудня 2013 року заявниця не повторила свої попередні вимоги та не подала будь-яких інших вимог за цим пунктом.

110.  Уряд зазначив, що заявниці була надана правова допомога з метою компенсації витрат, понесених під час представництва її інтересів у Суді, та що за будь-яких обставин вона не обґрунтувала свої вимоги щодо компенсації судових та інших витрат належними письмовими доказами.

111.  Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір – обґрунтованим. У цій справі Суд нагадує, що заявниці було надано правову допомогу та вважає з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії, що вимога заявниці щодо компенсації судових та інших витрат має бути відхилена у зв’язку з необґрунтованістю.

C.  Пеня

112.  Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1.  Вирішує долучити заперечення Уряду стосовно невичерпання національних засобів юридичного захисту щодо скарги заявниці за статтями 3 та 8 Конвенції до розгляду по суті та відхиляє їх;

2.  Оголошує прийнятними скарги за статтями 3 та 8 Конвенції, а решту скарг – неприйнятними;

3.  Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції;

4.  Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції;

5.  Постановляє, що:

(a)  упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці 4 000 (чотири тисячі) євро в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

6.  Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 жовтня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мілан Блашко
(Milan Blaško)

Заступник Секретаря

Ангеліка Нуссбергер

(Angelika Nußberger)

Голова

 

Full & Egal Universal Law Academy