CASE OF RODZEVILLO v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «РОДЗЕВІЛЛО ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF RODZEVILLO v. UKRAINE)

(Заява № 38771/05)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

14 січня 2016 року

ОСТАТОЧНЕ

14/04/2016

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Родзевілло проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ерік Мьосе (Erik Møse),
Андре Потоцький (André Potocki),
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni),
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), судді,
та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 8 грудня 2015 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1.  Справу було розпочато за заявою (№ 38771/05), яку 18 жовтня 2005 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Олег Леонідович Родзевілло (далі – заявник).

2.  Заявника, якому було надано правову допомогу, представляв пан А. Крістенко, юрист, який практикує у м. Харків. Уряд України (далі – Уряд) представляли його Уповноважені, на останніх етапах провадження – пан Б. Бабін з Міністерства юстиції України.

3.  Заявник скаржився, зокрема, на умови тримання його під вартою, на побиття вартовими охорони 24 серпня 2006 року, на те, що він не мав доступу до ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з вищенаведеними скаргами, та на відмову у задоволенні його клопотань про переведення до установи виконання покарань, розташованої ближче до місця проживання його батьків.

4.  25 листопада 2009 року Голова П’ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд.

5.  2 лютого 2015 року Голова П’ятої секції вирішив поставити сторонам додаткове запитання за статтею 8 Конвенції.

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6.  Заявник народився у 1967 році. Наразі він відбуває покарання у Ладижинській виправній колонії № 39 (далі – Ладижинська ВК) у с. Губник Вінницької області.

A.  Кримінальне провадження щодо заявника

7.  14 жовтня 2003 року заявника разом з кількома іншими особами було затримано за підозрою у створенні організованої злочинної групи та вчиненні кількох вбивств, пограбувань та інших злочинів.

8.  6 січня 2005 року апеляційний суд Дніпропетровської області, діючи в якості суду першої інстанції, визнав заявника винним за усіма пунктами обвинувачення і призначив йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

9.  4 жовтня 2005 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні апеляційної скарги заявника.

B.  Умови ув’язнення заявника

1.  СІЗО № 3 (жовтень 2003 року – квітень 2007 року)

(a)  Версія заявника

10.  У жовтні 2003 року заявника було взято під варту на час кримінального провадження щодо нього та поміщено до Дніпропетровського слідчого ізолятора № 3 (далі – СІЗО № 3), де він перебував до квітня 2007 року.

11.  Згідно з твердженнями заявника умови тримання його у СІЗО
№ 3 були несумісними з людською гідністю. Зокрема, впродовж певного періоду часу він перебував у камері на десять ліжок разом з дев’ятнадцятьма іншими ув’язненими. Проте більшість часу у СІЗО
№ 3 він провів у двомісній камері ще з одним ув’язненим. Більшу частину дня заявник проводив у камері розмірами 1,9 на 3,7 м. Камера знаходилась у підвальному приміщенні, а тому до неї ледве проникало денне світло або свіже повітря, при цьому електричне освітлення було тьмяним, а штучна вентиляція – відсутня. У камері були відсутні найнеобхідніші предмети меблювання чи обладнання, такі як шафи, дзеркало або відро для сміття. Санвузол був розташований на відстані приблизно 1,2 м від обіднього столу та не був відокремлений від житлового приміщення. Від нього пахло екскрементами і він часто забивався. Приміщення кишіло щурами, а дезінфекція ніколи не проводилась. Ув’язнені мали дуже обмежений доступ до новин та інформації з навколишнього світу, їх єдиним джерелом було радіо, яке вартові охорони вмикали на обмежений час в робочі дні, а у вихідні дні зовсім не вмикали. Харчування було недостатнім і здебільшого складалося з хліба та пшеничної каші. Неодноразові клопотання заявника про лікування наслідків травми голови, якої він зазнав у 2001 році, а також підвищеного кров’яного тиску ігнорувалися або у їх задоволенні відмовлялося. Так само у задоволенні клопотання заявника про поміщення його до одиночної камери у зв’язку з його нестабільним психологічним станом було відмовлено.

12.  Заявник надав Судові копії об’ємної кореспонденції заявника та його матері з органами прокуратури та іншими органами влади з багатьох питань щодо умов тримання його під вартою впродовж перебування у СІЗО № 3. У своїх відповідях органи влади стверджували, що стосовно заявника порушень вимог законодавства не було. Згідно з твердженнями заявника відповідей органів влади на низку його листів взагалі отримано не було.

(b)  Версія Уряду

13.  Уряд заявляв, що умови тримання заявника під вартою у СІЗО № 3 були належними. Уряд надав довідку від адміністрації СІЗО № 3, датовану лютим 2010 року, яка засвідчувала, що проведеною в ту дату перевіркою було встановлено, що в кожній камері у СІЗО № 3 на одного ув’язненого припадало щонайменше по 3,5 кв. м. Розміри ліжок, які використовувалися у СІЗО № 3, становили 1,85 м на 0,70 м. Камери, розташовані у підвальному приміщенні, в яких перебували засуджені до довічного позбавлення волі, мали вікна розмірами 1,10 м на 1 м, що забезпечувало достатній доступ до них денного світла. Увечері камери освітлювалися лампочками на 100-Вт, які надавали ув’язненим змогу читати і писати, не завдаючи шкоди їх очам. У кожному вікні були спеціальні кватирки, які могли відкриватися для провітрювання камер. Крім того, розташований у коридорі електричний вентилятор забезпечував провітрювання камер. Камери були обладнані радіаторами опалення, що забезпечували стабільну температуру від 18 до 20 градусів Цельсія. Кожна камера була обладнана двома металевими ліжками, стільцем, полицею для особистих речей, столом та двома тумбами, які також могли використовуватися для сидіння, вішалкою для одягу, раковиною з краном, дзеркалом та санвузлом. Санвузли були обладнані «колінами», що забезпечувало відсутність неприємних запахів, і були відокремлені від житлової зони перегородками.

14.  Що стосується санітарно-гігієнічних заходів у СІЗО № 3, Уряд також, не надавши жодних документів, доводив, що ув’язнені щотижня мали можливість митися у душі, де їх також забезпечували бритвами та ножицями. У камерах та інших приміщеннях прибирання та дезінфекція проводилися регулярно; двічі на рік (навесні та восени) по всьому СІЗО № 3 вживалися ретельні заходи з дератизації та дезінфекції. Харчування у СІЗО № 3 було триразовим, їжа готувалася персоналом харчоблоку СІЗО № 3 тричі на добу. Харчування було урізноманітнене та відповідало чинному нормативно-правовому регулюванню.

15.  Заявник, за необхідності, міг проходити огляди у різних лікарів та перебував під постійним наглядом у зв’язку з астеноневротичним синдромом, від якого страждав.

2.  Ладижинська виправна колонія № 39 (травень 2007 року – червень 2010 року)

16.  У травні 2007 року заявника перевели до Ладижинської виправної колонії № 39 (далі – Ладижинська ВК) для відбування покарання, де, згідно з матеріалами справи, він перебуває донині. Ця заява охоплює період відбування заявником покарання у Ладижинській ВК з травня 2007 року до червня 2010 року.

17.  Ще до того, як про справу було повідомлено Уряд держави-відповідача, заявник повідомив, що у Ладижинській ВК його було фактично позбавлено будь-якої медичної допомоги. Оскільки згідно з правилами колонії засудженим дозволялося лежати у своїх ліжках лише з 22 год до 6 год, заявник був змушений лежати на підлозі у дні, коли він погано себе почував. Внаслідок цього він отримав захворювання нирок, яке у нього не лікували.

18.  У своїх листах до Суду після повідомлення Уряду про заяву 25 листопада 2009 року заявник надав Суду додаткові відомості з інших питань, які стосувались його перебування у Ладижинській ВК, які, на його думку, становили порушення його прав. Ці питання включали стверджуване невиконання адміністрацією робіт з ремонту та очищення душових приміщень, а також дератизації; невиконання адміністрацією робіт з ремонту камери заявника та непереведення його на другий поверх, незважаючи на той факт, що його батьки пожертвували кошти для проведення ремонтних робіт в колонії; стверджувані випадки побиття засуджених вартовими охорони та свавільні накази адміністрації, якими від засуджених вимагалося носити влітку шерстяні шапки та приймати неприродні пози при пересуванні колонією або при відчиненні вартовими охорони дверей до камер. Про всі твердження заявника було повідомлено Уряд держави-відповідача.

19.  Згідно з твердженнями Уряду умови відбування заявником покарання у Ладижинській ВК були належними і, за необхідності, йому оперативно надавалась необхідна медична допомога. По прибутті заявника його було оглянуто лікарями Ладижинської ВК, які не виявили жодних захворювань в активній фазі. Згодом його часто оглядали лікарі, і він лікувався від різних хронічних захворювань та набутих хвороб, включаючи гіпертонію, невроастенічний синдром, дискінезію кишечника, інфекції сечового міхура, хронічний геморой тощо. Уряд надав докладний витяг з медичної картки заявника, який містив відомості щодо більш ніж сорока оглядів заявника лікарями з літа 2007 року до зими 2010 року. Уряд також зазначив про відсутність доказів на підтвердження скарг заявника про жорстоке поводження з боку охоронців або працівників адміністрації Ладижинської ВК.

C.  Побиття 24 серпня 2006 року

20.  Згідно з твердженнями заявника 24 серпня 2006 року його було жорстоко побито вісьмома вартовими охорони СІЗО № 3 за те, що він попросив увімкнути радіо. Він також стверджував, що у задоволенні його клопотання про обстеження у лікаря і фіксацію його тілесних ушкоджень було відмовлено та що йому замість лікування було надано лише знеболювальне. Згодом (16 лютого 2007 року) під час тимчасового перебування заявника у СІЗО № 15 у м. Сімферополь під час проведення рентгенографії з метою попередження туберкульозу лікар повідомив його, що на рентгенограмі помітні сліди нещодавнього перелому ребра. Проте заявник не зміг отримати письмове підтвердження цієї розмови.

21.  Заявник надав свідчення двох ув’язнених, M. та Ч., які стверджували, що 24 серпня 2006 року вони чули крики заявника. Крім того, Ч. стверджував, що він перебував із заявником в одній камері і бачив його синці та був свідком його страждань від болю. Згідно з твердженнями заявника вони з Ч. подали до начальника СІЗО № 3 та до прокуратури скарги щодо вказаної події, але ці скарги залишилися без відповіді. Він надав Судові копії кількох написаних від руки листів, в яких йшлося про вищевказану подію, але не надав жодних документів на підтвердження того, що ці листи дійсно було надіслано.

22.  Згідно з твердженнями Уряду прокуратура ніколи не отримувала скарг на стверджуване побиття заявника 24 серпня 2006 року.

23.  У 2008 році заявник подав адміністративний позов до начальника СІЗО № 3, вимагаючи відшкодування «моральної шкоди», завданої його «честі і гідності» внаслідок стверджуваної бездіяльності начальника СІЗО, включаючи непроведення розслідування його скарги щодо стверджуваного побиття 24 серпня 2006 року. 14 серпня 2008 року Київський окружний адміністративний суд надав заявникові час до 14 жовтня 2008 року для виправлення процесуальних недоліків (зокрема, несплати ним судового збору). Згідно з матеріалами справи заявник не сплатив судовий збір та не оскаржив зазначене рішення суду.

24.  9 вересня 2010 року головний лікар медичної частини СІЗО № 15 видав довідку про те, що 16 лютого, 13 та 23 березня 2007 року заявник проходив рентгенографію, і у нього не виявлено жодних патологій, а на рентгенограмі не видно жодних слідів перелому ребра.

D.  Клопотання про переведення до виправної колонії, розташованої ближче до місця проживання заявника

25.  З осені 2005 року (а саме: 3 та 11 листопада 2005 року, 28 лютого, 14 березня, 6 та 26 липня, 5 жовтня, 27 листопада, а також 11, 21 та 25 грудня 2006 року та 10 січня 2007 року) заявник подавав до Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі – ДДУПВП) та інших органів влади численні клопотання про переведення його до виправної колонії, розташованої ближче до його рідного міста Сімферополь (Автономна Республіка Крим) для того, щоб забезпечити можливість мати побачення з його батьками та неповнолітнім сином. Він зазначив, зокрема, що його батьки – пенсіонери (його матір 1940 року народження, а його вітчим – 1925 року народження), і не можуть подорожувати на далекі відстані у зв’язку з їх фінансовим становищем і за станом здоров’я (його вітчим є інвалідом, його матір страждає від гіпертонії та інших хвороб і є головним піклувальником його вітчима). Його матір неодноразово подавала подібні клопотання до ДДУПВП та інших органів влади.

26.  Кілька разів (а саме: 28 жовтня 2005 року, 28 липня та 18 жовтня 2006 року, а також 7 лютого, 13 березня та 12 квітня 2007 року) ДДУПВП відповідав заявникові та його матері, обіцяючи врахувати їхні клопотання, якщо у відповідній установі виконання покарань з’являться вільні місця.

27.  В інших випадках (зокрема, 13 грудня 2005 року та 31 січня, 19 серпня та 6 грудня 2006 року) ДДУПВП повідомляв їх про неможливість задовольнити їхні клопотання у зв’язку з відсутністю в Автономній Республіці Крим установ виконання покарань для тримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.

28.  25 липня 2007 року (після переведення його у травні 2007 року до Ладижинської ВК) заявник подав скаргу до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про те, що ДДУПВП перевів його до установи виконання покарань, жодним чином не врахувавши його бажання зберегти зв’язки зі своєю сім’єю. Заявник зазначив, зокрема, що Ладижинська ВК розташована у с. Губник, де немає залізниці і яке розташоване приблизно за 1000 км від рідного міста його батьків - Сімферополя. Для того, щоб доїхати з будинку його батьків до с. Губник, потрібно спочатку їхати двома потягами з пересадкою, після чого замовляти або приватне таксі, яке дорого коштує, або очікувати на автобус, який ходить нерегулярно. Подорож в одну сторону займала близько двадцяти чотирьох годин, а тому вона була абсолютно неможливою для його вітчима-інваліда та важкою для його хворобливої матері, і, до того ж, обтяжливою з фінансової точки зору. Заявник також зазначав, що, наскільки він знає, виправна колонія № 55 у м. Вільнянськ Запорізької області, куди можна було дістатись прямим потягом з Сімферополя, була облаштована для тримання засуджених до довічного позбавлення волі, і звернувся до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з проханням розглянути можливість його переведення до цієї установи.

29.  29 серпня 2007 року ДДУПВП, куди Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини переадресував скаргу заявника, у своїй відповіді зазначив про неможливість задовольнити його клопотання, оскільки згідно з чинним законодавством засуджений, як правило, має весь строк свого покарання відбувати в одній установі, за винятком виняткових обставин, які перешкоджають подальшому його перебуванню у такій установі.

30.  У період з 2007 року до 2015 року заявник та його матір неодноразово звертались до ДДУПВП з проханням переглянути рішення щодо установи відбування заявником покарання з урахуванням їхнього особистого становища та їхнього спільного бажання підтримувати зв’язки шляхом регулярних побачень. У задоволенні усіх цих клопотань було відмовлено – або з посиланням на зазначену вище норму та відсутність «виняткових обставин», які б перешкоджали перебуванню заявника у Ладижинській ВК (зокрема, 5 жовтня та 8 листопада 2007 року, 23 січня, 14 лютого, 30 жовтня 2008 року, 23 червня 2009 року та 6 квітня 2010 року), або на відсутність вільних місць в інших установах (а саме: 29 березня, 3 червня та 14 липня 2010 року).

31.  У березні 2011 року заявник звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом, вимагаючи зобов’язати Державну пенітенціарну службу України (далі – пенітенціарна служба), правонаступника Державного департаменту України з питань виконання покарань, перевести його до установи, розташованої ближче до місця проживання його батьків – зокрема, до Вільнянської ВК, повторивши свої попередні аргументи стосовно труднощів для його батьків у подорожуванні до Ладижинської ВК. Він також зазначав, що за час його перебування у Ладижинській ВК його матір змогла приїхати на побачення з ним лише тричі (18 вересня 2007 року, 25 червня 2008 року та 18 червня 2009 року), незважаючи навіть на те, що згідно з нормативно-правовим регулюванням заявник на час подій мав право на два чотиригодинних побачення на рік (до січня 2010 року), а на даний час (з січня 2010 року) має право на чотири таких побачення. Одне зі згаданих побачень тривало лише дві години замість чотирьох, оскільки матері заявника потрібно було встигнути на автобус.

32.  20 травня 2011 року суд відмовив у задоволенні позову заявника. Суд зазначив, зокрема, що згідно з чинним законодавством, якщо засуджений не отримав права на переведення до установи з менш суворим режимом (що у випадку заявника не було застосовним), переведення до установи з еквівалентним режимом було можливим лише за наявності «виняткових обставин», які перешкоджають його подальшому перебуванню в установі, в якій він відбуває покарання. Віддаленість установи виконання покарань від місця проживання батьків засудженого не була такою «винятковою обставиною».

33.  27 вересня 2011 року Вінницький апеляційний адміністративний суд відмовив у задоволенні апеляційної скарги заявника на зазначене вище рішення та погодився з обґрунтуванням суду першої інстанції.

34.  16 квітня 2014 року вітчим заявника помер. Згідно з твердженнями заявника його матір, вік якої становить 75 років, може ходити лише за допомогою палиці і не в змозі здійснювати 1000-кілометрову подорож громадським транспортом для побачень з ним.

II.  ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І МАТЕРІАЛИ

35.  Відповідні матеріали Ради Європи та інших організацій, якими передбачено стандарти щодо умов ув’язнення, разом з міжнародними звітами щодо умов ув’язнення в Україні наведено у рішеннях Суду у справах «Давидов та інші проти України» (Davydov and Others v. Ukraine) (№№ 17674/02 та 39081/02, пп. 101-108, від 1 липня 2010 року) та «Горбатенко проти України» (Gorbatenko v. Ukraine) (заява № 25209/06, пп. 97-98, від 28 листопада 2013 року).

36.  Відповідні положення законодавства України щодо розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, та інші відповідні матеріали Ради Європи наведено у рішенні у справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine) (заява № 28403/05, пп. 42-44 та 56-59, від 23 жовтня 2014 року).

37.  Відповідні положення національного законодавства щодо прав засуджених на побачення з родичами стисло наведені у рішенні Суду у справі «Тросін проти України» (Trosin v. Ukraine) (заява № 39758/05, п. 26, від 23 лютого 2012 року).

ПРАВО

I.  СТВЕРЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З УМОВАМИ ТРИМАННЯ

38.  Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на умови тримання під вартою у СІЗО № 3 та у Ладижинській ВК. У статті 3 Конвенції зазначається таке:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

A.  Прийнятність

1.  Вичерпання національних засобів юридичного захисту

39.  Уряд доводив, що заявник у зв’язку з його скаргами на умови тримання не вичерпав національні засоби юридичного захисту. Зокрема, він міг звернутися зі скаргами до національних судів трьох інстанцій (у зв’язку з цим Уряд посилався на статтю 55 Конституції, статтю 2481 Цивільного процесуального кодексу України та на статтю 2 Кодексу адміністративного судочинства України) або подати скарги до органів прокуратури.

40.  Заявник стверджував, що засоби юридичного захисту, на які посилався Уряд, були неефективними, а отже він не був зобов’язаний вичерпувати їх.

41.  Суд зазначає, що він відхиляв аргументи Уряду про невичерпання засобів юридичного захисту, подібні до аргументів, наведених у цій справі, у низці інших справ, в яких скарги заявників стосувалися системних проблем національної пенітенціарної системи (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Калашніков проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, від 18 вересня 2001 року; рішення у справах «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 69-71, від 28 березня 2006 року; «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пп. 75-76, від 25 жовтня 2007 року; «Коктиш проти України» (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, п. 86, від 10 грудня 2009 року; та «Логвиненко проти України» (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, п. 57, від 14 жовтня 2010 року). Суд не вбачає жодних підстав для відходу у цій справи від своїх попередніх висновків.

42.  З огляду на зазначене вище, Суд відхиляє заперечення Уряду про невичерпання засобів правового захисту.

2.  Обґрунтування скарг за статтею 3 Конвенції щодо Ладижинської ВК

43.  Уряд також стверджував, що у тій мірі у якій умови тримання у у Ладижинській ВК викликали серйозне занепокоєння, доводи заявника були нечіткими та загальними і не такими, що могли продемонструвати, що він зазнав жорстоко поводження працівників адміністрації колонії у розумінні статті 3 Конвенції. Уряд також надав витяги з медичної картки заявника, які доводили, що нагляд за станом його здоров’я здійснювався регулярно (див. пункт 19).

44.  У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник, не наводячи жодних докладних відомостей, доводив, що медична допомога, доступна йому у Ладижинській ВК, була неналежною та не відповідала його потребам. Він не надав жодних докладних відомостей, пов’язаних з будь-якими іншими питаннями щодо його ув’язнення у Ладижинській ВК.

45.  Суд, як і Уряд, зазначає, що твердження заявника стосовно побутових умов його тримання та якості медичної допомоги, доступної йому у Ладижинській ВК у період з травня 2007 року до червня 2010 року, обмежувалися стислими та загальними твердженнями, на противагу його скаргам щодо СІЗО № 3, які були докладними та конкретними. До того, як про заяву було повідомлено Уряд, заявник надавав мінімальні фактологічні відомості та не надав жодних доказів, які б дали Судові змогу встановити відповідні факти. Суд визнає, що у справах, що стосуються умов ув’язнення, Суд не завжди вимагає від заявників підтвердження всіх та кожного твердження конкретними документами, погоджуючись, що відповідна інформація і можливості перевірки фактів у таких випадках перш за все знаходяться в руках органів влади. У той же час Суд зазначає, що заявник мусить надати детальний і послідовний опис умов його ув’язнення, навівши конкретні факти, які дали б Судові змогу визнати, що скарга не є явно необґрунтованою або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Лише правдоподібний та доволі детальний опис стверджуваних нелюдських або таких, що принижують гідність, умов ув’язнення є достатньо серйозною підставою для розгляду питання про жорстоке поводження та служить підґрунтям для повідомлення про скаргу Уряду держави-відповідача (див. рішення у справах «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and Others v. Russia), заяви №№ 42525/07 та 60800/08, п. 122, від 10 січня 2012 року, та «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, п. 64, від 18 грудня 2008 року).

46.  На думку Суду, у цій справі вказаної вимоги дотримано не було в частині опису умов ув’язнення у Ладижинській ВК, оскільки первинні скарги заявника були обмежені нечіткими та загальними твердженнями. Він також не скористався нагодою надати більш докладні відомості щодо цього аспекту заяви у зауваженнях, які він надав у відповідь на зауваження Уряду. Загалом Суд доходить висновку, що заявник не надав викладу подій, який був би достатньо узгодженим, докладним, повним та розумною мірою підтвердженим, щоб викликати обґрунтовану підозру в тому, що ступінь його страждань внаслідок побутових умов ув’язнення у Ладижинській ВК досягнув рівня, який підпадав під дію статті 3 Конвенції, або що він будь-яким іншим чином зазнав жорстокого поводження персоналу ВК у розумінні зазначеного положення.

