© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014. Цей переклад підготовлено на замовлення і за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Див. додатково повний текст повідомлення про авторські права в кінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ВЕЛИКА ПАЛАТА
СПРАВА «S.A.S. ПРОТИ ФРАНЦІЇ»
(Заява № 43835/11)
РІШЕННЯ
(Витяги)
СТРАСБУРГ
1 липня 2014 року
Це рішення є остаточним, проте воно може зазнати редакційної правки.
У справі «S.A.S. проти Франції»
Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою, до складу якої увійшли:
Dean Spielmann, голова,
Josep Casadevall,
Guido Raimondi,
Ineta Ziemele,
Mark Villiger,
Boštjan M. Zupančič,
Elisabeth Steiner,
Khanlar Hajiyev,
Mirjana Lazarova Trajkovska,
Ledi Bianku,
Ganna Yudkivska,
Angelika Nußberger,
Erik Møse,
André Potocki,
Paul Lemmens,
Helena Jäderblom,
Aleš Pejchal, судді,
та Erik Fribergh, секретар,
після нарад за зачиненими дверима 27 листопада 2013 року та 5 червня 2014 року,
постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених вище днів:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу розпочато за заявою (№ 43835/11) проти Французької Республіки, поданою до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянкою Франції (далі – заявниця) 11 квітня 2011 року. Голова П’ятої секції і, згодом, голова Великої палати задовольнили клопотання заявниці про нерозголошення її імені (пункт 3 правила 47 Регламенту Суду).
2. Заявницю представляли пан Sanjeev Sharma, соліситор, практикуючий у Бірмінгемі, пан Ramby de Mello та пан Tony Muman, баристери, що практикують у Бірмінгемі, та пан Satvincer Singh Juss, баристер, практикуючий у Лондоні.
Уряд Франції (далі – Уряд) спочатку був представлений його Уповноваженим – пані Edwige Belliard, директором з юридичних питань Міністерства закордонних справ, а згодом, з травня 2014 року, – паном François Alabrune.
3. Заявниця скаржилася, що запроваджена законом № 2010-1192 від 11 жовтня 2010 року заборона на носіння в громадських місцях одягу, призначеного для приховування обличчя, позбавила її можливості носити такий одяг (паранджу/нікаб) на публіці. Вона стверджувала, що було порушено статті 3, 8, 9, 10 і 11 Конвенції, взяті окремо та в поєднанні зі статтею 14 Конвенції.
4. Розгляд заяви було доручено П’ятій секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду). Повідомлення про заяву Уряд одержав 1 лютого 2012 року.
5. 28 травня 2013 року Палата П’ятої секції (засідаючи в такому складі: Mark Villiger (голова), Angelika Nußberger, Boštjan M. Zupančič, Ganna Yudkivska, André Potocki, Paul Lemmens та Aleš Pejchal (судді), а також Claudia Westerdiek (секретар секції)) відмовилася від розгляду справи на користь Великої палати, проти чого не заперечила жодна із сторін (стаття 30 Конвенції і правило 72 Регламенту Суду).
6. Склад Великої палати було визначено відповідно до положень пунктів 2 і 3 статті 27 Конвенції та правила 24 Регламенту Суду.
7. Заявниця і Уряд подали свої письмові зауваження щодо прийнятності та суті справи.
8. Неурядовим організаціям «Amnesty International», «Liberty», «Open Society Justice Initiative» і «ARTICLE 19», а також Центру прав людини Гентського університету та Уряду Бельгії дозволили подати письмові зауваження (пункт 2 статті 36 Конвенції та пункт 3 правила 44 Регламенту Суду). Уряду Бельгії також дозволили взяти участь у судовому засіданні.
9. Судове засідання у справі відбулося у відкритому режимі в Палаці прав людини у Страсбурзі 27 листопада 2013 року (пункт 3 правила 59 Регламенту Суду).
У засіданні Суду взяли участь:
a) від Уряду-відповідача
пані Edwige Belliard, директор з юридичних питань Міністерства закордонних справ, Уповноважений,
пані Nathalie Ancel, начальник відділу прав людини Міністерства закордонних справ помічник Уповноваженого,
пан Sylvain Fournel, фахівець з нормопроектування відділу прав людини Міністерства закордонних справ,
пан Rodolphe Feral, фахівець з нормопроектування відділу прав людини Міністерства закордонних справ,
пані Patricia Rouault-Chalier, начальник відділу загальної юридичної і судової практики Міністерства юстиції,
пан Eric Dumand, начальник Департаменту європейського, міжнародного та інституційного права і судової практики Міністерства внутрішніх справ, радники;
b) від заявниці
пан Ramby De Mello,
пан Tony Muman,
пан Satvinder Singh Juss представники,
пан Eirik Bjorge,
пані Anastasia Vakulenko,
пані Stephanie Berry,радники;
c) від Уряду Бельгії
пані I. Niedlispacher,помічник Уповноваженого.
Суд заслухав звернення пані Belliard, пана de Mello і пана Muman та пані Niedlispacher, а також відповіді пані Belliard та пана de Mello на запитання суддів.
ФАКТИ
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
10. Заявницею є громадянка Франції 1990 року народження, яка проживає у Франції.
11. За твердженням заявниці вона є правовірною мусульманкою і носить паранджу і нікаб відповідно до своїх культурно-релігійних та особистих переконань. Вона пояснила, що паранджа – це довгий одяг, який вкриває все тіло, включаючи обличчя, яке приховує волосяна сітка, а нікаб – це головний убір, який повністю закриває обличчя, залишаючи лише проріз для очей. Заявниця наголошувала, що ані її чоловік, ані будь-хто інший з її родини не примушували її носити такий одяг.
12. Заявниця також стверджувала, що носить нікаб, коли перебуває в громадських місцях або на самоті, але не систематично: вона може, наприклад, не одягати його, коли йде на прийом до лікаря, збирається зустрітися з друзями в громадському місці або коли має намір поспілкуватися і побути серед людей. Тому вона не заперечує проти того, щоб не з’являтися всякчас у нікабі у громадських місцях, але хоче, щоб ніщо не заважало їй одягати його тоді, коли вона вирішує зробити це, керуючись, зокрема, своїми духовними почуттями. У певні періоди (наприклад, під час релігійних заходів, таких як Рамадан) вона відчуває, що повинна носити його на публіці, щоб таким чином виразити свої релігійні, особисті та культурні переконання. Вона прагне не досаждати іншим, але перебувати у злагоді зі своїм внутрішнім світом.
13. Заявниця не претендувала на те, щоб мати можливість бути в нікабі при проходженні контролю на безпеку у банку або в аеропорту, і погодилася з необхідністю показувати обличчя, якщо цього вимагають від неї з метою ідентифікації її особи.
14. Починаючи з 11 квітня 2011 року (дати набрання чинності законом № 2010-1192 від 11 жовтня 2010 року на всій території Франції) закон забороняє всім, хто перебуває в громадських місцях, приховувати свої обличчя.
(...)
ЩОДО ПРАВА
(...)
IV. СКАРГА ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 8, 9 і 10 КОНВЕНЦІЇ, ВЗЯТИХ ОКРЕМО ТА В ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 14
74. Заявниця стверджувала, мотивуючи свою позицію одними і тими самими аргументами, що було порушено її право на повагу до приватного життя, її право на свободу сповідувати свою релігію або переконання та її право на свободу вираження поглядів, а також скаржилася на дискримінацію щодо здійснення цих прав. Вона посилалася на статті 8, 9, і 10 Конвенції, взяті окремо та в поєднанні із зазначеною вище статтею 14. Ці три перші статті передбачають:
Стаття 8
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
Стаття 9
«Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
Стаття 10
«1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду».
(...)
В. Щодо суті
1. Доводи сторін
a) Заявниця
76. За твердженням заявниці вона народилася в Пакистані і її сім’я дотримується культурних традицій мусульман-суннитів, які вважають загальноприйнятим і чемним, коли жінки носять паранджу, перебуваючи у громадських місцях. Вона стверджувала, що відбулося серйозне втручання у здійснення нею своїх прав за статтею 9, оскільки закон від 11 жовтня 2010 року, спрямований на заборону мусульманським жінкам носити у громадських місцях паранджу, перешкоджає їй сповідувати свою віру, жити по вірі та дотримуватися віри, перебуваючи серед людей. Вона додала, що, хоча йдеться про втручання, «встановлене законом», воно не служить жодній з легітимних цілей, зазначених у другому пункті цієї статті, і не є «необхідним у демократичному суспільстві».
77. Передусім заявниця зауважила, що це втручання не можна вважати таким, що має легітимну мету забезпечення «громадської безпеки», оскільки йдеться не про захід, спрямований на вирішення конкретних проблем безпеки в місцях підвищеної небезпеки, таких як аеропорти, а про повну заборону, яка поширюється майже на всі громадські місця. Заявниця не погоджувалася з аргументом Уряду про те, що мета заходу полягає в забезпеченні дотримання мінімальних норм життя в суспільстві, бо взаємно відкриті обличчя є основоположною нормою французького суспільства, і стверджувала, що при застосуванні заходу не враховано культурні традиції меншин, які не обов’язково поділяють такий світогляд, а також той факт, що крім зорової комунікації існують й інші форми спілкування, і що у будь-якому разі це не має нічого спільного із застосуванням кримінальних санкцій з метою унеможливлення приховування людьми своїх облич на публіці. Крім того, вона доводила, що аргумент Уряду про те, що приховування жінками своїх облич суперечить принципу рівноправності чоловіків і жінок, є примітивним. Вона стверджувала, що згідно з усталеною феміністською позицією носіння такого одягу є здебільшого ознакою емансипації жінки, її самоствердження та участі в житті суспільства, а що стосується її особисто, то вона вважає, що йдеться не про те, щоб подобатися чоловікам, але про те, щоб бути в гармонії із собою та своєю совістю. Крім того, не можна стверджувати, що жінки, які носять такий одяг, позбавлені, як фізичні особи, права на існування в публічному просторі, тоді як у більшості випадків вони носять його добровільно і без наміру навернення до своєї віри. Вона додала, що в інших Договірних державах зі значною часткою мусульманського населення носіння в громадських місцях паранджі не заборонено. Вона також вважає абсурдом те, що абстрактна ідея гендерної рівності може суперечити суто особистому рішенню жінки носити паранджу, і доводила, що запровадження правових санкцій призводить до посилення нерівності, тоді як її подолання ставиться за мету. Нарешті, на її думку, Уряд, заявляючи про те, що зазначена заборона має легітимну мету забезпечення «поваги до людської гідності», таким чином виправдовує цей захід абстрактним припущенням, заснованим на стереотипній і шовіністичній логіці, про те, що носіння жінкою паранджі «викреслює» її як особистість з публічного простору.
78. Що стосується «необхідності» заходу, то заявниця доводила, що по-справжньому вільне суспільство – це суспільство, в якому можуть мирно співіснувати широкий спектр переконань, уподобань, інтересів, звичок і кодексів поведінки, і що оцінювання обґрунтованості релігійних переконань не належить до функцій держави. На її думку, заборона на прилюдне носіння паранджі та запровадження кримінальної відповідальності за її порушення є ознакою релігійної нетерпимості і перешкодою для соціалізації жінок, про яких йдеться. Вона наголосила, що у Зауваженнях загального порядку № 28 Комітет з прав людини встановив, що запровадження будь-яких правил щодо носіння одягу жінками в громадських місцях може становити порушення принципу рівноправності чоловіків та жінок, а у своєму рішенні у згаданій вище справі «Raihon Hudoyberganova проти Узбекистану» зауважив, що право людини на свободу сповідувати свою релігію включає право носити на публіці одяг чи вбрання відповідно до своєї віри чи релігії. Вона також зауважила, що, хоча закон від 11 жовтня 2010 року було ухвалено майже одноголосно, із згаданих вище справ Dudgeon, Norris і Modinos видно, що широка політична підтримка, яку може мати той чи інший захід, не обов’язково означає, що він є «необхідним у демократичному суспільстві».
Крім того, навіть якщо припустити, що поставлені цілі були легітимними, оскаржувану заборону не можна вважати такою, що відповідає вимозі про застосування менш обмежувальних заходів у випадку їх достатності для досягнення цих цілей. Так, наприклад, для вирішення питань громадської безпеки було достатньо запровадити перевірки документів у місцях підвищеної небезпеки, як це мало місце в ситуаціях, які Суд розглядав у справах «Phull проти Франції» (ухвала; № 35753/03, ECHR 2005‑I) та «El Morsli проти Франції» (ухвала; № 15585/06, від 4 березня 2008 року). Що стосується такої цілі, як забезпечення поваги до людської гідності, то все-таки необхідно було зважити конкуруючі інтереси, а саме – інтереси членів суспільства, які не схвалюють носіння паранджі, та інтереси цих жінок, які, як і заявниця, змушені обирати: чи поводитися всупереч своїм переконанням, чи залишатися вдома, чи порушувати закон. Права останніх зазнають набагато серйознішого втручання, ніж права перших. За твердженням заявниці, якщо взяти до уваги доводи Уряду про необхідність запровадження кримінальної відповідальності не лише за примус до носіння паранджі, але також за добровільне носіння такого одягу, виходячи з тих міркувань, що жінки можуть виявитися неохочими доносити на тих, хто примусив їх до цього, і що такий примус може мати поширений характер, то такий підхід означає ігнорування позиції і мотивації жінок, які хочуть закривати свої обличчя, і, отже, свідчить про відмову від будь-якого пошуку пропорційності. Таке ставлення не лише має патерналістський характер, але також відображає намір карати тих самих жінок, яких пропонується захищати від патріархального тиску. Нарешті, вважаючи недоречним посилання Уряду на те, що право людини носити той одяг, який їй до вподоби, є досить важливим у Франції і що зазначена заборона не поширюється на відкриті для публіки місця відправлення культу, заявниця наголосила, що закривати своє обличчя – це саме те, чого і вимагають від неї її переконання, і що людина повинна мати можливість сповідувати свою віру не лише в місцях відправлення культу, але також у громадських місцях.
79. За твердженнями заявниці той факт, що закон від 11 жовтня 2010 року позбавив її можливості носити паранджу у громадських місцях, становить також порушення її права, гарантованого статтею 8 Конвенції, на повагу до приватного життя. На обґрунтування цього твердження вона навела такі три аргументи. По-перше, таке порушення відбулося через те, що можливість носити паранджу є важливою частиною її соціально-культурної ідентичності. По-друге, оскільки, як зазначив Суд у своєму рішенні у справі «Von Hannover проти Німеччини» (№ 59320/00, §§ 50 і 69, ECHR 2004‑VI), навіть у публічній сфері існує зона взаємодії людини з іншими людьми, яка може належати до сфери приватного життя, а захист приватного життя за статтею 8 поширюється за межі приватного сімейного кола і включає також соціальний аспект. Третій аргумент полягає у тому, що в разі, якщо вона вийде з дому в паранджі, то наразиться на ворожість і ризик бути притягнутою до кримінальної відповідальності. Отже, будучи зобов’язаною знімати паранджу при виході з дому і маючи можливість носити її лише вдома, почуваючи себе через це «наче ув’язненою», вона змушена таким чином роздвоювати свою особистість як «Джекіл і Гайд».
Крім того, посилаючись в основному на свої зауваження за статтею 9 Конвенції, заявниця доводила, що це втручання не служить легітимним цілям, переліченим у другому пункті статті 8 Конвенції. Вона додала, що, навіть якщо припустити, що з однією з цих цілей можна погодитися, оскаржуване втручання все одно не можна розглядати як необхідне в демократичному суспільстві, оскільки, зокрема, вимоги другого пункту статті 8 є в цьому контексті суворішими, ніж вимоги другого пункту статті 9.
80. Заявниця також стверджувала, що заборона на носіння в громадських місцях одягу, призначеного для приховування обличчя – яка спрямована, безперечно, проти паранджі – породжує, на порушення статті 14, дискримінацію за ознаками статі, релігії та етнічного походження, і завдає шкоди правам тих мусульманських жінок, які, як і вона, носять такий одяг. На її думку, це становить опосередковану дискримінацію між мусульманками, чиї переконання вимагають від них носити зазначений одяг, та іншими мусульманками, а також між ними та чоловіками-мусульманами. Передбачений законом виняток, згідно з яким заборона не застосовується у випадках носіння такого одягу у зв’язку зі «святковими заходами або заходами, що стосуються мистецтва чи традицій», має також, на її думку, дискримінаційний характер, оскільки створює переваги для християнської більшості, адже під час християнських свят і урочистостей (католицьких процесій, релігійних карнавалів і ритуалів, коли, наприклад, їхні учасники вбираються у костюм Санта-Клауса) християнам дозволяється носити на публіці одяг, що приховує обличчя, тоді як мусульманки, які бажають бути на публіці в паранджі, повинні дотримуватися заборони на її носіння навіть протягом місяця Рамадан.
b) Уряд
81. Уряд визнав, що, незважаючи на те, що заборону, запроваджену законом від 11 жовтня 2010 року, сформульовано в загальних термінах, її можна розглядати – у значенні пункту 2 статті 9 Конвенції – як «обмеження» свободи сповідувати свою релігію або переконання. Водночас Уряд доводив, що це обмеження має легітимні цілі і є необхідним у демократичному суспільстві для реалізації цих цілей.
82. Згідно з доводами Уряду перша з цих цілей – це забезпечення «громадської безпеки». Заборона продиктована необхідністю ідентифікації фізичних осіб з метою запобігання небезпеці спричинення шкоди людям і майну та протидії шахрайству з персональними даними. Друга з цих цілей пов’язана із «захистом прав і свобод інших осіб» шляхом забезпечення «поваги до мінімального набору цінностей відкритого і демократичного суспільства». У зв’язку з цим Уряд зазначив три цінності. По-перше, це – дотримання мінімальних норм життя в суспільстві. Згідно з доводами Уряду обличчя людини відіграє важливу роль у взаємодії між людьми: більше, ніж будь-яка інша частина тіла, обличчя людини виражає її існування як неповторної особистості і дає зрозуміти її співрозмовникові, що вони мають спільну людську природу, будучи водночас у чомусь несхожі. Приховування людиною свого обличчя в громадських місцях призводить до руйнування соціального зв’язку і декларує відмову від принципу «жити разом» (le “vivre ensemble”). Уряд також доводив, що заборона мала на меті забезпечення рівності між чоловіками і жінками, оскільки, якщо вважати, що жінки – виключно на тій підставі, що вони є жінками – повинні приховувати свої обличчя в громадських місцях, то це означатиме позбавлення їх права на існування як особистостей і обмеження можливості вираження ними своєї індивідуальності лише рамками приватного простору сім’ї або виключно жіночого простору. Нарешті, необхідно також забезпечити повагу до людської гідності, оскільки жінки, які носять такий одяг, тим самим «викреслюються» як особистості з публічного простору. На думку Уряду, незалежно від того, чи сама жінка бажає такого «викреслення», чи страждає від нього, воно неминуче означає дегуманізацію жінки, і навряд чи це можна вважати сумісним з принципом поваги до людської гідності.
Щодо питання гендерної рівності, то Уряд висловив здивування з приводу тверджень заявниці про те, що звичай носити паранджу є здебільшого ознакою емансипації жінки, її самоствердження та участі в житті суспільства, і не погодився з надзвичайно позитивною оцінкою такого звичаю заявницею та неурядовими організаціями, які взяли участь у провадженні як треті сторони. Уряд узяв до уваги звіти за результатами досліджень, надані двома з цих організацій, згідно якими жінки, які носять або раніше носили зазначений одяг, роблять це добровільно, а ті, що припинили носити його, зробили це, головним чином, унаслідок ворожого ставлення з боку населення. Водночас Уряд привернув увагу до того факту, що ці результати ґрунтуються на опитуванні зовсім невеликої досліджуваної групи жінок (двадцять сім у першому і тридцять дві у другому дослідженні) і що ця вибірка була сформована за методом «снігової кулі». Такий метод не є достатньо надійним, оскільки полягає в тому, що цільову групу формують з різних людей, які відповідають вимогам відбору, а потім за їхньою допомогою кількість респондентів збільшується, але вони, як правило, мають однакові думки. Уряд дійшов висновку, що ці звіти дають лише часткове уявлення про реальність і що до їхньої наукової значущості слід ставитися обережно.
83. Що стосується необхідності та пропорційності обмеження, то Уряд зазначив, що закон від 11 жовтня 2010 рік був ухвалений членами як Національних Зборів, так і Сенату одноголосно (мінус один голос) після широкого демократичного обговорення за участю громадянського суспільства. Він наголосив, що заборона, про яку йдеться, є за своєю суттю надзвичайно обмеженою, оскільки забороняється лише приховувати обличчя, незалежно від причини приховування, тимчасом як за кожним залишається право, за умови дотримання цього єдиного обмеження, носити на публіці одяг, який виражає релігійні переконання. Уряд додав, що цей закон необхідний для захисту принципів забезпечення ефективності такої заборони. Він зазначив з цього приводу, що, якщо обмежитися санкціями лише проти тих, хто примушує жінку закривати своє обличчя, то такий захід не був би достатньо ефективним, оскільки жінки, яких примушують до цього, можуть виявитися неохочими заявляти про такий примус і він зможе завжди мати поширений характер. Уряд також привернув увагу до того, що згідно з позицією Суду держави користуються широким полем розсуду в питаннях забезпечення рівноваги між конкуруючими приватними і суспільними інтересами або у випадках конфлікту між приватними інтересами та іншими правами, гарантованими Конвенцією (Уряд посилався на рішення у справі «Evans проти Сполученого Королівства» [ВП], № 6339/05, § 77, ECHR 2007‑I). Уряд також висловив думку, що передбачені міри покарання є незначними – штраф у розмірі лише 150 євро або направлення для проходження курсу громадянського виховання. Уряд зазначив, що і Конституційна Рада, і Касаційний суд визнали «необхідність» прийняття такого закону.
84. Стосовно статті 8 Конвенції Уряд дав зрозуміти, що не впевнений у тому, що ця стаття застосовна, оскільки заборона носити одяг, призначений для приховування обличчя, стосується лише громадських місць і, отже, не можна вважати, що вона зачіпає питання фізичної недоторканості чи приватного життя людини. Наполягаючи на тому, що, у будь-якому разі, аргументи заявниці стосуються скоріше її права виражати свої переконання або сповідувати свою релігію і, отже, статті 9, Уряд знову повторив доводи, викладені ним за цією статтею щодо виправдання втручання та його пропорційності.
85. Крім того, Уряд вважає «особливо недоречним те, що заявниця називає себе потерпілою від дискримінації за ознакою статі», тоді як одним з основних завдань оскаржуваного закону є протидія цьому виду дискримінації, яка проявляється у тому, що носіння жінками одягу, який повністю закриває обличчя, призводить до «викреслення» їх як особистостей з публічного простору. На думку Уряду, твердження про те, що закон ґрунтується на стереотипній характеристиці мусульманок як покірних жінок є необґрунтованим і що це твердження не можна сприймати серйозно: оскільки, по-перше, закон не спрямований проти мусульманок; і, по-друге, оскільки соціальне виключення, проявом якого є носіння паранджі або нікабу, «навряд чи є сумісним з утвердженням соціального буття». Уряд вважає, що зі статті 14 Конвенції неможливо дійти висновку про існування права особи ставити себе у становище, в якому вона зазнаватиме дискримінації. Що стосується твердження про те, що одним з наслідків закону буде знеохочення жінок відвідувати громадські місця і змушування їх не виходити за межі свого дому, то у даному випадку воно є зовсім несерйозним, оскільки, як стверджувала сама заявниця, вона носить такий одяг виключно добровільно і час від часу.
Уряд додав, що будь-якого ґрунту для дискримінації мусульманських жінок закон також не створює. Уряд зауважив з цього приводу, що тенденція носити паранджу з’явилася нещодавно, у Франції жінки в паранджі зустрічаються досить рідко, і що цей звичай неодноразово піддавали критиці відомі мусульманські діячі. Заборона ж застосовується незалежно від того, чи є мотиви приховування обличчя релігійними, і незалежно від статі людини. Нарешті, Уряд наголосив, що той факт, що деякі особи, які бажають дотримуватися моделі поведінки, яку вони пояснюють своїми переконаннями, незалежно від того, чи є вони релігійними, позбавлені такої можливості внаслідок встановленої законом заборони, не може сам по собі вважатися дискримінацією, якщо для цієї заборони існують розумні підстави і якщо такий захід є пропорційним до поставленої меті. Уряд послався у зв’язку з цим на свої попередні аргументи.
2. Доводи третіх сторін, що взяли участь у провадженні
а) Уряд Бельгії
86. Уряд Бельгії зазначив, що Коран не вимагає носіння паранджі, і що цього звичаю дотримується менша частина мусульманок з Аравійського півострову.
87. Він також зазначив, що закон, який забороняє носіння «будь-якого одягу, що повністю або значною мірою приховує обличчя», був прийнятий у Бельгії 1 червня 2011 року і набрав чинності 23 липня 2011 року. Два конституційних подання стосовно його неконституційності були відхилені рішенням Конституційного суду Бельгії від 6 грудня 2012 року, який встановив – з одним застереженням стосовно місць відправлення культу – що носіння такого одягу зачіпає питання безпеки, перешкоджає реалізації жінками свого права на рівність та гідність і, що навіть суттєвіше, підриває саму суть принципу «жити разом». Уряд Бельгії висловив думку, що жодна особа не може, посилаючись на індивідуальну або релігійну свободу, претендувати на право вирішувати, коли і за яких обставин вона погодиться відкрити своє обличчя в громадському місці. Визначення вимог громадської безпеки є неодмінним обов’язком саме органів державної влади. Він також зазначив, що питання про право жінок на рівність і гідність порушувалося обома партіями, і погодився з тим, що носіння жінками паранджі не обов’язково є вираженням ними своєї покірності чоловікам. Водночас Уряд Бельгії зауважив, що право на ізоляцію має свої межі, що існуючі у наших суспільствах кодекси одягу є результатом суспільного консенсусу і збалансованого компромісу між нашою індивідуальною свободою та нашими правилами взаємодії всередині суспільства, і що ті, хто носить одяг, який приховує їхні обличчя, сигналізують таким чином більшості про те, що вони не бажають бути активними у суспільстві і, отже, виключені як особистості із суспільства. На його думку, однією з цінностей, що лежать в основі функціонування демократичного суспільства, є наявність у людини можливості брати активну участь у відносинах з іншими людьми.
88. Уряд Бельгії наголосив, що законодавчий орган Бельгії ставив за мету забезпечення захисту моделі суспільства, в якій сама людина має важливіше значення, ніж її філософські, культурні та релігійні уподобання, і яка сприяє повній інтеграції громадян у суспільство і дозволяє їм користуватися спільною спадщиною таких основоположних цінностей, як демократія, гендерна рівність і відділення церкви від держави. Він послався на рішення Конституційного суду Бельгії, який визнав, що у разі, якщо внаслідок приховування людиною свого обличчя унеможливлюється встановлення її особи по обличчю, незважаючи на те, що така ідентифікація є принциповою умовою, пов’язаною з існуванням цієї людини, тоді заборона носити у громадських місцях одяг, який приховує обличчя (навіть якщо цим людина виражає свої релігійні переконання), відповідає «нагальній суспільній потребі» у демократичному суспільстві. Уряд Бельгії додав, що при запровадженні законодавчим органом Бельгії міри кримінального покарання було віддано перевагу найменшій з можливих мір (штрафу), і зауважив – знову пославшись на рішення Конституційного суду – що, якщо деякі жінки залишаються вдома, щоб не з’являтися на людях з незакритим обличчям, то тут йдеться про їхній власний вибір, а не про застосування до них неправомірного обмеження за законом. Нарешті, Уряд Бельгії вважає, що закони Франції і Бельгії не мають дискримінаційного характеру, оскільки не спрямовані безпосередньо проти носіння паранджі, а стосуються будь-якої особи, яка носить у громадських місцях предмети одягу, які приховують її обличчя – тобто незалежно від того, чи йдеться про чоловіка, чи про жінку, і чи є її мотиви релігійними, чи якимись іншими.
b) Неурядова організація «Amnesty International»
89. Ця неурядова організація зауважила, що право носити одяг, який має релігійне значення, захищено Міжнародним пактом про громадянські і політичні права і пов’язане з правом на свободу думки, совісті і релігії та правом на свободу вираження поглядів. Вона також зазначила, що пакт передбачає обмеження, аналогічні обмеженням, передбаченим статтями 9 і 10 Конвенції, і що згідно з міжнародним публічним правом тлумачення положень обох правових актів має бути однаковим. Тому вона закликала Суд врахувати Зауваження загального порядку Комітету з прав людини № 22, 27 і 34, разом з його практикою (...).
90. Організація додала, що право на свободу від дискримінації гарантується всіма міжнародними та регіональними правовими актами щодо захисту основних прав, що у зв’язку з цим слід також забезпечувати однакове тлумачення, і що, згідно з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW) держави зобов’язані вживати ефективних заходів, щоб покласти край дискримінаційній практиці. Далі вона послалася на Зауваження загального порядку Комітету з прав людини № 22 і 28. Вона також вказала на ризик перехресної дискримінації: жінки можуть зазнавати окремої форми дискримінації, обумовленої тим, що, на додаток до дискримінації за ознакою статі, вони зазнають дискримінації і за іншими ознаками, такими як релігія, і така дискримінація може проявлятися, зокрема, у формуванні стереотипів про певні категорії жінок. Вона також зауважила, що обмеження на носіння хусток або вуалей може перешкоджати реалізації права на працю, права на освіту та права на рівний захист за законом і може сприяти переслідуванням та насильству.
91. За твердженням зазначеної організації припущення про те, що жінки, які носять певні види одягу, роблять це виключно під примусом, є проявом стереотипного підходу за ознаками статі і релігії.
с) Неурядова організація «ARTICLE 19»
92. Організація «ARTICLE 19» зауважила, що право на носіння релігійного одягу або символіки випливає з права на свободу вираження поглядів і права на свободу релігії і думки. Вона також послалася на Зауваження загального порядку Комітету з прав людини № 28. Далі вона послалася на згадане вище рішення цього Комітету у справі «Hudoyberganova проти Узбекистану», в якому він встановив, що право людини на свободу сповідувати свою релігію включає її право носити на публіці одяг чи вбрання відповідно до своєї віри чи релігії, і висловила думку, що позбавлення людини можливості носити релігійний одяг може становити порушення статті 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Вона також послалася на Зауваження загального порядку зазначеного Комітету № 34 про свободу думок і їх вираження. Вона додала, що у своїй доповіді від 2006 року спеціальний доповідач Організації Об’єднаних Націй з питань свободи релігії та переконань виклав ряд рекомендацій щодо оцінки необхідності та пропорційності обмежень на носіння релігійного одягу і символіки та порекомендувала при проведенні такої оцінки адміністративними органами або судами вирішувати такі питання: чи є дане обмеження прийнятним з точки зору врахування законних інтересів, які воно має на меті захищати; чи є воно найменш обмежувальним, чи забезпечує баланс між конкуруючими інтересами, чи може призвести до створення атмосфери релігійної нетерпимості і чи дозволяє уникнути стигматизації тієї чи іншої релігійної громади?
93. Організація далі зауважила, що, як зазначив спеціальний доповідач ООН з питань свободи релігії та переконань у своїй проміжній доповіді від 2011 року, вимогу заборонити носіння паранджі часто обґрунтовують посиланням на заборону дискримінації за ознакою статі, тоді як такі заборони можуть призводити до перехресної дискримінації мусульманських жінок. На думку організації, це може мати протилежний ефект, оскільки може змусити таких жінок не виходити за межі свого дому, призвести до виключення їх із суспільного життя та їхньої маргіналізації, а також зробити мусульманських жінок об’єктом фізичного насильства і словесних образ. Вона також зауважила, що нещодавно Парламентська асамблея Ради Європи, зокрема, порекомендувала державам-членам утримуватися від запровадження загальної заборони на носіння паранджі у громадських місцях.
94. За твердженням цієї третьої сторони міжнародні стандарти щодо права на свободу вираження поглядів, на свободу думки і релігії та на рівне поводження і захист від дискримінації не підтверджують доцільності запровадження загальної заборони закривати обличчя на публіці.
d) Центр прав людини Гентського університету
95. Центр прав людини наголосив, що французькі і бельгійські закони, які забороняють приховувати обличчя на публіці, були прийняті виходячи з припущення, що жінки, які носять паранджу, роблять це здебільшого під примусом, що це свідчить про те, що вони не бажають взаємодіяти з іншими в суспільстві і становлять загрозу для громадської безпеки. Він послався на проведене у Бельгії емпіричне дослідження серед двадцяти семи жінок, які носять або раніше носили паранджу (див. E. Brems, Y. Janssens, K. Lecoyer, S. Ouald Chaib і V. Vandersteen, «Носіння паранджі у Бельгії: думки і враження 27 жінок, що живуть у Бельгії, стосовно мусульманського одягу, який повністю закриває обличчя, та запровадженої у Бельгії заборони на приховування обличчя» (Wearing the Face Veil in Belgium: Views and Experiences of 27 Women Living in Belgium Concerning the Islamic Full Face Veil and the Belgian Ban on Face Covering), а також на дослідження, проведене у Франції Фундаціями відкритого суспільства» (див. пункт 104 нижче) та в Нідерландах професором A. Moors, зазначивши, що, як показують результати всіх цих досліджень, зазначене припущення є помилковим.
96. За твердженням центру прав людини результати досліджень свідчать про те, що в дійсності заборона не служить поставленій меті: жінки, яких вона стосується, уникають з’являтися на людях, що призводить до їх ізоляції і погіршення соціальних умов їхнього життя та обмеження їхньої незалежності, тимчасом як частішають випадки спрямованої проти них агресії. Він також вважає заборону непропорційним заходом, оскільки визначення публічного простору є надто широким, питання безпеки можна вирішити шляхом запровадження обов’язку показувати обличчя щоразу, коли це необхідно в цілях ідентифікації особи, тимчасом як у сучасному суспільстві існує багато форм соціальної взаємодії, в яких людям немає потреби бачити обличчя один одного.
97. На думку центру прав людини, крім непропорційного втручання у свободу релігії, зазначена заборона створює ґрунт для опосередкованої і перехресної дискримінації за ознакою релігії і статі, сприяє формуванню стереотипів і не враховує той факт, що жінки, одягнені в паранджу, складають уразливу меншість, яка потребує особливої уваги.
98. Нарешті, він просив, щоб при розгляді цієї справи Суд урахував тенденцію зростання ісламофобії у різних країнах Європи. Він висловив думку, що наслідки запровадження і забезпечення дотримання повної заборони на приховування обличчя в громадських місцях виявляються ще більш згубними з огляду на політичну риторику, якою супроводжуються ці процеси і яка націлена саме на жінок, котрі носять відповідні предмети мусульманського одягу, і що це, таким чином, зміцнює негативні стереотипи та призводить до посилення ісламофобії.
e) Неурядова організація «Liberty»
99. Організація «Liberty» зауважила, що, хоча закон від 11 жовтня 2010 року містить нейтральні формулювання, його мета – заборона носіння паранджі і його дія поширюється на всі громадські місця, у зв’язку з чим жінки, яких він стосується, опиняються перед тяжким вибором: чи залишатися вдома, чи зняти паранджу. Вона зазначила, що витоки Конвенції тісно пов’язані з жорстокими подіями Другої світової війни, що саме звірства, які чинилися проти євреїв, спонукали включити право на свободу релігії до переліку основоположних прав, і що відтоді мали місце й інші злочини проти людяності, скоєні – принаймні, частково – на релігійному ґрунті. Вона додала, що існує тісний зв’язок між релігією і расою.
100. Організація також наголосила, що загальні правила, які регулюють питання носіння одягу жінками у громадських місцях, можуть призводити до порушення не лише низки основоположних прав, а й міжнародних та регіональних правових актів, таких як Рамкова конвенція про захист національних меншин. Що стосується Конвенції, то організація висловила думку, що статті 8, 9, 10 і 14 застосовні у цій справі. Вона вважає, що обґрунтування, яке міститься у пояснювальній записці до законопроекту, з посиланням на три цінності, не є переконливим. Вона також стверджувала, що зазначена заборона і полеміка навколо неї сприяє стигматизації мусульман і стимулює расистське ставлення до них.
101. У підсумку організація зауважила, що, хоча чимало феміністок вважають, зокрема, що одяг, який повністю закриває обличчя, є принизливим для жінок, оскільки принижує їхню гідність і є наслідком патріархату, інші бачать у ньому символ їхньої віри. На її думку, ці протиріччя не вирішуються шляхом змушування жінок, які вважають своїм обов’язком носити такий одяг, не виходити за межі свого дому, щоб не зазнати покарання. Такий підхід не є визволенням жінок і, скоріш за все, сприяє посиленню ісламофобії.
f) Неурядова організація «Open Society Justice Initiative»
102. Ця неурядова організація зазначила, що заборона носити одяг, який повністю закриває обличчя, зазнала критики в державах-членах Ради Європи і що лише Франція та Бельгія удалися до такого беззастережного заходу. Вона наголосила, що, хоча французькі і бельгійські закони містять нейтральні формулювання, історія прийняття цих законів свідчить про те, що вони спрямовані саме проти нікабу і паранджі.
103. Організація також зазначила, що французький закон має на меті забезпечення громадської безпеки, гендерної рівності і дотримання принципу відокремлення церкви від держави. У зв’язку з цим вона зауважила, що, коли йдеться про свободу релігії, обґрунтування заходу з посиланням на інтереси забезпечення громадського порядку може бути просто замаскованою нетерпимістю. Посилаючись, зокрема, на рішення Суду у справі «Palau-Martinez проти Франції» (№ 64927/01, § 43, ECHR 2003‑XII), вона додала, що такими інтересами держава може виправдовувати своє втручання у здійснення права, гарантованого Конвенцією, лише у разі, якщо вона може продемонструвати існування конкретних доказів порушення громадського порядку. Стосовно захисту гендерної рівності вона зазначила, що така мета ґрунтується на припущенні, що жінки, які носять паранджу, роблять це під примусом і, отже, утиснені, тоді як це не підтверджується жодним із свідчень, досліджених у законодавчому процесі.
104. Організація також послалася на звіт про дослідження, проведене Фундаціями відкритого суспільства у Франції серед тридцяти двох жінок, які носять паранджу; звіт був опублікований у квітні 2011 року під назвою «Розкриття правди: чому 32 жінки-мусульманки у Франції носять паранджу» (Unveiling the Truth: Why 32 Muslim Women Wear the Full-Face Veil in France). Вона зазначила, що серед опитаних жінок немає таких, які носять цей одяг під примусом, що багато з них вирішили носити його, незважаючи на заперечення з боку членів їхніх сімей, що третина з них не носять його постійно і щодня і що більшість опитаних беруть активну участь у суспільному житті. У звіті також повідомлялося, що заборона викликала невдоволення серед цих жінок і обмежила їхню незалежність, і що публічна риторика, якою супроводжувалося її запровадження, спричинила поширення словесних образ і фізичного насильства стосовно них з боку деяких громадян. Організація також надала матеріали подальшого звіту, опублікованого у вересні 2013 року. Вона зазначила, що згідно з даними цього звіту більшість опитаних жінок продовжують носити паранджу, виражаючи таким чином свої релігійні переконання. Вона додала, що, як видно із звіту, запроваджена заборона суттєво позначається на їхньому особистому й сімейному житті. Далі організація привернула увагу до даних звіту, згідно з якими всі опитані жінки повідомили про зниження їхньої особистої безпеки після запровадження зазначеної заборони, а також про випадки утисків та фізичних нападів з боку населення, що стали наслідком атмосфери, яка, вочевидь, спонукає населення до таких дій стосовно жінок у паранджі.
105. Насамкінець ця третя сторона послалася на існування європейського консенсусу проти запровадження заборони на носіння у громадських місцях одягу, який повністю закриває обличчя. Вона також акцентувала увагу на тому, що повна заборона такого одягу є непропорційним заходом, якщо можуть бути застосовані менш жорсткі заходи, що обґрунтування з посиланням на інтереси громадського порядку має бути підкріплене конкретними доказами, що заходи із забезпечення рівності мають бути об’єктивно і розумно обґрунтованими і обмеженими у часі, а застосування заходів, що покликані забезпечувати дотримання принципу відокремлення церкви від держави, має бути викликано абсолютною необхідністю.
3. Оцінка Суду
a) Скарги про порушення статей 8 і 9 Конвенції
106. У зв’язку із забороною на носіння в громадських місцях одягу, призначеного для приховування обличчя, постають питання, що стосуються права жінок, які хочуть носити такий одяг з причин, пов’язаних з їхніми переконаннями, на повагу до приватного життя (стаття 8 Конвенції), а також їхнього права на свободу виражати такі переконання (стаття 9 Конвенції).
107. Так, Суд вважає, що особистий вибір людини щодо того, в якому вигляді вона бажає з’являтися на людях чи перебувати на самоті, пов’язаний з вираженням нею своєї індивідуальності і, отже, підпадає під визначення приватного життя. Відповідного висновку Суд вже дійшов раніше при розгляді справи стосовно зачіски (див. ухвалу у справі «Popa проти Румунії», № 4233/09, §§ 32-33, від 18 червня 2013 року; див. також рішення Європейської комісії з прав людини у справі «Sutter проти Швейцарії», № 8209/78, від 1 березня 1979 року). Як і Комісія (див., зокрема, рішення у справах «McFeeley та інші проти Сполученого Королівства», № 8317/78, від 15 травня 1980, § 83, Decisions and Reports (DR) 20, і «Kara проти Сполученого Королівства», № 36528/97, від 22 жовтня 1998 року), Суд вважає, що це також стосується вибору одягу. Тому захід державного органу, який обмежує такий вибір, становить, у принципі, втручання у здійснення права на повагу до приватного життя у значенні статті 8 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «Kara проти Сполученого Королівства»). Відповідно, передбачена законом від 11 жовтня 2010 року заборона на носіння у громадських місцях одягу, призначеного для приховування обличчя, підпадає під дію статті 8 Конвенції.
108. Водночас, оскільки цю заборону оскаржують особи, які, як і заявниця, стверджують, що таким чином їх позбавляють можливості носити в громадських місцях одяг відповідно до свого релігійного звичаю, питання, що постає у зв’язку з цим, стосується передусім права на свободу сповідувати свою релігію або переконання (див., зокрема, рішення у справі «Ahmet Arslan та інші проти Туреччини», № 41135/98, § 35, від 23 лютого 2010 року). Той факт, що йдеться про релігійний звичай, якого дотримується меншість і який, очевидно, піддається сумніву (див. пункти 56 і 85 вище), не має у цьому контексті будь-якого значення.
109. Отже, Суд розглядатиме цю частину заяви з точки зору як статті 8, так і статті 9, але із зосередженням уваги передусім на положеннях саме статті 9.
i) Чи мало місце «обмеження» або «втручання»
110. Як вже було зазначено Судом (...), закон від 11 жовтня 2010 року ставить заявницю перед дилемою, аналогічною тій, яку Суд визначив при розгляді справ Dudgeon і Norris, а саме: чи дотримуватися заборони і таким чином утримуватися від носіння одягу, який відповідає її релігійним переконанням, чи відмовитися від її дотримання і зазнати кримінального покарання. Таким чином, оцінюючи її ситуацію з точки зору як статті 8, так і статті 9, Суд визнає, що вона є аналогічною ситуації, у котрій опинилися заявники у справах Dudgeon і Norris, в яких Суд встановив факти «триваючого втручання» у здійснення прав, гарантованих другою з цих статей (див. рішення у згаданих вище справах, § 41 і § 38, відповідно; див. також, зокрема, згадане вище рішення у справі Michaud, § 92). Отже, у справі, що розглядається, мало місце «втручання» у здійснення прав, гарантованих статтями 8 і 9 Конвенції, або «обмеження» цих прав.
111. Таке обмеження (чи втручання) суперечитиме другим пунктам цих статей, якщо воно не «встановлене законом», не служить досягненню однієї або кількох легітимних цілей, зазначених у цих пунктах, і не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення такої цілі чи цілей.
ii) Чи було втручання «встановлене законом»
112. Суд вважає, що обмежувальний захід, про який йдеться, передбачають статті 1, 2 і 3 закону від 11 жовтня 2010 року (див. пункт 28 вище). Він також зазначає, що заявниця не оспорює те, що ці положення відповідають критеріям, які Суд визначив у своїй практиці стосовно пункту 2 статті 8 та пункту 2 статті 9 Конвенції.
iii) Чи існує легітимна мета
113. Суд нагадує, що перелік винятків з права людини на свободу сповідувати свою релігію або переконання, який міститься у пункті 2 статті 9, є вичерпним і що їхнє визначення є обмежувальним (див., серед інших джерел, рішення у справі «Свято-Михайлівська парафія проти України» (Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine), № 77703/01, § 132, від 14 червня 2007 року, і рішення у справі «Nolan та K. проти Росії», № 2512/04, § 73, від 12 лютого 2009 року). Обмеження зазначеного права не суперечитиме Конвенції, якщо, зокрема, воно служить досягненню мети, яка може бути пов’язана з однією з цілей, перелічених у цьому положенні. Такий самий підхід застосовується й у випадку, коли йдеться про статтю 8 Конвенції.
114. Практика перевірки Судом наявності легітимної мети у значенні других пунктів статей 8, 9, 10 і 11 Конвенції має характеризуватися достатньою лаконічністю (див., наприклад, згадані вище рішення у справах Leyla Şahin, § 99, і Ahmet Arslan та інших, § 43). Але у справі, що розглядається, зміст цілей, на які послався Уряд у цьому зв’язку та які категорично заперечує заявниця, потребують поглибленого аналізу. Заявниця висловила думку, що втручання, яке відбувається у здійснення нею права на свободу сповідувати свою релігію та права на повагу до її приватного життя внаслідок заборони, запровадженої законом від 11 жовтня 2010 року, не відповідає жодній з цілей, перелічених у других пунктах статей 8 і 9. Уряд, зі свого боку, стверджує, що закон має дві легітимні цілі: забезпечення громадської безпеки та «поваги до мінімального набору цінностей відкритого і демократичного суспільства». Суд зауважує, що у других пунктах статей 8 і 9 немає прямої згадки про другу з цих цілей чи про три цінності, на які Уряд послався у цьому зв’язку.
115. Що стосується першої з цілей, наведених Урядом, то Суд передусім зауважує, що забезпечення «громадської безпеки» є однією з цілей, зазначених у другому пункті статті 9 Конвенції (sécurité publique – у французькому тексті), а також у другому пункті статті 8 (sûreté publique – у французькому тексті). Він також бере до уваги зауваження Уряду з цього приводу, що оскаржувана заборона на носіння у громадських місцях одягу, призначеного для приховування обличчя, продиктована необхідністю ідентифікації фізичних осіб з метою запобігання небезпеці спричинення шкоди людям і майну та протидії шахрайству з персональними даними. Досліджуючи матеріали справи, можна насправді задатися питанням, чи надали автори закону великої ваги таким проблемам. Однак слід все-таки зауважити, що у пояснювальній записці до відповідного законопроекту зазначено – хоча в якості додаткового зауваження – що звичай приховувати обличчя «може також у певних ситуаціях становити загрозу для громадської безпеки» (...), і що Конституційна Рада врахувала думку законодавчого органу про те, що такий звичай може підривати громадську безпеку (...). У своїй доповіді про результати дослідження від 25 березня 2010 року Державна рада (Conseil d’État) так само дала зрозуміти, що інтереси забезпечення громадської безпеки можуть бути підставою для заборони приховувати обличчя, але вказала, що це може стосуватися лише особливих випадків (...). Отже, Суд визнає, що при запровадженні оскаржуваної заборони законодавчий орган ставив за мету вирішення питань «громадської безпеки» у значенні других пунктів статей 8 і 9 Конвенції.
116. У частині, що стосується другої з наведених ним цілей (забезпечення «поваги до мінімального набору цінностей відкритого і демократичного суспільства»), Уряд послався на три цінності: рівність між чоловіками і жінками, повага до людської гідності та дотримання мінімальних норм життя в суспільстві. Уряд стверджував, що ця ціль може бути пов’язана з інтересами «захисту прав і свобод інших осіб», про які йдеться у других пунктах статей 8 і 9 Конвенції.
117. Як Суд зазначив раніше, ці три цінності прямо не відповідають жодній з легітимних цілей, перелічених у других пунктах статей 8 і 9 Конвенції. Серед перелічених легітимних цілей стосунок до цих цінностей у справі, що розглядається, можуть мати лише такі цілі, як забезпечення «громадського порядку» та «захист прав і свобод інших осіб». Але перша з них не згадується у пункті 2 статті 8. Крім того, Уряд також не назвав її у своїх письмових зауваженнях та у своїй відповіді на запитання, поставлене йому у цьому зв’язку під час відкритого засідання у справі, віддавши перевагу виключно посиланню на «захист прав і свобод інших осіб». Тому Суд зосередить увагу на дослідженні другої «легітимної цілі», як він робив це раніше при розгляді справи Leyla Şahin і справи Ahmet Arslan та інших (див. згадані вище рішення у цих справах, § 111 і § 43, відповідно).
118. По-перше, Суд не визнає переконливим довід Уряду в частині, що стосується забезпечення рівності між чоловіками і жінками.
119. Суд не має сумніву в тому, що необхідність забезпечення гендерної рівності може служити належною підставою для втручання у здійснення деяких прав і свобод, закріплених у Конвенції (див., mutatis mutandis, ухвалу у справі «Staatkundig Gereformeerde Partij проти Нідерландів» від 10 липня 2012 року). Суд нагадує у зв’язку з цим, що забезпечення гендерної рівності є на сьогодні у державах-членах Ради Європи однією з найважливіших цілей (див. там саме; див. також, серед інших джерел, рішення у справі «Schuler-Zgraggen проти Швейцарії» від 24 червня 1993 року, § 67, серія A, № 263, та рішення у справі «Konstantin Markin проти Росії» [ВП], № 30078/06, § 127, ECHR 2012). Таким чином, Договірна держава, яка заради забезпечення гендерної рівності забороняє будь-кому примушувати жінок приховувати свої обличчя, намагається таким чином досягти мети, яка відповідає інтересам «захисту прав і свобод інших осіб» у значенні других пунктів статей 8 і 9 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі Leyla Şahin, § 111). Водночас Суд вважає, що Договірна держава не може мотивувати необхідністю забезпечення гендерної рівності свої заходи із заборони звичаю, який відстоюють самі жінки – такі, як заявниця – у контексті здійснення прав, закріплених у цих статтях, якщо заборона не розглядається як засіб, який дозволяє людям при здійсненні своїх основних прав і свобод почуватися захищеними. Далі Суд зауважує, що у своїй доповіді про результати дослідження від 25 березня 2010 року Державна рада (Conseil d’État) дійшла аналогічного висновку (...).
Крім того, при оцінці намагання Уряду довести таким чином, що носіння паранджі деякими жінками шокує більшість населення Франції, оскільки порушує загальноприйнятий у Франції принцип рівності чоловіків і жінок, Суд виходитиме зі своєї обґрунтованої нижче позиції щодо двох інших цінностей, на які послався Уряд (див. пункти 120-122 нижче).
120. По-друге, Суд дотримується думки, що якою б важливою не була необхідність забезпечення поваги до людської гідності, вона не може служити легітимною підставою для повної заборони на носіння паранджі в громадських місцях. Суду відомо, що одяг, про який йдеться, викликає подив у багатьох з тих, хто бачить одягнену в нього людину. Суд зазначає, однак, що одяг є виразом культурної ідентичності, що сприяє утвердженню плюралізму, притаманного демократії. Він бере до уваги у зв’язку з цим мінливість уявлень про те, що є доброчесним і скромним, коли йдеться про оголення людського тіла. Крім того, він не має доказів, які б могли спонукати його до думки, що жінки, які носять паранджу, намагаються таким чином виразити своє презирливе ставлення до тих, з ким вони стикаються, або якимсь іншим чином образити гідність інших осіб.
121. По-третє, Суд, однак, визнає, що за певних умов необхідність «дотримання мінімальних норм життя в суспільстві», на яку послався Уряд – або принцип «жити разом», як зазначено у пояснювальній записці до законопроекту (...) – може мати стосунок до легітимної мети «захисту прав і свобод інших осіб».
122. Суд бере до уваги аргумент держави-відповідача про те, що обличчя відіграє важливу роль у соціальній взаємодії. Йому зрозуміла думка про те, що особи, присутні у місцях, відкритих для публіки, напевно, не бажають бачити поширення там звичаїв або підходів, які, по суті, ставлять під сумнів можливість відкритих міжособистісних стосунків, котрі – на підставі усталеного консенсусу – є однією з невід’ємних умов спільного проживання в даному суспільстві. Отже, Суд може погодитися з тим, що бар’єр, спрямований проти інших осіб, який створюється одягом, що приховує обличчя, сприймається державою-відповідачем як порушення права інших осіб жити у просторі соціалізації, в якому жити разом легше. Проте, беручи до уваги гнучкість поняття «жити разом» і пов’язаний з цим ризик зловживань, Суд має ретельно дослідити необхідність оскаржуваного обмежувального заходу.
iv) Чи був цей захід необхідним у демократичному суспільстві
α) Загальні принципи, що стосуються статті 9 Конвенції
123. Оскільки Суд вирішив зосередити свою увагу при розгляді цієї частини заяви на статті 9 Конвенції, він вважає за доцільне повторити загальні принципи, що стосуються цієї статті.
124. Закріплена у статті 9 свобода думки, совісті та релігії є однією з підвалин «демократичного суспільства» у значенні Конвенції. У своєму релігійному вимірі ця свобода є одним з надзвичайно важливих елементів, що складають ідентичність віруючих та їхню концепцію життя, але вона також є цінним надбанням для атеїстів, агностиків, скептиків та осіб, індиферентних до релігії. Від неї залежить плюралізм, невіддільний від демократії, здобутої дорогою ціною впродовж століть. Ця свобода включає, зокрема, право мати або не мати релігійні переконання та право сповідувати або не сповідувати релігію (див., серед інших джерел, рішення у справі «Kokkinakis проти Греції» від 25 травня 1993 року, § 31, серія A, № 260-A; «Buscarini та інші проти Сан-Марино» [ВП], № 24645/94, § 34, ECHR 1999-I; та згадане вище рішення у справі Leyla Şahin, § 104).
125. Хоча релігійна свобода є передусім справою совісті кожної окремої людини, вона також означає право людини на свободу сповідувати свою релігію одноособово і приватно або спільно з іншими, прилюдно та у колі своїх одновірців. У статті 9 перелічені різні форми, в яких людина може реалізовувати право на сповідування своєї релігії або переконань – це можуть бути богослужіння, вчення, а також виконання та дотримання релігійних обрядів (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Cha’are Shalom Ve Tsedek проти Франції» [ВП], № 27417/95, § 73, ECHR 2000-VII, і згадане вище рішення у справі Leyla Şahin, § 105).
Однак гарантії статті 9 не поширюються на кожну дію, на вчинення якої особу спонукає чи надихає релігія або переконання, і ця стаття не завжди гарантує особі право поводити себе у публічній сфері так, як приписує її релігія або переконання (див., наприклад, рішення у справі «Arrowsmith проти Сполученого Королівства, № 7050/75, доповідь Комісії від 12 жовтня 1978 року, DR 19; рішення у справі «Kalaç проти Туреччини» від 1 липня 1997 року, § 27, Reports of Judgments and Decisions 1997‑IV; та згадане вище рішення у справі Leyla Şahin, §§ 105 і 121).
126. У демократичних суспільствах, коли на території однієї і тієї самої країни співіснують декілька конфесій, може існувати необхідність запровадження обмежень щодо свободи сповідувати свою релігію або переконання з метою примирення інтересів різних груп і забезпечення поваги до переконань кожного (див. згадане вище рішення у справі Kokkinakis, § 33). Це випливає з пункту 2 статті 9 та з позитивних зобов’язань держави за статтею 1 Конвенції забезпечувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в Конвенції (див. згадане вище рішення у справі Leyla Şahin, § 106).
127. Суд вже неодноразово наголошував на ролі держави як нейтрального та неупередженого організатора вирішення питань, пов’язаних з відправленням різних релігійних культів, сповідуванням релігій і переконань, і зазначав, що така роль сприяє підтриманню в демократичному суспільстві громадського порядку, релігійної гармонії і терпимості. Як вже зазначалося раніше, він також вважає, що обов’язок держави з дотримання нейтралітету і безсторонності несумісний з повноваженнями держави визначати легітимність релігійних переконань або способів їх вираження (див. рішення у справах: «Manoussakis та інші проти Греції» від 26 вересня 1996 року, § 47, Reports 1996-IV; «Hasan та Chaush проти Болгарії [ВП], № 30985/96, § 78, ECHR 2000‑XI; і «Партія добробуту та інші проти Туреччини» (Refah Partisi (the Welfare Party) and Others v. Turkey) [ВП], №№ 41340/98, 41342/98, 41343/98 і 41344/98, § 91, ECHR 2003-II) і що цей обов’язок вимагає від держави забезпечувати, щоб протиборчі групи проявляли терпимість одна до одної (див., серед інших джерел, згадане вище рішення у справі Leyla Şahin, § 107). Отже, роль органів влади за таких обставин полягає не в тому, щоб причини напруженості між конкуруючими групами усувати шляхом ліквідації плюралізму, а в докладанні зусиль для того, щоб такі групи виявляли толерантність одна до одної (див. рішення у справі «Serif проти Греції, № 38178/97, § 53, ECHR 1999‑IX; див. також згадане вище рішення у справі Leyla Şahin, § 107).
128. Плюралізм, толерантність та широта поглядів є атрибутами «демократичного суспільства». Хоча інтереси окремих осіб мають іноді підпорядковуватися інтересам групи, демократія не зводиться лише до того, що завжди мають переважати погляди більшості, але означає необхідність підтримання певного балансу, при якому забезпечується справедливе поводження з представниками меншин і не допускаються зловживання домінуючим становищем (див., mutatis mutandis, рішення у справах: «Young, James та Webster проти Сполученого Королівства» від 13 серпня 1981 року, § 63, серія A, № 44, і «Chassagnou та інші проти Франції» [ВП], №№ 25088/94, 28331/95 і 28443/95, § 112, ECHR 1999‑III). Плюралізм і демократія мають також ґрунтуватися на діалозі та дусі компромісу, що неодмінно передбачає необхідність різних поступок з боку осіб чи груп осіб, якщо це виправдовується інтересами захисту і впровадження ідеалів і цінностей демократичного суспільства (див., mutatis mutandis, рішення у згаданій вище справі Об’єднаної комуністичної партії Туреччини та інших (United Communist Party of Turkey and Others), § 45, і у згаданій вище справі Партії добробуту та інших (Refah Partisi (the Welfare Party) and Others), § 99). Якщо ці «права і свободи інших осіб» самі належать до тих, що гарантуються Конвенцією або протоколами до неї, тоді слід визнати, що необхідність забезпечення їх захисту може спонукати державу до обмеження інших прав і свобод, які так само закріплені в Конвенції. Саме такий постійний пошук балансу між основними правами кожної людини є «засадою демократичного суспільства» (див. згадане вище рішення у справі Chassagnou та інших, § 113; див. також згадане вище рішення у справі Leyla Şahin, § 108).
129. Слід також наголосити на тому, що роль системи Конвенції має за своєю суттю субсидіарний характер. Національні органи влади діють безпосередньо на демократичній легітимній основі і, як неодноразово зазначав Суд, мають, у принципі, кращі можливості, ніж міжнародний суд, для оцінки місцевих потреб та умов. У питаннях загальної політики, щодо яких у демократичному суспільстві може обґрунтовано існувати широкий спектр різних думок, особливе значення має надаватися ролі національного органу, який приймає відповідні рішення (див., наприклад, «Maurice проти Франції» [ВП], № 11810/03, § 117, ECHR 2005‑IX). Це, зокрема, стосується випадків, коли йдеться про питання, які мають стосунок до відносин між державою і конфесіями (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Cha’are Shalom Ve Tsedek, § 84, і рішення у справі «Wingrove проти Сполученого Королівства» від 25 листопада 1996 року, § 58, Reports 1996-V; див. також згадане вище рішення у справі Leyla Şahin, § 109). Таким чином, з точки зору статті 9 Конвенції держава має, у принципі, користуватися широким полем розсуду при вирішенні питання про те, чи є «необхідним» (і якою мірою є «необхідним») обмеження права сповідувати свою релігію або переконання. Водночас, визначаючи межі такого поля розсуду у тій чи іншій справі, Суд також має врахувати, які саме питання у ній порушуються (див., серед інших джерел, згадане вище рішення у справі Manoussakis та інших, § 44, та згадане вище рішення у справі Leyla Şahin, § 110). Крім того, у разі необхідності він також може взяти до уваги відповідний консенсус і спільні цінності, про наявність яких можна судити з практики держав-учасниць Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Bayatyan проти Вірменії» [ВП], № 23459/03, § 122, ECHR 2011).
130. У своєму рішенні у справі Leyla Şahin Суд зазначив, що такий аналіз потрібен, зокрема, у випадку, коли йдеться про регулювання питань носіння релігійної символіки у навчальних закладах, особливо з огляду на різноманітність підходів, застосовуваних національними органами влади у цій сфері. Посилаючись на рішення у справі «Otto-Preminger-Institut проти Австрії» (від 20 вересня 1994 року, § 50, серія A, № 295-A) і ухвалу у справі «Dahlab проти Швейцарії» (№ 42393/98, ECHR 2001-V), він додав, що відповідний аналіз не дає змоги виокремити однакове для всієї Європи уявлення про значущість релігії у житті суспільства і що значення або вплив публічного вираження релігійних переконань різнитимуться залежно від часу і контексту. Він зауважив, що, відповідно, у кожній країні можуть діяти в цій сфері свої специфічні правила, обумовлені її національними традиціями та вимогами, продиктованими необхідністю захисту прав і свобод інших осіб і підтримання громадського порядку. На цій підставі він дійшов висновку, що право вибору при визначенні сфери застосування і при формулюванні таких правил слід обов’язково залишити за державою, оскільки такий вибір залежить від специфіки національних умов (див. згадане вище рішення у справі Leyla Şahin, § 109).
131. Однак цим полем розсуду держави користуються безпосередньо під суворим європейським контролем, що охоплює як законодавство, так і правозастосовчу практику. Перед Судом постає завдання визначити, чи є заходи, вжиті на національному рівні, по суті обґрунтованими та пропорційними (див., серед інших джерел, згадане вище рішення у справі Manoussakis та інших, § 44, і згадане вище рішення у справі Leyla Şahin, § 110).
β) Застосування цих принципів у попередніх справах
132. Суд вже мав нагоду розглянути ряд ситуацій з точки зору цих принципів.
133. Наприклад, він розглядав справи, в яких йшлося про заборону вчителям у державних школах носити релігійну символіку (див., зокрема, згадане вище рішення у справі Dahlab та ухвалу у справі «Kurtulmuş проти Туреччини», № 65500/01, ECHR 2006-II) та про таку заборону щодо учнів і студентів (див., зокрема, згадане вище рішення у справі Leyla Şahin; ухвалу у справі «Köse та інші проти Туреччини», № 26625/02, ECHR 2006-II; рішення у справі «Kervanci проти Франції», № 31645/04, від 4 грудня 2008 року; ухвалу у справі «Aktas проти Франції», № 43563/08, від 30 червня 2009 року; і ухвалу у справі «Ranjit Singh проти Франції», № 27561/08, від 30 червня 2009 року), про обов’язок знімати при проходженні контролю на безпеку свій одяг, що має релігійне значення (див. ухвалу у справі «Phull проти Франції», № 35753/03, ECHR 2005-I, і ухвалу у справі «El Morsli проти Франції», № 15585/06, від 4 березня 2008 року) та про положення, згідно з яким на фотографії в офіційному документі, що посвідчує особу, ця особа має бути з непокритою головою (див. ухвалу у справі «Mann Singh проти Франції», № 24479/07, від 11 червня 2007 року). У жодній з цих справ Суд не констатував порушення статті 9.
134. Суд також розглядав дві справи, в яких заявниці скаржилися, зокрема, на встановлені їхніми роботодавцями правила, що обмежують їхнє право носити на шиї хрестик так, щоб він був помітний для оточуючих, і стверджували, що національне законодавство передбачає достатні гарантії захисту їхнього права на сповідування своєї релігії. Перша була працівником авіакомпанії, друга – медичною сестрою (див. рішення у згаданій вище справі Eweida та інших). Перша з цих справ, в якій Суд констатував порушення статті 9, є найбільш застосовною у справі, що розглядається. Суд висловив думку, зокрема, що бажанню роботодавця створити певний корпоративний імідж – яке Суд все-таки визнав правомірним – національні суди надали надто великої ваги при співставленні його з основним правом заявниці на сповідування своїх релігійних переконань. У цьому зв’язку Суд зауважив, що здорове демократичне суспільство має толерантно ставитися та підтримувати плюралізм і різноманітність і що для людини, яка зробила релігійне вчення основним правилом свого життя, має важливе значення мати можливість повідомляти про свої переконання іншим. Суд також зазначив, що йдеться про невеликий хрестик, який не міг псувати професійний зовнішній вигляд заявниці. До того ж, ніщо не свідчило про те, що раніше дозволене носіння іншої релігійної символіки якимсь чином негативно позначалося на іміджі цієї авіакомпанії. Зазначивши, що при оцінці пропорційності заходів, вжитих приватною компанією стосовно її працівників, національні органи влади, зокрема суди, діють у межах певного поля розсуду, Суд все-таки визнав, що мало місце порушення статті 9.
135. Крім того, у згаданій вище справі Ahmet Arslan та інших Суд розглядав питання про заборону на носіння (якщо це не пов’язано зі здійсненням релігійного ритуалу) деяких предметів релігійного одягу у громадських місцях, відкритих для публіки, таких, як вулиці або площі. Йшлося про одяг, характерний для представників релігійної групи Aczimendi tarikati, який складається з тюрбану, шароварів і довгополого халату (усі предмети одягу мають чорний колір), а також посоху. Взявши до уваги обставини справи та рішення національних судів, а також, особливо, важливість принципу відокремлення церкви від держави для функціонування демократичної системи в Туреччині, Суд погодився з тим, що, оскільки зазначена заборона мала на меті захист світських та демократичних цінностей, втручання здійснювалося заради досягнення кількох легітимних цілей, зазначених у пункті 2 статті 9: забезпечення громадської безпеки, охорони громадського порядку та захисту прав і свобод інших осіб. Водночас, оцінюючи необхідність такого заходу з урахуванням цих цілей, він визнав її недоведеною.
Зокрема, Суд зазначив, що заборона зачепила не державних службовців, які зобов’язані проявляти певну обачність при здійсненні ними своїх обов’язків, а звичайних громадян і, отже, у такому випадку його прецедентна практика щодо державних службовців – і зокрема, щодо вчителів – не застосовна. Далі він встановив, що об’єктом заборони є одяг, який носять у громадських місцях, а не лише у певних громадських будівлях і що у зв’язку з цим так само не застосовна і його прецедентна практика, згідно з якою при оцінці рішень щодо носіння релігійної символіки в державних школах слід надавати особливої ваги саме ролі національного органу, який регулює такі питання. Крім того, Суд указав на відсутність у матеріалах справи будь-яких свідчень того, що спосіб, в який заявники виражали свої переконання, одягнувши спеціальне вбрання і зібравшись напроти мечеті з єдиною метою взяти участь у релігійній церемонії, становив чи міг становити загрозу громадському порядку або що таким чином здійснювався якійсь тиск на інших осіб. Нарешті, у відповідь на твердження Уряду Туреччини про те, що дії заявників можливо були зумовлені прозелітичними мотивами, Суд зазначив відсутність доказів того, що вони мали намір чинити неприпустимий тиск на перехожих на вулицях і площах з метою поширення своїх релігійних переконань. Таким чином, Суд дійшов висновку, що мало місце порушення статті 9 Конвенції.
136. Серед всіх цих справ, які стосуються статті 9, справа Ahmet Arslan та інших є найбільш схожою на справу, що розглядається. Проте, хоча обидві ці справи стосуються заборони на носіння в громадських місцях одягу, який має релігійне значення, справа, що розглядається, значною мірою відрізняється від справи Ahmet Arslan та інших тим, що в ній йдеться про мусульманський одяг, особливістю якого є те, що він приховує все обличчя за можливим винятком тільки очей.
γ) Застосування цих принципів у справі, що розглядається
137. Суд передусім наголошує, що наведений заявницею і деякими з третіх сторін, які взяли участь у провадженні, аргумент про те, що заборона, запроваджена статтями 1 – 3 закону від 11 жовтня 2010 року, ґрунтується на помилковому припущенні, що жінки, про яких йдеться, носять паранджу під примусом, не є слушним. З пояснювальної записки до законопроекту (див. пункт 25 вище) чітко видно, що основна мета заборони не полягала в тому, щоб захистити жінок від звичаю, який їм нав’язується або який може мати для них негативні наслідки.
138. З’ясувавши це питання, Суд має перевірити, чи є оскаржуване втручання «необхідним у демократичному суспільстві» в інтересах громадської безпеки» (у значенні статей 8 і 9 Конвенції; див. пункт 115 вище) або для «захисту прав і свобод інших осіб» (...).
139. Що стосується питання необхідності з точки зору громадської безпеки (у значенні статей 8 і 9 Конвенції; див. пункт 115 вище), то Суд розуміє, що держава може вважати вкрай необхідним мати можливість ідентифікації фізичних осіб з метою запобігання небезпеці спричинення шкоди людям і майну та протидії шахрайству з персональними даними. Тому він не виявив порушення статті 9 Конвенції у справах, в яких йшлося про обов’язок знімати одяг, що має релігійне значення, при проходженні контролю на безпеку та про положення, згідно з яким на фотографії в офіційному документі, що посвідчує особу, ця особа має бути з непокритою головою (див. пункт 133). Водночас, що стосується повної заборони на носіння в громадських місцях одягу, призначеного для приховування обличчя, то з огляду на наслідки такої заборони для прав жінок, які хочуть носити паранджу з релігійних міркувань, її можна вважати пропорційним заходом лише в умовах, коли існує загальна загроза громадській безпеці. Уряд не довів, що заборона, запроваджена законом від 11 жовтня 2010 року, пов’язана з існуванням такої загрози. Що стосується жінок, про яких йдеться, то вони, таким чином, змушені повністю відмовитися від важливого, на їхню думку, елемента своєї індивідуальності, а також від обраного ними способу сповідування своєї релігії або переконань, тоді як мету, на яку послався Уряд, можна було досягти шляхом запровадження лише однієї вимоги – показувати своє обличчя і називати себе у випадку, коли встановлено існування ризику для безпеки людей та майна або коли конкретні обставини дають підстави підозрювати можливість скоєння шахрайства з персональними даними. Отже, неможливо дійти висновку про те, що повна заборона, запроваджена законом від 11 жовтня 2010 року, є заходом, необхідним у демократичному суспільстві для забезпечення громадської безпеки у значенні статей 8 і 9 Конвенції.
140. Далі Суд розгляне питання, що постають у зв’язку з другою ціллю, яку він визнав легітимною, а саме – у зв’язку із забезпеченням дотримання мінімальних норм життя в суспільстві у контексті «захисту прав і свобод інших осіб» (див. пункти 121-122 вище).
141. Суд зауважує, що йдеться про мету, якій органи влади надали великої ваги. Про це свідчить, зокрема, пояснювальна записка до законопроекту, в якій зазначено, що «добровільне та систематичне приховування обличчя створює проблеми, оскільки це взагалі аж ніяк не відповідає діючому у французькому суспільстві основоположному принципу “жити разом”» і що «систематичне приховування обличчя у громадських місцях, несумісне з ідеалами братерства, (...) не відповідає мінімальній вимозі цивілізованості, без якої неможлива соціальна взаємодія» (...). Насправді, забезпечення умов, щоб люди, якими б різними вони не були, могли жити разом, належить до повноважень держави. Крім того, Суд готовий погодитися з тим, що держава може визнати вкрай необхідним надання у цьому зв’язку особливого значення взаємодії між людьми і що вона може вважати, що на такій взаємодії негативно позначається той факт, що деякі особи в громадських місцях приховують свої обличчя (...).
142. Отже, Суд доходить висновку, що оскаржувану заборону можна вважати по суті обґрунтованою з огляду лише на те, що вона має на меті забезпечувати дотримання принципу «жити разом».
143. Залишається з’ясувати, чи є заборона заходом, пропорційним до цієї мети.
144. Деякі з доводів, висунутих заявницею і неурядовими організаціями, які взяли участь у провадженні як треті сторони, потребують особливої уваги.
145. По-перше, фактом є те, що заборона торкається лише невеликої групи жінок. Як видно, зокрема, з доповіді «про носіння паранджі на території держави», підготовленої комісією Національних Зборів і зареєстрованою 26 січня 2010 року, у Франції наприкінці 2009 року такий мусульманський одяг носили приблизно 1900 жінок, 270 з яких проживали на території заморських департаментів Франції (...). Це становить невелику частку від загальної чисельності населення Франції, яка складає близько шістдесяти п’яти мільйонів, та від кількості проживаючих у Франції мусульман. Отже, реагування на таку ситуацію шляхом запровадження повної заборони може здатися надмірним заходом.
146. Крім того, немає сумніву, що ця заборона значною мірою негативно позначається на становищі жінок, які, як і заявниця, вирішили носити паранджу з причин, пов’язаних з їхніми переконаннями. Як зазначено раніше, вони, таким чином, опинилися перед складною дилемою, і заборона може призвести до їхньої ізоляції та обмеження їхньої незалежності, а також їхньої свободи сповідувати свої переконання та їхнього права на повагу до свого приватного життя. Зрозуміло також, що жінки, про яких йдеться, можуть сприймати цю заборону як загрозу своїй індивідуальності.
147. Крім того, слід зазначити, що чимало як міжнародних, так і національних суб’єктів у сфері захисту основоположних прав вважають повну заборону непропорційним заходом. Серед них, наприклад, Французька національна консультативна комісія з прав людини (...), неурядові організації, такі як ті, що взяли участь у провадженні як треті сторони, Парламентська Асамблея Ради Європи (...) та Комісар Ради Європи з прав людини (...).
148. Суд також усвідомлює, що закон від 11 жовтня 2010 року, а також обговорення деяких питань, пов’язаних з підготовкою відповідного законопроекту, могли бути болісно сприйняті певною частиною мусульманської громади, у тому числі деякими її членами, які не є прихильниками носіння паранджі.
149. У зв’язку з цим Суд висловлює занепокоєння з приводу повідомлень з боку деяких третіх сторін, які взяли участь у провадженні, про певні ісламофобські висловлювання, що лунали під час обговорення проекту закону від 11 жовтня 2010 року, яке передувало його прийняттю (див. зауваження Центру прав людини Гентського університету та неурядових організацій «Liberty» і «Open Society Justice Initiative», пункти 98, 100 і 104 вище). Завдання Суду, безперечно, не полягає в тому, щоб визначати доцільність законодавства з таких питань. Але він наголошує, що, розпочинаючи такий законодавчий процес, держава наражається на ризик створення ґрунту для зміцнення стереотипів, які негативно позначаються на певних категоріях населення, та для проявів нетерпимості, тоді як вона, навпаки, зобов’язана сприяти формуванню атмосфери толерантності (див. пункт 128 вище; див. також точку зору («Viewpoint») Комісара Ради Європи з прав людини, пункт 37 вище). Суд повторює, що висловлювання, які мають характер загальних, грубих вихваток проти релігійної або етнічної групи, несумісні з такими цінностями, як толерантність, соціальний мир і виключення дискримінації, які лежать в основі Конвенції, та не охоплюються правом на свободу вираження поглядів, яке гарантує Конвенція (див., серед інших джерел, ухвалу у справі «Norwood проти Сполученого Королівства», № 23131/03, ECHR 2004‑XI, та ухвалу у справі «Ivanov проти Росії», № 35222/04, від 20 лютого 2007 року).
150. Однак слід оцінити інші доводи, наведені на обґрунтування заяви.
151. Таким чином, хоча заборона, запроваджена законом від 11 жовтня 2010 року, має широку сферу застосування, оскільки поширюється на всі громадські місця (за винятком місць відправлення культу), вона не зачіпає свободи носіння на публіці будь-якого предмета одягу чи вбрання (незалежно від того, чи має він релігійне значення), якщо він не призначений для приховування обличчя. Суд усвідомлює, що оскаржувана заборона зачіпає, головним чином, тих мусульманських жінок, які хочуть носити паранджу. Водночас він вважає немаловажним той факт, що заборона не спрямована саме проти зазначеного одягу з огляду на його релігійне значення, але стосується виключно одягу, який приховує обличчя. У цьому полягає відмінність справи, що розглядається, від згаданої вище справи Ahmet Arslan та інших.
152. Що стосується того факту, що за порушення заборони передбачено кримінальне покарання, то у зв’язку з цим наслідки такої заборони для тих, кого вона стосується, безперечно, набувають серйознішого характеру. Немає сумніву в тому, що думка про те, що за приховування обличчя в громадському місці загрожує кримінальне покарання, завдає страждань жінкам, які вирішили носити такий одяг з причин, пов’язаних з їхніми переконаннями. Однак слід узяти до уваги те, що міри покарання, які передбачили автори закону, є одними з найменших можливих мір, адже йдеться про штраф у розмірі, який застосовується до дрібних правопорушень другої категорії (на сьогодні це – максимум 150 євро), та можливість винесення судом постанови, яка, на додаток або замість штрафу, зобов’язує пройти курс громадянського виховання.
153. Крім того, як зазначила заявниця, слід визнати, що, заборонивши всім носити у громадських місцях одяг, призначений для приховування обличчя, держава-відповідач певною мірою зменшила таким чином простір для плюралізму, адже така заборона перешкоджає деяким жінкам виражати свою індивідуальність і свої переконання шляхом носіння паранджі на публіці. Проте Уряд, зі свого боку, вказує на те, що йдеться про реагування на звичай, який, на думку держави, несумісний з діючими у французькому суспільстві основоположними правилами соціальної комунікації та, загалом, не відповідає принципу «жити разом». Виходячи з цієї точки зору, держава-відповідач намагається захистити принцип взаємодії між людьми, який, на її думку, є невід’ємною передумовою не лише для вираження плюралізму, але також для забезпечення толерантності та існування широкого діапазону поглядів, без яких неможливе демократичне суспільство (див. пункт 128 вище). Таким чином, можна вважати, що питання про те, чи доцільно дозволити носіння паранджі в громадських місцях, має вирішувати саме суспільство.
154. За таких обставин Суд зобов’язаний при перевірці дотримання Конвенції проявляти певну стриманість, оскільки такий аналіз вимагатиме від нього оцінки балансу інтересів, який забезпечується через демократичний процес у даному суспільстві. До того ж, Суд вже мав нагоду зауважити, що у питаннях загальної політики, щодо яких у демократичному суспільстві може обґрунтовано існувати широкий спектр різних думок, особливе значення має надаватися ролі національного органу, який приймає відповідні рішення (див. пункт 129 вище).
155. Іншими словами, у справі, що розглядається, Франція має широке поле розсуду.
156. Це є особливо справедливим з огляду на те, що позиції держав-членів Ради Європи стосовно питання про носіння паранджі в громадських місцях мають мало спільного (див., mutatis mutandis, рішення у справі «X, Y та Z проти Сполученого Королівства від 22 квітня 1997 року, § 44, Reports 1997‑II). Отже, Суд зазначає, що, всупереч твердженням однієї з третіх сторін, які взяли участь у провадженні (див. пункт 105 вище), європейського консенсусу щодо заборони такого одягу немає. Слід визнати, що, суто з нормативної точки зору, позицію Франції поділяють зовсім мало держав Європи: на сьогодні, окрім Бельгії, жодна інша держава-член Ради Європи не віддала перевагу такому заходу. Водночас необхідно зауважити, що питання про носіння паранджі на публіці стало предметом обговорення або вже обговорювалося у ряді європейських держав. У деяких з них вже вирішили не запроваджувати повну заборону. В інших досі розглядають можливість запровадження такої заборони (див. пункт 40 вище). Слід додати, що у деяких державах-членах, де мало хто дотримується звичаю носіння паранджі на публіці, це питання, судячи з усього, просто взагалі не потребує розгляду. Отже, можна стверджувати, що в Європі немає консенсусу щодо доцільності запровадження повної заборони на носіння паранджі у громадських місцях.
157. Тому, враховуючи, зокрема, широту меж розсуду держави-відповідача у справі, що розглядається, Суд визнає, що заборону, запроваджену законом від 11 жовтня 2010 року, можна вважати заходом, пропорційним до поставленої мети, тобто, до мети підтримання умов для утвердження принципу «жити разом» як складового елементу «захисту прав і свобод інших осіб».
158. Оскаржуваний захід можна, таким чином, вважати «необхідним у демократичному суспільстві». Цей висновок є правомірним з точки зору як статті 8 Конвенції, так і статті 9.
159. Отже, не було порушено ані статтю 8, ані статтю 9 Конвенції.
b) Скарга про порушення статті 14 Конвенції, взятої у поєднанні зі статтями 8 або 9 Конвенції
160. Суд зазначає, що заявниця скаржилася на опосередковану дискримінацію. Він зауважує у зв’язку з цим, що як мусульманська жінка, яка з релігійних міркувань бажає з’являтися на людях у паранджі, вона належить до категорії людей, для яких зазначена заборона та покарання, передбачене за її порушення, є особливо відчутними.
161. Суд нагадує, що загальна політика або заходи, які призводять до непропорційно серйозних негативних наслідків для певної групи людей, можуть вважатися дискримінаційними, навіть якщо вони не спрямовані конкретно проти цієї групи і не мають дискримінаційної мети (див., серед інших джерел, рішення у справі «D.H. та інші проти Чеської Республіки» [ВП], № 57325/00, §§ 175 і 184-185, ECHR 2007-IV). Але дискримінаційного характеру така політика чи заходи набувають лише у випадку, якщо вони не мають під собою «об’єктивних і достатніх підстав», тобто, якщо вони не служать досягненню «легітимної мети» або якщо не забезпечено «належного пропорційного співвідношення» між використовуваними засобами та поставленою метою (див. там само, § 196). Хоча у справі, що розглядається, заборону, запроваджену законом від 11 жовтня 2010 року, можна вважати заходом, який має конкретні негативні наслідки для становища тих мусульманських жінок, котрі з релігійних міркувань хочуть носити на публіці паранджу, цей захід, як це вже було пояснено раніше (див. пункти 144-159 вище), має об’єктивні і достатні підстави.
162. Отже, не було порушення статті 14 Конвенції, взятої у поєднанні зі статтями 8 або 9 Конвенції.
(...)
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД
(...)
3. Постановляє п’ятнадцятьма голосами проти двох, що не було порушення статті 8 Конвенції;
4. Постановляє п’ятнадцятьма голосами проти двох, що не було порушення статті 9 Конвенції;
5. Постановляє одноголосно, що не було порушення статті 14 Конвенції, взятої у поєднанні зі статтями 8 або 9 Конвенції;
(...)
Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому засіданні у Палаці прав людини у Страсбурзі 1 липня 2014 року.
Erik FriberghDean Spielmann
СекретарГолова
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додано спільну окрему думку суддів Nußberger і Jäderblom, яка частково не збігається з позицією більшості.
D.S.
E.F.
Переклад окремої думки не здійснювався, але з цією думкою, викладеною англійською і французькою мовами, можна ознайомитися, звернувшись до електронної бази рішень Європейського Суду з прав людини (HUDOC), в якій цими мовами оприлюднені офіційні тексти рішення, до якого вона додана.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy