© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013 рік. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для подальшої інформації дивіться повні примітки щодо авторських прав у кінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ПЕРША СЕКЦІЯ
СПРАВА SAVRIDDIN DZHURAYEV ПРОТИ РОСІЇ
(Заява № 71386/10)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
25 квітня 2013 року
Це рішення стане остаточним на підставі статті 44 § 2 Конвенції, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.
...
У справі Savriddin Dzhurayev проти Росії,
Європейський суд з прав людини (Перша Секція) на засіданні Палати у складі:
Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefèvre), Голова,
Ханлар Хаджієв (Khanlar Hajiyev),
Мір’яна Лазарова Трайковска (Mirjana Lazarova Trajkovska),
Юлія Лафранк (Julia Laffranque),
Ерік Мьозе (Erik Møse),
Ксенія Турковіч (Ksenija Turković),
Дмітрій Дєдов (Dmitry Dedov), судді,
і Сьорен Нільсен (Søren Nielsen), секретар Секції,
Розглянувши справу на засіданні Палати 9 квітня 2013 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:
процедура
1. Справа була відкрита за заявою (№ 71386/10) поданою до Суду проти Російської Федерації громадянином Таджикістану, паном Савріддіном Джанобіддіновичем Джураєвим (далі - заявник) на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) 6 грудня 2010 року.
2. Заявник був представлений пані E. Рябініною і пані Д. Трєніною, юристами, які практикують у Москві. Російський уряд (“Уряд”) був представлений паном Г. Матюшкіним, представником Російської Федерації у Європейському суді з прав людини.
3. Заявник, зокрема, стверджує, що у випадку екстрадиції до Таджикістану він ризикує зазнати жорстокого поводження, і що судовий розгляд щодо його затримання з метою екстрадиції провадився недостатньо швидко.
4. 7 грудня 2010 року Голова Першої секції вирішив застосувати правило 39 Регламенту Суду, вказавши Уряду, що, в інтересах сторін і належного провадження у Суді, заявника бажано не висилати до Таджикістану. Також було вирішено надати справі пріоритетність відповідно до правила 41 Регламенту Суду.
5. 16 грудня 2010 року Уряд повідомив Суду, що влада вжила відповідних заходів для гарантування того, що заявника не буде вислано до Таджикістану до наступного повідомлення.
6. 31 січня 2011 року заяву було комуніковано Урядові. Відповідно до статті 29 § 1 Конвенції, було вирішено, що Палата проголосить рішення одночасно щодо прийнятності і суті справи.
7. 2 листопада 2011 року Голова першої секції запросив Уряд, відповідно до правила 54 § 2 Регламенту Суду, надати додаткову інформацію щодо фактів, які висвітлили б обставини ймовірного викрадення заявника у Москві.
8. 17 січня 2012 року Палата запросила сторони надати додаткові письмові зауваження щодо ймовірного викрадення і перевезення заявника до Таджикістану. Відповідно, сторони надали Суду кілька наступних зауважень, які містили інформацію про останні події у справі, а також наступні зауваження щодо суті.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
9. Заявник народився у 1985 році. На даний момент він відбуває у Таджикістані покарання у вигляді позбавлення волі.
A. Історія заявника до кримінального переслідування
10. До 2006 року заявник мешкав у рідному селі Навгілем у Согдійській області Таджикістану. Він був продавцем у місцевій продуктовій крамниці.
11. Події, які передували від’їзду заявника із Таджикістану, були викладені ним наступним чином.
12. З 2002 до 2005 року заявник відвідував мечеть, де він вивчав Коран під настановою пана С. Маруфова. Останній був заарештований місцевою поліцією і помер в ув’язненні у травні 2006 року. Перед смертю пана Маруфова, як було повідомлено, катували (див. параграф 102 нижче).
13. Після смерті пана Маруфова державні органи Таджикістану почали переслідувати його послідовників. Заявник втік з країни, оскільки боявся переслідування за релігійну діяльність.
14. Заявник приїхав до Росії у червні 2006 року і заробляв собі на життя різними низькокваліфікованими роботами у передмістях Москви.
B. Кримінальне переслідування заявника у Таджикістані і провадження у Росії, пов’язане з екстрадицією
15. 7 листопада 2006 року прокуратура Таджикістану порушила проти заявника кримінальну справу і дала дозвіл на його досудове утримання під вартою. Заявнику пред’явили обвинувачення за статтями 186 § 2 і 187 § 2 Кримінального кодексу Таджикістану за організацію приблизно у 1992 році, разом з кількома іншими особами, “злочинного угруповання “Баят” (Байъат), яке згодом приєдналось до “злочинного збройного угруповання “Ісламський рух Узбекістану” (“ІРУ”). Друге обвинувачення проти заявника стосувалось його стверджуваної участі у збройному нападі, скоєному 27 вересня 2006 року проти трьох членів обласної ради.
16. У той же день прокуратура Таджикістану видала постанову про взяття заявника під варту на підставі згаданих обвинувачень і внесла його ім’я до переліку осіб, які перебувають у кримінальному розшуку.
17. Поліція Росії затримала заявника в Москві 21 листопада 2009 року на підставі постанови про оголошення у міжнародний розшук, виданої державними органами Таджикістану. Він залишався під вартою з метою екстрадиції до 21 травня 2011 року (див. параграфи 32‑36 нижче).
18. 21 грудня 2009 року і 29 березня 2010 року заступник Генерального прокурора Таджикістану попросив свого російського колегу видати постанову про екстрадицію заявника до Таджикістану.
19. 17 червня 2010 року заступник Генерального прокурора Росії видав постанову про екстрадицію заявника. Він вирішив, inter alia, що у Таджикістані проти заявника висунене обвинувачення у причетності з 1992 року до злочинного угруповання ІРУ. Заступник Генерального прокурора також зазначив, що наприкінці 2005 року заявник переїхав до Росії, де заснував збройну частину ІРУ, і що у 2006 році він передавав щомісяця до 5000 доларів США керівникам ІРУ в Таджикістані, таким чином сприяючи терористичній діяльності, такій як вбивство державних посадовців. Заступник Генерального прокурора вирішив, що діяння заявника також підпадали під дію російського Кримінального кодексу, і що його екстрадиції не може перешкоджати злочин, який він міг скоїти у Москві, оскільки щодо цього не було порушено жодного розслідування або переслідування. Він також не знайшов жодних перешкод для екстрадиції заявника за будь-якими міжнародними угодами або законодавством Російської Федерації.
20. Заявник оскаржив постанову про екстрадицію до Московського міського суду (“міський суд”), зазначаючи, що представники державних органів Таджикістану катували б його з метою отримання зізнання у злочині, якого він не скоював. Він цитував багату юриспруденцію Суду, котрий встановив наявність ризику катування, якого зазнали б деякі заявники у подібній ситуації у випадку екстрадиції до цієї країни (Khodzhayev проти Росії, № 52466/08, 12 травня 2010 року, і Khaydarov проти Росії, № 21055/09, 20 травня 2010 року). Заявник також наголосив на суперечностях і навіть безглуздості деяких висунених проти нього у Таджикістані обвинувачень, відповідно до яких він брав активну участь у терористичній діяльності з 1992 року, коли він ще був маленькою дитиною.
21. Заступник Генерального прокурора надіслав до міського суду лист, підписаний його колегою з Таджикістану, який містив, inter alia, наступне запевнення:
“Ми гарантуємо, що відповідно до норм міжнародного права [заявник] отримає можливість захистити себе у Республіці Таджикістан, включно з юридичною допомогою. Він не зазнає катування або нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження або покарання (Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод і відповідні конвенції і протоколи до них ООН і Ради Європи).
Кримінальний кодекс Таджикістану не передбачає смертної кари за злочини, у яких обвинувачено [заявника].
Генеральна прокуратура Таджикістану гарантує, що метою запиту про екстрадицію щодо [заявника] не є переслідування його з політичних мотивів або через його расу, релігійні переконання, національність або політичні погляди.
... Таджикістан зобов’язується переслідувати [заявника] лише за злочини, які є підставою для екстрадиції, що [заявника] не буде передано третій країні без згоди Російської Федерації, і що він зможе вільно залишити територію Республіки Таджикістан після відбуття покарання.”
22. 29 жовтня 2010 року міський суд провів відкрите засідання. Він задовольнив клопотання захисту допитати пані E. Рябініну щодо ситуації у Таджикістані у якості експерта російського Інституту прав людини. Під час відкритого засідання експерт відповіла на питання, пояснивши подробиці чотирьох останніх рішень, постановлених Судом відносно можливої екстрадиції до Таджикістану відповідних заявників, а також відносно правових зобов’язань Російської Федерації (Khodzhayev, цитоване вище; Khaydarov, цитоване вище; Iskandarov проти Росії, № 17185/05, 23 вересня 2010 року; і Gaforov проти Росії, № 25404/09, 21 жовтня 2010 року).
23. Ухваленим того ж дня рішенням міський суд залишив у силі постанову про екстрадицію, не встановивши жодних перешкод для екстрадиції заявника до Таджикістану. Аргументи заявника, засновані на зобов’язаннях Російської Федерації відповідно до Конвенції і юриспруденції Суду, були відхилені міським судом з наступних підстав:
“... твердження, що заявника можуть переслідувати з релігійних підстав, а також щодо серйозного ризику катування під час кримінального переслідування у Таджикістані ... суд вважає безпідставними, оскільки такі твердження є припущеннями, які жодним чином не підтверджені; натомість, вони повністю спростовуються матеріалами справи, які були вивчені судом, зокрема, письмовими гарантіями заступника Генерального прокурора Республіки Таджикістан...
Твердження, що... катування і переслідування з релігійних і політичних підстав мають місце у Республіці Таджикістан, як підтверджено документами Європейського суду з прав людини і інших правозахисних організацій ... суд вважає безпідставними, оскільки ці документи стосуються інших осіб, а не [заявника]; окрім того, такі твердження спростовуються згаданими письмовими гарантіями прокуратури Таджикістану.”
24. 9 грудня 2010 року Верховний суд залишив без змін рішення міського суду. Твердження заявника, що його екстрадиція порушуватиме статтю 3 Конвенції, було відхилене Верховним судом з єдиним посиланням на текст письмових гарантій прокуратури Таджикістану.
C. Клопотання про надання статусу біженця і тимчасового притулку
25. 22 грудня 2009 року заявник подав клопотання до московського міського відділу російської Федеральної міграційної служби (“ФМС”) про отримання статусу біженця. Він стверджував, що його переслідували у Таджикістані на підставі релігійних переконань, і що у випадку екстрадиції він ризикує зазнати катувань.
26. 26 квітня 2010 року московський міський відділ ФМС залишив клопотання без задоволення. Заявника повідомили про це рішення 12 травня 2010 року.
27. 26 серпня 2010 року заступник керівника ФМС залишив без задоволення скаргу заявника на це рішення. Він нагадав заявнику, що верховні суди Таджикістану і Росії визнали ІРУ організацією, яка здійснює терористичну діяльність. Відзначаючи міжнародний осуд застосування тортур і безкарності винних у них державних посадовців, заступник керівника ФМС не вбачав, проте, жодних обґрунтованих підстав, аби заявник боявся, що його переслідуватимуть на підставі релігійних переконань. Зазначаючи, що переважна більшість населення Таджикістану є мусульманами, він вважав малоймовірним, що заявника переслідуватимуть виключно на підставі його ісламських вірувань. Що стосується намагання державної влади посилити контроль за релігійними переконаннями, то, на його думку, воно має зрозумілу мету обмежити вплив радикального ісламу, включно з ІРУ. Він дійшов висновку, що заявник не мав права на статус біженця, і що його клопотання було вмотивоване наміром уникнути кримінальної відповідальності у Таджикістані. Водночас, він зазначив, що існування обґрунтованих підстав боятися того, що можна стати жертвою жорстокого поводження або тортур, може бути підставою надання заявнику тимчасового притулку у Росії відповідно до статті 12 Закону про біженців.
28. 1 жовтня 2010 року заявник оскаржив рішення ФМС до Басманного районного суду Москви. Він стверджував, що МФС не зробила сумлінного і належного аналізу ситуації у Таджикістані і не надала належної уваги інформації, наданої у цьому зв’язку численними міжнародними джерелами. Він також повідомляв, що МФС презюмувала його винним у злочинах, у яких його обвинувачувала таджицька влада, а також підтримала версію подій, надану прокуратурою Таджикістану.
29. 10 листопада 2010 року Басманний районний суд залишив без змін рішення ФМС від 26 серпня 2010 року. Він спирався на мотивування цього рішення, визнавши їх переконливими і вважаючи, що заявник не надав доказів протилежного. 6 грудня 2010 року рішення цього суду залишив за апеляцією без змін Московський міський суд.
30. 24 травня 2011 року заявник подав до ФМС клопотання про отримання притулку в Росії. 2 червня 2011 року УВКБ ООН у Росії повідомив представника заявника, що він підпадає під вимоги, визначені статутом даної організації, і має право на міжнародний захист відповідно до цього мандату.
31. 6 вересня 2011 року московський міський відділ ФМС надав заявнику тимчасовий притулок у Росії і видав відповідне посвідчення. Посвідчення було зареєстроване за номером ВУ № 0004219 і видане заявнику 8 вересня 2011 року у присутності його юриста.
...
E. Ймовірне викрадення і перевезення заявника до Таджикістану
1. Розповідь заявника про ці події
37. Відповідно до письмових свідчень заявника і додаткової інформації, зібраної його представниками від свідків, а також із інших наявних джерел, його викрадення і перевезення до Таджикістану відбувалось наступним чином.
38. Приблизно о 9 чи 10 годині вечора 31 жовтня 2011 року заявник і його друг їхали південно-західним районом Москви, і їхня машина була заблокована мікроавтобусом на Мічурінському проспекті. Відповідно до подробиць, наданих юристом заявника поліції і слідчим органам, цей інцидент відбувся між 11.30 і 11.45 годиною вечора біля будинку № 15 на проспекті Вернадського у Москві. Заявник і його друг вийшли з машини і намагались втекти. Їх переслідували три або чотири невідомі чоловіки, які зробили два постріли. Друг заявника зміг втекти, а заявника спіймали, побили кийками і запхали до мікроавтобуса ті ж чоловіки, які не назвали себе.
39. Заявника утримували у мікроавтобусі протягом ночі і дня. Особи, які затримали його, катували його і жорстоко з ним поводились. Вони били його, приставляли до голови пістолет і погрожували вбити, якщо він не погодиться повернутись до своєї країни. Заявник показав їм видане ФМС посвідчення про тимчасовий притулок, але вони лише розсміялись у відповідь. Чоловік, який задавав заявнику питання, був за походженням таджиком.
40. Ввечері наступного дня викрадачі відвезли заявника безпосередньо на злітне поле московського аеропорту Домодєдово, оминувши звичайні прикордонний і митний контроль і перевірку безпеки. Заявника передали таджицьким охоронцям, які запхали його до найближчого літака, не пред’явивши ані квитка, ані жодного документу для подорожі.
41. Приблизно о 4 годині наступного ранку літак прибув до аеропорту Худжанд у Таджикістані, де заявника передали представникам таджицької влади. Його прохання про надання адвоката залишили без задоволення. Відповідно до письмового свідчення батька заявника, заявника тримали під вартою і допитували протягом невизначеного часу у Худжандському відділку поліції. Батько заявника письмово засвідчив, що офіцери поліції, одним з яких був С.М., дуже жорстоко поводились із заявником, аби змусити його зізнатись у злочинах, які він ніколи не скоював, а також казати, що він добровільно повернувся до Таджикістану. Він також засвідчив, що 20 грудня 2012 року слідчий Р.Р. відмовив йому у зустрічі з ув’язненим сином через відмову батька допомогти владі затримати заявника і повернути до країни.
2. Інформація, надана Урядом
42. Повідомлення Уряду щодо викладу подій заявником обмежувались наступним.
43. У відповідь на запити Суду, у листах від Уряду, датованих 18 листопада 2011 року і 29 лютого 2012 року, не було жодної інформації про місцеперебування заявника або перетин ним державного кордону. Уряд також повідомив, що права і свободи заявника жодним чином не обмежувались після його звільнення 20 травня 2011 року, що закон не зобов’язував державу здійснювати будь-яке спостереження за заявником, що його екстрадиція чи вигнання були призупинені внаслідок тимчасового заходу, постановленого Судом, і що, відповідно, його не передавали до Таджикістану за процедурою екстрадиції.
44. 5 квітня 2012 року Уряд передав офіційне повідомлення, надане 26 березня 2012 року Генеральним прокурором Таджикістану російському колезі, відповідно до якого заявник “добровільно здався” 3 листопада 2011 року до Согдійського районного управління боротьби з організованою злочинністю (РОБОП), і що його тимчасово утримують у СИЗО №2 Худжанда.
45. Відповідно до останньої інформації, отриманої від Уряду 25 лютого 2013 року, слідство щодо викрадення і перевезення заявника ще тривало.
F. Клопотання захистити заявника від негайного ризику силового перевезення до Таджикістану
46. Отримавши повідомлення про викрадення заявника ввечері 31 жовтня 2011 року, його представники негайно звернулись до належних російських державних органів, просячи їх вжити термінових заходів для запобігання силового вивезення заявника з російської території.
47. Між 3 і 5 годиною ранку 1 листопада пані Рябініна надіслала факсом чотири офіційні запити з цього приводу до Московського міського управління поліції, керівника ФМС, Генерального прокурора і представника Російської Федерації в Суді. Вона також просила про допомогу Уповноваженого з прав людини Російської Федерації.
48. У листі до керівника Московського міського управління поліції представник заявника наводила обставини викрадення заявника. Вона також нагадала йому про правовий статус заявника як особи, якій ФМС надала тимчасовий притулок, а Суд постановив тимчасовий захід для запобігання екстрадиції. Лист містив наступне:
“З огляду на [такі обставини], є вагомі підстави боятись, що відносно [заявника] була спроба викрадення з метою наступного протиправного перевезення з Росії до Таджикістану, влада якого просила про його екстрадицію в рамках кримінального переслідування.
Ситуація обтяжується тим фактом, що брат заявника [Ш.T.] зник у Москві 8 вересня, і, відповідно до інформації, наданої його дружиною, був взятий під варту 13 вересня у Худжанді, Республіка Таджикістан, де і досі перебуває під вартою. Трохи раніше, 23 серпня цього року, два інші шукачі притулку, які були захищені від примусового вислання [тимчасовим заходом, постановленим] Європейським Судом, зникли у Москві: громадянин Таджикістану, С.K., і громадянин Узбекистану, M. A. Їх обох перевезли до Таджикістану і взяли під варту. Будь-які твердження, що вони виїхали добровільно, слід відхилити, оскільки вони не мали жодних документів, які б дозволяли їм перетинати кордон Російської Федерації: паспорт M. A. був у Московському управлінні ФМС, а С.K. загубив свій паспорт кілька років тому. ...”
49. Того ж дня Уповноважений з прав людини Російської Федерації також надіслав лист керівнику Московського міського управління поліції, у якому йдеться:
“... Є вагомі підстави вважати, що відносно [заявника] була спроба викрадення з метою наступного протиправного перевезення з Росії до Таджикістану, де його життю загрожує небезпека.
Сьогодні, 1 листопада 2011 року, [представник заявника] просила Вас вжити негайних заходів для запобігання силовому вивезенню заявника з території Російської Федерації, і, перш за все, через московські аеропорти.
Прошу Вас розглянути [це] прохання якомога швидше і вжити всіх можливих заходів для розшуку [заявника] і для запобігання його силовому вивезенню з території Російської Федерації.
Прошу Вас повідомити мене про результат Вашого розгляду заяви.”
50. Немає жодної інформації щодо будь-яких охоронних заходів, вжитих державними органами за будь-яким з цих звернень.
51. 7 листопада 2011 року Представництво Російської Федерації в Суді відповіло представнику заявника, що відповідно до тимчасового заходу, постановленого Судом, російські державні органи утримувались від його екстрадиції, і що відповідні вказівки були надіслані Федеральній службі з виконання покарань (ФСИН), Генеральному прокурору і Міністерству внутрішніх справ.
G. Лист від секретаря Суду після викрадення заявника і перевезення його до Таджикістану
52. Після скарги заявника на його викрадення, а також подібних подій у деяких інших справах, секретар Суду 25 січня 2012 року надіслав листа представнику Російської Федерації в Суді. Лист звучить наступним чином:
“Голова Суду, пан Ніколас Братца, доручив мені висловити від його імені глибоку стурбованість зникненням заявника у Росії і наступним його перевезенням до Таджикістану, незважаючи на тимчасовий захід, вказаний відповідно до правила 39 Регламенту Суду.
Голова зазначив, що після ухвалення Судом рішення у справі Iskandarov (№ 17185/05, 23 вересня 2010 року), у якому він визнав Російську Федерацію відповідальною за порушення статті 3 стосовно незрозумілого викрадення заявника і перевезення його до Таджикістану невстановленими особами, Суд зіткнувся з повторенням подібних інцидентів, включно зі згаданою справою (іншими трьома справами є: Abdulkhakov проти Росії, № 14743/11; S.K. проти Росії, № 58221/10; і Zokhidov проти Росії, № 67286/10). Пояснення, дотепер надані Урядом, не прояснюють, як заявники всупереч своїй волі могли перетнути державний кордон Росії, незважаючи на офіційні запевнення Уряду, що жодна екстрадиція не буде здійснена протягом розгляду їхніх справ Судом.
Голова глибоко стурбований такими подіями. Він особливо стурбований їхнім впливом на авторитет Суду і можливим повторенням таких недопустимих інцидентів у справах інших заявників, до яких досі застосовується тимчасовий захід, відносно невідворотного ризику порушення їхніх прав за статтями 2 і 3 Конвенції у країнах призначення. Як свідчення серйозності, з якою він розглядає такий поворот подій, Голова просив негайно інформувати Головуючого Комітету Міністрів, Голову Парламентської Асамблеї і Генерального секретаря Ради Європи.
Голова також зазначає, що Палата Суду просила Уряд надати додаткові зауваження, які б стосувались цієї хвилюючої і безпрецедентної ситуації, а також сподівається, що відповідні російські державні органи нададуть Суду вичерпну інформацію щодо реакції на ці інциденти у Російській Федерації. Тим часом, слід привернути увагу Ваших державних органів до того факту, що тимчасовий захід продовжує застосовуватись, відповідно до правила 39 Регламенту Суду, у двадцяти п’яти інших російських справах стосовно екстрадиції або вислання. Перелік цих справ наводиться у додатку до цього листа.”
53. 5 березня 2012 року представник Російської Федерації в Суді відповів Секретарю, що належна інформація буде надана “після отримання необхідних даних від відповідних органів”.
H. Офіційне розслідування і багаторазові відмови порушити кримінальну справу щодо згаданих подій
54. 30 листопада і 2 грудня 2011 року Міністерство внутрішніх справ повідомило представнику заявника, що її заява відносно викрадення заявника була надіслана до московського південно-західного управління поліції (УВД по Юго-Западному АО ГУ МВД России по г. Москве), а потім до Гагарінського міжрайонного слідчого відділу московського південно-західного округу (Гагаринский МСО СУ по ЮЗАО ГСУ СК РФ). 30 грудня 2011 року останній вирішив передати справу до Нікулінського міжрайонного слідчого відділу московського південно-західного округу (Никулинский МСО СУ по ЮЗАО ГСУ СК РФ по г. Москве – далі “Нікулінський слідчий відділ”).
1. Перша відмова слідчого розпочати кримінальне розслідування і її скасування його керівником
55. Відповідно до статті 144 Кримінально-процесуального кодексу, старший слідчий Нікулінського слідчого відділу, П.K., провів перевірку повідомлення про злочин (“перевірку”).
56. 21 березня 2012 року П. K. відмовився розпочати кримінальне розслідування щодо можливого викрадення заявника через відсутність corpus delicti. ...
57. Того ж дня керівник Нікулінського слідчого відділу, С.K., скасував це рішення і надіслав справу назад тому ж старшому слідчому для додаткової перевірки. ...
58. 27 березня 2012 року керівник Першого відділу з процесуального нагляду московського генерального слідчого управління (ГСУ СК России по г. Москве) також просив провести додаткову перевірку даної справи. Окрім того, 30 березня 2012 року заступник Нікулінського міжрайонного прокурора (заместитель Никулинского межрайонного прокурора) просив слідчого переконатись, чи російські державні органи були причетні до можливого викрадення заявника.
2. Друга відмова слідчого розпочати кримінальне розслідування і її скасування його керівником
59. 20 квітня 2012 року старший слідчий П.K. знову відмовився розпочати кримінальне розслідування...
60. 23 квітня 2012 року заступник керівника Нікулінського слідчого відділу, A.Н., скасував це рішення...
3. Третя відмова слідчого розпочати кримінальне розслідування і її скасування його керівником
61. 23 травня 2012 року старший слідчий П.K. знову відмовився розпочати кримінальне розслідування щодо викрадення заявника. ...
62. 9 червня 2012 року заступник керівника Нікулінського слідчого відділу, A.Н., знову скасував це рішення...
4. Четверта відмова слідчого розпочати кримінальне розслідування
63. 9 червня 2012 року слідчий Нікулінського слідчого відділу, A.З., відмовився порушити кримінальну справу щодо викрадення заявника. Після короткого викладу фактів, рішення звучить наступним чином:
“...
Отже, перевірка повідомлення про злочин не встановила жодних об’єктивних даних щодо викрадення [заявника].”
Слідчий надіслав це рішення представнику заявника 16 серпня 2012 року.
5. Наступні перевірки
64. 25 лютого 2013 року Уряд повідомив Суду, що подібні перевірки продовжувались і ще тривають. Суду не було надано жодного рішення слідчих органів або документів. Відповідно до наданої Урядом інформації, перевірка встановила, що заявник нелегально перетнув російський державний кордон, здався таджицькій владі і був взятий під варту. Рішення слідчого від 9 липня 2012 року про відмову розпочати кримінальне розслідування було знову скасоване його керівником у невизначений день. Як твердить Уряд, останнє рішення про відмову розпочати кримінальне розслідування було постановлене 29 листопада 2012 року керівником Нікулінського слідчого відділу, але було знову скасоване. У результаті, справу було надіслано назад слідчому для додаткової перевірки.
65. Уряд також уточнив, що ФСБ просили перевірити інформацію щодо нелегального перетину заявником державного кордону. Інший запит був надісланий таджицькій владі для встановлення місцеперебування заявника у Таджикістані. Проте, станом на 23 січня не надійшло ніякої відповіді на жоден запит.
I. Кримінальне судове провадження проти заявника у Таджикістані
66. Представник заявника повідомила Суду, що 30 листопада 2011 року Согдійський обласний суд Таджикістану розпочав розгляд кримінальної справи проти тридцяти чотирьох осіб, включно із заявником. Заявнику пред’явили обвинувачення у різних злочинах за статтями 185 § 1, 186 § 1, 187 §§ 1 і 2, 189 § 3 (a), 244 § 4 (c), 306 і 307 § 3 Кримінального кодексу Таджикістану.
67. Відкритий розгляд було розпочато судом 29 січня 2012 року. Юрист Р.T., який брав участь у судовому розгляді, надав представникам заявника письмове свідчення того, що під час судового розгляду заявник не визнав себе винним. Як каже Р. T., заявник повідомив, що його викрали у Москві, силоміць перевезли до Таджикістану і катували з метою отримання зізнання у скоєнні злочинів.
68. У березні і квітні 2012 року одинадцять родичів підсудних неодноразово просили прокурора Согдійської області, Ш.K., а також голову Согдійського обласного суду, Н.M., провести судову медичну експертизу тридцяти чотирьох підсудних з метою перевірки їхніх тверджень про те, що під час кримінального провадження їх катували державні посадовці. Письмова заява спиралась на відповідні положення Конституції і Кримінально-процесуального кодексу Таджикістану, які забороняють катування і виключають застосування доказів, отриманих під тиском. Мати заявника подала подібне клопотання стосовно заявника. Немає жодної інформації про відповідь державних органів на ці заяви.
69. 19 квітня 2012 року Согдійський обласний суд визнав заявника винним і засудив його до позбавлення волі строком на двадцять шість років. Тридцять троє інших підсудних також були визнані винними і засуджені до різних строків позбавлення волі, від восьми до двадцяти восьми років.
...
V. РІШЕННЯ КОМІТЕТУ МІНІСТРІВ ВІДПОВІДНО ДО СТАТТІ 46 ЩОДО ПОДІБНИХ СПРАВ ВІДНОСНО РОСІЇ
121. Після отримання від Суду повідомлень про неодноразові скарги на нехтування Росією тимчасового заходу у даній справі і кількох інших справах (див. параграф 52 вище), Комітет Міністрів вивчав це питання у зв’язку із виконанням рішення Суду у справі Iskandarov (цитовано вище).
122. Рішення Комітету Міністрів (CM/Del/Dec(2012)1136/19), ухвалене 8 березня 2012 року на 1136-й нараді заступників міністрів, у відповідних частинах звучить наступним чином:
“Заступники міністрів
...
4. стосовно справи Iskandarov нагадують, що порушення Конвенції у цій справі спричинені викраденням заявника невідомими особами, щодо яких Суд вирішив, що вони є російськими державними службовими особами, і його примусовим перевезенням до Таджикістану, після того як російська влада відмовила у екстрадиції;
5. із глибокою стурбованістю відзначають повідомлення Суду про те, що подібні неодноразові інциденти траплялись останнім часом відносно чотирьох інших заявників, чиї справи зараз перебувають на розгляді у Суді, і до яких він застосував тимчасові заходи з метою запобігання екстрадиції через невідворотній для них ризик тяжких порушень Конвенції;
6. беруть до уваги позицію російської влади, що така ситуація є для неї джерелом глибокої стурбованості;
7. також відзначають, що російська влада зараз займається цими інцидентами і має намір повідомити Суду результати заходів, вжитих відносно цього у Росії, у рамках розгляду даних справ, а також Комітету Міністрів стосовно справи Iskandarov;
8. закликають російську владу продовжувати вживати усіх необхідних заходів, аби пролити світло на обставини викрадення пана Іскандарова і забезпечити, аби подібні інциденти не могли трапитись на майбутнє (у майбутньому) , а також поінформувати про це Комітет Міністрів.”
123. Під час наступного розгляду цього питання Комітет Міністрів зіткнувся з іще однією справою щодо можливого зникнення заявника, незважаючи на застосовані Судом тимчасові заходи, і повторно висловив попередню стурбованість повторенням такого інциденту, продовжуючи наступним чином (див. рішення, ухвалене 6 червня 2012 року на 1144-й нараді - CM/Del/Dec(2012)1144/18):
“Заступники міністрів
...
3. обурені тим фактом, що незважаючи на глибоку стурбованість, висловлену відносно таких інцидентів Головою Суду, Комітетом Міністрів і навіть російською владою, їм повідомили, що ще один заявник зник у Москві 29 березня 2012 року і незабаром опинився в ув’язненні у Таджикістані;
4. беруть до уваги позицію російської влади, що розслідування у справі Іскандарова ще триває, і на сьогодні не встановлено причетності російської держави до викрадення заявника;
5. засмучені тим, що досі ані у справі Iskandarov, ані у інших справах цього типу влада не змогла ані зробити помітного прогресу у розслідуванні на національному рівні викрадення і перевезення заявників, ані встановити відповідальність жодної посадової особи;
6. відзначають, що відповідно до інформації, наданої російською владою, після повідомлення у квітні 2012 року рішення Комітету Міністрів, ухваленого на 1136-й нараді, до Генеральної прокуратури, Слідчого комітету, Міністерства внутрішніх справ, Федеральної міграційної служби і Федеральної виконавчої служби жодного подібного інциденту більше не відбулось, і запрошують російську владу пояснити, чи вона вважає цей захід достатнім для ефективного припинення такої неприйнятної практики.”
124. У рішенні, ухваленому на 1150-й нараді заступників міністрів 26 вересня 2012 року (CM/Del/Dec(2012)1150), Комітет Міністрів зробив наступні висновки і оцінки:
“Заступники міністрів
...
4. із сумом зазначають, що досі у справі Iskandarov не було встановлено жодної особи, винної у нелегальному перевезенні заявника до Таджикістану;
...
6. відзначають, що жодного інциденту, подібного до описаного у справі Iskandarov, не відбулось після останнього розгляду цієї справи Комітетом, і запрошують (просять) російську владу продовжувати вживати усіх необхідних заходів, аби забезпечити, щоб на майбутнє такі інциденти більше не траплялись;
7. вітають ухвалення 14 червня 2012 року Верховним судом Російської Федерації постанови, яка надає важливі вказівки із застосування національного законодавства у світлі вимог Конвенції, зокрема, з огляду на статті 3 і 5 Конвенції;
8. далі відзначають із задоволенням, що заходи, вжиті російською владою у відповідь на рішення у цій групі справ (рішення Конституційного суду, інструкція, видана Генеральним прокурором, і рішення Пленуму Верховного суду), вже мають наслідком ряд справ, у рішеннях за якими Суд не знайшов порушень Конвенції;
9. закликають російську владу забезпечити швидкий прогрес з метою підготовки і ухвалення законодавчої реформи, якої вимагають ці рішення.”
125. Комітет Міністрів відновив розгляд цього питання на 1157-й нараді заступників міністрів 6 грудня 2012 року і ухвалив наступне рішення (CM/Del/Dec(2012)1157):
“Заступники міністрів
1. нагадують, що на виконання рішення Суду Держава-учасниця має зобов’язання вжити усіх заходів для запобігання порушень, подібних тим, які встановив Суд;
2. відповідно, глибоко засмучені тим, що незважаючи на глибоку стурбованість, висловлену Судом і Комітетом Міністрів стосовно інцидентів, які, ймовірно, подібні до того, який мав місце у справі Iskandarov, вони були поінформовані, що ще один заявник, щодо якого було застосовано Судом запобіжний захід відповідно до правила 39 у зв’язку із запланованою його екстрадицією до Таджикістану, зник у Волгограді 20 жовтня 2012 року (Latipov проти Російської Федерації, № 77658/11);
3. відзначають, що такий інцидент, якщо знайде підтвердження, і відсутність належної відповіді на нього з боку влади, порушуватиме загальне питання щодо сумісності ситуації із зобов’язаннями Російської Федерації за Конвенцією;
4. нагадують, про їхню схвильованість, висловлену у попередньому рішенні, що досі ані у справі Iskandarov, ані у жодній іншій справі цього типу влада не змогла ані зробити помітного прогресу у розслідуванні на національному рівні викрадення заявників і їх вивезення, ані встановити відповідальність будь-кого із державних посадовців;
5. наполегливо закликають російську владу без зволікання розібратись з цією загрозливою і безпрецедентною ситуацією, зокрема, шляхом вжиття захисних заходів стосовно інших осіб, щодо яких може бути застосовано запобіжний захід, призначений Судом відповідно до правила 39 у зв’язку із висланням їх з російської території, а також гарантування того, щоб усі подібні інциденти були ефективно розслідувані у суворій відповідності до зобов’язань за Конвенцією;
6. запрошують російську владу надати інформацію про поточне становище заявника у справі Iskandarov, зокрема, стосовно гарантій проти жорстокого поводження.”
126. Останнє рішення Комітету Міністрів з цього питання (CM/Del/Dec(2013)1164), ухвалене 7 березня 2013 року на 1164-й нараді заступників міністрів, звучить наступним чином:
“Заступники міністрів
1. беруть до уваги позицію російської влади, відповідно до якої досі вжиті заходи можуть запобігти наступним викраденням і примусовому перевезенню осіб, щодо яких застосовано запобіжний захід, призначений Судом відповідно до правила 39 Регламенту;
2. відзначають, проте, із глибокою стурбованістю, що на сьогодні у Суді перебувають кілька скарг від іноземних громадян стосовно стверджуваних порушень їхніх прав і недотримання запобіжного заходу, призначеного Судом щодо їх примусового вивезення з території Російської Федерації;
3. запрошують російську владу пояснити відповідність заходів, уже вжитих за обставин, подібних до тих, які були описані у рішеннях у справах Iskandarov і Abdulkhakov;
4. повторюють свій заклик до російської влади вжити без зволікання необхідних заходів для припинення таких інцидентів шляхом вжиття спеціальних захисних заходів стосовно заявників і запровадити заходи для гарантування швидкого і ефективного розслідування зникнення і силового вивезення, а також відповідно інформувати Комітет Міністрів;
5. з огляду на збереження загрозливої ситуації і на зобов’язання Російської Федерації за Конвенцією, запрошують Голову Комітету Міністрів надіслати лист російському колезі, аби привернути його увагу до глибокої стурбованості Комітету Міністрів, а також продовжують закликати до вжиття згаданих заходів;
6. вирішують відновити розгляд цих питань не пізніше, ніж на 1179-й нараді (вересень 2013) (DH), погоджуючись, проте, що у випадку, якщо Комітету Міністрів буде повідомлено про нові подібні інциденти, повернутись до цієї проблеми на першій же нараді після повідомлення про такий інцидент.”
ПРАВО
I. ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТІВ
127. З огляду на відсутність згоди сторін щодо подій, які відбулись між 31 жовтня і 3 листопада 2011 року (див. параграфи 37-43 вище), Суд має розпочати розгляд зі встановлення відповідних фактів.
128. У справах, у яких наявні суперечливі повідомлення про події, Суд під час встановлення фактів неухильно стикається з такими ж труднощами, що і суд першої інстанції (див. El Masri проти “Колишньої югославської республіки Македонія” [ВП], № 39630/09, § 151, 13 грудня 2012 року). Суд не забуває про свою субсидіарну роль і має бути обережним, коли бере на себе, відносно фактів, роль суду першої інстанції, якщо це не є неминучим з огляду на обставини конкретної справи. Проте, якщо є скарги за статтею 3 Конвенції, Суд має застосувати особливо ретельну перевірку, навіть якщо вже відбулись певні провадження і розслідування на національному рівні (див., з наступними посиланнями, El Masri, цитоване вище, § 155).
129. Оцінюючи докази, Суд застосовує стандарт доказу “поза розумним сумнівом” (див. Orhan проти Туреччини, № 25656/94, § 264, 18 червня 2002 року). Проте, його метою ніколи не було запозичення підходу національних правових систем, які використовують такий стандарт. Його завданням є рішення не щодо кримінальної вини або цивільної відповідальності, а щодо відповідальності Держави-учасниці за Конвенцією. Специфіка його завдання за статтею 19 Конвенції (забезпечити дотримання Державами-учасницями своїх зобов’язань за Конвенцією) зумовлює його підхід до питань доказів і доказування. Під час провадження в Суді не існує процесуальних перешкод для прийнятності доказів або наперед визначених формул їх оцінювання. Він приймає висновки, які, на його думку, підтверджуються вільним оцінюванням усіх доказів, включно із висновками, які можуть випливати із фактів і подань сторін. Відповідно до усталеної юриспруденції, доказ може походити від співіснування достатньо обґрунтованих, чітких і узгоджених висновків або від подібної неспростованої презумпції факту. Окрім того, рівень переконливості, необхідний для досягнення конкретного висновку і, у зв’язку з цим, розподілення тягаря доказування неухильно пов’язані зі специфікою фактів, характеру висловленого твердження і спірного права за Конвенцією (див., з наступними посиланнями, Nachova і Інші проти Болгарії [ВП], №№ 43577/98 і 43579/98, § 147, ECHR 2005‑VII; Iskandarov проти Росії, цитовано вище, § 107; і El Masri, цитовано вище, § 151).
130. Суд також визнав, що процедура за Конвенцією не в усіх справах призводить сама собою до суворого застосування принципу affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, має довести своє твердження). За певних обставин, коли спірні події повністю або переважно перебувають у виключному віданні державних органів, тягар доказування може розглядатись як вимога до влади надати задовільне і переконливе пояснення (див. Salman проти Туреччини [ВП], № 21986/93, § 100, ECHR 2000‑VII; D.H. і Інші проти Республіки Чехія [ВП], № 57325/00, § 179, ECHR 2007‑XII; і Iskandarov проти Росії, цитовано вище, § 108). Якщо сторона не може надати доказ або інформацію, які запитує Суд, або за власною ініціативою розкрити відповідну інформацію або ж іншим чином не бере ефективної участі у провадженні, то Суд може зробити такі висновки як вважає за належне (правило 44C § 1 Регламенту Суду).
131. Повертаючись до обставин даної справи, Суд зазначає, що заявник надав детальний, точний і послідовний виклад подій, які відбувались починаючи з 31 жовтня 2011 року. Такий опис подій був зроблений шляхом послідовного заперечення російській владі, його заяви на відкритому судовому засіданні у Таджикістані і письмових подань до Суду, підписаних заявником і численними свідками. Суд переконаний, що заявник надав prima facie докази на користь своєї версії подій.
132. Щодо Уряду Суд, натомість, зауважує, що його відповіді на подання заявника до Суду, а також на детальні питання Суду були загальними і ухильними і переважно обмежувались запереченням того, що влада знає – і відповідає – за долю заявника. Водночас, Уряд ані підтримав, ані спростував виклад подій заявником. Надана Урядом обмежена інформація складалась із загальних тверджень і нейтральних посилань на інформацію, надану таджицькою владою, без жодної фахової оцінки такої інформації або встановлення фактів самим Урядом. Наприклад, щодо вирішального аспекту інциденту Уряд лише передав офіційну інформацію, надану 26 березня 2012 року Генеральним прокурором Таджикістану російському колезі, що заявник “добровільно здався” таджицькій владі 3 листопада 2011 року (див. параграф 44 вище). Неспроможність Уряду здійснити у даній справі власне встановлення фактів змушує Суд встановлювати факти, роблячи такі висновки, які виглядають належними за такого ставлення (див. правило 44C § 1, цитоване у параграфі 130 вище).
133. Суд вважає, що сторони не сперечались щодо того, що заявник був особою, якій Російська Федерація надала тимчасовий притулок 6 вересня 2011 року внаслідок його наполегливих спроб уникнути повернення до Таджикістану (див. параграф 31 вище). Безспірним є те, що в Росії, після звільнення заявника з-під варти 20 травня 2011 року, його свобода не обмежувалась. Безспірним є і те, що не пізніше 3 листопада 2011 року у Худжанді заявника взяли під варту таджицькі правоохоронні органи.
134. З огляду на наведене і перевіривши подання сторін разом з інформацією, доступною з інших джерел, Суд змушений критично оцінити таджицьку офіційну версію “добровільної здачі” заявника владі цієї країни (див. параграф 44). Хоча, теоретично, будь-хто може вирішити добровільно здатися, офіційна версія виглядає необґрунтованою і цілковито невідповідною усім іншим матеріалам, наданим Суду. По-перше, “явка з повинною”, яку заявник нібито зробив до таджицьких державних органів, ніколи не передавалась Суду. Окрім того, офіційна версія “зізнання” і “добровільної здачі” заявника відверто суперечить його власним письмовим свідченням Суду, переказу його заяви на відкритому судовому засіданні у Таджикістані і детальному й послідовному опису подій, зробленому його представниками на основі інформації, зібраної з різних джерел. Більш того, ідея “добровільної здачі” погано узгоджується з письмовим свідченням батька заявника, якому відмовили у побаченні із заявником на тій підставі, що він відмовився співпрацювати з таджицькою владою під час спроб повернути заявника до цієї країни (див. параграф 41). Окрім того, посилаючись на таджицьку офіційну версію, Уряд-відповідач не обґрунтував її жодною конкретною інформацією, залишаючи для здогадів те, як і коли заявник зміг за такий короткий час здійснити таку довгу подорож через різні державні кордони без свого паспорта і без жодної офіційної відмітки про перетин російського державного кордону. Зрештою, Судові важко узгодити таджицьку офіційну версію “добровільної здачі” із наполегливими скаргами заявника до російських державних органів і до Суду протягом двох попередніх років з єдиною метою – уникнути повернення до Таджикістану.
135. Отже, Суд не згоден із таджицькою офіційною версією, переданою російським Урядом, що заявник “добровільно здався” таджицькій владі. З огляду на послідовність версії подій заявника, на нечітку і непереконливу позицію Уряду-відповідача, а також на брак наданих останнім доказів, Суд робить висновок, що заявника не пізніше 3 листопада 2011 року примусово повернули до Таджикістану, де влада негайно взяла його під варту на час кримінального провадження.
136. Окрім того, Суд у зв’язку із встановленим вище вважає, що розповідь заявника про викрадення в Москві невідомими особами 31 жовтня 2011 року є послідовною і підтверджена різними висновками. Дійсно, примусове переміщення у будь-якому випадку почалося б з обмеження свободи відповідної особи. Те, що заявника затримали у Москві і нелегально взяли під варту незадовго перед примусовим переміщенням до Таджикістану, не виглядає малоймовірним. Суд робить вагомий висновок на підтримку версії заявника із неспроможності Уряду надати будь-яку альтернативну версію того, що трапилось із заявником між 31 жовтня і 2 листопада 2011 року і, що важливіше, із умисної і наполегливої відмови влади провести дійсне розслідування цих подій (див. параграфи 193‑196 нижче). Суд особливо вражений поясненням, наведеним у відмові слідчого порушити кримінальну справу відносно цього інциденту: що заявник, як було доведено, намагався інсценувати своє викрадення з метою уникнути кримінальної відповідальності у Таджикістані (див. параграфи 56 і 63 вище). Суд вважає таке припущення позбавленим будь-якого сенсу, оскільки слідчі вже знали, або на той час (березень‑липень 2012 року) мали знати, що зникнення заявника з Москви закінчилось його арештом, ув’язненням, судом і визнанням винним у Таджикістані.
137. Зрештою, оскільки Уряд не спростував виклад подій заявником, Суд може лише підтримати ту версію, що заявника силоміць перевезли літаком з Москви до Таджикістану, як він доводив у своєму поданні. Дійсно, з огляду на короткий строк, який сплинув між викраденням заявника у Москві, і його несподіваною появою в руках поліції у Худжанді, з огляду на велику відстань між двома містами (приблизно 3500 км дороги), ніщо не суперечить твердженню заявника про те, що його перевезли літаком. Знову ж таки, Суд робить дуже вагомий висновок на підтримку цієї версії виходячи з неодноразової відмови російської влади провести ґрунтовне розслідування, а також її наступної неспроможності спростувати версію заявника або надати вірогідне альтернативне пояснення.
138. Як висновок, Суд вважає доведеним поза розумним сумнівом, що ввечері 31 жовтня 2011 року заявник був викрадений в Москві невстановленими особами, утримувався викрадачами в ув’язненні один чи два дні, потім силоміць привезений ними до аеропорту і посаджений на літак до Худжанда у Таджикістані, де він негайно був взятий під варту таджицькою владою.
139. Щодо твердження заявника, що російська влада була причетна до його примусового перевезення до Таджикістану, Суд вважає, що воно тісно пов’язане з усіма іншими аспектами його скарги за статтею 3 і має бути вивчене у зв’язку з іншими питаннями, які постають відносно цього положення, включно з питанням належності національного розслідування цього інциденту.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
140. Заявник спочатку скаржився за статтею 3 Конвенції, що його екстрадиція до Таджикістану спричинить жорстоке поводження щодо нього. Потім він розширив свою скаргу, заявляючи, що було порушення статті 3, оскільки його викрадення у Москві і нелегальне перевезення до Таджикістану були можливими виключно за активної чи пасивної співучасті російської влади.
141. Після цього доповнення Суд запросив Уряд надати додаткові зауваження щодо суті з огляду на два наступні питання, які постають за статтею 3 Конвенції. Перше стосується можливої неспроможності влади дотриматись позитивного зобов’язання робити все, чого можна розумно очікувати від неї, для захисту заявника від реального і негайного ризику перевезення до Таджикістану. Друге стосується процесуального зобов’язання провести ретельне і ефективне розслідування викрадення і перевезення заявника до Таджикістану. Стаття 3 звучить наступним чином:
“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.”
A. Подання сторін
1. Уряд
142. Уряд спочатку повідомив, що заявник не має статусу потерпілого, оскільки його екстрадицію було відкладено внаслідок постановленого Судом тимчасового заходу. Він також стверджував, що екстрадиція заявника до Таджикістану, в кожному випадку, не створювала б для нього ризику жорстокого поводження. На думку Уряду, дана заява відрізняється від кількох попередніх справ відносно Таджикістану, які розглядав Суд, оскільки заявнику пред’явили (висунули) обвинувачення у звичайних злочинах і не переслідували його за жодними політичними підставами. Окрім того, Уряд вважав, що гарантії, надані Генеральною прокуратурою Таджикістану, були надійним захистом від жорстокого поводження із заявником або проти політичного переслідування. Уряд посилався на відсутність будь-якого інциденту, який доводив би порушення Таджикістаном гарантій, які даються з метою екстрадиції. Він також повідомив, що після ретельного вивчення усіх можливих ризиків і доказів, наведених заявником під час відкритого судового засідання, російські суди не встановили перешкод для екстрадиції заявника.
143. Після примусового перевезення заявника до Таджикістану і додаткових питань, поставлених Судом, Уряд заперечив будь-яку відповідальність за те, що трапилось із заявником. Він повідомив, що свобода пересування заявника не обмежувалась після його звільнення 20 травня 2011 року, і що влада не мала жодного зобов’язання здійснювати за ним нагляд. Уряд повідомив Суду про попередню перевірку, проведену слідчими органами, і їхні неодноразові відмови порушити кримінальну справу через відсутність corpus delicti.
2. Заявник
144. Заявник спочатку повідомив, що він залишається потерпілим, оскільки безуспішно вичерпав усі національні заходи, шляхом яких оскаржував постанову про екстрадицію. Остання залишалась чинною і діючою для виконання у будь-який час, і жодне наступне її оскарження не було можливе. Він посилався на усталену юриспруденцію Суду, яка визнавала статус потерпілого за заявниками у подібних ситуаціях. Він далі стверджував, що влада не оцінила ризик жорстокого поводження, який йому загрожував у Таджикістані, і що його неодноразові і детальні заяви щодо цього не отримали обґрунтованої відповіді. Натомість, державні органи оцінювали можливі перешкоди для екстрадиції з точки зору інтересів держави і вирішили про відсутність будь-якого подібного ризику на підставі наданих таджицькою владою дипломатичних гарантій, які не були підтверджені жодним доказом і, отже, були недостовірними. Заявник робив висновок, що застосований національною владою підхід, якого дотримувався в Суді Уряд, був занадто формальним. Зрештою, заявник повідомив, що підозрювані у причетності до ІРУ, як і він, були мішенню для таджицької влади, і отже, перебували під особливим ризиком жорстокого поводження у Таджикістані. Заявник робив висновок, що було достатньо доказів того, що його екстрадиція спричинила б для нього реальний ризик поводження, несумісного зі статтею 3 Конвенції.
145. Заявник повідомив, що після його викрадення державні органи були негайно повідомлені, і їх просили захистити його від примусового перевезення до Таджикістану. Проте, вони не вжили жодних негайних і ефективних дій, а скарги заявника передавались з однієї установи до іншої. Влада також не провела жодного розслідування цих подій. Заявник вважав, що тривала неспроможність Уряду встановити його місцеперебування є показником безпосередньої причетності влади до його викрадення і перевезення до Таджикістану. Заявник наполягав, що він не міг легально перетнути кордон без паспорта, оскільки у нього було лише тимчасове посвідчення біженця. Окрім того, будь-який недозволений перетин державного кордону проти його волі був неможливим, оскільки на той час аеропорт Домодєдово знаходився під посиленим контролем безпеки, після того, як у січні 2011 року у цьому аеропорту було скоєно терористичний акт. На обґрунтування свого твердження, що Росія відіграла свою роль у його викраденні і вивезенні, заявник посилався на висновки Суду у подібній справі (Iskandarov, цитовано вище, § 113). Заявник також повідомив, що вивезення його з російської території було наслідком або спільної операції служб безпеки двох країн, або операцією служби безпеки Таджикістану, проведеною за допомогою російської влади.
B. Оцінка Суду
1. Прийнятність
146. Суд зазначає, що екстрадиція заявника була підтверджена остаточним рішенням національного суду, яке залишалось чинним і не могло бути скасоване постановленим Судом тимчасовим заходом, який спричиняє лише тимчасове відстрочення екстрадиції. Внаслідок цього, заявлене владою дотримання тимчасового заходу саме собою не позбавляє заявника статусу потерпілого відповідно до Конвенції. Заперечення Уряду, яке він, схоже, вже не підтримував на пізніших стадіях провадження, у жодному випадку не позбавлене сенсу з огляду на примусове перевезення заявника до Таджикістану на початку листопада 2011 року. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Жодні інші підстави для неприйнятності не порушувались, отже, її слід визнати прийнятною.
2. Щодо суті
147. Суд перш за все зазначає, що дана справа порушує три різні питання за статтею 3 Конвенції, а саме: можлива неспроможність влади дотримуватись позитивного зобов’язання захистити заявника від реального і негайного ризику примусового перевезення до Таджикістану; її неспроможність дотриматись процесуального зобов’язання провести ретельне і ефективне розслідування його викрадення і вивезення; і, зрештою, її можлива відповідальність за причетність державних посадовців до спірних подій. Суд також зазначає, що вирішення ним цих питань переважно стосуватиметься існування на той час доведеного ризику, що заявник може зазнати у Таджикістані жорстокого поводження. Щодо останнього сторони не погодились. Тому Суд розпочне свій розгляд з оцінки того, чи примусове повернення заявника до Таджикістану створювало для нього такий ризик. Тому він послідовно і по черзі вивчить три різні згадані вище питання за статтею 3 Конвенції.
(a) Чи повернення заявника до Таджикістану створювало для нього реальний ризик поводження всупереч статті 3
(i) Загальні принципи
148. Відповідно до усталеної юриспруденції Суду, вислання або екстрадиція Державою-учасницею може становити проблему за статтею 3, і, отже, вимагати відповідальності держави за Конвенцією, якщо було доведено вагомі підстави для переконання у тому, що відповідна особа у випадку депортації зіткнеться з реальним ризиком зазнати поводження всупереч статті 3 (див. Saadi проти Італії [ВП], № 37201/06, § 125, ECHR 2008, і Soering проти Сполученого Королівства, 7 липня 1989 року, § 91, Series A № 161).
149. Оцінка того, чи існують вагомі підстави для переконання, що відповідна особа у випадку депортації зіткнеться з реальним ризиком зазнати поводження всупереч статті 3, обов’язково вимагає оцінки Судом становища у країні призначення у порівнянні зі стандартами положень Конвенції (див. Mamatkulov і Askarov проти Туреччини [ВП], №№ 46827/99 і 46951/99, § 67, ECHR 2005‑I). Ці стандарти вимагають, аби жорстоке поводження, з яким заявник, за його твердженням, може зіткнутись у випадку повернення, має досягти мінімального рівня тяжкості, аби підпадати під дію статті 3. Оцінка цього є відносною і залежить від усіх обставин справи (див. Hilal проти Сполученого Королівства, № 45276/99, § 60, ECHR 2001‑II).
150. Вирішуючи, чи було продемонстровано, що заявнику загрожує реальний ризик у випадку екстрадиції постраждати від ставлення, забороненого статтею 3, Суд розгляне питання у світлі усіх наданих йому матеріалів або, за потребою, матеріалів, отриманих proprio motu (див. Saadi, цитовано вище, § 128). Оскільки характер відповідальності Держав-учасниць за статтею 3 у справах такого типу полягає у акті підведення особи під ризик жорстокого поводження, то існування такого ризику має бути оцінене перш за все з огляду на ті факти, які були відомі або мали бути відомі Державі-учасниці на момент екстрадиції; проте, це не перешкоджає Суду брати до уваги інформацію, яка виявляється внаслідок екстрадиції. Це може мати вагу для підтвердження або спростування оцінки, зробленої Державою-учасницею, або обґрунтованості чи інших аспектів страху заявника (див. Cruz Varas і Інші проти Швеції, 20 березня 1991 року, §§ 75-76, Series A № 201; Vilvarajah і Інші проти Сполученого Королівства, 30 жовтня 1991 року, § 107, Series A № 215; і Mamatkulov і Askarov, цитовано вище, § 69).
151. В принципі, заявник сам має надати докази, здатні довести, що є вагомі підстави для переконання, що у випадку запровадження оскаржуваного заходу він потрапить під ризик зазнати поводження, що суперечить статті 3 (див. N. проти Фінляндії, №. 38885/02, § 167, 26 липня 2005 року). Якщо такі докази надано, то Уряд має розвіяти будь-які сумніви щодо них (див. Ryabikin проти Росії, № 8320/04, § 112, 19 червня 2008 року).
152. Що стосується загальної ситуації у конкретній країні, то Суд може надати певної ваги інформації, яка міститься у останніх звітах незалежних міжнародних правозахисних громадських організацій або в урядових джерелах (див. Saadi, цитовано вище, § 131, з наступними посиланнями). Окрім того, оцінюючи, чи існує ризик жорстокого поводження у країні, яка робить запит про екстрадицію, Суд оцінює загальну ситуацію у цій країні, беручи до уваги будь-які показники покращення або погіршення ситуації з правами людини загалом або стосовно конкретної групи або регіону, що може стосуватись особистих обставин заявника (див., mutatis mutandis, Shamayev і Інші проти Грузії і Росії, № 36378/02, § 337, ECHR 2005‑III).
153. Водночас, посилання на загальну проблему дотримання прав людини у певній країні не може саме бути основою для відмови у екстрадиції (див. Dzhaksybergenov проти України, № 12343/10, § 37, 10 лютого 2011 року). Якщо доступні Суду джерела описують загальну ситуацію, конкретні твердження заявника у певній справі вимагають підтвердження іншими доказами, з посиланням на індивідуальні обставини, які обґрунтовують його побоювання зазнати жорстокого поводження (див. Mamatkulov і Askarov, цитовано вище, § 73, і Dzhaksybergenov, цитовано вище). Суд не вимагатиме доказів таких індивідуальних обставин лише у крайніх випадках, коли загальна ситуація з насиллям у країні призначення є такою напруженою, що спричинятиме реальний ризик, що будь-яке переміщення до цієї країни неодмінно порушуватиме статтю 3 (див. N.A. проти Сполученого Королівства, № 25904/07, §§ 115-16, 17 липня 2008 року, і Sufi і Elmi проти Сполученого Королівства, №№ 8319/07 і 11449/07, § 217, 28 червня 2011 року). У випадку, якщо приймаюча країна надає гарантії, такі гарантії є додатковим належним фактором, який Суд візьме до уваги. Проте, самі гарантії не достатні для забезпечення належного захисту від жорстокого поводження. Існує обов’язок перевірити, чи гарантії надають, у практичному застосуванні, достатнє забезпечення того, що заявник буде захищений від жорстокого поводження. Вага, якої буде надано гарантіям від країни призначення, у кожному випадку залежить від обставин, що переважали на той час (див. Saadi, цитовано вище, § 148, і Othman (Abu Qatada) проти Сполученого Королівства, № 8139/09, § 187, ECHR 2012 (витяги)).
(ii) Застосування до даної справи
154. Суд зазначає, що заявник стверджував у національних судах, що екстрадиція спричинятиме для нього реальний ризик зазнати поводження всупереч статті 3. У своєму клопотанні про отримання статусу біженця і притулку він також чітко і однозначно висловлював страх зазнати жорстокого поводження. Уряд повідомив, що аргументи заявника були належно вивчені у національних судах і відхилені.
155. Суд нагадує, що у випадку, коли, як у даній справі, відбулися провадження на національному рівні, то заміщення оцінки фактів, зробленої національними судами, своєю власною оцінкою не є завданням Суду, і що, за загальним правилом, саме ці суди мають оцінювати надані їм докази (див., поміж іншими, Giuliani і Gaggio проти Італії [ВП], № 23458/02, §§ 179-80, 24 березня 2011 року). Проте, це не має призводити до заперечення відповідальності Суду і відмови від будь-якого нагляду за результатом, отриманим від використання національних заходів, інакше гарантовані Конвенцією права будуть позбавлені будь-якого змісту (див. Open Door і Dublin Well Woman проти Ірландії, 29 жовтня 1992 року, § 69, Series A № 246‑A, і Scordino проти Італії (№ 1) [ВП], № 36813/97, § 192, ECHR 2006‑V). Відповідно до статті 19 Конвенції, завданням Суду є забезпечити дотримання зобов’язань, взятих на себе Державою-учасницею Конвенції.
156. Стосовно екстрадиції чи депортації це означає, що у випадку, коли заявник наводить розумні підстави, які ставлять під сумнів точність інформації, на яку спирається Уряд-відповідач, Суд має переконатись, що оцінка, зроблена державними органами Держави-учасниці, є належною і достатньо підтвердженою національними матеріалами, а також матеріалами, що походять з інших надійних і об’єктивних джерел, таких як, наприклад, інші Держави-учасниці або треті держави, органи ООН і авторитетні громадські організації (див. Salah Sheekh проти Нідерландів, № 1948/04, § 136, 11 січня 2007 року, і Ismoilov і Інші проти Росії, № 2947/06, § 120, 24 квітня 2008 року). Відповідно, Суд перш за все визначить, чи скарга заявника отримала на національному рівні належну відповідь.
(α) Національні провадження
157. Заявник не погодився з оцінкою, яку дав Уряд національним провадженням, і стверджував, що його неодноразові і детальні клопотання щодо ризику жорстокого поводження, з яким він зіткнувся у Таджикістані, були розглянуті національними судами формалістично і без надання обґрунтованої відповіді.
158. З огляду на подання заявника до національних судів як у провадженні щодо екстрадиції, так і отримання притулку, Суд переконаний, що він послідовно порушував перед компетентними органами питання щодо ризику зазнати поводження всупереч статті 3 Конвенції, наводячи ряд конкретних і детальних аргументів.
159. Що стосується провадження щодо отримання притулку, то у рішенні заступника керівника ФМС від 26 серпня 2010 року не було вказано, чи заявнику загрожував ризик зазнати жорстокого поводження або катування у Таджикістані. Це рішення стосувалось переважно іншого питання: чи заявника переслідуватимуть у Таджикістані з політичних або релігійних мотивів. ФМС дійшла негативного висновку, у той же час зазначаючи, що існування обґрунтованого страху стати жертвою жорстокого поводження або катування могло би бути підставою для надання заявнику тимчасового притулку у Росії. Суди, визнавши рішення ФМС переконливим, просто підтримали його в усіх пунктах, не вдаючись до розгляду існування будь-якого ризику для заявника (див. вище параграф 29).
160. Що стосується провадження стосовно екстрадиції, то Суд зазначає, що Московський міський суд взяв до уваги твердження заявника, що він ризикував зазнати жорстокого поводження, і навів його, хоч і в дуже загальних рисах, у своєму рішенні від 29 жовтня 2010 року. Він також долучив до справи подання заявника, у якому містились рішення Суду у подібних справах, експертні висновки і численні звіти про становище з правами людини у Таджикістані (див. вище параграф 22).
161. Проте, Міський суд не використав ці матеріали і відхилив у цілком загальний і навіть побіжний спосіб усі аргументи, на які спирався заявник. Окрім того, суд визнав аргументи заявника необґрунтованими, кваліфікувавши їх як “припущення”, які не були “у жоден спосіб підтверджені” і “цілком спростовані”, inter alia, письмовими гарантіями, наданими заступником Генерального прокурора Республіки Таджикістан (див. вище параграф 23). Загальні фрази, застосовані Міським судом для відхилення скарги заявника, не дозволяють здійснити кваліфіковану оцінку його особистого становища і зважити ризик для його безпеки у світлі вимог Конвенції. Натомість, Міський суд обмежився формальним переказом обвинувачень, висунених проти заявника у Таджикістані, і, таким чином, не розглянув один із найголовніших аспектів цієї справи (див., mutatis mutandis, C.G. і Інші проти Болгарії, № 1365/07, § 47, 24 квітня 2008 року). Суд вважає у даному контексті особливо дивним те, що Міський суд також проігнорував заперечення заявника проти деяких обвинувачень щодо подій 1992 року, які не могли бути висунені проти нього з огляду те, що на той час він був малою дитиною (див. вище параграфи 20 і 23).
162. Щодо розлогого посилання на юриспруденцію Суду стосовно попередніх недавніх випадків екстрадиції з Росії до Таджикістану, то Міський суд залишив їх без уваги як невідповідні, оскільки чотири справи, цитовані як заявником, так і експертом, стосувались “інших осіб, а не заявника” (див. вище параграфи 22-23). Хоча роблячи такий висновок Міський суд не намагався провести можливі паралелі між цитованими захистом чотирма справами і становищем заявника і не застосував встановлені цими рішеннями загальні принципи, аби застосувати вимоги Конвенції до даної справи.
163. Згадані недоліки розгляду Міським судом скарги заявника були обтяжені немотивованою і безумовною довірою до наданих прокуратурою Таджикістану гарантій. Міський суд охоче прийняв ці гарантії як надійний захист від ризику, що заявник після екстрадиції зазнає жорстокого поводження. Незважаючи на те, що заявник і експерт наголошували на сумнівній вартості цих гарантій і, зокрема, на неможливості забезпечити їхнє застосування, Міський суд у своєму рішенні не відповів на жодне з цих питань, а використав ці гарантії як остаточний аргумент для залишення без змін рішення про екстрадицію заявника. Цілковите покладання Міського суду на гарантії таджицької влади суперечило зобов’язанню перевірити, чи такі гарантії надають у практичному застосуванні надійний захист від ризику, що заявник зазнає забороненого Конвенцією поводження (див. Saadi, цитовано вище, § 148).
164. Зрештою, Суд не вбачає у рішенні російського Верховного суду від 9 грудня 2010 року нічого, що б виправляло у апеляційному порядку згадані недоліки (див. вище параграф 24).
165. З огляду на наведене, Суд вважає, що національні органи влади не здійснили незалежної і ретельної перевірки твердження заявника про існування вагомих підстав боятися реального ризику зазнати у рідній країні поводження всупереч статті 3 (див. De Souza Ribeiro проти Франції [ВП], № 22689/07, § 82, 13 грудня 2012 року). Хоча пізніше рішення ФМС про надання заявникові тимчасового притулку (див. вище параграфи 31 і 96-97) могло певним чином виправити наслідки оскаржуваних рішень, що погоджувались із екстрадицією заявника, Суд не вважає належним обговорювати це питання, оскільки наступні події довели бездієвість тимчасового захисного заходу, вжитого ФМС на користь заявника. Уряд не висловив інакшої думки щодо останнього питання (див. вище параграфи 142-143 і 146).
(ß) Власна оцінка Судом ризику для заявника
166. Отже, Суд має сам перевірити, чи, на основі наданих йому фактів, повернення заявника до Таджикістану спричинило б щодо нього поводження всупереч статті 3 Конвенції.
167. Суд перш за все відзначає існування кількох національних і міжнародних звітів, у яких протягом останніх кількох років постійно повідомляється про поширене і систематичне застосування тортур правоохоронними органами Таджикістану, а також про безкарність державних посадовців. В кількох справах, у яких заявників було вислано або примусово повернено до цієї країни, Суд вже вивчав ситуацію і зазначав, що вона викликає серйозне занепокоєння (див. Khodzhayev, § 97; Gaforov, §§ 130-31; Khaydarov, § 104; і Iskandarov, § 129, усі цитовано вище). В усіх цих справах, вирішених Судом у 2010 році, він дійшов висновку, що на той час заявники зіткнулись з реальним ризиком катування або жорстокого поводження стосовно кримінальних обвинувачень, пов’язаних з їхніми політичними або релігійними поглядами або діяльністю у Таджикістані.
168. Вивчивши матеріали, надані у даній справі, а також доступні у інший спосіб, Суд не вбачає жодного наявного елементу, який на даній стадії похитнув би таке серйозне занепокоєння. Водночас, ніщо не вказує на те, що протягом останніх двох років ситуація у Таджикістані радикально покращилась. Натомість, останні звіти 2011 і 2012 років продовжують вказувати на збереження практики застосування працівниками правоохоронних органів тортур і жорстокого поводження (див. вище параграфи 104-107). Ризик тортур навіть зріс через звичну для поліції практику протиправного затримання до формального порушення кримінальної справи, а також отримання зізнань під тиском, які, як повідомляється, все ще застосовуються в суді як доказ (там само.). У поданні Уряду-відповідача Суд не вбачає нічого, що б спростувало ці останні звіти або у інший спосіб засвідчило будь-яке відчутне покращення ситуації у Таджикістані. Водночас, він зазначає, що у одноосібному рішенні заступника керівника ФМС від 26 серпня 2010 року згадано про міжнародну критику застосування тортур і безкарності державних посадовців у Таджикістані, не повідомляючи про жодне відчутне покращення в цьому (див. вище параграф 27).
169. Проте, як Суд вже вказував вище, саме посилання на загальну проблему з дотриманням прав людини у конкретній країні не може як таке бути підставою для відмови у екстрадиції, окрім найтяжчих обставин. Конкретні твердження заявника у певній справі вимагають підтвердження іншими доказами з посиланням на індивідуальні обставини, що обґрунтовують страх перед жорстоким поводженням. Останнє має оцінюватись Судом з огляду, за потребою, на інформацію, яка виявилась після примусового повернення заявника до Таджикістану.
170. Повертаючись до особистого становища заявника, Уряд стверджував, що заявнику не загрожував жоден ризик жорстокого поводження, оскільки йому висунули обвинувачення у звичайних кримінальних правопорушеннях і не переслідували з жодних політичних мотивів. Проте, Суд зазначає, що одне з головних обвинувачень проти заявника безпосередньо стосувалось його причетності до “злочинної змови”, а згодом і до ІРУ, яку прокуратура Таджикістану визначила як “злочинне збройне угруповання”. Російська влада однозначно висловлювалась, що ІРУ пропагує “радикальний іслам”, і що таджицька влада намагається обмежити його вплив (див. вище параграф 27). Тому Суд не може безумовно погодитись з думкою Уряду, що ймовірна причетність заявника до ІРУ була кримінальним обвинуваченням, не пов’язаним із релігійною або політичною діяльністю.
171. У зв’язку з цим Суд також зазначає, що заявник втік із Таджикістану незабаром після можливого катування і смерті в ув’язненні його релігійного наставника, пана Маруфова (див. вище параграф 12). Про ці події повідомляла також авторитетна міжнародна громадська організація (див. вище параграф 102), і їх ніколи не спростовували в Суді. Такі обставини обґрунтовують страх заявника, що порушена проти нього кримінальна справа пов’язана з його релігійними поглядами і діяльністю. Те, що заявника, відповідно до мандату УВКБ ООН, визнали таким, що має право на міжнародний захист, і згодом надали тимчасовий притулок в Росії, також підтверджує реальність ризику, якого він зазнав у рідній країні (див. вище параграфи 30-31).
172. Загально відомо, окрім того, що діяльність ІРУ була заборонена у Таджикістані, і що таджицька влада вважала його терористичної організацією. Відповідно, стверджувана причетність заявника до ІРУ і пов’язане з цим кримінальне обвинувачення проти нього неодмінно стосувались, на думку Суду, важливої проблеми національної безпеки. З цієї точки зору, становище заявника було подібним до того, яке Суд вивчав у справі Gaforov (цитовано вище, §§ 132-33). Суд не погоджується із думкою Міського суду, що згадане рішення не стосується оцінки особистого становища заявника у даній справі. На думку Суду, переслідування заявника за причетність до ІРУ, з огляду на контекст переслідування таджицькою владою нетрадиційних релігійних груп, підвищує ризик зазнати жорстокого поводження під час перебування під вартою через примушування до зізнання у релігійній діяльності.
173. З огляду на наведені чинники, Суд приходить до думки, що особиста ситуація заявника, у поєднанні із загальним становищем з прав людини у країні, яка просила про екстрадицію, надає достатні підстави для висновку, що він зіткнувся у Таджикістані з реальним ризиком жорстокого поводження.
174. На відміну від Уряду, Суд не розуміє, яким чином ризик, якого заявник зазнавав у Таджикістані, міг бути усунений за допомогою дипломатичних гарантій, наданих таджицькою владою Російській Федерації. Ці гарантії були розпливчастими і не містили гарантування того, що їх буде застосовано на практиці (див. Saadi, цитовано вище, § 148). Тож вони жодним чином не могли усунути ризик того, що заявник зазнає жорстокого поводження у країні призначення (див., натомість, Othman, цитовано вище, § 207, і Gasayev проти Іспанії (dec.), № 48514/06, 17 лютого 2009 року). Навпаки, ці гарантії виявились цілком недостовірними з огляду на те, як таджицька влада згодом поставилась до заявника у контексті його примусового перевезення до цієї країни, котре порушувало усі законні процедури, включно із постановленим Судом тимчасовим заходом.
175. Як примусове перевезення заявника до Таджикістану, так і наступні події безсумнівно підтверджують обґрунтованість його страху і демонструють, що ризик жорстокого поводження не був теоретичним і віддаленим. Відповідно до письмового свідчення адвоката, який брав участь у суді над заявником, останній скаржився під час відкритого засідання на викрадення, примусове перевезення і катування з метою отримання зізнання. Проте, немає інформації, що була проведена судово-медична експертиза заявника і інших підсудних, незважаючи на офіційне клопотання їхніх родичів (див. вище параграфи 67-68). Суд зазначає, що описана ситуація відповідає занепокоєнню, яке висловив Комітет ООН проти катування, щодо перешкод у доступі потерпілих до незалежної медичної експертизи (див. звіт Комітету, цитований у справах Khodzhayev, § 72, і Gaforov, § 93, цитовано вище).
176. З огляду на наведене, Суд робить висновок, що примусове перевезення заявника до Таджикістану створило для нього реальний ризик поводження всупереч статті 3 Конвенції.
(b) Чи дотрималась влада позитивного зобов’язання захистити заявника від реального і негайного ризику примусового перевезення до Таджикістану
177. Заявник стверджував, що російська влада не змогла захистити його від реального і негайного ризику, про який вона знала, примусового перевезення до Таджикістану.
178. Суд визнав доведеним, що ввечері 31 жовтня 2011 року заявника викрали у Москві невстановлені особи, які утримували його в ув’язненні протягом одного або двох днів у невстановленому приміщенні перед тим, як перевезти літаком до Таджикістану, де він зіткнувся з ризиком поводження всупереч статті 3 (див. вище параграфи 138 і 176).
179. Суд нагадує, що зобов’язання Держави-учасниці, відповідно до статті 1 Конвенції, забезпечити кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, встановлені Конвенцією права і свободи, в сукупності зі статтею 3, вимагає від держав вживати заходів, спрямованих на забезпечення того, щоб особи, які перебувають під їхньою юрисдикцією, не зазнавали катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність поводження, включно з таким поводженням, скоєним приватними особами (див. El Masri, цитовано вище, § 198, і Mahmut Kaya проти Туреччини, № 22535/93, § 115, ECHR 2000‑III). Такі заходи повинні забезпечувати ефективний захист, зокрема, осіб, що перебувають в уразливому становищі, і включати розумні дії для запобігання жорстокому поводженню, про яке влада знала або повинна була знати (див. Z і Інші проти Сполученого Королівства [ВП], № 29392/95, § 73, ECHR 2001‑V, і, mutatis mutandis, Osman проти Сполученого Королівства, рішення від 28 жовтня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, стор. 3159-60, § 115).
180. На думку Суду, згадані принципи логічно застосовуються до ситуації, коли особа зазнає реального і невідворотного ризику катування і жорстокого поводження внаслідок перевезення будь-ким до іншої країни. Якщо державні органи Держави-учасниці поінформовані про такий реальний і невідворотний ризик, то вони зобов’язані, відповідно до Конвенції, вжити в межах своїх повноважень таких превентивних оперативних заходів, яких, розумно судячи, можна очікувати для запобігання такому ризику (див., mutatis mutandis, Osman, цитовано вище, § 116).
181. Повертаючись до обставин даної справи, Суд перш за все зазначає, що представник заявника негайно повідомила керівника московського міського управління поліції, керівника ФМС, генерального прокурора і представника Російської Федерації у Суді про викрадення заявника 31 жовтня 2011 року і просила їх захистити його від негайного ризику перевезення до Таджикістану (див. вище параграфи 46-48). Суд переконаний, що представник заявника вчасно звернулась до належних державних органів, надала достатні докази уразливого становища заявника і навела вагомі причини для запровадження надзвичайних заходів захисту від реального і негайного ризику, який йому загрожував.
182. Важливо, що заява представника заявника була підтримана російським Уповноваженим з прав людини, який також надіслав керівнику московського міського управління поліції офіційне прохання негайно вжити всіх можливих заходів, аби запобігти перевезенню заявника з Москви до Таджикістану, зокрема, через московський аеропорт (див. вище параграф 49).
183. Отже, Суд переконаний, що компетентні державні органи, зокрема, московське міське управління поліції, добре знали, або мали знати, про реальний і негайний ризик перевезення заявника викрадачами до Таджикістану через один з московських аеропортів. Дійсно, обставини, за яких заявника було викрадено, і передісторія його викрадення, не повинні були залишати сумніву щодо існування такого ризику і мали змусити компетентні державні органи вжити запобіжних оперативних заходів для його захисту від протиправних дій інших осіб, ким би вони не були (див., mutatis mutandis, Koku проти Туреччини, № 27305/95, § 132, 31 травня 2005 року, і Osmanoğlu проти Туреччини, № 48804/99, § 76, 24 січня 2008 року). Суд також переконаний, що поміж державних органів, до яких звернулась представник заявника, поліція, більш ніж будь-хто інший, мала законний обов’язок забезпечити безпеку і правоохорону Москви і її аеропортів і була наділена необхідними повноваженнями для здійснення негайних і ефективних заходів для забезпечення охорони заявника.
184. Проте, Уряд не повідомив Суду про будь-які термінові превентивні заходи, вжиті поліцією або іншим державним органом для попередження цього ризику. Їхні відповіді обмежувались загальним повідомленням, що свобода пересування заявника на той час не обмежувалась, і що державні органи не були зобов’язані здійснювати жодний нагляд за ним.
185. Неспроможність Уряду надати жодну інформацію щодо цього змушує Суд прийняти думку заявника, що державні органи не вжили жодного такого заходу. Суд бере до уваги невід’ємні труднощі, з якими могла зіткнутись поліція у випадку, як цей, що об’єктивні перешкоди притаманні таким завданням і що час був обмежений. Проте, такі труднощі не можуть звільняти владу від її зобов’язання, відповідно до статті 3 Конвенції, вжити в межах своїх повноважень таких превентивних оперативних заходів, яких можна розумно очікувати від них для захисту заявника від примусового перевезення до Таджикістану, зокрема, через московський аеропорт. Неспроможність влади вжити таких заходів у даній справі становить порушення державою позитивних зобов’язань за статтею 3 Конвенції.
(c) Чи провели державні органи ефективне розслідування
186. Заявник стверджував, що його скарга про викрадення і примусове перевезення до Таджикістану, з наступним створенням ризику жорстокого поводження, не була ретельно і ефективно розслідувана Державою-відповідачем, всупереч вимогам статті 3 Конвенції.
187. Суд нагадує, що стаття 3, в сукупності із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції “забезпечити кожному в межах своєї юрисдикції права і свободи, визначені ... [цією] Конвенцією”, вимагає за своєю суттю ефективного офіційного розслідування будь-якої обґрунтованої заяви про катування або жорстоке поводження з боку представників держави. Таке розслідування має призводити до встановлення і покарання відповідальних осіб. Інакше загальна правова заборона катування і нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження і покарання була б, незважаючи на свою фундаментальну важливість, на практиці неефективною, і в деяких випадках представники держави могли би порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем, практично безкарно (див. Assenov і Інші проти Болгарії, 28 жовтня 1998 року, § 102, Reports 1998‑VIII, і El Masri, цитовано вище, § 182).
188. Розслідування серйозних заяв про жорстоке поводження має бути швидким і ретельним. Це означає, що державні органи мають завжди робити наполегливі спроби встановити, що трапилось, і не повинні спиратись на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття розслідування або обґрунтування своїх рішень (див. Assenov і Інші, цитовано вище, § 103; Batı і Інші проти Туреччини, №№ 33097/96 і 57834/00, § 136, ECHR 2004‑IV (витяги); і El Masri, цитовано вище, § 183). Вони повинні робити усі доступні для них розумні кроки, аби зберегти докази інциденту, включно, inter alia, зі свідченнями безпосередніх свідків і експертними доказами (див. Tanrıkulu проти Туреччини, [ВП], № 23763/94, § 104, ECHR 1999‑IV; Gül проти Туреччини, № 22676/93, § 89, 14 грудня 2000 року; і El Masri, цитовано вище, § 183).
189. Розслідування має бути незалежним від виконавчої влади як інституційно, так і практично (див. Ergi Туреччини, 28 липня 1998 року, §§ 83-84, Reports 1998‑IV; Oğur Туреччини [ВП], № 21594/93, §§ 91-92, ECHR 1999-III; і Mehmet Emin Yüksel проти Туреччини, № 40154/98, § 37, 20 липня 2004 року), і дозволяти потерпілому у той чи інший спосіб брати ефективну участь у розслідуванні (див., mutatis mutandis, Oğur, цитовано вище, § 92, і El Masri, цитовано вище, §§ 184-85).
190. Суд вважає, що ці усталені вимоги Конвенції повністю застосовуються до розслідування, яке державні органи мали провести стосовно викрадення заявника і його наступного потрапляння під жорстоке поводження і катування у Таджикістані. Дійсно, як підкреслювалось вище, відповідна інформація і заяви були негайно надані державним органам після викрадення заявника 31 жовтня 2011 року і завершились попередньою перевіркою, яка тривала протягом більше ніж року.
191. На певній стадії стало очевидно, що заявник має prima facie справу за статтею 3 Конвенції, що гарантувало ефективне розслідування на національному рівні. Хоча одразу після викрадення заявника в Москві невстановленими особами могли бути певні сумніви щодо ролі, яку відіграли російські державні посадовці у цьому інциденті, проте заява про його наступне перевезення до Таджикістану через московський аеропорт з порушенням усіх законних процедур мала привернути найбільшу увагу державних органів, тим більше що представники заявника стверджували, що державні посадовці були активно чи пасивно залучені до цієї операції. 30 березня 2012 року заступник нікулінського міжрайонного прокурора однозначно просив слідчого переконатись, чи російські державні органи були причетні до можливого викрадення заявника (див. вище параграф 58).
192. Окрім того, те ж питання було чітко поставлене Судом 17 січня 2012 року (див. вище параграф 8), який особливо просив Уряд прояснити вирішальний аспект інциденту, а саме, можливу змову між тими, хто викрав і перевіз до Таджикістану заявника, і російськими державними органами, включно з поліцією, службами безпеки і прикордонного контролю (з посиланням, mutatis mutandis, на Tsechoyev проти Росії, № 39358/05, § 151, 15 березня 2011 року). Прохання про вичерпне розслідування інциденту було наполегливо повторене у листі секретаря Суду від 25 січня 2012 року, який секретар надіслав до російського Уряду від імені Голови Суду (див. вище параграф 52).
193. Порівняно з цими запитами, результати, надані у відповідь національними слідчими органами, як вказувалось вище у параграфах 55-65, незрозумілі. По-перше, слідчі чітко обмежили свої дії “попередньою перевіркою”, відповідно до статті 144 Кримінально-процесуального кодексу, і неодноразово відмовлялись порушувати кримінальну справу, що було б найкращим, якщо не єдиним, засобом для дотримання вимог Конвенції щодо ефективного розслідування, як вказувалось вище у параграфах 187-190. З огляду, зокрема, на обмежені процесуальні рамки, передбачені статтею 144, і неспроможність забезпечити потерпілому або його представникам ефективну участь у слідстві, Суд глибоко сумнівається, що дослідча перевірка була здатна виконати згадані вимоги у ситуації, коли особа подала обґрунтовану заяву про катування або жорстоке поводження, як у даній справі (див., mutatis mutandis, Kleyn і Aleksandrovich проти Росії, № 40657/04, §§ 56‑58, 3 травня 2012 року).
194. По-друге, процесуальна стратегія, застосована слідчими органами у справі заявника, породжує подальші сумніви. Дійсно, рішення, якими слідчі завершували свої перевірки і відмовляли порушувати кримінальну справу, негайно скасовувались їхніми керівниками принаймні в чотирьох випадках, і вже через кілька тижнів повторювались у майже таких чи дуже подібних виразах (див. вище параграфи 55-63). Наприклад, друге рішення старшого слідчого, П.K., від 20 квітня 2012 року про відмову в порушенні кримінальної справи повторювало слово в слово його перше рішення від 21 березня 2012 року. Обидва рішення були скасовані двома майже ідентичними рішеннями керівника Нікулінського слідчого відділу або його заступником, відповідно, 23 квітня і 21 березня 2012 року. За ними слідувало два наступні рішення слідчих, також про відмову в порушенні кримінальної справи без додавання нових відповідних елементів щодо суті. Суд змушений зробити висновок, що процес неодноразового скасування і відновлення ідентичних рішень слідчого відділу спричинив до перебігу провадження у спосіб, несумісний з вимогами Конвенції щодо ефективного розслідування. Було не лише втрачено цінний час, але й зачароване коло слідчого відділу позбавило заявника будь-якої розумної підстави оскаржити у суді рішення слідчих відповідно до статті 125 Кримінально-процесуального кодексу. За цих обставин Суд не вбачає для заявника жодного сенсу у такому судовому перегляді, оскільки це дало б слідчим нагоду ще раз повторити цикл безплідних перевірок.
195. По-третє, Суд зазначає, що зміст рішень слідчих чітко відображає описане вище беззмістовне слідче провадження. Їхні рішення були лише компіляцією загального викладу фактів, беззмістовних процесуальних запитів і посилань на ненадійні припущення. Наприклад, не пізніше ніж 9 червня 2012 року заступник керівника Нікулінського слідчого відділу повторно запросив перевірити, чи заявник перетнув кордон Таджикістану і перебуває у цій країні під вартою (див. вище параграф 62), хоча державні органи мали знати про офіційний лист Генерального прокурора Таджикістану від 28 березня 2012 року, який інформував російського колегу, що на той час заявник перебував у Таджикістані під вартою (див. вище параграф 44). Незважаючи на очевидний факт, рішення слідчого від 9 червня 2012 року робить незрозумілий висновок, що неможливо підтвердити чи спростувати інформацію про перетин заявником державного кордону (див. вище параграф 63). Так само від березня до червня 2012 року слідчі неодноразово посилались на припущення, що заявник міг інсценувати своє викрадення, аби уникнути кримінальної відповідальності у Таджикістані. Суд вже встановив, що це припущення було цілковито беззмістовним, з огляду на очевидний причинно-наслідковий зв’язок між викраденням заявника у Москві і його арештом у рідній країні (див. вище параграф 136). Водночас, слідчі не вжили певних елементарних і найперших слідчих дій, таких як встановлення того, які авіалінії здійснювали перельоти від Москви до Худжанду між 1 і 3 листопада 2011 року, і опитування працівників безпеки і адміністрації аеропорту Домодєдово, де, як повідомлялось, заявника посадили на літак. Натомість слідчий посилався лише на “перевірку” ФСБ можливого незаконного перетину заявником російського державного кордону і з готовністю повторював загальне твердження, що російський закон не передбачає “реєстрацію імен осіб, які перетинають кордон”.
196. На думку Суду, численні вказані вище недоліки слідства, як щодо характеру, так і обсягу, є вочевидь невідповідними зобов’язанням Держави-відповідача за статтею 3 Конвенції.
(d) Чи Держава-відповідач є відповідальною за пасивну чи активну причетність своїх посадових осіб до примусового перевезення заявника до Таджикістану
197. На основі фактів, вже встановлених за необхідними стандартами доказування, Суд має тепер перевірити, чи Держава-відповідач є також відповідальною за Конвенцією за можливу причетність державних посадовців до перевезення заявника до Таджикістану.
198. Хоча заявник не зміг надати жодних показань свідків щодо цього, він стверджував, що його перевезення до Таджикістану через московський аеропорт Домодєдово не могло відбутись без повідомлення і пасивної чи активної участі російських державних органів.
199. Суд просив Уряд у відповідь пояснити, як і ким заявник був перевезений з Москви до Таджикістану проти його волі і без дотримання прикордонних, митних та інших правил Російської Федерації. Проте, Уряд не надав жодного пояснення (див. вище параграфи 42-45 і 124). Отже, Суд не отримав жодного неспростовного доказу на користь чи проти тверджень заявника.
200. У зв’язку з цим Суд вважає належним наголосити на своїх природніх межах міжнародного суду, коли йдеться про здійснення ефективного встановлення фактів, яке, в принципі і у ефективній практиці, має бути повноваженням національних органів (див., окрім численних цитованих рішень, Demopoulos і Інші проти Туреччини (dec.), №№ 46113/99 і інші, § 69, ECHR 2010). Провадження Суду щодо таких контроверсійних питань, як у даній справі, все більше залежить від співпраці з Державами-відповідачами, відповідно до їхніх зобов’язань за статтею 38 Конвенції надати усю необхідну допомогу для встановлення фактів. Конвенційні органи неодноразово наголошували, що це зобов’язання має основоположну вагу для належного і ефективного функціонування конвенційної системи (див., поміж іншими, Tanrıkulu проти Туреччини [ВП], цитовано вище, § 70, і резолюції Комітету Міністрів ResDH(2001)66 і ResDH(2006)45). На думку Суду, єдиним дійсним способом для Росії вшанувати свої зобов’язання у даній справі було забезпечити проведення вичерпного розслідування інциденту і інформування Суду про його результати. Проте, російські державні органи вочевидь не здійснили це (див. вище параграфи 193-196), змусивши таким чином Суд, замість національних державних органів, вивчати вкрай суперечливі нагальні питання. Така неспроможність Держави-учасниці надати важливу інформацію і докази змушують Суд зробити велику перевагу на користь позиції заявника (правило 44C § 1 Регламенту Суду). У зв’язку з цим Суд також надає значної ваги способу, у який було здійснено офіційні перевірки, оскільки влада, схоже, не бажала розкрити правду щодо обставин справи (див. El Masri, цитовано вище, §§ 191-93).
201. Суд також бере до уваги об’єктивні труднощі для заявника надати докази на підтримку своїх тверджень, оскільки згадані події перебувають у виключному віданні державних органів. Його твердження були широко підтримані неспростованою презумпцією, підтриманою Судом у рішенні у справі Iskandarov (цитовано вище, §§ 113-15), що його примусове перевезення до Таджикістану не могло відбутись без ознайомлення і активної або пасивної причетності російських державних органів. Нещодавно Суд дійшов такого ж висновку у ще одній подібній справі (див. Abdulkhakov проти Росії, № 14743/11, §§ 125‑27, 2 жовтня 2012 року). Обидві справи стосуються дуже подібних обставин, за яких заявників було примусово перевезено з Москви або околиць літаком до Таджикістану.
202. Суд не вбачає жодної причини робити інший висновок у даній справі. Дійсно, безспірним є те, що будь-який аеропорт, який обслуговує міжнародні рейси, перебуває під посиленими заходами безпеки і постійним контролем відповідних державних органів, зокрема, державної прикордонної служби. Вже один цей факт має виключити, за звичайних обставин, можливість, що фізична особа може бути примусово привезена безпосередньо до злітної смуги і посаджена на літак до іноземної країни без звітування жодним державним посадовцям. Відповідно, будь-яка подібна дія вимагає дозволу, або принаймні згоди державних посадовців, відповідальних за даний аеропорт і, зокрема, тих, які безпосередньо контролюють пропускні пункти доступу до злітної смуги.
203. Як і у двох попередніх згаданих вище подібних справах, Уряд у даній справі не надав жодних доказів на спростування цієї презумпції. Він не навів також жодного вірогідного пояснення тому, як заявника могли помістити на літак і перевезти з Москви до Худжанду без звітування жодній російській державній посадовій особі. Окрім того, державні органи вочевидь не змогли висвітлити обставини інциденту шляхом ефективного розслідування на національному рівні. Цих складових Судові достатньо, аби зробити висновок, що Держава-відповідач має вважатись відповідальною за Конвенцією за примусове перевезення заявника до Таджикістану з огляду на причетність державних посадовців до цієї операції.
204. Висновок Суду є тим більш неприємним, що встановлені діяння державних посадовців характеризувались очевидною протиправністю і зловживанням владою з метою обійти законне рішення ФМС про надання заявнику тимчасового притулку в Росії (див. статтю 12(4) Закону про біженців) і заходи, офіційно вжиті Урядом для запобігання екстрадиції заявника відповідно до постановлених Судом тимчасових заходів (див. вище параграф 5 і параграф 209 нижче). Хоча задіяні тут оперативні процедури багато в чому відрізнялись від так званого “надзвичайного передання”, вивченого у деяких недавніх справах, висновки Суду переконливо доводять, що у даній справі операція за участю державних посадовців була так само проведена “поза нормальною правовою системою” і, “через умисне обминання належного провадження, є загрозою для верховенства права і захищених Конвенцією цінностей” (див., mutatis mutandis, Babar Ahmad і Інші проти Сполученого Королівства (dec.) №№ 24027/07, 11949/08 і 36742/08, §§ 113-14, 6 липня 2010 року, і El Masri, цитовано вище, § 239).
(e) Висновки
205. Відповідно, Суд робить висновок, що було порушення статті 3 Конвенції щодо кожного з трьох вивчених вище окремих пунктів, а саме: неспроможності влади захистити заявника від примусового перевезення до Таджикістану, де він зіткнувся з реальним і незворотнім ризиком катування і жорстокого поводження; відсутності ефективного розслідування цього інциденту; і причетності, пасивної або активної, державних посадовців до цієї операції.
...
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ
208. Заявник скаржився, що його примусове перевезення до Таджикістану було порушенням тимчасового заходу, вказаного Судом відповідно до правила 39, і, отже, порушувало його право на індивідуальну заяву. Він спирався на статтю 34 Конвенції, яка звучить наступним чином:
“Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або Протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.”
Правило 39 Регламенту Суду каже:
“1. Палата чи, у разі потреби, її голова може - за власною ініціативою або на прохання однієї зі сторін чи будь-якої особи, якої це стосується, - вказати сторонам тимчасові заходи, які, на її думку, доцільно вжити в інтересах сторін чи в інтересах належного здійснення провадження у справі.
2. Комітету Міністрів у разі потреби надсилається негайне повідомлення про вжиті у конкретній справі заходи.
3. Палата може зробити запит сторонам у справі надати інформацію щодо будь-якого питання стосовно виконання тимчасових заходів, які вона вказала.”
209. Уряд запевнив, що заявник був здатен реалізовувати свої права без жодних перешкод, включно з правом подавати заяву відповідно до статті 34 Конвенції. Уряд також посилався на свій лист від 16 грудня 2010 року, у якому повідомлялось про кроки, зроблені відповідно до вказаних Судом тимчасових заходів за правилом 39 з метою запобігання екстрадиції заявника до Таджикістану (див. вище параграф 5). До московської прокуратури і Федеральної служби з виконання покарань були переслані необхідні листи з проханням призупинити будь-які дії щодо вислання або екстрадиції, або іншого примусового переміщення заявника до Таджикістану. Внаслідок цього, заявник не був переданий до Таджикістану за процедурою екстрадиції.
210. Заявник наполіг на відповідальності Уряду-відповідача щодо причетності державних посадовців до його вивезення з російської території, попри вказані Судом тимчасові заходи, що, відповідно, спричинило порушення його права на індивідуальну заяву.
211. Суд нагадав, що відповідно до статті 34 Конвенції Держави-учасниці зобов’язуються утримуватись від будь-якої дії або бездіяльності, які можуть зашкодити ефективному здійсненню права на індивідуальну заяву, котре послідовно визнавалось наріжним каменем системи Конвенції. Відповідно до усталеної юриспруденції Суду, недотримання Державою-відповідачем тимчасового заходу призводить до порушення цього права (див. Mamatkulov і Askarov, цитовано вище, §§ 102 і 125, і Abdulkhakov, цитовано вище, § 222).
212. Суд вважає, що неможливо переоцінити особливу важливість, яку у системі Конвенції мають тимчасові заходи. Їхньою метою є не лише здійснення ефективного розгляду заяви, але і забезпечення того, що наданий Конвенцією захист для заявника є ефективним; такі вказівки згодом дозволяють Комітету Міністрів наглядати за виконанням остаточного рішення. Отже, такі заходи допомагають відповідній державі виконати своє зобов’язання дотриматись остаточного рішення Суду, яке має, згідно статті 46, обов’язкову законну силу (див. Mamatkulov і Askarov, цитовано вище, § 125; Shamayev і Інші проти Грузії і Росії, цитовано вище, § 473; Aoulmi проти Франції, № 50278/99, § 108, ECHR 2006‑I (витяги); і Ben Khemais проти Італії, № 246/07, § 82, 24 лютого 2009 року).
213. Критична важливість тимчасових заходів також підкреслюється фактом, що, в принципі, Суд призначає їх у дійсно виняткових справах на підставі суворої перевірки всіх належних обставин. У більшості з них заявник стикається зі справжньою загрозою для життя і здоров’я, з наступним реальним ризиком тяжкої і незворотної шкоди всупереч засадовим положенням Конвенції. Ця життєво важлива роль тимчасових заходів у системі Конвенції не лише підкріплює їхню обов’язкову правову дію для відповідних держав, як підтверджує усталена юриспруденція, але й вимагає надання найбільшої ваги питанню дотримання Державами-учасницями вказівок Суду щодо них (див., inter alia, чітку позицію з цього питання, висловлену Державами-учасницями у Ізмірській декларації, цитованій вище у параграфі 119, і Комітетом Міністрів у проміжній резолюції CM/ResDH(2010)83 у справі Ben Khemais[1] ... Будь-яке нехтування цим питанням неприйнятно послабить захист засадових прав Конвенції і не буде сумісним з її цінностями і духом (див. Soering, цитовано вище, стор. 34‑35, § 88); це також суперечитиме основоположній важливості права на індивідуальну заяву і, загалом, підриватиме авторитет і ефективність Конвенції як конститутивного інструменту європейського громадського порядку (див. Mamatkulov і Askarov, цитовано вище, §§ 100 і 125, і, mutatis mutandis, Loizidou проти Туреччини (попередні зауваження), 23 березня 1995 року, § 75, Series A № 310).
214. Розглядаючи дану справу у світлі наведених принципів, Суд зазначає, що він виявив такі виняткові обставини, які гарантують вказівку Урядові-відповідачу тимчасових заходів. 7 грудня 2010 року останнього просили, в інтересах сторін і належного провадження в Суді, не екстрадувати заявника до Таджикістану до подальшого повідомлення. 16 грудня 2010 року Уряд повідомив Суду, що державні органи вжили усіх заходів для гарантування того, що заявника не буде екстрадовано до Таджикістану до подальшого повідомлення (див. вище параграфи 5 і 209). Незважаючи на вжиті заходи, у листопаді 2011 року заявника примусово перевезли літаком з Москви до Худжанду шляхом спеціальної операції, до котрої, як виявилось, були причетні державні посадовці (див. вище параграфи 202-203).
215. Уряд не погодився, що ці обставини свідчать про порушення тимчасового заходу, і повідомив, що перевезення заявника до Таджикістану відбулось не шляхом процедури екстрадиції, яка була негайно відстрочена після рішення Суду від 7 грудня 2010 року. Аргументи Уряду не переконали Суд. Хоча заходи, вжиті для відстрочення екстрадиції, можуть свідчити про початкове бажання Уряду дотриматись тимчасових заходів, вони, на думку Суду, не можуть звільнити державу від відповідальності за наступні події у справі заявника. Уряд не може також правомірно стверджувати, про що він наводив аргументи, що примусове повернення заявника до Таджикістану не заборонялось тимчасовими заходами, які сформулював Суд у даній справі.
216. Суд нагадує, що у даній справі тимчасовий захід, про який просив заявник, і який було сформульовано у рішенні Суду від 7 грудня 2010 року, мав на меті запобігти його екстрадиції, котра була найімовірнішим правовим способом, у який заявник міг бути на той час переміщений з Росії до Таджикістану. Хоча формулювання тимчасового заходу є одним з елементів, який слід брати до уваги під час аналізу Судом того, чи держава виконала своє зобов’язання за статтею 34, Суд має зважати не лише на букву, але й дух вказаного тимчасового заходу (див. Paladi проти Молдови [ВП], № 39806/05, § 91, 10 березня 2009 року) і, окрім того, на саму його мету. Єдиною метою тимчасового заходу, вказаного Судом у даній справі (і Уряд не стверджував, що не розумів цього) було запобігти тому, щоб заявник зіткнувся із ризиком жорстокого поводження від рук Таджицької влади. Не могло залишатись сумнівів ні щодо мети, ні щодо суті тимчасового заходу після того, як справу було комуніковано Уряду і Суд надав їй пріоритетність 30 січня 2011 року. Розуміння Урядом духу і мети тимчасового заходу також засвідчені вказівками, які були надіслані численним національним органам для припинення “будь-яких дій щодо вислання, екстрадиції або інакшого примусового переміщення заявника до Таджикістану” (див. вище параграф 209). Той факт, що державні органи суворо дотримувались тимчасового заходу протягом майже одинадцяти місяців до неочікуваних подій 31 жовтня 2011 року також доводить, що його мета і правові наслідки не викликали жодного сумніву.
217. З огляду на життєво важливу роль тимчасових заходів у системі Конвенції, відповідні держави повинні суворо дотримуватись їх. Тому Суд не може допустити, аби державним органам було дозволено обходити тимчасовий захід, такий як призначений у даній справі, шляхом використання іншого національного провадження для переміщення заявника до країни призначення або, що є ще загрозливішим, дозволяючи, щоб його свавільно перевезли до цієї країни у вочевидь незаконний спосіб. Проте, у даній справі саме за останнє Суд визнав державу відповідальною (див. вище параграфи 202-203). Вчинивши так, Держава позбавила тимчасовий захід мети, котра передбачала підтримання status quo протягом розгляду заяви в Суді. Внаслідок цього заявник зіткнувся з реальним ризиком жорстокого поводження у Таджикістані, а Суд не зміг допомогти йому практично і ефективно скористатись правом за статтею 3 Конвенції.
218. Уряд не довів, що існувала будь-яка об’єктивна перешкода для дотримання тимчасового заходу (див. Paladi, цитовано вище, § 92). Більш того, він не надав жодного пояснення протиправній поведінці державних посадовців, які дозволили силоміць посадити заявника на літак з Москви до Худжанда; винні особи навіть не були притягнені до відповідальності (див., натомість, Muminov проти Росії, № 42502/06, § 44, 11 грудня 2008 року). Державні органи неприпустимо наполегливо відмовлялись розслідувати події навіть після того, як Суд вивчив відповідні питання, особливо привертаючи увагу Уряду до критичної і безпрецедентної ситуації, створеної повторенням таких неприпустимих інцидентів (див. вище параграф 52).
219. Відповідно, Суд робить висновок, що Росія у даній справі знехтувала вказаним Судом тимчасовим заходом за правилом 39 Регламенту Суду, всупереч своїм зобов’язанням за статтею 34 Конвенції.
...
VII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
233. Стаття 41 Конвенції каже:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”
A. Шкода
234. Заявник вимагав 30000 євро (EUR) щодо моральної шкоди. Він виправдовував велику суму своєї вимоги жорстоким поводженням, якого він зазнав у Таджикістані після примусового перевезення до цієї країни, і посиланням на відшкодування, присуджене Судом за подібних обставин у справі Iskandarov (цитовано вище, § 156).
235. Уряд повідомив, що будь-яка моральна шкода буде компенсована встановленням Судом порушення.
236. Суд нагадує, що стаття 41 уповноважує його надавати потерпілій стороні справедливу сатисфакцію, яка виглядає належною. Він зазначає, що встановив у даній справі кілька порушень Конвенції, більшість з яких слід вважати особливо тяжкими. Внаслідок цього заявник безспірно зазнав моральної шкоди, яка не може бути виправлена самим лише встановленням порушення. Роблячи оцінку на основі врівноваження, Суд задовольняє вимогу заявника у повному обсязі і присуджує йому EUR 30000 щодо моральної шкоди, включно з будь-якими податками, які треба буде сплатити.
...
VIII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 46 КОНВЕНЦІЇ
242. Стаття 46 Конвенції каже:
“1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.
2. Остаточне рішення Суду передається Комітету Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.
...”
243. Суд зазначає, що у даній справі виявлено кілька порушень одного з наріжних захищених Конвенцією прав – заборони катування і жорстокого поводження, - яким не запобігли ні за допомогою національних правових засобів, ні вказаних Судом тимчасових заходів. Він далі зауважує, що подібні порушення з боку Держави-відповідача були встановлені в недавньому минулому, і що тривожні скарги про зникнення і примусове перевезення заявників до Таджикістану і Узбекістану продовжують регулярно надходити до Суду, незважаючи на призначення тимчасових заходів і запевнення Уряду, що цих заходів буде дотримано.
244. Суд цілковито усвідомлює труднощі, що можуть виникнути в процесі виконання відповідних рішень Суду, не в останню чергу через те, що заявник перебуває під юрисдикцією держави, яка не визнає Конвенцію. Тому можуть постати питання щодо різних аспектів виконання, таких як виплата винагород справедливої сатисфакції і втілення інших репаративних заходів відносно заявника. Суд не може також недооцінювати важливість загальних заходів для запобігання наступним подібним порушенням, а також можливих питань щодо встановлення і вжиття таких заходів.
245. В цьому контексті Суд вказує також, що протягом більш ніж десяти останніх років Держави-учасниці постійно заохочували його скористатись можливістю надати вказівки, які допомогли б відповідній державі ідентифікувати первинні проблеми і необхідні заходи для імплементації рішення Суду (див. зокрема резолюцію Комітету Міністрів Res(2004)3 від 12 травня 2004 року і декларацію, ухвалену Високими Договірними Учасницями на конференціях у Інтерлакені, Ізмірі і Брайтоні). Тому Суд розвиває свою юриспруденцію у цьому напрямку шляхом процедури пілотних рішень і у інші способи, допомагаючи таким чином Державам-учасницям і Комітету Міністрів забезпечити належне і ефективне застосування статті 46 Конвенції. На думку Суду, потреба у його вкладі у цій галузі залишається нагальною у певному виді справ.
246. З огляду на наведені міркування і, зокрема, на характер порушень, встановлених даним рішенням, повторення подібних порушень у інших недавній справах, а також на питання, що можуть виникнути під час виконання цього рішення, суд вважає за необхідне розглянути дану справу за статтею 46 Конвенції.
A. Загальні принципи
247. Суд нагадує, що стаття 46 Конвенції, тлумачена у світлі статті 1, накладає на Державу-відповідача зобов’язання вжити під наглядом Комітету Міністрів належних загальних і/або індивідуальних заходів для забезпечення права заявника, щодо якого Суд встановив порушення. Такі заходи мають бути вжиті щодо інших осіб, які перебувають у такому ж становищі, як і заявник, зокрема, шляхом вирішення проблем, які призвели до висновку Суду. Комітет Міністрів, під час нагляду за виконанням рішень Суду, постійно наголошує на цьому зобов’язанні (див. Burdov проти Росії (№ 2), № 33509/04, § 125, ECHR 2009, з наступними посиланнями).
248. Що стосується індивідуальних заходів, яких слід вжити відповідно до рішення Суду, то їх головною метою є досягнення restitutio in integrum, тобто припинення порушення Конвенції і репаративні заходи щодо його наслідків у такий спосіб, щоб якомога краще відновити становище, яке існувало до порушення (див. Piersack проти Бельгії (Стаття 50), 26 жовтня 1984 року, § 11, Series A № 85, і Papamichalopoulos і Інші проти Греції (Стаття 50), 31 жовтня 1995 року, § 34, Series A № 330‑B). Це зобов’язання відображає принципи міжнародного права, відповідно до яких держава, відповідальна за неправомірну дію, зобов’язана провести реституцію, яка полягає у відновленні становища, яке існувало до здійснення неправомірної дії, якщо тільки реституція не є “матеріально неможливою” і “не спричиняє непропорційний тягар щодо користі від цієї реституції, порівняно із компенсацією” (стаття 35 Статей Комісії з міжнародного права щодо відповідальності держав за міжнародно неправомірні діяння). Інакше кажучи, хоча реституція є правилом, можуть існувати обставини, за яких відповідальна держава повністю або частково звільняється від цього зобов’язання, за умови, що доведе існування таких обставин (див. Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT) проти Швейцарії (№ 2) [ВП], № 32772/02, § 86, ECHR 2009). Держави повинні організувати свої правові системи і судові провадження так, щоб цього результату можна було досягти (див. там само, § 97, і рекомендація (2000)2 Комітету Міністрів).
249. Комітет Міністрів, діючи відповідно до статті 46 Конвенції, має оцінити у світлі наведених принципів міжнародного права і інформації, наданої Державою-відповідачем, чи остання добросовісно виконала своє зобов’язання відновити у межах можливого становище, що існувало до порушення. Хоча Держава-відповідач в принципі може обирати засоби, за допомогою яких виконуватиме це зобов’язання, Комітет Міністрів має також оцінити, чи обрані засоби відповідають висновкам, зробленим у рішенні Суду (див. Scozzari і Giunta, цитовано вище, § 249, і Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT), цитовано вище, §§ 241-42). Це ж стосується і оцінки дотримання Державою-відповідачем зобов’язання вжити загальних заходів для вирішення проблеми, що призвела до порушення, встановленого рішенням Суду.
B. Заходи для виконання даного рішення
1. Виплата справедливої сатисфакції
250. З огляду на те, що заявник зараз перебуває в ув’язненні у Таджикістані, суд, перш за все, стурбований тим, як Держава-відповідач виконає своє зобов’язання сплатити справедливу сатисфакцію. Суд вже стикався з подібними ситуаціями, коли заявники після вислання з Держави-відповідача перебували поза досяжністю. У деяких з цих справ Суд вказував, що Держава-відповідач має забезпечити виплату справедливої сатисфакції шляхом полегшення спілкування між заявниками, їхніми представниками і Комітетом Міністрів (див. Muminov проти Росії (справедлива сатисфакція), № 42502/06, § 19 і пункт (c) резолютивної частини, 4 листопада 2010 року, і Kamaliyevy проти Росії (справедлива сатисфакція), № 52812/07, § 14 і пункт 1(c) резолютивної частини, 28 червня 2011 року). У інших справах Суд постановляв, що винагорода має сплачуватись представникам заявників для передачі заявникам (див. Hirsi Jamaa і Інші проти Італії [ВП], № 27765/09, § 215, і пункт 12 резолютивної частини, ECHR 2012, і Labsi проти Словаччини, № 33809/08, § 155 і пункт 6 резолютивної частини, 15 травня 2012 року).
251. Повертаючись до даної справи, Суд зазначає, що після перевезення заявника до Таджикістану між ним і його представниками в Суді траплялись певні, хоч і непрямі контакти. З огляду на цей факт, а також на особливо уразливе становище заявника у Таджикістані, Суд вважає належним сплатити представникам заявника суму присудженої заявнику справедливої сатисфакції для передачі йому.
2. Інші репаративні заходи стосовно заявника
252. Суд вважає, однак, що зобов’язання виконати дане рішення не може обмежуватись сплатою грошової компенсації, присудженої відповідно до статті 41, яка спрямована на виправлення таких наслідків порушення, які не можна виправити у інший спосіб (див. Scozzari і Giunta, цитовано вище, § 250). Зобов’язання вжити інші індивідуальні заходи, окрім сплати справедливої сатисфакції, вже підтверджувалось органами Конвенції у подібних справах, де права заявників порушувались висланням із місцевості, захищеної Конвенцією (див., наприклад, Hirsi Jamaa і Інші, цитовано вище, § 211; Al-Saadoon і Mufdhi проти Сполученого Королівства, № 61498/08, § 171, ECHR 2010 (витяги); і резолюцію Комітету Міністрів CM/ResDH(2012)68 у останній справі і його рішення, цитоване у параграфах 121-124 вище).
253. Той факт, що заявник залишається поза юрисдикцією Держави-відповідача, ймовірно ускладнює можливість досягти цього і вжити на його користь репаративних заходів. Проте, ці обставини самі собою не звільняють Державу-відповідача від правового зобов’язання вжити всіх заходів у її компетенції, аби припинити встановлене порушення і виправити його наслідки. Хоча конкретні необхідні заходи можуть залежати від специфіки кожної справи, зобов’язання виконати рішення змушує Державу-відповідача, яка перебуває під наглядом Комітету Міністрів, віднайти і добросовісно використати такі правові, дипломатичні і/або практичні засоби, які можуть бути необхідні для забезпечення максимально можливого обсягу права заявника, щодо якого Суд встановив порушення.
254. На думку Суду, висновки даного рішення вимагають вжиття таких дій. Поточний стан розвитку міжнародного права і міжнародних відносин виключають для Держави-відповідача неможливість вжиття помітних репаративних заходів з метою захисту заявника від наявного ризику для його життя і здоров’я під іноземною юрисдикцією (див. для прикладу, Al-Saadoon і Mufdhi, цитовано вище, § 171, і резолюцію Комітету Міністрів CM/ResDH(2012)68 від 8 березня 2012 року; Othman (Abu Qatada), цитовано вище, §§ 23-24 і 194-205; див. також заходи, вжиті Росією для забезпечення повернення заявника з Туркменістану у Garabayev проти Росії, № 38411/02, §§ 34-35, 7 червня 2007 року). Потреба у таких заходах у даній справі тим більша, що заявнику було надано тимчасовий притулок самою російською владою. Для Держави-відповідача a fortiori залишається відкритим вжити індивідуальні заходи, які повністю перебувають в межах її юрисдикції, наприклад, проведення ефективного розслідування згаданого інциденту з метою виправлення встановлених Судом процесуальних порушень (див. для прикладу провадження, розпочаті проти державного посадовця за недотримання вказаних Судом тимчасових заходів у Muminov проти Росії, цитовано вище, § 44).
255. Тому Суд переконаний, що Російська Федерація повинна застосувати усі необхідні засоби і процедури з метою вжиття таких заходів стосовно заявника. З огляду на широкий перелік засобів, доступних для досягнення цієї мети, і характер порушених проблем, Комітет Міністрів перебуває у кращому становищі, ніж Суд, для того, щоб оцінити, які конкретні заходи мають бути вжиті. Тому за Комітетом Міністрів має бути залишено нагляд, на основі наданої Державою-відповідачем інформації і з належним урахуванням зміни у становищі заявника, за вжиттям таких заходів, які є дієвими, вчасними, належними і достатніми для забезпечення максимально можливого відшкодування за встановлені Судом порушення.
3. Загальні заходи для запобігання подібним порушенням
256. З огляду на питання за статтею 46 Конвенції, Суд вважає особливо важливим наголосити на потребі загальних заходів для запобігання подібним до встановлених порушень. У зв’язку з цим Суд відзначає з глибокою стурбованістю, що вивчені у даній справі події не можна вважати поодиноким інцидентом. Суд нагадує, що після рішення у справі Iskandarov (цитовано вище), у якій він визнав Російську Федерацію відповідальною за порушення статті 3 щодо незрозумілого викрадення і перевезення заявника до Таджикістану невстановленими особами, він зіткнувся з повторенням подібних інцидентів. Суд вже встановив порушення як статті 3, так і статті 34 у справі Abdulkhakov, у якій заявника викрали у Москві і примусово посадили на літак до Таджикістану за подібних обставин (див. Abdulkhakov, цитовано вище, §§ 124-27). Згодом, хоча за інших обставин, він встановив такі ж порушення щодо депортації іншого заявника із Санкт-Петербурга до Узбекістану (див. Zokhidov проти Росії, № 67286/10, §§ 128-42 і 201-11, 5 лютого 2013 року, ще не остаточне). У Суді перебувають інші подібні скарги і, що не може не хвилювати, деякі отримано щодо подібних інцидентів, які трапились після передання Головою Суду захисного заходу російському Уряду (параграф 52 вище), і навіть після нещодавніх рішень, вжитих з цієї проблеми Комітетом Міністрів (див. вище параграфи 121-124).
257. Висновки даного рішення підтримують думку, що неодноразові викрадення осіб і наступне перевезення їх до країн призначення, навмисно оминаючи належні процедури, зокрема, з порушенням вказаного Судом тимчасового заходу, становлять очевидне нехтування верховенством права і дають підстави вважати, що певні державні органи розвинули діяльність всупереч своїм зобов’язанням за російським правом і Конвенцією. Така ситуація має найтяжчі наслідки для російського національного правопорядку, ефективності системи Конвенції і авторитету Суду.
258. З рішення Комітету Міністрів вбачається, що така ситуація є також “джерелом глибокого занепокоєння” для Уряду, який вивчає ці інциденти. Відповідні рішення Комітету Міністрів були, наприклад, передані до Генеральної прокуратури, Слідчого комітету, Міністерства внутрішніх справ, Федеральної міграційної служби і Федеральної виконавчої служби. Уряд також проголосив, що він “зобов’язується надати результати опрацювання”, яке отримали ці інциденти в Росії, як Комітету Міністрів, так і Суду в рамках відповідних справ (див. вище параграфи 122-123). Наведені вище висновки Суду вказують, однак, що дана справа не отримала жодної задовільної реакції і, загалом, що вирішальні загальні заходи ще мають бути вжиті відповідними державними органами. Це має включати наступне покращення національних засобів у справах щодо екстрадиції і вислання, забезпечуючи законність будь-якої дії держави у цій галузі, ефективний захист потенційних потерпілих відповідно до вказаних Судом тимчасових заходів і ефективне розслідування кожного порушення таких заходів або подібних протиправних діянь.
259. Суд відзначає нещодавній значний розвиток національної юриспруденції, здійснений Верховним судом Російської Федерації у постанові № 11 від 14 червня 2012 року (див. вище параграф 76). Цей розвиток відповідає юриспруденції Суду і чудово підтримує ідею покращення національних засобів у справах щодо екстрадиції і вислання, яку органи Конвенції віддавна пропагують стосовно усіх Держав-учасниць (див., поміж найостаннішими рішеннями, рішення Великої Палати у справі De Souza Ribeiro проти Франції, цитовано вище, § 82; див. також рекомендацію Комітету Міністрів Rec(2004)6 щодо покращення національних засобів і рекомендацію R(98)13 щодо права шукачів притулку на ефективний засіб). Суд переконаний, що сумлінне застосування постанови Верховного суду усіма російськими судами дозволило б судовій владі уникнути таких недоліків, які критикувались у даному рішенні (див. вище параграфи 161-165), і просувало б національну юриспруденцію, яка прямо застосовує вимоги Конвенції шляхом судової практики (див., поміж найостаннішими прикладами, рішення національних судів, вивчені у справах Kulevskiy проти Росії (dec), № 20696/12, §§ 18 і 36, 20 листопада 2012 року). Суд зазначає, що зроблені судами загальної юрисдикції кроки віддзеркалюють важливу юриспруденцію, розвинену російським Конституційним судом з питань екстрадиції, а також вжиті на інших рівнях позитивні заходи, що було відображено у рішеннях Комітету Міністрів (див. вище параграфи 123-124). На цьому тлі Суд ще більше стурбований ситуаціями, у яких національними правовими механізмами брутально знехтувано внаслідок незаконного перевезення заявників до держав, у яких їх переслідують. Повторюваність такої незаконності може анулювати ефективність національних засобів, на які цілковито спирається система Конвенції (порівняйте Al-Saadoon і Mufdhi, цитовано вище, § 166). На думку Суду, зобов’язання Держави за даним рішенням вимагає негайного розв’язання цієї нагальної проблеми.
260. Відсутність ефективного національного розслідування таких неприпустимих інцидентів викликає наступну глибоку стурбованість, що демонструє дане рішення. Вимога Конвенції щодо ефективного і швидкого розслідування кожного подібного інциденту випливає безпосередньо із обов’язкової юриспруденції Суду і знаходить підтримку у послідовній позиції Комітету Міністрів і Парламентської Асамблеї, які наполягають, зокрема, що винні у таких інцидентах мають бути притягнені до відповідальності, аби сформулювати чітке послання, що з такими діяннями не будуть миритись (див. резолюцію Асамблеї 1571 (2007) і резолюцію Комітету Міністрів CM/Res(2010)25, цитовано вище). Суд зазначає, що ні у даній справі, ні у подібних справах, які порушувались протягом останніх півтора року, таке послання не висловлювалось.
261. Наведені міркування змушують Суд зробити висновок, що зобов’язання за статтею 46 вимагає негайної і потужної діяльності, яку має вжити Держава-відповідач, включно з усіма заходами, які можуть бути необхідні для вирішення проблем, виявлених даним рішенням. Окрім згаданої потреби наступного покращення національних заходів і запобігання їх протиправному обминанню у випадках екстрадиції, вжиття загальних заходів у відповідь на дане рішення має стосуватись двох інших важливих питань і переслідувати дві відповідні мети.
262. По-перше, з огляду на особливо уразливе становище, заявники, відносно яких Суд вказав тимчасові заходи, мають отримати від держави ефективний захист не лише у законі, але й на практиці. Оскільки загальний захист, передбачений звичайними правовими рамками, регулярно не спрацьовує у справах, як дана, необхідно запровадити належний механізм, який має як превентивні, так і захисні функції, аби гарантувати, що такі заявники скористаються негайним і ефективним захистом від протиправного викрадення і незаконного перевезення з національної території і з-під юрисдикції російських судів. Потреба у такому механізмі особливо нагальна щодо заявників, котрих розшукують держави, до яких вже мали місце незаконні примусові перевезення або депортації. З огляду на виняткову мету, яку переслідують тимчасові заходи, а також на ймовірність тяжкої невиправної шкоди, яку спричинить їх будь-яке порушення, будь-який запроваджений спеціальний механізм має суворо перевірятись компетентним працівником правоохоронного органу на належному рівні, який зможе невідкладно втрутитись і запобігти будь-яким неочікуваним порушенням тимчасового заходу, які можуть статись умисно або випадково. Заявники і їхні юридичні представники повинні мати простий доступ до відповідних державних посадовців, аби повідомити їм про будь-яку небезпеку і просити про негайний захист.
263. По-друге, з огляду на життєво важливу роль тимчасових заходів у системі Конвенції і, відповідно, на крайню важливість дотримання їх Державами-учасницями (див. вище параграфи 211-213), держава повинна запровадити належні процедури і інституційні механізми для забезпечення ефективного розслідування кожного випадку порушення таких заходів, тим більше, якщо існуючі процедури не можуть дати належного результату. Безпосередній контроль на належному офіційному рівні за такими розслідуваннями також необхідний для забезпечення того, що вони провадитимуться з належною сумлінністю і за обов’язковими стандартами якості.
264. Наголошуючи на згаданих напрямках, які викликають особливу стурбованість, суд не виключає інших шляхів для вжиття загальних заходів, і деякі з них вже були наведені у документах Ради Європи (див. вище параграфи 108-114). Проте, ретельна оцінка усіх цих питань виходить поза судову функцію Суду з огляду на численні порушені правові, адміністративні, практичні питання і питання безпеки. Тому суд на цій стадії утримається від формулювання конкретних наказів, вважаючи, що наведені вище вказівки допоможуть забезпечити належне виконання даного рішення під наглядом Комітету Міністрів (див., mutatis mutandis, Burdov (№ 2), цитовано вище, § 137, і Ananyev і Інші проти Росії, №№ 42525/07 і 60800/08, § 194, 10 січня 2012 року). Російська влада має запропонувати Комітету Міністрів конкретні кроки для гарантування відповідних забезпечених Конвенцією прав, а останній має оцінити ефективність запропонованих заходів і контролювати їх наступне запровадження відповідно до вимог Конвенції, як підкреслювалось у даному рішенні.
З ЦИХ ПРИЧИН СУД ОДНОГОЛОСНО,
1. Проголошує прийнятними скарги стосовно ризику жорстокого поводження із заявником у Таджикістані, відсутності ефективних засобів щодо цього і зволікань у судовому розгляді щодо його перебування під вартою прийнятними, а решту заяви неприйнятною;
2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції стосовно неспроможності влади захистити заявника від реального і невідворотного ризику катування і жорстокого поводження шляхом запобігання його примусовому перевезенню до Таджикістану, відсутності ефективного розслідування цього інциденту і причетності державних посадовців до цієї операції;
3. Постановляє, що було порушення статті 34 Конвенції стосовно неспроможності Держави-відповідача дотриматись вказаних Судом тимчасових заходів;
...
6. Постановляє
(a) що Держава-відповідач протягом трьох місяців від дати, коли це рішення стане остаточним, має виплатити заявнику, відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, наступні суми:
(i) 30000 (тридцять тисяч) євро, включно з будь-якими податками, які треба буде сплатити, відносно моральної шкоди, і ця сума має бути виплачена представникам заявника в Суді для передачі йому;
...
Складено англійською мовою і письмово повідомлено 25 квітня 2013 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду
Сьорен НільсенІзабель Берро-Лефевр
Секретар Голова
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013 рік.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська і французька. Цей переклад було здійснено за підтримки Фундації з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду, і Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити із бази даних юриспруденції Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, котрим Суд передав його. Його можна відтворювати з некомерційною метою, за умови цитування повної назви справи, наведеної примітки щодо авторських прав і посилання на Фундацію з прав людини. Якщо є намір використати будь-яку частину перекладу з комерційною метою, звертайтесь, будь ласка, за адресою publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@
[1] Примітка редактора: Ben Khemais проти Італії (№ 246/07, 24 лютого 2009 року)
Full & Egal Universal Law Academy