CASE OF ROHLENA v. THE CZECH REPUBLIC - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи / Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад здійснено за дорученням та за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для більш докладної інформації дивіться повне позначення авторського права у кінці цього документу.

© Council of Europe / European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe / Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА «РОХЛЕНА проти ЧЕСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ»

[CASE OF ROHLENA v. THE CZECH REPUBLIC]

(Заява № 59552/08)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

27 січня 2015 року

Дане рішення є остаточним, але до його тексту можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі «Рохлена проти Чеської Республіки» [Rohlena v. the Czech Republic],

Європейський суд з прав людини (Велика Палата) [надалі також – «Європейський суд», «Суд»], розглядаючи справу Великою Палатою у складі:

Дін Шпільман [Dean Spielmann], Голова,
Жозеп Касадеваль [Josep Casadevall],
Гвідо Раймонді [Guido Raimondi],
Інета Зімеле [Ineta Ziemele],
Ізабелла Берро [Isabelle Berro],
Елізабет Штайнер [Elisabeth Steiner],
Пяіві Хірвель [Päivi Hirvelä],
Мір`яна Лазарова Трайковска [Mirjana Lazarova Trajkovska],
Ішил Каракас [Işıl Karakaş],
Крістіна Пардалос [Kristina Pardalos],
Пауло Пінто де Альбукерке [Paulo Pinto de Albuquerque],
Алеш Пейчал [Aleš Pejchal],
Валеріу Гріцко [Valeriu Griţco],
Фаріс Вехабовіч [Faris Vehabović],
Дмітрій Дєдов [Dmitry Dedov],
Егідіюс Куріс [Egidijus Kūris],
Роберт Спано [Robert Spano], судді,

за участю Майкла О`Бойла [Michael O’Boyle], Заступника Секретаря-Канцлера Європейського суду,

провівши 9 квітня 2014 року і 19 листопада 2014 року слухання за зачиненими дверима, виносить наступне рішення, яке було прийнято в останню із зазначених дат:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 59552/08) проти Чеської Республіки, поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - «Конвенція») громадянином Чехії паном Петром Рохлена (надалі - «заявник») 4 грудня 2008 року.

2. Заявника представляв пан Й. Кружік, практикуючий юрист з м. Брно. Чеський Уряд (надалі - «Уряд») представляв уповноважений - пан В.А. Шхорм з Міністерства юстиції.

3. Посилаючись на статтю 7 Конвенції, заявник стверджував, зокрема, що при здійсненні засудження за продовжуване кримінальне правопорушення національні суди застосували кримінальний закон ретроактивно (як такий, що має зворотну силу), чим погіршили його становище.

4. Заява була передана до П’ятої Секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду). 14 листопада 2011 року Голова П’ятої Секції вирішив повідомити про заяву Уряду. 18 квітня 2013 року Палата цієї Секції у складі суддів Марк Віллігер (Голова), Ангеліка Нюссбергер, Ганна Юдківська, Андре Потокі, Пол Лемменс, Хелена Ядерблом, Алеш Пейчал та Секретаря Секції Клаудіа Вестердік винесла рішення. Вони одностайно оголосили заяву за статтею 7 Конвенції прийнятною, а решту заяви - неприйнятною, і постановили, що порушення статті 7 не мало місця. Суддя Лемменс висловив окрему думку, що збігалася з позицією більшості, яка була долучена до рішення.

5. За клопотанням заявника від 11 липня 2013 року колегія Великої Палати 9 вересня 2013 року вирішила передати справу на розгляд до Великої Палати на підставі статті 43 Конвенції.

6. Склад Великої Палати був визначений відповідно до положень пунктів 4 і 5 статті 26 Конвенції і правила 24 Регламенту Суду.

7. 16 січня 2014 року Голова Суду вирішив скасувати заплановане відкрите слухання у справі та дотримуватись письмової процедури.

8. Заявник та Уряд подали подальші письмові зауваження по суті справи (пункт 1 правила 59) та надали відповіді на окремі питання, поставлені їм Великою Палатою.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Заявник народився у 1966 році та проживає у Брно.

10. 29 травня 2006 року міський прокурор Брно офіційно висунув обвинувачення заявнику у тому, що він, принаймні у період між 2000 роком та 8 лютого 2006 року, систематично піддавав свою дружину фізичному насильству та образам, коли перебував у стані сп’яніння. Він був обвинувачений у тому, що ображав її словесно, бив її по голові долонею і кулаком, давав їй ляпасів, стискав її за горло, намагався придушити, кидав її на меблі чи на підлогу, зіштовхував вниз зі сходів та бив її ногами. У подальшому його також було звинувачено у тому, що він бив дітей, спускав сімейні гроші на гральних автоматах та розбивав вщент посуд. Як наслідок, його дружині було розбито ніс, заподіяні синяки та гематоми, і вона була змушена звертатись через це по медичну допомогу 26 червня 2000 року, 18 липня 2003 року та 8 лютого 2006 року після нападів, вчинених відповідно 24 червня 2000 року, 17 липня 2003 року та 8 лютого 2006 року. Як стверджувалось, заявник прагнув психологічно підірвати свою дружину з тим, щоби її контролювати. Відповідно до позиції прокурора, заявник тим самим вчинив “продовжуване” кримінальне правопорушення (trvající trestný čin) у виді поганого поводження з особою, яка живе під одним дахом, у розумінні пунктів 1 та 2(b) статті 215а Кримінального кодексу, беручи до уваги що така поведінка заявника до запровадження 1 червня 2004 року цього правопорушення підпадала під правопорушення у вигляді насильства проти особи чи групи осіб за статтею 197а Кримінального кодексу та нападу, що спричинив тілесні ушкодження, за статтею 221 цього Кодексу.

11. 18 квітня 2007 року міський суд Брно визнав заявника винним у поганому поводженні з особою, яка живе під одним дахом, вчиненому принаймні у період між 2000 роком та 8 лютого 2006 року, як було описано в обвинувальному акті, в якому також містилося посилання на той факт, що відповідне поводження відбувалось систематично. Він засудив заявника до двох з половиною років позбавлення волі умовно, з випробувальним терміном на п’ять років. Заявник був поміщений також під нагляд та зобов’язаний пройти лікування від алкогольної залежності. Суд поклав в основу рішення свідчення, надані заявником, потерпілою (його дружиною) та кількома свідками, включаючи двох дітей подружжя, які навели, серед інших інцидентів, десять прикладів того, як заявник словесно ображав свою дружину, чотири приклади того, як заявник хапав дружину руками і душив її, та словесні і/чи фізичні напади, які заявник вчиняв по відношенню до своєї дружини з місячними інтервалами, а також документальні докази та експертні висновки. Він також взяв до уваги той факт, що заявник визнав свою вину у сварках і фізичному насильстві у взаємостосунках з дружиною; він визнав, зокрема, що інколи давав своїй дружині ляпасів чи бив її кулаком.

Суд прийняв кваліфікацію правопорушення як погане поводження з особою, яка живе під одним дахом, у розумінні пунктів 1 та 2(b) статті 215а Кримінального кодексу, які набули чинності з 1 червня 2004 року, дійшовши до думки, що ця кваліфікація також поширювалась на дії, вчинені заявником до цієї дати, оскільки вони були караними на той час та відповідали принаймні правопорушенню у вигляді насильства проти особи чи групи осіб за статтею 197а Кримінального кодексу. Нарешті, суд визнав, що вчинене у даному випадку правопорушення через тривалість розглядуваної поведінки становило відносно високий рівень небезпеки, що виправдовувало засудження строком від двох до восьми років позбавлення волі за пунктом 2 статті 215а Кримінального кодексу. Приймаючи до уваги пом’якшуючі обставини (зокрема, факт визнання заявником вини та відсутність попередніх судимостей), він виніс умовний вирок, який ґрунтувався на нижній межі діапазону.

12. 6 вересня 2007 року регіональний суд Брно відхилив апеляцію заявника, в якій він оспорював встановлені міським судом факти та однобічність оцінки доказів. Регіональний суд не виявив недоліків у попередньому провадженні і дійшов думки, що кваліфікація поведінки заявника відповідала положенням Кримінального кодексу.

13. 21 лютого 2008 року Верховний суд відхилив як явно необґрунтовану апеляцію заявника з питань права, у якій він скаржився на те, що суд першої інстанції застосував статтю 215а Кримінального кодексу навіть щодо його поведінки до 1 червня 2004 року, коли такого правопорушення як погане поводження не існувало ще у національному законі. На цей аргумент Верховний суд зауважив з посиланням на своє рішення Tzn 12/93 від 8 грудня 1993 року, що якщо мало місце, як у цій справі, “продовження кримінального правопорушення” (pokračování v trestném činu), яке можна розглядати як єдиний акт, його кваліфікація у кримінальному праві має здійснюватися за тим законом, який діяв на час завершення останнього епізоду правопорушення. Тому цей закон також є застосовним і до попередніх актів за умови, що вони становили би злочинну поведінку за попереднім законом. У даній справі Верховний суд зауважив, що поведінка заявника до того, як Кримінальний кодекс було доповнено 1 червня 2004 року, становила принаймні правопорушення, яке було караним за статтею 197а або ж пунктом 1 статті 221 Кримінального кодексу. Після перевірки матеріалів справи він також зробив висновок, що діяння заявника, як вони були описані у резолютивній частині рішення суду першої інстанції, демонстрували всі правові елементи такого правопорушення як погане поводження з особою, яка живе під одним дахом, у розумінні пунктів 1 і 2(b) статті 215а Кримінального кодексу. Стосовно продовжуваності правопорушення Верховний суд зазначив, що саме це погане поводження характеризувалося певною тривалістю. Для того щоб правопорушення розглядалося як таке, що продовжувалось тривалий період часу, воно мало здійснюватись кілька місяців. Оскільки заявник вчиняв розглядуване правопорушення як мінімум між 2000 роком і 8 лютого 2006 року, тобто протягом періоду у кілька років, його поведінка вочевидь містила матеріальний елемент продовження правопорушення поганого поводження за пунктом 2(b) статті 215а Кримінального кодексу.

14. 10 червня 2008 року Конституційний суд відхилив як явно необґрунтовану подану заявником конституційну скаргу, в якій він скаржився на те, що провадження було несправедливим і що Кримінальний кодекс було застосовано ретроактивно (як такий, що має зворотну силу), чим погіршили його становище. Посилаючись на рішення Верховного суду і свою відповідну практику, Конституційний суд постановив, що рішення судів у даній справі були логічними та послідовними і не мали жодного ретроактивного ефекту, який було б заборонено Конституцією.

15. Оскільки заявник під час випробувального терміну вчинив інше правопорушення та не пройшов лікування від алкогольної залежності, він був змушений відбувати тюремне ув’язнення за вироком від 18 квітня 2007 року. Він почав відбувати покарання у виді позбавлення волі 3 січня 2011 року. За даними Уряду, його умовно звільнили від відбуття покарання 17 травня 2012 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА

A. Кримінальний кодекс (Закон № 140/1961, який був чинним до 31 грудня 2009 року)

16. Відповідно до пункту 1 статті 16, кримінальна природа діяння оцінювалась за законом, який був чинним на момент вчинення діяння. Наступний закон мав застосовуватись, якщо він був сприятливішим для правопорушника.

17. За змістом статті 34k при призначенні покарання суд повинен був розглянути в якості обтяжуючої обставини, зокрема, той факт, що правопорушник вчинив декілька правопорушень.

18. Пункт 1 статті 35 встановлював, що у разі засудження судом правопорушника за два чи більше кримінальних правопорушення, узгоджений вирок (úhrnný trest) мав бути постановлений на підставі правових положень стосовно найбільш серйозного з правопорушень. У разі, якщо мінімальні терміни ув’язнення відрізнялися, найдовший з них становив мінімальний термін для такого узгодженого вироку.

19. Згідно пункту 1(d) статті 67, кримінальна відповідальність за правопорушення, яке тягнуло за собою максимальне покарання менш ніж три роки, не наставала через строки давності, якщо минало три роки [з дня його вчинення]. Відповідно до пунктів 3 і 4 статті 67, цей період переривався і новий строк починав спливати: (а) тоді, коли правопорушника було обвинувачено у відповідному правопорушенні і подальші заходи вжиті з метою його притягнення до кримінальної відповідальності (такі як винесення прокурором обвинувачення, судові виклики і тому подібне), або (b) якщо правопорушник протягом цього періоду вчинив наступний злочин, за який настає таке саме або ж більш суворе покарання.

20. Згідно пункту 3 статті 89, який було введено до Кримінального кодексу Законом № 290/1993, що набув чинності 1 січня 1994 року, під продовженням кримінального правопорушення (pokračování v trestném činu) слід було розуміти низку індивідуальних актів (jednotlivé dílčí útoky), які були зумовлені тим же мотивом, складалися з елементів одного й того ж правопорушення та були зв’язані через вчинення за допомогою ідентичного чи подібного способу, відбуваючись близько один від одного у часі та переслідуючи той самий об’єкт.

21. За змістом пункту 1 статті 197а, особа, яка погрожувала вбити іншу особу чи спричинити їй тілесні ушкодження чи іншу серйозну шкоду, у спосіб, що давав обґрунтовані підстави побоюватись такої погрози, підлягала покаранню у виді позбавлення волі на строк до одного року або штрафу.

22. Відповідно до пункту 1 статті 215а, запровадженої 1 червня 2004 року, кожен, хто вчинив погане поводження з родичем чи іншою особою, яка проживала під тим самим дахом, підлягав покаранню у виді позбавлення волі на строк до трьох років. Відповідно до пункту 2 суб’єкт такого правопорушення поставав перед загрозою ув’язнення строком від двох до восьми років, якщо (а) він чи вона діяли з особливою жорстокістю чи вчинили це правопорушення щодо кількох осіб або (b) він чи вона продовжували відповідну поведінку протягом тривалого періоду.

У відповідній пояснювальній записці вказано, що запровадження вищевказаного положення мало на меті заповнити прогалину - брак спеціального законодавства в цій сфері, оскільки загальні положення кримінального права, які могли бути застосовані, давали можливість для кримінального переслідування лише найбільш серйозних актів фізичного домашнього насильства (наприклад, викладені у статтях 197а і 221 правопорушення, які відповідно до судової практики, мали спричинити як мінімум 7-денну втрату працездатності, що рідко мало місце у ситуаціях домашнього насильства). Нова норма не вимагала ані фізичного насильства, ані настання будь-яких наслідків для здоров’я жертви. Вона також мала на меті подолання тих труднощів, з якими стикнулися органи обвинувачення через специфічні риси домашнього насильства.

Було зазначено, що термін “зловживання/погане поводження” не був новим, оскільки вже існувало правопорушення з такою ж назвою щодо особи, яка перебувала під чиєюсь опікою. Воно тлумачилось як стійке наполегливе погане поводження з особливо високим ступенем жорстокості та незворушності, яке жертва сприймала як серйозне зло. Це не обов’язково було систематичною поведінкою чи поведінкою, яка охоплювала тривалий період.

23. За змістом пункту 1 статті 221 правопорушення у вигляді нападу з наміром спричинити тілесні ушкодження каралося позбавленням волі на строк до двох років. Пункт 2 передбачав позбавлення волі на строк від одного до п’яти років у випадках, коли, поміж інших факторів, правопорушник спричинив серйозні тілесні ушкодження потерпілому; за пунктом 3, якщо поведінка правопорушника спричинила смерть, то він чи вона підлягали покаранню у виді позбавлення волі на строк від трьох до восьми років.

B. Юридична література і практика Верховного суду

24. У відповідності до чеської юридичної літератури, продовження кримінального правопорушення, тобто “продовжуване” кримінальне правопорушення (pokračující trestný čin), розглядалося як таке, що становить єдиний акт; коли ж бракувало хоча б одного елементу з тих, на які посилався пункт 3 статті 89 Кримінального кодексу, відповідне правопорушення характеризувалось як повторне.

25. Як встановлено усталеною і давнішньою практикою Верховного суду (рішення Верховного суду №№ 3 Tz 155/2000, 3 Tdo 1115/2003, 6 Tdo 1314/2003, 11 Tdo 272/2007, 6 Tdo 181/2012, 11 Tdo 258/2012 та 6 Tdo 1553/2012), продовжуване правопорушення вважалось закінченим по завершенню останнього епізоду правопорушення. Уряд додатково послався на рішення, опубліковані у Зібраннях судових рішень і думок під номерами 103/1953, 44/1970 і 7/1994, та рішення Верховного суду № 5 Tdo 593/2005. Саме тому, коли продовжуване правопорушення виходило за межі періоду, протягом якого застосовне законодавство змінювалось, вважалося, що воно охоплюється новим законодавством за умови, що хоча б одне з караних діянь було вчинене після вступу у силу нового закону і що попередні діяння теж становили кримінальне правопорушення на час їх вчинення (дивись рішення Верховного суду № Tzn 12/93), навіть якщо це правопорушення передбачало легше покарання.

26. Своїм рішенням № 11 Tdo 272/2007 від 27 серпня 2007 року у фактично подібній справі Верховний суд скасував рішення нижчих судів, якими особа була визнана винною у вчиненні двох кримінальних правопорушень (насильство стосовно особи за пунктом 1 статті 197а Кримінального кодексу, яке було вчинене до 1 червня 2004 року, і погане поводження з особою, вчинене після цієї дати) і виніс загальний вирок - два роки та шість місяців. Верховний суд постановив, що те тлумачення судів, яке робило відмінність між діяннями, вчиненими до та після набуття чинності статтею 215а Кримінального кодексу, було неправильним, бо ситуація становила продовжуване правопорушення; проте суд підтримав вирок в частині міри покарання. Він зазначив, зокрема:

“Питання у тому, чи продовжуване кримінальне правопорушення може включати поведінку, індивідуальні епізоди якої були вчинені частково перед і частково після набуття чинності застосовними кримінальними правилами, не порушуючи положень пункту 1 статті 16 Кримінального кодексу. ... У разі продовження правопорушення, яке з матеріальної точки зору розглядається як єдиний акт (skutek), часом його вчинення вважатиметься завершення останнього епізоду правопорушення (який складає єдине ціле з попередніми епізодами). З цього випливає, що продовження правопорушення має розглядатися за новим законом (що може бути суворішим), бо він є чинним на момент завершення правопорушення, навіть якщо частина правопорушення (незалежно від його тривалості) підпадає під часові рамки старіших кримінальних норм, котрі є більш сприятливими для правопорушника.

Цей висновок відповідає існуючій судовій практиці, згідно якої продовжувані кримінальні правопорушення розглядаються як такі, що вчинені за новим (пізнішим) законом за умови, що принаймні частина правопорушення (іншими словами, окремі діяння) була вчинена після того, як цей новий закон набув чинності. Такі правопорушення розглядаються як вчинені у своїй сукупності за новим, пізніше прийнятим законом ... за умови, що розглядувана поведінка також була [кримінально] караною за попереднім законом.”

27. Що стосується застосування пункту 3 статті 89 Кримінального кодексу конкретно до поведінки, охоплюваної статтями 197а, 215а та 221 Кримінального кодексу чи подібної поведінки, Уряд Чехії також послався на рішення Верховного суду № 3 Tdo 1431/2006 від 10 січня 2007 року, № 6 Tdo 548/2008 від 28 травня 2008 року та № 7 Tdo 415/2013 від 21 травня 2013 року. Він, зокрема, підкреслив, що у цих рішеннях Верховний суд підтвердив, що поняття близького часового зв’язку не було чітко визначено і тому у кожній конкретній справі необхідно було робити ретельну оцінку всіх її обставин і відповідних формальних критеріїв, встановлених у пункті 3 статті 89. Більше того, складові елементи злочину могли інтерпретуватись по різному; тому спосіб вчинення правопорушення не завжди мав бути ідентичним, при умові, що діяння було спрямоване проти того ж самого захищеного інтересу.

III. ВІДПОВІДНЕ ПОРІВНЯЛЬНЕ І МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

A. Термінологія

28. З правових систем Договірних Держав випливає, що існує потреба проводити відмінність між двома ситуаціями, друга з яких є предметом спору у даній справі:

(a) “триваюче” кримінальне правопорушення (trvající trestný čin, Dauerdelikt, infraction continue, reato permanente), яке визначається як дія (чи бездіяльність), котра має тривати протягом певного періоду часу – така як надання сприяння чи переховування членів незаконної організації, з чим Суд стикався у справі «Еджер і Зейрек проти Туреччини» [Ecer and Zeyrek v. Turkey] (заяви №№ 29295/95 і 29363/95,  ECHR 2001‑II); та

(b) “продовжуване” кримінальне правопорушення (pokračující trestný čin, fortgesetzte Handlung, infraction continuée, reato continuato), яке визначається як правопорушення, що складається з кількох дій, кожна з яких містить елементи того ж самого (або ж подібного) правопорушення, вчинених протягом певного періоду часу – таке як умисне, тривале і масштабне приховування об’єктів оподаткування, яке було предметом розгляду у справі «Веебер проти Естонії» [Veeber v. Estonia] (№2) (заява № 45771/99, ECHR 2003‑I).

29. Більше того, у Договірних Державах існує кілька типів вироків у разі вчинення більш ніж одного правопорушення:

(a) послідовний чи кумулятивний вирок (peine cumulée ou peines consécutives), коли призначається окреме покарання за кожне вчинене правопорушення і всі ці покарання додаються або відбуваються одне за одним;

(b) узгоджений вирок (úhrnný trest, peine confondue ou peines simultanées), коли правопорушнику призначається найтяжче покарання у відповідності до правових положень щодо найбільш серйозного з правопорушень, або коли йому чи їй призначається кілька покарань, які мають відбуватися одночасно;

(c) сукупний, об’єднаний чи узагальнений вирок (souhrnný trest, peine globale ou peine d’ensemble), який розраховується за різними методиками у залежності від того, чи накладається покарання за правопорушення, вчинені одночасно або послідовно, та чи враховує воно інші накладені до цього покарання; він коливається між сумою всіх індивідуальних покарань і найтяжчим з них.

B. Порівняльне право

30. Поняття продовжуваного кримінального правопорушення у тому сенсі, в якому воно вживається у даній справі, було запроваджене у європейському праві в середні віки з метою пом’якшення суворого правила призначення покарань «quod criminae tot poenae» (іншими словами, фактичного складання всіх покарань) за римським правом. Науковці і законодавці розробили два різних підходи, які ґрунтувались на суб’єктивному і об’єктивному підході до поняття продовжуваного кримінального правопорушення. Відповідно до суб’єктивного підходу, який існував, наприклад, в Італії (дивись для прикладу статтю 81 Кримінального кодексу Італії 1930 року), під продовжуваним кримінальним правопорушенням розумілася група діянь, які були об’єднані єдиним умислом, згідно з єдиним злочинним планом. За об’єктивним підходом, який дістав розвиток переважно у Німеччині (дивись для прикладу статтю 110 Кримінального кодексу Баварії 1813 року), продовжуване кримінальне правопорушення ґрунтувалось на повторюваному умислі правопорушника щодо посягання на один і той самий чи подібний об’єкт або захищений законом інтерес (Rechtsgut). Більш того, той факт, що повторюваність злочинних діянь і злочинного умислу обумовлювалась об’єктивними факторами, такими як особа правопорушника, наближеність їх у часі та ідентичність захищеного законом інтересу, на який посягають, розглядався як виправдання для накладення на правопорушника м’якшого покарання. Ця об’єктивна точка зору дістала підтримку в усій Європі, а деякі країни закріпили її у своєму законодавстві. Аби не допустити надмірної поблажливості до рецидивів, законодавчі органи деяких країн обмежили застосування цієї концепції певними категоріями злочинів.

31. Існування європейської традиції продовжуваного кримінального правопорушення у об’єктивному сенсі цього поняття підтверджується дослідженням, проведеним Судом стосовно всіх сорока семи держав-членів Ради Європи. Дійсно, переважна більшість з них запровадила поняття продовжуваного кримінального правопорушення у власних правових системах, або через спеціальні правові положення, або за допомогою юридичної літератури і/чи судової практики.

32. На основі цього порівняльного дослідження Договірні Держави можуть бути розподілені на три різні групи:

(a) тридцять держав, у яких поняття продовжуваного кримінального правопорушення закріплене безпосередньо у законі: Андорра (стаття 59 Кримінального кодексу), Вірменія (пункт 2 статті 21 Кримінального кодексу), Бельгія (пункт 1 статті 65 Кримінального кодексу), Боснія і Герцеговина (пункт 2 статті 54 Кримінального кодексу), Болгарія (стаття 26 Кримінального кодексу), Хорватія (стаття 52 Кримінального кодексу), Чеська Республіка (пункт 3 статті 89 Кримінального кодексу), Колишня Югославська Республіка Македонія (стаття 45 Кримінального кодексу), Грузія (стаття 14 Кримінального кодексу), Греція (пункт 1 статті 98 Кримінального кодексу), Угорщина (пункт 2 статті 6 Кримінального кодексу), Італія (пункт 2 статті 81 Кримінального кодексу, що вказує на продовжуване правопорушення stricto sensu), Латвія (стаття 23 Кримінального кодексу), Мальта (стаття 18 Кримінального кодексу), Молдова (стаття 29 Кримінального кодексу), Чорногорія (стаття 49 Кримінального кодексу), Нідерланди (стаття 56 Кримінального кодексу), Норвегія (стаття 219 Кримінального кодексу, яка стосується конкретно домашнього насильства), Польща (стаття 12 Кримінального кодексу), Португалія (пункт 2 статті 30 Кримінального кодексу), Румунія (стаття 35 нового Кримінального кодексу), Сан Марино (стаття 50 Кримінального кодексу), Сербія (стаття 61 Кримінального кодексу), Словаччина (пункт 10 статті 122 Кримінального кодексу), Словенія (пункт 1 статті 54 Кримінального кодексу), Іспанія (стаття 74 Кримінального кодексу), Швеція (стаття 4a глави 4 Кримінального кодексу), Туреччина (стаття 43 Кримінального кодексу), Україна (стаття 32 Кримінального кодексу) і Сполучене Королівство (Правило 14.2(2) Правил кримінального процесу 2013 року);

(b) чотирнадцять держав, у яких концепція продовжуваного кримінального правопорушення була розвинута у правовій теорії та практиці: Албанія, Австрія, Азербайджан, Данія, Естонія, Франція, Німеччина, Ісландія, Ліхтенштейн, Литва, Люксембург, Монако, Росія та Швейцарія;

(c) три держави, які не повідомили про існування у законі чи теорії права поняття продовжуваного кримінального правопорушення у тому сенсі, в якому воно застосовується у даній справі: Кіпр, Фінляндія та Ірландія.

33. Наявний у розпорядженні Суду порівняльно-правовий матеріал щодо існування поняття продовжуваного кримінального правопорушення (дивись пункти 31-32 вище) демонструє високий ступінь наближеності між національними правовими системами держав-членів Ради Європи у цій конкретній сфері. Тут дійсно наявний широкий консенсус, який випливає із тривалої європейської традиції (дивись пункт 30 вище) стосовно наступних характерних ознак продовжуваного кримінального правопорушення, які включають як об’єктивні (actus reus), так і суб’єктивні (mens rea) елементи, що свідчать про юридичну єдність відповідних діянь:

(a) правопорушник вчиняє певну кількість ідентичних, подібних чи різних злочинних дій проти того самого охоронюваного законом інтересу (Rechtsgut, bien juridique, bene giuridico); на додаток, часто вимагається, щоби особа правопорушника і жертви у кожному випадку співпадала;

(b) існує принаймні подібність у способі виконання індивідуальних дій (modus operandi) або ж існують інші об’єктивні обставини, які їх об’єднують та становлять єдине ціле (actus reus);

(c) існує часовий зв’язок між різними індивідуальними діями, який має бути оцінений з урахуванням конкретних обставин кожної справи;

(d) існує той самий, повторюваний злочинний умисел чи мета (mens rea) для всіх індивідуальних дій, хоча й не всі вони повинні бути сплановані з самого початку (ab initio);

(e) індивідуальні дії становлять, чи то прямо чи непрямо, елементи складу кримінального правопорушення (нь).

34. Існує також згода щодо принципу, за яким закон, чинний на час закінчення продовжуваного кримінального правопорушення, може бути застосований до фактів, які відбулися до набуття ним чинності, за умови, що ці факти відповідають умовам нового закону і у більшості країн – також умовам попереднього закону. У більшості держав-членів цей принцип також діє, коли новий закон є більш суворим, оскільки презюмується, що правопорушник за умовчанням погодився на тяжче покарання, продовжуючи свою незаконну поведінку після внесення змін до закону.

35. Більше того, в усіх державах-членах на правопорушника, який вчинив продовжуване кримінальне правопорушення, накладається єдине покарання. Якщо індивідуальні дії, які у сукупності складають продовжуване кримінальне правопорушення, охоплюються кількома різними положеннями, застосовується те положення, яке встановлює найбільш серйозне покарання.

36. Нарешті, покарання, яке призначається за продовжуване кримінальне правопорушення є завжди більш м’яким, ніж кумулятивні, послідовні чи узгоджені покарання, які призначаються за множинність злочинів.

37. З огляду на вищевказані міркування Суд зауважує, що поняття продовжуваного кримінального правопорушення є не лише широко визнаним законодавчим і судовим підходом до покарання за певний тип поведінки, але також конкретно спрямоване на застосування більш м’яких правил призначення покарання (дивись для порівняння рішення у справі «Мактуф і Дам`яновіч проти Боснії і Герцеговини» [Maktouf and Damjanović v. Bosnia and Herzegovina] [Велика Палата], заяви №№ 2312/08 і 34179/08, пункт 70, ECHR 2013 (витяги)). Можна сказати, що концепція продовжуваного кримінального правопорушення надає дві переваги правопорушнику:

(a) йому чи їй призначають лише одне єдине покарання замість кумулятивного, послідовного чи узгодженого покарання, яке призначається за кілька правопорушень; і

(b) існує вимога, згідно якої елементи складу правопорушення, визначені новим законом, якщо такі є, мали би проглядатись з початку злочинної діяльності, тобто також стосовно фактів, які мали місце до набуття чинності новим законом.

C. Міжнародне право

1. Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (прийнята Комітетом Міністрів 7 квітня 2011 року та набула чинності 1 серпня 2014 року)

38. Згідно цієї Конвенції, яку Чеська Республіка не ратифікувала, Держава має зобов’язання серйозно зайнятися проблематикою насильства проти жінок в усіх його формах та вжити заходів щодо запобігання цьому насильству, захисту його жертв та кримінального переслідування винних. Конвенція передбачає, зокрема, наступне:

Стаття 46 – Обтяжуючі обставини

“Сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення можливості врахування таких обставин, якщо вони вже не є частиною складових елементів правопорушення, згідно з відповідними положеннями національного законодавства як обтяжуючих обставин під час винесення вироку за правопорушення, установлені відповідно до цієї Конвенції:

...

b) правопорушення або пов’язані правопорушення були вчинені повторно;

...”

39. Відповідно до пункту 237 пояснювальної записки до вище зазначеної Конвенції, обтяжуюча обставина, згадана у підпункті b) статті 46, стосується правопорушень, вчинених повторно. Вона має застосунок до будь-якого правопорушення, визначеного Конвенцією, а також до будь-яких пов’язаних правопорушень, котрі вчинені тією ж самою особою більш ніж одного разу протягом певного періоду часу. Автори тим самим вирішили підкреслити вкрай руйнівний ефект для жертви, щодо якої неодноразово вчиняють той самий вид злочинної дії. Це часто трапляється у ситуаціях домашнього насильства, котрі надихнули авторів вимагати посилених судових вироків [у таких випадках]. Важливо зауважити, що факти правопорушення подібної природи, які вже потягнули засудження того самого правопорушника, не можуть розглядатися як повторний акт у розумінні підпункту b), а будуть складати самостійну обтяжуючу обставину за підпунктом і).

2. Практика Загального європейського суду

40. У своєму рішенні від 17 травня 2013 року у справі «Треллеборг Індастрі САС і Треллеборг АБ проти Європейської комісії» [Trelleborg Industrie SAS and Trelleborg AB v. European Commission] (об’єднані справи T-147/09 і T-148/09) Загальний суд розглядав відмінність між ‘триваючим’ і ‘повторним’ посяганням.

ПРАВО

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 7 КОНВЕНЦІЇ

41. Заявник скаржився на те, що Кримінальний кодекс у його справі було застосовано ретроактивно (як такий, що має зворотну силу), наголошуючи, що його засуджено за продовжуване правопорушення - погане поводження з особою, яка живе під одним дахом,- яке згідно з позицією судів охоплювало його поведінку навіть перед тим, як дане правопорушення було запроваджене законом. Він також стверджував, що суди належним чином не дослідили, чи його дії до цієї дати були кримінально караними за старим законом. Він посилався у цьому зв’язку на статтю 7 Конвенції, яка звучить наступним чином:

“1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення.

2. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.”

42. Уряд заперечував проти цього аргументу.

A. Рішення Палати

43. У своєму рішенні від 18 квітня 2013 року Палата постановила, що не було допущено порушення статті 7 Конвенції. Вона визнала, що з точки зору чеського права поширення застосування Кримінального кодексу у редакції після 1 червня 2004 року на дії, вчинені заявником до цієї дати, не означало ретроактивного застосування кримінального закону. Вона також зауважила, що тлумачення загального поняття продовження кримінального правопорушення, як визначено у пункті 3 статті 89 Кримінального кодексу, ґрунтувалось на чіткій та усталеній судовій практиці Верховного суду, яка була сформована до тієї дати, коли заявник вперше вчинив погане поводження зі своєю дружиною. Оскільки заявник оспорював наслідки цього тлумачення, що, на його думку, мало своїм результатом по суті ретроактивне застосування закону, Палата постановила, що тлумачення, якого дотримувались суди у даній справі, саме по собі не було необґрунтованим, беручи до уваги, що продовжуване правопорушення, за визначенням, тривало протягом певного періоду часу і що не було довільним вважати, що воно закінчилось у момент останнього прояву правопорушення. Більш того, чеські органи влади зауважили, що дії заявника в усі часи були караними як кримінальні правопорушення. За цих обставин, відповідні правові норми разом із судовою практикою їх тлумачення дозволяли заявнику передбачати правові наслідки своїх дій і адаптувати власну поведінку відповідно.

