ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ
РІШЕННЯ У СПРАВІ «РОСТОВЦЕВ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF ROSTOVTSEV v. UKRAINE)
(Заява № 2728/16)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
25 липня 2017 року
ОСТАТОЧНЕ
25/10/2017
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Ростовцев проти України»
Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Вінсент А. Де Гаетано, Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Егідіюс Куріс (Egidijus Kūris),
Юлія Моток (Iulia Motoc),
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni),
Марко Бошняк (Marko Bošnjak),
Петер Пацолай (Péter Paczolay), судді,
та Маріалена Цирлі (Marialena Tsirli), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 27 червня 2017 року,
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 2728/16), яку 18 грудня 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Олександр Олегович Ростовцев (далі – заявник).
2. Заявника представляв пан О. Гузун, юрист, який практикує у м. Вишгород. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.
3. Заявник стверджував, що його було позбавлено права на оскарження вироку щодо нього.
4. 21 квітня 2016 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився у 1983 році та проживає у м. Київ.
6. 07 травня 2015 року Оболонський районний суд м. Києва розглянув кримінальну справу за обвинуваченням заявника у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 309 Кримінального кодексу, – незаконне придбання та зберігання наркотичних засобів у великих розмірах. Прокурор був присутній. Заявник не був представлений захисником.
7. З вироку суду першої інстанції вбачається, що під час допиту у судовому засіданні заявник показав, що у зв’язку з поганим самопочуттям приймав трамадол для полегшення болю. Він визнав, що 22 січня 2015 року він придбав у невстановленої особи на вулиці десять блістерних упаковок трамадолу, знеболювального засобу наркотичного типу, на суму, еквівалентну 53 євро, та невдовзі був затриманий. Він висловив каяття та просив про поблажливість при винесенні вироку. Враховуючи ці зізнання, судом першої інстанції на підставі частини третьої статті 349 Кримінального процесуального кодексу (далі – КПК) (див. п. 13) було визнано недоцільним дослідження доказів, щодо «обставин», які «ніким не оспорювались». Того ж дня суд першої інстанції визнав заявника винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 309 Кримінального кодексу, – незаконне придбання та зберігання наркотичних засобів, та призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком два роки та шість місяців.
8. Заявник оскаржив вирок, стверджуючи, що його зізнання у суді першої інстанції стосувалося лише фактів, а не правової кваліфікації кримінального правопорушення, яка, за його твердженням, була помилковою. Він стверджував, що зберігання трамадолу, як таке, не є незаконним, а лише за умови порушення встановлених правил. За цих підстав його дії слід було кваліфікувати не за статтею 309 Кримінального кодексу, як зберігання наркотичних засобів, а за статтею 320 Кримінального кодексу, а саме порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів та їх аналогів.
9. 01 липня 2015 року Апеляційний суд міста Києва, засідаючи у складі одного судді, відмовив у відкритті апеляційного провадження. Суд зазначив, що заявник не оспорював обставин кримінального правопорушення, і що суд першої інстанції діяв на підставі частини третьої статті 349 КПК. Проте в апеляційній скарзі заявник не погодився з визнанням його винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтею 309 Кримінального кодексу, та з правовою кваліфікацією його дій. Суд дійшов висновку, що з огляду на зізнання заявника та дії суду першої інстанції у порядку, передбаченому частиною другою статті 394 КПК (див. п. 14), вирок не може бути оскаржено з підстав, на які посилався заявник.
10. 03 серпня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявника, дійшовши висновку, що ухвала апеляційного суду відповідала нормам кримінально-процесуального законодавства.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА
A. Кримінальний кодекс 2001 року
11. Частина друга статті 309 Кодексу передбачає, що придбання та зберігання наркотичних засобів або їх аналогів у великих розмірах без мети збуту є незаконним. Це кримінальне правопорушення карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.
12. Стаття 320 Кодексу передбачає, що порушення правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів карається штрафом, арештом на строк від трьох до шести місяців або позбавленням волі на строк до трьох років.
B. Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року
13. Частина третя статті 349 КПК передбачає:
«3. Суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з’ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз’яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.»
14. Частина друга статті 394 КПК передбачає:
«2. Судове рішення суду першої інстанції не може бути оскаржене в апеляційному порядку з підстав заперечення обставин, які ніким не оспорювалися під час судового розгляду і дослідження яких було визнано судом недоцільним відповідно до положень частини третьої статті 349 цього Кодексу.»
15. Стаття 409 КПК передбачає, що рішення суду першої інстанції може бути скасовано або змінено з наступних підстав: (і) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону;
(іі) неправильне застосування матеріального кримінального законодавства; (ііі) помилка при винесенні обвинувального вироку;
(iv) фактична помилка або неповнота судового розгляду.
16. Стаття 445 КПК передбачає:
«1. Підставами для перегляду судових рішень Верховним Судом України, які набрали законної сили, є:
...
(4) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.»
Статті 446-458 КПК закріплюють наступний порядок розгляду заяв про перегляд судових рішень за статтею 445 цього кодексу:
(i) заяву про перегляд судового рішення вправі подати «особа, на користь якої ухвалено рішення міжнародною судовою установою», а також її представник протягом трьох місяців з дня, коли особі, на користь якої ухвалено рішення міжнародною судовою установою, стало або мало стати відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного. Проте Верховний Суд України може поновити цей строк за умови доведення поважності причин;
(ii) заява про перегляд має містити, зокрема, контактні дані особи, яка її подає, вона має бути підписана та подана разом із певними підтверджуючими документами, у тому числі з копією рішення міжнародної судової установи;
(iii) суддя-доповідач Верховного Суду України здійснює попередню перевірку будь-якої заяви про перегляд судового рішення. Суддя повинен перевірити заяву на відповідність формальним вимогам у частині реквізитів, які вона має містити, та документів, які до неї додаються, і якщо цих вимог не додержано, встановити строк, протягом якого заявник зобов’язаний усунути недоліки. Якщо недоліки усунуті в установлений строк, для цілей обрахування тримісячного строку вона вважається поданою у день її первинного подання;
(iv) у разі якщо суддя-доповідач дійде висновку, що заява є обґрунтованою, суддя відкриває провадження щодо перегляду рішення. У разі якщо суддя дійде висновку, що вона є необґрунтованою, вирішення питання про допуск справи до провадження здійснюється колегією з трьох суддів;
(v) після відкриття провадження заява розглядається на спільному засіданні всіх судових палат Верховного Суду України. Сторони повідомляються про час і місце судового засідання. Якщо вони не з’являються без поважної причини, Верховний Суд розглядає справу за їхньої відсутності. Присутні сторони мають право звертатися до суду;
(vi) за наслідками розгляду справи Верховний Суд України може відмовити у задоволенні заяви про перегляд або задовольнити її та (а) змінити судове рішення (судові рішення) судів нижчих інстанцій, не передаючи справу на новий розгляд або (b) скасувати судове рішення (судові рішення) судів нижчих інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, або (с) скасувати попередні судові рішення та закрити провадження у справі.
C. Практика Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо права на оскарження у справах, у яких підсудними було визнано свою вину
17. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) розглядав по суті наступні справи та задовольнив касаційні скарги у ситуаціях, коли підсудні визнали вину, а судовий розгляд відбувся за скороченою процедурою відповідно до частини третьої статті 349 КПК.
(i) 25 березня 2014 року ВССУ задовольнив касаційну скаргу, подану прокурором на вирок Броварського міськрайонного суду Київської області від 28 січня 2013 року, яким підсудного було визнано винним у вчиненні крадіжки з магазину, кримінального правопорушення, яке суд першої інстанції кваліфікував як закінчений злочин. У апеляційній скарзі прокурор стверджував, що кримінальне правопорушення слід було кваліфікувати як «замах» на вчинення крадіжки з магазину. ВССУ погодився та відповідним чином змінив вирок;
(ii) 21 травня 2016 року ВССУ задовольнив касаційну скаргу прокурора та скасував ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 17 листопада 2015 року, якою апеляційний суд залишив без розгляду апеляційну скаргу прокурора на вирок суду нижчої інстанції, яким двох підсудних було визнано винними у незаконному заволодінні транспортним засобом. ВССУ дійшов висновку, що залишаючи апеляційну скаргу прокурора без задоволення, апеляційний суд неправильно застосував частину другу статті 394 КПК, оскільки прокурор оскаржував не факти справи, які не оспорювалися підсудними, а лише правову кваліфікацію дій одного з підсудних як вчинених «повторно», що становило ознаку кримінального правопорушення з обтяжуючими обставинами, передбаченого відповідною статтею Кримінального кодексу.
18. 16 листопада 2016 року, після повідомлення Уряду держави-відповідача про справу, ВССУ надіслав апеляційним судам інформаційний лист, яким з посиланням на цю заяву, що розглядалась Судом, роз’яснялось, що визнання фактичних обставин підсудним і скорочений судовий розгляд відповідно до частини третьої статті 349 КПК не позбавляє підсудного права звернення з апеляційною скаргою на підставі неправильного застосування матеріального кримінального законодавства.
D. Практика Верховного Суду України щодо перегляду справ у зв’язку з ухваленням Європейським судом з прав людини наступних рішень
19. Вбачається, що у період із моменту ухвалення рішення Суду у справі «Яременко проти України (№ 2)» (Yaremenko v. Ukraine (no. 2)) (заява № 66338/09, від 30 квітня 2015 року), яким було роз’яснено наслідки встановлення порушення права на справедливий суд у кримінальних справах, Верховний Суд України скасовував обвинувальні вироки щодо заявників і направляв справи на новий розгляд у всіх випадках, коли заяви про перегляд відповідали формальним вимогам, встановленим національним законодавством (див. підпункти (і) та (іі) п. 16).
20. Зокрема, 06 липня 2015 року Верховний Суд України скасував обвинувальний вирок щодо заявника та направив справу на новий розгляд на підставі рішення у справі «Чопенко проти України» (Chopenko v. Ukraine) (заява № 17735/06, від 15 січня 2015 року), 09 листопада 2015 року на підставі рішення у справі «Яременко проти України № 2» (Yaremenko v. Ukraine (no. 2) (заява № 66338/09, від 30 квітня 2015 року) та «Жизицький проти України» (Zhyzitskyy v. Ukraine) (заява № 57980/11, від 19 лютого 2015 року), 30 листопада 2015 року на підставі рішення у справі «Огороднік проти України» (Ogorodnik v. Ukraine) (заява № 29644/10, від 05 лютого 2015 року),
21 грудня 2015 року на підставі рішення у справі «Ушаков та Ушакова проти України» (Ushakov and Ushakovav. Ukraine) (заява № 10705/12, від 18 червня 2015 року) та 06 лютого 2017 на підставі рішення у справі «Зякун проти України» (Zyakun v. Ukraine) (заява № 34006/06, від 25 лютого 2016 року).
21. Вбачається, що у зазначений період не було випадків, щоб Верховний Суд України відмовляв у повторному розгляді справи, щодо якої Судом було встановлено порушення права на справедливий суд, а заява заявника про перегляд судового рішення відповідала формальним вимогам. Проте у декількох справах заяви про перегляд судового рішення були відхилені у зв’язку з недодержанням цих вимог. З таких підстав були відхилені заяви про перегляд судового рішення щодо справ «Ющенко та інші проти України» (Yushchenko and Others v. Ukraine), (заява № 73990/01 та 3 інші заяви, від 15 липня 2010 року), «Собко проти України» (Sobko v. Ukraine) (заява № 15102/10, від 17 грудня 2015 року) та «Закшевський проти України» (Zakshevskiy v. Ukraine) (заява № 7193/04, від 17 березня 2016 року).
E. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» 2006 року
22. Стаття 10 Закону передбачає додаткові заходи індивідуального характеру з метою виконання рішень Суду, у тому числі повторний розгляд справи судом і відновлення провадження у справі.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ № 7 ДО КОНВЕНЦІЇ
23. Заявник скаржився, що його було позбавлено права на перегляд вироку в кримінальній справі щодо нього. Він посилався на статтю 2 Протоколу № 7 до Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом.
2. Із цього права можуть поширюватися винятки для передбачених законом незначних правопорушень або коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдувального вироку.»
A. Прийнятність
24. Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Твердження сторін
25. Заявник стверджував, що у судовому засіданні він нічого не казав про правову кваліфікацію дій, вчинення яких він не оспорював. Це було зрозуміло, оскільки він не мав юридичної освіти, та його інтереси не представляв адвокат. Відповідно, він не відмовлявся від свого права на оскарження. Межі поняття «обставини», застосованого національними судами не були «передбачуваними», і апеляційний суд та ВСУ незаконно відмовили у задоволенні його апеляційної та касаційної скарг. Це обмеження права на оскарження суперечило статті 2 Протоколу № 7 та національному законодавству.
26. Уряд стверджував, що поняття «обставини», використане у частині третій статті 349 та частині другій статті 394 Кримінального процесуального кодексу (див. пп. 13 та 14) включає в себе лише фактичні обставини справи та дозволяє подавати скарги з питань права, зокрема щодо правової кваліфікації дій чи бездіяльності, визнаних підсудним. У зв’язку з цим Уряд посилався на практику ВССУ (див. п. 17). На думку Уряду, процедура, встановлена частиною третьою статті 349 КПК, дозволяла підсудним правомірно відмовитися від своїх процесуальних прав. Крім того, вона відповідала вимогам щодо правомірної відмови, встановленим практикою Суду, яка вимагає, щоб національні суди з’ясовували, чи розуміють підсудні наслідки згоди на скорочений судовий розгляд, та чи їхня згода є добровільною. Більше того, відмова за процедурою частини третьої статті 349 не є абсолютною, оскільки вона не забороняє оскаржити вирок на процесуальних підставах і не поширюється на правову кваліфікацію неоспорюваних фактів. У цьому сенсі межі поняття «обставини», використаного у відповідному положенні, є чіткими та передбачуваними. Отже, заявника не було позбавлено права на оскарження обвинувального вироку щодо нього. Очевидно, у відкритті апеляційного провадження за скаргою заявника було відмовлено, оскільки національні суди вирішили, що незважаючи на його заявлене бажання оскаржити правову кваліфікацію діяння, заявник «насправді оскаржив неоспорювані ним факти за процедурою, передбаченою частиною третьою статті 349 КПК». Відповідно Уряд вважав, що не було порушення статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції.
2. Оцінка Суду
(a) Загальні принципи
27. Загалом Договірні Сторони мають широкі межі свободи розсуду щодо визначення порядку реалізації права, передбаченого статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції. Отже, перегляд судом вищої інстанції вироку або призначеного покарання може стосуватися як фактичних обставин, так і правових аспектів, або обмежуватися виключно питаннями права. Крім того, у деяких країнах обвинувачений, який бажає оскаржити рішення суду, повинен отримати на це дозвіл. Проте будь-які обмеження права на перегляд, що містяться у національному законодавстві, мають за аналогією з правом доступу до суду, закріпленим пунктом 1 статті 6 Конвенції, переслідувати законну мету та не порушувати саму суть цього права (див. рішення у справі «Кромбах проти Франції» (Krombach v. France), заява № 29731/96, п. 96, ECHR 2001‑II).
28. Суд нагадує, що саме національні органи, зокрема суди, мають вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства. Відтак, за виключенням випадку очевидного свавілля, до функцій Суду не входить перевірка тлумачення національного законодавства національними судами. Його завдання полягає у тому, щоб з’ясувати, чи не суперечить результат такого тлумачення положенням Конвенції (див. рішення у справі «Недждет Шахін та Періхан Шахін проти Туреччини» (Nejdet Şahin and Perihan Şahin v. Turkey) [ВП],
заява № 13279/05, пп. 49 та 50, від 20 жовтня 2011 року). Проте органи державної влади повинні поважати національне законодавство та застосовувати його у передбачуваному та послідовному порядку (див. рішення у справі «Йовановіч проти Сербії» (Jovanović v. Serbia), заява № 32299/08, п. 50, від 02 жовтня 2012 року). У справах, що стосуються доступу до суду, Суд може бути зобов’язаний встановити, чи міг заявник розраховувати на узгоджену систему, яка забезпечує дотримання справедливого балансу між інтересами органів державної влади та його власними інтересами (див. рішення у справі «Де Жуфр да ла Праделль проти Франції» (De Geouffre de la Pradelle v. France), від 16 грудня 1992 року, п. 34, серія А 253‑B, та «Маширевіч проти Сербії» (Maširević v. Serbia), заява № 30671/08, п. 48, від 11 лютого 2014 року).
29. Нарешті, Суд нагадує, що відмова від права, гарантованого Конвенцією, у межах, в яких це дозволяється, повинна надаватися у недвозначний спосіб та супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними її значущості (див., наприклад, рішення у справі «Галстян проти Вірменії» (Galstyan v. Armenia), заява № 26986/03, від 90, від 15 листопада 2007 року). Крім того, вона не повинна суперечити жодному важливому суспільному інтересу (див. рішення у справі «Сейдовіч проти Італії» (Sejdovic v. Italy) [GC], заява № 56581/00, п. 86, ECHR 2006‑II).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
30. Загалом не заперечувалось, що заявник мав право на розгляд його справи в апеляційному порядку, але не мав змоги оскаржити рішення у свої справі у такий спосіб, оскільки не оспорював обставини, що стали підставою для його засудження, і таким чином погодився із застосуванням скороченої форми судового розгляду. Хоча визнання подій заявником могло становити відмову від деяких його процесуальних прав (див., наприклад, рішення у справі «Нацвлішвілі та Тагонідзе проти Грузії» (Natsvlishvili and Togonidze v. Georgia), заява № 9043/05, п. 91, ECHR 2014 витяги)), безперечно така відмова не стосувалась права на апеляційне оскарження правової кваліфікації дій заявника (див. п. 26). Саме на цій підставі заявник звертався з апеляційною скаргою (див. п. 8). Отже, не можна стверджувати, що заявник відмовився від свого права на апеляцію.
31. З огляду на цей висновок, Суд, використовуючи ті самі принципи, що застосовуються до права доступу до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, має встановити, чи було завдано шкоди самій суті права заявника на апеляційне оскарження внаслідок відмови у відкритті апеляційного провадження за його скаргою (див. вищенаведене рішення у справі «Кромбах проти Франції» (Krombach v. France), п. 96). При цьому Суд встановить, чи може той факт, що національні суди залишили без задоволення апеляційну та касаційну скарги заявника, вважатися передбачуваним з огляду на відповідне законодавство та практику (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Леваж Престасьон Сервіс» проти Франції» (Levages Prestations Services v. France), від 23 жовтня 1996 року, п. 42, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1996‑V, та «Майскі проти Хорватії (№ 2)» (Majski v. Croatia (no. 2), заява № 16924/08, п. 69, від 19 липня 2011 року).
32. Апеляційна скарга заявника стосувалася питання правової кваліфікації дій, у вчиненні яких він зізнався (див. п. 8). Уряд стверджував, що апеляційна та касаційна скарги заявника були залишені без задоволення національними судами, оскільки вони вважали, що заявник намагався у непрямій формі оспорити визнані ним фактичні обставини, що стали підставою для його засудження.
33. Суд не знаходить у рішеннях національних судів доказів на підтвердження останнього аргументу: ані апеляційний суд, ані ВСУ фактично не стверджували, що заявник намагався оскаржити висновки суду першої інстанції щодо фактів, і не вказували на будь-які твердження в апеляційній скарзі заявника, які підтверджували б таке тлумачення його апеляційної скарги. Аналогічно Суд не вбачає у тексті апеляційної скарги заявника жодних аргументів на підтвердження такого тлумачення. Крім того, апеляційний суд прямо посилався на правову кваліфікацію дій заявника, як на одну з підстав неможливості оскарження вироку, а ВСУ погодився з його висновками (див. пп. 9 та 10).
34. Проте остання позиція національних судів у кримінальній справі заявника прямо суперечить тлумаченню відповідних положень законодавства Урядом і наведеній Урядом практиці ВССУ, згідно з якою поняття «обставини», використане під час відповідного провадження на національному рівні, розповсюджувалося лише на фактичні обставини справи та не включало в себе їхню кримінально-правову кваліфікацію (див. пп. 17 та 26). Переконливого пояснення такої невідповідності надано не було. Більше того, після повідомлення Уряду держави-відповідача про справу ВССУ у своєму інформаційному листі до судів нижчих інстанцій, посилаючись на цю заяву, що розглядається Судом, нагадав, що визнання фактичних обставин справи під час провадження у суді першої інстанції не позбавляє підсудного права на оскарження на підставі неправильного застосування матеріального кримінального законодавства (див. п. 18). Таким чином, не можна стверджувати, що заявник повинен був передбачити, що не оспорюючи факти, встановлені в судовому засіданні, він відмовлявся від можливості оскарження обвинувального вироку щодо себе, якщо він вважав правову кваліфікацію своїх дій невірною.
35. Внаслідок застосування такого тлумачення справи заявника як апеляційний суд, так і ВССУ відмовили заявнику у розгляді його скарг по суті.
36. Отже, Суд доходить висновку, що тлумачення відповідних положень національного законодавства, застосоване національними судами у справі заявника, не було «передбачуваним» і, застосовуючи його, національні суди порушили саму суть права заявника на подання апеляційної скарги.
37. Суд вітає заходи, вжиті національними органами влади з метою попередження виникнення таких ситуацій у майбутньому (див. п. 18 та п. 41), але зазначає, що ці заходи не впливають на індивідуальну ситуацію заявника (див. для порівняння, наприклад, рішення у справі «С.Л. проти Австрії» (S.L. v. Austria), заява № 45330/99, п. 35, ECHR 2003‑I (витяги)).
38. Відповідно, було порушення статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
39. Статтею 41 Конвенції передбачено таке:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
40. Заявник вимагав 20 000 євро відшкодування моральної шкоди.
41. Уряд вважав вимогу заявника надмірною. Для порівняння Уряд посилався на відшкодування, присуджене Судом у справі «Желязков проти Болгарії» (Zhelyazkov v. Bulgaria) (заява № 11332/04, п. 49,
від 09 жовтня 2012 року). Він також підкреслив, що за ініціативою Урядового уповноваженого ВССУ надіслав судам нижчих інстанцій інформаційний лист, в якому роз’яснив відповідні положення національного законодавства у спосіб, що мав на меті запобігання повторному виникненню аналогічних ситуацій у майбутньому
(див. п. 18).
42. Суд зазначає, що у цій справі ним було встановлено порушення статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції у зв’язку з тим, що, застосовуючи у справі заявника тлумачення положень національного законодавства, яке не було «передбачуваним», національні суди порушили саму суть його права на подання апеляційної скарги. За таких обставин Суд вважає, що так само як і у справах щодо порушення статті 6 Конвенції найбільш належною формою відшкодування у справі заявника було би відновлення провадження, у разі подання відповідної заяви (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Оджалан проти Турції» (Öcalan v. Turkey) [ВП], заява № 46221/99, наприкінці п. 210, ECHR 2005-IV та «Сахновський проти Росії» (Sakhnovskiy v. Russia) [ВП], заява № 21272/03, п. 112, від 02 листопада 2010 року).
Суд, враховуючи, зокрема, те, що національним законодавством передбачений такий перегляд, і що Верховний Суд України регулярно виносить ухвали про відновлення провадження у випадку констатації Судом порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами що неї (див. пп. 16 та 22), вважає, що встановлення порушення саме по собі становить справедливу сатисфакцію будь-якої шкоди, якої зазнав заявник (див. рішення у справі «Гурепка проти України № 2» (Gurepka v. Ukraine (no. 2), заява № 38789/04, п. 41,
від 08 квітня 2010 року та «Закшевський проти України» (Zakshevskiy v. Ukraine), заява № 7193/04, п. 133, від 17 березня 2016 року).
B. Судові та інші витрати
43. Заявник не вимагав відшкодування судових та інших витрат. Відповідно Суд не присуджує жодної компенсації за цим пунктом.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що було порушення статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції;
3. Постановляє, що встановлення порушення саме по собі становить справедливу сатисфакцію будь-якої шкоди, якої зазнав заявник.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 25 липня 2017 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Маріалена Цирлі
(Marialena Tsirli)
Секретар секції
Вінсент А. Де Гаетано
(Vincent A. De Gaetano)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy