© Рада Європи / Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад здійснено за дорученням і за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для більш докладної інформації дивіться повне позначення авторського права у кінці цього документу.
© Council of Europe / European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe / Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
Інформаційне повідомлення з юриспруденції Суду № 181
січень 2015 року
Рохлена проти Чеської Республіки [Велика Палата]
Rohlena v. the Czech Republic - 59552/08
Рішення від 27 січня 2015 року [Велика Палата]
Стаття 7
Пункт 1 статті 7
Тяжче покарання
Немає злочину без закону
Засудження за “продовжуване” правопорушення, яке складалося з дій, вчинених до його запровадження у Кримінальному кодексі: немає порушення
Факти – заявник був звинувачений у систематичному фізичному насильстві та образах по відношенні до своєї дружини у період між 2000 роком та 8 лютого 2006 року. У 2007 році суд першої інстанції визнав його винним у продовжуваному правопорушенні - поганому поводженні з особою, яка живе під одним дахом, як визначено статтею 215а Кримінального кодексу, чинною з 1 червня 2004 року. Суд вирішив, що це поняття охоплювало дії, вчинені до цієї дати, у тій мірі, в якій вони на той час становили, як у ситуації заявника, інше правопорушення. Засудження було підтримане апеляційним судом та Верховним судом.
Посилаючись на свою практику, Верховний суд зазначив, що у разі, коли мало місце продовжуване правопорушення, яке розглядалося як єдиний акт, кримінальна природа цього акту мала оцінюватись на підставі закону, який був чинним на час останньої дії, яка входила до складу правопорушення. Цей закон підлягав застосуванню і до дій, що йому передували, за умови, що вони були б злочинними діями за попереднім законом. У даній справі дії заявника до доповнення Кримінального кодексу 1 червня 2004 року підпадали під насильство проти особи чи групи осіб у розумінні статті 197а Кримінального кодексу і напад у розумінні статті 221 цього Кодексу.
У 2008 році Конституційний суд відхилив як явно необґрунтовану подану заявником конституційну скаргу, вважаючи, що рішення судів у його справі не мали ретроактивного ефекту, забороненого Конституцією.
У рішенні від 18 квітня 2013 року (дивись Information Note 162) Палата Європейського суду одностайно вирішила, що рішення національних судів не порушили статтю 7 Конвенції.
Право – стаття 7: Заявник був засуджений за кримінальне правопорушення на підставі статті 215а Кримінального кодексу, яка була введена до Кодексу шляхом його доповнення у 2004 році, також і за дії, вчинені до цієї дати. Національні суди вирішили, що продовжуване кримінальне правопорушення повинно розглядатися як єдиний акт, юридична кваліфікація якого мала бути здійснена за законом, чинним на момент закінчення останнього епізоду правопорушення, за умови, що будь-які дії, вчинені у період дії попереднього закону, також були би кримінально караними за тим законом. Тому стаття 215а також застосовувалась до нападів, вчинених заявником до 2004 року, оскільки вони становили собою злочинну поведінку за попереднім законом. У процесі тлумачення національного закону національні суди послалися на концепцію продовжуваного кримінального правопорушення, яке складалося із індивідуальних дій, які були об’єднані тим самим умислом, являли собою то саме правопорушення і були пов’язані через однаковий чи подібний спосіб вчинення, вчинялися близько одна від одної в часі і переслідували той самий об’єкт. Поведінка заявника до 1 червня 2004 року підпадала під кримінально-карані правопорушення за чинним на той час національним законом і тому була невід’ємним елементом складу правопорушення, передбаченого статтею 215а. Тому притягнення заявника до відповідальності за цією нормою також за дії, вчинені до цієї дати, не являло собою забороненого Конвенцією ретроактивного застосування більш суворого кримінального закону.
За таких обставин і враховуючи чіткість, з якою відповідні національні норми були викладені, заявник був у змозі передбачити, що його могли притягнути до кримінальної відповідальності за продовжуване правопорушення також і щодо періоду до 2004 року, і відповідно регулювати свою поведінку. Тому відповідальність за правопорушення, за яке заявник був засуджений, мало основу у відповідному “національному ... законі на час його вчинення”, який, у свою чергу, визначав правопорушення достатньо чітко, щоби відповідати якісній вимозі передбачуваності за статтею 7 Конвенції.
Нарешті, Суд відкинув аргумент заявника про те, що накладення покарання за нормою 2004 року потягнуло за собою більш суворе покарання, аніж могло бути в іншому випадку накладене. Нічого не вказувало на те, що наведений підхід національних судів мав несприятливий ефект збільшення суворості призначеного заявнику покарання. Навпаки, якби дії, вчинені заявником до 1 червня 2004 року, розглядались окремо від тих, які він вчинив після цієї дати, заявник міг би отримати як мінімум те саме покарання, яке на нього фактично було накладено, чи навіть більш суворе покарання.
Висновок: немає порушення (одностайно).
(дивись також Del Río Prada v. Spain [Велика Палата], заява № 42750/09, 21 жовтня 2013 року, Information Note 167; і Maktouf and Damjanović v. Bosnia and Herzegovina [Велика Палата], заяви №№ 2312/08 і 34179/08, 18 липня 2013 року, Information Note 165)
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Цей стислий виклад, підготовлений канцелярією Суду, не є зобов’язальним для Суду.
Щоб перейти до інформаційних бюлетенів з практики Суду, натисніть тут
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy