ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «САХАНЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF SAKHANENKO v. UKRAINE)
(Заява № 9749/11)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
10 грудня 2020 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Саханенко проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Стефані Моро-Вікстром (Stéphanie Mourou-Vikström), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 9749/11), яку 15 січня 2011 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України,
пані Олена Саханенко (далі –заявниця);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про заяву;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 12 листопада 2020 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ВСТУП
Справа стосується відшкодування за стверджуване знесення будинку заявниці та надмірної тривалості провадження на національному рівні.
ФАКТИ
1. Заявниця народилася у 1968 році і проживає у м. Одеса. Її представляла пані К. Ровинська, юрист, що практикує у м. Одеса.
2. Уряд представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.
3. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.ХРОНОЛОГІЯ подій, пов’язаних з будинком родини ЗАЯВНИЦі ТА ЙОГО ОБМІНом НА НОВУ КВАРТИРУ
4. У 1986 році органи місцевого самоврядування видали родині заявниці ордер на заняття будинку, що знаходиться в м. Одеса.
5. У 1994 році органи державної влади включили це майно до переліку аварійних будинків. Земельна ділянка, на якій знаходився будинок, використовувалась Одеською державною академією будівництва та архітектури (далі – ОДАБА). Частина земельної ділянки, яку використовувала ОДАБА, згодом була передана в оренду будівельній компанії для будівництва багатоповерхових будинків.
6. У липні 2001 року родина заявниці приватизувала будинок.
7. У 2008 році ОДАБА зареєструвала право власності на декілька об’єктів нерухомого майна, що їй належали, у тому числі, як стверджувалося, на будинок родини заявниці, розташований на згаданій земельній ділянці.
8. 06 березня 2014 року під час розгляду справи судом родина заявниці уклала з будівельною компанією мирову угоду, згідно з якою родина передала право власності на будинок будівельній компанії та отримала, у свою чергу, квартиру в новозбудованому будинку. Ця угода також включала загальну умову, згідно з якою родина заявниці відмовлялася від будь-яких позовних вимог щодо стверджуваних порушень їхніх майнових прав у зв’язку з цим. Угода була затверджена судом, а провадження у справі – закрито. Заявниця не оскаржувала цю ухвалу.цивільне та адміністративне провадження
9. 14 серпня 2001 року родина заявниці ініціювала цивільне провадження, стверджуючи, що ОДАБА перешкоджала їм у доступі до їхнього будинку.
10. 25 березня 2002 року ОДАБА ініціювала адміністративне провадження проти органів місцевого самоврядування міста Одеси та родини заявниці, стверджуючи, серед іншого, що родина заявниці не мала жодних прав на будинок. 29 квітня 2002 року Центральний районний суд міста Одеси виніс попередню ухвалу, наклавши на будинок арешт. Цивільне провадження, ініційоване родиною заявниці, було зупинено до вирішення адміністративної справи. 13 травня
2008 року Приморський районний суд міста Одеси відмовив у задоволенні адміністративного позову ОДАБА як необґрунтованого. 25 лютого 2009 року Одеський апеляційний адміністративний суд скасував цю постанову та закрив провадження у зв’язку з тим, що на спір не поширювалася юрисдикція адміністративних судів. 07 травня
2009 року арешт було знято. 09 грудня 2010 року Вищий адміністративний суд України підтримав висновок апеляційного адміністративного суду про необхідність закриття справи у зв’язку з відсутністю юрисдикції для розгляду спору.
11. У відновленому цивільному провадженні родина заявниці уточнила свої позовні вимоги, стверджуючи, що, крім фізичного перешкоджання у доступі до майна, ОДАБА безпідставно вимагала накладання арешту на будинок, у 2008 році зареєструвала будинок як своє власне майно і стверджувано завдала шкоди будинку під час будівельних робіт, які проводилися на земельній ділянці. У зв’язку з цим родина заявниці вимагала відшкодування шкоди.
12. 06 липня 2012 року Приморський районний суд міста Одеси частково задовольнив позовні вимоги родини заявниці: (i) він зобов’язав ОДАБА не перешкоджати родині заявниці у «доступі до свого будинку», і (ii) скасував свідоцтво про право власності ОДАБА на спірний будинок від 2008 року (див. пункт 7). Суд також відмовив у задоволенні вимог про відшкодування шкоди як необґрунтованих.
13. 14 листопада 2012 року Апеляційний суд Одеської області розглянув справу та встановив, що всі позовні вимоги родини заявниці були необґрунтованими. Стосовно зобов’язання ОДАБА не перешкоджати заявниці у доступі до будинку апеляційний суд встановив, що родина заявниці не користувалась будинком, оскільки він перебував «у непридатному стані». Апеляційний суд також відхилив як необґрунтовану позовну вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право власності ОДАБА, оскільки це свідоцтво насправді не включало будинок родини заявниці.
14. 17 квітня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив рішення апеляційного суду від 14 листопада 2012 року без змін.
ПРАВО
I СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 першого протоколу до конвенції
15. У своїй первинній заяві заявниця скаржилася, що ОДАБА, юридична особа публічного права, перешкоджала їй у доступі до її будинку протягом значного періоду часу, протягом якого, як стверджувалося, будинок був знесений. Заявниця посилалася на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:
«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»
16. Уряд стверджував, що будинок родини заявниці перебував в аварійному стані і вважався непридатним для проживання. Уряд підкреслив, що у 2014 році заявниця була стороною мирової угоди, згідно з якою їй була надана набагато більша квартира у новозбудованому будинку. За цих обставин будь-яке стверджуване втручання в її майнові права було «більш ніж щедро компенсовано».
17. Заявниця стверджувала, що хоча їй дали нову квартиру, це сталося із запізненням, і затримка була зумовлена надмірною тривалістю судового провадження, зокрема адміністративного провадження, ініційованого ОДАБА.
18. Суд вважає, що з наведених далі підстав відсутня об’єктивна необхідність для продовження розгляду цієї скарги, і тому доцільно застосувати пункт 1 статті 37 Конвенції, яка передбачає:
«Суд може на будь-якій стадії провадження у справі прийняти рішення про вилучення заяви з реєстру, якщо обставини дають підстави дійти висновку
...
(b) що спір уже вирішено; або;
(c) що на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим.
Проте Суд продовжує розгляд заяви, якщо цього вимагає повага до прав людини, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї.»
19. Для визначення, чи застосовується підпункт «b» пункту 1 статті 37 Конвенції до цієї справи, Суд повинен відповісти по черзі на два запитання: по-перше, чи існують досі обставини, на які безпосередньо скаржилася заявниця, і, по-друге, чи було виправлено наслідки можливого порушення Конвенції у зв’язку з цими обставинами (див. рішення у справі «Пізано проти Італії» (вилучення з реєстру) [ВП] (Pisano v. Italy) [GC], заява № 36732/97, пункт 42, від 24 жовтня
2002 року та «Сисоєва та інші проти Латвії» (вилучення з реєстру) [ВП] (Sisojeva and Others v. Latvia) [GC], заява № 60654/00, пункт 97, ЄСПЛ 2007‑I).
20. Після повідомлення про заяву Уряду Суд поінформували, що родина заявниці отримала нову квартиру в обмін на свій будинок. Суд бере до уваги твердження Уряду, що нова квартира була більшою за будинок і розташовувалася у новозбудованому будинку (див. пункт 16). Суд також бере до уваги, що з 1994 року будинок заявниці вважався аварійним (див. пункт 5). Крім того, згідно з мировою угодою від 2014 року родина заявниці відмовилася від будь-яких подальших позовних вимог стосовно стверджуваного порушення їхніх майнових прав у зв’язку з цим будинком. Угода була затверджена національним судом, і заявниця не оскаржувала її (див. пункт 8). У контексті цих нових фактів Суд вважає, що суттєві факти, на які скаржилася заявниця, припинили існувати, і заявниця отримала належну компенсацію у зв’язку зі своїми скаргами за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
21. Враховуючи зазначені міркування, Суд вважає, що, таким чином, спір, який став підставою для подання цієї скарги, може вважатися «вирішеним» у розумінні підпункту «b» пункту 1 статті 37 Конвенції. Суд також вважає, що жодна конкретна причина, яка стосується поваги до прав людини, як це визначено Конвенцією, не вимагає подальшого розгляду справи за пунктом 1 статті 37 Конвенції in fine.
22. Отже, заява має бути вилучена з реєстру справ Суду в частині, що стосується статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. згадане рішення у справі «Сисоєва та інші проти Латвії» (Sisojeva and Others v. Latvia), пункт 104).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ пункту 1 СТАТТІ 6 конвенції
23. Заявниця скаржилася, що тривалість цивільного та адміністративного проваджень була несумісною з вимогою «розумного строку». Вона посилалася на пункт 1 статті 6 Конвенції, яка передбачає:
«Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ... який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...»
24. Суд зазначає, що хоча спір стосовно права власності заявниці на нерухоме майно було врегульовано на національному рівні, ніщо не свідчить, що в результаті цих домовленостей було вирішено скаргу заявниці на надмірну тривалість провадження на національному рівні. Суд повторює, що прийняття рішення або вжиття заходів на користь заявника в принципі не є достатнім для того, щоб позбавити його статусу «потерпілого», якщо тільки національні органи влади прямо або по суті не визнали наявність порушення Конвенції і не надали відповідного відшкодування (див. рішення у справі «Кочарелла проти Італії» [ВП] (Cocchiarella v. Italy) [GC], заява № 64886/01, пункт 71, ЄСПЛ 2006‑V). Скарга щодо розумної тривалості провадження розглядається окремо навіть у випадку сприятливого результату розгляду цивільного провадження на національному рівні (див. рішення у справі «Політікін проти Польщі» (Politikin v. Poland),
заява № 68930/01, пункти 20, 25, від 27 квітня 2004 року) або виправдання обвинуваченого (див. рішення у справі «Кобцев проти України» (Kobtsev v. Ukraine), заява № 7324/02, пункт 44, від 04 квітня 2006 року). Отже, за відсутності визнання стверджуваного порушення права на розгляд справи упродовж розумного строку та надання відшкодування у зв’язку з цим заявниця все ще може вважатися потерпілою за цим аспектом.
25. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника і відповідних органів державної влади, а також важливість предмету спору для заявника (див. рішенні у справі «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).
26. У керівній справі «Красношапка проти України» (Krasnoshapka v. Ukraine), заява № 23786/02, від 30 листопада 2006 року) Суд вже встановлював порушення у зв’язку з питаннями, аналогічними питанням у цій справі.
27. Розглянувши всі надані матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку щодо прийнятності та суті цієї скарги. Суд зазначає, що у цій справі тривалість адміністративного провадження, яке безпосередньо стосувалося прав заявниці цивільного характеру, перевищувала вісім років і вісім місяців у трьох інстанціях. Протягом усього цього тривалого періоду заявниця не спричинила жодних значних затримок. На противагу, Уряд не надав жодного обґрунтованого пояснення надмірної тривалості провадження, яке адміністративні суди зрештою закрили у зв’язку з відсутністю юрисдикції для розгляду спору (див. пункт 10). До того ж розгляд адміністративного провадження призвів до зупинення розгляду цивільного провадження, раніше ініційованого родиною заявниці у цивільних судах, і закритого ще пізніше, після закриття адміністративного провадження (див. пункти 11 та 14). Оцінюючи тривалість обох проваджень спільно, Суд доходить висновку про недотримання у цій справі вимоги «розумного строку».
28. Отже, ця скарга є прийнятною та свідчить про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (див. аналогічний підхід у рішеннях у справах «Шумельна проти України» (Shumelna v. Ukraine) [Комітет] (Shumelna v. Ukraine) [Committee], заява № 10494/18, пункт 11,
від 21 лютого 2019 та «Рудий проти України» [Комітет] (Rudyy v.Ukraine) [Committee], заява № 19019/18, пункт 10, від 11 квітня
2019 року).ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
29. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
30. Заявниця не подала жодних вимог щодо справедливої сатисфакції протягом встановленого строку. Отже, Суд нічого не присуджує за статтею 41 Конвенції.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНОПостановляє, що спір, який став підставою для подання скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, було вирішено, і вирішує вилучити заяву з реєстру справ у частині, яка стосується цієї скарги;Оголошує прийнятною скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції;Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 10 грудня
2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
{ Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Стефані Моро-Вікстром
(Stéphanie Mourou-Vikström)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy