ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «САТАНОВСЬКА ТА РОДЖЕРС ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF SATANOVSKA AND RODGERS v. UKRAINE)
(Заява № 12354/19)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
28 січня 2021 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Сатановська та Роджерс проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Арнфінн Бордсен (Arnfinn Bårdsen), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 12354/19), яку 27 лютого 2019 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України,
пані Марія Олександрівна Сатановська (далі –перша заявниця) та її син пан Александер Джордж Роджерс (далі – другий заявник);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про заяву;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 17 грудня 2020 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ВСТУП
1. Ця справа стосується тверджень за статтею 8 Конвенції, що органи державної влади України за відсутності достатніх підстав видали розпорядження про повернення другого заявника до Сполученого Королівства під час провадження за Гаазькою конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року.
ФАКТИ
2. Заявники народилися у 1977 та 2011 роках відповідно і проживають у м. Київ. Їх представляв пан О.В. Заруцький, юрист, який практикує у м. Київ.
3. Уряд представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.
4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.
5. У 2010 році перша заявниця одружилася з Р., громадянином Великої Британії. У 2013 році вони розлучилися.
6. 25 вересня 2011 року у Сполученому Королівстві, де проживала сім’я, народився їхній син, другий заявник.
7. 11 квітня 2012 року заявники та Р. поїхали до України. 14 квітня 2012 року Р. повернувся до Сполученого Королівства; заявники мали повернутися 22 квітня 2012 року.
8. Оскільки заявники не повернулися в обумовлену дату, Р .в липні 2012 року ініціював судове провадження на підставі Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 (далі – Гаазька конвенція), вимагаючи повернення другого заявника до Сполученого Королівства, та стверджуючи, що його син незаконно утримувався в Україні.
9. У грудні 2012 року Головне управління юстиції міста Києва, діючи від імені Р., звернулося до Печерського районного суду
міста Києва (далі – районний суд) з позовом про повернення другого заявника до Сполученого Королівства.
10. 05 червня 2013 року районний суд відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що батько дитини надав згоду на її утримування в Україні та що у разі повернення до Сполученого Королівства дитина зазнала б ризику заподіяння фізичної або психічної шкоди. Суд зазначив, що мати дитини не могла їхати до Сполученого Королівства у зв’язку з проблемами зі здоров’ям. 03 вересня 2013 року Апеляційний суд міста Києва скасував це рішення, встановивши, що жодний виняток, передбачений Гаазькою конвенцією, не був обґрунтований переконливими доказами. Тому апеляційний суд зобов’язав повернути другого заявника до Сполученого Королівства. Перша заявниця подала касаційну скаргу.
11. 23 жовтня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – Вищий спеціалізований суд) відмовив у задоволенні касаційної скарги першої заявниці як необґрунтованої. 02 липня 2014 року Верховний Суд України, розглянувши заяву першої заявниці про перегляд справи, скасував ухвалу від 23 жовтня 2013 року та направив справу на новий розгляд до Вищого спеціалізованого суду. 10 вересня 2014 року Вищий спеціалізований суд скасував рішення Апеляційного суду міста Києва від 03 вересня 2013 року, вважаючи, що факти стосовно можливої наявності винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, не були належним чином розглянуті, зокрема питання існування ризику, що повернення дитини до Сполученого Королівства поставить її під загрозу заподіяння фізичної чи психічної шкоди.
12. 03 грудня 2014 року Апеляційний суд міста Києва залишив без змін рішення районного суду від 05 червня 2013 року про відмову у задоволенні позову про повернення дитини, встановивши, що батько дав згоду на утримання дитини в Україні, що повернення поставило б дитину під загрозу заподіяння фізичної чи психічної шкоди, а також, що дитина звикла до нового середовища. 01 квітня 2015 року, вважаючи, що відповідні факти не були достатньою мірою розглянуті, Вищий спеціалізований суд скасував рішення від 05 червня 2013 року та ухвалу від 03 грудня 2014 року і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
13. 27 травня 2016 року районний суд відмовив у задоволенні позову про повернення дитини до Сполученого Королівства; це рішення було залишено без змін Апеляційним судом міста Києва
21 вересня 2016 року. Р. не з’являвся особисто на судові засідання. Засідання проводились за участю представника Р., першої заявниці та її представника. Представник місцевого органу опіки та піклування брав участь у засіданнях суду першої інстанції. На підставі документів, поданих першою заявницею, суди зазначили, що її син добре адаптувався до свого нового соціального середовища та сім’ї своєї матері; другий заявник проживав у квартирі, що належала його матері, відвідував навчальний заклад відповідно до свого віку, отримував належну медичну допомогу та мав належні побутові умови для проживання. Суди також встановили відсутність доказів, що Р. фактично здійснював права піклування про дитину під час їхнього проживання у Сполученому Королівстві.
14. Суди також посилалися на три висновки психологічного обстеження другого заявника, складені у 2013 та 2015 роках за клопотанням першої заявниці. У першому висновку від 12 лютого
2013 року зазначалося, що дитина була прив’язана до матері і їхні стосунки були основою для подальшого успішного розвитку дитини. Згідно з другим висновком від 30 грудня 2013 року вивезення дитини до країни походження суперечило б її потребі у безпеці; це завдало б шкоди розвитку його мовлення, а розлука з матір’ю призвела б до глибоких психологічних травм з довгостроковими наслідками. У третьому висновку від 28 липня 2015 року зазначалося, що другий заявник проживав у стабільному середовищі та сприймав своє місце проживання в Україні як постійне та комфортне місце для себе та сім’ї; повернення дитини поставило б її під серйозну загрозу заподіяння фізичної чи психічної шкоди у зв’язку з неминучим розривом його близьких стосунків з матір’ю, необхідністю адаптації дитини до нового середовища та стресом у зв’язку зі зміною соціальних і побутових умов. Психолог, який оглядав дитину, був присутній під час засідання районного суду і дав усні показання, підтвердивши наведену у висновках інформацію. Оцінивши ці докази, суди встановили відповідно до пункту «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції, що існував серйозний ризик, що повернення другого заявника до Сполученого Королівства поставить його під загрозу заподіяння психічної шкоди.
15. Р. звернувся з касаційною скаргою, стверджуючи, що суди не вирішили справу в межах Гаазької конвенції і відповідне провадження не могло перетворитися на спір щодо права на піклування. Він наполягав, що не давав згоди на перебування другого заявника в Україні, а утримування дитини там було незаконним, і що суди були зобов’язані видати розпорядження про повернення дитини до Сполученого Королівства.
16. Перша заявниця подала заперечення на касаційну скаргу, стверджуючи, що Р. фактично не здійснював прав на піклування про дитину, а наявні висновки психологічного обстеження свідчили, що повернення до Сполученого Королівства поставило б її під загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди. Крім того, вона стверджувала, що не могла поїхати до Сполученого Королівства у зв’язку з проблемами зі здоров’ям та відсутністю коштів, а також закінченням у листопаді 2012 року строку дії на в’їзд її британської візи.
17. 29 серпня 2018 року Верховний Суд скасував зазначені рішення та постановив повернути дитину до Сполученого Королівства. Засідання відбулося за участю представника Р., першої заявниці та її захисника, а також представника місцевого органу опіки та піклування. Верховний Суд встановив, що суди нижчих інстанцій розглянули обставини, які не були предметом позову за Гаазькою конвенцією, зокрема наявність житла у батьків; можливість забезпечення належних умов для проживання дитини; питання психологічного ставлення дитини до кожного з батьків та роль матері у догляді, вихованні та утримуванні дитини в Україні. Верховний Суд також зазначив, що Р. звернувся із заявою про повернення дитини протягом однорічного строку, і тому адаптація дитини до життя в Україні не могла виправдати рішення про відмову у задоволенні позову про її повернення, як це передбачено другим абзацом статті 12 Гаазької конвенції.
18. Щодо застосування пункту «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції, який стосується існування серйозного ризику, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди, Верховний Суд відхилив висновки судів нижчих судів так:
«У справі не надано переконливих доказів того, що повернення дитини до держави її постійного місця проживання, спілкування із родичами, вивчення культури та мови країни походження поставить під загрозу заподіяння дитині фізичної або психічної шкоди.
Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій щодо існування реального серйозного ризику створення нетерпимої обстановки для дитини з боку позивача в країні повернення ґрунтуються на припущеннях.»
19. Насамкінець, Верховний Суд встановив відсутність підстав для висновку, що Р. насправді не здійснював права піклування або погодився на утримування дитини в Україні. Загалом під час розгляду справи не було встановлено винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, і дитину мали повернути до Сполученого Королівства, як вимагав її батько.
20. 27 лютого 2019 року заявники подали свою заяву до Суду та просили в якості тимчасового заходу відповідно до Правила 39 Регламенту Суду зупинити виконання постанови Верховного Суду від 29 серпня 2018 року.
21. 27 березня 2019 року, отримавши додаткову інформацію від сторін, Суд вирішив відмовити у тимчасовому заході на підставі, що такий захід був передчасним, оскільки за відсутності заяви від батька про примусове виконання та виконавчого листа не існувало безпосереднього ризику повернення другого заявника до Сполученого Королівства.
22. Суд не був поінформований про подальший розвиток подій щодо виконання постанови про повернення.
відповіднА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА
23. Відповідні положення Гаазької конвенції (яка набрала чинності для України 01 вересня 2006 року) передбачають:
Стаття 3
«Переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо:
(a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та
(b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.
Права піклування, згадані в пункті a, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.»
Стаття 12
«Якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.
Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
Якщо судовий або адміністративний орган в запитуваній державі має підстави вважати, що дитина була переміщена до іншої держави, він може зупинити процедури або відмовити в прийнятті заяви про повернення дитини.»
Стаття 13
«Незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов’язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:
(a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або
(b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку..
Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку.
Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.
...».
ПРАВОСТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ статті 8 КОНВЕНЦІЇ
24. Заявники скаржилися, що Верховний Суд необґрунтовано постановив повернути другого заявника до Сполученого Королівства, порушивши їхнє право на повагу до сімейного життя, передбачене статтею 8 Конвенції.
25. Стаття 8 Конвенції передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»Прийнятність
26. Суд зазначає, що постанова Верховного Суду від 29 серпня 2018 року, якою було зобов’язано повернути другого заявника до Сполученого Королівства, є остаточною і за загальним правилом підлягає виконанню; таким чином, узгодженість позицій у тому, що стаття 8 Конвенції є застосовною до цієї справи, і заявники можуть вважатися потерпілими від стверджуваного порушення цього положення Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Нойлінгер і Шурук проти Швейцарії» [ВП] (Neulinger and Shuruk v. Switzerland) [GC], заява № 41615/07, пункт 90, ЄСПЛ 2010).
27. Суд зазначає, що ця заява не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.СутьДоводи сторін
28. Заявники стверджували, що Верховний Суд не розглянув справу у світлі найкращих інтересів дитини і не вивчив питання наявності винятків, у тому числі існування серйозного ризику для психологічної цілісності дитини, які дозволяли національним судам відмовити у задоволенні заяви про повернення дитини до Сполученого Королівства.
29. Уряд стверджував, що національні суди дотрималися своїх зобов’язань під час розгляду заяви про повернення дитини та що Верховний Суд навів достатньо підстав для видачі розпорядження про повернення дитини. Уряд наполягав, що перша заявниця, яка до того ж могла супроводжувати дитину до Сполученого Королівства, не обґрунтувала наявність загрози заподіяння фізичної чи психічної шкоди. На його думку, висновки Верховного Суду не були ні свавільними, ані явно необґрунтованими.Оцінка Суду
30. Загальні принципи щодо зв’язку між Конвенцією та Гаазькою конвенцією, обсягу розгляду Судом міжнародних заяв про викрадення дітей, найкращих інтересів дитини та процесуальних зобов’язань держав наведені в рішенні Суду у справі «X. проти Латвії» [ВП] (X v. Latvia) [GC], заява № 27853/09, пункти 93 – 108, ЄСПЛ 2013), а також у низці інших рішень щодо проваджень у справах про повернення дітей відповідно до Гаазької конвенції (див. рішення у справах «Момуссо та Вашингтон проти Франції» (Maumousseau and Washington v. France), заява № 39388/05, пункт 68, від 06 грудня 2007 року; «Ігнакколо-Зеніде проти Румунії» (Ignaccolo-Zenide v. Romania), заява № 31679/96, пункт 102, ЄСПЛ 2000‑I; «Йосуб Карась проти Румунії» (Iosub Caras v. Romania), заява № 7198/04, пункт 38, від 27 липня 2006 року; «Шоу проти Угорщини» (Shaw v. Hungary), заява № 6457/09, пункт 70, від 26 липня 2011 року та «Аджич проти Хорватії» (Adžić v. Croatia), заява № 22643/14, пункти 93 – 95, від 12 березня 2015 року).
31. У зв’язку з цим Суд повторює, що стаття 8 Конвенції покладає на національні органи влади конкретний процесуальний обов’язок у контексті провадження за Гаазькою конвенцією: під час розгляду заяви про повернення дитини суди повинні не тільки розглянути небезпідставні твердження про існування «серйозного ризику» для дитини у випадку повернення, а й ухвалити рішення, в якому будуть наведені конкретні причини з огляду на обставини справи. Як відмова враховувати заперечення проти повернення, які можуть підпадати під сферу дії статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатня аргументація у рішенні про відхилення таких заперечень, суперечили б вимогам статті 8 Конвенції, а також меті та завданню Гаазької конвенції. Необхідним є належний розгляд таких тверджень, продемонстрований національними судами в його аргументації, яка не є шаблонною та стандартною, а достатньо детальною з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією, які мають вузько тлумачитися. Це також дозволить Суду, завдання якого полягає не у підміні собою національних судів, здійснювати доручений йому європейський нагляд (див. згадане рішення у справі «X. проти Латвії» (X v. Latvia), пункт 107).
32. У цій справі суд першої інстанції, дослідивши обставини справи під час повноцінного судового розгляду, вирішив відмовити у задоволенні заяви про повернення дитини з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією. Зокрема, посилаючись на три висновки психологічного обстеження та усні показання психолога під час судового розгляду, суд першої інстанції дійшов висновку, що повернення другого заявника до Сполученого Королівства поставить його під загрозу заподіяння психічної шкоди у розумінні пункту «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції. Під час перегляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції. Висновки судів нижчих інстанцій згодом були відхилені Верховним Судом, який дійшов протилежного висновку про відсутність ризику заподіяння психічної шкоди у випадку повернення дитини до Сполученого Королівства.
33. Таким чином, головне питання у цій справі полягає у тому, чи дотримався Верховний Суд своїх процесуальних зобов’язань за статтею 8 Конвенції стосовно надання конкретного та детального обґрунтування у контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, під час скасування рішень судів нижчих інстанцій та видачі розпорядження про повернення дитини. У зв’язку з цим Суд зазначає, що той із батьків, хто виступає проти повернення, має, в першу чергу, надати достатньо доказів щодо цього. Перша заявниця виконала свій обов’язок, надавши висновки психологічного обстеження, які мали значення для оцінки існування серйозного ризику, що повернення другого заявника поставить його під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди (див. пункт 14). Суд першої інстанції розглянув ці висновки та перевірив їх, безпосередньо допитавши психолога під час судового розгляду. Таким чином, суд першої інстанції також надав сторонам можливість перехресного допиту психолога, забезпечивши цим змагальність сторін під час розгляду висновків (див. для порівняння згадане рішення у справі «X. проти Латвії» (X v. Latvia), пункт 117). Отже, ці докази становили невід’ємну частину справи, і їх не можна було згодом опосередковано відхилити як невідповідні або неважливі.
