Рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) «SAQUETTI IGLESIAS v. Spain» від 30 червня 2020 року (Заява № 50514/13) Текст неофіційного перекладу рішення: Обставини справи Справа стосувалася скарги заявника на те, що суди вищих інстанцій відмовили в перегляді адміністративного рішення, за яким його було притягнуто до відповідальності за недекларування сум коштів під час проходження митного контролю в аеропорту. Заявник у справі є громадянином Іспанії, який народився 1948 року. Він проживає поперемінно в Мадриді (Іспанія) та Буенос-Айресі (Аргентина). У березні 2011 року представники департаменту митних платежів та акцизних зборів перед посадкою на літак з Іспанії до Буенос-Айреса перевірили багаж заявника і виявили грошові кошти у розмірі 154 800 євро, які, окрім 1000 євро, конфіскували. У серпні 2011 року Генеральне управління з питань казначейської та фінансової політики Міністерства економіки наклало на заявника штраф у розмірі, що становить суму конфіскованих коштів. У жовтні 2011 року заявник подав адміністративну скаргу, яку Вищий суд Мадрида відхилив, зазначивши, що справа не підлягає касаційному оскарженню, оскільки згідно з нещодавніми змінами до закону про адміністративний суд було підвищено розмір мінімальної суми для подання касаційних скарг зі 150 000 євро до 600 000 євро. Заявник подав скаргу за процедурою ампаро. Конституційний суд цю скаргу відхилив, оскільки заявник не надав достатнього обґрунтування її «особливої конституційної важливості». Посилаючись на статтю 2 Протоколу № 7 до Конвенції, заявник скаржився, що він не міг реалізувати право на перегляд судового рішення судом вищої інстанції. Оцінка Суду Застосовність: Судом при розгляді цієї справи встановлено кримінально- правовий характер призначеного заявникові покарання із урахуванням «критеріїв Енгеля». Класифікація в національному праві: суть такого покарання за національним законодавством зводиться до того, що недотримання положень законодавства щодо митного декларування, встановленого Законом про запобігання відмиванню грошей та фінансуванню тероризму, було по суті «адміністративним» правопорушенням. Характер правопорушення: відповідне положення цього закону мало загальний характер і поширювало свою дію на будь-яку фізичну чи юридичну особу, яка перетинає державний кордон і здійснює дії, пов’язані з переміщенням свого капіталу. Метою застосування такого виду покарання, як штраф, був не захист держави від втрати капіталу, а стримування та запобігання поширенню злочинності. З урахуванням вищезазначеного ця справа відрізнялася від попередніх справ, наприклад, від «Inocencio проти Португалії» (Inocencio v. Portugal) (ухв.) (заява № 43862/98, рішення від 11 січня 2001 року, Інформаційна записка 26) щодо встановлення штрафу у розмірі лише 2500 євро за несанкціоновані роботи та «Батлер проти Сполученого Королівства» (Butler v. the United Kingdom) (заява № 41661/98, рішення від 26 червня 2002 року, Інформаційна записка 43) щодо санкції, яка передбачала більш суворе покарання; хоча органи державної влади провели перевірку пропорційності та навели допустимі й належні докази того, що заявник, який мав судимість, був причетний до вчинення злочину – контрабанди. Суворість призначеного покарання: за змістом положень національного законодавства ступінь тяжкості призначеного покарання визначено з урахуванням кваліфікації злочину, вчиненого особою, як «серйозного» та передбачено сплатити штраф у розмірі від 600 євро, що є вдвічі більше суми, про яку йде мова. Принципи тлумачення: за даними пояснювальної доповіді до Протоколу № 7 до Конвенції, при вирішенні питання про те, чи правопорушення має другорядний характер, важливим критерієм є з’ясування, чи можливим є призначення покарання у виді позбавлення волі. У справі, що розглядається, якби заявник не сплатив штрафу, це покарання не могло бути замінено іншим покаранням – взяттям під варту. Однак такий аспект не був визначальним, оскільки мали бути враховані й інші критерії. Очевидно, що законодавство Договірних Держав відрізняється у сфері накладення митних санкцій за декларування грошових сум. Дотримання принципу субсидіарності та наданих державам меж розсуду спонукає Суд вважати, що актуальність та роль, яка повинна надаватися кожному аспекту, мають бути оцінені відповідно до конкретних обставин кожної справи. Оскаржуваний захід має досягати мінімального рівня суворості, проте питання його пропорційності має розглядатись органами влади, як і серйозність наслідків, що цілком залежать від особистої ситуації заявника. Наявність покарання у виді взяття під варту було важливим фактором, який розглядається Судом при визначенні того, чи був злочин «незначним», хоча це не є вирішальним. Таке тлумачення відповідало загальним правилам щодо тлумачення договорів, встановлених Віденською конвенцією про право міжнародних договорів. Оцінка в цій справі Суворість: заявника було зобов’язано сплатити штраф у розмірі 153 800 євро, що загалом могло бути навіть більше максимальної межі (вдвічі більше тієї суми). Сума штрафу була еквівалентна загальним особистим заощадженням, які заявник, який не був притягнутий до відповідальності, мав можливість накопичити під час своїх регулярних візитів до Іспанії. Оскільки не було доведено, що спірні грошові кошти отримані заявником в результаті діяльності, пов’язаної з відмиванням грошей, суворість покарання повинна відповідати серйозності єдиного зафіксованого порушення – недекларування коштів, а не ступеню імовірного правопорушення – відмивання коштів чи ухилення від сплати податків, що не було відзначено на цій стадії. Що стосується поведінки заявника, слід зазначити, що він дотримувався обов’язку декларування коштів при кожному перетині кордону з Іспанією. Щодо встановлення процесуальних гарантій, то рішення Вищого суду Мадриду не містило аналізу пропорційності оскаржуваного заходу, незважаючи на необхідність такого аналізу відповідно до закону, що розглядається. Дійсно, у рішенні не згадуються ні особисті обставини заявника, ні документи або інші докази, які він надав. Винятки щодо справ, що є предметом розгляду у «вищому суді» У сфері адміністративного судочинства Верховний суд входив до системи судів загальної юрисдикції, до яких апеляційні скарги можуть бути подані одразу після Вищого суду, якщо позовна вимога досягнула необхідних меж (встановлений законом у розмірі 600 000 євро). Тому не було й підстав вважати Вищий суд правосуддя вищим судовим органом. Орган, що розглядається як суд першої інстанції Відповідно до пояснювальної доповіді до Протоколу № 7 до Конвенції, органи, «які не є судами за змістом статті 6 Конвенції», не можуть розглядатися як «суди». Це стосується органу, відповідального за накладення штрафу в цій справі, тобто Головного управління казначейства та фінансової політики, яке безпосередньо підпорядковане Міністерству економіки. Тому судом першої інстанції, до якого звернувся заявник, був Вищий суд. Невідповідність ролі Конституційного суду щодо забезпечення необхідного другого рівня юрисдикції судів Відповідно до пояснювальної доповіді апеляційні або касаційні суди можуть підпадати під критерії визначення того, що відповідає вимогам забезпечення «права на апеляцію». Проте це не є застосовним до конституційних судів. Зважаючи на компетенцію суду, яку здійснює Конституційний суд Іспанії в межах розгляду апеляційної скарги, Суд вважає, що він не забезпечує відповідного другого рівня юрисдикції. В іспанському законодавстві повноваження щодо розгляду питань звичайного права здійснюють суди, що входять до складу судової системи (включаючи апеляційні та касаційні суди). Що стосується, зокрема, оскарження рішень судів в порядку amparo, Органічний закон про Конституційний суд обмежує повноваження останнього щодо оцінки того, чи були порушені права чи свободи заявника та чи були захищені / відновлені ці права або свободи; за змістом положень основного закону визначено, що Конституційний суд повинен утримуватися від будь-якого іншого розгляду, що стосується дій судових органів. Сам Конституційний суд підкреслював у своїй практиці, що апеляцію за процедурою ампаро не можна порівнювати із касаційним оскарженням. Незважаючи на відповідність перехідним положенням, викладеним у розглядуваному Законі, реалізація встановлених у ньому обмежень щодо заявника порушила саму суть права, закріпленого за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції, що перевищила межі свободи розсуду держави. Висновок Порушення статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції (право на оскарження в кримінальних справах). Рішення в цій справі ухвалене Палатою 30 червня 2020 року і набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
Full & Egal Universal Law Academy