47.  Отже, Суд доходить висновку, що заявник не обґрунтував достатньою мірою свої твердження про жорстоке поводження у Ладижинській ВК у період з травня 2007 року до червня 2010 року у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції.

3.  Висновки щодо прийнятності

48.  Суд доходить висновку, що скарга заявника на умови тримання його під вартою у СІЗО № 3 не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, а також що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, ця скарга має бути визнана прийнятною.

49.  Що стосується скарги в частині Ладижинської ВК, вона має бути відхилена як явно необґрунтована у розумінні підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

B.  Суть

50.  Заявник стверджував, що умови тримання його під вартою у СІЗО № 3 були несумісні з людською гідністю. Він заперечив виклад подій Уряду, стверджуючи, що Уряд посилався лише на стан речей у СІЗО № 3 у 2010 році, хоча період, щодо якого він скаржився, фактично закінчився у квітні 2007 року. Він також доводив, що виклад Уряду був надто загальним і не торкався конкретних деталей його ситуації. Заявник також посилався на міжнародні та національні звіти різних органів, згідно з якими умови тримання в установах попереднього ув’язнення України загалом були дуже поганими.

51.  Уряд заперечив ці твердження. Уряд стверджував, що умови тримання заявника під вартою у СІЗО № 3 були належними та відповідними.

52.  Суд зазначає, що жодна зі сторін не заперечує той факт, що більшу частину строку, проведеного заявником у СІЗО № 3 (близько трьох з половиною років), він разом зі ще однією особою перебував у камері у підвальному приміщенні, площа якої становила близько семи квадратних метрів. Отже, на кожного ув’язненого припадало приблизно по 3,5 кв. м особистого простору, включаючи площу, яку займали меблі та інше устаткування, що є меншим за мінімальну норму, рекомендовану Україні Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (див. згадане рішення у справі «Давидов та інші проти України» (Davydov and Others), п. 107). Враховуючи свою практику (див., наприклад, рішення у справі «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05, п. 52, від 12 січня 2012 року, та згадане рішення у справі «Горбатенко проти України» (Gorbatenko v. Ukraine), п. 139), Суд доходить висновку, що брак особистого простору, що був у розпорядженні заявника, який здебільшого впродовж дня перебував у своїй камері, сам по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції.

53.  Суд також зазначає, що запевнення Уряду у тому, що вентиляція, освітлення, харчування, санітарно-гігієнічні заходи та медична допомога були належними, відображають висновки перевірки, проведеної у 2010 році, у той час як оскаржуваний період закінчився у 2007 році. У будь-якому випадку, твердження Уряду не підтверджуються достатніми доказами та є загальними. Вони не містять прямих відповідей на конкретні та послідовні твердження заявника про протилежне.

54.  Суд також зазначає, що він розглядав подібні твердження щодо умов тримання під вартою у СІЗО № 3 за статтею 3 Конвенції і встановив її порушення у згаданих справах «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine) та «Горбатенко проти України» (Gorbatenko v. Ukraine) (див. пп. 51-56 та 139-143 відповідно), у яких заявники перебували там приблизно у той самий час, що й заявник у цій справі. Суд зазначає, що висновки, яких він дійшов у згаданих справах, рівною мірою доречні і у цій справі. Суд доходить висновку, що умови тримання заявника під вартою у СІЗО № 3 були нелюдськими та такими, що принижують гідність.

55.  Отже, було порушення статті 3 Конвенції.

II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ ЗГАДАНИМ ЖОРСТОКИМ ПОВОДЖЕННЯМ 24 СЕРПНЯ 2006 РОКУ

56.  Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що його було побито 24 серпня 2006 року та що за його скаргою не було проведено розслідування.

57.  Уряд доводив, що не було жодних медичних документів на підтвердження скарги заявника про застосування до нього будь-якої фізичної сили у зазначену дату. Уряд посилався на медичну довідку головного лікаря СІЗО № 15, згідно з якою, всупереч твердженням заявника, за результатами рентгенографії, яку він пройшов у 2007 році, не було виявлено жодних слідів перелому ребра. Уряд також надав витяг з медичної картки заявника, відповідно до якої жодних медичних оглядів у СІЗО № 3 у серпні та вересні 2006 року заявник не проходив, а також довідку начальника СІЗО № 3, в якій засвідчувалося, що під час тримання заявника під вартою у зазначеній установі фізична сила та спеціальні засоби до нього не застосовувались.

58.  Уряд також зазначив, що у будь-якому разі національні засоби юридичного захисту щодо цього аспекту заяви вичерпано не було. Зокрема, заявник не подав жодних скарг щодо стверджуваного інциденту до прокуратури, яка була органом, компетентним провести розслідування відповідних тверджень. Заявник повинен був знати про існування цього засобу юридичного захисту, оскільки він подавав до прокуратури інші скарги.

59.  Заявник стверджував, що він вжив належних заходів для того, щоб довести свої скарги до відома компетентних національних органів влади. Зокрема, він подав відповідні скарги начальнику СІЗО № 3, до прокуратури та до адміністративного суду. Проте ці органи влади проігнорували його скарги.

60.  Суд відзначає відсутність будь-яких медичних доказів на підтвердження скарг заявника про те, що він зазнав жорстокого поводження 24 серпня 2006 року. Що стосується його твердження про те, що на рентгенограмі, яку він пройшов у СІЗО № 15, було виявлено сліди ушкоджень, наявні у Суду медичні документи чітко ілюструють, що таких слідів виявлено не було (див. пункт 24).

61.  Також відсутні докази того, що заявник належним чином довів свої скарги до відома національних органів влади, до компетенції яких входило їх розслідування. Що стосується твердження заявника про те, що він неодноразово скаржився начальнику СІЗО № 3, який ігнорував його вимоги провести розслідування, Суд повторює, що подання скарги в рамках ієрархічної структури у принципі не є ефективним засобом юридичного захисту для цілей пункту 1 статті 35 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Знайкін проти України» (Znaykin v. Ukraine), заява № 37538/05, п. 68, від 7 жовтня 2010 року).

62.  Що стосується твердження заявника про те, що скаргу також було доведено до відома прокуратури, яка так само не вжила за нею жодних заходів, Суд зазначає, що Уряд заперечив сам факт подання такої скарги. На думку Суду, з огляду на позицію Уряду, саме заявник був зобов’язаний довести, що його скарги було належним чином подано, або що він щонайменше вжив розумних заходів для їх подання та для отримання відповідей на ці скарги. З огляду на те, що, виходячи з наявних матеріалів справи, заявник та його матір часто листувались з прокуратурою з багатьох питань стосовно умов його ув’язнення, як видається, у них було достатньо можливостей подати скаргу, та, за необхідності, привернути увагу до питання, яке, на їхню думку, адресат проігнорував або вирішив у неправильний спосіб. За цих обставин Суд вважає, що загальні твердження заявника про те, що його листи ігнорувалися прокуратурою, не надають достатніх підстав для відхилення твердження Уряду про те, що він не повідомив прокуратуру про жорстоке поводження, якого він, як стверджувалося, зазнав 24 серпня 2006 року (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Корнєйкова проти України» (Korneykova v. Ukraine), заява
№ 39884/05, п. 62, від 19 січня 2012 року).

63.  Насамкінець, що стосується спроби заявника звернутися до суду з позовом до начальника СІЗО № 3 про відшкодування шкоди, Суд зазначає, що заявник подав цей позов лише через два роки після дати стверджуваного жорстокого поводження та відмовився від позову ще до того, як його було прийнятно до розгляду. Зокрема, він не дотримався процесуальної вимоги щодо сплати судового збору і не оскаржив його застосовність у його ситуації (див. пункт 23). З огляду на процесуальну поведінку заявника, Суд вважає, що він не зобов’язаний далі розглядати питання про те, чи міг позов заявника про відшкодування шкоди у принципі бути ефективним засобом юридичного захисту щодо його скарги про жорстоке поводження.

64.  З огляду на зазначене вище, Суд доходить висновку, що заявник не довів, що його скаргу про жорстоке з ним поводження було належним чином доведено до відома будь-якого незалежного органу влади, та, відповідно – навіть якщо припустити, що скарга була небезпідставною, – що держава-відповідач мала процесуальний обов’язок провести розслідування відповідних фактів.

65.  Крім того, за відсутності будь-яких доказів подання скарг про жорстоке поводження та відповідей національних органів влади по суті відповідних скарг заявника, Суд, пам’ятаючи про свою субсидіарну роль згідно з Конвенцією, не може перебрати на себе роль суду першої інстанції та дійти будь-якого висновку щодо достовірності тверджень заявника про стверджуване жорстоке поводження (див., наприклад, рішення у справі «Андрій Яковенко проти України» (Andrey Yakovenko v. Ukraine), заява № 63727/11, п. 85, від 13 березня 2014 року).

66.  Отже, ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

III.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 3 КОНВЕНЦІЇ

67.  Заявник також скаржився за статтею 13 Конвенції, що у зв’язку з його скаргою за статтею 3 Конвенції на умови тримання під вартою у СІЗО № 3 та стверджуване побиття вартовими охорони 24 серпня 2006 року у нього не було ефективних засобів юридичного захисту. Відповідне положення передбачає таке:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»

68.  Уряд заперечив це твердження.

A.  Стверджувана відсутність засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргою на умови тримання під вартою у СІЗО № 3

69.  Суд доходить висновку, що ця скарга не є явно необґрунтованою або, більш того, неприйнятною з будь-яких підстав, зазначених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.

70.  З посиланням на свою попередню практику (див., серед інших джерел, згадані рішення у справах «Мельник проти України» (Melnik v.Ukraine), пп. 113-116, «Ухань проти України» (Ukhan v.Ukraine, пп. 91-92, та «Іглін проти України» (Iglin v.Ukraine), п. 77), а також зважаючи на обставини цієї справи, Суд доходить висновку, що Уряд не довів, що у заявника на практиці була можливість скористатись у зв’язку зі своєю скаргою будь-якими ефективними засобами юридичного захисту, тобто засобами, які могли б запобігти виникненню або продовженню порушень або могли б забезпечити заявникові належне відшкодування.

71.  Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарги заявника на умови тримання його під вартою у СІЗО № 3.

B.  Стверджувана відсутність засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами щодо Ладижинської ВК та стверджуваного побиття заявника 24 серпня 2006 року

72.  Суд нагадує, що ним було встановлено, що заявник не подав небезпідставної скарги за статтею 3 Конвенції щодо того, що у Ладижинській ВК він перебував у нелюдських та таких, що принижують гідність, умовах або зазнав будь-якого іншого жорстокого поводження, або що його було побито 24 серпня 2006 року. Отже, гарантії, передбачені статтею 13 Конвенції, не є застосовними до цих скарг (див. рішення у справі «Вергельський проти України» (Vergelskyy v. Ukraine), заява № 19312/06, п. 124, від 12 березня 2009 року).

73.  Отже, ця частина заяви є неприйнятною та має бити відхилена відповідно до вимог підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

IV.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

74.  Заявник скаржився, що, відмовивши у задоволенні його клопотань про переведення до установи виконання покарань, розташованої ближче до місця проживання його батьків, національні органи влади свавільно і несправедливо проігнорували його особисте становище.

75.  Суд вважає, що цю скаргу слід розглядати за статтею 8 Конвенції, яка передбачає таке:

“1. «1.  Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя...

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»

A.  Прийнятність

76.  Уряд не надав жодних заперечень щодо прийнятності цієї скарги.

77.  Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, ця скарга має бути визнана прийнятною.

B.  Суть

78.  Заявник доводив, що поміщення його до колонії, розташованої у с. Губник Вінницької області, становило свавільне і непропорційне втручання у здійснення його права на збереження зв’язків з родиною, та, зокрема з його батьками похилого віку зі слабким здоров’ям. Він зазначив, що ця установа відбування покарання розташована приблизно за 1000 км від м. Сімферополь, де проживають його батьки. Подорож громадським транспортом від м. Сімферополь до с. Губник складалась з проїзду двома потягами з пересадкою, а потім – проїзду автобусом, який ходив за нестабільним розкладом, або недешевим таксі. Загалом, подорож займала близько двадцяти чотирьох годин в одну сторону, що унеможливлювало її для вітчима заявника (який народився у 1925 році та був інвалідом). Його матір, 1949 року народження, також страждала від різних захворювань. Для неї дводенна подорож з багатьма пересадками для побачення з сином тривалістю кілька годин була виснажливою. Вона також потребувала серйозних фінансових витрат та необхідності подбати про спеціальний догляд за її чоловіком-інвалідом на час її відсутності. Відповідно, незважаючи на сильне бажання матері заявника підтримувати з ним тісні стосунки, вона не могла дозволити собі відвідувати його чотири рази на рік, як дозволялось законодавством (до 2010 року – два рази на рік). У період з 2007 року до 2015 року він мав лише кілька побачень зі своєю матір’ю і жодного побачення з іншими членами сім’ї.

79.  Заявник також стверджував, що посилання органів влади на положення національного законодавства, згідно з якими засуджені повинні відбувати увесь строк свого покарання в одній установі виконання покарань, за винятком «виняткових обставин», які «перешкоджають» його подальшому перебуванню в ній, фактично позбавило його можливості бути переведеним у зв’язку з його сімейним становищем. Хоча у своїх відповідях на клопотання заявника про переведення ДДУПВП іноді посилався на відсутність вільних місць, у цих відповідях ніщо не свідчить про те, що він насправді робив спроби знайти для заявника альтернативну установу для відбування покарання. Навіть якщо припустити, що у жодній з установ виконання покарань в Автономній Республіці Крим або у Вільнянській ВК, яка мала з Сімферополем пряме залізничне сполучення, не було вільних місць, дев’ять інших областей були розташовані ближче до місця проживання батьків заявника, ніж Вінницька, і сполучення з ними було кращим. Загалом, на думку заявника, національні органи влади взагалі не взяли до уваги його аргументи або аргументи його матері, а також їхнє особисте становище, та, відмовляючи у задоволенні їхніх клопотань про переведення, діяли свавільно і несправедливо.

80.  Уряд не погодився. Уряд доводив, що компетентні національні органи влади розглядали вимоги заявника та його матері законно і справедливо. Перевести заявника до Вільнянської ВК було об’єктивно неможливо, оскільки на час, коли заявник подавав свої клопотання, в ній не було вільних місць для засуджених до довічного позбавлення волі. Отже, відмови органів влади у задоволенні його клопотань про переведення до зазначеної установи були зумовлені законним інтересом запобігти переповненню.

81.  Крім того, згідно із передбаченою законодавством загальною нормою засуджені направлялися до однієї установи на увесь строк відбування покарання. Ця норма була зумовлена необхідністю застосовування індивідуальної програми виховного впливу, розробленої на основі постійного спостереження за кожним засудженим, для створення належних умов його подальшого виправлення. За особливих обставин чинне законодавство дозволяло винятки з цього правила. Проте такі особливі обставини у випадку заявника не вбачалися.

82.  Поміщення заявника до Ладижинської ВК не перешкодило його матері приїхати на побачення з ним сім разів. Крім того, він регулярно спілкувався зі своєю сім’єю по телефону та листувався з нею. Зокрема, згідно з журналом обліку, який вівся адміністрацією Ладижинської ВК, під час перебування у зазначеній установі заявник надіслав та отримав сотні листів та мав більше 360 телефонних розмов з його родичами. Загалом, на думку Уряду, з огляду на обмеження, притаманні ув’язненню, відповідним органам не можна дорікати за створення невиправданих або непереборних перепон підтриманню заявником стосунків з його сім’єю.

83.  Суд нагадує, що Конвенція не надає засудженим права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені можуть бути відокремлені від своїх сімей та відбувати покарання на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Оспіна Варгас проти Італії» (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98, від 6 квітня 2000 року). Проте абсолютно неприйнятним є позбавлення засудженого усіх прав за статтею 8 Конвенції лише на підставі його статусу як особи, що відбуває покарання за вироком суду (див., наприклад, рішення у справі «Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії» ( Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви №№ 11082/06 та 13772/05, п. 836, від 25 липня 2013 року). Важливим елементом права ув’язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому пенітенціарними органами допомоги у підтриманні зв’язків з його близькими (див., наприклад, рішення у справі «Мессіна проти Італії» (№2) (Messina v. Italy (no. 2)), заява
№ 25498/94, п. 61, ECHR 2000-X). Тримання особи в установі виконання покарань, яка розташована настільки далеко від сім’ї засудженої особи, що робить побачення з членами сім’ї дуже важкою або навіть неможливою справою, за певних обставин може становити непропорційне втручання у сімейне життя (див., наприклад, згадане рішення у справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine), пп. 78 та 103-104). Хоча Суд погодився з тим, що національні органи влади повинні мати широкі дискреційні повноваження щодо питань, які стосуються виконання покарань, розподіл засуджених по установах виконання покарань не повинен залишатися цілком на розсуд адміністративних органів влади. Інтереси засуджених щодо підтримання принаймні якихось сімейних та соціальних зв’язків повинні братись до уваги (див, наприклад, згадане рішення у справі «Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії» (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), пп. 836‑838 та 850).

84.  Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає в частині аргументів Уряду про те, що обґрунтуванням поміщення заявника до Ладиженської ВК та неодноразових відмов у його переведенні до іншої установи є запобігання переповненню та необхідність застосування індивідуальної і послідовної програми виховного впливу, що він готовий погодитися з тим, що ці цілі за пунктом 2 статті 8 Конвенції були «законними». Зокрема, вони сприяли запобіганню «заворушенням чи злочинам» та захисту «прав і свобод» інших осіб. У світлі нещодавніх висновків Суду у згаданій справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine) (див. пп. 88-93), Суд також готовий виходити з припущення, що зазначене втручання було законним.

85.  У той же час, розглядаючи питання про те, чи було втручання також «необхідним в демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції, Суд зазначає, що з наявних матеріалів справи випливає, що відповідні органи влади вдались до формалістичного та обмежувального підходу для тлумачення і застосування відповідного законодавства. Не видається, що вони здійснили будь-яку серйозну спробу розглянути доводи заявника та його матері щодо їхнього особистого становища, включаючи серйозні фінансові та пов’язані зі здоров’ям обмеження можливості батьків заявника приїжджати до Ладижинської ВК для побачень з ним. Суд зауважує, що зазначені обставини, які послугували підставою для подання заявником скарги за статтею 8 Конвенції у цій справі, дуже схожі на ті, що стали підставою для встановлення порушення зазначеного положення у згаданій справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine) (див.
пп. 100-104). Суд доходить висновку, що правова оцінка відповідних фактів у справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine) так само стосується і цієї справи.

86.  Відповідно, Суд встановлює, що втручання у сімейне життя заявника у цій справі згідно із законодавством у його тлумаченні та застосуванні національними органами влади не було «необхідним у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції.

87.  Отже, було порушення статті 8 Конвенції.

V.  ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

88.  Суд зазначає, що у різні дати заявник також подав низку інших скарг щодо стверджуваної несправедливості кримінального провадження щодо нього та щодо інших питань і подій. Він посилався на статті 1, 2, 3, 5, 6, 7, 8, 10, 13, 14, та 17 Конвенції, статтю 1 Першого протоколу та статтю 1 Протоколу № 12.

89.  Розглянувши ці скарги з урахуванням усіх наявних у нього матеріалів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

90.  Отже, ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

VI.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

91.  Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A.  Шкода

92.  Заявник вимагав 20 000 євро відшкодування моральної шкоди.

93.  Уряд стверджував, що ця вимога є необґрунтованою.

94.  Суд доходить висновку, що заявник вочевидь зазнав моральної шкоди внаслідок встановлених порушень. Суд, постановляючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявнику 10 000 євро відшкодування моральної шкоди.

B.  Судові та інші витрати

95.  Заявник, якому також було надано правову допомогу (кошти в сумі 850 євро), вимагав 1 300 доларів США та 14 450 грн витрат на правову допомогу за представництво його інтересів у Суді, які мали бути переказані безпосередньо на рахунок його захисника, пана А. Крістенка.

96.  На підтвердження своєї вимоги заявник надав копію договору з паном А. Крістенком від 30 грудня 2009 року та рахунки-фактури від 31 травня 2010 року та 24 лютого 2015 року. Згідно із зазначеним договором заявник повинен був оплатити послуги пана Крістенка за погодинною ставкою, яка становила 100 доларів США у гривневому еквіваленті у разі, якщо Суд (і) встановить у його справі порушення положень Конвенції або (іі) заявник отримає відшкодування згідно з дружнім врегулюванням або на підставі односторонньої декларації Уряду. 31 травня 2010 року пан Крістенко надав заявникові рахунок-фактуру на суму 1 300 доларів США за тринадцять годин, які він витратив на підготовку зауважень у відповідь на зауваження Уряду. 24 лютого 2015 року пан Крістенко надав заявникові додатковий рахунок-фактуру на суму 500 долларів США (ця сума, згідно з рахунком-фактурою, дорівнювала 14 450 грн) за ще п’ять годин, витрачені на підготовку зауважень з додаткового питання, поставленого Судом за статтею 8 Конвенції.

97.  Уряд зазначив, що погодинна ставка у розмірі 100 доларів США була надмірною.

98.  Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим.

99.  Суд зазначає, що хоча заявник ще не оплатив надану йому правову допомогу, з документів вбачається, що він зобов’язаний сплатити за неї згідно з договором. Як випливає з матеріалів справи, пан А. Крістенко готував зауваження від імені заявника, а тому має право вимагати винагороду згідно з договором. Відповідно, Суд вважає, що зазначені витрати було «фактично зазнано» (див., наприклад, рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пп. 115, від 7 листопада 2013 року). Суд також зазначає, що заявникові вже було надано правову допомогу у розмірі 850 євро для того, щоб допомогти йому покрити зазначені вище витрати.

100.  З огляду на наявні документи Суд вважає за доцільне присудити заявникові 800 євро відшкодування правової допомоги та додаткову суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись на цю суму, яку має бути переказано безпосередньо на рахунок представника заявника (див. там само, пп. 116-117).

C.  Пеня

101.  Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1.  Оголошує прийнятними скарги на умови тримання у СІЗО (стаття 3 Конвенції) та на відсутність ефективних засобів юридичного захисту за цими скаргами (стаття 13 Конвенції), а також у зв’язку із неврахуванням органами влади сімейного становища заявника та їхньою відмовою перевести його до установи виконання покарань, розташованої ближче до місця проживання його батьків (стаття 8 Конвенції), а решту скарг у заяві – неприйнятними;

2.  Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції;

3.  Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції (у поєднанні зі статтею 3 Конвенції);

4.  Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції;

5.  Постановляє, що:

(a)  упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(i)  10 000 (десять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково будь-який податок, що має нараховуватись;

(ii)  800 (вісімсот) євро компенсації судових та інших витрат та додатково будь-який податок, що має нараховуватись; цю суму має бути сплачено на рахунок адвоката заявника, пана
А. Крістенка;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

6.  Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 14 січня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Клаудія Вестердік (ClaudiaWesterdiek)

Секретар

Ангеліка Нуссбергер

(Angelika Nußberger)

Голова

 

Full & Egal Universal Law Academy