34. У зв’язку з цим Суд зазначає, що Верховний Суд видав розпорядження про повернення після розгляду справи за касаційною скаргою, і такий розгляд був обмеженим за своїм обсягом і ґрунтувався на тих самих матеріалах справи. Відхиливши заперечення за пунктом «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції, Верховний Суд офіційно не виключив із доказової бази у справі висновки психолога (див. пункт 18). Це відрізняє цю справу від справи «X. проти Латвії» (X v. Latvia), в якій суди прямо відмовилися визнати допустимим доказом висновок психологічного обстеження (див. згадане рішення у справі «X. проти Латвії» (X v. Latvia), пункти 26 та 117).
35. Однак у своєму стислому обґрунтуванні Верховний Суд взагалі не розглянув питання, чи були висновки психологічного обстеження та усні показання психолога відповідними та достовірними, та не навів жодних причин, чому не взяв їх до уваги. Хоча обов’язки національних судів у таких справах (див. пункт 30) не можуть розглядатися як такі, що вимагають детальної відповіді на кожне порушене стороною провадження питання, у цій справі Верховний Суд не розглянув ключові докази, які були відповідними, та не пояснив, яке значення вони мали та які висновки слід було зробити. Аналогічно, Верховний Суд не навів жодного аналізу тверджень першої заявниці про відсутність у неї можливості поїхати зі своїм сином до Сполученого Королівства через проблеми зі здоров’ям, коштами та візою (див. пункт 16 та див. для порівняння згадане рішення у справі «X. проти Латвії» (X v. Latvia), пункт 117), хоча питання про можливе заподіяння шкоди дитині у випадку її повернення було пов’язане саме з розлученням заявників. Загалом, на думку Суду, обґрунтування було настільки загальним і шаблонним, що за обставин цієї справи не могло бути результатом ефективного розгляду заперечення проти задоволення заяви про повернення.
36. З огляду на зазначені міркування Суд доходить висновку, що заявники зазнали непропорційного втручання у їхнє право на повагу до сімейного життя у зв’язку з тим, що процес прийняття рішень відповідно до національного законодавства не відповідав процесуальним вимогам, передбаченим статтею 8 Конвенції, оскільки Верховний Суд не здійснив ефективний розгляд заперечення першої заявниці, яке ґрунтувалося на пункті «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції.
37. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
38. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»Шкода
39. Заявники вимагали 60 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
40. Уряд стверджував, що вимога була необґрунтованою.
41. Суд вважає, що заявники мали зазнати болю та страждань у зв’язку зі встановленим у цій справі порушенням. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявникам спільно 1 200 євро в якості відшкодування моральної шкоди.Судові та інші витрати
42. Заявники також вимагали 5 413,58 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах та у Суді.
43. Уряд стверджував, що вимога була необґрунтованою.
44. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі та з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає за розумне присудити у зв’язку з провадженням у Суді суму у розмірі 1 500 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу та 30 євро компенсації поштових витрат і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам.
45. Беручи до уваги прохання заявників, суму, присуджену за цим пунктом щодо компенсації витрат на правову допомогу, слід сплатити безпосередньо на банківський рахунок захисника заявників,
пана О. Заруцького (див., наприклад, рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288, від 15 грудня 2016 року).Пеня
46. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНООголошує заяву прийнятною;Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції;Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 1 200 (одна тисяча двісті) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді, ця сума має бути сплачена на банківський рахунок пана О. Заруцького;
(iii) 30 (тридцять) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації поштових витрат, понесених під час провадження у Суді;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 28 січня
2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
{ Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Арнфінн Бордсен
(Arnfinn Bårdsen)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy