CASE OF SHMAKOVA v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine7879351

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ШМАКОВА ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF SHMAKOVA v. UKRAINE)

(Заява № 70445/13)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

11 січня 2024 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Шмакова проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (Stéphanie Mourou-Vikström), Голова,

Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar),

Катержіна Шімачкова (Kateřina Šimáčková), судді,

та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

З огляду на:

заяву (№ 70445/13), яку 29 жовтня 2013 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Світлана Володимирівна Шмакова, 1963 року народження, яка проживає у м. Бердянськ (далі – заявниця), яку представляв пан М.І. Безух, юрист, який практикує у м. Бердянськ;

рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко, про скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;

зауваження Уряду;

після обговорення за зачиненими дверима 30 листопада 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  Справа стосується позбавлення заявниці права власності на земельну ділянку за результатами провадження, ініційованого прокурором з метою повернення цієї земельної ділянки заводу, який перебуває у державній власності, як стверджується, усупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

2.  25 лютого 2009 року Бердянська міська рада (далі – міська рада) безоплатно передала заявниці земельну ділянку для індивідуального будівництва. Це було зроблено відповідно до статті 40 Земельного кодексу України, яка передбачала порядок безоплатного передання у власність земельних ділянок на території міста для індивідуального будівництва. 14 квітня 2009 року заявниця отримала від держави акт на право власності на свою земельну ділянку. Вона почала будівництво житлового будинку на земельній ділянці, яке закінчилося до кінця 2012 року.

3.  У невстановлену дату у середині 2011 року місцевий прокурор, діючи в інтересах держави, подав позов проти міської ради, вимагаючи визнати недійсним рішення від 25 лютого 2009 року. Він стверджував, що спірна земельна ділянка була частиною землі, наданої у постійне користування місцевому державному промисловому підприємству «Заводу «Прилив»» (далі – завод) для будівництва школи та дитячого садка, і, таким чином, не могла бути передана іншим особам. Паралельно один із посадових осіб ради, працівник управління земельних ресурсів, був притягнутий до кримінальної відповідальності та визнаний винним у зловживанні службовим становищем під час виділення земельних ділянок; зрештою його звільнили від кримінальної відповідальності на підставі Закону України «Про амністію».

4.  Під час першого розгляду справи суди нижчих інстанцій ухвалили рішення не на користь прокурора. Вони встановили, що, оскільки у 1998 році завод реорганізували у відкрите акціонерне товариство (при цьому він залишився у державній власності), він не міг вважатися таким, що зберіг право підприємства-попередника на користування землею, і повинен був повторно звернутися для отримання такого права. Суди також зазначили, що відповідна земельна ділянка жодним чином не використовувалася заводом.

5.  08 серпня 2012 року відповідно до рішення Вищого господарського суду України про перевірку обставин і правових наслідків реорганізації заводу Господарський суд Запорізької області задовольнив позов прокурора та скасував рішення ради від 25 лютого 2009 року. Він встановив, що завод був «перереєстрований», а не «ліквідований», і таким чином, він зберіг права, що належали його попереднику, у тому числі право постійного користування спірною земельною ділянкою. Суд також зазначив, що державний акт від 1994 року, яким встановлювалося право заводу на постійне користування земельною ділянкою, не був скасований і залишався чинним. Отже, виділення земельної ділянки заявниці порушило права заводу.

6.  На підставі зазначених фактів прокурор звернувся з позовом проти заявниці, вимагаючи визнання її права власності недійсним і повернення спірної ділянки у власність заводу.

7.  01 липня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявниці на рішення судів нижчих інстанцій, якими було задоволено позов прокурора. Посилаючись на рішення від 08 серпня 2012 року, суди дійшли висновку, що члени ради перевищили свої повноваження під час виділення спірної земельної ділянки заявниці. Суди також посилалися на частину третю статті 388 Цивільного кодексу України, яка давала право законному власнику майна витребувати його у добросовісного набувача безоплатно.

8.  У Суді заявниця стверджувала, що на момент відповідних подій завод уже тривалий час не працював і не було шансів, що він використовуватиме спірну земельну ділянку для будь-яких цілей, не кажучи вже про будівництво школи та дитячого садка. Відповідно до наданого Суду заявницею копії листа місцевої податкової інспекції від 20 березня 2012 року завод роками не сплачував земельний податок. Заявниця також надала копію рішення, ухваленого міською радою 30 травня 2012 року «після розгляду колективного звернення мешканців міста», яким було припинено право заводу на постійне користування відповідною земельною ділянкою у зв’язку з несплатою необхідного земельного податку. У рішенні також зазначалося, що державний акт заводу на право постійного користування землею від 1994 року мав вважатися таким, що «припинив свою дію». Однак незрозуміло, чи була така інформація подана до національних судів заявницею або будь-якою іншою стороною у провадженні.

ОЦІНКА СУДУ

9.  Заявниця скаржилася, що її незаконно позбавили її майна, оскільки після реорганізації завод не міг зберегти своє право на постійне користування земельною ділянкою, наданою його попереднику, і таке позбавлення майна не переслідувало жодної законної мети та було непропорційним.

10.  Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції чи неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

11.  Уряд не заперечував, що відповідна земельна ділянка становила «майно» для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції і, таким чином, скасування права власності заявниці на неї було позбавленням майна у розумінні цього положення.

12.  Не вбачаючи підстав постановити інакше та посилаючись на загальні принципи щодо позбавлення майна (див., наприклад, рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункти 41 – 42 і 45, від 16 лютого 2017 року), Суд наразі розгляне, чи було це позбавлення законним, чи переслідувало воно законну мету, і чи було пропорційним.

13.  Суд готовий визнати, що позбавлення заявниці земельної ділянки було законним. Національні суди навели детальний аналіз процесу реорганізації заводу та правонаступництва, а також посилання на конкретні положення законодавства у своїх рішеннях, які не вбачаються явно необґрунтованими (див. пункти 5 і 7).

14.  Стосовно законної мети Уряд стверджував, що позбавлення заявниці права власності переслідувало мету захисту суспільних інтересів, оскільки було спрямовано на повернення державі земельної ділянки, виділеної для будівництва школи та дитячого садка. Така мета, в принципі, могла вважатися законною для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. для порівняння згадане рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), пункт 44 і рішення у справі «Надточій проти України» [Комітет] (Nadtochiy v. Ukraine) [Committee], заява № 32899/13, пункт 10, від 20 вересня 2022 року).

15.  Однак у цій справі згідно з документами та інформацією, наданою заявницею, яку Уряд не оскаржував, завод не працював протягом багатьох років (див. пункт 8). Крім того, Суд зазначає, що під час першого розгляду позову прокурора національні суди наголосили, що відповідна земельна ділянка ніколи не використовувалася заводом і на ній не було споруд, які належали б заводу (див. пункт 4). Суд також зазначає, що Уряд не пояснив, чому, якщо існувала нагальна суспільна потреба у виділенні цієї землі для будівництва школи та дитячого садка, ця земельна ділянка стільки років не використовувалася, і чи така потреба усе ще існувала.

16.  Така ситуація порушує питання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з вимогою дотримання суспільних інтересів (див. рішення у справі «Вассалло проти Мальти» (Vassallo v. Malta), заява № 57862/09, пункт 43, від 11 жовтня 2011 року). При цьому Суд також розглядатиме пропорційність заходу.

17.  Суд повторює, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов’язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов’язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), пункт 45 з подальшими посиланнями).

18.  У цій справі заявниця добросовісно отримала земельну ділянку, не підозрюючи, що міська рада могла перевищити свої повноваження, погоджуючи таке виділення. Пізніше заявниця отримала всі необхідні документи та дозволи й, зрештою, свідоцтво про право власності на будинок, побудований нею на цій земельній ділянці, наданій тим же органом, міською радою, яка ухвалила рішення про виділення земельної ділянки спочатку заводу у 1994 році, а потім, у 2009 році, заявниці. У зв’язку з цим Суд зазначає, що хоча Уряд посилався на визнання одного з працівників управління земельних ресурсів міської ради винним у зловживанні службовим становищем у питаннях виділення землі, він не стверджував, що це мало який-небудь стосунок до ситуації заявниці чи що заявниця була якимось чином до цього причетна. У будь-якому випадку цей аргумент не впливає на відповідальність міської ради як органу державної влади.

19.  Крім того, Суд зазначає, що право заводу на постійне користування земельною ділянкою було визнано таким, що припинило свою дію, рішенням міської ради від 30 травня 2012 року (копію якого надала заявниця, див. пункт 8) на тій підставі, що завод не платив земельний податок. За відсутності копій зауважень сторін до національних судів Суд не може встановити, чи було це рішення, яке не згадується в рішеннях національних судів, відоме їм, аби вони свідомо ухвалили рішення про скасування права власності заявниці. Однак це потенційно могло бути важливим фактором для них у досягненні своїх висновків, і міська рада, як сторона у провадженні, мала повідомити про це суди.

20.  Оскільки Уряд стверджував, що у справі заявниці компенсація не була необхідною, оскільки вона отримала земельну ділянку безоплатно, Суд повторює, що це не виключає можливості визнання порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), пункт 46). Крім того, хоча Уряд стверджував, що попри скасування права власності на земельну ділянку, заявниця все ще володіла будинком, Суд не переконаний, що вона не зіткнеться з проблемами у користуванні своїми правами власності на нього у майбутньому.

21.  Наведених міркувань достатньо для визнання Судом того, що за обставин цієї справи позбавлення заявниці права власності на її земельну ділянку без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявниці на мирне володіння своїм майном, з іншого.

22.  Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

23.  В якості відшкодування матеріальної шкоди заявниця вимагала 9 250 доларів США (далі – доларів) або згідно з її обрахунками 8 198 євро, що дорівнювало вартості відповідної земельної ділянки. На підтвердження своєї вимоги вона надала переклад англійською мовою звіту експерта на одній сторінці від 23 листопада 2021 року, не подавши оригіналу цього звіту. Крім того, заявниця вимагала 4 720 доларів (або 4 183 євро згідно з її обрахунками), що становило вартість будинку, який вона побудувала на спірній земельній ділянці. Заявниця також вимагала 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 1 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах і у Суді, а також витрат на переклад, але не надала жодних підтверджуючих документів.

24.  Уряд заперечив проти цих вимог. Стосовно вартості земельної ділянки він наголосив, що заявниця отримала її безоплатно та з порушенням законодавства внаслідок помилки органу місцевого самоврядування, а тому вона не мала права на компенсацію за оскаржуване втручання. Стосовно вартості будинку Уряд стверджував, що після скасування права власності на земельну ділянку заявниця не зверталася до національних судів з вимогою відшкодувати їй вартість будинку або усунути будь-які можливі перешкоди, пов’язані з його використанням. У цьому контексті Уряд наголосив, що заявниця залишалася власницею будинку і були відсутні вказівки на наявність у неї будь-яких проблем у його використанні. Стосовно її вимоги про відшкодування моральної шкоди Уряд повторив свою позицію про відсутність порушення прав заявниці, а тому заявниці не могло бути присуджено відшкодування за цим пунктом. Водночас Уряд стверджував, що сума, яку просила заявниця, була надмірною та необґрунтованою. Стосовно вимог про компенсацію судових та інших витрат Уряд зазначив, що вони не підтверджувалися жодними документами.

25.  Беручи до уваги конкретні обставини цієї справи, а також той факт, що заявниця проживає на території, яка зараз не контролюється Урядом України, Суд, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, вважає за доцільне присудити їй 11 000 євро в якості відшкодування сукупно як матеріальної, так і моральної шкоди. Щодо вимоги про компенсацію судових та інших витрат, то Суд відхиляє її за відсутності будь-яких підтверджуючих документів.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a)  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 11 000 (одинадцять тисяч) євро в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 11 січня 2024 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря

Стефані Моро-Вікстром
(Stéphanie Mourou-Vikström)
Голова