CASE OF SABANCHIYEVA AND OTHERS v. RUSSIA - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013. Цей переклад було замовлено за підтримки Довірчого фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для детальної інформації розгляньте вказівку щодо авторського права в кінці цього документа.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec la soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ПЕРША СЕКЦІЯ

СПРАВА «SABANCHIYEVA AND OTHERS ПРОТИ РОСІЇ»

(Заява № 38450/05)

РІШЕННЯ

[Витяги]

ВИТЯГИ

6 червня 2013 року

ОСТАТОЧНЕ

06/09/2013

Це рішення стало остаточним згідно з ч. 2 ст. 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Sabanchiyeva and Others проти Росії»,

Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefèvre), Голова,
Елізабет Штайнер (Elisabeth Steiner),
Харлан Гаджієв (Khanlar Hajiyev),
Лінос-Александр Сіціліанос (Linos-Alexandre Sicilianos),
Ерік Моз (Erik Møse),
Ксенія Туркович (Ksenija Turković),
Дмітрій Дєдов (Dmitry Dedov), судді,
та Андре Вомпеч (André Wampach), заступник секретаря секції,

Після наради за зачиненими дверима 14 травня 2013 року,

ухвалюють це рішення, прийняте зазначеного дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Цю справу розпочато за заявою (№ 38450/05) проти Російської Федерації, поданою до Суду 26 жовтня та 15 листопада 2005 року на підставі ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі − Конвенція) п’ятдесятьма громадянами Російської Федерації (перелік подано у долученому до цього рішення Додатку).

2. Перед Судом заявників представляли: п. Д.І. Штрайстану (D. I. Straisteanu), п. Н. Мальцева (N. Maltseva), п. Є. Єжова (E. Yezhova) та п. А. Ніколаєв (A. Nikolayev), юристи об’єднання «Правова ініціатива по Росії» (Stichting Russian Justice Initiative), що у м. Москві, та п. Л. Доргова (L. Dorgova), юрист, що практикує у м. Нальчику (Nalchik). Уряд Росії (далі − Уряд) спочатку представляли п. П. Лаптєв (P. Laptev) і пані В. Мілінчук (V. Milinchuk), колишні Представники Російської Федерації у Європейському суді з прав людини, а згодом Представник Уряду – п. Г. Матюшкін (G. Matyushkin).

3. Заявники стверджували, зокрема, що обставини впізнання загиблих членів їхніх сімей були нелюдськими і такими, що принижують людську гідність, і що рішення не повертати тіла цих загиблих їхнім сім’ям було незаконним та непропорційним, прийнятим всупереч вимогам статей 3, 8 та 9 Конвенції, взятих окремо та у поєднанні зі статтею 13 і статтею 14 Конвенції.

4. Ухвалою від 6 листопада 2008 року Суд оголосив заяву частково прийнятною.

5. Заявники та Уряд надали письмові пояснення (ч.1 ст. 59 Регламенту Суду) щодо суті. Після консультації зі сторонами палата вирішила не проводити слухання по суті справи (ч.3 ст. 59 Регламенту Суду – в кінці), а сторони відповідали на зауваження одна одної у письмовій формі.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Напад 13 жовтня 2005 року

6. Вранці 13 жовтня 2005 року було вчинено напад на правоохоронні органи м. Нальчик, республіка Кабардино-Балкарія, з боку добре озброєних осіб, які, ймовірно, були місцевими бойовиками (повстанцями). Напад було здійснено на такі органи як Міністерство внутрішніх справ республіки Кабардино-Балкарія, Центр «Т» Головного управління Міністерства внутрішніх справ РФ, різні відділення внутрішніх справ, Відділ міліції особливого призначення Міністерства внутрішніх справ республіки, контрольні пункти дорожньої міліції, Управління Федеральної служби безпеки республіки, Управління Федеральної служби виконання покарань, управління Прикордонної служби та декілька приватних магазинів зі зброєю. Згідно з позицією Уряду, у цьому нападі брало участь понад 250 учасників.

7. Боротьба силами Уряду та бойовиками тривав принаймні до 14 жовтня 2005 року.

B. Сімейні зв’язки заявників і загиблих

8. Заявники зазначали, що вони були родичами учасників нападу, які загинули 13 та 14 жовтня 2005 року або зразу після цих подій (див. перелік сімейних зв’язків заявників з загиблими особами у Додатку).

9. Уряд не оспорював скаргу в цій частині, за винятком ситуації щодо 19 заявниці – п. Жанни Федорівни Іфраімової, яка, на думку Уряду, не була жодним чином пов’язана з загиблим п. Русланом Борисовичем Тамазовим.

10. Відповідно до первинних показань 19 заявниці загиблий Руслан Борисович Тамазов був її чоловіком. Згодом вона змінила це подання, зазначаючи, що між ними не було офіційно укладено шлюбу, однак вони проживали разом з лютого 2005 року. На час подій у жовтні 2005 році вона знаходилася на восьмому місяці вагітності. Дев’ятнадцята заявниця надала копію свідоцтва про народження дитини (від 9 липня 2008 року) на ім’я С.Т., народженої 8 грудня 2005 року. У свідоцтві п. Руслан Борисович Тамазов був записаний батьком дівчинки, а дев’ятнацята заявниця − її матір’ю.

11. Відповідно до наданої Урядом інформації 13 та 14 жовтня 2005 року його сили успішно відбили напад. Було вбито 87 місцевих бойовиків. Уряд не конкретизував імен тих осіб, котрих було вбито.

12. Уряд також стверджував, що 14 жовтня 2005 року заарештували п. Аслана Юрійовича Багова (одного з двох племінників 50 заявника), який отримав вогнепальні поранення в голову та грудну клітку. Він помер у в’язниці 23 жовтня 2005 року.

13. 18 жовтня 2005 року п. Хазбулат Беталович Кеферов (один з синів 17 заявника та учасник нападу 13-14 жовтня 2005 р.) відкрив вогонь по працівниках міліції з місцевого контрольного пункту і був вбитий пострілами у відповідь.

14. У зауваженнях щодо прийнятності справи Уряд наполягав, що органи влади вбили загалом 95 бойовиків у антитерористичних операціях, проведених у відповідь на напад 13 жовтня 2005 року.

15. По суті, Уряд визнав, що всі загиблі, зазначені заявниками, були з-поміж осіб, вбитих органами влади.

C. Кримінальна справа № 25/78-05

1. Постанова про початок кримінального провадження від 13 жовтня 2005 року

16. Ймовірно, 13 жовтня 2005 року органи влади розпочали кримінальне провадження № 25/78-05 у зв’язку з нападом у м. Нальчику.

17. У процесі розслідування було встановлено, що з 1999 року по лютий 2005 року група осіб, включаючи А. Масхадова, Ш. Басаєва, І. Горчханова, А. Астемірова, Абу-Валіда Хаттаба та Абу_Дзейта, сформували терористичну групу. Саме ця група організувала напад. Тридцять п’ять працівників правоохоронних органів та 15 цивільних було вбито, було завдано ушкоджень різного ступеня тяжкості 131 правоохоронцю та 92 цивільним. Було завдано значної шкоди власності.

18. Заявники не мали самостійного процесуального статусу у кримінальному провадженні у справі № 25/78-05.

2. Листи заявників до органів влади на початкових етапах розслідування

19. Одразу після нападу 13, 20, 21 та 25 жовтня 2005 року окремі особи (включаючи і декого зі заявників) підписали колективні звернення до різних посадовців, включаючи працівників прокуратури, з проханням повернути тіла загиблих для поховання.

20. З кінця жовтня 2005 року і принаймні до квітня 2006 року вони отримували відповіді з прокуратури та від інших органів. У цих листах-відповідях повідомляли, що заявники отримають відповідь по суті питання одразу після завершення розслідування у справі.

21. Звернення до національних судів декого зі заявників щодо оскарження цих відповідей не були задоволені. Вони були відхилені як завчасно подані судами першої та апеляційної інстанції.

3. Постанова від 13-14 квітня 2006 року не обвинувачувати бойовиків, яких було вбито під час нападу

22. 13-14 квітня 2006 року орган розслідування завершив кримінальне провадження щодо 95 загиблих бойовиків у зв’язку з їхньою смертю. Були ухвалені індивідуальні рішення щодо кожного з них, які містили встановлення ступеня чи характеру їх участі у нападі та висновок, що ці особи брали участь у нападі і померли внаслідок дій у відповідь. Видається, що загиблі, зазначені заявниками, були з-поміж тих осіб, яких стосувалася ця постанова.

23. Генеральна прокуратура повідомила заявників про зазначені вище постанови від 14 квітня 2006 року. Однак копії цих постанов не були долучені до повідомлень.

24. Дехто з заявників звертався до національних судів у зв’язку з тим, що органи влади не надали копії постанов від 13-14 квітня 2006 року. В результаті відповідних проваджень більшості заявників було надано копії відповідної постанови. Однак їм було відмовлено у праві брати участь у кримінальному провадженні щодо загиблих у якості їхніх офіційних представників та у поверненні речей, що належали загиблим.

25. У страсбурзькому провадженні Уряд надав копії постанов від 13-14 квітня 2006 року щодо кожного із родичів заявників.

4. Постанова про відмову в поверненні тіл загиблих їхнім сім’ям від 15 травня 2006 року

26. Згідно з позицією Уряду 95 тіл ймовірних терористів було піддано кремації 22 червня 2006 року. Згідно з поданнями заявників, вони вперше дізналися про кремацію із зауважень Уряду у справі, що розглядається.

27. Відповідно до позиції Уряду, кремацію було проведено на підставі постанови про відмову в поверненні тіл загиблих для поховання їхнім сім’ям від 15 травня 2006 року. На противагу до постанов індивідуального характеру від 13-14 квітня 2006 року, постанова від 15 травня 2006 року стосувалася загиблих загалом. У цій постанові, зокрема, зазначалося:

«... керівник слідчої групи ... [посадова особа С.], розглянувши матеріали справи № 25/78-05, встановив: ... [що] у процесі спеціальної антитерористичної операції, спрямованої на припинення нападу, 95 терористів було ліквідовано, а саме:

[У постанові з-поміж інших зазначають імена усіх загиблих, вказаних заявниками, перелік див. у Додатку.]

На сьогодні усі судово-медичні експертизи, включаючи молекулярно-генетичні експертизи, з тілами загиблих терористів були завершені й їхні особи були встановлені з чітким дотриманням встановленої процедури.

Згідно з постановами від 13-14 квітня 2006 року кримінальні провадження щодо цих 95 осіб, які вчинили ... напад на різні об’єкти та правоохоронні органи у м. Нальчик ... було зупинене у зв’язку і їхньою смертю на підставі п. 2 ч. 1 ст. 27 та п. 2 ч.1 ст. 24 Кримінально-процесуального кодексу.

Відповідно до ст. 14.1 Закону «Про поховання і похоронну справу» (Закон № 8-ФЗ): «Поховання осіб, кримінальне переслідування щодо яких, пов’язане з їхньою участю у терористичній діяльності, припинено у зв’язку з їхньою смертю, яка настала в результаті зупинення цієї терористичної акції, здійснюється в порядку, встановленому Урядом Російської Федерації. Тіла зазначених осіб для поховання не видаються, а про місце їх поховання не повідомляється.»

Згідно з п. 3 Постанови Уряду Російської Федерації № 164 від 20 березня 2003 року «Про затвердження положення про поховання осіб, смерть яких настала у результаті припинення вчиненої ними терористичної акції», «Поховання [зазначених] осіб, здійснюється за місцем настання смерті спеціалізованими службами з питань поховання, які створюються органами виконавчої влади суб’єктів Російської Федерації або органами місцевого самоврядування...».

[З огляду на вище зазначене, посадова особа С постановив:поховати тіла 95 терористів ...;скерувати цю постанову Президенту республіки Кабардино-Балкарія до виконання;поінформувати [керівництво] про цю постанову».

28. Уряд стверджував, що органи влади поінформували заявників про постанову від 15 травня 2006 року, однак визнавав, що останнім не було надано копії цієї постанови.

29. Видається, що за декількох нагод Генеральна прокуратура інформувала заявників по суті про відмову повернути тіла. Немає даних, що заявникам було надано копію постанови від 15 травня 2006 року.

30. Заявники стверджували, що вони вперше отримали копію постанови від 15 травня 2006 року у травні 2007 року разом з зауваженнями Уряду щодо прийнятності цієї справи. Вони також зазначали, що дізналися про кремацію тіл їхніх загиблих родичів у вересні 2007 року (див. п. 26 вище).

5. Спроби заявників ініціювати судовий розгляд щодо двох зазначених постанов.

31. Суди відмовлялися розглядати по суті доводів заявників, наведених у їхніх перших їх спробах ініціювати судовий перегляд постанов від 13-14 квітня 2006 року та від 15 травня 2006 року.

(a) Провадження у Конституційному суді

32. Дехто з заявників оскаржив законодавство, що регулює поховання терористів до Конституційного суду. Їхні перші заяви були відхилені як завчасно подані. Зрештою, заяви 13 та 24 заявників були прийняті до розгляду.

33. 28 червня 2007 року Конституційний суд ухвалив рішення (№ 8-Р), у якому він, по суті, відмовив у задоволенні скарг, у яких стверджувалося, що ст. 14.1 Закону «Про поховання та похоронну справу» № 164 та Постанови Уряду Російської Федерації № 164 від 20 березня 2003 року «Про затвердження положення про поховання осіб, смерть яких настала у результаті припинення вчиненої ними терористичної акції» були неконституційними. У рішення зазначалося, що оскаржені законодавчі положення були за конкретних обставин необхідними та обґрунтованими. Цей суд дійшов таких висновків щодо легітимних цілей та необхідності відповідного законодавства:

«... Разом з тим, інтерес боротьби з тероризмом, його загальної та спеціальної превенції, ліквідації наслідків терористичних актів, пов’язаних з можливістю масових безладів, зіткнень різних етнічних груп, ексцесів між родичами осіб, причетних до терористичних актів, населенням та правоохоронними, загрозою життю і здоров’ю людей, можуть обумовлювати за певних конкретно-історичних умов встановлення особливого правового регулювання поховання осіб, кримінальне переслідування яких, у зв’язку з їх участю в терористичній діяльності, припинене у зв’язку з їх смертю, що настала в результаті припинення терористичного акта, як це передбачено в ст. 14.1 Федерального закону «Про поховання та похоронну справу». Її положення логічно пов’язані зі змістом п. 4 Рекомендації 1687 (2004) від 23 листопада 2004 року Парламентської Асамблеї Ради Європи «Боротьба з тероризмом засобами культури», в якому наголошено, що екстремістська інтерпретація елементів тієї чи іншої культури, таких як героїчна смерть мученика, самопожертва, апокаліпсис чи священна війна, а також світських ідеологій (націоналістичних та революційних) також може використовуватися для виправдання терористичних актів.

3.2. Мінімізація інформаційного та психологічного впливу на населення терористичного акта, в тому числі послаблення його агітаційно-пропагандистського впливу, є одним з необхідних способів захисту суспільної безпеки, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів громадян, тобто переслідує саме ті цілі, з якими Конституція Російської Федерації та міжнародно-правові документи пов’язують допустимість обмеження відповідних прав та свобод.

Поховання особи, яка брала участь у терористичному акті, близько до могил жертв цього акту, проведення обряду поховання і згадування з відданням почестей як символу, як об’єкту поклоніння, з одного боку, слугують пропаганді ідей терору, а з іншого – ображають почуття родичів жертв цього акта і створює передумови для нагнітання міжнаціональної та релігійної ворожнечі.

За конкретних умов, що склалися у Російській Федерації в результаті вчинення низки терористичних актів, які спричинили значні людські жертви, викликали негативний суспільний резонанс і істотно вплинули на масову суспільну свідомість, видання родичам для поховання тіл ... може створити загрозу для суспільного порядку і суспільного спокою, для прав і законних інтересів інших осіб, для їхньої безпеки, а тому числі призвести до розпалювання ненависті, спровокувати акти вандалізму, насильницькі дії, масові безлади і зіткнення, що може спричинити нові жертви. Місця поховання учасників терористичних актів можуть стати місцями культового поклоніння окремих екстримістськи налаштованих осіб, використовуватися як засіб пропаганди ідеології тероризму і втягнення в терористичну діяльність.

За таких обставин федеральний законодавець мав право ввести особливий порядок поховання осіб, смерть яких настала в результаті припинення терористичного акта, учасниками якого вони були. ...»

34. У цьому рішення також зазначалося, що застосування передбачених законом заходів може розглядатися як обґрунтоване за наявності належних процесуальних гарантій, таких як ефективний судовий перегляд, для захисту осіб від свавілля. Цей суд зазначав, що у статтях 123-127 Кримінально-процесуального кодексу був передбачений такий перегляд (див. п. 87 нижче).

35. Як підсумок, Конституційний суд визнав, що оскаржені положення відповідають Конституції, але в той же час витлумачив їх таким чином, що органи влади повинні утриматися від поховання тіл, допоки суд не підтвердить постанову компетентного органу. Цей суд надав таку мотивацію:

«... Ці норми за своїм конституційно-правовим смислом передбачають можливість оскарження в судовому порядку постанови про припинення кримінальної справи чи кримінального переслідування осіб, які брали участь у вчиненні терористичного акта, у зв’язку з їхньою смертю, і, відповідно, обов’язок суду розглянути таку заяву по суті, тобто перевірити законність та обґрунтованість постанови, встановлених у ній висновків про участь цих осіб у терористичному акті, встановити відсутність реабілітуючих підстав для припинення кримінальної справи і, тим самим, правомірність застосування зазначених обмежувальних заходів; до вступу в законну силу рішення суду тіла (останки) загиблих не можуть бути поховані; відповідні державні органи та посадові особи зобов’язані вживати необхідних заходів для того, аби поховання відбувалося з дотриманням звичаїв та традицій, зокрема шляхом поховання чи кремації, за можливості, індивідуально, і аби цьому передувало дотримання всіх вимог щодо встановлення особи загиблого, часу, місця, причин смерті. ...»

36. Суддя Г.А Гаджиєв виклав до цього рішення суду окрему думку, у якій він погодився, що оскаржені положення відповідали Конституції, однак висловив власну позицію щодо їх тлумачення. У його окремій думці зазначалося:

«... якщо відповідні, констатуючи в результаті попереднього розслідування факт вчинення терористичного акту і причетність до неї особи, кримінальна справа щодо якої припинена у зв’язку зі смертю, яка настала в результаті припинення вчиненого нею терористичного акта, дійдуть висновку, що видання тіла цієї особи її родичам для поховання може створити загрозу для суспільного порядку, спокою, здоров’я чи моральності, правам і законним інтересам інших осіб, їхній безпеці, вони мають право ухвалити рішення про відмову у видачі тіла і про застосування особливого порядку поховання.

При цьому, у разі відмови видати тіло особи, смерть якої настала в результаті припинення вчиненого нею терористичного акту, органи, які приймають рішення про його поховання, повинні забезпечити дотримання всіх вимог щодо встановлення особи загиблого, часу та місця смерті, причини смерті, зазначення місця поховання і даних, необхідних для впізнання могил (певна територія, номер). Поховання має відбутися за участі родичів з дотриманням звичаїв і традицій, а також гуманітарних правил поваги до мертвих. Адміністративні органи правової держави повинні поважати культурні цінності багатонаціонального суспільства, які передаються з покоління в покоління. ...»

37. Суддя А.Л. Кононов долучив до справи окрему думку, що не збігається з позицією більшості, зазначивши, що відповідне законодавство суперечить Конституції. Зокрема, він вказав:

«... Оскаржені норми, які забороняють видання тіл родичам та встановлюють анонімність їх поховання, є абсолютно аморальними, такими, що відображають дикі, варварські і низькі уявлення минулого ...

Навряд чи потрібно окремо обґрунтовувати чи навіть письмово закріплювати в законі право кожної людини бути похованою достойно відповідно до традицій та звичаїв її роду. Це право, очевидно, і випливає із природи людини як, можливо, жодне інше з природних прав. Таке з природне і безспірне право кожного здійснити поховання рідної й близької людини, мати можливість проявити свій моральний борг і людські почуття, попрощатися, сумувати і згадувати загиблого, яким би він не був для суспільства і держави, мати право на могилу, яка у всіх цивілізованих країнах є сакральною цінністю і символом пам’яті ...»

(b) Подальше провадження

38. Після ухвалення рішення Конституційного суду від 28 червня 2007 року національні суди очевидно змінили свій підхід та погодилися переглянути формальну законність ухвал від 13-14 квітня та від 15 травня 2006 року.

39. Троє заявників (а саме, № 12, 21 та 33) змогли отримати копію постанов від 13-14 квітня 2006 року стосовно їхніх загиблих родичів, однак не ініціювали відповідного провадження або провадження стосовно постанови від 15 травня 2006 року.

40. П’ятнадцять заявників (№ 1,2,4,8,18,25, 26, 32, 34, 35, 37, 39, 42, 43 та 44) не зверталися та не отримували копії постанов від 13-14 квітня 2006 року, та не ініціювали провадження щодо котроїсь із постанов у цій справі.

41. Решта заявників, за винятком трьох (№ 39, 42 та 43) отримали копії постанов від 13-14 квітня 2006 року щодо їхніх родичів та ініціювали судове провадження для оскарження цих постанов.

42. Сім заявників (№ 3, 15, 17, 30, 38, 41 та 49 ...) після завершення декількох проваджень отримали рішення суду на свою користь, а саме: рішення Верховного суду Кабардино-Балкарії як суду останньої інстанції. Цим рішенням було скасовано постанови від 13-14 квітня 2006 року та постанову від 15 травня 2006 року як незаконні. Стосовно постанов від 13-14 квітня 2006 року цей суд зазначив, що у цих постановах не взято до уваги останні зміни до статті 205 Кримінального кодексу (див. п.76 нижче) та повернув справу до органів слідства на нове розслідування. Постанова від 15 травня 2006 року була скасована, оскільки вона ґрунтувалася на постановах від 13-14 квітня 2006 року, а також у зв’язку з тим, що вона не була ухвалена компетентною посадовою особою. Заявники стверджують, що ці рішення судів не були виконані.

43.  Видається, що національні суди згодом змінили свою позицію щодо вимоги брати до уваги зміни до статті 205 Кримінального кодексу та почали скасовувати зазначені постанови шляхом перегляду в порядку нагляду (див. п. 45 нижче).

44. Дев’ятнадцять заявників (№ 56, 9, 10, 11, 13, 14, 16, 19, 20, 22, 24, 27, 28, 31, 40, 45, 46, 50 ...) після завершення декількох проваджень отримали рішення Верховного суду республіки Кабардино-Балкарія як суду останньої інстанції на свою користь. Ці рішення суду стосувалися лише постанов від 13-14 квітня 2006 року та скасовували їх як незаконні. Цей суд зазначив, що у постановах не були взяті до уваги останні зміни до статті 205 Кримінального кодексу та передав справу на нове розслідування до органу слідства. Ці заявники, як видається, не ініціювали окремого провадження щодо постанови від 15 травня 2006 року. Заявники стверджують, що зазначені рішення суду не були виконані.

45. Згідно з даними, поданими Урядом стосовно проваджень, ініційованих тринадцятим заявником, новий розгляд справи у судах нижчих інстанцій завершився ухваленням остаточного рішення від 3 листопада 2007 року, яким постанова від 13-14 квітня була залишена без змін в цілому.

46. У провадженнях на національному рівні трьом заявникам (№ 7, 23 та 47 ...) було відмовлено у отримання копії постанов від 13-14 квітня 2006 року щодо їхніх загиблих родичів і, як наслідок, компетентні суди не могли переглянути законність постанов від 13-14 квітня та від 15 травня 2006 року. Верховний суд республіки Кабардино-Балкарія особливо наголосив у відповідних рішеннях, що орган слідства незаконно відмовив у наданні заявникам та суду копії постанов від 13-14 квітня 2006 року та у забезпеченні доступу до відповідних матеріалів справи щодо загиблих членів сім’ї цих заявників. У своїх зауваженнях Уряд держави-відповідача пояснив, що докази, зібрані слідством щодо загиблих членів сім’ї заявників, про яких ідеться, також використовувалися у кримінальних провадженнях щодо інших учасників нападу, які вижили, і що відмова, про яку йдеться, мотивувалася потребою зберегти цілісність цих кримінальних проваджень.

47. Двоє заявників (№ 29 і 36 ...) отримали копії постанов від 13-14 квітня 2006 року щодо їхніх загиблих родичів і оскаржили їх у суді. Однак суд відмовив у задоволення відповідних скарг. Верховний суд республіки Кабардино-Балкарія відмовив у задоволенні апеляційних заяв та залишив без змін постанови як законні. Згодом скарги цих заявників на незаконність постанови від 15 травня 2006 року були задоволені цим самим судом у зв’язку з тим, що зазначена постанова була ухвалена некомпетентною посадовою особою.

48. Сорок восьма заявниця, п. Оксана Ніколаєвна Даова отримала копію постанов від 13-14 квітня 2006 року стосовно її брата п. Валерія Ніколаєвича Тлеужева та її чоловіка п. Зураба Назрановича Даова. Вона оскаржила законність цих постанов, проте скарги не було задоволено. Остаточними рішеннями від 6 лютого 2007 року та від 8 липня 2008 року Верховний суд республіки Кабардино-Балкарія відмовив у задоволенні її апеляційних заяв щодо брата та чоловіка відповідно. Немає даних, що вона ініціювала судове провадження щодо постанови від 15 травня 2006 року.

49. Уряд доводив, що заявники могли отримати копії постанов від 13-14 квітня 2006 року та відповідні матеріали справи у будь-який момент.

50. Сорок восьмий заявник зазначав, що лише деяким заявникам доступ до цих документів було надано.

D. Умови зберігання та ідентифікації тіл загиблих внаслідок нападу 13 жовтня 2005 року

1. Загальні зауваження заявників

51. Як зазначали заявники, які брали участь у ідентифікації тіл, протягом декількох днів після подій 13 та 14 жовтня 2005 року тіла загиблих тримали у міському морзі та інших приміщеннях у цілком незадовільних умовах. Зокрема, від тіл виходив інтенсивний неприємний запах через відсутність належного охолодження, і вони хаотично лежали одне на одному.

52. Достеменно невідомо коли, п. Г.Г. Кушкова, ймовірно родичка тридцятого заявника, у письмовій формі поскаржилася, що тіла були нагромаджені одне на одне та зберігаються в умовах кімнатної температури, зазначивши, що деякі тіла розкладалися та від них виходив інтенсивний запах тління. Достеменно невідомо коли п. Ф.Н. Архагова, сорок другий заявник, стверджувала, що вона бачила тіла на дев’ятий день після подій, про які йдеться, і що деякі з них були розкладені та містили хробаків. П. Керешев, чоловік 16 заявниці, сказав, що коли він брав участь у процедурі ідентифікації 15 жовтня 2005 року, тіла були без одягу і знаходилися одне на одному. Подібні письмові зауваження були подані п. Алакаєвим, п’ятим заявником, та п. Сабанчієвою, першим заявником.

53. Заявники зробили відеозапис на підтвердження свого подання, зроблений, імовірно, усередині холодильника, який підтверджує, що тіла були оголені і деякі з них були накладені одне на одне.

2. Відповідь Уряду від 6 грудня 2005 року

54. У відповіді на запитання Суду від 4 листопада 2005 року Уряд зазначив, що тіла тих, хто вчинив напад на місто, утримувалися у «приміщеннях, спеціально призначених для тривалого зберігання тіл і мастять усе необхідне обладнання».

3. Лист Генерального прокурора від 14 квітня 2006 року

55. У відповіді на лист від заявників з проханням пояснити страшні умови тримання тіл, у листі з Генеральної прокуратури від 14 квітня 2006 року стверджувалося, що до моменту ухвалення процесуального рішення стосовно тіл, їх триматимуть у спеціально обладнаних кімнатах, у охолоджувальних відсіках, у яких підтримується потрібна температура. Місце розташування приміщення, у якому зберігали тіла, не розголошувалося.

4. Зауваження Уряду щодо зберігання тіл

56. У зауваженнях щодо прийнятності від 22 травня 2007 року Уряд пояснив, що одразу після подій тіла були доставлені до моргу м. Нальчик. Тіла було звільнено від одягу, який скерували на судово-медичну експертизу. Після цього всі тіла помістили до двох вагонів-рефрижераторів, обладнаних усім необхідним для зберігання устаткуванням, і направили до м. Ростов-на-Дону для генетичної експертизи. Уряд також визнав, що одразу після нападу не було необхідного устаткування для зберігання тіл і що напевно це і було зафіксовано на записі, поданому заявниками.

5. Зауваження заявників стосовно впізнання тіл

57. У поданнях заявників відсутня інформація на підтвердження участі чотирьох заявників, № 2, 8, 26 та 32 у відповідній процедурі впізнання.

58. Тринадцять заявників (№4, 5, 6, 11, 14, 16, 30, 33, 36, 41, 44, 46 та 50) не брали участі в процедурі впізнання особисто, оскільки відповідні тіла впізнавав хтось інший.

59. Решта 33 заявників (№ 1, 3, 7, 9, 10, 12, 13, 15, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 27, 28, 29, 31, 34, 35, 37, 38, 39, 40, 42, 43, 45, 47, 48 та 49) подали письмові показання про підтвердження їхньої особистої участі у процедурі впізнання ...

60. Згідно з позицією заявників, вони мали доступ до тіл як у морзі м. Нальчик, так і в двох вагонах-рефрижераторах, розміщених на земельній ділянці, що належала Міністерству внутрішніх справ. Забезпечення доступу до тіл було вибірковим, оскільки участь у процедурі впізнання дозволяли не кожному бажаючому. У окремих справах забезпечення доступу не було задокументовано належним чином.

61. Оскільки забезпечення доступу до тіл було обмеженим, відповідні об’єкти, де тримали тіла, зазвичай були оточені родичами загиблих.

6. Подальші зауваження Уряду щодо впізнання тіл.

62. Уряд частково не погодився з поданнями заявників. Він посилався на протоколи впізнання, стверджуючи, що усі четверо заявників, перелічені у п. 57, та заявник № 44 − п. Любов Михайловна Гонібова − брали участь у процедурі впізнання. Уряд не погодився, що участь у процедурі впізнання особисто брали заявники № 9 (п. Анжеліка Юрьєвна Аркестова), заявники з №17 по №20 (п. Бетал Мурадінович Кеферов, п. Магомед Хасимович Аттоєв, п. Жанна Федоровна Іфраімова) та заявник №39 (п. Каралбі Масадович Амшоков). Уряд підтвердив участь у процедурі впізнання решти заявників, перелічених у п. 59 вище.

63. Згідно з поданням Уряду усі тіла спочатку перебували у морзі м. Нальчик. З 14 по 18 жовтня 2005 року заявники оглянули тіла й одяг. З 19 жовтня 2005 року тіла помістили у два вагони-рефрижератори. 1 листопада 2005 року вагони перемістили до м. Ростов-на-Дону для молекулярно-генетичної експертизи, а 22 червня 2006 року усі тіла було піддано кремації. З 13 по 22 жовтня 2005 року відповідальним за проведення впізнання був голова слідчої групи, слідчий П. З 22 жовтня 2005 року його замінив слідчий С.

64. Згідно з останнім поданням Уряду загальна кількість потерпілих внаслідок подій 13 жовтня 2005 року – 12 цивільних, 35 працівників міліції та правоохоронних органів і 87 учасників нападу.

II. НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА, ЯКІ СТОСУЮТЬСЯ СПРАВИ

A. Положення Закону «Про поховання та похоронну справу»

65. У Законі «Про поховання та похоронну справу» (№ 8-ФЗ від 12 січня 1996 року) містяться такі положення:

Стаття 3: Поховання

«Цей Федеральний закон визначає поховання як ритуальні дії із поховання тіла (останків) людини після її смерті відповідно до звичаїв і традицій, які не суперечать санітарним та іншим вимогам. Поховання може здійснюватися шляхом погребіння тіла в землю (захоронення в могилу, склеп), вогонь (кремація з подальшим похованням урни з прахом), воду (захоронення в воді). ...»

Стаття 4. Місця поховання

«Місцями поховання є спеціально відведені [відповідно до чинних правил] ділянки землі під кладовища ... для поховання тіл (останків) померлих, стінами плачу для поховання урн з прахом померлих ..., крематоріями ..., а також іншими спорудами для здійснення поховання померлих. ...»

Стаття 5. Волевиявлення особи про гідне ставлення до її тіла після смерті

«Волевиявлення особи про гідне ставлення до її тіла після смерті (волевиявлення померлого) є побажанням, висловленим в усній формі у присутності свідків або у письмовій формі:

- про згоду або відсутність згоди бути підданим патолого-анатомічному дослідженню;

- про згоду або відсутність згоди на отримання органів чи тканин його тіла;

- про поховання у певному місці відповідно до за певними обрядами чи звичаями, поруч з особою, яка померла раніше;

- про кремацію;

- про довіру виконати це волевиявлення тій чи іншій особі.

2. Дії щодо гідного ставлення до тіла загиблого вчиняються відповідно до волевиявлення померлого, якщо не виникли обставини, які унеможливлюють виконання волевиявлення померлого або якщо інше не встановлено законодавством Російської Федерації.

3. За відсутності волевиявлення померлого право надати згоду на дії, передбачені у ч. 1 цієї статті, мають другий з подружжя, близькі родичі (діти, батьки, усиновлені, усиновителі, рідні брати і рідні сестри, внуки, дідусь, бабуся), інші родичі або законний представник померлого, а за відсутності таких осіб – інші особи, які взяли на себе обов’язок поховати померлого.»

Стаття 6. Виконавці волевиявлення померлого

«Виконавцями волевиявлення померлого є особи, зазначені в його волевиявленні, за наявності їхньої згоди виконати волевиявлення померлого. У разі відсутності волевиявлення померлого, відсутності вказівки щодо виконавців волевиявлення або у разі їхньої відмови від виконання волевиявлення померлого, воно здійснюється другим з подружжя, близькими родичами, іншими родичами або законним представником померлого. У разі вмотивованої відмови зазначених осіб від виконання волевиявлення воно може бути виконане іншою особою, яка взяла на себе обов’язок здійснити поховання померлого, або здійснюється спеціалізованою службою з питань похоронних справ.»

Стаття 7. Виконання волевиявлення померлого щодо поховання

«На території Російської Федерації кожній людині після її смерті гарантується поховання з урахуванням її волевиявлення, надання безоплатної ділянки землі для поховання тіла (останків) або праху відповідно до цього федерального закону...»

Стаття 8: Гарантії при здійсненні поховання померлого

«Другому з подружжя, близьким родичам, іншим родичам, законному представнику померлого чи іншій особі, яка взяла на себе обов’язок здійснити поховання померлого, гарантуються:

1) видання документів, необхідних для поховання померлого, протягом доби з моменту встановлення причини смерті; у разі, якщо для встановлення причини смерті виникли підстави для поміщення тіла до моргу, видання тіла померлого за вимогою другого з подружжя, близьких родичів, інших родичів, законного представника померлого або іншої особи, яка взяла на себе обов’язок здійснювати поховання померлого, не може бути затримане на строк понад дві доби з моменту встановлення причини смерті; ...»

B. Юридичні дефініції понять «терористична діяльність» та «тероризм»

66. У ст. 3 Закону Російської Федерації № 130 ФЗ (Про боротьбу з тероризмом) поняття тероризму визначено так:

«...насильство чи погроза застосувати насильство щодо фізичних осіб або організацій, а також знищення (пошкодження) майна та інших матеріальних об’єктів, що створює небезпеку загибелі людей, завдання істотної майнової шкоди або настання інших суспільно небезпечних наслідків, що здійснюються з метою порушення суспільної безпеки, залякування населення або впливу на прийняття органами влади рішень, вигідних терористам або таких, що задовольняють їх неправомірні майнові та (або) інших інтересів; посягання на життя державного чи суспільного діяча, вчинене з метою припинення його державної чи іншої політичної діяльності або як помсту за таку діяльність; напад на представника іноземної держави або співробітника міжнародної організації, які перебувають під міжнародним захистом, а також на службові приміщення або транспортні засоби або транспортні засоби осіб, які перебувають під міжнародним захистом, якщо це діяння вчинене з метою провокації війни або ускладнення міжнародних відносин...»

67. Терористична діяльності у розумінні цього закону охоплює:

“(1) організацію, планування, підготовку і реалізацію терористичного акту;

(2) підбурюваддя до вчинення терористичного акта, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об’єктів в терористичних цілях;

(3) організацію незаконного збройного формування, злочинного формування (злочинної організації), організованої групи для здійснення терористичного акта, а також участь у такому акті;

(4) вербування, озброєння, навчання та використання терористів;

(5) міжнародне фінансування терористичної організації або терористичної групи або інше сприяння їм.»

68. У ст. 3 терористичний акт визначено як:

«...безпосереднє вчинення злочину терористичного характеру у формі вибуху, підпалу, застосування чи загрози застосування ядерних вибухових пристроїв, радіоактивних, хімічних, біологічних, вибухових, токсичних, сильнодіючих, отруйних речовин; знищення, пошкодження чи захоплення транспортних засобів або інших об’єктів; посягання на життя державного чи суспільного діяча, представника національних, етнічних, релігійних чи інших груп населення; захоплення заручників, викрадення людини; створення небезпеки завдання шкоди життю, здоров’ю чи майну невизначеного кола осіб шляхом створення умов для аварій і катастроф техногенного характеру або реальної загрози створення такої небезпеки; поширення загроз у будь-якій формі і будь-якими засобами; інших дій, які створюють небезпеку загибелі людей, завдання значної майнової шкоди або настання інших суспільно небезпечних наслідків»

69. У цій самій статті поняття «терорист» визначено як:

«...особу, яка бере участь у терористичній діяльності у будь-якій формі.»

C.  Законодавство, яке регулює поховання терористів

70. 26 жовтня 2002 року відбувся терористичний акт у театрі під час постановки «Норд-Ост» у м. Москві. Ці події спричинили тяжкі наслідки і загибель великої кількості заручників (див. п.п. 8-14 рішення Суду у справі «Finogenov and Others проти Росії» (справи № 18299/03 та 27311/03, ECHR 2011 (витяги)).

71. Невдовзі після цього нападу, 11 грудня 2002 року, в Росії набули чинності зміни до Закону «Про боротьбу з тероризмом», якими було додано ст. 16-1, у якій передбачено:

«Поховання терористів, які померли в результаті припинення терористичного акта, здійснюється в порядку, що встановлюється Урядом Російської Федерації. При цьому їхні тіла для поховання не видаються, а про місце їхнього поховання не повідомляється.»

72. Того ж дня набули чинності зміни до Закону № 170 ФЗ «Про поховання та похоронну справу», до якого було додано ст. 14-1 такого змісту:

«Поховання осіб, кримінальне переслідування яких через їхню участь в терористичній діяльності припинено у зв’язку з їх смертю, що настала в результаті припинення цього терористичного акта, здійснюється в порядку, встановленому Урядом Російської Федерації. Тіла зазначених осіб для поховання не видаються, а про місце їхнього поховання не повідомляється.»

73. У постанові Уряду Російської Федерації № 164 від 20 березня 2003 року, прийнятій відповідно до ст. 16-1 Закону «Про боротьбу з тероризмом» визначена процедура поховання осіб, смерть яких була спричинена припиненням терористичного акта, у вчиненні якого вони брали участь:

«... 3. Поховання [цих] осіб здійснюється за місцем настання смерті спеціалізованими службами з питань похоронних справ, які створюються органами виконавчої влади суб’єктів Російської Федерації або органами місцевого самоврядування...

4. Послуги, що надаються спеціалізованою службою з питань похоронних справ, включають: оформлення документів, необхідних для поховання; опорядження тіла; надання труни; перевезення тіла (останків) до місця поховання (кремації); поховання.

Перевезення тіла (останків) до місця поховання (кремації) залізничним або авіаційним транспортом здійснюється за наявності дозволу на перевезення, який видається згідно з встановленою процедурою.

Визначення місця поховання здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених у Федеральному законі «Про поховання та похоронну справу».

5. Для здійснення поховання посадова особа, яка проводить попереднє слідство, направляє у відповідну спеціалізовану службу з питань похоронної справи необхідні супровідні документи, в тому числі копію постанови про припинення кримінальної справи і кримінального переслідування щодо [цих] осіб, а до органу реєстрації актів цивільного стану за останнім відомим місцем проживання особи – заяву про смерть.

6. Посадова особа, яка проводить попереднє слідство, направляє родичам [зазначених] осіб повідомлення про те, в який орган реєстрації акту цивільного стану звернутися за отриманням свідоцтва про смерть.

7. За рішенням посадової особи, яка проводить попереднє слідство, родичі [зазначених] осіб можуть отримати копії документа про смерть, виданого медичною організацією, і акта патолого-анатомічної експертизи (якщо така проводилася), а також отримати особисті речі особи, які не підлягають вилученню.

8. Спеціалізована служба з питань похоронної справи складає акт про поховання, який направляється посадовій особі, яка проводить попереднє розслідування, і долучається до матеріалів кримінальної справи.»

D. Рішення № 16-П Конституційного суду від 14 липня 2011 року

74. 14 липня 2011 року Конституційний суд Російської Федерації розглянув заяву, подану двома громадянами, які оскаржували конституційність п. 4 ч. 1 ст. 24 (підстави для відмови в порушенні кримінальної справи чи припиненні кримінальної справи) та ч. 1 ст. 254 (Припинення кримінального процесу в судовому засіданні) Кримінально-процесуального кодексу. Цей суд дійшов висновку, що вищезазначені законодавчі положення були неконституційними, оскільки вони передбачали можливість припинення кримінальної справи у зв’язку зі смертю підозрюваного (чи обвинуваченого) без згоди близьких родичів особи. Цей суд, зокрема, зазначив:

«...дотримання фундаментальних процесуальних гарантій прав особи, включаючи презумпцію невинуватості, повинно забезпечуватися і при вирішенні питання про припинення кримінальної справи за нереабілітуючими підставами. Приймаючи рішення про відмову в порушенні або про припинення кримінальної справи на досудових стадіях кримінального процесу, компетентні державні органи повинні виходити з того, що особи, щодо яких припинено кримінальне переслідування [які не були визнані винними у вчиненні злочину], не визнані винуватими у вчиненні злочину, а отже не можуть бути названі такими – в конституційно-правовому смислі такі особи можуть вважатися лише такими, що були залучені до участі в кримінальному процесі на відповідній стадії, оскільки щодо них висувалася підозра чи обвинувачення...

В той же час при припиненні кримінальної справи у зв’язку зі смертю підозрюваного (обвинуваченого) припиняється і подальше доведення його вини, але при цьому підозра чи обвинувачення у вчиненні правопорушення з нього не знімається, − навпаки, по суті, констатується вчинення діяння, яке містить ознаки злочину, конкретною особою, від кримінального переслідування якої держава відмовляється в силу її смерті. Тим самим така особа без ухвалення та вступу в законну силу обвинувального вироку суду фактично визнається винуватою у вчиненні злочину, що може розглядатися як недотримання державою обов’язку забезпечити судовий захист його честі, гідності і доброго імені, гарантовані [різними приписами] Конституції Російської Федерації, а особам, чиїх інтересів можуть безпосередньо торкатися наслідки прийняття рішення про припинення кримінальної справи − це становить порушення їхнього права на доступ до правосуддя ...

... [іншими словами,] припинення кримінальної справи у зв’язку з нереабілітуючими обставинами взагалі можливе у тому разі, якщо дотримано права учасників кримінального процесу. Це означає, зокрема, що потрібно отримати згоду підозрюваного (обвинуваченого) на [прийняття такого рішення] ...

... Однак якщо особа заперечує проти цього, вона повинна мати право на розгляд по суті справи щодо неї ...

[Цей суд, проаналізувавши національне законодавство, яке підлягає застосуванню, доходить висновку, що] Кримінально-процесуальний кодекс не передбачає, що [родичі загиблого, щодо якого кримінальне провадження припинено] мають певні права, які дозволили б їм захистити права їхнього померлого родича, раніше обвинуваченого. Оскільки заінтересованим особам, і насамперед близьким родичам померлого, не дозволяється брати участь у провадженні, [відповідні] процесуальні рішення ...приймаються слідчим чи судом – без участі сторони захисту...

Такі обмеження не мають об’єктивного та розумного обґрунтування і призводять до порушення [конституційних прав осіб, про яких йдеться] ...

[Суд також вважає, що] захист прав та правових інтересів близьких родичів померлого ..., що має за мету [забезпечення] його реабілітації, повинен відбуватися шляхом надання їм необхідного правового статусу та, як наслідок, законних прав у рамках кримінального процесу...

[Цей суд доходить висновку, що права, передбачені у ст. 125 Кримінально-процесуального кодексу, були недостатньою гарантією належного рівня судового захисту заінтересованих осіб]...

[Таким чином, у тих справах, де] близькі родичі заперечують проти припинення провадження у зв’язку зі смертю підозрюваного чи обвинуваченого, компетентний орган слідства або суд має продовжити розгляд цієї справи. В той же час, зацікавлені особи мають такі ж права, які б мав померлий...»

E.  Норми Кримінального кодексу, які стосуються справи

75. У ст. 105 («Убивство») Кримінального кодексу, чинного на момент подій у справі, передбачено:

«1. Убивство, тобто умисне спричинення смерті іншої особи, карається позбавленням волі на строк від 6 до 15 років».

76. У ст. 205 («Тероризм») Кримінального кодексу, чинного до набуття чинності 1 січня 2007 року Федерального Закону № 153-ФЗ від 27 липня 2006 року, передбачено:

«1. Тероризм, тобто вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створюють небезпеку для життя людей, або спричинення значної майнової шкоди або настання інших суспільно небезпечних наслідків, якщо ці дії вчинено з метою порушення суспільної безпеки, залякування населення або впливу на прийняття рішень органами влади, а також загроза вчинення зазначених дій з такою ж метою – караються позбавленням свободи на строк від 8 до 12 років ...»

77. Тим самим Федеральним законом від 27 липня 2006 року було перейменовано та змінено ст. 205 Кримінального кодексу, яка зараз має назву «Терористичний акт» і передбачає:

«1. Вчинення вибуху, підпалу або інших дій, якими залякують населення і створюють небезпеку загибелі людини, спричиняють значну майнову шкоду або настання інших тяжких наслідків з метою впливу на прийняття рішень органами влади або міжнародними організаціями, а також загроза вчинення зазначених дій з тією ж метою – карається позбавленням свободи на строк від 8 до 12 років.»

...

III. ІНШІ ДЖЕРЕЛА, ЯКІ СТОСУЮТЬСЯ СПРАВИ

91. Заявники зазначали, що жодна інша європейська країна не мала положення у законодавстві, подібного за змістом до ст. 14-1 Закону «Про поховання та похоронну справу».

92. Заявники також вказували, що подібна практика існувала фактично у Ізраїлі і використовувалася на адміністративному рівні без кодифікації в законі. Вони посилалися на рішення у справі «Barake and Others проти Minister of Defence & Others» від 14 квітня 2002 року (справа № HCJ 3114/02), у якому Вищий суд Ізраїлю засудив цю практику. Згідно з позицією заявників у 2004 році органи влади Ізраїлю повідомили, що вони припинили практику відмов у поверненні тіл палестинців, «за винятком надзвичайних обставин».

93. Заявники також посилалися на сім висновків Комітету ООН з прав людини, ухвалених згідно з Міжнародним пактом про громадянські та політичні права у справах проти Бєларусі, Таджикистану і Узбекистану, в яких органи влади відмовилися повідомити родичам ув’язнених, засуджених до смертної кари, про дату виконання рішення, повернути тіла для поховання або повідомити про місце поховання (справи № 886/1999 «Bondarenko проти Бєларусі» від 03.04.2003, п. 10.2; № 887/1999 «Lyashkevich проти Бєларусі» від 03.04.2003, п. 9.2; № 915/2000 «Sultanova проти Узбекистану» від 30.03.2006, п. 7.10; № 959/2000 «Bazarova проти Узбекистану» від 14.07.2006, п. 8.5; № 973/2001 «Khalilova проти Таджекистану» від 30.03.2005, п. 7.7; № 985/2001 «Aliboeva проти Таджекистану» від 18.10.2005, п. 6.7; справа № 1044/2002 «Shukurova проти Таджекистану» від 17.03.2006, п. 8.7). Зокрема, у справі «Aliboeva проти Таджекистану» (справа № 985/2001) Комітет з прав людини ООН ухвалив:

«6.7 Комітет взяв до уваги заяву автора про те, що органи влади не поінформувала її про страту чоловіка, однак продовжували приймати її клопотання від імені чоловіка вже після того, як його стратили. Комітет відзначає, що законодавство, чинне на той момент, не передбачало інформування сім’ї чи особи, засудженої до смертної кари, про дату виконання вироку і місці поховання страченого. Комітет розуміє триваючі душевні муки і психічний стрес, які спричинялися автору як дружині особи, засудженої до смертної кари, в результаті збереження невизначеності щодо обставин, які призвели до його страти, а також місця його поховання. Комітет нагадує про те, що обстановка секретності щодо дати страти і місця поховання, а також відмова передати тіло страченого для поховання тотожні залякуванню або покаранню родичів, оскільки їх умисно залишають у стані невизначеності і психічних страждань. Комітет вважає, що первинна відмова органів влади повідомити автора про страту її чоловіка і відмова поінформувати її про місце його поховання становить нелюдське поводження з автором в порушення ст. 7 Пакта».

94. Заявники також посилалися на рішення Міжамериканського суду з прав людини 15 червня 2005 року у справі «Moiwana Village проти Сурінам» (Inter-Am Ct. H.R., (Ser. C) No. 145 (2005). У тій справі представники держави вчинили напад на селище Мойвана (Moiwana) у 1986 році, вбивши 39 членів общини Ньдюка (N’djuka clan) (п. 86 (15)). Органи влади також не дозволяли тим, хто залишився жити, отримати тіла. Згодом повідомили, що окремі тіла було піддано кремації. Цей суд надав детальну оцінку особливому обряду поховання у Ньдюці, зазначивши таке:

«86(7). Ньдюка має спеціальні обряди, яких має бути дотримано після смерті члена спільноти. Потрібно виконати низку релігійних ритуалів, для завершення яких потрібно від 6 місяців до одного року; участь у цих ритуалах бере більшість членів спільноти і використовується більше ресурсів, ніж у будь-якій іншій церемоніальній події суспільства Ньдюка.

86(8). Надзвичайно важливо мати у розпорядженні фізичні останки померлого, оскільки під час поховальних обрядів Ньдюка проводять певні дії з тілом, яке має бути поховане у місці, що відведене для певного роду. Тише ті, хто чинив зло, не отримують належної пошани під час поховання. Більше того, у всіх суспільствах Марун сама ідея кремації вважається образливою.

86(9). Невиконання поховальних обрядів відповідно до традицій Ньдюка вважається моральним проступком, який не лише розлютить дух померлого, але й негативно впливатиме на інших членів спільноти. Це призводить до низки «духовних хвороб», які починають проявлятися у фізичних хворобах і можуть потенційно вплинути на усіх нащадків. Ньдюка вважають, що такі хвороби не лікуються, а усуваються культурними та обрядовими засобами; у протилежному разі вони передаються з покоління в покоління.»

95. Міжамериканський суд ухвалив у п. 100 свого рішення, що заявники зазнали нелюдського поводження всупереч ст. 5 Американської конвенції з прав людини, оскільки:

«... найбільше страждань члени спільноти Мойвана зазнали тому, що вони не знали долю останків їхніх близьких, і, як результат, вони не могли віддати шану та поховати їх відповідно до основоположних норм культури Ньдюка. Цей суд зазначає, що тоді само собою зрозуміло, що члени спільноти були стурбовані інформацією про те, що деякі тіла були спалені ...».

96. На виконання справедливої сатисфакції (п. 208 рішення) Уряду Сурінам було приписано:

«... негайно повернути останки членів спільноти Мойвана, вбитих під час нападу 1986 року. У разі встановлення місця знаходження таких останків державою, якомога швидше надати їх у розпорядження членам спільноти, які залишилися живими, для вшанування відповідно до обрядів культури Ньдюка».

ПИТАННЯ ПРАВА

...

II. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

101. Заявники оскаржували умови, у яких знаходилися тіла їхніх померлих родичів під час процедури впізнання. Також їх не задовольняли умови особистої участі у процедурі впізнання. Згідно з позицією заявників, таке поводження з боку органів влади завдало їм психічних страждань, які становили порушення ст. 3 Конвенції, у котрій передбачено:

 «Ніхто не може бути підданий катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.»

A. Подання сторін

102. Заявники підтримували свої скарги. Вони доводили, що складений Урядом список учасників процедури впізнання був неповним.

103. Уряд не погодився. Він зазначав, що після подій тіла спочатку відправили до моргу м. Нальчика, де вони були звільнені від одягу, а одяг було відправлено на судово-медичну експертизу. Після цього усі тіла було поміщено до вагонів-рефрижераторів, обладнаних усім необхідним устаткуванням для зберігання тіл. Згодом тіла відправили до м. Ростов-на-Дону для проведення генетичної експертизи. Уряд визнав, що одразу після нападу не було створено умов для зберігання тіл, і саме ці моменти, напевно, були відображені на відеозаписі, поданому заявниками. Уряд також зазначив, що участь у процедурі впізнання була добровільною.

B. Оцінка Суду

1. Загальні принципи

104. Суду за декількох нагод доводилося зазначати, що у статті 3 Конвенції закріплено одну з основоположних цінностей демократичного суспільства. Навіть за найскладніших умов, таких як боротьба з тероризмом чи організованою злочинністю, Конвенція встановлює абсолютну заборону катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або покарання. На відміну від більшості матеріальних норм Конвенції та Протоколів до неї, стаття 3 Конвенції не передбачає винятків та не дозволяє відходити від її положень на підставі статті 15 Конвенції навіть у разі надзвичайних обставин, що загрожують життю нації (див., серед інших джерел, п. 62 рішення Суду у справі «Aksoy проти Туреччини» від 18.12.1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI). Погане поводження повинно досягнути мінімального рівня жорстокості для того, аби воно підпадало під дію статті 3 Конвенції. Оцінка такого мінімуму є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як: тривалість поводження, його фізичні та/чи психічні наслідки та, у окремих випадках − стать, вік, стан здоров’я потерпілого (див., серед інших джерел, п. 162 рішення Суду у справі «Ireland проти Сполученого Королівства» від 18.01.1978, Series A № 25).

105. Стосовно скарг на моральні страждання, поданих на підставі ст. 3 Конвенції родичами ймовірних жертв правоохоронних операцій, проведених органами влади, Суд застосовує обмежувальний підхід. Згідно з цим підходом члени сім’ї «зниклої особи» можуть вважатися потерпілими від поводження, що суперечить ст. 3 Конвенції (див. п.п. 130-134 рішення Суду у справі «Kurt проти Туреччини» від 25.05.1998 (Reports 1998‑III)). Однак це зазвичай не застосовується до ситуацій, коли особа, взята від варту, згодом померла (див., наприклад, п. 159 рішення Суду у справі «Tanlı проти Туреччини» (справа № 26129/95, ECHR 2001‑III); п. 135 рішення Суду у справі «Yasin Ateş проти Туреччини» від31.05.2005 (справа № 30949/96) та п. 106 рішення Суду у справі «Bitiyeva and Others проти Росії» від 23.04.2009 (справа № 36156/04)). У таких справах Суд зазвичай обмежувався розглядом фактів за ст. 2 Конвенції. З іншого боку, Суд встановив наявність порушення ст. 3 Конвенції через психічні страждання, яких зазнали заявники в результаті дій силових органів, котрі підпалювали їхні будинки та власність перед їхніми очима (див. п.п. 77-80 рішення Суду у справі «Selçuk and Asker проти Туреччини» від 24.04.1998 (Reports 1998‑II); п.п. 74-76 рішення Суду у справі «Yöyler проти Туреччини» від 24.07.2003 (справа № 26973/95) та п.п. 109-111 рішення Суду у справі «Ayder and Others проти Туреччини» від 08.01.2004 (справа № 23656/94).

106. Насамкінець, Суд нагадує свою усталену практику, згідно з якою твердження про жорстоке поводження мають доводитися належними доказами (див. з відповідними змінами п. 30 рішення Суду у справі «Klaas проти Німеччини» від 22.09.1993 (Серія A № 269)). Для оцінки доказів Суд застосовує стандарт доказування «поза розумним сумнівом», але додає, що доведеність може випливати зі співіснування достатньо стійких, чітких та узгоджених висновків про факти або з подібних неспростовних презумпцій про факти (див. п. 161 цитованого вище рішення Суду у справі «Ірландія проти Сполученого Королівтсва»).

2. Застосування зазначених принципів у справі, що розглядається

107. Сторони погодилися, що з 14 по 18 жовтня 2005 року тіла тих осіб, які загинули в результаті подій 13-14 жовтня 2005 року, зберігалися у міському морзі м. Нальчик та що з 19 по 31 жовтня 2005 року ці тіла знаходилися у двох вагонах-рефрижераторах на околицях м. Нальчика (див. п.п. 51-53 та 63 вище). Також не піддається сумніву, що загальна кількість загиблих у результаті нападу істотно перевищувала місткість відповідних місцевих установ і що протягом перших чотирьох днів деякі тіла зберігалися на відкритому повітрі.

108. Суд переконаний, що з огляду на умови зберігання тіл заявники як родичі померлих могли зазнати психічних страждань. Це ще більше стосується тих осіб, які зголосилися брати участь у процедурі впізнання особисто. Згідно з наданою Суду інформацією, принаймні 38 заявників (№ 1, 2, 3, 7, 8, 9, 10, 12, 13, 15, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31, 32, 34, 35, 37, 38, 39, 40, 42, 43, 44, 45, 47, 48 та 49) брали участь у процедурі впізнання особисто (див. п.п. 57-59 та 62).

109. Завдання Суду полягає у тому, аби впевнитися, чи з огляду на специфічні обставини справи завдані заявникам страждання мали такий ступінь, аби стаття 3 Конвенції підлягала застосуванню.

110. Суд насамперед зазначив, що справа, яка розглядається, відрізняється від інших справ, переданих до Суду членами сімей жертв «зникнень» або позасудових убивств (extra-judicial killings), вчинених силовими органами (див., наприклад, п.п. 116-118 рішення Суду у справі «Luluyev and Others проти Росії» (справа № 69480/01, ECHR 2006‑XIII (витяги)). Смерть родичів заявників у справі, що розглядається, не була результатом дій державних органів всупереч ст. 2 Конвенції (див. обставини, результатом яких була смерть родичів заявників, п.п. 6 і 7 вище, і порівн., наприклад, з п.п. 138-151 та 190 рішення Суду у справі «Esmukhambetov and Others проти Росії» від 29.03.2011 (справа № 23445/03)). Не можна сказати, що заявники потерпали від тривалої невизначеності у питанні про долю їхніх родичів, оскільки метою їхньої добровільної участі у процедурі впізнання, яка відбулася одразу після нападу, було, власне, з’ясувати місцезнаходження тіл їхніх родичів (див. п. 63 вище та порівн. з п.п. 116-118 цитованого вище рішення Суду у справі Luluyev and Others).

111. Суд також зазначає, що справа, яка розглядається, відмінна від турецьких справ щодо умисного знищення власності, очевидцями якого були заявники. Зокрема, у справі Selçuk and Asker Суд звернувся до способу, у який було знищено будинки заявників і саме до факту того, що виконання було завчасно продуманим і проводилося зневажливо та без поваги до почуттів заявників, протести яких були проігноровані (див. п. 77 цитованого вище рішення Суду у справі Selçuk and Asker). Беручи це до уваги, Суд встановив, що дії силових органів становили «нелюдське поводження» у розумінні ст. 3 Конвенції. Подібна мотивація міститься у справах Yöyler та Ayder and Others (обидві цитовано вище). У вище зазначених справах силові органи підпалили будинки заявників та іншу власність з метою завдати їм психічних страждань. Тому Суд встановив наявність порушення ст. 3 Конвенції.

112. Однак у справі, що розглядається, Суд не має доказів для того, аби дійти того ж висновку. Насправді, як визнав Уряд, відповідні спеціалізовані місцеві установи не могли зберігати усі тіла в умовах охолодження протягом перших чотирьох днів (див. п. 56 вище). І навіть згодом тіла довелося поставити одне на одне для зберігання у вагонах-рефрижераторах (див. п. 53 вище). Однак ці недоліки є наслідком об’єктивних логістичних труднощів, які випливають з характеру подій 13-14 жовтня 2005 року та значних людських втрат. І навряд чи можна сказати, що це мало за мету піддати заявників нелюдському поводженню і, зокрема, спричинити їх психологічні страждання.

113. Як підсумок, Суд не вважає, що такі обставини могли спричинити у заявників, перелічених у п.108 вище або в інших заявників, упевнених у неналежних умовах зберігання тіл їхніх померлих родичів, страждання, відмінні за своїм ступенем і характером від емоційних страждань, які неодмінно відчуває член сім’ї загиблої особи, у порівнюваній ситуації. Таким чином, Суд не може дійти висновку, що було порушено ст. 3 Конвенції у світлі обставин справи, що розглядається.

III. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

114. Посилаючись на ст. 8 Конвенції заявники також скаржилися на відмову органів влади повертати тіла їхніх загиблих родичів. Це положення Конвенції передбачає:

Стаття 8 Конвенції

«1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

A. Подання сторін

1. Заявники

115. Заявники стверджували, що відмова органів влади повертати тіла від 15 травня 2006 року була незаконною й непропорційною. По-перше, вони доводили, що відмова була незаконною, оскільки згідно з рішенням Конституційного суду на органи влади було покладено обов’язок дочекатися результату розслідування, перш ніж вирішити, чи повертати тіла. Органи влади очевидно не виконали цього обов’язку. По-друге, закон містив абстрактні поняття, такі як «терористична акція», «терористична діяльність» та «терористичний акт» і був нечітким у частині положень про кремацію (заявники були ображені тим, що їхніх родичів піддали кремації, а не поховали); стосовно тієї посадової особа, яка мала ухвалювати відповідне рішення; стосовно можливості ініціювати перегляд такого рішення; щодо політики про конфіденційність дати поховання; стосовно потреби дотримуватися обрядів поховання. По-третє, заявники зазначали, що такий захід був непропорційним, адже жодна інша європейська країна не мала подібного законодавства; хоча органи влади Ізраїлю мали подібну адміністративну практику, остання була визнана неправомірною судами Ізраїлю; що міжнародне гуманітарне право забороняло таке поводження, і що органи влади могли застосувати інші доступні заходи, які містили менше обмежень, для вирішення питань, пов’язаних з тероризмом.

2. Уряд

116. Уряд вважав, що постанова про відмову в поверненні тіл родичів заявників була ухвалена відповідно до Закону «Про боротьбу з тероризмом», Закону «Про поховання та похоронну діяльність» та Постанови про боротьбу з тероризмом[1]. Така постанова була обґрунтованою з огляду на причини, викладені у рішенні Конституційного суду від 28 червня 2007 року (див. п.п. 33-35). Усі заявники отримали офіційне повідомлення і відповіді від органів влади. Не було встановлено жодного обмеження щодо доступу до суду у зв’язку з зазначеними постановами.

B. Оцінка Суду

1. Чи стаття 8 підлягає застосуванню у справі, що розглядається

117. Суд нагадує, що згідно з його практикою застосування ст. 8 Конвенції поняття «приватне життя» та «сімейне життя» мають широкий зміст і не можуть бути визначені вичерпно (див., наприклад, п. 61 рішення Суду у спраі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002‑III)). У справах «Pannullo and Forte проти Франції» (п.п. 35-36 справа № 37794/97, ECHR 2001‑X) та «Girard проти Франції» (п. 107 справи № 22590/04 від 30.06.2011) Суд визнав, що надмірна затримка у відновленні тіла після розтину або у відновленні біологічних зразків тіла після завершення кримінального провадження можуть становити втручання як у «приватне життя», так і у «сімейне життя» членів сім’ї померлого. У справі «Elli Poluhas Dödsbo проти Швеції» (п. 24 справи № 61564/00, ECHR 2006‑I) Суд дійшов висновку, що відмова передати урну, яка містила прах чоловіка заявниці також може розглядатися в межах ст. 8 Конвенції. Зрештою, у справі «Hadri‑Vionnet проти Швейцарії» (п. 52 справи № 55525/00 від 14.02.2008) Суд ухвалив, що можливість заявниці бути присутньою на похованні її мертвонародженої дитини, разом з переданням тіла та відповідними обрядами, також могли розглядатися в межах «приватного» та «сімейного життя» у розумінні ст. 8 Конвенції.

118. Насамперед Суд зазначає, що за винятком дев’ятнадцятої заявниці, п. Жанни Федорівни Іфраімової ..., Уряд не оспорював того, що постанова від 15 травня 2006 року про відмову видати тіла загиблих становила втручання у права заявників на повагу до приватного та сімейного життя, яке захищається у ст.8 Конвенції.

119. Стосовно дев’ятнадцятої заявниці Суд вважає, з огляду на представлені йому документи, що хоча відносини між п. Іфраімовою та п. Тамазовим, які охоплювали місяць спільного проживання та нерегулярні таємні зустрічі протягом наступних восьми місяців (див. п.п. 10 і 98), можуть не бути достатньо тривалими та стабільними для того, аби підпадати під поняття «сімейне життя» у розумінні ст. 8 Конвенції. Однак навряд чи є підстави сумніватися у наявності між ними приватного життя у розумінні цієї статті Конвенції.

120. Далі Суд зазначає, що 15 травня 2006 року, завершивши слідчі дії щодо тіл загиблих, слідчий вирішив не повертати тіла заявників і зобов’язав компетентні органи поховати ці тіла у місці, про яке не повідомляється (див. п. 27 вище). Ця постанова була прийнята відповідно до статті 3 Постанови Уряду № 164 від 20 березня 2003 року та статті 14.1 Закону «Про поховання та похоронну справу», які містили заборону повертати тіла терористів, котрі померли в результаті припинення терористичного акту.

121. Розглянувши національне законодавство, яке підлягає застосуванню, Суд зазначає, що в Росії родичі померлої особи, які бажають організувати поховання, за загальним правилом мають передбачену законом гарантію отримати тіло померлого для поховання одразу після встановлення причини смерті. Вони також користуються правовим режимом, який або надає їм статусу виконавця останньої волі померлого щодо процедури поховання, або дозволяє їм вирішити як відбудеться поховання, лише за винятком обмежень, встановлених з міркувань безпеки чи санітарних норм (див. статті 3 − 8 Закону «Про поховання та похоронну справу» у п. 65 цього рішення).

122. Стосовно цього контексту Суд зазначає, що відмова органів влади повернути тіла родичів заявників, посилаючись на ст. 14.1 Закону «Про поховання та похоронну справу» та ст. 3 Постанови Уряду № 164 від 20 березня 2003 року, становила виняток із загального правила. Така відмова прямо позбавляла заявників можливості організувати і брати участь у похованні тіл їхніх родичів і також знати місце розташування могил для подальшого відвідування.

123. Звернувшись до своєї практики та обставин справи, Суд вважає, що за винятком дев’ятнадцятої заявниці, захід, про який ідеться, становив втручання у «приватне життя» та «сімейне життя» заявників у розумінні статті 8 Конвенції. Стосовно дев’ятнадцятої заявниці постанова від 15 травня 2006 року становила втручання в її приватне життя у розумінні зазначеного положення Конвенції. Залишається встановити, чи втручання було виправданим згідно з ч. 2 ст. 8 Конвенції.

2. Чи було втручання виправданим

(a) Чи втручання здійснювалося «згідно з законом»

124. Відповідно до практики Суду словосполучення «згідно з законом» у ч. 2 ст. 8 Конвенції , з-поміж іншого, означає вимогу, аби захід чи заходи, про які йдеться, мали основу у національному праві (див., наприклад, п.п. 104-107 рішення Суду у справі «Aleksandra Dmitriyeva проти Росії» від 03.11.2011 (справа № 9390/05)). Однак це словосполучення також означає встановлення вимоги щодо якості такого закону, зокрема щодо його доступності для відповідної особи та передбачуваності його наслідків (див. п. 52 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Rotaru проти Румунії» (справа № 28341/95, ECHR 2000-V)). Для того, аби у законі було дотримано критерію передбачуваності, він повинен з достатнім ступенем точності встановлювати умови, за яких він може бути застосований, для того, аби особи, яких це стосується, могли – за потреби отримавши юридичну консультацію – регулювати свою поведінку.

125. Суд зазначає, що захід, про який йдеться, було вжито на підставі відповідних положень Закону «Про боротьбу з тероризмом», Закону «Про поховання та похоронну справу», Постанови № 164 від 20 березня 2003 року, які передбачали, що «[тіло] терориста, який помер в результаті припинення терористичного акту», не передається для поховання, а місце поховання не повідомляється.

126. Суд вважає, а заявники не заперечують, що постанови від 13-14 квітня 2006 року засвідчують участь загиблих родичів заявників у нападі 13 жовтня 2005 року. На основі представлених Суду матеріалів (див. п.п. 22, 25 та 26) Суд вважає, що відмова органів влади повернути тіла родичів заявників для поховання мала юридичну основу у праві Російської Федерації.

127. З погляду Суду, інші питання щодо законності втручання, такі як передбачуваність та зрозумілість правових актів і, зокрема, автоматичний характер цієї норми, заявлена абстрактність певних законодавчих понять та відсутність судового перегляду, тісно пов’язані з питанням пропорційності і будуть розглянуті у цьому аспекті на підставі ч. 2 ст. 8 Конвенції (див. mutatis mutandis п. 72 рішення Суду у складі Великої палати у справі «T.P. and K.M. проти Сполученого Королівства» (справа № 28945/95, ECHR 2001-V) та п. 92 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Chapman проти Сполученого Королівства» (справа № 27238/95, ECHR 2001-I)).

(b) Чи втручання мало законну мету

128. Суд зазначає, що Уряд обґрунтовував захід з втручання посиланням на рішення Конституційного суду № 8-Р від 28 червня 2007 року, у якому стосовно ст. 14-1 Закону «Про поховання та похоронну справу» і Постанови Уряду № 164 від 20 травня 2003 року зазначалося, що прийняття відповідної норми виправдовувалося «інтересом боротьби з тероризмом та загальної й спеціальної превенції тероризму, усуненням наслідків терористичних актів, враховуючи можливість масових безладів, зіткнень різних етнічних груп, агресії між родичами осіб, причетних до терористичних актів, населенням і правоохоронними органами, загрозою життю і здоров’ю людей». Цей суд також вказав на потребу «мінімізувати інформаційний та психологічний вплив терористичного акта на населення, включаючи послаблення його пропагандистського впливу». Більше того, Конституційний суд зазначив, що «поховання померлого, який брав участь у терористичному акті, у безпосередній близькості до могил жертв цього акту, відправлення обрядів поховання і поминання з відданням почестей як символічний акт поклоніння, з одного боку, слугують пропаганді ідей терору, а з іншого – ображають почуття родичів жертв цього акта і створюють передумови для нагнітання міжнаціональної і релігійної ворожнечі».

129. Стосовно наведеного вище пояснення Суд погоджується, що захід, про який ідеться, може вважатися таким, що вжитий у інтересах національної безпеки, для запобігання заворушенням та для захисту прав і свобод інших осіб.

130. Залишається з’ясувати, чи вжитий захід був «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення зазначених цілей.

(c) Чи був вжитий захід «необхідним у демократичному суспільстві»

(α) Загальні принципи

131. Втручання буде вважатися «необхідним у демократичному суспільстві», якщо воно відповідає «нагальній суспільній потребі» та, зокрема, якщо воно пропорційне до законної мети, котра переслідується таким втручанням, і якщо підстави, наведені органами влади для обґрунтування заходу із втручання, є «відповідними і достатніми» (див., наприклад, п. 104 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Coster проти Сполученого Королівства» від 18.01.2001 (справа № 24876/94) та п. 101 рішення Суду у складі Великої палати у справі «S. and Marper проти Сполученого Королівства» (справи № 0562/04 і 30566/04, ECHR 2008).

132. Предмет та мета Конвенції як міжнародного договору у сфері прав людини, згідно з яким права людини підлягають захисту з об’єктивних підстав (див. п. 145 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Neulinger and Shuruk проти Швейцарії» (справа № 41615/07, ECHR 2010)), зумовлюють те, що її положення повинні тлумачитися і застосовуватися у спосіб, який робить її гарантії практичними та ефективними (див., з-поміж інших джерел, п. 33 рішення Суду у справі «Artico проти Італії» від 13.05.1980 (Серія A № 37)). Таким чином, для забезпечення «поваги» до приватного та сімейного життя у розумінні статті 8 Конвенції, повинні братися до уваги фактичні особливості кожної справи для уникнення механічного застосування національного права до конкретної ситуації (див., п.п. 181-185 нещодавно ухваленого рішення Суду у складі Великої палати у справі «Nada v. Switzerland» від 12.09.2012 (справа № 10593/08)).

133. Суд вже зазначав, що для того, аби захід вважався пропорційним та необхідним у демократичному суспільстві, має бути виключена можливість звернення до альтернативного заходу, який завдасть менше шкоди основоположному праву, про яке йдеться, і при цьому буде спрямоване на досягнення тієї ж мети (див. п. 183 цитовано вище рішення Суду у справі Nada).

134. Остаточна оцінка того, чи втручання є необхідним, належить до повноважень Суду, який має переконатися у дотриманні вимог Конвенції. У зв’язку з цим компетентним національним органам влади має бути надана свобода розсуду. Межі цієї свободи розсуду є різними і залежать від низки чинників, включаючи природу конвенційного права, про яке йдеться, його важливість для особи, природу втручання та мету, яка переслідується таким втручанням (див. п. 102 цитованого вище рішення Суду у справі S. and Marper). Суд неодноразово наголошував, що він розуміє, що тероризм та насильство терористичного характеру становлять особливу загрозу для держав (див. mutatis mutandis п. 61 рішення Суду у справі «Brogan and Others проти Сполученого Королівства» від 29.11.1988 (Серія A № 145‑B); п.п. 104, 192-196 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Öcalan проти Туреччини» (справа № 46221/99, ECHR 2005‑IV); п.п. 115-116 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Ramirez Sanchez проти Франції» (справа № 59450/00, ECHR 2006‑IX) та п. 212 рішення Суду у справі «Finogenov and Others проти Росії» (справи № 18299/03 та 27311/03, (витяги)). Свобода розсуду буде вужчою, якщо право, про яке йдеться, є визначальним для ефективної реалізації особою особистісних або ключових прав (див. п. 82 рішення Суду у справі «Connors проти Сполученого Королівства» від 27.05.2004 (справа № 66746/01) з подальшими посиланнями). У ситуаціях, коли йдеться про надзвичайно важливу грань життя особи або її ідентичність, надана державі свобода розсуду обмежена (див. п. 77 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Evans v. the United Kingdom» (справа № 6339/05, ECHR 2007‑I)).

(β) Застосування цих принципів

135.  Суд має вирішити питання про те, чи заходи, вжиті щодо заявників стосовно тіл їхніх загиблих родичів, були пропорційними до законних цілей, які при цьому переслідувалися, і чи підстави, наведені національними органами влади, були «вагомими та достатніми». Для цього Суд має розглянути, чи органи влади Росії приділили належну увагу особливому характеру справи і чи вжиті заходи у контексті свободи розсуду держави були обґрунтованими в силу відповідних обставин справи.

136. Для цього Суд має взяти до уваги події, які передували постанові від 15 травня 2006 року та факт того, що загроза подальших нападів або зіткнень між різними етнічними та релігійними групами, представники яких проживають у м. Нальчику, була досить серйозною. Однак вжиття заходу, про який ідеться, має бути пояснене і переконливо обґрунтоване у кожній конкретній справі (див., mutatis mutandis, п. 186 цитованого вище рішення Суду у справі Nada).

137. Насамперед, стосовно критики заявниками надмірної, на їхню думку, загальності деяких понять та інших недоліків застосованих законодавчих приписів, Суд зазначає, що у справах, які випливають з індивідуальних заяв, його завдання, зазвичай, полягає не в перегляді чинного законодавства або відповідної практики його застосування загалом. Натомість, Суд має обмежити себе, наскільки це можливо, без втрати огляду загального контексту, розглядом питання, поставленого у справі, яку він розглядає. Таким чином, у цьому випадку завдання Суду полягає не у тому, аби абстрактно переглядати відповідність Конвенції вище зазначеного заходу, а конкретно визначити наслідки втручання у право заявників на повагу до приватного та сімейного життя (див. одне з останніх джерел, п.п. 68-70 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Nejdet Şahin and Perihan Şahin проти Туреччини» від 20.10.2011 (справа № 13279/05)).

138. Повертаючись до обставин справи, що розглядається, Суд зазначає, що внаслідок прийняття постанови від 15 травня 2006 року заявники були позбавлені можливості, гарантованої близьким родичам будь-якого померлого в Росії, організувати і взяти участь у похованні тіла померлого члена сім’ї, а також знати про місце розташування могили і періодично відвідувати її (див. п. 65 вище). Суд вважає, що втручання в передбачені у ст. 8 Конвенції права заявників, яке є результатом вжиття зазначеного заходу, було надзвичайно серйозним, оскільки воно цілком унеможливило їхню участь у поховальному обряді та і містило заборону повідомляти місце розташування могил. Таким чином, назавжди розривався зв’язок між заявниками та місцем розташування останків їхніх загиблих родичів. У зв’язку з цим Суд також посилається на практику різних міжнародних інституцій, які у справах, пов’язаних із застосуванням подібних заходів, вважали таке втручання у права заявників надзвичайно серйозним (див. п.п. 91-96 вище).

139. Далі Суд зазначає, що у результаті розслідування встановлено, що загиблі, зазначені заявниками, брали участь у збройному опорі та здійснили терористичний напад у м. Нальчику 13 жовтня 2005 року (див. п. 22 вище). Розглянувши матеріали справи, Суд врахує свої висновки про факти у подальшому аналізі.

140. Звернувшись до характеру діяльності загиблих, обставин їхньої смерті та надзвичайно нестійкого етнічного й релігійного підґрунтя у цьому регіоні Росії, Суд не може погодитися, що заходи з обмеження прав заявників на повагу до організації поховання померлих можуть бути виправданим на підставі ст. 8 Конвенції цілями, зазначеними Урядом.

141. В принципі, Суд може погодитися, що залежно від того місця, де відбуваються обряди та поховання, з огляду на характер та наслідки діяльності загиблих та інші фактори, що випливають з контексту справи, можна було підставно очікувати втручання органів влади для уникнення можливих безладів або незаконних дій з боку людей, які підтримують або не підтримують цілі і діяльність загиблих, під час або після відповідних обрядів, або для вирішення інших зазначених Урядом питань, які можуть постати.

142. Суд також може погодитися з тим, що, організовуючи відповідне втручання, органи держави могли вживати заходів для зменшення інформаційного та психологічного впливу терористичного акту на населення та для захисту почуттів родичів жертв терористичних актів. Таке втручання могло, звичайно, обмежити можливість заявників обрати час та місце і спосіб, у який мають відбуватися відповідні поховальні обряди і поховання, або навіть прямо врегулювати ці процедури.

143. Попри це, Суд не вважає за можливе погодитися, що яка-небудь з зазначених цілей могла виправдати усі аспекти заходу, про котрий ідеться. Конкретніше, з цих цілей не випливає прийнятність обґрунтування відмови заявникам брати участь в обряді поховання або ненадання їм можливості принаймні віддати останню шану загиблому.

144. Суд вважає, що органи влади не провели жодної такої оцінки у справі, що розглядається. Насправді, компетентний державний орган не прийняв рішення з огляду на уподібнену практику та не провів аналізу, у якому би врахував індивідуальні обставини кожного з померлих та членів їхніх сімей (див. п. 27). Це сталося внаслідок того, що у законі, який застосовувався, відповідних питань не було передбачено як таких, що не є істотними для відповідних правовідносин. А постанова від 15 травня 2006 року була заходом, який застосовувався автоматично. Беручи до уваги право заявників, у яке відбувалося втручання, Суд вважає, що цей «автоматичний» характер застосування заходу з обмеження права заявників суперечить обов’язку органів влади, що випливає зі ст. 8 Конвенції, належним чином піклуватися про те, аби будь-яке втручання у право на повагу до приватного та сімейного було обґрунтованим і пропорційним у світлі індивідуальних обставин справи (див., mutatis mutandis, п.п. 35-39 рішення Суду у справі «Płoski проти Польщі» від 12.11.2002 (справа № 26761/95) та п. 182 цитованого вище рішення Суду у справі Nada).

145. Суд нагадує, що для того, аби діяти відповідно до вимог пропорційності, передбачених у ст. 8 Конвенції, органи влади мають, насамперед, виключити можливість вжиття альтернативних заходів, які б завдали менше шкоди основоположним правам, про які йдеться, але при цьому досягали б тієї ж мети (див. п. 183 цитованого вище рішення Суду у справі Nada та п. 37 цитованого вище рішення Суду у справі Płoski). За відсутності такого індивідуалізованого підходу вжитий захід вважається таким, що має, насамперед, каральний вплив на заявників через перекладення тягаря негативних наслідків від дій загиблих на їхніх родичів чи членів сім’ї.

146. Як підсумок, взявши до уваги автоматичну природу заходу з втручання у право заявників, недотримання принципу пропорційності органами влади, Суд вважає, що захід, про який ідеться, порушує справедливу рівновагу між правом заявників на захист приватного та сімейного життя, з одного боку, та законними цілями захисту громадської безпеки, запобігання безладам та захисту прав та свобод інших осіб, з іншого боку. Держава відповідач вийшла за межі будь-якої прийнятної свободи розсуду у цьому питання.

147. Звідси випливає, що було порушення права заявників (крім дев’ятнадцятої заявниці) на повагу до їхнього приватного та сімейного життя, гарантованого у ст. 8 Конвенції, внаслідок прийняття постанови від 15 травня 2006 року. Суд доходить того ж висновку стосовно права на повагу до приватного життя дев’ятнадцятої заявниці.

IV. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 8 КОНВЕНЦІЇ

148. Посилаючись на ст. 13 Конвенції у поєднанні зі ст. 8 Конвенції, заявники також скаржилися на відсутність ефективного заходу юридичного захисту щодо відмови органів влади повертати тіла своїх загиблих родичів.

Стаття 13 Конвенції

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження»

A. Подання сторін

149. Заявники підтримують свої скарги.

150. Уряд зазначив, що усі заявники отримали офіційні повідомлення та відповіді від державних органів. Їх доступ до суду у зв’язку з зазначеними постановами жодним чином не обмежувався.

B. Оцінка Суду

1. Принципи, які підлягають застосуванню

151. Суд зазначає, що у ст. 13 Конвенції містяться гарантії доступності на національному рівні засобу захисту для оскарження порушень прав і свобод, передбачених Конвенцією. Таким чином, хоча державам-учасницям Конвенції надано певну свободу розсуду стосовно способу, у який вони будуть виконувати свої конвенційні обов’язки, передбачені цією нормою, має бути створено національний засіб юридичного захисту, який би дозволив уповноваженим органам державної влади як розглянути по суті скаргу про порушення конвенційних прав, так і забезпечити поновлення прав. Межі обов’язку, що міститься у ст. 13 Конвенції, залежать від природи скарги заявника, поданої згідно з Конвенцією. Однак засіб юридичного захисту у будь-якому разі має бути «ефективним» на практиці та у праві, зокрема у тому сенсі, що дії або бездіяльність органів влади не мають невиправдано перешкоджати реалізації цього права (див. п. 64 рішення Суду у справі «Büyükdağ проти Туреччини» від 21.12.2000 (справа № 28340/95), а також справи, цитовані у цьому рішенні, зокрема п. 95 цитованого вище рішення Суду у справі Aksoy). За певних умов сукупність засобів захисту, наданих у національній правовій системі, може відповідати вимогам ст. 13 Конвенції (див., зокрема, п. 77 рішення Суду у справі «Leander проти Швейцарії» від 26.03.1987, Серія A № 116).

152. Однак у ст. 13 Конвенції міститься вимога про доступність національного засобу юридичного захисту лише щодо скарг, які у термінах Конвенції можна вважати «підставними» (див., наприклад, п. 54 рішення Суду у справі «Boyle and Rice проти Сполученого Королівства» від 27.04.1988, Серія A № 131). Ця стаття не гарантує засобу захисту, який би дозволяв оскаржити невідповідність Конвенції законодавства (див. п. 40 рішення Суду у справі «Costello-Roberts проти Сполученого Королівства» від 25.03.1993, Серія A № 247‑C), а лише спрямована на забезпечення того, аби особа, котра звертається з підставною скаргою про порушення конвенційного права, мала ефективний засіб юридичного захисту у національному праві (там само, п. 39).

2. Застосування зазначених принципів у справі, що розглядається

153. Суд вважає, що з огляду на його міркування стосовно прийнятності скарги за ст. 8 Конвенції (див. ухвалу про прийнятність у справі «Sabanchiyeva and Others проти Росії» від 06.11.2008 (справа № 38450/05)), скарга, що розглядається, є підставною. Тому залишається з’ясувати, чи заявники мали передбачений законодавством Російської Федерації ефективний засіб юридичного захисту для оскарження порушень своїх конвенційних прав.

154. З огляду на обставини справи, Суд зазначає про відсутність ефективного судового перегляду постанови від 15 травня 2006 року. Суд погоджується, що становище заявників певною мірою покращилося після ухвалення Конституційним судом рішень № 8-Р від 28 червня 2007 року та № 16-Р від 14 липня 2011 року. Однак у національному провадженні заявникам не було надано копії постанови від 15 травня 2006 року. Навіть після зазначених змін суди були компетентними переглянути лише формальну законність заходу, а не власне потребу в такому заході (див. п.п. 33-35 та 38-50 вище). У зв’язку з цим Суд вважає, що чинне законодавство не надало заявникам достатніх процесуальних гарантій від свавілля (див, mutatis mutandis, п.123 рішення Суду у справі «Al-Nashif проти Болгарії» від 20.06.2002 (справа № 50963/99)).

155. За цих обставин Суд доходить висновку, що заявники не мали ефективної можливості оскарження постанови від 15 травня 2006 року через певні обставини, включаючи відмову органів влади надати копію постанови й обмежену компетенцію судів щодо перегляду таких постанов. З огляду на вищезазначене Суд вважає, що заявники не мали жодного засобу юридичного захисту від порушення Конвенції, на яке вони скаржилися.

156. Відповідно, Суд вважає, що було порушено ст. 13 Конвенції у поєднанні зі ст. 8 Конвенції.

...

VIII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

168. У статті 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

169. Заявники стверджували, що вони зазнали значної моральної шкоди. Кожен із заявників просив про компенсацію в розмірі 20,000 євро. Вони також просили, аби Суд зобов’язав повернути останки їхніх родичів членам їхніх сімей або розкрити інформацію щодо обставин їхнього поховання, включаючи місце розташування їхніх могил, та зобов’язав припинити дію національного законодавства з цього питання.

170. Уряд зазначив, що ці вимоги були необґрунтованими й загалом надмірними.

171. Суд вважає, що у світлі обставин справи, що розглядається, встановлення порушення ст. 8 Конвенції, взятої у поєднанні зі ст. 13, становлять достатню справедливу сатисфакцію для заявників.

B. Судові та інші витрати

172. Заявники також просили 24, 371 євро як відшкодування судових та інших витрат, яких вони зазнали у провадженні у Страсбурзі та 4, 862 євро судових витрат, яких вони зазнали у провадженнях у національних судах.

173. Уряд зазначав, що такі суми коштів, які просили заявники, були надмірними та необґрунтованими.

174. Відповідно до практики Суду, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат, які були насправді та необхідно зроблені і розмір яких був розумним. У справі, що розглядається, звернувшись до наданих йому документів та вищезазначених критеріїв, Суд задовольняє вимоги заявників лише частково – щодо відшкодування судових та інших витрат, зроблених у зв’язку зі страсбурзьким провадженням − і вважає обґрунтованим присудити їм 15 000 євро, а також будь-який податок, якщо такий може бути стягнуто. Присуджена сума коштів має бути сплачена безпосередньо організації-представнику на прохання заявників.

C. Відсотки у разі несвоєчасної оплати

175. Суд вважає прийнятним, аби відсотки у разі несвоєчасної виплати визначалися на підставі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД

...

2. Ухвалює одностайно, що не було порушено ст. 3 Конвенції у зв’язку з умовами зберігання тіл та пред’явлення тіл для впізнання;

3. Ухвалює п’ятьма голосами проти двох, що було порушено ст. 8 Конвенції стосовно усіх 50 заявників у зв’язку з постановою від 15 травня 2006;

4. Ухвалює п’ятьма голосами проти двох, що було порушено ст. 13 Конвенції, взяту у поєднанні зі ст. 8 Конвенції через відсутність ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з постановою від 15 травня 2006 року;

...

8. Ухвалює одностайно, що встановлення порушення становить достатню справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнали заявники;

9. Ухвалює одностайно

(a) що держава-відповідач має сплатити заявникам разом 15, 000 євро (п’ятнадцять тисяч євро) на відшкодування судових та інших витрат, протягом трьох місяців з моменту набуття рішенням статусу остаточного відповідно до ч. 2 ст. 44 Конвенції, у перерахунку на російські рублі за курсом на день виплати, а також будь-який податок, якщо такий може бути стягнуто. Ця сума має бути сплачена на зазначений представником заявників банківський рахунок у Нідерландах;

(b) що по спливу вище зазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на вказані суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, чинної у відповідний період невиконання цих платежів, плюс три відсоткові пункти;

10. Відхиляє одностайно решту вимог заявників про справедливу сатисфакцію.

Учинено англійською мовою та повідомлено у письмовій формі 6 червня 2013 року відповідно до п.п. 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Андре ВомпечІзабель Берро-Лефевр
              Заспупник секретаряГолова

Відповідно до ч. 2 ст. 45 Конвенції та ч. 2 правила 74 Регламенту Суду спільна окрема думка, яка не збігається з позицією більшості, суддів Х. Гаджієва та Д. Дєдова долучена до цього рішення.

I.B.L.
A.M.W.

Окрема думка не перекладалась, однак її викладено англійською та французькою мовами в офіційних мовних версіях рішення, яке можна знайти в базі рішень Суду HUDOC.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.

[1] Переклад дослівний; напевно, йдеться про Постанову Уряду Російської Федерації № 164 від 20 березня 2003 року «Про затвердження положення про поховання осіб, смерть яких настала у результаті припинення вчиненої ними терористичної акції», зазначену у п. 33 цього рішення вище. – прим. перекладача

Full & Egal Universal Law Academy