ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «РОМАНЮК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF ROMANYUK v. UKRAINE)
(Заява № 77909/12)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
20 вересня 2022 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Романюк проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Ладо Чантурія (Lado Chanturia) Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 77909/12), яку 27 листопада 2012 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Віктор Миколайович Романюк, 1975 року народження, який проживає у м. Васильків (далі – заявник), та якого представляв пан М.В. Мотрук, юрист, який практикує у м. Київ;
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляв його Уповноважений, пан Іван Ліщина, про заяву;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 12 травня 2022 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
предмет справи
1. Справа стосується стверджуваного порушення пасивного виборчого права заявника за статтею 3 Першого протоколу до Конвенції у двох аспектах: визнання недійсними результатів виборів 28 жовтня 2012 року в його окрузі та скасування його реєстрації на повторних парламентських виборах в окремих округах 15 грудня 2013 року у зв’язку з його тимчасовим виїздом до Італії. Заявник також скаржився, що постанова суду про тримання його під вартою в межах кримінального провадження, яке було порушено щодо нього в Україні 30 січня 2013 року і, яке призвело до його однотижневого тримання під вартою в Італії у березні 2013 року, суперечило пункту 1 статті 5 Конвенції.
2. Заявник балотувався як кандидат від головної опозиційної партії «Батьківщина» на парламентських виборах 28 жовтня 2012 року в одномандатному виборчому окрузі № 94[1]. Відповідно до примірників результатів голосування (далі – протоколи), складених дільничними виборчими комісіями (далі – ДВК), він переміг на виборах, тоді як його головний суперник, пані З., кандидат від урядової партії «Партія регіонів», посіла друге місце. Проте окружна виборча комісія (далі – ОВК) визнала недійсними результати голосування на двадцяти семи виборчих дільницях, на всіх з яких кількість голосів за заявника значно перевищувала кількість за пані З. Обґрунтування ОВК обмежувалося загальним посиланням на судові рішення, ухвалені за скаргами двадцяти семи спостерігачів, здебільшого від пані З. і «Партії регіонів», які стверджували, що ДВК незаконно обмежили їхній доступ до цих виборчих дільниць. Заявник оскаржив це рішення про визнання результатів недійсними, стверджуючи, зокрема, що ОВК не проаналізувала обсяг відповідних обмежень та їхній можливий вплив на результати голосування. Адміністративні суди двох інстанцій відмовили у задоволенні його скарг на тій підставі, що ОВК діяла в межах своїх дискреційних повноважень. Центральна виборча комісія (далі – ЦВК) визнала неможливим встановити результати виборів в окрузі та звернулася до Верховної Ради України з проханням створити необхідні умови для проведення повторних виборів у певних округах.
3. 30 січня 2013 року прокуратура міста Києва порушила кримінальну справу щодо заявника за підозрою у «незакінченому замаху» на привласнення державного майна, вчиненому у 2008 році. Зокрема, заявника, який був заступником голови правління заводу по виробництву інсулінів ЗАТ «Індар» (70,7% якого належало державі), підозрювали у змові з головою правління, паном Л., з метою привласнення коштів підприємства. Їх підозрювали у створенні усупереч нормам законодавства товариства з обмеженою відповідальністю та переданні йому частини нерухомого майна заводу «Індар». Однак ця передача не була завершена, оскільки заявник і Л. не подали заяву про її реєстрацію.
4. 04 лютого 2013 року заявник виїхав до Італії. Через декілька днів працівники міліції оголосили його в розшук. Слідчий суддя ухвалив постанову про взяття заявника під варту з метою забезпечення його присутності в суді для розгляду питання про обрання йому запобіжного заходу. 26 березня 2013 року Шевченківський районний суд міста Києва обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Тим часом, 22 березня 2013 року заявника затримали в Італії. 29 березня 2013 року його звільнили під підписку про невиїзд.
5. 09 липня 2013 року апеляційний суд міста Мілан (далі — Міланський суд) відмовив у задоволенні запиту українських органів державної влади про видачу заявника. Він зазначив, що згідно з італійським кримінальним законодавством, незакінчений замах на злочин полягав у тому, що особа не змогла закінчити його з причин, які не залежали від її волі. Матеріали справи чітко вказували, що злочин, у вчиненні якого обвинувачувався заявник, не був закінчений, оскільки він не виконав відповідні адміністративні формальності. Ніколи не стверджувалося, що заявник не зміг закінчити стверджуваний злочин з причин, які не перебували під його контролем і не залежали від його волі. Також було вказано на проміжок часу між відповідними подіями (2008 рік) і моментом порушення кримінальної справи (2013 рік).
6. На початку грудня 2013 року адміністративні суди[2] за скаргою виборця скасували реєстрацію заявника як кандидата на повторних парламентських виборах у певних округах, призначених на 15 грудня 2013 року, на тій підставі, що він не відповідав вимозі про п’ятирічне проживання. ЦВК, зі свого боку, стверджувала, що він подав усі передбачені законодавством документи, у тому числі копію паспорта з реєстрацією місця проживання в Україні. Хоча чинний на момент подій Закон України «Про вибори народних депутатів України» 2011 року не містив додаткових пояснень щодо вимоги про проживання[3], суди вважали, посилаючись на деякі інші закони[4], що вона передбачала перебування на території України понад 183 дні на рік. Беручи до уваги беззаперечне проживання заявника в Італії протягом попередніх десяти місяців, суди постановили, що він не відповідав цій вимозі. Вони не прокоментували його аргумент, що його свобода пересування була обмежена, оскільки, по-перше, він був затриманий в Італії, а, по-друге, вирішувалося питання про його видачу до України.
оцінка суду
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ7. Заявник скаржився, що тримання його під вартою з 22 до 29 березня 2013 року ґрунтувалося на свавільній постанові українських органів державної влади і, таким чином, суперечило пункту 1 статті 5 Конвенції.
8. Уряд стверджував, що постанова про тримання під вартою відповідала законодавству.
9. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
10. Загальні відповідні принципи наведені, наприклад, в рішенні у справі «Васілічук проти Республіки Молдова» (Vasiliciuc v. the Republic of Moldova), заява № 15944/11, пункти 34 – 36, від 02 травня 2017 року).
11. Суд не вважає, що позбавлення заявника свободи ґрунтувалося на «обґрунтованій підозрі у вчиненні ним правопорушення». Він зазначає, що пред’явлені йому обвинувачення у 2013 році стосувалися «незакінченого замаху» на привласнення коштів, нібито вчиненого за приблизно п’ять років до цього. Як прямо зазначено в усіх відповідних документах, згадане привласнення не було закінчено лише тому, що заявник та інший підозрюваний не подали заяву про реєстрацію передачі майна. Ніколи не стверджувалося, що вони мали для цього якісь перешкоди. Ці міркування змусили Міланський суд відхилити запит українських органів державної влади про видачу заявника у липні 2013 року (див. пункт 5).
12. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 першого протоколу до КОНВЕНЦІЇ13. Заявник скаржився на свавільність визнання недійсними результатів виборів 28 жовтня 2012 року у виборчому окрузі № 94, а також скасування реєстрації його кандидатури на повторних парламентських виборах у певних округах 15 грудня 2013 року.
14. Уряд стверджував, що обмеження доступу численних спостерігачів до виборчих дільниць було серйозним порушенням, яке призвело до визнання результатів виборів недійсними. Стосовно другої скарги Уряд зазначив, що законодавство стосовно проживання було змінено та уточнено, оскільки Суд встановив порушення статті 3 Першого протоколу до Конвенції за певною мірою схожих обставин в рішенні у справі «Мельниченко проти України» (Melnychenko v. Ukraine), заява № 17707/02, ЄСПЛ 2004‑X). Зокрема, Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», який набрав чинності 15 січня 2004 року, визначив місце проживання як місце, де особа проживала більше шести місяців на рік.
15. Суд визнає обидві скарги прийнятними.
16. Стосовно першої скарги Суд вважає, що виключення всіх голосів, відданих у цілому виборчому окрузі, лише через те, що деяким спостерігачам було обмежено доступ до двадцяти семи (з 136) виборчих дільниць без будь-яких спроб встановити ступінь цього порушення та його вплив на загальні результати виборів у виборчому окрузі, суперечило статті 3 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справах «Ковач проти України» (Kovach v. Ukraine), заява № 39424/02, пункт 60, ЄСПЛ 2008 та «Хаджілі проти Азербайджану» (Hajili v. Azerbaijan), заява № 6984/06, пункти 49 – 58, від 10 січня 2012 року).
17. Стосовно другої скарги Суд бере до уваги такі обставини, які свідчать, що вимога про п’ятирічне проживання, як вона була сформульована у застосовному законодавстві на той момент, все ще могла вважатися такою, якій бракувало чіткості. ЦВК і суди тлумачили її по-різному. Крім того, для пояснення свого підходу судам довелося посилатися на низку положень законодавства, не пов’язаних з виборчим контекстом. Насамкінець, в нещодавніх внесених до виборчого законодавства змінах вважалося за необхідне включити додаткове положення, яке уточнювало вимогу про проживання. При цьому Суду не потрібно проводити детальний аналіз якості застосовного законодавства. Відсутності розгляду національними судами доречного аргументу заявника про особливості його особистої ситуації (а саме, що він не зміг повернутися в Україну, оскільки тримався під вартою в Італії та розглядалося питання про його видачу) достатньо для висновку Суду, що скасування реєстрації його кандидатури було свавільним і непропорційним (див., зокрема, рішення у справі «Селахаттін Демірташ проти Туреччини (№ 2)» [ВП] (Selahattin Demirtaş v. Turkey (no. 2)) [GC], заява № 14305/17, пункт 388, від 22 грудня 2020 року з подальшими посиланнями).
18. Отже, було порушено статтю 3 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з обома скаргами.
інші скарги19. Заявник також скаржився за статтею 18 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 5 Конвенції, що постанова про тримання його під вартою була політично умотивованою. З огляду на факти справи, доводи сторін та свої висновки Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені в цій заяві, і немає потреби окремо розглядати зазначену скаргу (див. для порівняння рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
20. Заявник вимагав такі суми в якості відшкодування матеріальної шкоди: 550 євро в якості відшкодування витрат, понесених під час тримання під вартою, 14 770 євро – пов’язаних з його перебуванням в Італії протягом чотирнадцяти місяців після цього; і 10 491 євро в якості відшкодування незаробленої заробітної плати народного депутата.
21. Причинно-наслідковий зв’язок між встановленими порушеннями та матеріальною шкодою, пов’язаною з перебуванням заявника в Італії, відсутній. Заявник також не надав інформації про різницю між заробітною платою, яку він отримував би як народний депутат, та його іншим доходом, якщо такий був, протягом відповідного періоду (див. для порівняння рішення у справах «Ковач проти України» (Kovach v. Ukraine), заява № 39424/02, пункт 66, ЄСПЛ 2008 та «Керімова проти Азербайджану» (Kerimova v. Azerbaijan), заява № 20799/06, пункт 64, від 30 вересня 2010 року). Тому Суд відхиляє вимогу заявника за цим пунктом.
22. Заявник також вимагав 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Суд вважає за розумне присудити йому 4 000 євро за цим пунктом.
23. Насамкінець, заявник вимагав 17 350 євро в якості компенсації судових та інших витрат. Оскільки він не надав жодних підтверджуючих документів, Суд відхиляє цю вимогу.
24. Суд також вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Оголошує прийнятними скарги за пунктом 1 статті 5 Конвенції та статтею 3 Першого протоколу до Конвенції;Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції;Постановляє, що було порушено статтю 3 Першого протоколу до Конвенції щодо визнання недійсними результатів виборів 28 жовтня 2012 року у виборчому окрузі № 94 та скасування реєстрації заявника як кандидата на повторних парламентських виборах в окремих округах 15 грудня 2013 року;Постановляє, що немає необхідності розглядати решту скарг;Постановляє, що:(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 4 000 (чотири тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Ладо Чантурія
(Lado Chanturia)
Голова
[1] Складався з 136 дільниць із загальною кількістю виборців 151 370 осіб.
[2] Київський апеляційний адміністративний суд під час засідання суду першої інстанції 01 грудня 2013 року та Вищий адміністративний суд України 04 грудня 2013 року.
[3] 01 січня 2020 року його замінив Виборчий кодекс України (2019 року), який тепер містить детальне роз’яснення, що означає вимога про проживання для кандидатів у народні депутати: якщо разовий виїзд особи за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а строк перебування за межами України кожного річного періоду протягом останніх п’яти років перед днем голосування на відповідних виборах не перевищував 183 дні. Не є порушенням вимоги про проживання в Україні виїзд особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу.
[4] Зокрема, визначення «безперервного проживання» в Законі України «Про громадянство», «місце постійного проживання» в Податковому кодексі України та «місця проживання» в Законі України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».