ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «СЕВАСТЬЯНОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF SEVASTYANOV v. UKRAINE)
(Заяви № 37650/13 і № 55971/13)
У текст рішення 21 грудня 2021 року було внесено
зміни відповідно до Правила 81 Регламенту Суду
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
25 листопада 2021 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Севастьянов проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Стефані Моро-Вікстром (Stéphanie Mourou-Vikström), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяви (№ 37650/13 та № 55971/13), які 27 травня 2013 року та
12 серпня 2013 року відповідно подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Юрій Миколайович Севастьянов (далі – заявник);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про скарги за статтею 3 Конвенції (жорстоке поводження працівників міліції та ефективність розслідування), пунктом 1 статті 5 Конвенції (незаконне затримання і тримання під вартою), пунктом 3 статті 5 Конвенції (надмірна тривалість тримання під вартою під час досудового розслідування) та пунктом 1 статті 6 Конвенції (судовий розгляд упродовж розумного строку), а також визнати решту скарг у заявах неприйнятними;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 04 листопада 2021 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
вступ
1. Справа стосується тверджень заявника про жорстоке поводження під час тримання під вартою у відділі міліції (стаття 3 Конвенції), його незаконне та надмірно тривале тримання під вартою під час досудового розслідування (пункти 1 і 3 статті 5 Конвенції), а також надмірну тривалість кримінального провадження (пункт 1 статті 6 Конвенції).
факти
2. Заявник народився в 1975 році та проживає у м. Вишневе Київської області.
3. Уряд України представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.
4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.
5. У 2008 та 2009 роках у Київській, Кіровоградській, Волинській та Житомирській областях було вчинено серію розбійних нападів і крадіжок, у зв’язку з якими було порушено декілька кримінальних справ. Заявник підозрювався у вчиненні злочинів у складі злочинного угруповання. Кримінальні справи у цих областях України розслідувалися паралельно.
ЗАТРИМАННЯ ЗАЯВНИКА, стверджуване жортоке поводження ТА ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ ПІД ЧАС ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ6. Пізно ввечері 02 вересня 2009 року працівники міліції затримали заявника у м. Вишневе Київської області поблизу його будинку та доставили до місцевого відділу міліції. Під час затримання та тримання під вартою працівники міліції, як стверджувалося, били його. Потім вони відвезли його на автомобілі до м. Кіровоград, що приблизно за 300 кілометрів. Як стверджувалося, цілий наступний день заявника тримали у районному відділі УМВС в Кіровоградській області, де працівники міліції нібито знову побили його та чинили на нього психологічний тиск, щоб отримати його зізнавальні показання у розбійному нападі, вчиненому у Кіровоградській області.
7. 03 вересня 2009 року о 21 год 02 хв слідчий Ульянівського районного відділу УМВС в Кіровоградській області офіційно затримав заявника та склав протокол про його затримання.
8. Того ж дня заявника обстежив судово-медичний експерт.
04 вересня 2009 року експерт склав акт, в якому вказувалося, що заявник мав синець на правій вушній раковині, два садна на слизовій порожнині рота та чотири садна на обох передпліччях. Експерт вважав, що тілесні ушкодження утворилися від дії тупого предмету за одну – три доби до огляду.
9. 04 вересня 2009 року Ульянівський районний суд Кіровоградської області (далі – Ульянівський районний суд) продовжив строк затримання до десяти діб з огляду на пред’явлені обвинувачення та міркування про необхідність зібрати більше доказів щодо заявника.
10. 11 вересня 2009 року той самий суд обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на строк два місяці. Суд зазначив, що заявник обвинувачувався у вчиненні тяжкого злочину і не проживав за місцем реєстрації; а тому існував ризик, що інші запобіжні заходи не забезпечать виконання ним процесуальних рішень. 22 вересня 2009 року Апеляційний суд Кіровоградської області залишив цю постанову без змін, посилаючись на ризики ухилення або перешкоджання слідству. Апеляційний суд уточнив, що двомісячний термін слід було обраховувати з 03 вересня 2009 року, коли заявника було затримано.
11. Згодом у період з 2009 до 2016 року суди неодноразово продовжували строк тримання заявника під вартою під час досудового розслідування, вважаючи, що воно було виправданим і підстав для зміни запобіжного заходу не було.
12. 24 березня 2016 року Шевченківський районний суд міста Києва розглянув скаргу заявника та встановив, що, незважаючи на декілька триваючих кримінальних проваджень щодо заявника, у тому числі визнання його винним судом першої інстанції (див. пункт 16), підстави для тримання заявника під вартою були відсутні. Суд зазначив, що вирок суду першої інстанції все ще перебував на розгляді апеляційного суду і жодного чинного рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не було. Тому суд вважав, що заявника слід було звільнити.
13. 25 березня 2016 року заявника звільнили.
14. Станом на березень 2017 року кримінальне провадження щодо заявника тривало.
визнання заявника винним в одному з кримінальних проваджень15. 14 листопада 2014 року Ратнівський районний суд Волинської області розпочав розгляд справи щодо заявника та інших підсудних за обвинуваченнями у розбійному нападі, вчиненому на території Волинської області.
16. 30 квітня 2015 року той самий суд визнав заявника винним у розбійному нападі, вчиненому у Волинській області, та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк дев’ять років. Також суд ухвалив рішення про конфіскацію майна заявника. Заявник подав апеляційну скаргу.
17. 22 липня 2015 року Апеляційний суд Волинської області залишив без змін вирок від 30 квітня 2015 року[1] та вніс зміни в його мотивувальну частину.
18. Заявник звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) з касаційною скаргою.
19. 17 березня 2016 року ВССУ скасував ухвалу апеляційного суду від 22 липня 2015 року та направив справу на новий розгляд до апеляційного суду.
20. 05 вересня 2016 року Апеляційний суд Волинської області скасував вирок від 30 квітня 2015 року та направив справу до Камінь-Каширського районного суду на новий розгляд.
твердження про жорстоке поводження та їхнє розслідування21. 26 листопада 2009 року слідчий Управління МВС у Кіровоградській області передав матеріали кримінальної справи щодо скарг заявника на жорстоке поводження працівників міліції прокурору Кіровоградської області.
22. 31 грудня 2009 року прокуратура Кіровоградської області, провівши дослідчу перевірку, відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у зв’язку з відсутністю в їхніх діях складу злочину.
23. Після подання заявником скарги 26 лютого 2014 року 03 квітня 2014 року прокуратура Кіровоградської області порушила кримінальне провадження за фактом стверджуваного жорстокого поводження із заявником.
24. 31 липня 2014 року, 27 травня та 30 вересня 2015 року слідчий прокуратури Кіровоградської області неодноразово закривав провадження у зв’язку з відсутністю доказів жорстокого поводження із заявником чи незаконного затримання працівниками міліції. Він посилався, зокрема, на пояснення працівників міліції, які заперечували застосування до заявника будь-якого жорстокого поводження чи тиску. Стосовно тілесних ушкоджень, виявлених у заявника 03 вересня
2009 року, слідчий вважав, що вони могли бути отримані до затримання заявника або нанесені ним собі самостійно.
25. За скаргами заявника Ленінський районний суд міста Кіровограда скасовував зазначені постанови як необґрунтовані. Суд встановив, що постанови були винесені без оцінки всіх доказів у справі. Походження тілесних ушкоджень заявника та обставини його затримання не були належним чином досліджені. Крім того, той самий суд неодноразово встановлював, що слідчий незаконно відмовив заявнику у наданні статусу потерпілого та у проведенні інших дій, про які клопотав заявник.
26. 25 березня 2016 року слідчий знову закрив кримінальне провадження на подібних попереднім підставах. 06 травня 2016 року суд залишив без задоволення скаргу заявника на цю постанову, зазначивши, що відповідні тілесні ушкодження могли бути нанесені самостійно. Заявник намагався оскаржити цю ухвалу, але його скарга була відхилена як подана після закінчення встановленого строку.
відповідна нормативно-правова база
27. Відповідні положення національних і міжнародних документів наведені в рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункти 44 і 45, 49 і 50, 55 – 64, 67 та 69 – 79, від 15 травня 2012 року) та ухвалі щодо прийнятності у справі «Нагорський проти України» (Nagorskiy v. Ukraine), заява № 37794/14, пункт 38, від 12 січня 2016 року).
право
об’єднання заяв28. Беручи до уваги схожість предмету заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.
стверджуване порушення статті 3 конвенції29. Заявник скаржився на жорстоке поводження працівників міліції та неналежне розслідування його скарги у зв’язку з цим. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»
Прийнятність30. Уряд стверджував, що заявник не оскаржив ухвалу суду від
06 травня 2016 року, якою було залишено без змін постанову слідчого про закриття кримінального провадження. Таким чином, скарги за статтею 3 Конвенції мали би бути відхилені на підставі невичерпання національних засобів юридичного захисту.
31. Заявник заперечив.
32. Суд вважає, що заперечення Уряду тісно пов’язане із суттю скарг заявника. За цих обставин він долучає заперечення до розгляду скарг заявника по суті.
33. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
Суть34. Заявник доводив, що Уряд не пояснив походження його тілесних ушкоджень, задокументованих під час тримання його під вартою, а органи державної влади не виконали своїх процесуальних зобов’язань за статтею 3 Конвенції.
35. Уряд стверджував про відсутність достатніх доказів, які б підтвердили поза розумним сумнівом жорстоке поводження із заявником. Уряд зазначив, що тілесні ушкодження, задокументовані
04 вересня 2009 року, могли бути нанесені заявником собі самостійно. До того ж розслідування тверджень заявника про жорстоке поводження було ефективним для цілі статті 3 Конвенції.
36. Розглядаючи факти цієї справи у контексті встановлених у його практиці загальних принципів (див. в якості нещодавнього прикладу рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 81 – 90 та 114 – 123, ЄСПЛ 2015), Суд вважає, що на національному рівні заявник подав правдоподібну скаргу на жорстоке поводження. Ця скарга призвела до виникнення зобов’язання національних органів влади провести ефективне та ретельне розслідування для встановлення походження тілесних ушкоджень заявника, а також встановлення та покарання винних осіб, якщо твердження про жорстоке поводження виявляться правдивими.
37. З наявних у Суду документів вбачається, що проведені на національному рівні розслідування не вказували на серйозні спроби встановити відповідні факти. Ніщо не свідчить, що слідчі насправді намагалися провести ретельне розслідування та встановити походження тілесних ушкоджень заявника, які з’явилися після його затримання.
38. Слід зазначити, що провадження неодноразово поверталося на додаткове розслідування внаслідок невжиття слідчими достатніх заходів і незабезпечення прав заявника як потерпілого. За цих обставин Суд не має підстав вважати, що ще одне додаткове розслідування після скасування останньої постанови про закриття кримінального провадження дозволило б усунути попередні недоліки та зробити розслідування ефективним.
39. Суд зазначає, що в згаданому рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), пункти 173 – 180) він встановив, що небажання органів державної влади забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг на жорстоке поводження працівників правоохоронних органів становило системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції. З огляду на обставини цієї заяви і свою попередню практику Суд вважає, що ця заява є ще одним прикладом такого незабезпечення оперативного та ретельного розслідування.
40. З цього випливає, що заперечення Уряду, яке ґрунтувалося на правилі вичерпання національних засобів юридичного захисту, має бути відхилено.
41. Суд також вважає, що наведений заявником опис обставин стверджуваного жорстокого поводження з ним є детальним і послідовним. Результати розслідувань з огляду на їхні недоліки не спростували скарг заявника, що він став потерпілим від жорсткого поводження працівників міліції. За цих обставин і з огляду на обов’язок держави надати переконливі пояснення щодо тілесних ушкоджень, яких особи зазнали, перебуваючи під контролем працівників міліції (див. згадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункт 83, а також, наприклад, рішення у справах «Аднаралов проти України» (Adnaralov v. Ukraine), заява № 10493/12, пункт 45, від 27 листопада 2014 року, «Кулік проти України» (Kulik v. Ukraine), заява № 10397/10, пункт 59, від 19 березня 2015 року та «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заява № 74820/10 та 4 інші заяви, пункт 85, від 03 грудня 2015 року), Суд доходить висновку, що держава несе відповідальність за жорстоке поводження із заявником.
42. Цих висновків достатньо для встановлення Судом, що заявник зазнав жорстокого поводження, яке має бути кваліфіковане як нелюдське та таке, що принижує гідність.
43. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено як процесуальний, так і матеріальний аспекти статті 3 Конвенції у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням із заявником.
стверджуване порушення пункту 1 статті 5 конвенції44. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції на незаконність його затримання та тримання під вартою у період з 02 до 03 вересня 2009 року.
45. Відповідна частина пункту 1 статті 5 Конвенції передбачає:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;»
Прийнятність46. Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
Суть47. Заявник підтримав свою скаргу.
48. Уряд стверджував, що заявника дійсно затримали 02 вересня 2009 року, але його затримання було задокументовано наступного дня у зв’язку з відсутністю технічної можливості зробити це раніше.
49. Суд повторює, що незадокументоване тримання особи під вартою є абсолютним запереченням фундаментально важливих гарантій, закріплених статтею 5 Конвенції, та вказує на найбільш серйозне порушення цього положення. Відсутність фіксації такої інформації, як дата, час і місце затримання, ім’я затриманого, підстави для затримання та ім’я особи, яка здійснила затримання, слід розглядати як несумісну з вимогою законності та із самою метою статті 5 Конвенції (див., серед інших джерел, «Смолик проти України» (Smolik v. Ukraine), заява № 11778/05, пункт 45, від 19 січня 2012 року).
50. Суд уже встановив порушення за подібних обставин (див. згадане рішення у справі «Смолик проти України» (Smolik v. Ukraine), пункти 46 – 48; рішення у справах «Гриненко проти України» (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06, пункти 75 – 78, від
15 листопада 2012 року та «Белей проти України» [Комітет] (Beley v. Ukraine) [Committee], заява № 34199/09, пункти 46 та 59 – 61, від
20 червня 2019 року).
51. Розглянувши всі надані йому матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку щодо прийнятності та суті цих скарг. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.
стверджуване порушення пункту 3 статті 5 конвенції52. Заявник скаржився за пунктом 3 статті 5 Конвенції на надмірну тривалість тримання його під вартою.
53. Пункт 3 статті 5 Конвенції передбачає:
«3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має ... бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.»
Прийнятність54. Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
Суть55. Строк тримання заявника під вартою під час досудового розслідування розпочався 02 вересня 2009 року, коли він був de facto затриманий за підозрою у злочинній діяльності. Його безперервне тримання під вартою тривало до 25 березня 2016 року, коли його звільнили під час розгляду справи. Однак 30 квітня 2015 року заявника було визнано винним у паралельному кримінальному провадженні (див. пункт 16), а 05 вересня 2016 року цей вирок було скасовано (див. пункт 20).
56. Тримання заявника під вартою за вироком суду першої інстанції підпадає під виняток, встановлений у підпункті «а» пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заява № 74820/10 та 4 інші заяви, пункти 134 і 135, від 03 грудня 2015 року), до якого не застосовується пункт 3 статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Борисенко проти України» (Borisenko v. Ukraine), заява № 25725/02, пункт 44, від 12 січня 2012 року).
57. Таким чином, період, який слід розглядати, після вирахування періоду, охопленого підпунктом «а» пункту 1 статті 5 Конвенції, тривав приблизно п’ять років і вісім місяців.
58. Розглядаючи факти цієї справи у контексті встановлених у практиці Суду загальних принципів (див., серед інших джерел, рішення у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 84 – 91 та 102, від 05 липня 2016 року), Суд зауважує, що тяжкість висунутих проти заявника обвинувачень та процесуальні ризики, які випливають із цих обвинувачень, могли виправдати тримання заявника під вартою в початковий період. Згодом протягом тривалого періоду часу строк тримання його під вартою неодноразово продовжувався і Суду не було надано усіх рішень судів щодо тримання заявника під вартою. З огляду на наявні матеріали не вбачається, що на відповідних стадіях провадження суди здійснили ретельну оцінку індивідуальних фактів стосовно необхідності застосування такого запобіжного заходу за цих обставин.
59. Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах проти України у зв’язку з тим, що національні суди посилалися на однакові підстави (якщо вони існували) упродовж усього періоду тримання заявника під вартою, навіть щодо тривалих періодів тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справах «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 80, 81 і 99, від 10 лютого 2011 року та «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункти 41 і 42, від 15 рудня 2016 року).
60. З огляду на зазначені обставини Суд вважає, що органи державної влади продовжували строк тримання заявника під вартою на підставах, які не можуть вважатися «достатніми» та «відповідними», щоб виправдати його тривалість.
61. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.
стверджуване порушення пункту 1 статті 6 конвенції62. Заявник скаржився на надмірну тривалість провадження щодо нього. Він послався на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якого передбачає:
«Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...»
Прийнятність63. Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
Суть64. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника і відповідних органів державної влади, а також важливість предмету спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції» [ВП] (Pélissier and Sassi v. France) [GC], заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-ІІ та «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).
65. У керівній справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, від 30 березня 2004 року) Суд встановив порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.
66. Розглянувши всі надані йому матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку щодо прийнятності та суті цієї скарги на тривалість провадження, яка перевищила сім років і шість місяців у трьох інстанціях. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».
67. Отже, ця скарга свідчить про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
застосування статті 41 конвенції68. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
69. Заявник вимагав 1 000 000 євро в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Він також вимагав 10 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат.
70. Уряд заперечив проти цих вимог як надмірних і необґрунтованих.
71. Суд присуджує заявнику 15 600 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості відшкодування моральної шкоди. Суд відхиляє решту вимог як необґрунтовані.
72. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
за цих підстав суд одноголосно
Вирішує об’єднати заяви; Долучає до розгляду по суті заперечення Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявника за статтею 3 Конвенції;Оголошує заяви прийнятними;Відхиляє заперечення Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту;Постановляє, що було порушено як процесуальний, так і матеріальний аспекти статті 3 Конвенції;Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції;Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції;Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;Постановляє, що:(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 15 600 (п’ятнадцять тисяч шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди, ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 25 листопада 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Стефані Моро-Вікстром
(Stéphanie Mourou-Vikström)
Голова
[1]Виправлено 21 грудня 2021 року: текст був «14 листопада 2014 року».