B. Доводи сторін перед Великою Палатою

1. Заявник

44. Визнаючи, що тлумачення національними судами пункту 3 статті 89 Кримінального кодексу було передбачуваним і загальноприйнятим, заявник стверджував, що воно не підлягало застосуванню у його справі, оскільки умови для застосування спірних положень не були дотримані. На його думку, національні органи влади не повинні були кваліфікувати його діяння в якості продовжуваного правопорушення, оскільки його напади не охоплювались тим самим умислом та не були близько пов’язані у часі, тому що був інтервал у кілька років між різними нападами. Він також підкреслив, що коли справа розглядалася у суді першої інстанції, обвинувачення у двох окремих нападах вже вийшло за межі строків давності і тому вони не могли бути предметом кримінального провадження.

45. Більше того, національні суди жодного разу не встановили, що всі елементи складу кримінальних правопорушень, визначених Кримінальним кодексом у редакції, чинній до 1 червня 2004 року (насильство стосовно особи чи групи осіб у розумінні статті 197а або ж напад, що спричинив тілесні ушкодження, за статтею 221), були виявлені. На думку заявника, його дії не були караними як кримінальні правопорушення, а були звичайними правопорушеннями. Тому його засуджено за дії, які не становили на час їх вчинення кримінального правопорушення згідно з національним законом чи міжнародним правом, у порушення статті 7 Конвенції.

46. Нарешті, заявник наполягав на тому, що не отримав достатніх гарантій проти накладення суворішого покарання ніж те, яке підлягало застосуванню на час вчинення правопорушення. Навпаки, якби кожен конкретний напад розглядався у суді окремо, застосувати таке суворе покарання до нього не було би можливості.

2. Уряд

47. Уряд зауважив, що як пункт 3 статті 89, так і стаття 215а Кримінального кодексу були інкорпоровані у чеську правову систему набагато раніше, ніж заявник припинив свою злочинну поведінку у лютому 2006 року. У відповідний період також існував значний обсяг судової практики щодо продовжуваних правопорушень і тлумачення пункту 3 статті 89 Кримінального кодексу, які виходили з тієї ж самої логіки, яка була застосована у даній справі. Тому було ясно визначено, що поведінка повинна була оцінюватись як єдине правопорушення за законом, який діяв на час її закінчення. Більше того, на думку Уряду, введення у дію 1 червня 2004 року статті 215а Кримінального кодексу зробило ще більш чіткою і передбачуваною ймовірність притягнення заявника до кримінальної відповідальності. В дійсності, нова стаття 215а Кримінального кодексу зачіпала відповідну незаконну поведінку у зрозуміліший спосіб, ніж статті 197а і 221. Оскільки заявник надалі продовжив свої незаконні дії після 1 червня 2004 року, він мав змогу і повинен був передбачати можливість притягнення до кримінальної відповідальності за статтею 215а Кримінального кодексу за всі свої дії, включаючи ті, які передували зміні законодавства.

48. Всупереч тому, на чому наполягав заявник, Уряд стверджував, що вимога стосовно близького часового зв’язку між нападами також була дотримана у цій справі. Уряд визнавав, що близький зв’язок у часі, як він був визначений національною судовою практикою, за загальним правилом відсилав до днів, тижнів чи місяців. Водночас, максимальна межа ніколи не була визначена і це поняття обов’язково передбачало гнучкість, залежно від природи правопорушення, про яке йшлося. Із зібраних у цій справі доказів та мотивування національних судів випливало, що три інциденти, які мали місце 24 червня 2000 року, 17 липня 2003 року та 8 лютого 2006 року, були відібрані як найбільш насильницькі. Суди послідовно зазначали, що протиправна поведінка заявника тривала протягом кількох років і що вчинювані ним індивідуальні напади були різної інтенсивності та повторюваними за характером, і відбувались в межах тижнів один від одного. Більше того, обвинувальний акт та рішення національних судів констатували чітко, що заявник притягувався до відповідальності за діяння, які були вчинені до та після набуття чинності статтею 215а і не могли бути відокремлені одне від одного. Тому вимога правової визначеності була дотримана в результаті послідовної оцінки справи обвинуваченням та судами (Уряд послався як на приклад протилежного на рішення у справі «Еджер і Зейрек проти Туреччини» [Ecer and Zeyrek v. Turkey], заяви №№ 29295/95 і 29363/95, пункти 33-35, ECHR 2001‑II). Із самого засудження було зрозуміло, що суди також дотримувались позиції, що взяті у сукупності дії заявника містили елементи правопорушення, визначеного статтею 215а Кримінального кодексу.

49. Тому Уряд зробив висновок про те, що вимога достатньо чіткої і передбачуваної правової бази була дотримана, що новий кримінальний закон не було застосовано ретроактивно і що заявнику не призначено суворіше покарання ніж те, що існувало за старим законом. У цьому відношенні Уряд припустив, що якби відмовитись від концепції продовжуваного правопорушення у розумінні чеських судів і оцінити окремо діяння заявника, вчинені до та після 1 червня 2004 року, ймовірний вирок для заявника був би або таким самим, або ж більш суворим, ніж той, який фактично було винесено. Дійсно, у цьому разі заявника судили би за множинність правопорушень, яка тягнула би покарання за узгодженим вироком, покарання за яким визначалося би на підставі положень стосовно найбільш серйозного правопорушення, тобто статті 215а Кримінального кодексу. Більше того, існування множинності кримінальних правопорушень та тривалість відповідної поведінки становили би обтяжуючі відповідальність обставини.

C. Оцінка Суду

1. Загальні принципи

50. Суд нагадує, що у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» [Del Rio Prada v. Spain] ([Велика Палата], заява № 42750/09, ECHR 2013), у своєму найбільш свіжому рішенні Великої Палати стосовно статті 7 Конвенції, він виклав наступні загальні принципи, які є доречними для застосування при вирішенні ним даної справи:

“(a) Немає злочину і покарання без закону (nullum crimen, nulla poena sine lege)

77. Гарантія, закріплена в статті 7, яка є істотним елементом верховенства права, займає чільне місце в системі захисту за Конвенцією, що засвідчується тим фактом, що від неї не дозволяється жодних відступів відповідно до статті 15, навіть під час війни або іншого надзвичайного стану, що загрожує існуванню нації. Як випливає з її об’єкту та мети, вона повинна тлумачитися і застосовуватися так, щоб надати ефективні гарантії проти свавільного кримінального переслідування, засудження і покарання (дивись рішення у справі «S.W. проти Сполученого Королівства» [S.W. v. the United Kingdom] та у справі «C.R. проти Сполученого Королівства» [C.R. v. the United Kingdom] від 22 листопада 1995 року, пункт 34, Series A no. 335-B, та пункт 32, Series A no. 335-C, відповідно, та згадане вище рішення у справі «Кафкаріс» [Kafkaris], пункт 137).

78. Стаття 7 Конвенції не обмежується забороною ретроспективного застосування кримінального закону на шкоду обвинуваченому (стосовно ретроспективного застосування покарання дивись рішення у справах «Уелч проти Сполученого Королівства» [Welch v. the United Kingdom] від 9 лютого 1995 року, пункт 36, Series A no. 307‑A; «Джаміль проти Франції» [Jamil v. France] від 8 червня 1995 року, пункт 35, Series A no. 317‑B; «Еджер і Зейрек проти Туреччини» [Ecer and Zeyrek v. Turkey], заяви №№ 29295/95 і 29363/95, пункт 36, ECHR 2001‑II; та «Міхай Тома проти Румунії» [Mihai Toma v. Romania] від 24 січня 2012 року, заява № 1051/06, пункти 26-31). У більш загальному сенсі вона також втілює принцип, що лише закон може визначати злочин і передбачати за нього покарання (nullum crimen, nulla poena sine lege) (дивись рішення у справі «Коккінакіс проти Греції» [Kokkinakis v. Greece] від 25 травня 1993 року, пункт 52, Series A no. 260-A). У той час як вона забороняє, зокрема, поширення сфери існуючих злочинів на дії, які раніше не були кримінальними злочинами, вона також встановлює принцип, що кримінальне законодавство не повинне широко тлумачитися на шкоду обвинуваченому, наприклад за аналогією (дивись рішення у справі «Коем та інші проти Бельгії» [Coëme and Others v. Belgium], заяви №№ 32492/96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 і 33210/96, пункт 145, ECHR 2000-VII; для прикладу застосування покарання за аналогією дивись рішення у справі «Баская та Окчуоглу проти Туреччини» [Başkaya and Okçuoğlu v. Turkey] [Велика Палата], заяви №№ 23536/94 і 24408/94, пункти 42-43, ECHR 1999-IV).

79. Звідси випливає, що злочини та відповідні покарання повинні бути чітко визначені законом. Ця вимога виконується тоді, коли особа може знати з формулювання відповідного положення - в разі необхідності, за допомогою його тлумачення судами і після отримання відповідної юридичної консультації, - які дії чи бездіяльність будуть тягнути за собою кримінальну відповідальність для неї, та яке покарання вона може отримати у цьому зв’язку (дивись рішення у справі «Кантоні проти Франції» [Cantoni v. France] від 15 листопада 1996 року, пункт 29, Збірка рішень та ухвал 1996‑V, та у згаданій вище справі  «Кафкаріс» [Kafkaris], пункт 140).

80. Відтак, Суд має переконатися, що на момент вчинення обвинуваченою особою діяння, яке призвело до її кримінального переслідування і засудження, існувала чинна правова норма, яка робила це діяння кримінально караним, і що призначене покарання не перевищувало встановлених цією нормою меж (дивись згадане вище рішення у справі «Коем та інші», пункт 145, та рішення у справі «Ашур проти Франції» [Achour v. France] [Велика Палата], заява № 67335/01, пункт 43, ECHR 2006‑IV).

(b) Поняття ‘покарання’ та його межі

...

(c) Передбачуваність кримінального закону

91. Говорячи про ‘закон’, стаття 7 посилається на те ж поняття, на яке Конвенція всюди у своєму тексті посилається при використанні цього терміну, - поняття, яке включає законодавство та судову практику і передбачає вимоги щодо якості, особливо такі як доступність і передбачуваність (дивись згадані вище рішення у справі «Коккінакіс», пункти 40-41; «Кантоні», пункт 29; «Коем та інші», пункт 145, та рішення у справі «E.K. проти Туреччини» [E.K. v. Turkey] від 7 лютого 2002 року, заява № 28496/95, пункт 51). Ці вимоги щодо якості повинні бути виконані як стосовно визначення злочину, так і покарання, яке воно за собою тягне.

92. Логічним наслідком того принципу, що закони повинні мати загальне застосування, є те, що формулювання законодавчих актів не завжди є чітким. Одним із стандартних методів регулювання нормами права є використання загальних категорій на відміну від вичерпних списків. Відповідно, багато законодавчих актів неминуче виписані з використанням таких термінів, які більшою чи меншою мірою є нечіткими, а їх тлумачення та застосування є питанням практики (дивись згадані вище рішення у справах «Коккінакіс», пункт 40, та «Кантоні», пункт 31). Як би чітко не була сформульована норма права, в будь-якій системі права, зокрема кримінального, існує неминучий елемент судового тлумачення. Завжди існуватиме потреба в з’ясуванні сумнівних моментів і адаптації до мінливих обставин. Знову ж таки, хоча визначеність є вельми бажаною, її може супроводжувати надмірна жорсткість, тоді як закон повинен бути в змозі адаптуватися до мінливих обставин (дивись згадане вище рішення у справі «Кафкаріс», пункт 141).

93. Надана судам роль у винесенні рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів у тлумаченні, що залишаються (там само). Прогресивний розвиток кримінального права через судову правотворчість є добре укоріненою і необхідною частиною правової традиції в державах-учасницях Конвенції (дивись рішення у справі «Круслін проти Франції» [Kruslin v. France] від 24 квітня 1990 року, пункт 29, Series A no. 176‑A). Стаття 7 Конвенції не може бути прочитана як така, що забороняє поступове уточнення положень щодо кримінальної відповідальності шляхом судового тлумачення в різних справах, за умови, що відповідний розвиток узгоджується з сутністю злочину і може бути розумно передбачений (дивись згадані вище рішення у справах «S.W.» та «C.R. проти Сполученого Королівства», пункти 36 і 34 відповідно; «Стрєлєц, Кесслер і Кренц» [Streletz, Kessler and Krenz], пункт 50; рішення у справах «К.-H.W. проти Німеччини» [K.-H.W. v. Germany] [Велика Палата], заява № 37201/97, пункт 85, ECHR 2001-II (витяги); «Корбелі проти Угорщини» [Korbely v. Hungary] [Велика Палата], заява № 9174/02, пункт 71, ECHR 2008; та «Кононов проти Латвії» [Kononov v. Latvia] [Велика Палата], заява № 36376/04, пункт 185, ECHR 2010). Відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення може навіть призвести до встановлення порушення прав обвинуваченого за статтею 7 (дивись стосовно елементів складу злочину рішення у справах «Пессіно проти Франції» [Pessino v. France] від 10 жовтня 2006 року, заява № 40403/02, пункти 35-36, і «Драготоніу і Мілітару-Підхорні проти Румунії» [Dragotoniu and Militaru-Pidhorni v. Romania] від 24 травня 2007 року, заяви №№ 77193/01 та 77196/01, пункти 43-44; стосовно покарання дивись рішення у справі «Алімучай проти Албанії» [Alimuçaj v. Albania] від 7 лютого 2012 року, заява № 20134/05, пункти 154-162). Якби це було інакше, об’єкт та мету цього положення - а саме те, що ніхто не повинен зазнавати свавільного кримінального переслідування, засудження або покарання, - було б зведено нанівець.”

51. Суд також повторює, що не має своїм завданням підміну собою національних судів стосовно оцінки фактів та їх правової кваліфікації за умови, що вони ґрунтуються на розумній оцінці доказів (дивись з урахуванням відповідних відмінностей рішення у справі «Флорін Іонеску проти Румунії» [Florin Ionescu v. Romania] від 24 травня 2011 року, заява № 24916/05, пункт 59). У більш загальному сенсі, Суд підкреслює, що саме національні органи влади, зокрема суди, мають вирішувати проблеми тлумачення внутрішнього законодавства. Тому його роль зводиться до того, щоби переконатися, чи наслідки такого тлумачення є сумісними з Конвенцією (дивись рішення у справах «Вайт та Кеннеді проти Німеччини» [Waite and Kennedy v. Germany] [Велика Палата], заява № 26083/94, пункт 54, ECHR 1999‑I; «Корбелі проти Угорщини» [Korbely v. Hungary] [Велика Палата], заява № 9174/02, пункти 72-73, ECHR 2008; і «Кононов проти Латвії» [Kononov v. Latvia] [Велика Палата], заява № 36376/04, пункт 197, ECHR 2010).

52. Проте повноваження Суду з перегляду мають бути ширшими, коли саме конвенційне право, у даному випадку стаття 7, вимагає, щоб була правова база для засудження і вироку. Пункт 1 статті 7 вимагає, аби Суд перевірив, чи існувала сучасна правова база для засудження заявника, і, зокрема, він має переконатись, що результат, досягнутий відповідними національними судами, був сумісним зі статтею 7 Конвенції. Надання Суду вужчих повноважень з перегляду позбавило би статтю 7 сенсу (дивись згадане вище рішення у справі «Кононов», пункт 198).

53. Загалом, Суд має перевірити, чи існувала достатньо чітка правова база для засудження заявника (дивись згадане вище рішення у справі «Кононов», пункт 199).

2. Застосування цих принципів у даній справі

54. Суд зауважує, що основні аргументи заявника полягали у твердженні, по-перше, що його дії до 1 червня 2004 року не були караними за кримінальним законом, який діяв на час їх вчинення, оскільки вони не містили елементів складу правопорушень, на які посилались органи влади, зокрема тих, які охоплювались статтями 197а і/чи 221 Кримінального кодексу, а становили собою виключно звичайні правопорушення; і, по-друге, що різні напади не могли бути кваліфіковані як продовжуване правопорушення, оскільки вони не були об’єднані єдиним умислом та не були близько пов’язані у часі, адже не існувало жодних фактичних доказів на користь цього.

55. Проте як випливає із обмежень, про які йдеться у пунктах 51-52 вище, Суд не має своїм завданням вирішувати питання з приводу індивідуальної кримінальної відповідальності заявника, оскільки це є насамперед предметом оцінки національними судами. Дійсно, саме національні органи влади мали надати оцінку фактичним обставинам і умислу заявника на підставі наявних доказів, і прийняти рішення у відповідності до національного законодавства, як воно тлумачиться у судовій практиці, з приводу того, чи поведінка заявника повинна бути кваліфікована як продовжуване, триваюче, повторні або ж множинні правопорушення. Тому Суд не має висловлювати свою думку щодо того, чи вчинені заявником до 1 червня 2004 року дії містили елементи складу кримінальних правопорушень, визначених вказаними вище нормами (дивись з урахуванням відповідних відмінностей рішення у справі «Леідо та Ізорні проти Франції» [Lehideux and Isorni v. France] від 23 вересня 1998 року, пункт 50, Збірка рішень та ухвал 1998‑VII) та чи поведінка заявника мала бути кваліфікована як продовжуване правопорушення за національним правом.

56. Завдання Суду за пунктом 1 статті 7 є у даній справі подвійним. По-перше, Суд має перевірити, чи діяння заявника на час їх вчинення, включаючи ті з них, які були скоєні до набуття чинності статтею 215а Кримінального кодексу 1 червня 2004 року, складали правопорушення, визначені з достатньою передбачуваністю національним законом (дивись згадані вище рішення у справах «Стрєлєц, Кесслер і Кренц проти Німеччини» [Велика Палата], заяви №№ 34044/96, 35532/97 та 44801/98, пункт 51, ECHR 2001‑II; «Веебер проти Естонії» (№2), пункт 33; і «Корбелі», пункти 72-73), питання доступності не є тут предметом спору. По-друге, Суд повинен визначити, чи застосування цього положення національними судами таким чином, щоб охопити ті дії, що були вчинені до 1 червня 2004 року, у дійсності породжувало можливість призначення заявнику суворішого покарання у порушення статті 7 Конвенції (дивись з урахуванням відповідних відмінностей згадане вище рішення у справі «Мактуф і Дам`яновіч», пункт 70).

(a) Чи було правопорушення визначене з достатньою передбачуваністю

57. Суд уже мав нагоду розглянути по суті дві справи з приводу засудження заявника за триваюче чи продовжуване кримінальне правопорушення, хоча й без проведення відмінності між цими двома типами правопорушень (дивись згадані вище у пункті 28 рішення у справах «Еджер і Зейрек» та «Веебер» (№2)). У згаданих рішеннях Суд зазначав, що таке правопорушення за визначенням було типом злочину, що вчинявся протягом певного періоду часу (дивись згадане вище рішення у справі «Веебер» (№2), пункт 35). Суд далі робив висновок, що коли особа була обвинувачена у вчиненні “триваючого” правопорушення, принцип правової визначеності вимагав, щоби дії, з яких складалось правопорушення і які мали наслідком кримінальну відповідальність для неї, були чітко визначені в обвинувальному акті. Більше того, у винесеному національним судом рішенні також мало бути чітко продемонстровано, що засудження і покарання заявника відбулося як наслідок того, що ознаки “триваючого” правопорушення були виявлені стороною обвинувачення (дивись згадане вище рішення у справі «Еджер і Зейрек», пункт 33).

58. Суд також повторює, що у будь-якій системі права завданням національних судів є тлумачення норм матеріального кримінального права з тим, щоби визначити з посиланням на структуру кожного правопорушення дату, коли за наявності всіх ознак правопорушення караний акт був вчинений. Конвенція не може виступати перешкодою для цього виду судового тлумачення за умови, що висновки, до яких дійшли національні суди, є розумно передбачуваними у розумінні практики Суду (дивись ухвалу у справі «Превіті проти Італії» [Previti v. Italy] (dec.) від 8 грудня 2009 року, заява № 45291/06, пункт 283).

59. Повертаючись до конкретних обставин даної справи, Суд на початку зауважує, що заявника засуджено відповідно до висунутого йому обвинувачення, а саме за те, що він принаймні у період між 2000 роком та 8 лютого 2006 року систематично піддавав свою дружину фізичному насильству та образам, коли перебував у стані сп’яніння (дивись пункт 10 вище для більшої деталізації). Як наслідок, його дружина зазнала серйозних ушкоджень та змушена була звертатись через це по медичну допомогу 26 червня 2000 року, 18 липня 2003 року та 8 лютого 2006 року (дивись пункт 10 вище). У своєму рішенні від 21 лютого 2008 року Верховний суд підтримав нижчестоящі суди у юридичній кваліфікації правопорушення як поганого поводження з особою, яка живе під одним дахом, у сенсі статті 215а Кримінального кодексу, яка набула чинності з 1 червня 2004 року, і застосував цю норму також до поганого поводження, вчиненого заявником щодо його дружини до цієї дати. У цьому зв’язку Верховний суд послався на своє рішення (Tzn 12/93) від 8 грудня 1993 року про те, що продовжуване кримінальне правопорушення має розглядатися як єдиний акт і що його юридична кваліфікація у кримінальному праві має здійснюватися саме за тим законом, який діяв на час завершення останнього епізоду правопорушення. Тому стаття 215а також може застосовуватись до попередніх нападів за умови, що вони становили б злочинну поведінку за попереднім законом, а поведінка заявника до доповнення [Кодексу] 1 червня 2004 року становила собою принаймні правопорушення, яке тягнуло за собою покарання на підставі статті 197а чи пункту 1 статті 221 Кримінального кодексу. Після дослідження матеріалів справи Верховний суд зробив висновок, що діяння заявника демонстрували всі елементи складу такого правопорушення як погане поводження з особою, яка живе під одним дахом, у розумінні пунктів 1 і 2(b) статті 215а Кодексу. Оскільки розглядуване правопорушення вчинялося принаймні між 2000 роком і 8 лютого 2006 року, матеріальні умови для визнання правопорушення вчиненим за обтяжуючих обставин на підставі його значної тривалості у відповідності до пункту 2(b) статті 215а були дотримані (дивись пункт 13 вище).

60. Суд далі зауважує, що з мотивування Верховного суду, яке було описано вище та відсилає до рішення від 8 грудня 1993 року, випливає, що це його тлумачення враховувало окремий стандарт за пунктом 3 статті 89, яким розвинута судовою практикою концепція продовження кримінального правопорушення була запроваджена у Кримінальному кодексі у 1994 році (дивись пункти 20 і 24 вище), тобто ще до першого нападу на дружину, за який заявник був засуджений (дивись в якості прикладу протилежного згадане вище рішення у справі «Веебер», пункт 37). Справді, як заявник визнав у своїх поданнях до Суду, він не ставив під сумнів передбачуваність застосування національними судами положень пункту 3 статті 89 у його справі.

61. За змістом зазначеного положення, продовження кримінального правопорушення визначається як низка індивідуальних актів, які були зумовлені тим же мотивом, складалися з елементів одного й того ж правопорушення та були зв’язані через вчинення за допомогою ідентичного чи подібного способу, відбуваючись близько один від одного у часі та переслідуючи той самий об’єкт. З чіткої і усталеної практики Верховного суду (дивись пункти 25-27 вище) та викладених у юридичній літературі поглядів (дивись пункт 24 вище) випливає, що продовжуване правопорушення розглядалося як таке, що складає єдиний акт, кваліфікація якого за чеським кримінальним правом мала здійснюватися за правилами, чинними на час закінчення останнього епізоду правопорушення, за умови, що дії, вчинені за будь-яким попереднім законом, були б також караними згідно чинного на той час закону.

62. Оскільки поведінка заявника до 1 червня 2004 року становила собою кримінально карані правопорушення на підставі статті 197а чи пункту 1 статті 221 Кримінального кодексу та містила елементи складу правопорушення за статтею 215а, Суд визнає, що факт притягнення заявника до відповідальності за цією нормою також і за дії, вчинені до цієї дати, не являє собою забороненого Конвенцією ретроактивного застосуванням суворішого кримінального закону. Більш того, у своєму рішенні від 10 червня 2008 року Конституційний суд постановив, що рішення національних судів у справі заявника були логічними та послідовними і не мали жодного ретроактивного ефекту, забороненого Конституцією. Європейський суд не вбачає жодних ознак того, щоби ця позиція була забарвлена непередбачуваністю у розумінні статті 7 Конвенції.

63. За таких обставин та беручи до уваги ясність, з якою відповідні національні положення були сформульовані та надалі розтлумачені національними судами, Суд вважає, що оскільки поведінка заявника продовжувалась після 1 червня 2004 року, тобто після тієї дати, коли у Кримінальному кодексі запроваджено було відповідальність за погане поводження з особою, яка живе під одним дахом, він міг і повинен був передбачати, у разі потреби – з відповідною правовою консультацією, можливість свого притягнення до кримінальної відповідальності за продовжуване правопорушення відповідно до закону, чинного на час скоєння останнього нападу, тобто статті 215а Кримінального кодексу. Суд не вбачає жодних підстав для сумнівів, що заявник був у змозі передбачити, не лише щодо періоду після набуття чинності вказаною нормою з 1 червня 2004 року, але також щодо періоду з 2000 року до цієї дати, ймовірність притягнення до кримінальної відповідальності за продовжуване порушення, як описано вище, і відповідно регулювати свою поведінку (дивись з урахуванням відповідних відмінностей згадане вище рішення у справі «Стрєлєц, Кесслер і Кренц», пункт 82, і рішення у справі «Ашур проти Франції» [Achour v. France] [Велика Палата], заява № 67335/01, пункти 52-53, ECHR 2006‑IV).

64. На цьому фоні Суд задовольняє те, що засудження заявника за [кримінальне] правопорушення не лише ґрунтувалось на відповідному “національному ... законі на час його вчинення”, але й сам цей закон визначав правопорушення достатньо чітко, щоби відповідати якісній вимозі передбачуваності, яка випливає із автономного тлумачення поняття «закону» за статтею 7 Конвенції.

(b) Чи накладене на заявника за статтею 215а покарання було більш суворим

65. Суд тим більше не може прийняти аргумент заявника про те, що накладення національними судами покарання за статтею 215а також щодо дій, вчинених до 1 червня 2004 року, мало своїм наслідком більш суворе покарання, ніж було би в іншому випадку.

66. Як уже зазначалось вище, на підставі мотивування національних судів і, зокрема, Верховного суду у рішенні від 21 лютого 2008 року, можна зробити висновок, що всі елементи складу правопорушення, передбаченого у пунктах 1 і 2(b) статті 215а Кримінального кодексу були продемонстровані також і щодо дій, вчинених заявником до набуття чинності цією нормою 1 червня 2004 року. Посилаючись на ці дії, суди також чітко констатували, що вони були б караними і за старим кримінальним законом.

67. Нічого не вказувало на те, що наведений підхід національних судів мав несприятливий ефект збільшення суворості призначеного заявнику покарання (дивись у якості прикладу протилежного згадане вище рішення у справі «Веебер» (№ 2), пункт 36). Навпаки, якби дії, вчинені заявником до 1 червня 2004 року, розглядались окремо від тих, які він вчинив після цієї дати, застосування відповідного правила призначення покарання за пунктом 1 статті 35 Кримінального кодексу призвело би до вироку, постановленого на підставі правової норми про найбільш серйозне з правопорушень, а саме статті 215а Кримінального кодексу. У такому випадку, як наголошував Уряд, заявник одержав би як мінімум те саме покарання, яке на нього фактично було накладено, чи навіть більш суворе покарання з огляду на те, що існування кількох правопорушень ймовірно було б розцінене як обтяжуюча обставина згідно статті 34k Кримінального кодексу.

68. Суд також вважає непереконливим аргумент заявника про те, що якби напади розглядались окремо, кримінальне переслідування двох з них (ймовірно тих, що мали місце 24 червня 2000 року і 17 липня 2003 року) виходило б за межі строків давності. Відповідно до пункту 1 (d) статті 67 Кримінального кодексу строк давності становив три роки для правопорушень, за вчинення яких максимальне покарання складало менше трьох років. Тому навіть якби його притягали до кримінальної відповідальності лише за три інциденти, висвітлені національними судами, його у будь-якому разі можна було віддати до суду принаймні за напад, вчинений 17 липня 2003 року за старим законом, і напад, вчинений 8 лютого 2006 року за новим законом.

69. У світлі вищезазначеного Суд переконаний, що той факт, що дії, вчинені до набуття чинності нового закону, розглядалися на підставі цього нового закону, не завдали шкоди заявнику при його засудженні. Дійсно, йому було призначене одне єдине покарання, якому він був би підданий у будь-якому випадку за дії, вчинені після набуття чинності новим законом (дивись пункт 37 вище і, як приклад зворотного - згадане вище рішення у справі «Мактуф і Дам`яновіч», пункт 70).

(c) Висновок

70. Вищезазначені міркування є достатніми для висновку Суду про те, що призначене покарання заявнику, який був визнаний винним у продовжуваному кримінальному правопорушенні у вигляді поганого поводження з особою, яка живе під одним дахом, було застосовним на момент, коли це правопорушення розглядалося як закінчене, згідно із “законом”, який був передбачуваний з точки зору його наслідків. Не було ретроактивного застосування кримінального закону і заявника не було піддано більш суворим правилами призначення покарання, аніж ті, які підлягали застосуванню якби його судили за декілька окремих правопорушень.

71. Суд задоволений тим, що застосований чеськими судами у даній справі підхід відповідає об’єкту та меті статті 7 Конвенції, а саме гарантувати, щоби ніхто не був підданий свавільному кримінальному переслідуванню, засудженню і покаранню (дивись пункт 50 вище). Крім того, саме по собі посилення національного правового захисту від домашнього насильства, вчинення якого стосовно жінок все ще є об’єктом глибокого занепокоєння у сучасних європейських спільнотах (дивись пункт 38 вище та рішення у справі «Опуз проти Туреччини» [Opuz v. Turkey], заява № 33401/02, ECHR 2009), також узгоджується з фундаментальними цілями Конвенції, самою сутністю якої є повага до людської гідності та свободи (дивись з урахуванням відповідних відмінностей рішення у справі «C.R. проти Сполученого Королівства» [C.R. v. the United Kingdom] від 22 листопада 1995 року, пункт 42, Series A no. 335‑C).

72. Суд дійшов таких висновків, перевіривши з точки зору статті 7 Конвенції застосування у справі заявника [концепції] продовжуваного правопорушення за чеським правом – поганого поводження з особою, яка живе під одним дахом. Для порівняння варто зазначити у цьому контексті, що поняття «продовжуване кримінальне правопорушення», як воно визначене чеським правом, відповідає європейській традиції, відображеній у національному законодавстві переважної більшості держав-членів Ради Європи (дивись пункти 31 і 33 вище) і що, відповідно, ситуація з питанням передбачуваності, яке було підняте у даній справі, не сильно відрізняється від тієї, яка має місце стосовно таких правопорушень у національних правових системах інших Договірних Сторін Конвенції. Як можна побачити із опису поведінки заявника, наданого національними органами, його дії були спрямовані проти конкретної жертви, а саме його дружини, і, зокрема, проти її законного права на фізичну і психічну недоторканість, а також права на гідність. Також очевидним є те, що спосіб вчинення був той самий і складався із нападів, вчинених під тим самим дахом; що існував часовий зв’язок між різними діями, які тривали кілька років; що кожен напад, вчинений протягом цього періоду часу, об’єднувався одним і тим самим злочинним умислом; і що поведінка заявника у кожному такому випадку порушувала кримінальний закон. Іншими словами, правопорушення, за яке заявник був засуджений, об’єднувало у собі велику кількість ознак, характерних для таких правопорушень будь-де у конвенційній спільноті, такою ж була і реакція системи кримінальної юстиції у виді покарання, накладеного за одне єдине правопорушення (дивись пункти 33-37 вище).

73. Як наслідок, порушення статті 7 Конвенції допущено не було.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОСТАЙНО,

Постановляє, що не було допущено порушення статті 7 Конвенції.

Складено англійською мовою і французькою мовою та повідомлено в письмовій формі 27 січня 2015 року.

       Майкл О’БойлДін Шпільман
              Заступник Секретаря-КанцлераГолова

У відповідності до пункту 2 статті 45 Конвенції і пункту 2 Правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додаються такі окремі думки:

- окрема думка судді Зімеле, що збігається з позицією більшості;

- окрема думка судді Пінто де Альбукерке, що збігається з позицією більшості.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька. Цей переклад здійснено за дорученням та за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є для Суду обов’язковим і Суд не несе відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази даних HUDOC, де розміщена практика Європейського суду з прав людини () або з будь-якої іншої бази даних, у якій він розміщений зі згоди Суду. Він може бути відтворений з некомерційною метою за умови зазначення повної назви справи разом із вищенаведеним позначенням авторського права та посиланням на Трастовий фонд з прав людини. При потребі використати будь-яку частину цього перекладу з комерційною метою, будь-ласка, зверніться за електронною адресою: publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@

 

Full & Egal Universal Law Academy