© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014. Цей переклад підготовлено на замовлення і за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Див. додатково повний текст повідомлення про авторські права в кінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
Інформаційний бюлетень з практики Суду № 176
Липень 2014 року
«S.A.S. проти Франції» [ВП] - заява № 43835/11
Рішення Великої палати від 1.7.2014 року
Стаття 8
Стаття 8-1
Повага до приватного життя
Заборона на носіння в громадських місцях релігійного одягу, який приховує обличчя: немає порушення
Стаття 9
Стаття 9-1
Сповідування релігії або переконань
Заборона на носіння в громадських місцях релігійного одягу, який приховує обличчя: немає порушення
Стаття 14
Дискримінація
Заборона на носіння в громадських місцях релігійного одягу, який приховує обличчя: немає порушення
Факти – Заявниця, яка є правовірною мусульманкою, стверджувала, що носить паранджу і нікаб (одяг, який вкриває все тіло, крім очей) відповідно до своїх культурно-релігійних та особистих переконань. Вона додала, що носить такий одяг добровільно, коли перебуває в громадських місцях або на самоті, але не систематично. Тому вона не заперечувала проти того, щоб не носити його за певних обставин, але хотіла, щоб ніщо не заважало їй одягати його тоді, коли вона вирішувала так вчинити. Нарешті, вона не мала наміру досаждати іншим, але прагнула перебувати у злагоді зі своїм внутрішнім світом. Починаючи з 11 квітня 2011 року (дати набрання чинності законом № 2010-1192 від 11 жовтня 2010 року на всій території Франції) приховування обличчя в громадських місцях заборонено законом.
Право – Стаття 8 і стаття 9: У зв’язку із забороною на носіння в громадських місцях одягу, призначеного для приховування обличчя, постали питання, що стосуються права жінок, які хочуть носити такий одяг (паранджу/нікаб) з причин, пов’язаних з їхніми переконаннями, на повагу до приватного життя (стаття 8 Конвенції); і, оскільки цю заборону оскаржували особи, такі як заявниця, які стверджували, що таким чином їх позбавляють можливості носити в громадських місцях одяг відповідно до своєї релігії, постало й окреме питання, що стосується права на свободу сповідувати свою релігію або переконання (стаття 9).
Закон від 11 жовтня 2010 року поставив заявницю перед дилемою: чи дотримуватися заборони і таким чином утримуватися від носіння одягу, який відповідає її релігійним переконанням, чи відмовитися від її дотримання і зазнати кримінального покарання.* Отже, мало місце передбачене законом «втручання» у здійснення прав, гарантованих статтями 8 і 9 Конвенції, або «обмеження» цих прав.
Уряд стверджував, що це втручання має дві легітимні цілі: забезпечення «громадської безпеки» та «поваги до мінімального набору цінностей відкритого і демократичного суспільства». Однак у других пунктах статей 8 і 9 немає прямої згадки про другу з цих цілей чи про три цінності, на які Уряд послався у цьому зв’язку.
Суд визнав, що при запровадженні зазначеної заборони законодавчий орган ставив за мету вирішення питань «громадської безпеки» у значенні других пунктів статей 8 і 9 Конвенції.
При розгляді другої цілі (забезпечення «поваги до мінімального набору цінностей відкритого і демократичного суспільства»**) Суд не визнав переконливим довід Уряду в частині, що стосується забезпечення рівності між чоловіками і жінками. Договірна держава не може мотивувати необхідністю забезпечення гендерної рівності свої заходи із заборони звичаю, який відстоюють самі жінки – такі, як заявниця – у контексті здійснення прав, закріплених у цих статтях, якщо заборона не розглядається як засіб, який дозволяє людям при здійсненні своїх основних прав і свобод почуватися захищеними. Крім того, при оцінці намагання Уряду довести таким чином, що носіння паранджі деякими жінками шокує більшість населення Франції, оскільки порушує загальноприйнятий у Франції принцип гендерної рівності, Суд виходив зі своєї (обґрунтованої нижче) позиції щодо двох інших цінностей, на які послався Уряд.
По-друге, забезпечення поваги до людської гідності не може бути легітимною підставою для повної заборони на носіння паранджі в громадських місцях. Одяг, про який йдеться, напевно, викликає подив у багатьох з тих, хто бачить одягнену в нього людину, але він є виразом культурної ідентичності, що сприяє утвердженню плюралізму, притаманного демократії.
По-третє, за певних умов, необхідність «дотримання мінімальних норм життя в суспільстві», на яку послався Уряд – або принцип «жити разом», як зазначено у пояснювальній записці до законопроекту – може мати стосунок до легітимної мети «захисту прав і свобод інших осіб». На думку держави-відповідача, обличчя відіграє важливу роль у соціальній взаємодії. Отже, Суд погодився з тим, що бар’єр, спрямований проти інших осіб, який створюється одягом, що приховує обличчя, сприймається державою-відповідачем як порушення права інших осіб жити у просторі соціалізації, в якому жити разом легше. Проте, беручи до уваги гнучкість поняття «жити разом» і пов’язаний з цим ризик зловживань, Суд мав ретельно дослідити необхідність оскаржуваного обмежувального заходу.
По-перше, з пояснювальної записки до законопроекту було чітко видно, що основна мета заборони не полягала в тому, щоб захистити жінок від звичаю, який їм нав’язується або який може мати для них негативні наслідки.
Що стосується питання необхідності з точки зору громадської безпеки (у значенні статей 8 і 9 Конвенції), то Суд погодився з тим, що держава може вважати вкрай необхідним мати можливість ідентифікації фізичних осіб з метою запобігання небезпеці спричинення шкоди людям і майну та протидії шахрайству з персональними даними. Водночас, що стосується повної заборони на носіння в громадських місцях одягу, призначеного для приховування обличчя, то з огляду на наслідки такої заборони для прав жінок, які хочуть носити паранджу з релігійних міркувань, її можна вважати пропорційним заходом лише в умовах, коли існує загальна загроза громадській безпеці. Уряд не довів, що заборона, запроваджена законом від 11 жовтня 2010 року, пов’язана з існуванням такої загрози. Що стосується зазначених жінок, то вони, таким чином, змушені повністю відмовитися від важливого, на їхню думку, елемента своєї індивідуальності, а також від обраного ними способу сповідування своєї релігії або переконань, тоді як мету, на яку послався Уряд, можна досягти шляхом запровадження лише однієї вимоги – показувати своє обличчя і називати себе у випадку, коли встановлено існування ризику для безпеки людей та майна або коли конкретні обставини дають підстави підозрювати можливість скоєння шахрайства з персональними даними. Отже, неможливо було дійти висновку про те, що повна заборона, запроваджена законом від 11 жовтня 2010 року, була заходом, необхідним у демократичному суспільстві для забезпечення громадської безпеки у значенні статей 8 і 9 Конвенції.
Далі Суд розглянув питання, що постали у зв’язку з необхідністю забезпечення дотримання мінімальних норм життя в суспільстві у контексті «захисту прав і свобод інших осіб». Він дійшов висновку про можливість вважати оскаржувану заборону по суті обґрунтованою з огляду лише на те, що вона має на меті забезпечувати дотримання принципу «жити разом».
Враховуючи те, що кількість жінок (приблизно 1900), які носили зазначений одяг, становила невелику частку від загальної чисельності населення Франції (близько шістдесяти п’яти мільйонів) та від кількості проживаючих у Франції мусульман, реагування на таку ситуацію шляхом запровадження повної заборони могло здатися надмірним заходом. Крім того, не було сумніву, що ця заборона значною мірою негативно позначається на становищі жінок, які, як і заявниця, вирішили носити паранджу з причин, пов’язаних з їхніми переконаннями. Чимало як міжнародних, так і національних суб’єктів у сфері захисту основоположних прав вважали повну заборону непропорційним заходом. Закон від 11 жовтня 2010 року, а також обговорення деяких питань, пов’язаних з підготовкою відповідного законопроекту, могли бути болісно сприйняті певною частиною мусульманської громади, у тому числі деякими її членами, які не є прихильниками носіння паранджі. У зв’язку з цим Суд висловив занепокоєння з приводу того, що під час обговорення проекту закону від 11 жовтня 2010 року, яке передувало його прийняттю, лунали певні ісламофобські висловлювання. Завдання Суду, безперечно, не полягало в тому, щоб визначати доцільність законодавства з таких питань. Однак він наголосив, що, розпочинаючи такий законодавчий процес, держава наражається на ризик створення ґрунту для зміцнення стереотипів, які негативно позначаються на певних категоріях населення, та для проявів нетерпимості, тоді як вона, навпаки, зобов’язана сприяти формуванню атмосфери толерантності. Висловлювання, які мають характер загальних, грубих вихваток проти релігійної або етнічної групи, несумісні з такими цінностями, як толерантність, соціальний мир і виключення дискримінації, які лежать в основі Конвенції, та не охоплюються правом на свободу вираження поглядів, яке гарантує Конвенція.
Закон від 11 жовтня 2010 року, однак, не зачіпає свободи носіння на публіці будь-якого предмета одягу чи вбрання (незалежно від того, чи має він релігійне значення), якщо він не призначений для приховування обличчя. Оскаржувана заборона зачіпає, головним чином, тих мусульманських жінок, які хочуть носити паранджу. Однак вона не спрямована саме проти зазначеного одягу з огляду на його релігійне значення, але стосується виключно одягу, який приховує обличчя.***
Що стосується того факту, що за порушення заборони законодавчий орган передбачив міри кримінального покарання, то вони є одними з найменших можливих мір, оскільки йдеться про штраф у розмірі, який застосовується до дрібних правопорушень другої категорії (на сьогодні це – максимум 150 євро), та можливість винесення судом постанови, яка, на додаток або замість штрафу, зобов’язує пройти курс громадянського виховання.
Заборонивши всім носити у громадських місцях одяг, призначений для приховування обличчя, держава-відповідач певною мірою зменшила таким чином простір для плюралізму, адже така заборона перешкоджає деяким жінкам виражати свою індивідуальність і свої переконання шляхом носіння паранджі на публіці. Однак Уряд вказав на те, що йдеться про реагування на звичай, який, на думку держави, несумісний з діючими у французькому суспільстві основоположними правилами соціальної комунікації та, загалом, не відповідає принципу «жити разом». Виходячи з цієї точки зору, держава-відповідач намагалася захистити принцип взаємодії між людьми, який, на її думку, є невід’ємною передумовою не лише для вираження плюралізму, але також для забезпечення толерантності та існування широкого діапазону поглядів, без яких неможливе демократичне суспільство. Отже, можна було вважати, що питання про те, чи доцільно дозволити носіння паранджі в громадських місцях, має вирішувати саме суспільство.
За таких обставин Суд зобов’язаний при перевірці дотримання Конвенції проявляти певну стриманість, оскільки такий аналіз вимагатиме від нього оцінки балансу інтересів, який забезпечується через демократичний процес у даному суспільстві. У питаннях загальної політики, щодо яких у демократичному суспільстві може обґрунтовано існувати широкий спектр різних думок, особливе значення має надаватися ролі національного органу, який приймає відповідні рішення. Отже, у цій справі Франція мала широке поле розсуду.
Це було особливо справедливим з огляду на відсутність європейського консенсусу стосовно питання про носіння на публіці одягу, що повністю закриває обличчя. Хоча, суто з нормативної точки зору, позицію Франції поділяли зовсім мало держав Європи, необхідно було зауважити, що питання про носіння паранджі на публіці стало предметом обговорення або вже обговорювалося у ряді європейських держав. Крім того, у деяких державах-членах, де мало хто дотримується зазначеного звичаю, це питання, судячи з усього, взагалі не потребує розгляду.
Тому, враховуючи, зокрема, широту меж розсуду держави-відповідача у цій справі Суд визнав, що заборону, запроваджену законом від 11 жовтня 2010 року, можна вважати заходом, пропорційним до поставленої мети, тобто, до мети підтримання умов для утвердження принципу «жити разом» як складового елементу «захисту прав і свобод інших осіб». Отже, оскаржуване втручання було «необхідним у демократичному суспільстві». Цей висновок є правомірним з точки зору як статті 8 Конвенції, так і статті 9.
Висновок: немає порушення (п’ятнадцять голосів проти двох).
Стаття 14 Конвенції, взята у поєднанні зі статтями 8 або 9: Заявниця скаржилася на опосередковану дискримінацію. Як мусульманська жінка, яка з релігійних міркувань бажає з’являтися на людях у паранджі, вона належала до категорії людей, для яких зазначена заборона та покарання, передбачене за її порушення, були особливо відчутними.
Загальна політика або заходи, які призводять до непропорційно серйозних негативних наслідків для певної групи людей, можуть вважатися дискримінаційними, навіть якщо вони не спрямовані конкретно проти цієї групи і не мають дискримінаційної мети. Але дискримінаційного характеру така політика чи заходи набувають лише у випадку, якщо вони не мають під собою «об’єктивних і достатніх підстав», тобто, якщо вони не служать досягненню «легітимної мети» або якщо не забезпечено «належного пропорційного співвідношення» між використовуваними засобами та поставленою метою. Хоча у цій справі заборону, запроваджену законом від 11 жовтня 2010 року, можна розглядати як захід, який має конкретні негативні наслідки для становища тих мусульманських жінок, котрі з релігійних міркувань хочуть носити на публіці паранджу, цей захід має об’єктивні і достатні підстави.
Висновок: немає порушення (одноголосно).
* Див. рішення у справі «Dudgeon проти Сполученого Королівства», № 7525/76, від 22 жовтня 1981 року.
** Див. рішення у справі «Leyla Şahin проти Туреччини» [ВП], № 44774/98, від 10 листопада 2005 року, Інформаційний бюлетень 80; та рішення у справі «Ahmet Arslan та інші проти Туреччини», № 41135/98, від 23 лютого 2010 року, Інформаційний бюлетень 127.
*** Див. для порівняння згадане вище рішення у справі «Ahmet Arslan та інші проти Туреччини».
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Цей стислий виклад, підготовлений канцелярією Суду, не є зобов’язальним для Суду.
Щоб перейти до інформаційних бюлетенів з практики Суду, натисніть тут
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад підготовлено на замовлення і за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, в якій Суд також надає доступ до нього. Копіювання тексту перекладу допускається в некомерційних цілях за умови наведення повної назви справи разом із вищенаведеним повідомленням про авторські права та посиланням на Цільовий фонд «Права людини». З питань використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy